Наїзди та грабежі в шляхетському соціумі Волині (1566 р. — початок ХVII ст.)

У статті аналізується побутування в ранньомодерному шляхетському соціумі Волині найпоширеніших правопорушень — наїздів та грабежів, які у межах шляхетської культури ворожості були символічним актом оголошення про помсту, обов’язковим для почтивого шляхтича в боротьбі з недругами, специфічною фор...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2013
1. Verfasser:	Старченко, Н.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2013
Schriftenreihe:	Україна в Центрально-Східній Європі
Schlagworte:	Історія
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/78909
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Наїзди та грабежі в шляхетському соціумі Волині (1566 р. — початок ХVII ст.) / Н. Старченко // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 12-13. — С. 242-269. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-78909
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-789092015-03-23T03:02:24Z Наїзди та грабежі в шляхетському соціумі Волині (1566 р. — початок ХVII ст.) Старченко, Н. Історія У статті аналізується побутування в ранньомодерному шляхетському соціумі Волині найпоширеніших правопорушень — наїздів та грабежів, які у межах шляхетської культури ворожості були символічним актом оголошення про помсту, обов’язковим для почтивого шляхтича в боротьбі з недругами, специфічною формою порахунків за уразу для честі, елементами двобою поміж супротивниками за добру славу у спільноті, особливим лицарським правом, за допомогою якого відновлювалася справедливість. В статье анализируется бытование в шляхетском социуме Волыни раннего нового времени наиболее распространенных правонарушений — наездов и грабежей,которые в пределах шляхетской культуры вражды были символическим актом объявления о мести, обязательны для почтивого шляхтича в борьбе с неприятелями, специфической формой расчетов за оскорбление чести, элементами поединка между противниками за добрую славу в сообществе, особенным рыцарским правом, с помощью которого восстанавливалась справедливость. In the present article, I have analyzed assaults and robberies, the two most common crimes in the early modern Volhynian gentry community. While committing such acts was to be strictly punished according to laws, they nonetheless served an important function in the gentry culture of hostility, where honour and the gentrymen’s good reputation were the main regulators of behaviour. They served as symbolic declarations of revenge, mandatory for the honourable gentrymen, a compulsory step in fights against enemies, a part of a duel for reputation within the community, a specific knightly law that helped to restore justice. Therefore, the crimes for committing which a gentryman could lose his life and honour were in fact tolerated by the community. However, these crimes were carried out in a relatively mild manner regulated by the rules that everybody knew, and, had a gentryman decided to break them, it could cost him his honour and prestige. 2013 Article Наїзди та грабежі в шляхетському соціумі Волині (1566 р. — початок ХVII ст.) / Н. Старченко // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 12-13. — С. 242-269. — укр. XXXX-0035 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/78909 94(477) «14/15» uk Україна в Центрально-Східній Європі Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історія Історія
spellingShingle	Історія Історія Старченко, Н. Наїзди та грабежі в шляхетському соціумі Волині (1566 р. — початок ХVII ст.) Україна в Центрально-Східній Європі
description	У статті аналізується побутування в ранньомодерному шляхетському соціумі Волині найпоширеніших правопорушень — наїздів та грабежів, які у межах шляхетської культури ворожості були символічним актом оголошення про помсту, обов’язковим для почтивого шляхтича в боротьбі з недругами, специфічною формою порахунків за уразу для честі, елементами двобою поміж супротивниками за добру славу у спільноті, особливим лицарським правом, за допомогою якого відновлювалася справедливість.
format	Article
author	Старченко, Н.
author_facet	Старченко, Н.
author_sort	Старченко, Н.
title	Наїзди та грабежі в шляхетському соціумі Волині (1566 р. — початок ХVII ст.)
title_short	Наїзди та грабежі в шляхетському соціумі Волині (1566 р. — початок ХVII ст.)
title_full	Наїзди та грабежі в шляхетському соціумі Волині (1566 р. — початок ХVII ст.)
title_fullStr	Наїзди та грабежі в шляхетському соціумі Волині (1566 р. — початок ХVII ст.)
title_full_unstemmed	Наїзди та грабежі в шляхетському соціумі Волині (1566 р. — початок ХVII ст.)
title_sort	наїзди та грабежі в шляхетському соціумі волині (1566 р. — початок хvii ст.)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2013
topic_facet	Історія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/78909
citation_txt	Наїзди та грабежі в шляхетському соціумі Волині (1566 р. — початок ХVII ст.) / Н. Старченко // Україна в Центрально-Східній Європі: Зб. наук. пр. — К.: Інститут історії України НАН України, 2013. — Вип. 12-13. — С. 242-269. — укр.
series	Україна в Центрально-Східній Європі
work_keys_str_mv	AT starčenkon naízditagrabežívšlâhetsʹkomusocíumívoliní1566rpočatokhviist
first_indexed	2025-07-06T02:59:53Z
last_indexed	2025-07-06T02:59:53Z
_version_	1836864811955126272
fulltext	СТАРЧЕНКО НАТАЛІЯ 242 УДК 94(477) «14/15» Наталія Старченко Наїзди та грабежі в шляхетському соціумі Волині (1566 р. — початок XVII ст.) У статті аналізується побутування в ранньомодерному шляхет- ському соціумі Волині найпоширеніших правопорушень — наїздів та грабежів, які у межах шляхетської культури ворожості були симво- лічним актом оголошення про помсту, обов’язковим для почтивого шляхтича в боротьбі з недругами, специфічною формою порахунків за уразу для честі, елементами двобою поміж супротивниками за добру славу у спільноті, особливим лицарським правом, за допомогою якого відновлювалася справедливість. Ключові слова: шляхта, Волинь, право, статути, конституції, наїзд, грабіж, розбій, честь, добра слава, feud, шляхетська культура, повсякдення, уявлення В статье анализируется бытование в шляхетском социуме Волыни раннего нового времени наиболее распространенных правонарушений — наездов и грабежей,которые в пределах шляхетской культуры вражды были символическим актом объявления о мести, обязательны для почтивого шляхтича в борьбе с неприятелями, специфической формой расчетов за оскорбление чести, элементами поединка между против- никами за добрую славу в сообществе, особенным рыцарским правом, с помощью которого восстанавливалась справедливость. Ключевые слова: шляхта, Волынь, право, статуты, конституции, наезд, грабеж, разбой, честь, добрая слава, feud, шляхетская культура, повседневность, представления In the present article, I have analyzed assaults and robberies, the two most common crimes in the early modern Volhynian gentry community. While committing such acts was to be strictly punished according to laws, they nonetheless served an important function in the gentry culture of hostility, where honour and the gentrymen’s good reputation were the main regulators of behaviour. They served as symbolic declarations of revenge, mandatory for the honourable gentrymen, a compulsory step in fights against enemies, a part of a duel for reputation within the community, a specific knightly law that НАЇЗДИ ТА ГРАБЕЖІ В ШЛЯХЕТСЬКОМУ СОЦІУМІ ВОЛИНІ… 243 С helped to restore justice. Therefore, the crimes for committing which a gentryman could lose his life and honour were in fact tolerated by the community. However, these crimes were carried out in a relatively mild manner regulated by the rules that everybody knew, and, had a gentryman decided to break them, it could cost him his honour and prestige. Keywords: gentry, Volhynia, law, statutes, constitutions, assaults, robbery, honour, reputation, revenge, feud, gentry culture, the quotidian еред найтяжких кримінальних злочинів Речі Посполитої, що резервувалися за шляхтою майже до кінця XVIII cт., фігурував наїзд. Він маркував шляхетський стиль життя та прислужився до постання чи не найтривалішого і найміцнішого історіографічного штампу — про річпосполитський простір як територію сваволі, всуціль нелегітимних практик та домінування права сильного1. —————— 1 Цей штамп поширився чи не від початку складання української історіографії, зокрема, в роботах знакових авторів XIX — початку XX ст. — М. Костомарова, В. Антоновича та М. Грушевського, які загалом тотожні у своєму вирокові шляхетській Речі Посполитій (Див., наприклад: Костомаров Н. Богдан Хмельницкий. — СПб, 1870. — Т. І. — С. 1–20; Кулиш П. Отпадение Малороссии от Польши (1340–1654). — М., 1888. — Т. I. — С. 34; Антонович В. Исследования о гайдамачестве // Антонович В. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. — К., 1995. — С. 373–374; Грушевський М. Ілюстрована історія України. — К.–Львів, 1913. — С. 194–195 (нами свідомо обрано саме популярну історію, в якій авторська концепція подається якнай- виразніше, не маскуючись науковою риторикою, до того ж цей текст був досить поширений серед пересічного читача). У польській історіографії праця «Prawem i lewem» пера В. Лозінського більш ніж на століття сформувала уявлення про нічим не стримувану конфліктність ранньомодерного шляхетського соціуму Речі Посполитої, причиною якого була слабкість королівської влади і недієвість судочинства, зокрема, практична відсутність виконавчих інститутів (Див.: Łoziński W. Prawem i lewem. Obyczaje na Czerwonej Rusi w pierwszej połowie XVII wieku: W 2 t. — Kraków, 1957). Праця витримала 6 перевидань, останнє з яких датується 2005 р. Щоправда, автори двох відомих нам статей про наїзди в окремих регіонах Корони Польської протягом XVII– XVIII ст. зауважують багатофункціональність цього суто шляхетського правопору- шення, зокрема, і як регулятора стосунків поміж членами спільноти, своєрідного меха- нізму вирівнювання кривд та відновлення справедливості через застосування ритуалізо- ваного насильства (Див.: Golec D. Zajazdy na Kujawach w XVII i XVIII wieku // Przegląd Historyczny. — 1982. — Z. 3–4. — S. 283–294; Pugacewicz I. Porządek sąsiedzki przemocą regulowany. O organizacji i funkcjach zajazdu w II poł. XVII i w XVIII wieku // Białostockie Teki Historyczne. — 2006. — T. 4. — S. 103–127). М. Камлер, автор щойно виданої книжки про шляхетське насильство у Сєрадському воєводстві, заперечує такі підходи до аналізу неправових практик, однак його підрахунки різних видів правопорушень — поранень, убивств, крадіжок, грабежів, наїздів, побиття, образ тощо — свідчать на їх користь (Див.: Kamler M. Przemoc między szlachtą sieradzką w XVII wieku. — Warszawa, 2011). В українській історіографії продовжується «криміналізація» шляхетського по- всякдення (Див.: Мальченко О. Шляхетські наїзди у світлі маєткових актів кінця XVI — першої половини