Нормативно-правова база регулювання діяльності заповідників культурної спадщини: сучасний стан і перспективи розвитку (на прикладі АР Крим)

У статті розглядаються ключові проблеми нормативно-правової бази функціонування заповідників культурної спадщини та перспективи її розвитку в умовах трансформаційних процесів в Україні на прикладі Автономної Республіки Крим....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2012
1. Verfasser:	Тур, С.О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури 2012
Schriftenreihe:	Праці Центру пам’яткознавства
Schlagworte:	Теорія, історія та історіографія пам’яткознавства
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/80868
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Нормативно-правова база регулювання діяльності заповідників культурної спадщини: сучасний стан і перспективи розвитку (на прикладі АР Крим) / С.О. Тур // Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 22. — С. 16-28. — Бібліогр.: 19 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-80868
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-808682015-04-28T03:02:19Z Нормативно-правова база регулювання діяльності заповідників культурної спадщини: сучасний стан і перспективи розвитку (на прикладі АР Крим) Тур, С.О. Теорія, історія та історіографія пам’яткознавства У статті розглядаються ключові проблеми нормативно-правової бази функціонування заповідників культурної спадщини та перспективи її розвитку в умовах трансформаційних процесів в Україні на прикладі Автономної Республіки Крим. В статье рассматриваются ключевые проблемы нормативно-правовой базы функционирования заповедников культурного наследия и перспективы их развития в условиях трансформационных процессов в Украине на примере Автономной Республики Крым. The article examines the key issues of the legal framework of the preserves cultural heritage and its development prospects in terms of transformation processes in Ukraine for example ARC. 2012 Article Нормативно-правова база регулювання діяльності заповідників культурної спадщини: сучасний стан і перспективи розвитку (на прикладі АР Крим) / С.О. Тур // Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 22. — С. 16-28. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. 2078-0133 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/80868 904+725.94(477.75) uk Праці Центру пам’яткознавства Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Теорія, історія та історіографія пам’яткознавства Теорія, історія та історіографія пам’яткознавства
spellingShingle	Теорія, історія та історіографія пам’яткознавства Теорія, історія та історіографія пам’яткознавства Тур, С.О. Нормативно-правова база регулювання діяльності заповідників культурної спадщини: сучасний стан і перспективи розвитку (на прикладі АР Крим) Праці Центру пам’яткознавства
description	У статті розглядаються ключові проблеми нормативно-правової бази функціонування заповідників культурної спадщини та перспективи її розвитку в умовах трансформаційних процесів в Україні на прикладі Автономної Республіки Крим.
format	Article
author	Тур, С.О.
author_facet	Тур, С.О.
author_sort	Тур, С.О.
title	Нормативно-правова база регулювання діяльності заповідників культурної спадщини: сучасний стан і перспективи розвитку (на прикладі АР Крим)
title_short	Нормативно-правова база регулювання діяльності заповідників культурної спадщини: сучасний стан і перспективи розвитку (на прикладі АР Крим)
title_full	Нормативно-правова база регулювання діяльності заповідників культурної спадщини: сучасний стан і перспективи розвитку (на прикладі АР Крим)
title_fullStr	Нормативно-правова база регулювання діяльності заповідників культурної спадщини: сучасний стан і перспективи розвитку (на прикладі АР Крим)
title_full_unstemmed	Нормативно-правова база регулювання діяльності заповідників культурної спадщини: сучасний стан і перспективи розвитку (на прикладі АР Крим)
title_sort	нормативно-правова база регулювання діяльності заповідників культурної спадщини: сучасний стан і перспективи розвитку (на прикладі ар крим)
publisher	Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури
publishDate	2012
topic_facet	Теорія, історія та історіографія пам’яткознавства
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/80868
citation_txt	Нормативно-правова база регулювання діяльності заповідників культурної спадщини: сучасний стан і перспективи розвитку (на прикладі АР Крим) / С.О. Тур // Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр. — 2012. — Вип. 22. — С. 16-28. — Бібліогр.: 19 назв. — укр.
