Німецька спільнота в Україні в другій половині XVlll - першій половині XlX ст.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2001
Автор:	Васильчук, В.М.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Кримський науковий центр НАН України і МОН України 2001
Назва видання:	Культура народов Причерноморья
Теми:	Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/83232
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Німецька спільнота в Україні в другій половині XVlll - першій половині XlX ст. / В.М. Васильчук // Культура народов Причерноморья. — 2001. — № 24. — С. 79-86. — Бібліогр.: 14 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-83232
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-832322015-06-18T03:02:06Z Німецька спільнота в Україні в другій половині XVlll - першій половині XlX ст. Васильчук, В.М. Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ 2001 Article Німецька спільнота в Україні в другій половині XVlll - першій половині XlX ст. / В.М. Васильчук // Культура народов Причерноморья. — 2001. — № 24. — С. 79-86. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. 1562-0808 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/83232 uk Культура народов Причерноморья Кримський науковий центр НАН України і МОН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
spellingShingle	Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Васильчук, В.М. Німецька спільнота в Україні в другій половині XVlll - першій половині XlX ст. Культура народов Причерноморья
format	Article
author	Васильчук, В.М.
author_facet	Васильчук, В.М.
author_sort	Васильчук, В.М.
title	Німецька спільнота в Україні в другій половині XVlll - першій половині XlX ст.
title_short	Німецька спільнота в Україні в другій половині XVlll - першій половині XlX ст.
title_full	Німецька спільнота в Україні в другій половині XVlll - першій половині XlX ст.
title_fullStr	Німецька спільнота в Україні в другій половині XVlll - першій половині XlX ст.
title_full_unstemmed	Німецька спільнота в Україні в другій половині XVlll - першій половині XlX ст.
title_sort	німецька спільнота в україні в другій половині xvlll - першій половині xlx ст.
publisher	Кримський науковий центр НАН України і МОН України
publishDate	2001
topic_facet	Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/83232
citation_txt	Німецька спільнота в Україні в другій половині XVlll - першій половині XlX ст. / В.М. Васильчук // Культура народов Причерноморья. — 2001. — № 24. — С. 79-86. — Бібліогр.: 14 назв. — укр.
series	Культура народов Причерноморья
work_keys_str_mv	AT vasilʹčukvm nímecʹkaspílʹnotavukraínívdrugíjpoloviníxvlllperšíjpoloviníxlxst
first_indexed	2025-07-06T09:57:33Z
last_indexed	2025-07-06T09:57:33Z
_version_	1836891089740496896
fulltext	79 Васильчук В.М. НІМЕЦЬКА СПІЛЬНОТА В УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІІ - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст. В історії української держави, як і в історії інших країн можна прослідкувати багато еміграційних і іміграційних хвиль різних народів. Це пов'язано з економічним, політичним, соціальним і культурним розвитком кожної країни. Найдавніші відомості про німців в Україні да- туються кінцем Х ст. ще за часів ёкнягині Ольги. У ХІ ст. з'являються невеличкі німецькі торговельні колонії в Києві, Володимир-Волинському, Луцьку та інших містах. У цей же період починається шлюбна дипломатія Ярослава Мудрого та інших князів – споріднення з представниками пануючих верств іноземних держав. У ХІІ-ХV ст. німецька колонізація розгорта- ється на Закарпатті. Перші поселенці були за по- ходженням із північних областей Германії - Ниж- ньої Саксонії та Фландрії. Що стосується південної частини України, то вона завжди була не дуже заселена і мала багато вільних територій. Особливо це було характерним для періоду після монголо-татарської навали. Піз- ніше там починають з'являтися перші осередки українського козацтва. Більш активний період за- селення південної України починається з 1731 р., коли за указом Анни Іоаннівни було розпочато ві- дновлення старої військової лінії укріплень від Дніпра по річці Орел до Ізюму на Північному Дін- ці. Починаючи з 30-х років ХVІІІ ст. Російська ім- перія ставила за мету вихід через південь України до Чорного моря, що в перспективі приводило до посилення впливу на Середземне море та вихід до океанських магістральних шляхів. Всі політичні та економічні чинники об'єктивно вимагали якнайш- видшого освоєння нових величезних просторів. У зв'язку з тим, що Росія була кріпосницькою держа- вою, заселення таких просторів селянами або віль- ними людьми було великою проблемою. У другій половині ХVІІІ ст. на історичній аре- ні з'явилася імператриця Катерина ІІ (уроджена німецька принцеса Софія Августа Фрідеріке Ан- хальт-Цербстська), яка добре розуміла необхід- ність заселення необжитих степів півдня України. Як представниця абсолютистської монархії, вона щонайперше поставила питання про ліквідацію Запорізької Січі, яка не вписувалась в її плани створення великої Російської імперії. Однією із причин, яка спонукали її до такого кроку, була необхідність розвитку південноукраїнських тери- торій, що дозволило б їй укріпити південні кордо- ни у військово-політичному відношенні. Німецькій колонізації півдня України сприяла і внутрішня політика самої Німеччини. Серед при- чин, які штовхали німців переселятися до України, були: роз'єднаність німецьких територій, тяжкі по- датки, свавілля великих земельних магнатів, часті неврожаї та релігійні переслідування. 