Теоретичні аспекти археологічної науки в контексті пам’яткознавства
У статті проаналізовано значення теоретичної археології для розгляду питання феномену археологічної спадщини. Розглянуті лінії міждисциплінарних зв’язків теоретичної археології та пам’яткознавства....
Gespeichert in:
| Datum: | 2013 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури
2013
|
| Schriftenreihe: | Праці Центру пам’яткознавства |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/81590 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Теоретичні аспекти археологічної науки в контексті пам’яткознавства / А.М. Середін // Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 24. — С. 5-16. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-81590 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-815902015-05-19T03:02:05Z Теоретичні аспекти археологічної науки в контексті пам’яткознавства Середін, А.М. Теорія, історія та історіографія пам’яткознавства У статті проаналізовано значення теоретичної археології для розгляду питання феномену археологічної спадщини. Розглянуті лінії міждисциплінарних зв’язків теоретичної археології та пам’яткознавства. В статье проанализировано значение теоретической археологии для рассмотрения вопроса феномена археологического наследия. Рассмотрены линии междисциплинарных связей теоретической археологии и памятниковедения. The article analyzes the importance of theoretical archaeology in considering the phenomenon of archaeological heritage. There have been considered the interdisciplinary communication lines of theoretical archaeology and monumentology. 2013 Article Теоретичні аспекти археологічної науки в контексті пам’яткознавства / А.М. Середін // Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 24. — С. 5-16. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. 2078-0133 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/81590 902.001:[930.2:069.01] uk Праці Центру пам’яткознавства Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Теорія, історія та історіографія пам’яткознавства Теорія, історія та історіографія пам’яткознавства |
| spellingShingle |
Теорія, історія та історіографія пам’яткознавства Теорія, історія та історіографія пам’яткознавства Середін, А.М. Теоретичні аспекти археологічної науки в контексті пам’яткознавства Праці Центру пам’яткознавства |
| description |
У статті проаналізовано значення теоретичної археології для розгляду питання феномену археологічної спадщини. Розглянуті лінії міждисциплінарних зв’язків теоретичної археології та пам’яткознавства. |
| format |
Article |
| author |
Середін, А.М. |
| author_facet |
Середін, А.М. |
| author_sort |
Середін, А.М. |
| title |
Теоретичні аспекти археологічної науки в контексті пам’яткознавства |
| title_short |
Теоретичні аспекти археологічної науки в контексті пам’яткознавства |
| title_full |
Теоретичні аспекти археологічної науки в контексті пам’яткознавства |
| title_fullStr |
Теоретичні аспекти археологічної науки в контексті пам’яткознавства |
| title_full_unstemmed |
Теоретичні аспекти археологічної науки в контексті пам’яткознавства |
| title_sort |
теоретичні аспекти археологічної науки в контексті пам’яткознавства |
| publisher |
Центр пам’яткознавства НАН України і Українського товариства охорони пам’яток історії та культури |
| publishDate |
2013 |
| topic_facet |
Теорія, історія та історіографія пам’яткознавства |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/81590 |
| citation_txt |
Теоретичні аспекти археологічної науки в контексті пам’яткознавства / А.М. Середін // Праці Центру пам’яткознавства: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 24. — С. 5-16. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. |
| series |
Праці Центру пам’яткознавства |
| work_keys_str_mv |
AT seredínam teoretičníaspektiarheologíčnoínaukivkontekstípamâtkoznavstva |
| first_indexed |
2025-07-06T06:44:59Z |
| last_indexed |
2025-07-06T06:44:59Z |
| _version_ |
1836878980968349696 |
| fulltext |
Ðîçä³ë ² ÒÅÎвß, ²ÑÒÎвß
ÒÀ ²ÑÒÎвÎÃÐÀÔ²ß
ÏÀÌ’ßÒÊÎÇÍÀÂÑÒÂÀ
УДК: 902.001:[930.2:069.01]
А.М. СЕРЕДІН
Теоретичні аспекти археологічної науки
в контексті пам’яткознавства
У статті проаналізовано значення теоретичної археології для
розгляду питання феномену археологічної спадщини. Розгля-
нуті лінії міждисциплінарних зв’язків теоретичної археології та
пам’яткознавства.
Ключові слова: теоретична археологія, пам’яткознавство, ар-
хеологічна спадщина, археологічні джерела.
Дослідження питання сутності феномену куль-
турної спадщини потребують аналізу її видів та форм
об’єктивації, серед яких визначне місце займає катего-
рія археологічної спадщини. Сучасні наукові розроб-
ки проблеми феномену археологічної спадщини здій-
снюються на основі студій з теорії, історії та соціології
культури, філософії культури, культурної та соціаль-
ної антропології, прикладної культурології, спадщи-
нознавства, музеології, маркетингу. При цьому відмі-
чається, що до початку ХХІ ст. аналіз археологічних
пам’яток і матеріалів у межах власне археологічної
(історичної) науки здійснювався виключно в межах
викладу емпіричних спостережень (публікації мате-
ріалів розвідок і розкопок), аналізу типологічних та
хронологічних рядів артефактів і об’єктів, досліджен-
ня окремих археологічних культур та археологічних
культурно-історичних спільнот, і не виходив у область
проблематики культурного діалогу з минулим [4, с. 5].