series	Праці Центру пам’яткознавства
work_keys_str_mv	AT turso normativnopravovabazaregulûvannâdíâlʹnostízapovídnikívkulʹturnoíspadŝinisučasnijstaníperspektivirozvitkunaprikladíarkrim
first_indexed	2025-07-06T04:52:18Z
last_indexed	2025-07-06T04:52:18Z
_version_	1836871884886507520
fulltext	16 ISSN 2078-0133 УДК 904+725.94(477.75) С.О. ТУР Нормативно-правова база регулювання діяльності заповідників культурної спадщини: сучасний стан і перспективи розвитку (на прикладі АР Крим) У статті розглядаються ключові проблеми нормативно-правової бази функціонування заповідників культурної спадщини та перспективи її розвитку в умовах трансформаційних процесів в Україні на прикладі Автономної Республіки Крим. Ключові слова: пам’яткоохоронне законодавство, нормативно-правова база охорони, збе- реження та використання культурної спадщини, заповідник культурної спадщини. Проблема правового врегулювання сфери культурної спадщини голо- вним чином зводиться до двох питань: 1) формування системи правових норм як комплексу культурних прав, що гарантує доступ до культурних надбань; 2) законодавчо-нормативне забезпечення охорони, збереження та викорис- тання культурної спадщини. Аналіз специфічної правової діяльності щодо охорони, збереження та використання потенціалу заповідників культурної спадщини свідчить, що законодавча база в цій сфері слабо розвинута й мало ефективна, часто порушується не тільки пам’яткоохоронне законодавство, але й міжнародно-правові зобов’язання нашої держави. Розвиток національного законодавства у сфері культурної спадщини та його відповідність європейським стандартам, законодавчому досвіду розви- нених демократичних держав є ключовим питанням у період трансформацій- них процесів. Нормативно-правове регулювання у сфері культурної спадщини України потребує удосконалення та приведення у відповідність до існуючих політичних і економічних реалій, а також інтересів галузі загалом, і кожного її напряму окремо. Досвід нормопроектування у сфері культурної спадщини за останні два десятиріччя виявляє його подекуди декларативний і безсистемний характер, що створює внутрішні комплексні протиріччя. Метою даного дослідження є аналіз сучасного стану та перспективи розви- тку нормативно-правової бази щодо регулювання діяльності заповідників куль- турної спадщини, зокрема історико-культурних заповідників Криму. Оскільки саме на діяльності цих заповідників сфокусовані інтереси багатьох суб’єктів державної та недержавної форм власності й переважна більшість проблем, які потрібно вирішувати на сучасному етапі розвитку пам’яткоохоронної справи. В Україні заповідники культурної спадщини (умовний термін, який поєд- нує історико-культурні, історико-археологічні, історико-архітектурні, істори- ко-меморіальні, еколого-історико-культурні заповідники та музеї-заповідники) 17Праці Центру пам'яткознавста, вип. 22, К., 2012 почали масово створювати наприкінці 70-х – у 80-ті роки ХХ ст. після прийнят- тя Закону УРСР «Про охорону і використання пам’яток історії та культури» (1978 р.). Зокрема, протягом 1978–1989 років було створено 11 заповідників, у т.ч. Державний історико-культурний заповідник «Херсонес Таврійський» (1978 р.) та Керченський державний історико-культурний заповідник (1987 р.). Однак основна кількість заповідників (22) з’явилася в 1990-х роках, з яких тіль- ки в 1994 р. – 11. З 1990 р. у Криму на базі музеїв функціонують Алупкінський державний палацово-парковий музей-заповідник і Бахчисарайський дер- жавний історико-культурний заповідник. Протягом 1989–1998 років 6 най- більш унікальних заповідників України отримали національний статус, серед яких Національний історико-культурний заповідник «Херсонес Таврійський» (у 1994 р.) (далі – НІКЗ). За останнє десятиріччя в Україні створено біль- ше десяти заповідників культурної спадщини, в т.ч. в Криму на базі комп- лексу пам’яток археології – історико-археологічний заповідник «Неаполь Скіфський» у Сімферополі (2011 р.), еколого-історико-культурний заповідник «Кіммерія М.А. Волошина» у м. Феодосія (2000 р.). Станом на 1 січня 2012 р. в Україні функціонує 61 заповідник культур- ної спадщини, з яких 7 знаходяться на території АР Крим. Окрім того, істо- рико-культурний потенціал автономії складають 11,5 тис. об’єктів нерухо- мої культурної спадщини та декілька сотень тисяч пам’яток Музейного фонду України. Проте, нормативно-законодавча база сфери охорони культурної спадщини, що регулює діяльність заповідників культурної спадщини Україні залишається недостатньо розвинутою. Історія формування нормативно-законодавчої бази сфери охорони куль- турної спадщини за часи незалежності свідчить про схожість процесів ста- новлення аналогічного законодавства незалежних держав на пострадянському просторі, наприклад Російської Федерації, а з огляду на світове, європейське зокрема, законодавство – про її недосконалість і сповільнений рух1. В Україні, як і на всьому пострадянському просторі, у сфері охорони куль- турної спадщини відносно довго діяли закони і підзаконні акти радянських 1 Зокрема конвенція ЮНЕСКО «Про охорону Всесвітньої культурної та природної спадщи- ни» була ратифікована Верховною Радою України в жовтні у 1988 р. На той час, з моменту її під- писання державами-учасницями у 1972 р. минуло 16 років. Аналогічно Європейська конвенція «Про охорону археологічної спадщини» була ратифікована Законом України від 10.12.2003 р., а набула чинності 27.08.2004 р., тобто через 12 років після її підписання; Конвенція «Про охоро- ну підводної культурної спадщини» – через 8 років; Конвенція ЮНЕСКО «Про охорону архітек- турної спадщини Європи» – через 20 років; Європейська ландшафтна конвенція ратифікована Верховною Радою України 07.09.2005 р., а набула чинності 01.07.2006 р. – через 5 років після її підписання і стільки ж років Про охорону нематеріальної культурної спадщини (2008 р.). Сорок років знадобилось Україні щоб приєднатися до Європейської культурної конвенції, ухваленої ще 1954 р., а ратифікованою Україною 24 лютого 1994 р. 18 ISSN 2078-0133 часів. Ще до прийняття Конституції України Верховною Радою України 28 червня 1996 р., якою проголошувалися обов’язки держави щодо збережен- ня культурної спадщини, основним законодавчим актом із регулювання сус- пільними відносинами у цій сфері був Закон УРСР «Про охорону та викорис- тання пам’яток історії та культури» від 13.07.1978 р. та відповідне Положення «Про охорону та використання пам’яток історії та культури» 1982 року. Наявність розвинутого законодавства, яке забезпечує функціонування пев- ної сфери державного управління є найважливішим принципом державної політики будь-якої держави, що задекларовано в її конституції. В Україні кон- ституційні засади охорони, збереження та використання культурної спадщини ґрунтуються на принципах відкритості, загальнодоступності до її об’єктів, збе- реження й заборони їх незаконного відчуження та вивезення за межі країни [1]. Основним у цій галузі законодавства є Закон України «Про охорону куль- турної спадщини», який регулює правові, організаційні, соціальні й економіч- ні відносини у сфері охорони, збереження та використання культурної спадщи- ни, і метою якого є збереження й використання об’єктів культурної спадщини, захист традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього та майбут- нього поколінь, розглядався майже два роки і був прийнятий Верховною Радою у червні 2000 р., а набув чинності 1 січня 2002 р. Проте, як справедливо вказу- ють дослідники, існування загальнодержавного закону ще не дає гарантії щодо його застосування в повному обсязі. Без створення дієвого механізму вико- ристання правових норм, прийняття цілого ряду законів і підзаконних актів з метою охоплення й усебічного регламентування соціально-економічного роз- витку довкілля, гарантії захисту, збереження й використання культурної спад- щини з боку різних суб’єктів державної та недержавної форм власності [2]. Найважливіші підзаконні акти щодо діяльності заповідників: «Порядок визначення категорій пам’яток для занесення об’єктів культурної спадщи- ни до Державного реєстру», затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 27.12.2001 № 1760; «Порядок визначення меж та режимів вико- ристання історичних ареалів населених місць, обмеження господарської діяль- ності на території історичних ареалів населених місць», затверджений поста- новою Кабінету Міністрів України від 13.03.02 № 318; постанови Кабінету міністрів України від 06.07.2011 № 727 «Про затвердження переліку докумен- тів, необхідних для прийняття рішення про оголошення комплексу (ансамб- лю) пам’яток історико-культурним заповідником або території історико-куль- турною заповідною територією»; від 27.04.2003 № 1149; «Про затвердження Типового положення про державний історико-культурний заповідник»; від 25.08.04 р. № 1094 «Про затвердження Порядку розроблення проектів зем- 19Праці Центру пам'яткознавста, вип. 22, К., 2012 леустрою з організації та встановлення меж територій природно-заповідного фонду, іншого природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико- культурного призначення» тощо [3]. Діяльність заповідників культурної спадщини України регулюється також законами України: «Про основи містобудування» від 16.11.1992 р., «Про архітектурну діяльність» від 20.05.1999 р., «Про планування тери- торій» від 20.04.2000 р., «Про охорону археологічної спадщини» від 18.03.2004 р., «Про регулювання містобудівної діяльності» від 17.02.2011 р., а в частині музеєфікації, обліку, зберігання та використання, охорони, кон- сервації, реставрації музейних предметів, музейних колекцій і предметів музейного значення – Законом України «Про музеї та музейну справу» від 14.05.1995 р. та Положенням про Музейний фонд, що затверджено постано- вою Кабінету Міністрів України від 20.07.2000 р. № 1137 [3]. Загалом на сьогодні (крім міжнародних конвенцій) пам’яткоохоронне зако- нодавча база в галузі охорони культурної спадщини України складається з двох десятків Законів України, Указів Президента України, 22 постанов Кабінету Міністрів України і такої ж кількості наказів Міністерства культури України. Але така розгалужена нормативно-правова база не створює, однак, чіткого правового поля галузі, в т.ч. і для діяльності заповідників. Більш того, у зв’язку з процесами роздержавлення та приватизації держава поступово починає втрача- ти деякі важелі керівництва пам’яткоохоронної сферою, не створивши натомість альтернативних механізмів недержавної підтримки цієї сфери. Крім того, деякі нормативно-правові акти містять колізійні норми, а часто й взаємовиключні вирі- шення тих чи інших питань. На думку європейських експертів, політична воля в Україні концентрується саме на прийнятті законів, а не на тому, щоб забезпечити їх виконання. Звідси недостатня дієвість вже прийнятих законів [16]. Державна пам’яткоохоронна система України також успадкувала від радян- ського часу її «поліцентричність». Діяльність у зазначеній сфері проводили два відомства: Міністерство культури України (Мінкультури) та Державний комі- тет з архітектури та будівництва України (Держбуд). Нормативно-правова база, створювана ними