4 грудня 1762 року Катерина ІІ видала мані- фест про запрошення іноземних колоністів у Ро- сію, що й поклало початок процесу масової німе- цької колонізації півдня України. Ментальність будь-якого етносу не може ро- звиватися відокремлено від впливів народів, які примхою історії були визначені його сусідами. Але часто-густо соціально-культурні традиції пе- рехрещувалися завдяки війнам, міграційним хви- лям та колонізаційним рухам. Територія сучасної Української держави являє собою яскравий прик- лад переплетіння різних етнокультурних потоків. Скіфи, готи, гуни, монголо-татари, турки та поля- ки перебували на українських теренах і господа- рями й вигнанцями. Інші народи, залишивши яск- равий слід в історії України, отримували лише об- разу та недовіру. Так склалося, що саме представ- ники Німеччини наприкінці XVIII та в першій по- ловині XIX століття стали одним із найцікавіших чинників соціально-економічного розвитку півдня України. Історична ретроспекція щодо проблем німецького колонізаційного руху в згаданий пері- од є квінтесенцією поданого матеріалу. Іноземний наплив на землі Російської ім- перії завжди був великим. Одних приваблювала можливість збагатитися за рахунок великої бюро- кратичної держави, інші просто хотіли знайти там своє щастя. Нас цікавлять лише ті іноземці, які свідомо вирішили переселитися на безмежні окра- їни імперії, щоб їх колонізувати і поріднитися з ті- єю землею. Саме таким вимогам повністю відпові- дали німці-колоністи. Перші офіційні контакти між германцями та західними й східними слов'янами починаються у VIII ст., за часів правління імператора Карла Ве- ликого, який доручив торгівлю з ними своїм особ- ливим чиновникам. Економічну основу розвитку Київської Русі висвітлює арабське джерело – пи- сьменник Мохаммед бен Ісгак із VIII або початку IX ст., що пише про слов'янську торгівлю так: “Що торкається слов'янських купців, то вони привозять шкіри лисів і бобрів з окраїн Славонії і приходять до Румського (Чорного) моря”. Отже слов'яни ма- ли тоді зорганізовану велику торгівлю, що з гли- бини країни вела до Чорного моря, Каспію і навіть до Ірану й обіймала цілу мережу суходольних і морських шляхів. Про те, як сильно закріпилися слов'яни в Чорноморщині, найкраще показують такі поширені навіть між арабами назви “Слов'янська ріка” – , мабуть, Дін і “Слов'янске море” – Озівське, а може й частина Чорного. Ор- ганізація такої широкої торгівлі була можлива тільки при існуванні сильної держави, що охоро- няла й забезпечувала вільні подорожі купців до далеких країнах. Коли ж пізніше з'явилися варяги, вони вже йшли шляхами, протореними слов'янами [1]. Найдавніші відомості про німців в Україні да- тується кінцем X ст. Княгиня Ольга у 957 р. з ве- ликим посольством (понад 100 осіб) відвідала Константинополь, де зустрічалася з імператором Костянтином Багрянородним і де сталося Васильчук В.М. НІМЕЦЬКА СПІЛЬНОТА В УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІІ - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст. 80 80 непорозуміння в переговорах із різних причин, во- на звертається до германського короля – що став незабаром імператором – Оттоном І Великим. У 959 році княгиня вислала до нього посольство – просити єпископа і священиків. Чомусь ця справа затрималася, бо аж у 961 р. приїхав до Києва пос- вячений у єпископи чернець Адальберт із Тріру. Це була перша офіційна спроба поширити христи- янство, і вона вагалася, чи провести це у союзі з Візантією, чи з Римом. Окрім питання про наді- слання християнської місії, вона також мала кло- потатися про встановлення відносин “миру й дру- жби” із Німеччиною. В “Повісті минулих літ” по- відомляється про відвідини у 986 р. Києва болга- рами “віри магометанської”, “німцями з Риму” та іудеями. В добу середньовіччя реалізація економі- чних і політичних інтересів відбувалася за інтен- сивного використання ідеологічних, тобто релігій- них можливостей. Прийняття християнства у 988 р. давньоруською верхівкою було передусім ре- зультатом зовнішнього й внутрішнього соціально- економічного, політичного і культурного розвитку східного слов'янства. Воно відповідало назрілим потребам давньоруського суспільства, яке за прав- ління Володимира Великого переживало перелом- ний період історичного розвитку. Саме тоді відхо- див у минуле родоплемінний побут слов'ян, утвер- джувалися нові, прогресивні для того часу феода- льні виробничі відносини й притаманні їм форми політичного й духовного життя. Завершувалося об'єднання східнослов'янських земель у складі Ки- ївської держави, стабілізувалися її зовнішні рубе- жі. Країна вкривалася густою мережею міст, фор- тець і замків, за мурами яких велась жвава торгів- ля, розквітали ремесла. Починаючи з XI ст. з'являються невеличкі ні- мецькі торговельні колонії у Києві, Володимир- Волинському, Луцьку та інших містах. Важливу роль у стосунках між країнами відігравали шлюбні зв'язки. У XI ст. київська верхівка укладає кілька шлюбів із німецькими княжими родами. Так, най- старший син Ярослава Мудрого, Ізяслав мав за жі- нку німкеню