Православні секти духовного християнства в Південно-Східній Україні (кінець ХVIII – початок ХХ ст.)

У статті проаналізовані основні етапи розвитку духовного християнства в Південно-Східній Україні наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. Розглянуті причини, що вплинули на виникнення та розповсюдження цього релігійного феномену, охарактеризований процес еволюції та трансформації сект. Акцентована увага...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2012
Автор:	Моісєєнко, Л.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України 2012
Назва видання:	Наука. Релігія. Суспільство
Теми:	Історія
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/86839
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Православні секти духовного християнства в Південно-Східній Україні (кінець ХVIII – початок ХХ ст.) / Л. Моісєєнко // Наука. Релігія. Суспільство. — 2012. — № 3. — С. 15-23. — Бібліогр.: 39 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-86839
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-868392015-10-03T03:01:32Z Православні секти духовного християнства в Південно-Східній Україні (кінець ХVIII – початок ХХ ст.) Моісєєнко, Л. Історія У статті проаналізовані основні етапи розвитку духовного християнства в Південно-Східній Україні наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. Розглянуті причини, що вплинули на виникнення та розповсюдження цього релігійного феномену, охарактеризований процес еволюції та трансформації сект. Акцентована увага на змінах, що відбулися в чисельності, соціальному складі, ідеології, соціальних орієнтирах, церковній організації духовних християн. В статье проанализированы основные этапы развития духовного христианства в Юго-Восточной Украине в конце ХVІІІ – в начале ХХ ст. Автором рассмотрены причины, которые повлияли на возникновение и распространение этого религиозного феномена, охарактеризован процесс эволюции и трансформации сект. Акцентировано внимание на изменениях, которые состоялись в численности, социальном составе, идеологии, социальных ориентирах, церковной организации духовных христиан. The article analyzes the main stages of spiritual Christianity in the South-East of Ukraine in the end of the XVIII – the beginning of the XX centuries. The author has analyzed the factors that influenced the creation and spread of this religious phenomenon characterized by the evolution and transformation of sects. The changes that have occurred in the size, social composition, ideology, social orientations, the church organization of spiritual Christians are shown. 2012 Article Православні секти духовного християнства в Південно-Східній Україні (кінець ХVIII – початок ХХ ст.) / Л. Моісєєнко // Наука. Релігія. Суспільство. — 2012. — № 3. — С. 15-23. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. 1728-3671 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/86839 271.2:279:944(477.5-477.7)“17/19” uk Наука. Релігія. Суспільство Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історія Історія
spellingShingle	Історія Історія Моісєєнко, Л. Православні секти духовного християнства в Південно-Східній Україні (кінець ХVIII – початок ХХ ст.) Наука. Релігія. Суспільство
description	У статті проаналізовані основні етапи розвитку духовного християнства в Південно-Східній Україні наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. Розглянуті причини, що вплинули на виникнення та розповсюдження цього релігійного феномену, охарактеризований процес еволюції та трансформації сект. Акцентована увага на змінах, що відбулися в чисельності, соціальному складі, ідеології, соціальних орієнтирах, церковній організації духовних християн.
format	Article
author	Моісєєнко, Л.
author_facet	Моісєєнко, Л.
author_sort	Моісєєнко, Л.
title	Православні секти духовного християнства в Південно-Східній Україні (кінець ХVIII – початок ХХ ст.)
title_short	Православні секти духовного християнства в Південно-Східній Україні (кінець ХVIII – початок ХХ ст.)
title_full	Православні секти духовного християнства в Південно-Східній Україні (кінець ХVIII – початок ХХ ст.)
title_fullStr	Православні секти духовного християнства в Південно-Східній Україні (кінець ХVIII – початок ХХ ст.)
title_full_unstemmed	Православні секти духовного християнства в Південно-Східній Україні (кінець ХVIII – початок ХХ ст.)
title_sort	православні секти духовного християнства в південно-східній україні (кінець хviii – початок хх ст.)
publisher	Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України
publishDate	2012
topic_facet	Історія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/86839
citation_txt	Православні секти духовного християнства в Південно-Східній Україні (кінець ХVIII – початок ХХ ст.) / Л. Моісєєнко // Наука. Релігія. Суспільство. — 2012. — № 3. — С. 15-23. — Бібліогр.: 39 назв. — укр.