На цю роль претендує застосування до дослідження
феномену археологічної спадщини гуманітарно-куль-
турологічних підходів, спільною рисою яких можна
вважати зосередження на проблемі зв’язку поколінь,
трансляції культурної інформації, які, власне, й забез-
6 ISSN 2078-0133
печують саме певної культури існування Так, за Ю. Лотманом: «культура являє
собою колективний інтелект та колективну пам’ять, тобто надіндивідуальний
механізм збереження та передачі деяких повідомлень (текстів) та вироблення
нових» [12, с. 201]. При цьому, важливою умовою є інваріантність змісту тек-
сту, завдяки якій він зберігає ідентичність самому собі в контексті вже нової
епохи [12, с. 201]. Таким чином, саме у межах згаданого інформаційного куль-
турологічного підходу й виявляється семантика терміну «культурна спадщина»,
який має набагато ширше значення, ніж матеріальні цінності певної спільноти.
З одного боку, розгляд феномену археологічної спадщини під таким кутом
зору узгоджується з сучасною теорією пам’яткознавства, зокрема, із запропо-
нованим провідним науковим співробітником Центру пам’яткознавства НАН
України і УТОПІК, доктором технічних наук Л. Гріффеном підходом до визна-
чення предмета пам’яткознавства як дослідження суспільного функціонування
історичних артефактів у якості пам’яток історії та культури, згідно якого осно-
вною суспільною функцією об’єктів культурної спадщини є сприяння соціалі-
зації індивіда, зосібна сприяння визначенню ним власних соціально-історичних
координат у багатовимірному просторі суспільного життя, встановлення зв’язків
із «корінням» шляхом його «занурення» в минуле за посередництва впливу цін-
нісної інформації, вміщеної у автентичний артефакт [2, с. 74]. З цього випливає
різниця завдань пам’яткознавства та джерелознавства – розгляд об’єкта в якос-
ті історичного джерела має за мету поповнити історичний «контекст» (тезау-
рус), наблизивши до нас минуле; у випадку ж розгляду його як пам’ятки історії
та культури завданням є поповнити об’єкт контекстом, що наближає вже нас до
минулого [2, с. 36].
Однак, з іншого боку, розгляд феномену археологічної спадщини виключно
під кутом зору гуманітарно-культурологічного підходу за своєю методологіч-
ною природою не дає змогу виявити специфіку археологічних об’єктів як скла-
дової частини культурного надбання, випускає з погляду сутнісні особливості
археологічного матеріалу як форми об’єктивації культурної спадщини. Подібні
методологічні вади призводять до висновків про умовність і штучність само-
го виокремлення археологічної спадщини як виду культурної спадщини [5, с.
17; 13, с. 170]. Так, зокрема, єкатеринбурзький дослідник С. Каменський, роз-
глядаючи питання цінності археологічної спадщини, застосовує до неї крите-
рії «старожитності», можливості для пізнання інакшої культурної реальності,
естетичної багатоманітності та зазначає, що за даними критеріями археологіч-
ні об’єкти не можуть вважатись унікальними, і, таким чином, цінність археоло-
гічної спадщини проявляється не в окремих притаманних лише їй характерис-
тиках, а лише в поєднанні цих категорій [5, с. 24].
7Праці Центру пам'яткознавста, вип. 24, К., 2013
Практика охорони археологічної спадщини ставить під сумнів слушність
такого підходу до археологічних об’єктів. Стаття 1 «Європейської конвенції
про охорону археологічної спадщини» розглядає археологічну спадщину як
джерело європейської колективної пам’яті й інструмент історичних і науко-
вих досліджень. Його елементами вважаються всі залишки і об’єкти, а також
будь-які інші сліди людства минулих часів: а) збереження та дослідження яких
допомагає відтворити історію людства і його зв’язок із природним середови-
щем; б) для яких розкопки або відкриття й інші методи дослідження людства
та відповідного довкілля є основними джерелами інформації [17]. Дана конвен-
ція покладена в основу пам’яткоохоронного законодавства низки країн, зокре-
ма, Закону України «Про охорону культурної спадщини» та Закону України
«Про охорону археологічної спадщини». В її постулатах зазначається специ-
фіка археологічної спадщини: з одного боку, вона є джерелом європейської
колективної пам’яті і, отже, виступає в механізмах трансляції культурного зміс-
ту як різновид культурної спадщини взагалі, з іншого боку підкреслюється пре-
рогатива наукового дискурсу в їх осмисленні. Таким чином, перед нами постає
проблема узгодження дискурсу теорії культурної спадщини з дискурсом архе-
ологічної науки. У структурі археологічної науки поставленому завданню від-
повідає галузь теоретичної археології, яка сформувалася за потреби узагальнен-
ня та систематизації наявних теоретико-методологічних підходів, визначення
предмету науки, її методологічної природи й окреслення місця археології в сис-
темі наукових знань.