Гертруду, онучка Ярослава Євпраксія Всеволодівна вийшла заміж за германського імпе- ратора Генріха IV. Споріднені зв'язки служили головною зброєю дипломатії, котра у свою чергу більш за все була направлена на охорону Києва від іноземних дер- жав. Особливо важливі були відносини з Німеччи- ною: арабські письменники писали, що великий шлях, по якому “Їздять руси та славяне з товара- ми”, йшов через Краків і Прагу. В Регенсбурзі (на верхньому Дунаї) була створена особлива компа- нія купців під назвою “Русирієв”, яка вела торгів- лю з Руссю. Найбільш ходовим товаром у цій тор- гівлі були віск та риба. Але в Німеччині високо ці- нувалися також тонкі ремісницькі вироби, які над- ходили з Київської Русі. Монах одного з прирейн- ських монастирів в зібранні “різні ремесла” пере- раховував країни, відомі в Європі своїми виробами й називав на другому місці після Візантії Русь, яка славилася виготовленням різноманітних виробів із срібла. Таким чином, із римсько-німецькими імпера- торами – Генріхом ІІ, Конрадом ІІ і Генріхом ІІІ - Ярослав Мудрий перебував у дружніх зв'язках і часто обмінювався посольствами (1030-1031 і 1040-1043 рр.); обидві держави єднала спільна протипольська політика, – одночасно з тим, як він відбирав від Польщі її східне прикордоння, німці поширювали свої східні території. Крім цього Ки- ївська Русь була в розквіті й дивилася на Герма- нію, як на кращого з усіх можливих союзників у протиборстві з Візантією. Північногерманський хроніст, єпископ Адам Бременський у праці “Ді- яння єпископів Гамбурзької церкви” (бл. 1075 р.) прямо вказував, що у цей час Київ став окрасою східної церкви й суперником Константинополя. Не випадково в скандинавських сагах Русь називали “Гардарик”, тобто “країна міст”. Інший єпископ Дітмар (Тітмар) Мерзебурзький у своїй хроніці свідчить, що у “великім цім місті, столиці королів- ства, є більше 400 церков і 8 ринків, люду нечис- ленна сила”. Міжнародне визнання отримала май- стерність ювелірів. У творі німецького ченця Те- офіла (XI ст.) Русь названа країною, де відкриті та- ємниці емалі та черні. Відомими центрами вироб- ництва емалі були Київ, Чернігів, Галич. В Києві жили купці з багатьох країн світу. На початку XI ст. на території Київської Русі нараховувалося по- над 100 міст, поява яких стала наслідком відокре- млення ремесла від землеробства. Київська держа- ва на відміну від держав Західної Європи часів раннього середньовіччя виявляла ряд ознак досить розвинутого ринкового господарства. У XI ст. на Русі стало відчутним прагнення се- редніх та малих князів та бояр до сепаратизму. Пе- ред своєю смертю (1054 р.) Ярослав Мудрий, за- повідав своїм синам жити в злагоді. Літописець Нестор у “Повісті минулих літ” наводить ці слова великого князя: “Осе я одхожу зі світу сього. А ви, сини мої, майте між собою любов, бо ви єсте брати від одного отця й одної матері. І якщо будете ви в любові межи собою, то й Бог буде у вас, і поко- рить Він вам противників під вас, і будете ви мир- но жити. Якщо ж будете ви в ненависті жити, у ро- здорах сварячись, то й самі погибнете, і землю от- ців своїх і дідів погубите, що її надбали вони тру- дом великим” [2]. Але економічне зміцнення по- зицій удільних князів вело до потреби виходу їх з- під політичної влади центрального князя. Такий процес розвитку феодалізму був характерний не тільки для Русі, а й для інших держав Європи. У ХІІ – XV ст. німецька колонізація розпоча- лася на Закарпатті. Перші переселенці були за по- ходженням із північних німецьких областей Ниж- ньої Саксонії, Фландрії й селилися в нинішніх райцентрах - Берегові, Тячеві та інших населених пунктах. У ХІ ст. територія Берегова була першою в Закарпатті, де міцно осіли угорські феодали. Як свідчить грамота 1098 року, землі ці належали братові угорського короля. Після його смерті вони відійшли до його сина Ламперта, котрий і заснував місто Лампергаза (дослівно-дім Ламперта). Угор- ські феодали, зацікавлені у збільшенні прибутків із своїх володінь, запрошують сюди німецьких коло- ністів, передусім ремісників. У ХІІІ ст. в місті було стільки колоністів, що це призвело до зміни його 81 назви – Ламперсас (“сас” – саксонець). І тільки з 1507 р. місто називається вже Берегсас. Утім, і се- ло Сасове Виноградівського району своєю назвою теж підтверджує, що воно дійсно засноване сакса- ми. Багато німецьких колоністів цього періоду ви- мерли від різних епідемій, а ті, котрі залишилися - асимілювалися з місцевими мешканцями [3]. Після монголо-татарської навали на запро- шення галицько-волинських князів у підвладні їм землі приїздять німецькі майстри, які сприяють ві- дбудові міст, розвитку ремесла й торгівлі. За екс- пансії Литви та Польщі на українські землі німе- цька колонізація посилюється. Цьому сприяють рі- зні пільги й магдебурзьке право, що їх надавали німцям литовські князі й польські королі. Найпе- рші книжки, надруковані кирилицею, серед цілого слов'янства, були українські. Перший друкар укра- їнських книжок –Швайпольт Фіоль – був родом німець, походив із Нейштадту у Франконії. У 1489 р. у Кракові Фіоль приступив до друку найперших українських книжок. Майстер, який за вказівками Фіоля виготовив йому потрібний шрифт, був теж німець – Рудольф Борсдорф із Брунсвіку, що жив у Кракові. Першими видрукуваними у 1491 р. кири- лицею