Прийняття генеральною асамблеєю ООН листопадової 1947 року резолюції щодо Палестини
Збережено в:
| Дата: | 2001 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України
2001
|
| Назва видання: | Культура народов Причерноморья |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/83235 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Прийняття генеральною асамблеєю ООН листопадової 1947 року резолюції щодо Палестини / С.С. Щевелев // Культура народов Причерноморья. — 2001. — № 24. — С. 143-147. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-83235 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-832352015-06-18T03:02:07Z Прийняття генеральною асамблеєю ООН листопадової 1947 року резолюції щодо Палестини Щевельов, С.С. Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ 2001 Article Прийняття генеральною асамблеєю ООН листопадової 1947 року резолюції щодо Палестини / С.С. Щевелев // Культура народов Причерноморья. — 2001. — № 24. — С. 143-147. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. 1562-0808 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/83235 uk Культура народов Причерноморья Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ |
| spellingShingle |
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Щевельов, С.С. Прийняття генеральною асамблеєю ООН листопадової 1947 року резолюції щодо Палестини Культура народов Причерноморья |
| format |
Article |
| author |
Щевельов, С.С. |
| author_facet |
Щевельов, С.С. |
| author_sort |
Щевельов, С.С. |
| title |
Прийняття генеральною асамблеєю ООН листопадової 1947 року резолюції щодо Палестини |
| title_short |
Прийняття генеральною асамблеєю ООН листопадової 1947 року резолюції щодо Палестини |
| title_full |
Прийняття генеральною асамблеєю ООН листопадової 1947 року резолюції щодо Палестини |
| title_fullStr |
Прийняття генеральною асамблеєю ООН листопадової 1947 року резолюції щодо Палестини |
| title_full_unstemmed |
Прийняття генеральною асамблеєю ООН листопадової 1947 року резолюції щодо Палестини |
| title_sort |
прийняття генеральною асамблеєю оон листопадової 1947 року резолюції щодо палестини |
| publisher |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| publishDate |
2001 |
| topic_facet |
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/83235 |
| citation_txt |
Прийняття генеральною асамблеєю ООН листопадової 1947 року резолюції щодо Палестини / С.С. Щевелев // Культура народов Причерноморья. — 2001. — № 24. — С. 143-147. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. |
| series |
Культура народов Причерноморья |
| work_keys_str_mv |
AT ŝevelʹovss prijnâttâgeneralʹnoûasambleêûoonlistopadovoí1947rokurezolûcííŝodopalestini |
| first_indexed |
2025-07-06T09:57:43Z |
| last_indexed |
2025-07-06T09:57:43Z |
| _version_ |
1836891100343697408 |
| fulltext |
1
Щевельов С.С.
ПРИЙНЯТТЯ ГЕНЕРАЛЬНОЮ АСАМБЛЕЄЮ ООН ЛИСТОПАДОВОЇ 1947
РОКУ РЕЗОЛЮЦІЇ ЩОДО ПАЛЕСТИНИ
25 квітня 1920 р. на конференції в Сан-Ремо Верховна Рада країн Атланти передала мандат на Палес-
тину Великобританії. У 1922 р. його умови було схвалено Радою Ліги Націй та 29 вересня 1923 р. мандат
офіційно набрав чинності та діїв до свого припинення – 15 травня 1948 р.
У 1945 р. до влади у Великобританії прийшов лейбористський кабінет К.Р. Еттлі. Основну увагу у
близькосхідній політиці уряд Еттлі приділяв розвитку відносин та координації своєї політики у цьому ре-
гіоні з монархічними арабськими режимами. Він дотримувався обмежень щодо єврейської імміграції до
Палестини, які були викладені у Білій книзі 1939 року [1]. Великобританією було встановлено морську
блокаду узбережжя Палестини з метою припинення нелегальної імміграції до Палестини.