XVII ст. (військовий аспект) // Київська старовина. — 1997. — № 3–4. — СТАРЧЕНКО НАТАЛІЯ 244 Між тим, зміни в підходах до аналізу конфлікту як соціального феномену, який не стільки руйнує суспільний порядок, скільки його конструює2, змушують переглянути ставлення до наїздів (і тісно з ними пов’язаних грабежів) не лише як до злочинів, а й як регулятора стосунків у шляхетській спільноті. На сьогодні вже аксіоматично: суперечки, що ведуться різними методами і на різних щаблях, є невід’ємною частиною відносин, вони однопорядкові таким поняттям, як влада, право, володіння. У спільнотах, де влада не була, а чи була лише частково зовнішньою репресивною силою, йшлося про постійну боротьбу за домінування між особами і клієнтарними групами. Позиції здобувалися у постійних сутичках, на різних «майданчиках», залежали від досить мінливої розстановки сил та вміння переграти супротивника — не лише фізичними засобами, а й риторикою. Тобто, насильство було інструментом, до якого вдавалися задля захисту честі3, здобуття престижу (доброї слави) і отримання влади у суспільствах, де слабка центральна влада співіснувала з корпораціями озброєних, засадничо рівних між собою воїнів, які вирізнялися сильними самоврядними традиціями. Власне, історики говорять про специфічну культуру ворожості, властиву панівним станам середньовіччя та ранньомодерного часу (за нею в західній історіографії закріпилася назва feud), де насильство між землевласниками розглядається не як бандитизм, а засадничо врегульований спосіб провад- ження конфлікту, який проходив за певними правилами4. Ознаки культури С. 94; Блануца А. Соціально-станова зумовленість шляхетських наїздів на Волині у другій половині XVI ст. // Укр. іст. журн. — 2003. — № 4. — С. 103–111; Його ж. Шляхетські наїзди у Великому князівстві Литовському за матеріалами Литовської метрики першої третини XVI ст. // Наукові праці Кам’янець-Подільського національного університету. Історичні науки. — 2008. — Т. 18. — С. 76–77). 2 Конфлікт, виводячи на яв претензії поміж особами/групами осіб, підштовхував сторони до порозуміння, тож у тривалому процесі переговорів між ними ставав одним із інструментів досягнення миру (Gluckman M. Peace in the Feud // Past and Present — 1955. — T. 8. — P. 1–14). Про еволюцію поглядів на конфлікт див.: Brown W. C., Górecki P. What Conflict Means: The Making of Medieval Conflict Studies in the United States, 1970– 2000 // Conflict in Medieval Europe. Changing perspective on Society and Culture / Ed. by W.C. Brown, P. Górecki. — Farnham-Burlington, 2003. — P. 1–36. 3 Старченко Н. Честь як регулятор шляхетського повсякдення (Волинь отанньої третини XVI — початку XVII ст.) // Укр. іст. журн. — 2012. — № 6. — С. 25–39. 4 Miller W. Bloodtaking and Peacemaking: Feud, Law and Society in Saga Iseland. — Chicago University Press, 1990. — P. 180–181; Hyams R. Feud in Medieval England // The Hasking Society Journal Studies in Medieval History / Ed. by R.B. Patterson. — 1991. — Vol. 3. — P. 1–21; Smail D.L. Hatred as a social institution in the late-medieval society // Speculum. — 2001. — Vol. 76. — № 1. — P. 90–126; Halsall G. Violence and society in the early medieval west: an introductory survey // Violence and Society in the Early Medieval West. — Woodbridge: The Boydell Press, 1998. — P. 21–28; Уайт С. Переосмыслить наси- лия: из двухтысячного тысячелетия в тысячный // Средние века. — 2004. — № 65. — С. 45–60; Stuart C. Blood and Violence in Early Modern France. — Oxford Univ. Press, 2006; НАЇЗДИ ТА ГРАБЕЖІ В ШЛЯХЕТСЬКОМУ СОЦІУМІ ВОЛИНІ… 245 ворожості можна охарактеризувати таким чином: чи не будь-яка дія може бути сприйнята як образа, що плямує честь; захистити честь можна лише з допомогою помсти, що описується як відповідь на ворожі дії супротивника, зазвичай тривалі; під час скарги відбувається апеляція до пов’язаних зі скривдженим осіб — родичів, приятелів, патрона тощо, які зобов’язані стати на захист члена своєї групи і продемонструвати силу і солідарність; відповіді в помсті — відносно еквівалентні; вони мають бути публічні й провадитися за певними правилами, що дозволяло їх легітимізувати в очах спільноти та робило честь її виконавцям (на противагу, скажімо, до таємних убивств); взаємообмін насильницькими актами могло припинити замирення через компроміс, а не суд, який чітко визначає ролі «кривдник — жертва» і розподіляє вину і сатисфакцію відповідно до цих позицій; вербальне насиль- ство зазвичай передує застосуванню сили, слова відіграють велику роль в культурі ворожості, адже сторони намагаються легітимізувати свої дії; ос- новні поняття, які озвучуються під час «дебатів», — передовсім честь і сором. Тож конфлікти розгорталися за готовими моделями, а учасники проговорювали свою поведінку за допомогою клішованих формул, які були добре відомі і легко впізнавані5. Помста в межах цієї культури поставала як засіб відновлення спра- ведливості, варіант захисту прав і свобод індивіда. Межа між законом і отриманим через схвалененя спільноти правом на насильство у цьому разі була досить умовна, а війна часто сприймалася як варіант Божого суду6. Тож злочин поставав передовсім як приватна кривда, яку мав відшкодувати супротивник. У той час звертання до суду не лише не припиняло ворожнечі (особливо за відсутності дієвої виконавчої влади), а й часто призводило до її ескалації, позаяк сприймалося як черговий акт урази для честі. Саме в контексті цих тез і будуть розглядатися наїзди і грабежі у шляхетському середовищі Волині другої половини XVI — початку XVII ст. Наїздом чи нахоженєм називався напад на дім7, що зазвичай супровод- жувався захопленням чи/і пошкодженням майна, інколи побиттям/пора- Feud, Violence and Practice. Essays in Medieval Studies in Honor of Stephen D. White / Ed. by B.S. Tuten and T.L. Billado. — Ashgate Publishing Company, 2010; Zmora H. The Feud in Early Modern Germany. — Cambridge University Press, 2011. — P. 162–163. 5 Hyams P.R. Was There Really Such a Thing as Feud in Middle Ages? // Vengeance in the Middle Ages. Emotion, Religion and Feud / Еd. P.R. Hyams, S.A. Throop — Ashgate Publishing Company, 2010. — Р. 151–176. 6 Kaminsky H. The Noble Feud in the Later Middle Ages // Past and Present. — 2002. — № 177. — P. 59–60. 7 У І ЛС — «на домъ шляхетский» (розд. 7, арт. 1), у ІІ ЛС — «домъ а господу» (розд. 11, арт. 1), у ІІІ ЛС — увесь шляхетський маєток — дім, двір і всі господарчі будівлі (розд. 11, арт. 1). Про еволюцію права на прикладі наїздів див.: Гулевич В. «Наїзди» у русько-литовському праві XV — кінця XVI ст. // Просемінарій. Медієвістика. Історія церкви, науки і культури. — К., 2003. — Вип. 5. — С. 33–63. СТАРЧЕНКО НАТАЛІЯ 246 ненням підданих та слуг. Характерна риса наїзду, відповідно до правових приписів (ІІ ЛС, розд. 11, арт. 1), полягала в злочинному намірі нападника позбавити життя господаря дому («хто бы на чий дом а господу умыслне наехал, хотечи его забити»). За правовими приписами, вбивство або пора- нення котрогось із мешканців каралося стратою8. За відсутності жертв кривдник мав платити 12 рублів за «кгвалт» (насильницький акт, що в даному разі означав наїзд), і відшкодовувати заподіяні збитки (ІІ ЛС, розд. 11, арт. 1). За ІІІ ЛС поняття «наїзду» означало напад не лише на дім відповідно до припису ІІ ЛС, а й на шляхетський двір і всі господарчі будівлі, що розмивало харатеристику цього виду правопорушення як такого, що скоювався з метою убивства господаря дому: з тексту відповідного артикулу були також вилучені слова «наехал, хотечи забити» (ІІІ ЛС, розд. 11, арт. 1). Водночас відповідальність за вбивство чи поранення під час наїзду поширювалася не лише на ініціатора наїзду, а й на його помічників: у першому випадку на смерть мали каратися всі особи, що брали участь в акції, у другому — головою платив лише «принципал», однак помічники мали сидіти у нижній вежі рік і шість тижнів. Паралельно з артикулом, присвяченим наїзду на дім, у ІІ ЛС була також норма, що регулювала відповідальність за наїзд на маєток в цілому («на чие именье, на село, на люди») з метою грабежу, де карою для нападника, навіть у випадку поранення підданих, була плата за ґвалт і рани, а також від- шкодування втрат «з навезкою» — додатковою виплатою понад реальні втрати скривдженого (розд. 11, арт. 21: «Хтобы на чие именье на село и на люди наслал або сам наехавши кгвалтом, побил, поранил»). Поняття «наїзду» широко вживалося також на означення чи не найпоширеніших правопорушень, пов’язаних із захопленням сусідських ґрунтів, маєтку («кгвалтовное выбитье держанья») і підданих9. Карою за цей переступ теж була плата за «ґвалт» та відшкодування втрат з «навезкою» (ІІ ЛС, розд. 4, арт. 69). Тож законодавці фіксують такі мотиви наїздів: на дім — з метою убивства господаря дому (супутніми обставинами були зазвичай шкоди), на маєток — з метою грабежу, на ґрунт — з метою його захоплення. Попри широке уживання поняття «наїзду» щодо низки правопорушень, пов’язаних з —————— 8 За ІІІ ЛС поняття наїзду означало напад на територію всього шляхетського маєтку (див. попередню примітку). Разом з тим розмивалася харатеристика цього виду правопорушення як такого, що скоювався з метою убивства господаря дому: з тексту відповідного артикулу були вилучені слова «наехал, хотечи забити». 9 Див., наприклад, розвідку про шістдесятилітню боротьбу за збирання володінь Сенютами і способи досягнення свого у: Собчук В. Суперечки Сенют і Ярмолинських за маєтки наприкінці XVI — початку XVII ст. // Соціум. Альманах соціальної історії. — К., 2010. — Вип. 9. — С. 136–158. Автор також зауважує погострення боротьби за межі з 50-х рр. XVI ст., що було пов’язане з «інтенсифікацією залюднення володінь та суміжних із ними «нічийних» просторів». НАЇЗДИ ТА ГРАБЕЖІ В ШЛЯХЕТСЬКОМУ СОЦІУМІ ВОЛИНІ… 247 нападом на маєток, вчиненням шкод, пораненням чи вбивством підданих/ слуг під час таких актів, у судовій риториці наїзд як тяжкий злочин, за який шляхтич міг поплатитися головою, відмежовували від інших видів переступу через введення поняття кримінальний наїзд. Звернемося до пояснень Дем’я- ном Гулевичем, що виконував адвокатські функції під час судового процесу між Філіпом Бокієм-Печихвостським і кн. Янушем Заславським, суті цього злочину. За його твердженням, головною ознакою кримінального наїзду є напад на дім з наміром поранити чи вбити господаря: «Так же тежъ и в наездехъ домовых, не признаваючи ни в чомъ учинку, мает быт таких околичностии консидерацыя10, [...] коли умыслне для того, жебы ранил албо забилъ, наедетъ, то тепер криминалъ»11. Аналогічним чином сутність наїзду пояснювали і в іншій справі, де Матей Стемпковський звинуватив Яна Бавора-Пилитовського у наїзді на маєток Вигуричі. Як твердив позивач, нападник з приятелями вчинив стрільбу, шукав його самого з метою заподіяти шкоду, поранив двірника та порозлякував підданих. Однак відповідач твердив, що всі ці дії не можна кваліфікувати як наїзд, бо той передбачає озброєний напад зі злочинним наміром позбавити життя господаря дому, який завершувався пораненням чи убивством його самого, членів родини, слуг або приятелів: «...