книжками були “Октоїх” та “Часословець”. Крім цього Фіоль надрукував ще дві книжки: “Трі- одь пісну” та “Тріодь цвітну” [4]. Окремі українські міста опиняються під ору- дою німців. Так, у Львові вони відтіснили місцеве самоуправління та судочинство. Німецька мова стає офіційною в міській управі, нею правлять служби в костьолах. Першим католицьким єпис- копом Львова був німець. Вплив німецьких коло- ністів у XIV - XVI ст. був настільки великий, що війтами й членами управи обираються німці. З'яв- ляються цілі вулиці, слободи, заселені іноземними лікарями, ювелірами, аптекарями, інженерами та іншими фахівцями. У XVI ст. при Івані Грозному в Москві була заснована Німецька слобода, яка в період правління Петра І нараховувала більше трьох тисяч іноземних громадян. Вони підтриму- вали зв'язки з рідними країнами і про світові події дізнавалися раніше, ніж у царському дворі. У 1697 р. 25-річний Петро І (із делегацією, яка нарахову- вала 250 чоловік) побачив Західну Європу, про яку йому розповідали друзі та знайомі з Німецької слободи. По завершенню навчання в Кьонігсберзі його вчитель – бранденбурзький фахівець, полко- вник фон Штернфельд – вручив йому атестат- свідоцтво майстра-артилериста та висловив велику повагу до його успіхів. В 1698 р. цар найняв 900 різних іноземних майстрів та витратив на це зако- рдонне відрядження 2,5 млн. рублів. Ці 18 місяців перебування в Європі сприяли подальшому збли- женню з Німеччиною та іншими державами. Новий період заселення південної України по- чинається з 1731 р., коли за указом Анни Іоаннівни було розпочато відновлення старої військової лінії укріплень від Дніпра по річці Орел до Ізюму на Північному Дінці (285 км.). Під прикриттям цієї лінії укріплень та військових поселень відбулося заселення земель на південь. Щороку в її будівни- цтві брали участь 25 тис. козаків та 10 тис. селян (із своїми харчами та знаряддям). Систематичне заселення далі розвивалося особливо після остато- чного приєднання Запоріжжя у1733 р. і встанов- лення в 1740 р. нового південного кордону з Туре- ччиною. З другої половини XVIII ст. починається новий, масовий етап німецької колонізації України [4]. Які ж історичні події передували цьому коло- нізаційному потокові? У другій половині XVIII ст. імператриця Катерина ІІ почувала себе вже досить могутньою господинею на українських територіях. Не секрет, що Російська імперія того часу була чи не найбільшою колоніальною державою. Однією з головних причин переселенської політики, започа- ткованої Катериною ІІ, була нагальна необхідність господарського освоєння придбаних територій. На відміну від Єлизавети, яка запрошувала сербів, хо- рватів, чорногорців, валахів і створювала військо- во-землеробські поселення, Катерина ІІ, як послі- довниця вчень фізіократів та меркантилістів, зро- била наголос на німецьких цивільних переселен- ців, що були відомі всій Європі як міцні сільські господарі. Другою причиною, що змусила розпо- чати переселенський рух, була необхідність про- тидії українському сепаратизму. Це було своєрід- ним вирішенням українського питання. Третя при- чина була тісно пов'язана з першою: господарчий розвиток південноукраїнських територій дозволив би укріпити південні кордони у військово- політичному відношенні. І останнє, на що треба звернути увагу, розгля- даючи питання, що саме штовхнуло Катерину ІІ шукати переселенців на стороні – це низький рі- вень заселеності великих територій Російськох ім- перії та існуюча кріпосна залежність сільськогос- подарського населення, яка не дозволяла вільний вихід селян на нові території. Що стосується чинників, які сприяли пересе- ленню німців на територію України, зокрема, тре- ба на перше місце поставити групу політичних причин: роз'єднаність німецьких територій, гніт володарів німецьких земель, службу в армії, воро- жі окупації, військові побори та податки; на друге місце виходять причини економічного плану: сва- вілля великих земельних магнатів, нестача землі, часті неврожаї, великі податки. Третьою причиною були релігійні переслідування. Перший указ, яким імператриця закликала ні- мців селитися в Росії, був виданий 4 грудня 1762 р. Цей заклик, одначе, був ще настільки незрозумі- лим, що 22 липня 1763 р. був виданий новий указ із усілякими поясненнями, подробицями та допов- неннями. За тими пунктами всім чужоземцям було дозволено прибути в Росію, вибрати собі без гро- шей землю й оселитися колоніями. Коли в кого не було своїх достатків на подорож, то таким пересе- ленцям повинні були допомагати російські місії й резиденти, щоб їх родини й господарства везли й харчували в дорозі на казенні кошти. У справах своєї віри їм надано було повну волю. На 30 років колоністів було увільнено від будь-яких податків, їм було надана безвідсоткову грошову позику для будівлі хат, купівлі коней, возів, плугів, знарядь для ремесла з тим, щоб через 10 років вони повер- нули позичену суму до скарбниці третинами. Усім Васильчук В.