мала, відомчий характер. У 1992 р. в Україні були введені в дію «Основи законодавства про культуру», згідно з якими держава в особі Мінкультури України та Держбуду України забезпечує управління охороною пам`яток історії та культури, захист історичного середовища, зокрема ведення Державного реєстру національного культурного надбання [8]. Поліцентричний характер зберігався також у діяльності їх правонаступни- ків – Міністерства культури і туризму України та Міністерства регіонально- го розвитку, будівництва та житлового-комунального господарства України 20 ISSN 2078-0133 (Мінрегіонбуд). Розмежування окремих функцій у єдиній сфері охорони та збе- реження культурної спадщини між різними органами державного управління не забезпечувало системного підходу й комплексного вирішення проблем щодо об’єктів культурної спадщини, призводило до розподілу пам’яток одного комп- лексу між різними відомствами, відсутності координації та збалансованості в їх збереженні, управлінні й фінансуванні. Практика взаємодії різних органів у сфері охорони культурної спадщини, необхідність створення міжвідомчих комі- сій з багатьох питань пам’яткоохоронної справи свідчила про неефективність і низьку результативність наявної системи управління. Така ситуація існувала до початку адміністративної реформи, започаткованої Указами Президента України № 1085/2010 від 09.12.2010 р. «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» та № 370/2011 від 06.04.2011 р. «Питання оптимізації систе- ми центральних органів виконавчої влади». В оновленій структурі Міністерства культури України функції державного управління культурною спадщиною покладені на Департамент культурної спадщини та культурних цінностей, струк- турними підрозділами якого є: управління охорони нерухомої культурної спад- щини, управління музейної справи та нормативно-методичного забезпечення переміщення культурних цінностей, управління регіональних представників з питань охорони культурної спадщини та переміщення культурних цінностей. Відповідно до розподілу державного майна і комплексів, що вхо- дять до складу майна Автономної Республіки Крим, до сфері управління Міністерства культури і мистецтв АР Крим відійшло 6 із 7 заповідників куль- турної спадщини, які були перейменовані в республіканські установи культури. НІКЗ «Херсонес Таврійський» залишився в управлінні Міністерства культури, якому також передані заповідники, що перебували в управлінні Мінрегіонбуду, в т.ч. й філія НІКЗ «Софія Київська» – «Судацька фортеця». Однак, якщо центральні органи виконавчої влади у сфері управління куль- турною спадщиною загалом сформовані, то неповнота структури на регіо- нальному рівні зберігається досі, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини створені не в усіх областях. У цьому аспекті АР Крим знаходиться на передових позиціях, де в структурі Ради Міністрів АР Крим успішно функціонує Республіканський комітет Автономної Республіки Крим з охорони культурної спадщини. Входження України до міжнародного правового простору в сфері охоро- ни культурної спадщини значно розширює правове поле діяльності заповід- ників культурної спадщини. Відповідно до ратифікованих Верховною Радою України міжнародних конвенцій охорона культурної спадщини є міжнародно- правовим зобов’язанням нашої держави перед світовою спільнотою. Крім об’єктів 21Праці Центру пам'яткознавста, вип. 22, К., 2012 двох світових перлин і національних святинь – Києво-Печерської лаври та Софії Київської, які мають статус національних заповідників – до попере- днього Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО включені об’єкти культур- ної спадщини Криму: НІКЗ «Херсонес Таврійський», комплекс ханського пала- цу Бахчисарайського історико-культурного заповідника (далі – БІКЗ), комплекс об’єктів VI–XVI ст. Судацької фортеці й інші2. Але процес «просування» цих об’єктів до Списку всесвітньої культурної спадщини йде дуже повільно. Якщо для НІКЗ «Херсонес Таврійський» це пов’язано з суто науковими завданнями дослі- дження та музеєфікації об’єктів хори, то проблеми БІКЗ здебільшого пов’язані з питаннями щодо низки об’єктів культурної спадщини, які безпосередньо стосу- ються історії та культури кримських караїмів: дім А.С. Фірковича, дім С. Бейма, будівлі двох караїмських кенас, некрополь в Іосафатовій долині на території комплексного архітектурно-археологічного об’єкта Чуфут-Кале, караїмський некрополь і раббанітсько-караїмский молитовний дім на території Мангуп-Кале. Враховуючи підвищену увагу до цих пам’яток культурної спадщини, взаємос- тосунки БІКЗ з громадськими та релігійними організаціями кримських караїмів стали одним із пріоритетних напрямів у його діяльності. Важливим заходом щодо діяльності заповідників культурної спадщи- ни України було застосування програмних інструментів, зокрема державних цільових програм, які запроваджувалися в 2002–2004 роках або постановами Кабінету Міністрів, або законами України. У частині аналізу реалізації державних і цільових програм, зокрема вико- нання Закону України «Про затвердження загальнодержавної програми збе- реження та використання об’єктів культурної спадщини на 2004–2010 роки» від 20.04.2004 р. № 1692 (далі – Програма збереження), зусилля фахівців були спрямовані на вдосконалення правових, організаційних і матеріально-техніч- них засад у сфері охорони культурної спадщини. Поряд із такими завданнями Програми збереження, як забезпечення державного обліку та контролю за збе- реженням і використанням об’єктів культурної спадщини; сприяння залученню інвестицій у діяльність щодо збереження, реставрації, реабілітації та викорис- тання пам’яток; створення розвинутої інфраструктури науково-дослідних, про- ектних, реставраційних, реабілітаційних й інших організацій у цій сфері тощо, було визначено й удосконалення законодавчого забезпечення охорони та вико- ристання об’єктів культурної спадщини [4]. 