Основоположник теоретичної археології Л. Клейн розглядає її структу-
ру як потрійну, що складається з ендоархеологічної групи теорій (теорій,
що мають справу безпосередньо з археологічним матеріалом і мають нада-
ти ідеї щодо його обробки, щодо тлумачення, щодо вилучення з нього науко-
вої інформації), метаархеологічної (теорій, що спрямовані на саму археологіч-
ну науку, на її удосконалення, на вирішення філософських, епістемологічних,
наукознавчих й інших проблем стосовно археології) та параархеологічної (тео-
рій, які, власне, не належать до археології, але мають для неї суттєве значен-
ня, теорій, що розвиваються в інших науках – історії, соціології, культурології,
антропології, етнології, лінгвістики, географії, але розробляють поняття і зако-
ни, без яких неможливе функціонування археології) [8, с. 41-42]. Таким чином,
нам необхідно простежити зворотній шлях від ендоархеологічного рівня до
параархеологічного, яким дискурс археологічної науки може здійснювати
вплив на становлення системи знань про збереження культурної спадщини як
культурологічного дискурсу. В межах поставлених завдань першочергового
розгляду потребує теорія археологічного джерела, що перебуває на межі ендо-
та метаархеологічному рівні, детально викладена Л. Клейном у його фунда-
8 ISSN 2078-0133
ментальній праці «Археологічні джерела», оскільки саме теорія археологічно-
го джерела звертається безпосередньо до питання феноменологічної сутності
археологічного матеріалу.
Пам’ятки археології у процесі розвитку археологічної науки перестають
бути лише ілюстративним матеріалом філологічних студій і поступово почина-
ють розглядатися в своїй основній ролі як джерела наукової інформації – істо-
ричної або антропологічної [7, с. 17-20]. Л. Клейн, розглядаючи саму природу
історичної інформації зазначає, що «вона не існує попередньо в джерелі, але і не
привноситься зовні, а виростає з інформації джерел «про минуле» (потенціаль-
ної історичної інформації) в процесі її споживання» [7, с. 36]. Далі він погоджу-
ється із застосуванням у межах сучасного наукового мислення інформаційно-
го підходу до історичного джерела, за яким «інформація, вміщена в будь-яких
об’єктах, може умовно розглядатись як повідомлення, укладені в певних знако-
вих системах (або на певних мовах), тобто зашифровані в тому чи іншому варі-
анті» [7, с. 38]. З цього й випливає одна зі сторін проблеми археологічних джерел
(у силу якої звичайним історикам ускладнена робота з археологічним матеріа-
лом), адже якщо у випадку з письмовими джерелами вміщена у них інформація
зашифрована у тому ж самому коді, що й вихідна інформація наукових знань
(в мовленнєвому коді), то думати безпосередньо речами неможливо. Інформацію
археологічних джерел необхідно двічі перекодувати: по-перше, перекласти
з, так би мовити, «мови речей» на звичайну мову шляхом опису особливостей
та співвідношень об’єктів за допомогою понять і суджень мислення, слів і гра-
матики живого мовлення та наукових термінів; по-друге, встановити, які з подій
і процесів минулого відобразилися в даних джерелах [7, с. 46-47]. Здійснити
це перекодування важче, ніж перекласти з однієї звичайної мови іншою, адже
між звичайними мовами встановлена множина вузьких співвідношень, а речові
джерела набагато більш багатозначні, повні списки співвідношень не складені,
а контекст часто порушений [17, с. 48]. З цього приводу, щоправда, існує кри-
тика молдовського теоретика археології М. Ткачука: дослідник, який працює з
письмовими джерелами пізнає в них не те, про що вони свідчать безпосередньо,
а те, про що вони замовчують, інакше така наука, як історія була б непотрібною.
Археологія, з її обережністю в судженнях, виглядає в цьому світлі лише взі-
рцем для історичного дослідження [15, с. 176]. Попри слушність даного заува-
ження, на нашу думку, М. Ткачук все ж недооцінює феноменологічну природу
специфіки археологічних джерел, так добре описану Л. Клейном і закорінену в
необхідності перекладу з «мови речей», потребі в сукупності знань і навиків для
розгляду системи старожитностей як певного роду знакової системи, що несе
інформацію про минуле.
9Праці Центру пам'яткознавста, вип. 24, К., 2013
Л. Клейн виділяє також ще одну і, як на нашу думку, найголовнішу специ-
фіку археологічного джерела, пов’язану з інформаційним підходом і поняттям
діагностичності. В 1950-х роках німецьким археологом Г. Еггерсом вперше
було помічено якісну відмінність «живого» культурного надбання (lebendes
Gut) від «мертвого» культурного надбання (totes Gut) [7, с. 54]. Подібно до
цього радянським археологом Ю. Захаруком було помічено відмінність слі-
дів і залишків минулих, уже не існуючих суспільств від результатів діяльності
реально функціонуючих суспільств у їх зв’язку з живою динамічною культу-
рою. Зокрема, ця відмінність проявляється в їх діагностичності, яка у решток
«мертвих» суспільств виявляється частковою [7, с. 55–56]. У більшості євро-
пейських мов ця відмінність закріплена в існуванні слів, відповідних україн-
ському слову «старожитності» (англ. аntiquities, фр. antiquitées, нім. Altertümer).