М. НІМЕЦЬКА СПІЛЬНОТА В УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІІ - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст. 82 82 колоністам було дозволено мати свій суд. Всі пільги були обіцяні не тільки самим пере- селенцям, а також їх нащадкам, і тільки після 30 років перебування в Росії вони повинні були від- бувати звичайну земську службу й повинності. Від найтяжчої в ті часи повинності – рекрутської – во- ни були звільнені навіки [5]. Незважаючи на великі привілеї, які імператор- ський двір обіцяв переселенцям, найбільш неузго- дженими залишилися питання обліку земель, які повинні були відійти до колоністів. Ось чому з по- чатку колонізації, за який ми беремо період з 1764 р. і по 1770 р. , на території сучасної України були засновані лише 6 колоній переселенців з Франк- фурту-на Майні. У цей період німецькі поселення з'явилися лише у Чернігівській губернії, тобто до- сить далеко від земель, які пізніше підпадали під масову німецьку колонізацію. Крім того, влітку 1770 р. у маєтку Вишеньки (тієї ж Чернігівської губернії) була заснована колонія німців, прихиль- ників секти вальденсів, яка отримала назву колонії Радичів. На політичній мапі України, особливо в причорноморських та західних землях стали з'яв- лятися нові назви: Найфельд, Страсбург, Цюріх- таль, Рорбах, Клейнендорф, Блюменфельд, Розен- таль, Нейенбург, Кронсвейде, Шенгорст тощо [6]. Що стосується південноукраїнських земель, то перша німецька колонія Альт-Данцин виникла на цих територіях у 1787 р. під Єлисаветградом (Кі- ровоград). Заснували її німецькі колоністи, яких привіз із Пруссії урядовий комісар Георг Траппе. Але, як свідчать матеріали ревізії, більшість із тих колоністів була набрана з маргінальних елементів німецького суспільства (люмпени, розбишаки, же- браки). Усе це призвело до того, що більшість із тих колоністів порозбігалися світ за очі [7]. Чи не найважливіше місце в історії німецької колонізації південноукраїнських земель належить німцям-менонітам, прихильникам анабабтистсько- го вчення. Але на відміну від “комуністичних” по- глядів анабабтистів, общини менонітів виступали за збереження й зміцнення приватної власності. Історія виховала в цих релігійних вигнанцях вели- ку працездатність та згуртованість. До речі, самі такі якості, разом із прагненням до конфесійної самоізоляції, були дуже вигідні російським урядо- вим колам, які були зацікавлені в соціально- індеферентних, але дуже працьовитих поселенцях. Заклик російської імператриці щодо пересе- лення та освоєння північночорноморських земель знайшов найсприятливіший ґрунт серед представ- ників згаданої конфесії. На початку 1789 р. 228 родин німців-менонітів виїхали на південноукра- їнські землі. Через своїх депутатів вони уклали спеціальний договір із російським урядом. Згідно цього договору вони отримали такі пільги: вільне віросповідання, десятирічну пільгу щодо податків, звільнення від військової служби та інших повин- ностей, пов'язяних з армією. Крім того, вони були забезпечені транспортом до місця призначення, їм видали грошові суми на переїзд та харчування, по- зику – 500 рублів на родину, насіння для посівів та ліс для будівництва. Меноніти отримали також права мати фабрики, займатися торгівлею, вступа- ти в гільдії та цехи, на кожну родину відрізали 65 десятин землі. Землі їм були надані на території сучасної За- порізької області на правому березі Дніпра з ост- ровом Хортиця. Саме там були засновані перші 8 німецьких колонію. З 1793 по 1796 рр. ще 118 німецько-менонітських родин оселилися на пі- вденноукраїнських територіях згідно тих же умов. Але, незважаючи на всі пільги, становище меноні- тів у перші роки колонізації було досить важким, головним чином, через особливості клімату та ґрунтів нової місцевості, адже в Західній Пруссії німці-меноніти воювали з болотами та будували дамби, щоб зупинити наступ моря, а в Україні їм треба було протидіяти посухам, обробляти важкі українські чорноземи та вирішувати проблеми го- строї нестачі лісів. За тих умов на перше місце ви- йшли працелюбність та самовідданість нових по- селенців. Ось що писав один з інспекторів Опікун- ських органів: “ Меноніти адже всі взагалі в до- машньому житті – порядні та охайні, в морально- му – тверезі та чесні, а в домогосподарстві – ста- ранні та ретельні” [8]. У зв'язку з важким становищем перших посе- ленців російська сторона пішла на подальші пос- тупки: німців-менонітів почали поселяти і на ін- ших територіях, не вимагали повернення виданих грошей, а позикові гроші повертали на потреби Новоросійської колонізації. Таким чином, німецькі меноніти отримали виключні привілеї. Все це, в поєднанні з особистими якостями німецьких коло- ністів, дозволило їм у згаданий період досягти ве- ликих успіхів та добробуту. Треба підкреслити, що в період із 1770 до 1800 рр. на території України з'явилися 16 нових німе- цьких колоній, одна – на території сучасної Полта- вської області, дві – в межах Херсонської, Микола- ївської областей, 13 – на території Запорізької та Дніпропетровської областей. У 1803 р. під Одесою німцями була заснована колонія Марієнталь, а вже у 1804 р. поблизу Одеси з'явилися 5 колоній, непо- далік від Херсону - 3 колонії. Німецьким колоніс- там, які оселялися поблизу Одеси та Херсону були надані великі земельні площі. Ця хвиля колонізації йшла за інших умов. Міністр внутрішніх справ, розглянувши всю справу колонізації земель нім- цями, подав імператору доповідь, в якій пояснив усі хиби колонізації українських територій німця- ми на підставі Маніфесту Катерини ІІ і неодмінну потребу деяких обмежень для нових переселенців. У 1804 р. (а потім у 1806 р.) вийшли нові