потреба ведати натуру права посполитого, што за циркумстанцые12 с права наистья мает мети, [...] жебы было умыслное наистье, жебы в дом шляхецкии збройною рукою, жебы забил албо окрутне ранилъ господара албо жону, албо сына и слугу, албо товарыша, коли тые вси церномстанцые [!] згожаютсе, то доперо артыкул гродский, зачим вина горловая и [о] поцтивост идет»13. Відсутність однієї з перелічених обставин, як наголошував Ян Бавор, міняла і характер злочину на некримінальний. На цьому була вибудувана також лінія захисту Івана, Миколая та Василя Єловичів-Букоємських, зви- нувачених Адамом Сопотком у наїзді на його двір та пораненні слуг з вогнепальної зброї, тобто «про наистьє и дому скривавлене». Як твердили відповідачі, відсутність господаря в момент наїзду унеможливлювала існу- вання наміру його вбити, що забезпечувало некримінальний характер пере- ступу навіть за умови поранення слуг: «Наистъе жадное ани наслане не было ани могло быти умыслъне, бо и господара самого дома не было, то юж криминалом быти не може ани се маетъ розумити. А Статутъ естъ волынскии з роздилу одиннадъцатого арътикулу першого, который так опеваетъ, ижъ кгдыбы хто на чий дом умыслъне наехал и забилъ, таковый горломъ мает быти каранъ, але ту не было пана дома, а кого ж мял находити —————— 10 Consideratio — розгляд, оцінювання (лат.). 11 Центральний державний історичний архів у м. Києві (далі — ЦДІАК). — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 52. — Арк. 142 зв.–143. 12 Circumstantia — обставини (лат.). 13 ЦДІАК. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 61. — Арк. 297 зв. СТАРЧЕНКО НАТАЛІЯ 248 и забияти, якожъ и не забито никого»14. Утім, довести намір було вкрай важко; як висловлювався один із обвинувачених, «толко самъ панъ Богъ [...] серца и мысли людские ведает»15. За правовими приписами факт наїзду постраждалий передовсім мав оповісти околичним сусідам-шляхті (а у випадку їх відсутності — сусідським урядникам-шляхтичам чи навіть підданим), потому — заявити про це на ґроді та взяти возного для освідчення шкод; і скарга, і визнання возного фіксувалися в актових книгах. На судовому процесі позивач доводив оскар- ження з допомогою свідчень сусідів, яких він сам на початковому етапі інформував про наїзд, випису з судових книг визнання возного і, най- головніше — присяги. Однак спосіб доведення мав свої особливості залежно від заподіяної під час наїзду шкоди. Так, у випадку вбивства котрогось із мешканців дому позивач мусив підтвердити оскарження через присягу разом з двома свідками-шляхтичами; якби свідків бракувало, могли присягати дру- жина і дорослі діти, або й слуги. У випадку поранення нападнику загро- жувала смертна кара лише у тому разі, якщо постраждалий на підтвердження обвинувачень присягав разом із шістьма свідками; якщо ж такої кількості бракувало, то достатньо було і трьох осіб, проте покарання пом’якшувалося — скарання «на горло» замінювалося на дванадцятитижневе ув’язнення в замку і сплату 12 рублів «за гвалт»16. Якщо присягав лише сам поранений, оскар- жений відшкодовував виключно вартість ран. Коли убитих і поранених не було, позивач теж мав доводити факт наїзду і втрат присягою разом із двома свідками, а винний платив за «ґвалт» і заявлені шкоди (розд. 11, арт. 2). Однак справа зі свідками не була такою простою, як може здатися на позір. «Околичних» сусідів-шляхту (тобто тих, чиї землі межували з маєтком скаржника) чи їхніх шляхетних слуг «робила» свідками сама зацікавлена сторона, забезпечуючи їх інформацією про подію. Попри дозвіл брати за свідків, у випадку відсутності шляхти, також осіб нешляхетного стану, довірою у суді користувалися зазвичай лише зізнання шляхти, адже загаль- —————— 14 Там само. — Арк. 341 зв.–342. 15 Там само. — Спр. 57. — Арк. 820. 16 Попри те, що спосіб доведення і кари за наїзд залишилися приблизно такі ж, однак загальна тенденція ІІІ ЛС — посилення відповідальності за злочини — збері- галася. Так, за вбивство під час наїзду смертна кара загрожувала не лише його ініціаторові, а й помічникам. За сам факт наїзду, окрім плати за «гвалт», передбачене було додатково 12-тижневе ув’язнення у замку для всіх учасників нападу. У випадку присяги пораненого з двома свідками (а не з шістьма), винуватець, окрім сплати за «гвалт» і шкоди, також мав сидіти 24 тижні на дні вежі. Навіть якщо на доведення обвинувачення присягав лише сам поранений без свідків, то й у цьому разі оскаржений мав платити за рани, однак звільнявся від платні за «гвалт» і шкоди. Також за заподіяння лише самої шкоди, якщо скривджений доводив її через присягу разом з 2 свідками шляхтичами або 3 нешляхтичами, передбачалося не лише їх відшкодування і плата за факт «наїзду», а й ув’язнення на 12 тижнів (ІІІ ЛС, розд. 11, арт. 2). НАЇЗДИ ТА ГРАБЕЖІ В ШЛЯХЕТСЬКОМУ СОЦІУМІ ВОЛИНІ… 249 ною настановою було — «плебеюс шляхтича наганяти не може»17. Таким же чином (чи майже таким) забезпечувалося і вознівське освідчення наїзду: його письмовий варіант зазвичай готувався самим потерпілим, де події і втрати подавалися у найвигіднішому для нього світлі (за ІІІ ЛС у випадку убивства труп мали привезти до замку для освідчення). У наїзді брали участь разом з ініціатором його приятелі та слуги, а часто — лише вони з наслання зацікавленої особи. Напади нерідко відбувалися вночі, за відсутності господаря, тож скривджений мусив присягати, не маючи певності щодо особи свого головного супротивника, а з ним — і свідки, які зазвичай знали ще менше, аніж обвинувач. Як зауважував Анджей Фрич- Моджевський, не існувало в Речі Посполитій звичаю, коли перед присягою свідків запитували б, чи справді вони бачили те, в чому зібралися присягати, а чи лише чули про подію18. Тож вимога присягати за всіх цих обставин мусила суттєво гальмувати провадження справи19. У випадку наїзду слуг скривджений спочатку мав спробувати отримати відшкодування поза судом, за домовленістю з їх паном, і лише за його відмови — позивати пана до суду про наслання20, тобто, у суді позивач мав довести злочинний намір свого супротивника. Для виявлення всіх обставин тяжких кримінальних злочинів від 1578 р. спорадично, а з кінця 80-х років зазвичай практикувалося виведення шкрутинії обома сторонами: «...подава- ючи в тои мере по собе констытуцыю варшавскую в року тисяча пятсот семдесят осмом, в которои пишеть, иж в справах о наиштье домовое идучих, первей нижли сторона поводовая ку доводови припушчона будеть, ма позванои стороне дано быти на шкрутиниум, просечи, абы при тый конс- тытуцыи заховани были»21. Однак у справі, де Филип Бокій-Печихвостський звинуватив кн. Януша Заславського у насланні слуг на маєток Стрільче і спаленні дому, адвокат відповідача твердив, що шкрутинія у цьому випадку — невідповідний спосіб доведення через такі обставини: по-перше, пан не мав відповідати у суді за слуг; по-друге, свідки мусили б підтверджувати, що не чули, як князь наказував наїздити, а це виглядає абсурдно22. Проти шкрутинії обвинувачені заперечували і в іншій справі про наслання на маєток, що дало їм змогу отримати дозвіл на апеляцію до Трибуналу, тим самим затягуючи судове —————— 17 ЦДІАК. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 54. — Арк. 469. 18 Frycz Modrzewski A. O poprawie Rzeczypospolitej księgi czwore / Oprac. Mirosaw Korolko. — Piotrków Trybunalski, 2003. — S. 281–282. 19 Старченко Н. Про ефективність судочинства на Волині (на прикладі роботи луцького ґродського суду 1598 і 1600 рр.) // Укр. іст. журн. — 2011. — № 5. — С. 6–9. 20 Її ж. Стосунки «пан–слуга» на Волині і Наддніпрянщині в кінці XVI — першій половині XVII ст. // Соціум. Альманах соціальної історії. — Вип. 6. –– К., 2006. — С. 111–114. 21 ЦДІАК. — Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 19. — Арк. 22. 22 Там само. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 52. — Арк. 134 зв.–145 зв. СТАРЧЕНКО НАТАЛІЯ 250 вирішення23. Шкрутинія, втім, не відміняла присягу як остаточний спосіб доведення. Так, у справі про вбивство Патрикієм Окорським Прецслава Ястрембського вдова як позивачка вивела шкрутинію, після чого відповідач за судовим декретом присягнув, що на дім не находив і Ястрембського не вбивав24. Найчастіше суд надавав право присягати саме оскарженому для доведення своєї невинуватості: «За контроверсиями ихъ, обеюхь сторонъ, суд кгродский сказалъ паном Овлучимскимъ самотретим з шляхтичами, собе ровными, присегу учинити на том, же на дом пана войтовъ и Завадин кгвалтом не находили и в дому пана войтовом никого не ранили, кгвалтом в домех и шкод, при кгвалте помененых, не чинили»25. В аналогічній справі кн. Станіслав Воронецький позвав Яцка Білос- тоцького до ґродського суду про наїзд і отримав декрет на свою користь, позаяк відповідач на процес не з’явився. У відповідь Білостоцький оскаржив судове рішення, заявивши, що не одержував позову, і своєю чергою розпочав процес проти князя, інкримінуючи йому неправдиве звинувачення, чим «до ославеня его (Білостоцького. — Н.С.), яко теж и до невинное трудности приправил». Суд, вислухавши контроверсії сторін, наказав Яцку присягою підтвердити, що не знав про позов, однак той, за дозволом Воронецького, вніс замість присяги певну суму грошей («позваная сторона за позволенемъ поводовое стороны одкупилася копою присяги, которую мела на неведомост одержаного поступъку учинити»). Суд скасував свій попередній декрет і наказав Білостоцькому присягнути в тому, що не наїздив, грабежу не чинив, ран не завдавав. Вимога суду була виконана, тож оскаржений назавжди звільнявся від обвинувачень26. У випадках, де відповідач через присягу доводив свою непричетність до наїзду, не конче йшлося про помилку позивача щодо особи нападника. Як бачимо, скаргу могли сфальсифікувати, і такі випадки були непоодинокі. Так, Федір Шимкович-Скленський скаржився на свого давнього сусіда і недоброзичливця Яна Циминського, який його, «чоловєка невынного и на всєм спокойного», обвинуватив у насланні на дім слуг. Ті ж, під’їжджаючи на конях під двір, стріляли і господаря «словы сромотливыми» викликали битися. Також у скарзі Циминського згадувалося, що він присилав до Скленського возного Щасного Клепацького, «припоручаючи» йому слуг і просячи про справедливість. Однак, як твердив Федір, він увесь час пере- —————— 23 Там само. — Спр. 61. — Арк. 296–298 зв. 24 Там само. — Спр. 57. — Арк. 174 зв.–178. 25 Там само. — Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 19. — Арк. 484 зв. 26 Там само. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 54. — Арк. 223–223 зв. Втім, позивачі теж наголошували на своєму праві присягати задля доведення кривди, що в окремих випадках враховувалося судом: «Яко укривжоные, близшие естесмы ку доводу, нижли тот, хто ми кгвалтом што взявши, ку отводу» (Там само. — Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 19. — Арк. 533 — присяга була призначена позивачеві; у подібній справі теж: Там само. — Арк. 537 зв.