Розуміючи існування проміжного варіанту між «мертвою» та «живою» куль-
турою, який не має свого позначення в німецькій мові, Г. Еггерс запропонував
термін «вмираюче» культурне надбання (sterbendes Gut) [7, с. 56]. Л. Клейн із
цього приводу відмічає, що в російській (додамо – в українській також) мові
є насправді слова-відповідники «мертвій» і «вмираючій» культурі – «древ-
ность» (укр. «старожитності») і «старина» (укр. «старовина») [7, с. 56-57].
Старовина – це все, що виникло давно і вже не відповідає сучасним умовам, ви-
могам та стандартам, все, що належить до віджилих типів, але ще фігурує в живій
культурі, використовується, або може використовуватись, так як зрозуміле пересіч-
ним людям в своєму призначенні і використанні» [7, с. 57].
Старожитності – це залишки культури минулого (зазвичай далекого минулого),
віддаленого від нашого життя не лише значним інтервалом часу (і тут це не головне),
але і розривом у традиції – таким розривом, який ускладнює розуміння залишків:
доводиться вияснювати призначення предметів, шукати місце фрагментів в системі
цілого [7, с. 57].
Таким чином, Л. Клейн доходить до висновку про подвійний розрив у тра-
диції (між далеким минулим і нашим часом) й у об’єктивації (між світом речей
і світом ідей, якими можна оперувати в науці) як головну специфіку археологіч-
ного джерела [7, с. 61]. Розрив у трансляції сенсу як даність приймає за основу і
М. Ткачук у своїх спробах створити механізм діалогу культур [15, с. 172–193].
Такий докладний виклад теорії Л. Клейна стосовно специфіки археологіч-
ного джерела пов’язаний з необхідністю глибокого вникнення в сутність пара-
доксу, який перед нами постає. Оскільки специфікою археологічного матеріа-
лу є його зв’язок із забуттям і розривом традиції, то виникає проблема місця,
яке можуть займати пам’ятки археології в системі об’єктів культурної спадщи-
ни, що сама базується на трансляції традиції та культурної інформації між поко-
ліннями й епохами. Умова інваріантності Ю. Лотмана, за якою текст має збе-
10 ISSN 2078-0133
регти тотожність самому собі в контексті вже нової епохи, у випадку пам’яток
археології не виконується. Для пам’яток археології ускладнена можливість
взяти участь у механізмах соціальної пам’яті. По-перше, вони не містять інфор-
мації про події, які можуть бути елементами класичного історичного наративу
(М. Ткачук, спираючись на концепції «довгого часу» Ф. Броделя, слушно зазна-
чає, що подіями в розгляді археологічної науки можуть вважатися такі явища,
як зміна археологічних культур, оскільки поняття події може бути застосовано
до будь-якої зміни в часі, незалежно від її тривалості [15, с. 57-79], проте соці-
альна пам’ять, звісно ж, не може базуватися на таких, позбавлених конкретики,
подіях). По-друге, бути дієвим елементом соціальної пам’яті пам’яткам архео-
логії заважає описана вище неповнота їх діагностичності. Широко відоме уяв-
лення людей доби середньовіччя про «громові сокири», що нібито з’являлися
на землі після дощу, мегалітичні споруди вважалися будиночками фей або ель-
фів [9, с. 38–50]. Практика роботи у сфері охорони культурної спадщини пока-
зує, що археологічні об’єкти навіть зараз серед широкого загалу або не ідентифі-
куються взагалі, або ж ідентифікуються неправильно (як могили періоду Другої
світової війни, або ж крізь призму романтичних легенд про козаків, що насипали
кургани шапками). Розповсюджене ставлення до пам’яток археології ґрунтуєть-
ся на думці про наявність у них матеріальних цінностей, що завжди було корін-
ням такого явища як «чорна археологія». І навпаки – впевненість у відсутності в
археологічних об’єктах матеріальних цінностей призводить до зникнення будь-
якого інтересу і, що головне, поваги до старожитностей. Таким чином, пам’ятки
археології, зазвичай або зовсім не беруть участі у механізмах соціальної пам’яті,
або виступають як елемент хибних уявлень про історію.
З першого погляду здається, що цю проблему легко вирішити шляхом ство-
рення такого наративу соціальної пам’яті, який би відповідав вимогам археоло-
гічної науки. Проте при детальнішому розгляді помітимо, що в самій побудові
цих наративів велику роль відіграє «позаджерельне знання», зокрема описа-
ний М. Фуко «настановчий дискурс» як комунікативний згусток, що забезпечує
принцип обміну думками на користь наперед установлених орієнтирів, істин або
аксіом, що, звісно ж, становить небезпеку для самих принципів наукового дослі-
дження [16, с. 259–260]. Н. Яковенко саме меморативну політику, тобто закрі-
плення «історичної пам’яті» шляхом вище згаданих комеморіальних практик
(і, не в останню чергу, за посередництвом об’єктів, що розглядаються як
пам’ятки історії), розглядає найбільш дієвим засобом «регулювання історії»
через «настановчий дискурс» [16, с. 260-261]. Стосовно самої історичної науки
проблема «кризи наративу» вже дуже давно не є новою. Згадати хоча б заде-
кларований школою «Анналів» поворот від «історії-події» до «історії-пробле-
ми» [16, с. 203-207]. Стосовно ж археології говорити про її відношення до про-
11Праці Центру пам'яткознавста, вип. 24, К., 2013
блеми наративу взагалі складно, адже ми маємо на даний момент ще не закриту
дискусію стосовно її предмета та місця в системі наукових знань. Так, Л. Клейн
виокремлює 3 головні підходи щодо визначення предмета археологічної науки:
1) археологія як допоміжна джерелознавча дисципліна; 2) археологія як наука з
подвійним предметом (археологічне джерелознавство має за мету обробку мате-
ріалу, проте кінцевою метою археології є реконструкція життя минулих сус-
пільств); 3) археологія як власне історія, і їх предмет, таким чином, збігається.
(Проте щодо самого предмета історичної науки можна виділити три підходи –
цим предметом може бути як історичний процес, так і його закономірності або
виявлення цих закономірностей в процесі) [8, с. 69–70]. Те ж саме питання сто-
їть і щодо того, до яких дисциплін віднести археологію – точних (як антрополо-
гія), гуманітарних (як історія) або прикладних (як криміналістика) [8, с. 136-163].
В будь-якому випадку, під археологією ми розуміємо виокремлену систему нау-
кових знань, узгоджених із сучасним станом розвитку науки взагалі, що має
об’єктом свого розгляду специфічний матеріал, якісну наукову обробку якого
можна здійснити лише в межах цієї науки. Таким чином, лише фахове наукове
опрацювання археологічного матеріалу може бути підставою для спроб рекон-
струкції вміщеного у ньому культурного змісту, який може бути використаний
у контексті потреб сучасного суспільства.
На превеликий жаль, суспільний інтерес до археологічних артефактів (осно-
ваний на самій їх специфічності та незвичності) часто призводить до спроб
використати їх як безпосередній матеріал для побудови історичних нарати-
вів без належного їх наукового опрацювання. Це стає підставою для виникнен-
ня численних псевдонаукових концепцій (трипільської цивілізації «Аратти»,
«Аркаїму» як прабатьківщини слов’ян тощо), які намагаються використовувати
пам’ятки археології в комеморіальних практиках (у тій же ролі, в якій у подібних
практиках використовуються пам’ятки історії) для закріплення хибної історич-
ної пам’яті. З іншого боку, найбільшу загрозу становить те, що подібні псевдо-
наукові погляди використовуються і для легітимізації діяльності «чорних архе-
ологів», яка, прикриваючись мотивами збереження взятої у хибному розумінні
культурної спадщини, протиставляється офіційній науці [1, с. 91-97]. З цією
метою «чорні археологи» вдаються до підміни та змішування понять – за їх
переконанням, археологічна спадщина належить народу, але не в особі держави
(як закріплено законодавчо) або професійних археологів, а в особі «всього наро-
ду та всіх шанувальників історії та археології», головна мета археології – видо-
бування із землі археологічних артефактів, що мають музейну вартість (музей-
на вартість артефакту, на їх думку, рівнозначна його науковій вартості, все що
не має музейної та матеріальної вартості є «археологічним сміттям»), професійні
археологи служать офіційній догматичній науці і приховують «справжню істо-
12 ISSN 2078-0133
рію» від народу [3]. Насправді ж, головною метою археолога є не самі артефак-
ти, а та інформація, яку можна отримати через прив’язку цих речей до археоло-
гічного та культурного контексту, з якого вони походять. Набагато більший, ніж
у самому артефакті інформаційний потенціал міститься в «комлексах» і «кон-
текстах» – поєднанні предметів у межах поховання, будівлі, культурного шару
тощо [14]. Саме в цьому значенні використовується в польовій археології тер-
мін пам’ятка – сукупність споруд, відкладень і речей, залишених людьми в одно-
му місці ще за життя, або вже при відкладенні, або вже після такого (пов’язаних,
таким чином, умовами знаходження, контактністю, відокремленням від інших
подібних об’єктів) [7, с. 98]. Кожен археологічний комплекс є унікальним, непо-
вторним і невідтворним. Він сформувався у певному місці, за певних обставин
і містить лише одному йому притаманну інформацію. При пошкодженні комп-
лексу відтворити цю інформацію неможливо жодними засобами та за жодних
умов. Саме це, а не матеріальна вартість прихованих у землі старожитностей,
визначає цінність кожної пам’ятки археології [14]. Відтак грабіжницькі розкоп-
ки, спрямовані виключно на здобуття артефактів, призводять до непоправного
руйнування контекстів, у яких вони знаходилися, чим знищується сама можли-
вість подальшого здобуття знань про минуле.