2 Опрацьовуються пропозиції щодо включення до попереднього Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО нових номінацій від України: «Резиденція Буковинських митрополитів», «Миколаївська астрономічна обсерваторія», «Історичний центр міста-порту Одеси» й інші – всього 13 об’єктів. 22 ISSN 2078-0133 У межах виконання цієї частини Програми збереження Верховною Радою України був прийнятий Закон України «Про тимчасову заборону приватиза- ції пам’яток культурної спадщини» від 01.02.2005 р. № 2391, а через 3 роки – Закон України «Про Перелік пам’яток культурної спадщини, що не підлягають приватизації» від 23.09.2008 р., який набув чинності 17.10.2008 р. Згідно з цим Законом у АР Крим до цього переліку було включено 186 об’єктів – пам’ятки архітектури та історії, в т.ч. всі пам’ятки БІКЗ і Алупкінського палацово-пар- кового музею-заповідника, 5 пам’яток Керченського історико-культурного заповідника [5]. Стосовно нормативної частини Програми збереження з чоти- рьох запланованих Державних будівельних норм (ДБН), спочатку були затвер- джені ДБН 3.2-1-2004 «Реставраційні, консерваційні та ремонтні роботи на пам’ятках культурної спадщини» (наказ Держбуду України від 13.09. 2004 р. № 173), а через 4 роки підготовлені й уведені в дію вже Мінрегіонбудом ДБН Б.2.2-3-2008 «Планування та забудова міст і функціональних територій. Склад, зміст, порядок розроблення, погодження та затвердження історико-архітектур- них опорних планів, спеціальної науково-проектної документації для визна- чення історичних ареалів населених місць України» (наказ Мінрегіонбуду України від 11.06. 2008 р. № 248); ДБН Б.2.2-2-2008 «Склад, зміст, порядок роз- роблення, погодження та затвердження науково-проектної документації щодо визначення меж та режимів використання зон охорони пам’яток архітекту- ри та містобудування»(наказ Мінрегіонбуду України від 11.06.2008 р. № 249; ДБН А.2.2-6-2008 «Склад, зміст, порядок розроблення, погодження і затвер- дження науково-проектної документації для реставрації об’єктів нерухомої культурної спадщини» (наказ Мінрегіонбуду України від 23.06.2008 № 262). 2009 р. будівельні регламенти були доповнені ДБН Б.1.1-4-2009 «Склад, зміст, порядок розроблення, погодження та затвердження містобудівного обґрунту- вання» (наказ Мінрегіонбуду України від 13.07.2009 р. № 287). Загалом, із 11 цільових програм у сфері охорони культурної спадщини, затверджених у 2004–2010 роках. тільки 2 присвячені заповідникам: Комплексна програма збереження пам’яток Державного історико-культурного заповідни- ка «Гетьманська столиця» і розвиток соціальної й інженерно-транспортної інфраструктури смт. Батурина (затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 17.08.2002 р. № 1123) та Комплексна програма збереження об’єктів Національного заповідника «Софія Київська» на 2003–2010 роки (затверджена постановою Кабінету Міністрів України від 26.04.2003 р. № 62). Фінансування обох програм відбувалося за рахунок бюджетних програм «Збереження архітек- турної спадщини в заповідниках» і «Паспортизація, інвентаризація та реставра- ція пам’яток архітектури». 23Праці Центру пам'яткознавста, вип. 22, К., 2012 Аналіз виконання обох програм Рахунковою палатою України (2008 р.) виявив неефективне використання бюджетних коштів, а в більш широко- му плані – неефективне виконання функцій центрального органу виконавчої влади щодо координації та регулювання діяльності з охорони та збереження заповідників культурної спадщини, внаслідок чого не забезпечувалося вико- нання завдань у цій сфері як самим Міністерством культури і туризму України, так й іншими учасниками відповідного процесу: Державною службою з питань національної культурної спадщини, Мінрегіонбудом України, іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади [5]. До аналогічних висновків прийшли фахівці Рахункової палати АР Крим, які проводили аудит діяльності Алупкінського палацово-паркового музею заповідника (2008 р.). За ці роки не було затверджено жодної цільової програми щодо розви- тку заповідників Криму, а внаслідок недосконалості законодавства до остан- нього часу мали проблеми містобудівного та земельного характеру більшість заповідників культурної спадщини Криму. Адміністрації заповідників питан- ня дослідження та реставрації об’єктів культурної спадщини вирішували в різ- ний спосіб, зокрема за рахунок партнерських угод. Значним кроком вперед у розбудові нормативно-правової бази діяльнос- ті заповідників культурної спадщини, удосконалення засад їх діяльності, поси- лення режиму їх охорони, підвищення відповідальності за його порушення, забезпечення виконання міжнародних зобов’язань України стосовно збережен- ня культурної спадщини стало прийняття Закону України «Про внесення змін до деяких нормативно правових актів України, що стосуються охорони куль- турної спадщини» (набув чинності у вересні 2010 р.). Законом запроваджені більш жорсткі вимоги щодо охорони об’єктів і пам’яток культурної спадщи- ни, врегульовує багато інших проблем, зокрема приведення Закону України «Про охорону культурної спадщини» у відповідність до норм Земельного кодексу України, уточнює перелік об’єктів, землі під якими відносяться до земель історико-культурного призначення, встановленого ст. 53 