До 1947 року англійці зосередили у Палестині більше 100 тисяч військовослужбовців та поліцейсь-
ких. За попередні півтора роки на утримання колоніального апарату Великобританією було витрачено 200
млн. фунтів стерлінгів [2]. Кожного дня англійська адміністрація втрачала контроль за станом у країні. Ро-
зраховуючи на те, щоб зберегти у будь-якій мірі цей контроль над Палестиною, Великобританія винесла
питання про Палестину на обговорення Організацією Об'єднаних Націй. У лютому 1947 року на прохання
Великобританії ООН приступила до розгляду питання про Палестину. До цього часу всі країни Близького
Сходу, крім Палестини, отримали незалежність. Спроби Великобританії вирішити питання шляхом розпо-
ділу Палестини на дві незалежні держави або відмови від мандата з наступним створенням єдиної незале-
жної держави виявилися безуспішними.
Тим часом, у Палестині продовжувався ріст насильства, сіоністські терористичні групи активізували
свої атаки та саботаж, араби намагалися відповісти тим же. 1 березня члени озброєної єврейської органі-
зації Іргун підірвали офіцерський клуб у Єрусалимі. Було вбито 18 та поранено кілька десятків чоловік,
серед них багато цивільних осіб. Верховний комісар ввів військовий стан у єврейських районах Палести-
ни, звідки діяли терористи. Було проведено нові арешти серед євреїв та серед осіб, які приховували теро-
ристів. Був здійснений смертний вирок Грюнеру, який вбив англійського поліцейського, було засуджено
та покарано ще трьох терористів. У зв'язку з тим, що чергова сесія Генеральної Асамблеї ООН мала про-
ходити за кілька місяців, уряд Великобританії у зв'язку із зростанням насильства у Палестині, звернувся з
проханням про проведення спеціальної сесії Генеральної Асамблеї ООН для розгляду питання про ство-
рення спеціальної комісії, яка могла б “... виробити рекомандації відносно подальшого управління Палес-
тиною” [3].
Перша спеціальна сесія Генеральної Асамблеї ООН почала свою роботу з розгляду питання про Пале-
стину 2 квітня 1947 р. На сесії представник Великобританії в ООН Кадоган заявив, що Великобританія не
може одна нести відповідальність за вирішення питання, у якому країни не знаходять взаєморозуміння.
Єгипет, Ірак, Ліван, Саудівська Аравія звернулися до учасників Асамблеї з проханням про включення
до порядку денного питання про “... припинення мандата на Палестину та проголошення її незалежною”
[4]. На розгляд ООН були подані два проекти за складом спеціальної комісії ООН з Палестини
(ЮНСКОП). Автором одного з них була Аргентина, яка пропонувала створити комісію у складі 11 членів
(постійні члени Ради Безпеки, представники однієї арабської держави та п'яти держав, обраних шляхом
жеребкування в цілях забезпечення представництва усіх регіонів). Другий проект був наданий США. У
ньому пропонувалося обрати спеціальну комісію у складі семи представників “нейтральних держав, без
участі в ній представників держав – постійних членів ООН та арабських держав”. Її завдання полягало в
тому, щоб “... зібрати, проаналізувати та зіставити усі дані, які відносяться до цього питання; заслухати
свідчення зацікавлених урядів та таких неурядових організацій та осіб, на яких члени комісії знайдуть по-
трібним зупинитися; обстежити різні, пов'язані з палестинським питанням проблеми; надати наступній
черговій сесії Генеральної Асамблеї такі пропозиції відносно вирішення палестинської проблеми, які ко-
місія може вважати доцільними для усішного розляду цієї проблеми Генеральною Асамлеєю” [5].