закони, якими були скасовані деякі пільги, деякі змінені, а разом із тим були надані й нові пільги саме для поселенців Новоросії [9]. У переселенці кликали вже не всіх, хто хотів, а тільки людей сімейних, господарів, хліборобів, са- дівників, ремісників та їм подібних, вишукували таких, щоб вони взялися розвести по херсонських та катеринославських пасовиськах тонкорунних овець. Нові правила вимагали, щоб поселенці їха- ли разом по 20-30 родин і щоб кожна родина мала майна не менше, як на 300 гульденів. Після смерті Катерини ІІ (1796 р.), 4 березня 1797 р. при сенаті була створена Експедиція державного господарст- 83 ва, опікунства іноземних поселенців та сільського домоводства. Як би люто не любив свою матір Па- вло І, але політику заохочування іноземців до пе- реселення на вільні території держави він прово- див і далі. Уряд і далі надавав колоністам привілеї – значні земельні ділянки, асигнування з держав- ної скарбниці для початку господарської діяльнос- ті, звільнення на декілька десятків років від сплати податків та виконання повинностей. Українські землі – регіони у складі Російської Імперії зазнали значних адміністративних змін у 1796 р., коли ліквідовувалися намісництва та утво- рювалися губернії, та в 1802 р., коли їх було пере- творено у генерал-губернаторства. Влада не раху- валася з історичними особливостями земель – ре- гіонів і традиційним способом життя, до якого звикли люди. Розмежування територіальних оди- ниць провадилося за схемою, прийнятою в центра- льних російських губерніях. Історичні землі- регіони – Правобережжя, Лівобережжя, Слобідсь- ка, Південна або Степова Україна з кінця XVIII ст. поступово були реформовані, їхні назви зникли з офіційного вживання. Конкретні зміни відбували- ся таким чином: створені за часів Катерини ІІ лі- вобережні намісництва – Київське, Чернігівське і Новгород-Сіверське були в 1796 р. ліквідовані й утворені губернії – Слобідсько-Українська (1835 р. перейменована на Харківську) та Малоросійська (в 1802 р. поділена на Чернігівську та Полтавську гу- бернії). З цих лівобережних адміністративних оди- ниць 1835 р. утворено генерал-губернаторство, яке проіснувало до 1856 р. Катеринославське намісни- цтво було перетворене на Новоросійську губернію, яку 1802 р. розділили на Миколаївську (з 1803 р. Херсонську), Таврійську та Катеринославську гу- бернію, із них було утворено Новоросійське гене- рал-губернаторство. На Правобережній Україні та Волині після приєднання до Російської імперії бу- ли також утворені намісництва, які 1797 р. були перейменовані в Київську, Волинську та Подільсь- ку губернії, а в 1802 р. були об'єднанні в одне ге- нерал-губернаторство. Українські землі у складі Австрії також зазна- ли змін: вони були об'єднанні в одне адміністрати- вно-територіальне утворення – Королівство Гали- чини й Лодомерії, що за австрійською системою поділу означало Галицько-Волинське князівство. “Королівство” з центром у м. Львів поділялося на 12 округів (дистриктів): Золочівській, Тернопіль- ській, Львівський, Чортківський, Жовквівський, Бережанський, Коломийський, Станіславський, Стрийський, Самбірський, Сяноцький та Переми- шльський. Окремим округом до нього входила Бу- ковина з центром у м. Чернівці. Автономній час- тині імперії – Угорському королівству – підпоряд- ковувалася Закарпатська Україна. Її територія по- ділялася на чотири адміністративно-територіальні утворення – “жупи”: Ужанський, Березький, Уго- чарський та Мараморський. Адміністративну, су- дову, фінансову, військову та інші владні функції здійснювали через Будапешт жупани, що призна- чалися австрійським імператором. Для найкращого управління південноукраїн- ських колоністів, які знаходилися в Катеринослав- ській, Таврійській та Херсонській губерніях, 6 кві- тня 1800 р. була створена контора опікунства но- воросійських іноземних поселенців, яка підкоря- лася Експедиції державного господарства. Уже в 1810 р. Російський уряд заборонив місі- ям видавати будь-яку допомогу на переселення, а в 1819 р. припинилося запрошення іноземних гро- мадян для колонізації вільних земель. Російський уряд заборонив своїм представникам за кордоном видавати паспорти особам, які виявляють бажання поселитись в Росії [10]. Революційні рухи в Європі дуже впливали на українську суспільну думку. Серед інших причин це було пов'язано з перебуванням на службі у сто- лиці імперії значної громади українців, яка спілку- валась з іноземцями, мала доступ до документів імперії та до часописів інших держав. Наполеонів- ська кампанія поглибила суперечності між держа- вою та суспільством й зумовила ріст опозиційних настроїв до кріпосницьких порядків. Вважається, що ідеологія Просвітництва і но- вий, європейський стиль життя вплинули на украї- нське суспільство, зокрема спричинили появу ма- сонських лож і різних таємних товариств. У 1818- 1819 рр. масонські ложі виникають у Києві, Одесі, Полтаві, Житомирі, Кам'янці-Подільському. Ме- тою масонів було об'єднання всіх народів світу в розумне суспільство. Незважаючи на це в період 1800-1850 рр. за- гальна кількість німецьких колоній, заснованих на території України, становила 175. Разом із колоніями німців-менонітів з'явилися німецькі колонії, представники яких сповідували інші відгалуження християнської релігії. Так, в 1822 – 1833 рр. поблизу