–542 зв.). НАЇЗДИ ТА ГРАБЕЖІ В ШЛЯХЕТСЬКОМУ СОЦІУМІ ВОЛИНІ… 251 бував у своєму домі і возного, який був слугою Циминського і чинив те, що йому пан наказував, у себе не бачив. Тож Скленський заявляв, що, у разі ініціювання проти нього Циминським процесу, він готовий довести свою невинуватість перед будь-яким судом27. У таких випадках подальший судовий процес був лише засобом у війні з супротивником задля його ославлення, аби «на почтивом был доткненый»28. Так, справі кн. Станіслава Воронецького з Яцком Білостоцьким передували дві вкрай суперечливі скарги про наїзд, датовані одним днем. В одній з них Василь Білостоцький скаржився на кн. Януша Воронецького, який «за ведомостю, радою и насланем» дружини Марії Іванівни з Білостоцьких, маючи при собі приятелів і слуг, найшов на його дім в Білому Стоці з метою вбити, «словы неучтивыми соромотил», з луків і рушниць у двір стріляв, в дім добивався, вікна і двері рубаючи, ледь його Кіндрат Смиковський і Яцко Білостоцький оборонили29. Інша скарга була подана до ґроду князем Янушем Воронецьким на Яцка і Василя Білостоцьких, які вистежили його того ж таки дня, коли він пішов до лазні митися, підійшли з помічниками з «розным оружем, войне належачим», вчинили крик і почали добиватися до середини з метою його вбити. Він, «ледво за Божю помочю ач не рукою оборонною, але яком мог», втік до свого двору. Нападники, «хотечи умыслу своему досыт учинити, а мене невинне на смертъ забити, замордовати», «арматно» почали штурм, стріляли з луків і рушниць, одного слугу поранили, а інших, кого зловили, побили. До того ж позабирали з лазні різні речі, а також вивели з двору коней, що їх Яцко Білостоцький «в домъ свой упровадил и на пожитокъ свой обернул»30. Ці скарги вказують на існування поміж контрагентами давніх суперечок, де наїзд, що представлявся на рівні риторики як спроба остаточного пора- хунку з супротивником, і суд були лише окремими актами, вмонтованими у шлейф взаємних кривд. Досить часто наїзд був негайною відповіддю на попередній з боку супротивника, тож вони датовані одним днем або наступним, однак зображають різні епізоди протистояння. Наведемо для прикладу ще одну подібну історію, притримуючись версій самих героїв про їхні пригоди, а також максимально точно передаючи їхні мотивації своїх вчинків. 8 грудня 1588 р. Костянтин Колпитовський скаржився на володимирсь- кому ґроді про те, що його швагер Власій Костюшкович-Хоболтовський за змовою з братами Іваном і Федором попередньо із засідки поранили його в руку (у листопаді 1586 р.)31, однак не лише не відшкодували «учтиво» йому —————— 27 ЦДІАК. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 49. — Арк. 684–685. 28 Там само. — Спр. 54. — Арк. 546 зв.–550. 29 Там само. — Спр. 48. — Арк. 94 зв.–95 зв. 30 Там само. — Арк. 97 зв.–98 зв. 31 Там само. — Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 19. — Арк. 818 зв.–820. СТАРЧЕНКО НАТАЛІЯ 252 кривду, але й далі погрожують, ображають та чигають на його життя («ми звыкли бити головными нєприятєлми»). Так, 7 грудня Іван, під’їхавши під його двір Хмелево-Болоховичі, залишив помічників у засідці, а сам кінно з двома рушницями «готовими» увірвався до середини з метою забити скаржника. Той, зауваживши його у дворі, закрився з приятелем у світлиці, поки його слуги не прибігли і не полонили нападника, який «на них одну ручницу выстрєлил и за ласкою Божєю хибил, а потом з шаблєю на нихъ порвавшися, на них сечи и бити почал». Як особа, що з повагою ставиться до права, Колпитовський мав намір доставити свого кривдника до ґроду, однак, «будучи рушоный милосєрдиємъ хрєстиянъскимъ, нє вживаючи надъ ним ачъ вєдлє выступку его жадного окрутєнства, алє злєцивши то воли Божєй и праву посполитому, казалєм раны его осмотрети», а також послав до його приятелів повідомити про пригоду. Невдовзі під двором Костянтина Кол- питовського з’явився Федір Костюшкович зі слугами і приятелями з наміром відбити брата. За словами господаря, «я ачъ бых мог и ему инакший, то естъ яко кгвалтовнику отпор дати, алє яко хрєстянин, нє вживаючи над нєпри- ятєлми своими жаркого и окрутьного звитєжства, нє чинєчи ему ничого злого, и нє противєчисє их злости, нє казалєм его бити, алєм толко его упомънил, абы радчєй цело спокоем зо всими своими помочъниками проч от дому моего ехал». Федір учинив відповідно до слів господаря дому — «отехал прочъ». Потому приїхала Іванова дружина і, розуміючи, що у випадку правових дій Колпитовського її чоловік мусив серйозно поплатитися за вчинене, просила його, «абых сє з нимъ таковою остростью правною нє обыходилъ, алє милосєрдье оказалъ». У відповідь скаржник, «яко чоловикъ доброго и хрєс- тянского сумнєня, рушившися ку нєму, хотяж з вєликим жалємъ моимъ, милосєрнє, нє вєзучи его до вряду» , віддав свого кривдника дружині32. Того ж таки дня Іван Костюшкович-Хоболтовський, зі свого боку, через свого служебника скаржився на Костянтина Колпитовського, який зі слугами і приятелями, озброєними «рознымъ оружъем, войнє налєжачим», перестрів його в хмелівському гаю; не давши «одповєді», заступив дорогу «обычаемъ розбойным», побив і поранив. А потому Костянтин зі своїми помічниками, ув’язнивши його у дворі своєї дружини, Іванової сестри, відібрав усі його речі («пограбил»), а також роздягнув скаржника, і все те викинув за ворота. Такий жест вказував не на прагматичний інтерес грабунку, а на зганьблення супротивника. Врешті, Івана з двора Колпитовського увечері того ж дня забрала дружина33. 10 грудня возний Мойсей Дегтевський визнав у ґроді оглядання шкод, заподіяних 8 грудня Костянтином Колпитовським і його помічниками у хоболтовському дворі Федора і Власія Костюшковичів- Хоболтовських — поламані ворота, прострелені двері до світлиці, порубаний —————— 32 Там само. — Спр. 21. — Арк. 996 зв.–999. 33 Там само. — Арк. 999–1000 зв. НАЇЗДИ ТА ГРАБЕЖІ В ШЛЯХЕТСЬКОМУ СОЦІУМІ ВОЛИНІ… 253 вхід до лазні, а також освідчення побиття Іванового слуги Миколая Чорнолоського, у якого виявилися рани на руках. Як оповів Чорнолоський, його витягли з пекарні, де він спав, побили і, вивівши за ворота, від- пустили34. Як бачимо, попри намагання представити насильницькі акти супротив- ника як наїзд з метою вбити, в одному випадку, чи напад без попередження на вільній дорозі — в іншому, що відповідно до правових приписів трак- тувалося як злочини, де нападникам загрожувала смертна кара і позбавлення честі, йшлося радше про конкуренцію в рамках судової риторики, аніж про реальний обмін насильницькими актами. Для Костянтина Колпитовського важливо було переграти свого супротивника, привласнюючи безумовні хрис- тиянські цінності, ідеальні настанови — милосердя, відмову від жорстокості, прощення своєму ворогові образ і кривд, врешті — непротивлення злу, та протиставляючи їх поведінці супротивника, невластивій доброму шляхти- чеві. Тут, ніде правди діти, за рівнем розбудови мотивацій він був поза конкуренцією. В рамках цієї моделі перебувають і деякі жести, засвідчені самим супротивником: пограбували майно, але викинули його за ворота; поранили недруга, однак повідомили родичів про його ув’язнення і віддали дружині; увірвалися у двір, стріляли, але збитки виявилися мінімальні; захо- пили слугу, побили, але, не заподіявши поважних ушкоджень, вивели за межі двору і відпустили. Задавнена ворожнеча не виходила за рамки контрольованого насиль- ства35, де супротивникам важливо було не лише завдати реальних втрат ворогові, а й очорнити його в очах спільноти, водночас представивши себе з якнайкращого боку. Конфлікт, таким чином, попри низку насильницьких актів, що представлялися формально як кримінальні, слугував засобом боротьби за символічний капітал, складовою якого виступала добра слава шляхтича. Втім, траплялися справи і з поважнішими наслідками, однак доволі нечасто. Прикладом може бути розгалужена історія, де кожна зі сторін подавала свій варіант події: одна — як наїзд на дім, під час якого в результаті захисних дій господарів загинуло кілька нападників, друга — як сплановану засідку з метою убити. 18 березня 1614 р. у володимирському ґродському суді розглядалася справа по звинуваченню Полонією з Сосницьких Яцковою —————— 34 Там само. — Арк. 1000 зв.–1001. 35 І. Пугацевич, досліджуючи наїзди на коронних матеріалах, теж зауважує від- сутність надуживань насильством у випадках наїздів, адже «обабіч зброї йшла честь» (Pugacewicz I. Porządek sąsiedzki przemocą regulowany. O organizacji i funkcjach zajazdu w II poł. XVII i w XVIII wieku // Białostockie Teki Historyczne. — 2006. — T. 4. — S. 127). А Д. Голєц, аналізуючи куявські джрела, підкреслює — шляхетське насильство існує лише там, де порушується почуття честі, тож метою наїздів зазвичай є психологічний тиск на супротивника (Golec D. Zajazdy na Kujawach w XVII i XVIII wieku // Przegląd Historyczny. — 1982. — Z. 3–4. — S. 293). СТАРЧЕНКО НАТАЛІЯ 254 Марковською Яна Павловича про наїзд на дім. Як оповідала позивачка, він, «взявши перед себе злый умыслъ на замордоване сынов ее и на знищене их в убогой маетности», попередньо багато разів наїздив на їх двір, бив підданих та чинив грабежі. А 14 червня 1613 року, запросивши до себе жовнірів, Яна і Юрія Ракуських і Даніеля Богуслава, які мали лежу в Луцьку, а також братів Яроша і Миколая Павловичів та приятелів, вибіг з двора перед її двір до церкви, відтяв дзвін, «аж на землю упал», гроб небіжчика Романа Мар- ковського порубав і поколов, а потому разом з тими запрошеними прияте- лями «з окриком немалым» вломився у двір, де вони запалили хлів і стодолу, добивалися в дім, стріляли у вікна, двері сікли, «словы вшетечными лаючи и сынов ее вызываючи». Тож синам Полонії Марковської ледь вдалося втечею зберегти собі здоров’я і життя. На те відповідач твердив, що наїзд, про який ідеться, — «мниманый», натомість саме з двору Марковських «мордъ и забойство окрутное дєялосє, где колко шляхтичовъ з хлевовъ и з заплотя постреляно и на смерть позабияно», а також пожежа трапилася через стрі- лянину самих Марковських. Тож суть справи, за твердженням Павловича, не мала кримінального харатеру і не підлягала юрисдикції ґродського суду36. На тих же рочках розглядалася справа по звинуваченню Миколаєм Вандаловським братів Миколая і Василя Марковських у вбивстві Яна і Юрія Ракуських та його двоюріднього брата Матіяша Вандаловського37. У скарзі йшлося про те, що відповідачам стало відомо про гостину у дворі Павловича його приятелів, які мали звідтіля їхати повз двір Марковських до Воло- димира. Тож вони, «по хливах своих и за плотом по двору своего чєляд, помочники свое, з стрєлбою засадивши», очікували на виїзд Павловичевих гостей. Перед самим виїздом Матіяш Вандаловський вийшов на дорогу і попрямував, не сподіваючись на підступ, до церкви, де його Марковські з засідки застрелили і, притягнувши у двір, «над ним сє нєпристойнє и нєхрєстиянско паствили и оное тєло зо всих шат аж до тєла голого обрали и обнажили». На те адвокат Марковських заявив, що позивачем не були вчасно проведені передбачені правом процедури освідчення убивства, натомість його клієнти вивели шкрутинію на доведення підпалу Яном Павловичем 14 червня їх двора. Вандаловський відповів, що мешкає далеко від Волині, про смерть брата довідався нещодавно і просить у суді дозволу на виведення шкрутинії. Представник оскаржених зауважив, що так звані жертви були нападниками і загинули під час наїзду, відповідно, не мусить ітися не лише про кримінальний процес, а й про цивільний: «Акция и актор инъком- пєтєнсъ, бо нє можєт быти дана акция никому о забите кого, коли его при —————— 36 ЦДІАК. — Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 46. — Арк. 148–150 зв. 37 Там само. — Арк. 97 зв.