Земельного кодексу України (хоча останній не відповідає сучасній термінології законодав- ства про охорону культурної спадщини), а також розширяє повноваження адмі- ністрації заповідників культурної спадщини. Закон опосередковано стосується також питання розвитку адміністративно- територіальних одиниць, оскільки враховує потреби регіонів у модернізації куль- турного продукту. Його вплив на регіональний розвиток безперечно позитивний, оскільки оптимізація державного управління у сфері охорони культурної спадщи- ни дозволяє забезпечити збереження, належне утримання й ефективне використан- ня об’єктів культурної спадщини у суспільному житті, сприяє розвиткові туризму 24 ISSN 2078-0133 як одного з джерел поповнення місцевих бюджетів. Окрім того, проектом вирі- шується проблема приватизації житла та нежилих приміщень у межах історично сформованих територій, функціонально й планувально не відмежованих у струк- турі населених пунктів, які були оголошені історико-культурними заповідника- ми, оскільки проектом передбачається оголошення таких територій історико-куль- турними заповідними територіями, в межах яких встановлюватиметься особливий режим охорони, що передбачає включення нерухомого майна в цивільний оборот. У цьому акті законодавець вперше намагається визначити поняття «істори- ко-культурний заповідник»3. Однак у визначенні не враховується його наукова- дослідна, музеєзнавча та більш широко – загальнокультурна складова, що дозво- ляє розглядати заповідник культурної спадщини як установу сфери культури, науково-дослідну або музейного типу, що враховано постановою від 10.01.2006 р. № 4 Ради Міністрів АР Крим «Про перейменування установ і організацій куль- тури» та затверджені статутів заповідників автономії, в яких вони визначають- ся як «культурно-освітні, науково-дослідні базові установи культури, створені для здійснення культурно-освітньої, науково-дослідної діяльності у сфері охо- рони культурної спадщини та музейної справи, а також туристичної діяльності». Реалізація закону передбачає також розроблення низки нормативно-пра- вових актів: «Порядок розроблення і затвердження положення про історико- культурний заповідник та історико-культурну заповідну територію», «Порядок затвердження положення про адміністрацію історико-культурного заповідни- ка та історико-культурної заповідної території», «Порядок розроблення гене- рального плану історико-культурного заповідника та історико-культурної заповідної території». Потребує вирішення і проблема історико-культурних музеїв-заповідників, оскільки подібна форма діяльності закладів культури не визначена законодавчо. В цьому зв’язку доцільно внести зміни до Закону України «Про музеї та музейну справу», що дозволить увести діючі істори- ко-культурні музеї-заповідники в межі правового поля. Введення в дію цих нормативно-правових актів значно унормує діяльність існуючих заповідників культурної спадщини й полегшить створення нових. 3 За ст. 33. «Історико-культурні заповідники та історико-культурні заповідні території»: історико-культурний заповідник – комплекс (ансамбль) пам’яток з усією сукупністю ком- понентів, що становить культурну, історичну та наукову цінність, просторово, планувально та функціонально виділений у структурі населеного пункту або локалізований поза його межами. Історико-культурним заповідником державного значення оголошується комплекс (ансамбль) пам’яток, що має особливу культурну, історичну й наукову цінність, справив зна- чний вплив на розвиток культури, архітектури, містобудування, безпосередньо пов’язаний із видатними історичними подіями. Історико-культурним заповідником місцевого значення оголошується комплекс (ансамбль) пам’яток, що відображає характерні особливості історії, культури, архітектури чи містобудування окремого регіону або населеного пункту. 25Праці Центру пам'яткознавста, вип. 22, К., 2012 На жаль, Стратегія економічного і соціального розвитку АРК на 2011– 2020 роки, затверджена постановою Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 22.12.2010 р. № 121-6/10 розвиток об’єктів культурної спадщини авто- номії не визначає як пріоритетний, а Програма розвитку і реформування рекре- аційного комплексу Автономної Республіки Ким на 2012–2013 роки, затвер- джена постановою Верховної Ради АР Крим від 21.12.2011 р. № 631-6/11, перераховує їх лише як рекреаційний ресурс. На 2011–2015 роки Верховною Радою АР Крим прийнята регіональна Програма розвитку культури і охорони культурної спадщини, якою, зокрема, передбачено вдосконалення матеріально-технічної бази заповідників. Проте, на нашу думку, дана Програма не забезпечує рівень необхідної фінансової підтрим- ки існуючих унікальних заповідників Криму, не говорячи вже про створення нових [19]. Тільки на ремонтно-реставраційні роботи другого поверху Ханського палацу БІКЗ за розрахунками фахівців необхідно не менше 25 млн. грн. Ще більше коштів необхідно вкласти в розвиток історико-культурного заповід- ника «Неаполь Скіфський». Такі кошти в бюджеті АР Крим не передбачені, а субвенції на діяльність заповідників Криму з державного бюджету не надходять. У 2011 р. за ініціативи Міністерства культури України був розроблений новий законопроект «Про національну культурну спадщину», що передбачає об’єднання діючих законів: «Про охорону культурної спадщини», «Про охорону археоло- гічної спадщини» і «Про ввезення, вивезення та повернення культурних цін- ностей». Законопроектом передбачено також питання захисту світової спадщи- ни ЮНЕСКО та береться під захист нематеріальна культурна спадщина. Але Президент України