З деякими поправками був прийнятий проект, наданий США: “... уникаючи конкретних нагадувань
про становище біженців у Європі, ЮНСКОП була уповноважена вести розслідування у будь-якому місці,
де необхідно, що, таким чином, побічно зв'язувало питання про єврейських біженців з майбутнім Палес-
тини” [6]. Підготовча зустріч ЮНСКОП відбулася 26 травня 1957 року у Нью-Йорку, на ній був обраний
голова – Еміль Сандстрьом (Швеція). 16 червня ЮНСКОП провела перші засідання у Палестині. Генера-
льний секретар Ліги арабських держав заявив про те, що ЛАД буде співпрацювати з комісією, але Вищий
арабський комітет вирішив утриматися від співробітництва, проінформувавши про це членів комісії теле-
графом: “... палестинські араби утриматимуться від співробітництва та відмовлятимуться предстати перед
цією комісією через такі причини: по-перше, відмова ООН прийняти логічний курс про включення до по-
рядку денного спеціальної сесії ООН та до кола ведення питань щодо припинення дій мандата та оголо-
шення незалежності; по-друге, відмова відділити єврейських біженців з усього світу від проблем Палести-
ни; по-третє, заміна інтересів жителів Палестини включенням всесвітніх релігійних інтересів, хоча вони і
не є предметом суперечки; крім того, природні права палестинських арабів самі по собі очевидні та не
можуть продовжуватися бути об'єктом розслідування, але заслуговують бути визнаними на основі прин-
ципів Статуту ООН [7].
2
Єврейські організації надали повне сприяння ЮНСКОП, надавши їй більше 100 документів. На про-
хання ЮНСКОП, Єврейське Агентство призначило двох своїх представників для зв'язку з нею – М. Шер-
тока та Д. Горовица [8]. Сіоністські озброєні організації запевнили членів комісії у тому, що вони будуть
знаходитися у повній безпеці. Незабаром після того, як ЮНСКОП почала свою роботу в Палестині, на
очах її членів британська влада “... насильно відправила назад до Німеччини 4500 біженців, які прибули до
Палестини на судні Хагани “Ексодус-1947” (серед них було 400 вагітних жінок, які вирішили народити
своїх дітей у Палестині)” [9]. Цей факт психологічно вплинув на членів комісії.
На зустрічах, які проходили у Палестині між ЮНСКОП та Єврейським Агентством, Д. Бен-Гуріон не
дав конкретної відповіді на питання про позиції Єврейського Агентства стосовно розподілу Палестини: “...
ми стоїмо на цих же позиціях, що й у минулому році та здатні розглянути питання щодо створення єврей-
ської держави у частині Палестини, яка для цього підходить, але ми маємо право на Палестину в цілому”
[10] (так у тексті – С.Щ.).
Після 41-го засідання, проведеного в Палестині, члени ЮНСКОП перебралися до Женеви, де й прохо-
дила остання 52-а зустріч 31 серпня 1947 року. Одночасно були обстежені табори євреїв-біженців у Німе-
ччині та Австрії. ЮНСКОП закінчила свою роботу та узагальнила доводи арабів та євреїв у своїй доповіді.
Характеризуючи умови, які склалися влітку 1947 р., комісія констатувала надзвичайну напружність у від-
носинах між євреями та країною-мандатарієм. Всюди в Палестині дротяні загороди, патрулі. Англійці ме-
шкають у зонах, які охороняються, військовий стан став звичайним явищем. Широко практикуються
арешти за підозрою та висилення без суду. На території Палестини діють військові трибунали, а їх вироки
не підлягають оскарженню. На липень 1947 р. під вартою знаходилося 820 осіб, лише четверо з них – ара-
би. Затримано 17 873 євреї, які намагалися в'їхати до Палестини нелегально. Однак, ЮНСКОП так і не
змогла прийняти єдині рекомендації щодо Палестини. Більшість її членів рекомендували розподіл Палес-
тини на дві держави, які б знаходилися в економічному союзі. Єрусалим мав бути поставленим під міжна-
родний контроль, який визначила б ООН. У цьому проекті передбачалося встановлення перехідного пері-
оду під контролем ООН, на якому мали бути створені органи управління державою, законодавчі виборні
органи з пропорційним представництвом, при дотриманні гарантій свобод всіх громадян – “... свободи
транзиту та відвідування усіма жителями обох держав та громадянами інших країн Палестини та Єруса-
лима” [11]. Економічний союз передбачав створення митного союзу та загальної грошової системи; “...дія
в загальних інтересах на залізницях, на повітряному транспорті, у поштовій системі, на телеграфі, у теле-
фонній службі та портах – Хайфі та Яффі; спільний економічний розвиток, особливо в іррігації; мав бути
створений об'єднаний економічний орган, до якого увійшли б по три представники від кожної держави та
три іноземних представники від Економічного і соціального комітету ООН” [12]. Проект був розрахова-
ний на трирічний період.