Маріуполя були засновані чотири менонітських, а також одинадцять люте- ранських і п'ять католицьких колоній. У 1823 - 1842 рр. там виникли ще 12 колоній євагенгеліс- тів-лютеранців [11]. В 1817 р. з Вюртембурга на узбережжя Чорного моря переселилися колоністи, які створили секту /штунде/. Цікаво те, що саме ця секта знайшла найбільше послідовників серед не- німецького населення Півдня України. У першій половині XIХ ст. колонізаційний рух набув нового якісного змісту. Від великих колоній почали відокремлюватися “дочірні” поселення. Уряд розселяв прибуле населення і відводив останнім нові землі на вже відомих пільгових умо- вах. Цей процес продовжувався до 1842 р. Після 1842 р. уряд припинив надання пільго- вих казенних наділів колоніям, які засновувалися заново. Лише двом із них, у Маріупольському по- віті – Дармштадт і Марієнфельд – у 1843 р. був ві- дведений казенний наділ за надзвичайно винятко- вих обставин. У тому році відбулося одруження спадкоємця престолу, майбутнього російського імператора Олександра ІІ з принцесою Гессен- Дармштадською, майбутньою царицею Марією Олександрівною. Наречена попросила у свого на- реченого дозволу поселити на півдні України, на казенному земельному наділі, кілька відомих їй селянських сімей з герцогства Гессен- Дармштадського. Олександр II виконав бажання принцеси [12]. Васильчук В.М. НІМЕЦЬКА СПІЛЬНОТА В УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХVІІІ - ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст. 84 84 Завдяки сильній підтримці Російського уряду німецькі колонії змогли укріпитися й зміцніти на нових землях. У 1845 р. німецьких поселенців в Україні було близько 100 тисяч чоловік. Найбільш удалою треба визнати колонізацію німців- менонітів тому, що їх колонії перебували в най- більш привабливому стані. Важливу роль відігра- ли дві обставини: по-перше, вони були зразковими сільськими господарями і в себе на Батьківщині; по-друге, переселялися тільки заможні сімейні люди з майном і навіть із худобою. Зрозуміло, що переважна більшість німецьких колоній з'явилась саме на півдні України, який на- прикінці XVIII на початку ХІХ ст. являв собою степову зону з досить обмеженим населенням. Не- зважаючи на об'єктивні та суб'єктивні труднощі, німецькі колоністи почали господарське освоєння регіону. На думку уряду, головними галузями ви- користання продуктивного потенціалу переселен- ців повинні були стати землеробство та тваринни- цтво. З одного боку, величезні земельні площі та благодатні чорноземи створювали всі умови для успішного розвитку сільського господарства, з ін- шого боку - нерозвинута інфраструктура, дефіцит води, низький стартовий рівень розвитку німець- ких господарств не дозволили на першому етапі підняти сільське господарство до європейського зразка. В перші роки основою господарської дія- льності в німецьких колоніях України було ексте- нсивне тваринництво, посіви зернових культур ви- користовували лише для безпосередніх потреб. Обмеженість земельних площ у зв'язку з протоком населення із року в рік почала впливати на розміри пасовищ. Посилене розорювання землі також при- звело до переходу на інтенсивні методи ведіння тваринництва. Що стосується землеробства, німецькі колоні- сти принесли в Україну так звану чотирьохпільну систему обробітку землі: 1-ий рік – чорний пар; 2- ий – саджали ячмінь; 3-ій - ярову пшеницю; 4-ий – озиме жито. Цей спосіб був використаний уперше в 1818 р. у колоніях менонітів і зарекомендував себе як найбільш продуктивний в умовах півден- ноукраїнських степів. Для обробки землі німці- поселенці використовували плуги фабричного ви- робництва. Але ці плуги не завжди могли підняти цілинні землі. Почали використовувати важкий український плуг, яким знімали перший шар землі, а німецьким працювали далі. В подальшому на ос- нові німецького та українського плугів був розро- блений новий плуг, який використовували в тих умовах. Серед культур, які колоністи вирощували на своїх полях у згаданий період, на першому місці було жито, далі йшли ячмінь, овес, ярова пшениця. Саме колоністи масово завезли в Україну таку ку- льтуру як картопля. Невдовзі картоплю почали ви- рощувати не лише колоністи, але й місцеве насе- лення, яке перейняло цей досвід саме від пересе- ленців. Крім землеробства, в якому колоністи до- сягли великих результатів, вони посилено займа- лися садівництвом. Згідно урядових інструкцій, кожному колоністу відводилась земля під сади та окремо для всієї колонії – наділ для громадських плантацій. Незважаючи на недорозвиненість такої галузі як бджільництво, німецькі колоністи досить вдало започаткували його у своїх поселеннях. Безумовно, не всі плани російського уряду стосовно цивілізованої колонізації українських зе- мель виправдали себе. В першу чергу через зага- льну економічну відсталість Російської імперії та через кріпосницькі умови соціального життя в кра- їні німецькі колонії опинилися в економічно ізо- льованому становищі. В зазначений період домі- нував натуральний характер ведення господарства. Але рік за роком розвиток сільського господарства в поселеннях колоністів набував товарного вигля- ду, товарна пшениця поступово витісняла м'ясо- молочне тваринництво та тонкорунне вівчарство. Що стосується соціально-побутових умов життя та культурних взаємозв'зків між