Віктор Янукович під час Громадської гуманітарної ради наго- лосив, що перше, ніж перейти до реформування законодавства у сфері збереження національної культурної спадщини необхідно завершити її всеукраїнський аудит. Таким чином, національне законодавство у сфері культурної спадщини щодо діяльності заповідників культурної спадщини тільки починає розвива- тися. Якщо оцінювати пам’яткоохоронне законодавство України в цілому, то його можна характеризувати як заборонне й обмежувальне. Воно більше спря- моване на охорону та збереження об’єктів культурної спадщини, а не на їх використання, розповсюдження та популяризацію. Воно мало несе соціального навантаження – недостатньо задіяне у вирішенні питання консолідації україн- ського суспільства, поваги громадян до історичного минулого України, популя- ризації вітчизняної культурної спадщини у світі. Останнє, на нашу думку, пови- нно складати окремий блок правовідносин у законодавстві України. Незважаючи на те, що в сфері культурної спадщини можна запроваджува- ти найкращі моделі її функціонування, створені розвиненими країнами, між- 26 ISSN 2078-0133 народною правовою наукою та практикою – якість законодавчих положень ще не відповідає стандартним критеріям, а саме: чіткості, простоті та доступності закону для пересічних громадян і бізнесу; гнучкості й узгодженості з іншими законодавчими актами й міжнародними стандартами; дієвості, відповідності норм конкретним проблемам і умовам реального життя; впровадження, прак- тичність, здійсненність, надійність дотримання закону. Як свідчить практика, в Україні норми законів часто не мають оформлення підзаконними актами механізму реалізації, а прямої дії закони не мають у силу неоднозначних формулювань принципів побудови правового механізму, нечіт- ко встановлюють повноваження й організаційно-управлінські засади, недостат- ньо визначають джерела фінансування заходів з охорони культурної спадщи- ни національного, регіонального та місцевого рівнів тощо. Особливо негативно на діяльності заповідників культурної спадщини відбивається слабкий контроль, (а подекуди – його відсутність) за додержанням чинного законодавства, виконан- ням чинних законів, правових актів і прийнятих рішень. З іншої сторони потре- бують розробки та відповідного затвердження нормативи науково-методичного, матеріально-технічного та фінансового забезпечення діяльності заповідників, що вкрай необхідне для розвитку сучасних технологій управління заповідною спра- вою: організаційних, інформаційно-комунікативних, інфраструктурних й інших. Заповідники культурної спадщини України належать до таких ділянок куль- турної сфери, які потребують з боку держави постійного бюджетного фінансу- вання або дотування. В умовах відкритого демократичного суспільства з ринко- вою економікою, інституційна та бюджетна підтримка заповідників культурної спадщини дає результат за умови законодавчого забезпечення культурних прав і податковими пільгами щодо діяльності у цій сфері, а це, в першу чергу, зако- нодавчий захист і утримання державою й органами на місцях базових елемен- тів культурної інфраструктури заповідників як найвизначніших культурних установ, створення правових та економічних стимулів для залучення громад- ських організацій, недержавних коштів і засобів їх підтримки. Джерела та література 1. Акуленко В.І. Конституційні основи охорони культурної спадщини і міжнародні зобов’язання України // Конституційне будівництво в Україні: теорія та практика. – Ужгород, 2000. – С. 63–67. 2. Гербель К.М. Проблеми та перспективи державного управління, сферою збереження та охо- рони історико-культурної спадщини в Україні [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www.nbuv.gov.ua/e-journals/Patp/2009_2/09gkmksu.pdf. – Назва з екрану. 3. Збірник нормативно-правових актів сфери охорони культурної спадщини / [Авт.-упоряд.: О.М. Сердюк, Т.А Бобровський., Л.М. Кириленко] – Чернігів: ВАТ «РВК «Деснянська правда», 2011. – 796 с.; Правова охорона культурної спадщини: Збірник документів. / Укр. т-во охорони пам’яток історії та культури. Центр пам’яткознавства НАН України і УТОПІК; [Авт.-упоряд.: Т.М. Пархоменко, О.М. Титова] – К.: Інтерграфік, 2004. – 318 с. 27Праці Центру пам'яткознавста, вип. 22, К., 2012 4. Україна. Верховна Рада. Закон України «Про затвердження загальнодержавної програми збереження та використання об’єктів культурної спадщини на 2004–2010 роки» // Відомості Верховної Ради України. – 2004. – № 32– Ст. 390. 5. Україна. Верховна Рада. Закон України «Про Перелік пам’яток культурної спадщини, що не підля- гають приватизації» (від 23.09.2008) // Відомості Верховної Ради України. – 2009. – № 8. – Ст. 105. 6. Про результати аудиту ефективності використання коштів Державного бюджету України на збереження історико-культурної спадщини в заповідниках та здійснення заходів з її охо- рони, паспортизації, інвентаризації і реставрації // Бюлетень Рахункової палати України / від. Я.А. Фліссак, Г.А. Шах – К., 2008. 7. Україна. Верховна Рада. Про інформацію Кабінету Міністрів України про здійснення держав- ної політики щодо виконання законів України «Про природно-заповідний фонд України» і «Про охорону культурної спадщини» та про дотримання посадовими особами вимог чинного законодавства стосовно Національного заповідника «Хортиця» й інших історико-культурних заповідників і об’єктів природно-заповідного фонду: постанова... 12 верес. 2002 р. № 140 // Голос України. – 2002. – 27 вересня. – С. 6. 8. Україна. Верховна Рада. Закон України «Основи законодавства України про культуру» від 14.02.1992 № 2117-XII // Відомості Верховної Ради України. – 1992. – № 21. – Ст. 294. 