–98 зв. (протестація Миколая Вандаловського); 101–104 (перебіг справи). НАЇЗДИ ТА ГРАБЕЖІ В ШЛЯХЕТСЬКОМУ СОЦІУМІ ВОЛИНІ… 255 настю дому забъют, нє тылко жєбы крєминалитєс, алє и цивилитєр, бо того право боронит». Цікаво, що до книг було вписано одразу два декрети у цій справі, що істотно різнилися між собою: за першим — ґродський суд не дозволив відповідачам апеляції до Трибуналу, натомість надав можливість позивачеві вивести шкрутинію, за другим — Марковським надали можливість пере- нести справу на Трибунал38. Схоже, що судові урядники розділилися у своєму баченні події, а точніше — їх розділила належність до різних груп підтримки контрагентів. Маємо ще один запис, що походить із тих же засідань, — перебіг судового процесу по звинуваченню Яном Павловичем Миколая і Василя Марковських у пораненні й убивстві слуг. У позові скаржник теж зауважує давні образи на відповідачів, які 26 березня 1613 року влаштували стрільбу по слугах і підданих Павловича, що йшли повз двір Марковських. Частина їх була поранена, а шляхетний Василь Теля- тицький убитий: його, коли він упав на землю, «окрутнє а нєлитостивє, тиранскє [...] рубали и стрєляли естє и ранъ до килку дєсят задали естє, и [...] тым барзий тиранскє над нимъ паствячисє, з оными ранами з улици до двору своего за ноги поволокли естє и оного по хлєвах ховали естє, а потом обдартого и зо всєго злуплєного, крвавє змордованого, з двора своего выволокли». Справу теж було перенесено на розгляд Трибуналу39. Як бачимо, тривала війна між сусідами, де сторони, схоже, постійно мінялися позиціями «нападник — скривджений», у певний момент перейшла на етап судових суперечок, що, втім, не відміняло і повсякденного, ситуа- тивного протистояння. У деяких випадках акції готувалися, а подеколи вони могли мати й випадковий характер. Спробуємо проаналізувати характерні елементи наїзду на прикладі нападу, в якому був звинувачений Миколай Боговитин-Шумбарський, на двір кременецького ґродського писаря Григорія Дедеркала у Шумбарах, що завершився, на відміну від багатьох інших випадків, смертю господаря і його родича. Тож початково до луцького ґроду 13 грудня 1594 р. була внесена скарга від слуги Дедеркала Миколая Ульхимовського, в якій він оповідав, що Миколай Боговитин, зібравши кількасот осіб, озброєних вогнепальною зброєю, упродовж двох днів — 5 і 6 грудня — наїздив на маєток Шумбари з метою заподіяти шкоду здоров’ю господаря, добивався до двора, зчиняв стрільбу та в результаті понищив майно і поранив слуг та підданих. Потому оточив маєток своїми людьми і 7 грудня надвечір, під час наїзду на дім, поранив Григорія Дедеркала пострілом у спину, також життям поплатилося двоє його шляхетних слуг. Далі Боговитин повіз писаря до свого маєтку, де усіляко знущався над ним; тіла ж убитих невідь-де подів. І хоч матері і —————— 38 Там само. — Арк. 104–105. 39 Там само. — Арк. 123 зв.–125. СТАРЧЕНКО НАТАЛІЯ 256 дружині Дедеркала вдалося тієї ж ночі визволити його з ув’язнення, однак десь за годину потому він помер у своєму домі від ран. Слуга, очевидно, знав про справу зі слів інших, про що свідчить досить схематичний виклад історії, а також вказівка на отриману про те «відомість». 9 січня наступного року до актових книг була внесена скарга дружини Григорія Дедеркала, сповнена вкрай цікавих подробиць, де, зокрема, пові- домлялося про те, що напередодні наїзду, 4 грудня, Миколай Боговитин прислав до писаря лист, званий «одповєддю», з образливими словами і погрозами: «Хотєчи тым болшую вєдомост, што бы ся въ его дому дияло, взят, прєтєкстом якоєс отповєди, картєлиус ущипливый с погрозною на здорове нєбожчика малжонка моєго до двора шумбарского прислал»40. Потому нападники почали окопуватися навколо маєтку, використовуючи господарські будівлі як шанці, а також стріляючи з рушниць у двір, вна- слідок чого було поранено підданих і слуг, одного з них було вбито. Остаточно коло замкнулося в ніч з 6 на 7, тож наступного дня Дедеркало, не маючи надії на допомогу, разом зі слугами і братом Сасином Лудвиським спробував вирватися з маєтку, однак операція не вдалася. Під час втечі вони були оточені нападниками, в результаті чого Дедеркала поранили пострілом із рушниці в спину, а Лудвиського — в голову, також вбито було двох слуг. У тексті скарги йшлося про особисту участь Боговитина у розправі. Однак справа про вбивство, розпочата у кременецькому ґродському суді за ініціативи сестер Григорія Дедеркала, мала несподіваний поворот41. 4 липня 1596 р. Миколай Боговитин, у відповідь на неправдиве, за його словами, звинувачення в убивстві, виводив шкрутинію перед сестрами не- біжчика. За твердженням оскарженого, на момент убивства він перебував у своєму маєтку, більше того — Дедеркало отримав рани раніше, під час наїзду на його, Боговитина, маєток Горбівці, про що він був поінформований своїми горбівецькими підданими. А потому разом з шістьма шляхтичами відповідач присягнув, що «на дом зошлого Григоря Дедеркала не наездчал, облеженем не добывал, въ везене не брал, при забитю его не был, шкод жадных и грабежов не чынил и во всем том обжалованю водлуг протестацыи и позвов их не ест винен». Ці додаткові обставини дозволяють подивитися на справу не як на одиничний акт, що вирізнявся серед інших подібних особливою жорстокістю, а як на епізод у задавненому конфлікті поміж сусідами42. Якщо наїзд Дедеркала на Горбівці таки відбувся, що цілком —————— 40 Там само. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 46. — Арк. 21. 41 Там само. — Ф. 21. — Оп. 1. — Спр. 32. — Арк. 30–32 зв. 42 Маєток Шумбари був родовою власністю Боговитинів, половину якого тримав Миколай за розподілом його батька Миколая з братом Павлом. Тож присутність у ньому Григорія Дедеркала, що на якийсь спосіб отримав частину Шумбар (найімовірніше, через шлюб з Луцією Любешовською, вдовою по Федору Войничу Боговитину), зазви- чай, сприймалася негативно. (Див.: Собчук В. Боговитиновичі: генеалогія і маєтки // До НАЇЗДИ ТА ГРАБЕЖІ В ШЛЯХЕТСЬКОМУ СОЦІУМІ ВОЛИНІ… 257 можливо, то це трапилося або перед отриманням «одповєді», яка й стала реакцією на цей акт, або одразу потому, що, в такому разі, дозволяє роз- глядати горбовецький епізод як спробу писаря отримати реванш у відповідь на образливі слова в листі. У кожному варіанті це засвідчує тривалість конфлікту та існування взаємних кривд. Довівши через присягу свою невинуватість, Миколай Боговитин був звільнений від оскаржень на вічні часи. Зауважимо, що справа розглядалася у кременецькому ґродському суді, писарем якого був Григорій Дедеркало, відповідно — і слугою старости та очільника суду кн. Януша Збаразького. Ця обставина, за логікою шляхетського співжиття, мала б слугувати не на користь обвинуваченого. В історії з наїздом на двір Григорія Дедеркала принципово важливими для нас є кілька моментів: маркування наїзду як лицарського акту через письмове оголошення про помсту («под претекстом якоес отповеди, кар- телиушъ усчипливый с похвалкою на здоровъе брата их до двора их шумбарского прислалъ»); наїзд як насильницька дія, до якої вдавалися в разі задавненості образ; сконструйованість скарг і неповнота джерельної бази, через які історик легко потрапляє в пастку зазвичай пропонованої однією зі сторін версії. У контексті конструювання наведемо приклад пародії на скаргу про напад, що її записав до житомирських замкових книг один з писарчуків: «Зобравъши купу немалую людей своеволныхъ чоловика до двохъ»43. Тож зупинимося на тих функціях наїзду, які підважували його характер як кримінального злочину та спричинялися до поширення цього переступу у спільноті. У контексті шляхетської культури наїзд був передовсім звичним актом помсти в боротьбі за підтримання своєї честі. Саме так Юрій Лясота пояснював акти насильства, вчинені Яном Огоновським (а з ним і рештою представників шляхетського загалу в аналогічних ситуаціях): «...яко собе от мене кривду менят, мене на маетност кгвалтовне наежчали, кгвалты, бои и шъкоды починили»44. Тобто, наїзди і супровідні їм дії були відповіддю ображеної сторони на кривду недоброзичливців: «Того всего вашей милости терпити и далей занехат, и того леда якос мимо себе пустить не хочет и овшем яко кгруньтов, звышъ помененных, боронити, такъ и деспектов, через вас ему неоднокроть выраженых, а поготову кгвалтови кгвалтом отпирати и о то такъ правом, яко и рукою чинити хочет и будетъ»45. А що шляхтичеві передовсім ішлося не про фізичне знищення супро- тивника, а про відновлення рівноваги через порахунок актів кривди і сатис- джерел. Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. — Київ–Львів, 2004. — С. 509). 43 Яковенко Н. Пародії і жарти в актових книгах Житомира та Луцька першої половини XVII ст. // Український археографічний щорічник. Нова серія. — К., 1993. — Вип. 2. — Т. 5. — С. 175. 44 ЦДІАК. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр.43. — Арк. 284. 45 Там само. — Спр. 21. — Арк. 693 зв. СТАРЧЕНКО НАТАЛІЯ 258 факції, то й наїзд, метою якого, за правовими приписами, було вбивство господаря, закінчувався традиційно пошкодженням і захопленням майна, а також побиттям і пораненням підданих і слуг як заміщувальних об’єктів щодо свого власника. Якщо додати до цього демонстративність, публічність як обов’язкову умову наїзду, втягування до ворожнечі великого числа роди- чів і приятелів, то спадає на думку певна заданість такого сценарію, добра обізнаність з ним учасників акції: «Панъ войский Гулевичъ, на которого ся светчимо, [...] учинилъ на насъ, меновите такъ на мене, Станислава Олъда- ковского, яко и Станислава Трачевъского, пофалъки явные при много приятел зацныхъ, которыи на тотъ час были при той угоде нашой сполной, чынилъ так на горла наши, яко и на маетъности, обецуючи ся зомъстити, же псы вашу кровъ не долго будуть хлептати в Бранехъ»46. Обов’язковим елементом цього спектаклю було оголошення про помсту, а також традиційний початок наїзду, коли на підступах до маєтку нападники зчиняли крик, стріляли, били в бубни чи сурмили. З одного боку, ці об- ставини присутні у скаргах потерпілих як ознака свавілля, а, з іншого — їх відсутність викликала обурення з приводу невластивої для шляхтича пове- дінки супротивника: «...