Отже, саме під цим кутом зору необхідно розглядати положення
«Європейської конвенції про охорону культурної спадщини» про археологічну
спадщину як джерело колективної європейської пам’яті – археологічна спад-
щина є джерелом наукових знань про минуле. Інформація, здобута з археоло-
гічних джерел, не є, в першу чергу, тим культурним текстом, збереження якого
спрямоване на збереження ідентичності суспільства. Вище було вже зазначе-
но, що умова Ю. Лотмана, за якою текст культурного повідомлення має збері-
гати тотожність самому собі в контексті нової епохи, у випадку археологічно-
го матеріалу не дотримується. Ю. Лотман говорить також про інший різновид
пам’яті – «креативну пам’ять» (це, зокрема, стосується «пам’яті мистецтва»),
особливістю якої є здатність актуалізувати раніше забуті смисли в процесі
утворення нових. При цьому, у випадку, коли до пам’яті культури вносять-
ся тексти, для дешифрування яких її внутрішня традиція не має адекватних
кодів, після певної паузи (пов’язаної з розшифруванням цих текстів) відбува-
ється справжній вибух культури, текстоутворення набуває виключно бурхли-
вого, продуктивного характеру [12, с. 202–203]. Втім, на нашу думку, поняття
«культурної пам’яті», яке використовує Ю. Лотман, має риси певної метафі-
зичності. «Культурна пам’ять» не існує сама собою як частина об’єктивної
реальності. Відтворення забутого культурного змісту залежить від того, хто
намагається його відтворити, при цьому частина змісту може бути назавжди
стерта, а сам зміст, безперечно, поліваріантний. Таким чином, Ю. Лотман не
13Праці Центру пам'яткознавста, вип. 24, К., 2013
враховує складнощі дешифрування давніх культур, зокрема, дешифрування
археологічного. Археологія, відтак, займаючись відтворенням давно забутих
і напівзруйнованих культурних змістів, привносить їх в культуру сучаснос-
ті, збагачує її та дає поштовх до створення нових культурних текстів, для чого
дане відтворення повинне мати вигляд «діалогу з минулим», а не накидання
на нього сучасного змісту. Саме налагоджуючи «діалог із минулим», археоло-
гія стає джерелом колективної пам’яті.
Враховуючи вище викладене, можна розглянути обернені зв’язки
пам’яткоохоронної справи та археологічної теорії – від параархеологічного
рівня до метаархеологічного, а саме: спробувати поглянути в даному світлі на
проблему предмета та методологічної природи археологічної науки.
У 60-ті роки ХХ ст. представники напряму «Нової археології» (процесу-
альної археології) в США своїм гаслом зробили перетворення археології на
точну науку (science), її відрив від історії та інших гуманітарних дисциплін
(humanities) [11, с. 19]. Метою такої археології мало стати виявлення зако-
нів динаміки розвитку культур минулого на основі використання системного
підходу до вивчення археологічного матеріалу [11, с. 39-68]. Проте, за влуч-
ним спостереженням Л. Клейна, системний підхід можна використати лише до
«живої» культури, яка є динамічною системою, «мертву» ж культуру можна
вважати лише умовно-динамічною системою, тому в археології можливе вико-
ристання лише окремих принципів системного підходу [11, с. 108–113]. Сам
Л. Клейн, характеризуючи археологію як прикладну (подібно до криміналісти-
ки) дисципліну джерелознавчого ґатунку, визначає її предметом систему ста-
рожитностей, яку археологія створює зі своїх матеріалів і яка лише після цього
стає історичним джерелом [8, с. 74]. Вже на основі цього джерела історики
мають займатися виявленням причинно-наслідкових зв’язків подій і законо-
мірностей історичного процесу [8, с. 76]. Таким чином, археологія відділяється
від історії, але не відривається від неї. Проте щодо цього постає низка питань.
По-перше, оскільки не існує єдиного погляду на предмет самої історії, то чи
має вона займатися саме виявленням закономірностей розвитку суспільства
і, тим самим, змішувати свій предмет із предметом соціології, чи, користую-
чись напрацюванням суміжних наук, реконструювати можливі змісти конкрет-
них історичних подій та явищ? По-друге, де гарантія, що вказане новоутворе-
не історичне джерело буде насправді об’єктивним, адже в історика, який не має
фахової підготовки спеціаліста-археолога, не буде змоги провести процедуру
критики цього джерела? По-третє, і найголовніше, як археолог зможе здійсни-
ти правильну реконструкцію систем зв’язків і відношень, у які включені архе-
ологічні об’єкти, не вдаючись до пізнання історичних явищ, які ці системи від-
бивають? Л. Клейн у своїй фундаментальній праці «Археологічна типологія»
14 ISSN 2078-0133
зазначає, що археолог має визначити, в якій мірі ті типи, які є в його розпоря-
дженні, взаємовідносяться зі зниклими типами колись живої культури [6, с. 98].