9. Каткова Т.Г. Правова охорона культурної спадщини в Україні. – Х.: Право, 2008. – 213 с.; Курило Т.В. Правова охорона культурної спадщини України / Львів. юрид. ін-т МВС України. – Львів, 2005. – 155 с. 10. Литовченко Л.А. Проблемні питання конституційно-правового регулювання охорони культур- ної спадщини в Україні // Право і суспільство. – 2010. – № 1. – С. 16–23. 11. Манаєв О.Ю. Основні напрямки роботи з охорони культурної спадщини в Автономній Республіці Крим на сучасному етапі // Україна Соборна. – К., 2006. – Вип. 4. – Т. 2. – С. 225–229. 12. Манаєв О.Ю. Сучасні проблеми державного регулювання охорони культурної спадщина (на прикладі АР Крим) // Праці. – К., 2007. – Вип. 12. – С. 5–34. 13. Мироненко А. Охорона культурної спадщини в законодавстві і нормативних актах України // Повернення культурного надбання України: проблеми, завдання, перспективи. – К., 1999. – Вип. 11: Культурні цінності України. – С. 46–49. 14. «Негарний» проект: [Законопроект про внесення змін до Закону «Про тимчасову заборону приватизації пам’яток культурної спадщини» під авторством нар. деп. України Л. Кириченко] // Закон і бізнес. – 30 грудня 2006 р. – 8 січня 2007 р. – С. 10. 15. Пеліванова Н.І. Проблеми адаптації законодавства України до міжнародних норм у сфері охо- рони культурної спадщини // Стратегічні пріоритети. – К., 2008. – № 1 – С. 25–31. 16. Птуха С.С. Правові стандарти Ради Європи у сфері охорони культурної спадщини // Зовнішня торгівля: право та економіка. – 2009. – № 6. – С. 108–111. 17. Усенко О. Формування системи спеціального законодавства у сфері охорони культурної спад- щини // Вісник прокуратури. – 2009. – № 4. – С. 78–84. 18. Худолей О. Збереження та охорона культурної спадщини України (1991–2005): трансформація законодавства // Наукові записки – Тернопіль, 2006. – Вип. 2. – С. 82–87. 19. Верховная Рада Автономной Республіки Крым. О Программе развития культуры и охраны культурного наследия на 2011–2015 годы. Постановление от 28 декабря 2010 года № 164-6/10 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// zakon2.rada.gov.ua/krym/show/rb0164002-10. Тур С.А. Нормативно-правовая база регулирования деятельности заповедников куль- турного наследия: современное состояние и перспективы развития (на примере АР Крым) В статье рассматриваются ключевые проблемы нормативно-правовой базы функциони- рования заповедников культурного наследия и перспективы их развития в условиях транс- формационных процессов в Украине на примере Автономной Республики Крым. Ключевые слова: памятникоохранное законодательство, нормативно-правовая база ох- раны, сохранения и использования культурного наследия, заповедник культурного наследия. 28 ISSN 2078-0133 Tur S.O. The legal framework of regulation of preserves of cultural heritage activities: mod- ern state and prospects of development (for the Crimean example) The article examines the key issues of the legal framework of the preserves cultural heritage and its development prospects in terms of transformation processes in Ukraine for example ARC. Key words: legislation of protect of cultural heritage, the legal framework of protection, preserva- tion and use of cultural he ritage, preserve of cultural heritage. Подано до друку: 06.11.2012 р. УДК: 904:297«12/14»(477.75) Д.А. ЛОМАКИН К истории становления научного подхода в исследовании комплекса мусульманских памятников ХIII–XV века в Старом Крыму В статье рассмотрен начальный этап накопления научных знаний об археологических памятниках Старого Крыма мусульманского происхождения. Проанализирован вклад энци- клопедистов, занимавшихся изучением края в составе экспедиций, организованных Санкт- Петербургской академией наук, ученых и краеведов в исследовании старокрымских древно- стей. Охарактеризованы первые попытки местных подвижников привлечь внимание власти и общественности к проблеме сохранения памятников истории и культуры Старого Крыма. Ключевые слова: Старый Крым, памятники археологии, история науки. Круг проблем, связанных с изучением истории, этнографии, экономики Крыма во второй половине XVIII в. вызывал все больший интерес в Европе не только у ученых, но и в широких кругах просвещенной интеллигенции. Усиление внимания к Крыму в это время было вызвано рядом объективных причин. Прежде всего, это дряхление некогда могущественного и опасного для соседей Крымского ханства и непосредственно связанное с этим процессом постепенное расширение Российской империи на юг [23, c. 168]. Присоединение полуострова к Российской империи в 1783 г. особенно обострило интерес к краю, как на западе Европы, так и в России. Экономические и политические интересы, связанные с освоением новых территорий, требовали их доскональ- ного научного исследования. Исторические сведения о Крыме собирались для обоснования включения его в состав России. Русское правительство желало выступить в роли поборника исторической справедливости, восстанавливающе- го античные очаги культуры, угасшие вследствие монголо-татарского, а затем турецкого завоевания [3, с. 116]. Исторические и археологические разыскания проводились и с целью идеологического подкрепления т.н. Восточного, или Греческого, проекта [17, с. 59–78], под сенью которого проходило большинство событий в Новороссии, вплоть до конца XVIII в. С этого времени, благодаря

Нормативно-правова база регулювання діяльності заповідників культурної спадщини: сучасний стан і перспективи розвитку (на прикладі АР Крим)

Institution

Ähnliche Einträge