взявши васнъ и нехут якуюс скрытую против тому то поводови, без всякое вины и даня до того причины его, не давши ему перед тым знати о нехути и о неприязни своеи, ани ему, яко се рыцерского стану чоловекови годило, отповедивши [наслал приятеля]»47. А Єсиф Немирич скаржився на Григорія Бутовича, який наїхав на його маєток без звичної атрибутики, «вкрадшися потаемне, што доброму а цнотливому не при- стало»48. Іван Букоємський, своєю чергою, інкримінував Остафієві Сви- щовському напад уночі, без попередження: «Якъ оден заграничныи окъру- тъный неприятел, зъехавъши ночъю, безъ вести, неотповедне»49. У багатьох випадках і сам наїзд був символічним оголошенням про помсту, де сторона, під’їжджаючи під двір, випускала пар, осипаючи супротивника лайливими словами та завдаючи йому мінімальних шкод. Так, Марина Гаврилова Яковицька з Янчинських, з великим почтом під’їхавши під двір Василя Семеновича Яковицького, «опившисе ледве жива, словами —————— 46 Там само. — Спр. 53. — Арк. 50. 47 Там само. — Спр. 61. — Арк. 290 зв.–294 (справа про наслання Матеєм Стемп- ковським свого приятеля і слуг на маєток Григоровичі Яна Бавора-Пилитовського). 48 Там само. — Ф. 11. — Оп. 1. — Спр. 1. — Арк. 9. 49 Там само. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 31. — Арк. 41 зв. Див. також аналогічну скаргу: напали «не чинечи крику жадного, потаемне, здрадливе и не отповедне вночи» (Там само. — Спр. 46. — Арк. 267 зв.). Показова також скарга Дем’яна Романовича Гулевича на Федора Ласка: «Панъ Федор Ласко, наполнившися злого умыслу своего противку мене, зобравшися з слугами, бояры и праве зо всими поддаными своими курозъвонъскими, не давъши мні о таковомъ умысле своемъ зънати, такъ якобы доброму пристояло, порвавъшися на мене, мене самого ударил и слугъ моихъ, почъ- тивыхъ шляхътичов […], позъбивалъ» (Там само. — Спр. 459. — Арк. 75 зв.–76). НАЇЗДИ ТА ГРАБЕЖІ В ШЛЯХЕТСЬКОМУ СОЦІУМІ ВОЛИНІ… 259 неуцтивими торгала на господаря, казала на двор з ручниц стреляти и соромотити, лаят». Тож за її наказом слуги і приятелі ворота порубали і розламали, а син Іван разом з дяком, як оповідав господар дому, «мене зсоромотили и лаяли и бится вызывали»50. Стріляння по двору з луків та вогнепальної зброї було звичним актом при наїзді і виконувало радше психологічну функцію застрашування, аніж завдавало реальних шкод: «припадши праве в двор мой, з лука колко раз стрелил, окна и двери посекъ и повыбиял»51. Доволі часто під час наїздів нападник посеред образ господаря дому викликав його на поєдинок, що маркувало наїзд як лицарський вчинок, варіант двобою, і легалізувало його в очах спільноти, однак не передбачало негайної відповіді з боку скривдженого. Так, Андрій Война скаржився на Павла Вишетравку, який у його відсутність наїхав на дім, «злыми а неучтивыми словы а шъкодливыми учтивости моее мене лаял, соромотил и на руку вызывал, называючи мене неучтивое матки сыном, и, якъ ся ему одно хотело, соромотил»52. Досить мальовничо описує у своїй скарзі Доброгост Охенковський наїзд на його дім Івана Билецького зі слугами і приятелями, а також виклик його на поєдинок: «З розным оружъемъ, войне належачимъ, то ест полгаками, сагайдаками, з шаблями, на дом мой шляхетский в Былчу, покоем посполитым обварованый, не постерегаючи жаден з них стану своего шляхетского и срокгости на таковыхъ, в праве посполитом описаное, наехавши моцно, кгвалтомъ, мене, чоловека спокойного, никому, а имъ тежъ поготову ни в чимъ не винъного, на поединокъ вызываючи, словы неуч- тивыми соромотили, отповеди и пофалъки не здоровъе мое чинили». Дії скаржника на насильство, згідно скарги, не відступили від конвенційної моделі описування наїздів: «Я, яко чоловекъ спокойный, хоча же будучи такового деспекту от нихъ жалосны, не противечисе имъ, заховалемъ се в дому своемъ спокоине»53. А слуги князя Михайла Вишневецького, найшовши на маєток Остафія Воловича Несвеч, «з аркабузы, з луки, и з инъшимъ розънымъ оружъемъ, урядника пана нашого несвецкого пана Валентого Тваровъского словы неучьтивыми насоромотили, вызываючи его на руку, жебы до них вышол и з ними ся бил, хотечи его о горло приправити»54. —————— 50 Там само. — Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 7а. — Арк. 343–344 зв. 51 Там само. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 46. — Арк. 363. 52 Там само. — Ф. 11. — Оп. 1. — Спр. 4. — Арк. 126–128. Інший герой, прий- шовши під двір, «з добитою шаблею ходячи, волал, визиваючи на поединокъ, мовечи: «Вийд такий овакий матки сыну, а бийсе зо мною». А потом, видечи, иж се нихто з двору протестуючого не одезвал, на такий галас его не вишедлъ, теды онъ лжит, сро- мотит и лает такъ протестанта самого, яко и жону его словами непристойными, гонорови его шляхецкому шкодячими, почал» (Там само. — Спр. 11. — Арк. 901 зв.–902 зв.). 53 Там само. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 49. — Арк. 183 зв.–184. 54 Там само. — Спр. 11. — Арк. 96 зв.–97. СТАРЧЕНКО НАТАЛІЯ 260 У наїздів була ще одна, вкрай специфічна функція, якою, за словами Анджея Фрича-Моджевського, виправдовувалася шляхта, — вправляння у військовому ремеслі. Лише «домашні воєнні виправки не дозволяють скніти в бездіяльності ані куняти в розкошах», вчать їздити верхи та вправно володіти зброєю. Тож завдяки такій школі військового мистецтва шляхетська молодь готується стати при потребі на ґерць з ворогом55. Лише люди, що мстяться своїх кривд, завжди мають доброго коня і готову до використання зброю: «Вони завжди ніби на сторожі: не засиджуються на учтах, не зловживають вином, не сплять на м’яких ложах, але, як на війні, завжди чутливі. Хай тільки хтось швидше пробіжить повз дім, хай сильніше застукає до брами, хай крикне трохи гучніше — вже вони на всякий випадок готові. Кінь стоїть осідланий до битви, сам вершник завжди взутий, при шаблі і в броні»56. Саме таке розуміння наїзду — як лицарських воєнних акцій, спря- мованих на недоброзичливців з метою помсти, пояснює широке використан- ня в них «знаков военных» — бубнів, труб57, прапорів, хоругов58, гаківниць, возів та іших «воєнних приправ»59, «розмаитой брони, войне належачой»60. Однак помста не фігурувала у судовому процесі як виправдання убив- ства чи наїзду. Натомість була у цьому переступі практично стала деталь, яка дозволяла нападникові у судовому процесі перекваліфікувати кримінальну справу на некримінальну. На ній акцентував увагу і Дем’ян Гулевич у своїй вищенаведеній дефініції наїзду. Він зауважував звичність нападів на маєток чи ґрунт поміж шляхтичами-сусідами, головною метою яких був грабіж майна: «Трафится то може ся в суседстве, один другого на кгрунте, на имене наедетъ албо нашлетъ, для того, жебы грабежъ албо што тому подобного учинить моглъ, при которыхъ грабежахъ будь бы тежъ и кого ранилъ, теды пред ся криминаломъ то быти названо не може, бо не для того тотъ ехалъ, жебы ранити мел, одно — жебы грабежъ учинилъ». Попри те, що завдана під час наїзду шкода сприймалася законодавцями не як мета наїзду, а як супутня йому обставина, у скаргах домінувала саме ця складова правопорушення — пошкодження і привласнення чужого майна. Погрози вбити, що часто лунали в шляхетському середовищі, поєднувалися з —————— 55 Frycz Modrzewski Andrzej. Dziela wszystkie: W 6 t. — Warszawa, 1954. — Tom II: Mowy. — S. 72. 56 Ibidem. — S. 71. 57 ЦДІАК. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 61. — Арк. 277 зв. 58 Див., скажімо, скаргу Станіслава Вориського на слуг і локацьких підданих князя Романа Сангушка, «околкосот чоловеков», які наїхали на його маєток Ворище «з розънымъ оружемъ, войне належачим, з стрелбою, гаковницами, ручницами, сагайдаки, ощепы, в панцырахъ, в зброях, яко оденъ посторонъный неприятел» (ЦДІАК. — Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 19. — Арк. 160 зв.) чи, скажімо, обставини наїзду за участі трубачів (Там само. — Спр. 12. — Арк. 260 зв.) 59 ЦДІАК. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 21. — Арк. 639–639 зв. 60 Там само. — Спр. 46. — Арк. 359 зв. НАЇЗДИ ТА ГРАБЕЖІ В ШЛЯХЕТСЬКОМУ СОЦІУМІ ВОЛИНІ… 261 обіцянкою заподіяти шкоду майну — спалити, знищити, захопити: «Не толко забити, але з домом спалити и маетност забрати мел»61. Зазвичай реалі- зовувалася друга їх частина. Тож саме на цій обставині — відсутності жертв під час нападу, вибудовували лінію захисту адвокати, намагаючись пере- кваліфікувати наїзд як кримінальний злочин у інший тип правопорушення зі значно м’якшими покараннями. Звернімо увагу на справу, розпочату у луцькому ґродському суді Миколаєм Дорогостайським проти кн. Костянтина Острозького, з наказу якого, за словами обвинувача, був здійснений наїзд і захоплення Чернчицького монастиря. Уповноважений князя стверджував, що оскільки під час наїзду обійшлося без жертв, а були заподіяні лише шкоди, то справа не мала кримінального характеру. На цій підставі ґродсь- кий суд припинив провадження процесу: «З выпису оповеданья врадового не показало, абы тамъ кого было збито, зранено, одно за тымъ насланемъ живность [...], тамъ зготованую, и иньшую маетность побрано, где иж не идеть о кгвалтъ, одно о шкоды»62. У справі Адама Сопотка з панами Букоємськими про наїзд на дім, під час якого були поранені слуги та захоплене майно, обвинувачені теж наголо- шували на майновій стороні завданих шкод, що передбачало лише штрафні санкції: «Статутъ Волынъкий в розделе одинънадцатом артикуле двадцатом и другий в двадцатъ перъвом о наяздах, насланях на села толко пиняжною виною и плаценем шкод карати позваляетъ в таковых справах, а не горломъ, яко то подобно сторона хочеть мети»63. Звернімо увагу в цьому контексті на трибунальський декрет, де було зауважено: у випадку відмови відповідача присягою підтвердити, що не наїдив на позивача і грабунку не чинив, і тим самим звільнитися від обви- нувачень, кривдник мав заплатити лише за шкоди скаржника з «навезкою правною», тобто понад реальну суму втрат64. Отже, існування грабежу не заперечувалося, а от його характер як наїзду потрібно було доводити. До того ж вартість заявлених шкод могла суттєво перевищувати реальні втрати. Про це свідчить зменшення обвинувачами своїх майнових претензій, коли їх доводилося підтверджувати через присягу: присягнув «на шкодах, в позве меновите написаных, отступивши никоторых толко з реестру, перед нами читаного», тобто відмовившися від частини претензій, реєстр яких був поданий до суду65. У залежності від перебігу наїздів і вчинених шкод Марцін Камлер про- понує розподіляти їх на три групи66. До першої можна зарахувати ті випадки, —————— 61 Там само. — Спр. 46. — Арк. 314. 62 Там само. — Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 14. — Арк. 304–305 зв. 63 Там само. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 61. — Арк. 337–343. 64 Там само. — Спр. 54. — Арк. 667. 