На нашу думку, в світлі описаних у статті зв’язків теоретичної археології з
пам’яткоохоронною справою, варто звернутися до ідей одного з основополож-
ників напряму постпроцесуалізму – британського археолога Я. Ходдера. В свої
праці «Читання минулого» («Reading the past») він постулює важливість кон-
тексту археологічного матеріалу, з якого випливає можливість поліваріантних
інтерпретацій [18, с. 156–203]. Я. Ходдер, при цьому, переконаний, що архео-
логія має повернути свої традиційні зв’язки з історією. Проте сутність історич-
ної науки мислиться не як опис серії подій, а в межах теоретичних підходів,
запропонованих Р. Коллінгвудом і школою «Анналів» – дослідження культур-
них уявлень людей минулого та їх трансформацій через спробу вникання в уні-
кальний історичний контекст [18, с. 125–155]. Дозволимо собі не погодитися з
думкою Л. Клейна, що ідеї Я. Ходдера свідчать про утвердження ідей емпіриз-
му [8, с. 200]. В основі запропонованого останнім «читання минулого» розгля-
даються теорії семіотики та герменевтики, зокрема, У. Пірса [18, с. 63–65] та
М. Гадаммера [6, с. 195–203], та їх можливість бути застосованими для інтер-
претації археологічного матеріалу. Важливим також є посилання на ідеї філо-
софії М. Гайдеггера, з яких Я. Ходдер робить висновок, що ми пізнаємо інші
культури, інший час у той самий спосіб, яким ми знаходимо підґрунтя нашого
власного світу [18, с. 169]. Також робота з інтерпретації створює новий досвід
для аналітика, який змінює саме його буття [18, с. 164]. Це і є основою для вибу-
ху нового утворення значень у сучасній культурі, що як розглядалося вище є
підставою для того, щоб археологічна спадщина поставала як джерело колек-
тивної пам’яті, культурне надбання. Щоправда, в запропонованому підході
можливі певні перегини. Так, послідовники Я. Ходдера – М. Шенкс і К. Тіллі
намагаються поставити археологію служницею модерних політичних ідей ліво-
го напряму [19, с. 201–208]. На наш погляд, це лише віддаляє археологію від
постульованої мети налагодження «діалогу з минулим». Л. Клейн, розглядаю-
чи наміри Фолкнера – послідовника М. Шенкса і К. Тіллі – «демократизувати»
археологію, створити «археологію знизу», коли на розкопках ніхто нікому не
підпорядковується, всі діють самостійно на свої ділянках, слушно заявляє: «ці
експерименти, де під ім’ям демократії, насаджується анархія, не прижилися:
вони явно згубні для пам’яток» [10, с. 424].
З огляду на все викладене можемо підсумувати наступне. Археологічна
спадщина стає об’єктом культурної спадщини у специфічний спосіб. Втрачений
культурний зміст, який можна віднайти в археологічному матеріалі, реактуалі-
зується в сучасній культурі лише за посередництва самої археологічної науки.
І тому найбільш дієвим засобом привернути суспільство до проблеми збере-
15Праці Центру пам'яткознавста, вип. 24, К., 2013
ження археологічної спадщини, на наш погляд, є пропаганда наукових знань,
зацікавлення широкого загалу таємницями, які постають перед археологіч-
ною наукою в її спробі пізнання минулого. При цьому археологія, насправді,
не має розглядатися – як це пропонує М. Ткачук – у якості науки про засоби
реконструкції втрачених смислів [15, с. 178], – тоді б вона повністю збігалася
з семіотикою та герменевтикою. З іншого боку, в даному світлі неприйнятним
здається визначення Л. Клейном археології як прикладної джерелознавчої дис-
ципліни [8, с. 159–161]. Адже ніхто, крім самих археологів, не здатен буде пра-
вильно відтворити втрачений культурний зміст, що криється за системою ста-
рожитностей, та й правильно описати цю систему старожитностей неможливо
без відтворення культурного змісту. На практиці ми дійсно стикаємося з яви-
щем, коли археологічні звіти просто осідають в архівах, робота з інтерпретації
археологічного матеріалу ведеться дуже повільними темпами. Проте вона все
ж ведеться, і тому запропонований нами підхід буде схожим із запропонованим
рядом археологів подвійним визначенням предмета археології, за яким безпо-
середнє вивчення матеріальних старожитностей (опис, класифікація тощо) вио-
кремлюється в особливу галузь археології – археологічне джерелознавство або
археологічна археографію; кінцевою ж метою археологічного дослідження є
реконструкція життя та культури зниклих суспільств. В цьому разі, діяльність
археологічної науки буде відповідати потребам суспільства, а ці потреби сус-
пільства будуть включати збереження археологічної спадщини.