series	Наука. Релігія. Суспільство
work_keys_str_mv	AT moísêênkol pravoslavnísektiduhovnogohristiânstvavpívdennoshídníjukraíníkínecʹhviiipočatokhhst
first_indexed	2025-07-06T14:22:42Z
last_indexed	2025-07-06T14:22:42Z
_version_	1836907771537129472
fulltext	ISSN 1728-3671 «Наука. Релігія. Суспільство» 2012 № 3 15 УДК 271.2:279:944(477.5-477.7)“17/19” Лариса Моісєєнко Красноармійський індустріальний інститут ДВНЗ «Донецький національний технічний університет», Україна ПРАВОСЛАВНІ СЕКТИ ДУХОВНОГО ХРИСТИЯНСТВА В ПІВДЕННО-СХІДНІЙ УКРАЇНІ (кінець ХVIII – початок ХХ ст.) У статті проаналізовані основні етапи розвитку духовного християнства в Південно-Східній Україні наприкінці ХVІІІ – на початку ХХ ст. Розглянуті причини, що вплинули на виникнення та розповсюдження цього релігійного феномену, охарактеризований процес еволюції та трансформації сект. Акцентована увага на змінах, що відбулися в чисельності, соціальному складі, ідеології, соціальних орієнтирах, церковній організації духовних християн. У сучасному прагматичному і меркантильному суспільстві, зорієнтованому на здо- буття матеріальних благ, надзвичайно важливою є проблема духовності, що викликає посилений інтерес до релігії, її історичного досвіду. У зв’язку з цим вбачається актуальним ретроспективне дослідження феномену духовного християнства, яке виступало невід’єм- ною частиною релігійного життя українського народу в XVIII – XX ст. Історіографія означеної проблеми має певну специфіку, оскільки праці, в яких в ос- новному відображене офіційне ставлення російської та радянської держави до духовного християнства, були значною мірою ідеологізовані. Виходячи з вищесказаного, історіо- графію проблеми умовно можна розділити на три основні напрями: 1) охоронно-право- славний; 2) марксистський; 3) демократичний. Перший напрям, «охоронно-православний», представлений працями захисників привілейованого становища Православної церкви (РПЦ) в Російській імперії (М. Рєут- ського, П. Мілюкова, Т. Буткевича, А. Ушинського, І. Айвазова та ін.) [1-5]. Ці дослідники зібрали й ввели до наукового обігу значний масив документальних джерел, охопили широке коло проблем, що торкалися причин виникнення та динаміки розповсюдження духовного християнства серед православного населення Російської імперії. Специфіка діяльності вказаних дослідників (чиновники, керівники боротьби з сектантством) вплинула на об’єктивність їх оцінок і висновків, їх консерватизм. До духов- них християн вони використовували термін «містичне сектантство» та розглядали його як шкідливе явище. Другий напрям представлений роботами радянських авторів (В. Бонч-Бруєвича, Н. Ні- кольського, О. Клібанова та ін.) [6-8]. Дані автори використовували спрощений підхід до аналізу протестантизму, як до явища виключно соціального. Дослідники проводили прямі зв’язки між соціальним та релігійним, що певною мірою обумовило надмірну полі- тизованість зроблених висновків. Представники третього напрямку історіографії (В. Ясевич-Бородаєвська, А. Пруга- він, М. Грушевський та ін.) розглядали різні аспекти історії протестантизму в контексті права «свободи совісті» для кожної людини [9-11]. Ці традиції демократичного напряму в галузі дослідження духовних християн були поновлені сучасною історіографією. Так, релігійні общини христовірів і скопців стали предметом дослідження російських науковців А. Еткінда та А. Панченко [12], [13]. Проте наробки вказаних авторів мають більше інформативне значення для вивчення христовір- Лариса Моісєєнко «Наука. Релігія. Суспільство» 2012 № 3 16 ства та скопецтва саме на теренах Росії. Особливості соціальної практики та релігійних вірувань духовних християн в Україні вивчали вітчизняні дослідники В. Потоцький, Т. На- горна та ін. [14], [15]. Історію духовних християн в площині історії, філософії та релігіє- знавства розглядала Л. Шугаєва [16, с. 161-167]. Розгляд історіографії показав, що існує ряд аспектів, які сприймаються дослідниками як визначальні. А саме: проблема розповсюдження духовного християнства серед пра- вославного населення, соціальний статус сектантів, характер їх стосунків з офіційною церквою і Російською державою. При цьому в межах вище означених історіографічних традицій склалися певні стереотипи. Існує також і ряд проблем у дослідженні духовного християнства, які або ще не мають комплексного висвітлення, або тільки означені пунктиром, а саме регіональні особливості розвитку духовного християнства, основні напрямки громадської думки щодо духовного християнства, внутрішня організація сект, систематизація вчення, бого- служебний культ й обряди тощо. Метою даної роботи є аналіз основних етапів розвитку православних сект духов- ного християнства, чинників, що впливали на виникнення, поширення, еволюцію, транс- формацію цього духовного феномену у межах Південно-Східної України у ХVІІІ – на початку ХХ ст. Об’єктом дослідження є релігійне життя в Південно-Східній Україні у ХVІІІ – на початку ХХ ст. Предметом є процес становлення та розвитку православних сект духов- ного християнства на території Південно-Східної України впродовж зазначеного періоду. Хронологічні рамки роботи охоплюють кінець ХVІІІ – початок ХХ ст. та мають політичні, соціальні, законодавчі та церковні підстави. Географічні межі роботи зумовлені напрямками соціально-економічної політики російського уряду та специфікою регіону. В адміністративному розподілі за часів імперії Південно-Східна Україна охоплювала Катеринославську губернію, південну частину Хар- ківської та захід Донської. У роботі використовується термін «сектантство» у зв’язку з тим, що в Російській імперії протестантські й інші релігійні утворення, які відрізнялися від основних релігій, в офіційній літературі кваліфікувалися як сектантські. У XVII – XVIII ст. соціально-політичні та економічні суперечності в Російській імперії призвели до відокремлення від православ’я цілого ряду груп населення, в резуль- таті чого були створені нові релігійні організації, які протиставляли православному віро- вченню сповідання віри в «Дусі й Істині». У сучасній історіографії ці християни об’єднуються терміном «духовні христия- ни» [15, с. 206-213]. Духовне християнство – спільна назва віруючих, що виділилися з Православної церкви (а саме скопці, христовіри, духобори, молокани, підгорівці, федо- сіївці), для яких характерне алегоричне тлумачення Біблії, заперечення складної церковної обрядовості, близькість до народної традиції. А використання даного терміна є компро- місом сучасної та радянської історіографії. Так, у своїх роботах В. Бонч-Бруєвич використовував термін «духовні християни» до молокан [17], І. Малахова – до христовірів, скопців, молокан, духоборів, А. Клібанов виділяв христовірів, скопців, духоборів, молокан в одну групу, хоча не вживав до них терміна «духовні християни» [18], [19]. У пізніх роботах А. Клібанов використовував цей термін відносно духоборів та молокан. У роботі «Історія релігії в Україні», в якій було зроблено спробу класифікувати православні секти, зустрічається термін «містичне християнство», правомірність використання якого залишається дискусійною [20]. Духовне християнство виникло ще в XVII ст., але не було сталим явищем, воно еволюціонувало та мало визначені етапи розвитку. Православні секти духовного християнства в Південно-Східній Україні... «Наука. Релігія. Суспільство» 2012 № 3 17 Хронологічно першою виникла секта христовірів, яка набула популярності серед сільського населення Російської імперії. Самі віруючі називали себе послідовниками «віри Христової» – христовірами, а в офіційних документах до них використовували термін «хлисти» [8]. Засновником секти вважали мешканця Костромської губернії Данила Филиповича, який у 1645 р. оголосив себе втіленням бога Саваофа – найвищим богом [2]. У 1649 р. Д. Филипович назвав одного зі своїх помічників – Івана Суслова – «улюбленим сином Ісусом Христом» і «наділив» його «божественною суттю». Згодом були розроблені і принципи життя віруючих. За заповідями Филиповича заборонялось вживати спиртні напої, їсти м’ясо, яйця, молоко, одружуватись, мати дітeй [5]. Порушення правил целі- бату тягнуло за собою «велику скорботу всього корабля», додаткові пости, радіння, виключення з общини [21]. Невід’ємною частиною культу христовірів були радіння. Радіння вважались робо- тою, рухом, який здійснювався з релігійною метою. Цю думку христовіри підтверджували словами з Євангелія «віра без справи мертва є». З особливою поетичністю та ліризмом описує практику радінь христовірів В. Ясевич- Бородаєвська, яка вбачала в їх піснях селянське, народне ядро [9]. Законодавство ж Російської імперії відносило христовірів до «бузувірських, шкід- ливих та нетерпимих» сект, тобто таких, діяльність яких заборонялася та переслідува- лася [22]. Боротьба з сектантами була покладена на судові, адміністративні органи, Православну церкву. У цій справі застосовували різні заходи: профілактичні бесіди, арешти, висилку, монастирське ув’язнення. Час від часу (1733, 1745 – 1752,1893 – 1895 рр.) проводилися гучні судові процеси над «хлистівськими» лідерами, які оприлюднювали нові факти із життя та релігійної практики христовірів. Так, в ході судових процесів 1847 та 1854 рр. в Харківській губернії були отримані відомості, що підтвердили існу- вання хлистів на Слобожанщині [23]. Представники Православної церкви очолили боротьбу з сектантами і одночасно стали першими їх дослідниками. Так, православні священики Катеринославської єпархії склали опис рис христовірів, за якими і рекомендовано було відрізняти їх від право- славних [24]. Але більш докладні відомості про життя та віровчення духовних християн надходили із вуст тих, хто повертався до Православної церкви [25]. Так, під