65 Там само. — Ф. 26. — Оп. 1. — Спр. 6. — Арк. 561 зв. 66 Kamler M. Przemoc między szlachtą sieradzką w XVII wieku. — Warszawa, 2011. — S. 132–133. СТАРЧЕНКО НАТАЛІЯ 262 коли нападники вдиралися до двору, заподіювали шкоду майну, забирали частину його з собою, били і завдавали ран підданим і слугам. Прикладами можуть слугувати кілька наведених вище справ. Автори робіт про наїзди одностайні в тому, що за слабкої судової системи вони були своєрідним регулятором кривд між шляхтою, вирівнюючи на такий спосіб втрати сторін (матеріальні, психологічні, символічні). До другої належали нечасті випадки захоплення маєтку («вибиттє з держання»), які хоч і трапляються, однак досить рідко. Зазвичай вони мали своїм підґрунтям право нападника на володіння цією нерухомістю, що з якихось причин було порушене (або поважні претензії на нього). Й Івона Пугацевич, і Домінік Голєц підкреслюють умовно легальний характер бага- тьох наїздів, адже слабкість виконавчої влади робила досить проблема- тичним реалізацію декрету, якщо йому опиралася сторона, яка програла процес. Тож скривджений мусив брати ініціативу на себе. Власник маєтку, відданого в оренду чи заставленого, незадоволений господарюванням на його нерухомості, теж міг без звертання до суду вдатися до покарання недбальця (чи, радше, особи, що намагалася максимально використати чужу власність). Адже повільність доведення справедливості через суд та немала його вартість могли остаточно довести маєток скривдженого до згуби. З правової позиції такі акти були незаконні, порушували попередньо укла- дені домовленості, однак для власника вони мали справедливий характер. Часто і протилежна сторона розуміла обґрунтованість таких дій. Щоправда, у деяких відомих скаргах звучить таки мотив обов’язкового звертання до суду, навіть якщо правопорушник мав підстави для захоплення майна супротив- ника: «Прето не брат было кгвалтом и не отыймоват села Белашова, а позват, за чим пан Риминский держить»67; «Если розумялъ якую вонътъпливостъ, не наездзати было, але правемъ ся конътенътовати»68. Через наїзд інколи регу- лювалися відносини власності між паном і слугою (патроном і клієнтом), якщо пан, незадоволений службою свого «партнера», за яку платилося неру- хомістю, вирішував розірвати стосунки. При цьому до актових книг потрап- ляли зазвичай лише скарги, де їх ініціаторові невигідно було декларувати істинні причини наїзду, натомість ішлося про максимальне очорнення супро- тивника. Третю групу складали випадки, де метою нападника було застрашування супротивника. Під час таких актів обмежувалися криками «бий, забий», різноманітними погрозами, інколи викликами на поєдинок і стрілянням по двору. Тобто такі наїзди водночас можна кваліфікувати як одповіді. Втім, перший і третій варіанти, які виділяє Марцін Камлер, насправді дуже тісно пов’язані між собою; йдеться хіба про певні модифікації, які практично не надаються для розмежування. Шкоди, що не були зарані плановані, могли —————— 67 ЦДІАК. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 65. — Арк. 660–666. 68 Там само. — Спр. 61. — Арк. 340 зв. НАЇЗДИ ТА ГРАБЕЖІ В ШЛЯХЕТСЬКОМУ СОЦІУМІ ВОЛИНІ… 263 залежати від ситуації, скажімо, від розстановки сил, укріплення маєтку, потенціалу захисників, запалу нападників. Вони могли виникнути під час наїздів, які мали від початку метою лише психологічний тиск чи оголошення про помсту, однак у випадку силової відповіді господаря змінювали свій характер. За таких обставин могли бути жертви з обох боків, однак вони зазвичай не були метою нападу, навпаки — жорстокість загалом контролю- валася. Врешті, і сам Марцін Камлер твердить, що підрахувати кількості наїздів практично неможливо, бо за описами в джерелах тяжко сказати напевно — йшлося про питомий наїзд чи лише про варіант погрози супро- тивникові69. Поняття «наїзду» уживалося і на означення чи не найпоширенішого виду шляхетських правопорушень — наїзду на сусідній грунт та його захоплення (ІІ ЛС, розд. 11, арт. 21), що був звичним способом провадження конфлікту. Спільні межі між маєтками — стала причина ворожості, що практично не надавалася до ліквідації. Такі конфлікти зазвичай втягували у ворожнечу велику кількість осіб. Звернімо увагу на слова підданих кн. Андрія Курб- ського, який вів справжню тривалу війну з кн. Андрієм Вишневецьким за спірні межі: «Не ведаемъ, што с тыми кгвалты деяти, же так часто нас на них гонит, волили быхмо, дей, князей Вишневецких и вас всих за первшимъ разомъ позабивати, ачей бы, дей, тые кгвалты унелисе»70. Добрим прикладом може також бути конфлікт значно менших осіб у волинській ієрархії Яна Циминського і Федора Шимковича-Скленського, сусідів по маєтку Склен, котрі, однак, в межах своїх ресурсів, вели упродовж 90-х років не менш затяту війну71. Описування такого переступу, а дуже ймовірно, що і його реалізація, відбувалося за традиційною для наїзду схемою: наїхали на грунт «конно, збройно, з оружемъ, войне належачим»72. Суперечки за межі поміж сусідами тягнулися роками, а то й десятиліттями, упродовж кількох поколінь власників, де періоди відносного замирення чергувалися з моментами жорсткої конфронтації. До ворожих актів могли підштовхувати панів і самі піддані, що, своєю чергою, не проти були заокруглити свої землі за рахунок сусідів. Так, коли несвецькі піддані Мико- лая Сапеги розорали город Льва Несвецького, скривджений послав свого —————— 69 Kamler M. Przemoc między szlachtą sieradzką w XVII wieku. — S. 26. 70 ЦДІАК. — Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 5. — Арк. 236. 71 Численні взаємні шкоди матеріального характеру розглядалися переважно луць- ким ґродським судом, хоч справи періодично доходили й до трибуналу. Так, у справі про крадіжку Яном Циминським трьох вепрів і барана Федір Шимкович-Скленський апелю- вав до трибуналу (Там само. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 50. — Арк. 330). Одним із епізодів конфлікту став також письмовий виклик на поєдинок Яном Циминським Федора Шимковича-Шкленського (Там само. — Спр. 46. — Арк. 49 зв., 290 зв.–291; Ф. 26. — Оп. 1. — Спр. 62. — Арк. 549 зв.–554). 72 ЦДІАК. — Ф. 25. — оп. 1. — Спр. 54. — Арк. 230 зв.–231 зв. СТАРЧЕНКО НАТАЛІЯ 264 слугу до Сапежиного урядника, питаючи, чи то з його наказу діялося, а чи «того сами подданые домыслили»73. Кожен із супротивників уважав спірний грунт своїм, тож заявляв про свої претензії не лише у суді, а й всіма можливими засобами. Різниця між нападом на маєток чи ґрунт (наїзд/нахоженє) і його захопленням (вибиття), хоч і зауважувалася в окремих випадках74, однак сприймалася шляхетським загалом як досить умовна. Так, низка судових процесів, зініційованих наїздом на ґрунт чи його захопленням, містить адвокатські репліки про те, що йшлося насправді про межові претензії, де важко визначити власника, тож ці справи мають кваліфікуватися як суперечки про володіння. Так, під час розгляду скарги Семена Ласка-Чернчицького на кн. Януша Збаразького про захоплення ґрунтів адвокат князя пояснював, що прецендент створено навколо землі при межі, на яку претендує кожен із власників: «Сторона мниманая поводовая выбитемъ то называла, [...] бо иж, дей, менуеть быти собе кгрунт отнятый, перешедши границу, теды ся оттол значить, же тот кгрунт, при границы [...] лежачий, есть пенный. А где кгрунт есть пенный, же тот мовит «мое», а другии зас мовить «мое», теды тамъ спокойное держанье быти не може»75. З цими двома правопорушеннями — наїздом і вибиттям — тісно пов’язаний і грабіж як позасудове відновлення порушених майнових прав, відшкодування збитків, боргів чи образ через явне, неприховуване захоп- лення рухомого майна кривдника (під поняття грабіж потрапляло і правове відібрання майна за судовою ухвалою уповноваженими до того особами у відповідності з усталеними процедурами)76. Далеко не всі такі правопору- шення доходили до суду, адже контрагенти часто розуміли справедливість дій супротивника, мотивуючи їх таким чином: «Пани твоя Яковицкая по- грабила подданого князя, пана нашого, а мы грабежъ за грабежъ учинили»77, або: «…вряднику своему казалъ грабити и за росказанемъ моимъ пограбилъ, и которого грабежу не верну, але и еще грабит кажу, бо, дей, властный кгрунт мой киселинский, а не холопицкий, которого, дей, кгрунту бороню и —————— 73 Там само. — Спр. 19. — Арк. 236–236 зв. 74 Там само. — Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 19. — Арк. 488–491. Іван Бобрикович, адвокат владики Феодосія у справі за скаргою кн. Катерини Загоровської з Чорто- рийських про наїзд на її ґрунт, заявив, що оскільки була лише нанесена шкода, а побиття не було, то й справа належить земському судові. 75 Там само. — Арк. 524–530 зв. 76 Малиновский И. Учение о преступлении по Литовскому Статуту. — К., 1894. — С. 138; Бутейко В. Відображення форм іллегітимного та легітимного насильства у приватних поняттях Великого князівства Литовського (на матеріалі Литовських Статутів 1529; 1566; 1588 років) // Наукові записки. Збірник праць молодих вчених та аспірантів. — К., 1999. — Т. 3. — С. 62-63, 75. 77 ЦДІАК. — Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 13. — Арк. 211–211 зв. НАЇЗДИ ТА ГРАБЕЖІ В ШЛЯХЕТСЬКОМУ СОЦІУМІ ВОЛИНІ… 265 боронити буду»78. Грабіж при цьому розумівся як повернення того, що належало, тобто відновлення справедливості. Попри широке поняття «грабежу» як відкритого нелегітимного захоп- лення будь-якого рухомого майна, відповідач інколи намагався звести його виключно до відбирання коней, худоби, інших домашніх тварин і птахів, або ж до «грабежу» у певних місцях — «при костели, церкви, на торгу, на добровольной дорозе або на поли». Таке трактування спиралося на статутові приписи, які зберігали у своїх формулюваннях сліди прецеденту79. Так, Федір Гулевич скаржився на кн. Михайла Заславського про наїзд на нього самого, слуг і приятелів на бабанському полі і грабіж речей, зброї та коней. Умоцований князя твердив, що той акт не можна назвати «грабежем», бо, по- перше, «грабеж бывает на торгу, при костели, на дорози», а там «местце пустое было»; по-друге, поняття грабежу передбачало існування у напад- ника наміру, а в даному разі первинною була бійка, під час якої Гулевич з приятелями покидали свою власність («грабеж розумен быти мает, хто бы его кому умысльне уделалъ, але то тамъ трафило се не з умыслу, але мели межи собою поторжку, и в оной поторжце князь Жаславскии их не грабил, але они сами коней и речей своих на становиску отбегли»)80. В іншій справі відповідач, захопивши майно при наїзді, твердив, що йдеться не про «грабіж», бо «то грабежемъ маетъся розумити и право само означило — конъ, волъ, корова, свинъя, гус, анималия анимата81, але не жито, ани пшеница»82. На це відповідач зауважив, що «при наистью домо- вым пограбили и на пожитокъ свой оберънули», тож повинні відповідати, бо багато таких є, які б, «забравши што кому, а коня не беручи, выслизнути, поведаючи, же то не грабеж, хотили»83. Попри маніпулятивний характер таких аргументів, це часто давало можливість відповідачеві затягнути про- вадження процесу, домігшися від суду права на апеляцію до Трибуналу. Зазвичай грабіж уважався переступом, типовим для конфліктних сусідсь- ких взаємин: «естли бы се стало суседови от суседа»84, однак оскарження у грабежі, як і в наїзді, могло бути представлене як образа для шляхтича. Так, —————— 78 Там само. — Спр. 7а. — Арк. 73 зв. 79 Про відповідальність за «грабіж» див.: ІІ ЛС, розд. 13 («О грабежох и навезках»), арт. 1–4, 6. В артикулах уживається стала формула — грабіж «на торгу, при церкви, на доброволной дорозе», тобто малося на увазі будь-яке місце. Однак саме цю деталь використовували адвокати, наголошуючи на тому, що про власне грабіж можна говорити лише у тому випадку, якщо захоплення речей мало місце саме у цих місцях. 