німецькими колоністами та місцевим населенням, потрібно відзначити, що в першій половині ХІХ ст. німецькі колонії були досить ізольованими через різницю мовних, конфесійних та культурних традицій. Побут німецьких колоністів завжди викликав як позитивні, так і негативні відгуки. Ось як писав один із сучасників: “Колонії побудовані на рівних площинах серед степу, кожна колонія являє собою одну або дві вулиці з ряду струнко розташованих будівель... між будівлями розведені садки. Будин- ки нові і під одним дахом, знаходяться: житло гос- подаря, конюшня та клуня... скрізь чистота й по- рядок, стіни побілені, дахи міцні, паркан пофарбо- ваний”. Колоністи будували свої хати великими, просторими, у декілька кімнат, заможні колоністи – з цегли, а колоністи із середнім достатком стави- ли хати саманні. Покоління колоністів, які вирос- тали на новій Батьківщині, досить органічно сприймали деякі елементи українського життя. Улітку одягали костюми європейські, а взимку – верхній український одяг. Господині іноді готува- ли український борщ, надавали перевагу житньому хлібу. Розглядаючи діяльність німецьких колоністів у згаданий період, можна з певністю стверджува- ти, що переселенська політика, яку розпочала Ка- терина ІІ, виправдала себе. На Півдні України була створена мережа життєздатних колоній, жителі яких не тільки модернізували деякі методи оброб- ки землі, удосконалили сільськогосподарське зна- ряддя, будували колодязі та налагоджували систе- му зрошення пасовищ і сінокосів. Завдяки колоні- зації були економічно укріпленні південні кордони Російської імперії. В цілому вирішувалося завдан- ня втягнення великих земельних просторів Украї- ни у господарський обіг. Незважаючи на те, що німецькі переселенці ніколи не становили етнічної більшості на півдні України і в процентному від- ношенні завжди займали місце серед національних меншин, вони оказали суттєвий вплив на соціаль- не, економічне та духовне життя регіону. В сфері агротехніки їм вдалося синтезувати загальноєвро- пейський досвід з українськими традиціями, що у свою чергу призвело до інтенсифікації розвитку господарства [13]. Можна погодитися з деякими дослідниками, які вказують на те, що стійка культурна традиція, 85 носіями якої виступали німецькі колоністи, приз- вела до того, що у нових кліматичних та ландшаф- тних умовах вони намагалися зберегти свою куль- туру, що найбільш чітко прослідковується в етног- рафічному образі колоніста. Поряд з утверджен- ням нового для південноукраїнських земель типу селянського подвір'я, німецьким переселенцям удалося зберегти німецькі побутові традиції, при- таманні для Німеччини XVIII ст. У духовному житті німецьких колоністів, в організації самих німецьких поселень величезну роль відігравала релігія й церква. Згідно конфесійної приналежнос- ті проходила межа і серед самих поселенців, у чи- слі яких переважали лютерани та католики. Саме переселенці з німецьких держав стали піонерами, а інколи й місіонерами цих конфесій на півдні Укра- їни, створивши релігійні громади та культові спо- руди. З усього вищезазначеного можна зробити ви- сновок, що, беручи до уваги високопродуктивну організацію сільського господарства в колоніях, німецькі поселенці зробили не лише вагомий вне- сок у розвиток продуктивних сил регіону, в ство- рення його інфраструктури, а, незважаючи на пев- ну внутрішню з погляду побуту й традицій консе- рвативність, ще й суттєво вплинули на етнокуль- турну та конфесійну мозаїку південноукраїнських земель. Джерела та література 1. Холмський І. Історія України. - Мюнхен, 1949. - С. 12-13. 2. Літопис, руський за Іпатським списком. - К., 1989. - С. 98. 3. Зубач В. Німецькі колоністи в Закарпатті // День. - 1999. - 5 березня. 4. Грушевський М.С. Історія України-Русі: 11 т., 12кн. - К.,1992. - Т. 2 - С. 223; Karl Stummp. Die Auswanderung aus Deutschland nach Rußland in den Jahren 1763 bis 1862. -1991. - S. - 25; Andreas Kappeler. Kleine Geschichte der Ukraine. - München: Beck, 1994. - S. 93; Doroschenko D. Die Ukraine und Deutschland.- München: Ukrainische Freie Universität, 1994. - 299s.; Енциклопедичний словник. С.- Петер- бург: І.А. Ефрона, 1983. - Т.16. - С. 494-511. 5. Павленко С. Чи бути чорноморській Німеччині? - Золотоноша: Лепського і Вурма- на, влас.буд., 1913. - С. 52-53. 6. Клаус А. Наши колонии. Опыты и материалы по истории и статистике иностранной колони- зации в России. - Санкт-Петербург: В.Нусвальта, 1869. - С. 32. 7. Павленко С. Вказана праця. - С. 55-56. 8. Багалей Д.И. Колонизация Новороссийского края и первые шаги по пути культуры. - К.: Корака-Новицкого, 1889. - С. 89. 9. Павленко С. Вказана праця. - С. 58. 10. Велицин А.А. Немцы в России. Очерки исто- рического развития и настоящего положения немецких колоний на юге и востоке России. - С.-Петербург: Товарищество Общественная Польза, 1893. - С. 49. 11. Кулинич І.М. Німецькі колонії на Україні /60- ті роки XVIII ст.-1917р. // Укр. істор. журн. - 1990. - № 9. - С. 21. 12. Там само. 13. Центральний державний історичний архів України у м. Києві. - Ф. 59. - Оп.1; - Ф. 128. - Оп.1; - Ф. 442. - Оп.155; - Ф. 442. - Оп. 618. - Оп. 694. 14. Hauptstaatsarchiv Stuttgart. - Bestand: A.211. - Film Bü 700.

Німецька спільнота в Україні в другій половині XVlll - першій половині XlX ст.

Репозитарії

Схожі ресурси