Проект припускав такий склад населення цих держав (у тисячах, дані округлені):
Євреї Араби та інші Разом
Єврейська держава 498 407 905
Арабська держава 10 725 735
Єрусалим 100 105 205
[13].
Менша частина членів ЮНСКОП висунула проект створення в Палестині незалежної федеративної
держави зі столицею в Єрусалимі. Для створення цієї держави також припускався трирічний період, про-
тягом якого передбачалося створення федерального уряду та інших державних органів, “необхідних при
такій системі”. Законодавчий орган пропонувався у складі двох палат – в одній передбачалося створення
пропорційного представництва через вибори “від усього населення в цілому”; в іншій – однакове та про-
порційне представництво від арабів та євреїв. Глава уряду мав обиратися більшістю голосів членів обох
палат. Виконавчий орган федерального уряду мав відповідати перед федеральним законодавчим органом.
Федеральний суд повинен був мати у своєму складі, як найменш, чотирьох арабів та трьох євреїв. Кожна
держава повинна була мати всю повноту влади у місцевому самоврядуванні, включаючи і в прийнятті міс-
цевих законів, конституції, але у той же час, підпорядковуватися федеральній конституції. Кожна держава
мала мати власну поліцію, рівне представництво на міжнародних конференціях та у міжнародних органі-
заціях. Єрусалим пропонувався як столиця федеральної держави, причому, у Єрусалимі передбачалося
створення двох муніципалітетів. Автори проекту не передбачали безлімітну імміграцію євреїв до Палес-
тини, а пропонували трирічний період для вивчення економічної місткості Єврейської держави комісією,
до якої увійшли б три араби, три євреї та три представники ООН [14].
Всесвітня сіоністська організація (ВСО) та Єврейське Агентство в Палестині виступили за план біль-
шості, але претендували на більшу територію у порівнянні з планом.
Вейцман заявив у своєму виступі: “Мандат намічав виділити територію у 8 разів більшу тої, яка про-
понується тепер... Євреї не для того заснували своє вогнище у Палестині, щоб стати громадянами арабсь-
кої держави.” Уряд Великобританії заявив, що він підтримуватиме будь-який план, але не візьме на себе
відповідальність за проведення його у життя та здатний швидко вивести свої війська, якщо араби та євреї
не домоляться. За план більшості висловився представник США, але він вимагав, щоб відповідальність за
2
3
перехідний період було покладено на мандатарія. Радянський представник у своєму виступі підкреслив,
що у вирішенні палестинської проблеми члени ООН повинні діяти у суворій відповідності до Статуту цієї
міжнародної організації, який гарантує право будь-якого народу на самовизначення та незалежність. Усі
члени ЮНСКОП прийняли рекомендацію щодо припинення мандата: “...мандат на Палестину мав бути
припинений як можна скоріше... незалежність Палестини мала бути оголошеною найближчим часом...”,
перехідний період, відповідальність за який покладався на ООН, мав бути “як найнедовшим ” [15].
У жовтні 1947 року голова Виконкому Єврейського Агентства Д. Бен-Гуріон заявив про те, що ні одне
єврейське селище не буде залишеним, навіть ті, які будуть знаходитися на території майбутньої арабської
держави. Хагана отримала наказ про розосередження військ по всій території Палестини та контроль над
усіма дорогами, які ведуть до єврейських селищ. Д. Бен-Гуріон сказав також про те, що якщо рішення про
розподіл не влаштовуватиме сіоністське керівництво, воно намагатиметься розширити кордони майбут-
ньої держави: “Ми не будемо уточнювати територіальні кордони майбутньої держави” [16].