Джерела та література
1. Гершкович Я. Хранителі нелегальних старожитностей в Україні / Гершкович Я. // Археологія. –
2005. – № 3. – С. 91–97.
2. Гриффен Л. Теоретические основания памятниковедения / Гриффен Л. – К.: Центр пам’ятко-
знавства НАН України і Утопік, 2012 – 84 с.
3. Еременко В., Внуков С. «На войне как на войне»: грязные методы информационной войны,
используемые «черными копарями», металлодетектористами, кладоискателями, перекупщиками,
«коллекционерами» археологических артефактов и их «добровольными защитниками» (классифи-
кация) [Електронний ресурс] / Еременко В., ВнуковС. – Режим доступу : www.amatororg.ru/Online/
Eremenko/Black_piar.htm.
4. Каменский С. Актуализация археологического наследия в современных социально-культурных прак-
тиках: автореф. дисс. … канд. культурологии. 24.00.01. / Каменский С. – Екатеринбург, 2009. – 24 с.
5. Каменский С. Археологические памятники как объекты культурного наследия: аксиологичес-
кий аспект / Каменский С. // Известия Уральского государственного университета. – 2008. –
№ 55. – С. 16–25.
6. Клейн Л. Археологическая типология / Клейн Л. – Л.: АН СССР. ЛФ ЦЭНДИСИ. Ленинградское
научно-исследовательское археологическое объединение, 1991. – 447 с.
7. Клейн Л. Археологические источники / Клейн Л. – Л.: Издательство Лениннградского универ-
ситета, 1978. – 119 с.
8. Клейн Л. Введение в теоретическую археологию. Книга 1: Метаархеология / Клейн Л. – СПб.:
Бельведер, 2004. – 470 с.
16 ISSN 2078-0133
9. Клейн Л. История археологической мысли. В 2-х томах. Т.1 / Клейн Л. – СПб.: Издательство
Санкт-Петербургского государственного университета, 2011. – 688 с.
10. Клейн Л. История археологической мысли. В 2-х томах. Т.2 / Клейн Л. – СПб.: Издательство
Санкт-Петербургского государственного университета, 2011. – 626 с.
11. Клейн Л. Новая археология (критический анализ теоретического направления в археологии
Запада) / Клейн Л. – Донецк: Донецкий национальный университет, 2009. – 393 с.
12. Лотман Ю. Память в культурологическом освещении / Лотман Ю. // Избранные статьи в 3-х
томах. Т.1: Статьи по семиотике и топологии культуры. – Таллинн, Александра, 1992. – 247 с.
13. Мартыненко И. Понятие и состав археологического наследия / Мартыненко И. // Право.by:
научно-практический журнал. – 2010. – № 3. – С. 170–175.
14. Стасюк И. «Черная археология»: мародеры против России [Електронний ресурс] / Стасюк И. –
Режим доступу : www. amatororg.ru/Online/Stasuk/marauders.htm.
15. Ткачук М. Археология свободы. Опыт критической теории / Ткачук М. – Кишинев: Stratum.
Центр Балканских исследований, 1996. – 197с.
16. Яковенко Н. Вступ до історії / Яковенко Н. – К.: Критика, 2007. – 375с.
17. European Convention on the Protection of the Archaeological Heritage ETS № 143 (Revised). – Valletta,
1992. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : www. lawrussia.ru/texts/legal_703/703a197x600.htm.
18. Hodder I., Hutson S. Reading the past. Current approaches to interpretation in archaeology. Third edi-
tion / Hodder I., Hutson S. – New York: Cambridge University Press, 2003. – 293 p.
19. Shanks M., Tilley C. Social Theory and Archaeology / Shanks M., Tilley C. – Albuquerque: University
of New Mexico Press, 1987. – 243 p.
Середин А.М. Теоретические аспекты археологической науки в контексте памят-
никоведения
В статье проанализировано значение теоретической археологии для рассмотрения вопро-
са феномена археологического наследия. Рассмотрены линии междисциплинарных связей те-
оретической археологии и памятниковедения.
Ключевые слова: теоретическая археология, археологическое наследие, памятниковеде-
ние, археологические источники.
Seredin A.M. Theoretical aspects of archaeology in the context of monumentology
The article analyzes the importance of theoretical archaeology in considering the phenomenon
of archaeological heritage. There have been considered the interdisciplinary communication lines of
theoretical archaeology and monumentology.
Keywords: theoretical archaeology, archaeological heritage, monumentology, archaeological sources.
Подано до друку: 04.02.2013 р.
УДК 94(477):351.86222
С.І. КОТ
Термін «незаконно вивезені культурні цінності»
в контексті проблеми повернення та реституції
предметів культури
У статті в контексті питань повернення та реституції культурних цінностей розглядається
зміст поняття і терміну «незаконно вивезені культурні цінності». Автор аналізує широке коло
джерел, у т.ч. наводить порівняльний аналіз визначення поняття й терміну «незаконно виве-
зені культурні цінності» в актах міжнародного правова актах і в українському законодавстві.
|