80 ЦДІАК. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 31. — Арк. 717 зв.–720. 81 Animalia animata — жива худоба (лат.). 82 У 6 артикулі 13 розділу говорилося про відшкодування грабежу — «коня конем, вола волом, корову коровою», тобто малася на увазі симетрична віддача, однак адвокати намагалися на цій підставі здефініювати грабіж як захоплення лише тварин. 83 ЦДІАК. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 61. — Арк. 301–302. 84 Там само. — Спр. 31. — Арк. 718. СТАРЧЕНКО НАТАЛІЯ 266 Ісак Дьоготь перед приятелями у домі Якуба Крушинського оскаржив Федора Загоровського у грабежі на дорозі коней. Ті послали листа до обвинуваченого, щоб довідатися, чи насправді він наказував своїм слугам грабити. Загоровський стверджував, що й на думці того не мав, а коней його слуги захопили на власному грунті оскарженого, відповідно, мали всі підстави так чинити. Тоді Крушинський з іншими присутніми Дьогтя «сло- вами згромили, же не тылко словами вщипливыми о пану Загоровскомъ мовить, але его невинне славить, жебы его мелъ грабит»85. В іншій справі шляхтич Томко Ощовський був звинувачений євреєм- корчмарем Маєром Абрамовичем у тому, що він за змовою з дружиною прийшов до орендованої Маєром господи, його самого побив і поранив, а також пограбив майно. У відповідь Ощовський вимагав припинення процесу, поміж іншого, на тій підставі, що позваний до ґроду «за таковою протес- тацыею шпетною и позвом, который повенъ слов криминалных». Він заува- жував, що готовий відповідати на ці неправдиві звинувачення у тому випадку, якщо з позову будуть вымазані образливі слова, адже, «кгды бы шляхтич доброй славы былъ през кого таковыми протестацыями на доброй славе помазаный, южъ бы за тым был инъфамис», тобто позбавлений шляхетської честі86. Важливим критерієм відмінності поміж кримінальними злочинами і так званою «кривдою простою» був намір зловмисника — убити чи поранити, свідомо заподіяти шкоду супротивникові тощо. Саме намірами відрізнялися наїзд і грабіж від зовні подібного до них розбою — нападу на особу на добровільній дорозі з корисливою метою, часто — із засідки, що вважався невідповідним шляхетському стану, таким, що ганьбить честь шляхтича. Звичайно, на дорозі траплялися і «лицарські» сутички між шляхтою, і грабіж, однак саме розбій, суттю якого було привласнення чужого майна (луп) з метою збагачення, що часто поєднувалося із замахом на особу, мав каратися смертю. Власне, існувала категорія злочинів, які вважалися невластиві для шлях- тича, тож звинувачення у їх скоєнні автоматично сприймалися як образливі для шляхетської честі. До таких належали ті, що діялися таємно і мали корисливу мету, передовсім — розбій, крадіжка, фальшування, за які карою була втрата «горла» і честі. Так, Януш Угриновський жалівся на Яцка та Івана Білостоцьких, які, «не уваживши пристойности своєє, торгнувшисе на мене, чоловека почтивого, на доброй славе моєй змазали, обелжили», оскар- жили його у фальшивому зізнанні про певну суму грошей і рухомі речі на користь сестри, що «за собою постегаєт страченъє доброє славы и горла»87. —————— 85 Там само. — Ф. 28. — Оп. 1. — Спр. 18. — Аpк. 177 зв.–178 зв. 86 Там само. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 54. — Арк. 466–470. 87 Там само. — Ф. 26. — Оп. 1. — Спр. 7. — Арк. 742 зв.–743. Див. також справу про звинувачення у фальшуванні свідчень — «фалшу, которые есте на его, чоловика НАЇЗДИ ТА ГРАБЕЖІ В ШЛЯХЕТСЬКОМУ СОЦІУМІ ВОЛИНІ… 267 Справу Гаврилової Яковицької Марини з Янчинських, звинуваченої Вой- техом Паєвським у крадіжці його майна, яке він переховував у Володимирі під час загрози татарського нападу, володимирський ґродський суд переніс на розсуд короля, оскільки йшлося „о великую реч, а звлаща о почтивост”88. Звернімо увагу також на фрагмент скарги, де опротестовувався позов на тій підставі, що в нього були вписані образливі для честі шляхтича слова: «В томъ позве усчипливые слова сут написаны, а то естъ якобы пан Гулялъницкии ночным обычаем сеножати косити и дрова рубати мелъ»89. Звинувачення шляхтича у крадіжці і фальшуванні вкрай рідкісні, нато- мість — у вині розбойній і лупі досить поширені, що однозначно сприй- малися шляхтою як образливі. Так, Дем’ян Гулевич скаржився на володи- мирського і берестейського єпископа Мелетія Хребтовича Богуринського про неправдиве звинувачення у розбої, що ображало його добру славу: «...учинил на мєнє оповєданъє во вряду тутошнєго водлугъ давного народу и звыклости дому своєго потварноє о ниякийсъ, от нихъ змышълєный розбой, в чомъ нєпристойнє, фалшивє, лживє мєнє, чоловика от сєбє цнотълившого, ошкалєвали»90. А на доведення скарги Миколая Хрінницького на Гнівоша, Фарисана і Матвія Кошок про «неотповєдний і зрадливий» напад «обычаем лупу и розбою» суд дозволив шкрутинію, яка вводилася для розслідування найтяжчих кримінальних злочинів, скажімо, убивства91. Показовою є також риторика у справі по звинуваченню кн. Андрієм Курбським Андрія Монтовта в наїзді зі слугами і помічниками «розбойнымъ обычаемъ» на скуминський ґрунт князя, спаленні буди та побитті і пораненні будників на добровільній дорозі. Адвокат Монтовта Михайло Линевський у розлогій репліці передовсім задекларував невідповідність звинувачення осо- бі його підзахисного, відомого знаменитими предками, добрим вихованням і особистою доброю славою: «Панъ Монтолтъ, будучи чоловикомъ почтивым, в дому учтивом с крови шляхетское от зацных родичовъ, которых продъкове бывали радами панскими, урожоный и учтиве от них выхованый, и до всих цнот выцвичоный, яко се так спросных учинъковъ от продковъ своих не навчалъ, так теж и самъ ими се брыдить, але живучи учтиве, во всемъ бачне, доброе славы своее постерегает». До того ж, як твердив далі адвокат, кн. Курбський багатьох добрих шляхтичів попередньо звинувачував у такому злочині, однак скарги довести не зміг. Тим самим князь був ображений навзаєм, адже недоведена вина передбачала ославлення обвинувача, що й зауважив адвокат Курбського: «На его милост князя Курпского, такъ зацную доброго, шляхтича учтивого, непристойне вели и его тым славили» (Там само. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 54. — Арк. 347 зв.) 88 Там само. — Ф. 27. — Оп. 1. — Спр. 4. — Арк. 27 зв.–28. 89 Там само. — Ф. 26. — Оп. 1. — Спр. 11. — Арк. 429. 90 Там само. — Ф. 25. — Оп. 1. — Спр. 42. — Арк. 406 зв.–407. 91 Там само. — Спр. 54. — Арк. 257–258. СТАРЧЕНКО НАТАЛІЯ 268 особу, словы неучтивыми а образливыми доброй славе его милости тут перед судомъ вашей милости торгнулся». За це він просив покарати кривдника відповідно до арт. 39, розд. 4 («Хто бы на кого перед правом словом або рукою сегнул, попхнул, або ранил») шістьма тижнями ув’язнення в замку. Андрій Монтовт через адвоката заявив, що не мав на меті образити князя, а лише намагався відстояти своє право («ничого напротивко его милости князю Курпскому ку оображенью доброй славы его милости не мовлю, толко тое показую, что праву моему належит»), а Курбський, своєю чергою, відмовився від своїх вимог щодо ув’язення Монтовта. У результаті суд кваліфікував висунуті проти відповідача головні звинувачення не як розбій, а як наїзд на буду і її спалення, а побиття будників — як «кривду посполиту», і тим самим «пана Монтолта от розбою волнымъ учинилъ». Однак той не відступився від обраної адвокатом стратегії і вимагав апеляції, оскільки висунуте Курбським оскарження ображало шляхетську честь. Суд визнав слушність заяви і апеляцію дозволив92. Процедура доведення розбою за ІІ ЛС була, як і у випадку наїзду, досить складна. Постраждалий мусив присягнути для підтвердження кривди разом з шістьма свідками-шляхтичами, після чого винуватець карався «на горло»; а якби присягати не хотів, то право доведення невинуватості з шістьма свідками отримував оскаржений. У випадку його відмови право до присяги переходило знову до позивача, однак при цьому дозволялося мати лише двох свідків. Відсутність лупу під час розбою відміняла смертну кару для оскар- женого, він лише мав заплатити за рани постраждалого (розд. 11, арт. 23). Тобто, відсутність грабунку як корисливої мети нападу на дорозі одразу міняла характер правопорушення і кари за нього. За ІІІ ЛС у випадку звинувачення шляхтича у розбої мала виводитися шкрутинія, і, якщо слідство підтверджувало, що «не розбой, але звада подорожная стала», тоді оскаржений мав присягнути і тим самим назавжди очиститися від звину- вачень (ІІІ ЛС, розд. 11, арт. 30). Врешті, образливе для честі шляхтича обвинувачення, внесене до суду, зазвичай переслідувало мету не стільки довести справу до засудження контрагента на смертну кару, скільки зашко- дити його добрій славі. Отож маємо справу з досить розмитими поняттями про конкретні пра- вопорушення, які маркувалися як шляхетські не лише у сфері судової рито- рики, де відповідачі звично намагалися перекваліфікувати тяжкі злочини у переступи, прийнятні спільнотою з огляду на шляхетський стиль життя, а й на рівні правових приписів. Врешті, як зауважував Олівер Вендел Холмс, «право спиралося не на логіку, а на досвід», не на категоризацію, а на вибір93. Тож розрив між правовими нормами і тим, як їх розуміли, створював —————— 92 Там само. — Спр. 19. — Арк. 191–197. 93 Holmes O.W. The Common Law. — Cambridge, 1963. — P. 5 НАЇЗДИ ТА ГРАБЕЖІ В ШЛЯХЕТСЬКОМУ СОЦІУМІ ВОЛИНІ… 269 простір для маніпуляцій94. Наїзд — найпоширеніше, суто шляхетське право- порушення, за скоєння якого між тим можна було поплатитися честю і головою, — намагалися представити як злочин проти майна, за який перед- бачалася грошова компенсація. Захоплення маєтку і/чи ґрунтів шляхта вважала суперечками за спірне майно, а грабіж — як супутню їм обставину. Всі ці дії хоч і були нелегітимними, однак вкладалися в логіку шляхетських уявлень про добро і зло, де головним регулятором була шляхетська честь і добра слава. Тож, крім матеріального підгрунтя, вони були специфічною формою порахунків за уразу для честі, актами двобою поміж супротив- никами за добру славу у спільноті, особливим лицарським правом, за допо- могою якого відновлювалася справедливість. —————— 94 Herrup C.B. The Common Peace. Participation and the Criminal Law in Seventeenth- Century England. — Cambridge University Press. — P. 193.

Наїзди та грабежі в шляхетському соціумі Волині (1566 р. — початок ХVII ст.)

Institution

Ähnliche Einträge