З листопада радянська делегація в ООН внесла на розгляд світового співтовариства пропозицію щодо
припинення британського мандата з 1 січня 1948 року та виведення англійських військ через три-чотири
місяці після відміни мандата та введення перехідного періоду до проголошення незалежності арабської та
єврейської держав, протягом якого Палестина знаходилась би під управлінням спеціальної комісії ООН,
яка складалася з представників країн – членів Ради Безпеки. Ця комісія керувала б урядами обох держав,
здійснювала б контроль над озброєними формуваннями обох держав, над виборами до установчих зборів
та створенням органів управління.
25 листопада був поставлений на голосування проект резолюції, який передбачав розподіл Палестини.
Умови були напруженими, це підтвердили результати голосування. З 57 членів ООН за розподіл Палести-
ни голосували 25, проти – 13, утрималися – 17, відсутні – 2. Для затвердження рішення була необхідна бі-
льшість у дві треті голосів. Резолюція про розподіл Палестини на дві держави у першому читанні, таким
чином, не пройшла. Занадто багато делегацій віддали перевагу утриманню при голосуванні. Неофіційна
комісія ООН з примирення також не досягла будь-яких результатів. Знадобилося ще кілька днів дебатів.
Сторони ще раз висловили свої позиції. США наполегливо домагалися розподілу, вказуючи, що в умовах,
які склалися, потрібне “хірургічне втручання”. Делегація СРСР заявила, що буде голосувати за розподіл
Палестини на дві держави, так як усі інші варіанти вирішення проблеми виявилися нереальними.
29 листопада 1947 року Генеральна Асамблея ООН прийняла резолюцію № 181/ІІ/ “Майбутній уряд
Палестини”. Ця резолюція передбачала припинення дії мандата Великобританії на Палестину не пізніше 1
серпня 1948 року, виведення англійських військ до цього ж строку, створення на території Палестини не
пізніше 1 жовтня 1948 року двох незалежних держав – арабської та єврейської та виділення Єрусалима в
особливу одиницю. Здійснення адміністративної влади від імені ООН у Єрусалимі покладалося на Раду з
опіки ООН. За умовами резолюції Палестина розподілялася на 8 частин: 3 частини складали арабську
державу; 3 частини – єврейську державу; 7-а частина – м. Яффа, арабський анклав на території єврейської
держави; 8-а частина – м. Єрусалим зі спеціальним міжнародним режимом. У цілому, до арабської держа-
ви відходило лише 43% території Палестини (11,1 тис. кв. км) з населенням 735 тис. чол., з яких 10.000
були євреї; єврейській державі відводилося 56% території (14,1 тис. кв. км) з населенням 995 тис. чол., з
яких 497 тис. – араби; Єрусалим – біля 1 % території з 205 тис. населення, з яких біля 100 тис. – євреї.
Тимчасовий уряд кожної з держав надавав декларацію, яку ООН мала затвердити як тимчасову конститу-
цію [17].
Таким чином, ООН визнала право обох народів, які мешкали у Палестині на створення своїх незалеж-
них держав. Радянська делегація голосувала за цю резолюцію. Араби Палестини та усі арабські країни ка-
тегорично відхиляли розподіл Палестини на підставі резолюції 181/ІІ. ВСО та Єврейське Агентство схва-
лили цю резолюцію. Підрозділи Хагани та Іргуна з грудня 1947 року почали виганяти арабів з територій,
які відходили до єврейської держави. Лідери сіоністів при цьому виходили з того, що у момент офіційної
відміни мандата слід оголосити ці райони під контролем євреїв, та тим самим поставити ООН перед фак-
том, який здійснився [18].
3 грудня 1947 р. у своєму виступі на засіданні Виконкому Гістадрута (Загальна федерація єврейських
трудящих) в Єрусалимі майбутній перший міністр Ізраїлю Д. Бен-Гуріон запропонував таку програму дія-
льності організації: “1. Практичні дії полягають тепер не тільки у створенні державних структур, але, по-
перед усього, у забезпеченні імміграції мільйона євреїв до Палестини; 2. Необхідно створити національну
коаліцію на трьох засадах: сіоністській практиці (імміграція та заселення країни), демократичному режимі
(свобода особистості, однакові вибори, підпорядкування меншості більшості) та єврейсько-арабській дру-
жбі; 3. У Палестині слід забезпечити гегемонію та єдність робітників, які мають класову свідомість та
прямують до побудови незалежної держави; 4. Єрусалим є центром єврейського народу; 5. Необхідно да-
ти рішучу відсіч пропаганді екстремістів, які вимагають територіальні загарбання в ім'я “неподільності
країни” [19].
Особливої уваги заслуговує п'ятий пункт цієї програми – осуд єврейських екстремістів, які закликають
до загарбання земель Палестини, не включених до єврейської держави.
Таким чином, право арабського населення Палестини на створення власної держави було визначено
ООН у листопаді 1947 р. Але, в результаті вигнання арабського населення сіоністськими озброєними ор-
ганізаціями, політики арабських країн, яким слід було визнати резолюцію № 181/ІІ ГА ООН від 29 листо-
пада 1947 р., а не протиставляти себе світовому співтовариству, а потім і арабо-ізраїльській війні 1948-
4
1949 рр., це законне право так і не було реалізованим. З іншого боку, ООН повинна була виконати роль
гаранта у запровадженні в життя та не допускати виникнення першої арабо-ізраїльської війни. Території,
на яких планувалося створення арабської держави, були окуповані Ізраїлем, Єгиптом та Іорданією. Значна
частина палестинського населення стала біженцями.
Джерела та література
1. Докладно про установлення мандата, створення мандатної адміністрації, Білих книгах про Палестину
див. - Щевелев С.С. Палестина под мандатом Великобритании. - Симферополь: Таврия Плюс, 1999. -
400 с.
2. New-York Herald Tribune. - 1947. 0 4 March.
3. The Times. - 1947. - 24 April; New-York Times. - 1947. - 7 June; Истоки и история проблемы Палес-
тины. Часть ІІ. 1947-1977. - Нью-Йорк: ООН, 1979. - С. 2.
4. Истоки и история проблемы Палестины. Часть ІІ. - С. 2.
5. Там же. - С. 6.
6. Там же.
7. Report to the General Assembly by the United Nations Special Committee on Palestine. Geneva 31st August
1947. - L.: His Magesty’s Stationery Office, 1947. - P. 76.
8. Ibid., - Р. 7.
9. Меир Г. Моя жизнь. - Чимкент: Аурика, 1997. - С. 251.
10. Истоки и история проблемы Палестины. Часть ІІ. - С. 11.
11. Report to the General Assembly by the United Nations Special Committee on Palestine. Geneva 31st August
1947. - P. 76.
12. Ibid., - Рp. 78-79.
13. Ibid.
14. Ibid., - Рp. 72-88.
15. Ibid.; Истоки и история проблемы Палестины. Часть ІІ. - С. 29.
16. Бар-Зохар М. Бен-Гурион. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. - С. 219.
17. Report to the General Assembly by the United Nations Special Committee on Palestine. Resolution 16 Sep-
tember - 29 November 1947. 181/II/ Future Government of Palestine. - New-York, 1948. - Pp. 132-133.
18. Новейшая история арабских стран Азии. - М.: Наука, 1988. - С. 200.
19. Прокофьев Д. Рождение кризиса. Статья вторая // Азия и Африка сегодня. 1988. - № 3. - С. 18
4
Євреї
|