час І Місіонерського з’їзду духовенства Катеринославської єпархії у вересні 1997 р. була проведена «зустріч» з бувшим «хлистом» – старцем Лозаном, який показав способи радінь та розповів про культ «хлистів». З’їзд виніс постанову вести підрахунки сектантів по сповідних книгах та виробив методику боротьби з сектантами. Так, за даними священників, на початку ХХ ст. христовіри проживали в Маріу- польському, Новомосковському, Слов’яносербському повітах Катеринославської губернії. У Ростовському повіті Області Війська Донського центром віруючих було село Батайськ. Сюди приїжджали сектанти з інших повітів. На чолі релігійного формування стояли селяни Білоцерковець, Пшеничний та Фастів. В Харківській губернії центрами христо- вірів стали Старобільський та Валківський повіти. За повідомленням місіонерського комітету чисельність христовірів постійно зро- стала в Катеринославській губернії, тоді як на імперському рівні – зменшувалася. Так, у 1907 р. в губернії було зареєстровано 700, а у 1912 р. – вже 1000 хлистів [26]. Існування незалежних один від одного общин – «кораблів» христовірів – спричи- нило їх розпад на кілька напрямків. Боротьбу за більш суворе дотримання аскетичних заповітів почали скопці. Ця релі- гійна течія була до того ж найбільш сталою у своєму розвитку. Секта вперше виявлена в 1772 р. Наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. скопці з’являються в Південно-Східній Лариса Моісєєнко «Наука. Релігія. Суспільство» 2012 № 3 18 Україні. Немає єдиної думки про її засновника. На початку ХХ ст. серед можливих зас- новників називали «лжехриста» А. Петрова, В. Селиванова або К. Селиванова. На пер- шому етапі свого розвитку секта скопців нагадувала чернечий орден в осередку христо- вірів, який згодом перетворився на самостійну організацію. Умовою вступу до секти був акт кастрації, який набув релігійного значення. В основу вчення був покладений вірш «И суть скопцы, иже исказиша сами себе, Царствия ради Небеснаго» [3], [13], [27]. На думку дослідників, між вченнями хлистів та скопців практично не було різ- ниці, оскільки у релігійному вченні христовірів і скопців панував містицизм та пантеїзм. Але були й відмінності. Так, на відміну від христовірів, ідеологи скопецтва заперечували багаторазове перевтілення Христа. Вони вважали, що вдруге пришестя Христа відбулося в образі Петра ІІІ, який прийняв ім’я К. Селиванова. Також культ радінь скопців прин- ципово відрізнявся від радінь христовірів за своєю суттю. Біблію й літературу Право- славної церкви скопці заперечували, хоча в міру необхідності використовували Святе Письмо [16]. В основі організаційного устрою як христовірів, так і скопців був поділ усієї громади на автономні невеликі общини – «кораблі». Незважаючи на те, що христовіри та скопці заперечували священство, позбавитись ієрархічної побудови громади їм не вдалося. У кожному «кораблі» були «христи», «богородиці», «пророки». На чолі «корабля» стояв «кормчий» або «кормчиця», які були наділені необмеженою владою. Ці посади були виборними та беззмінними. В обов’язки керівників релігійної громади входило вирішення всіх питань: релігійних, економічних, господарчих, організаційних. До того ж «кормчий» та «кормчиця» займалися розповсюдженням віровчення з метою залучення нових членів, а також виховання наступників. «Кораблі» скопців були ще й ефективною формою еконо- мічної організації частини селянства. Фанатичний аскетизм скопців, відсутність нащадків стали причиною збагачення членів секти. Згодом вони знайшли прихильників у містах серед купців, фабрикантів, міщан. Ставлення до скопців, як і до христовірів, з боку держави та Православної церкви було жорстко негативним. В «Уложении о наказаниях» приналежність до скопецтва каралася каторжними роботами на строк від 4 до 6 років [28]. Були випадки і ув’язнення скопців до монастирських в’язниць. Так, К. Селиванов до 1832 р. перебував у Спасо- Єфимієвському монастирі, де і був таємно похований. Наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст. скопці з’явилися в Катеринославській та Харківській губерніях. У Російській імперії на початок ХХ ст. їх було до 300 тисяч. У Кате- ринославській губернії на цей же період кількість скопців не була чітко встановлена. На обліку стояли 5 сімейств, що прибули з Нахічевані [29]. Отже, за порівняно короткий період секта скопців створила власну централізовану організацію. Це була самостійна, оригінальна організація із чітко визначеним соціальним складом та ідеологією, в якій були як духовні, так і політичні мотиви. Секти хлистів та скопців ознаменували початковий етап у розвитку православного сектантства в Україні. Подальше становлення духовного християнства відбувалося в секті духоборів. Питання ґенези секти залишається дискусійним. За переконанням дослідників М. Ніколь- ського, І. Малахової та інших, духобори виділилися з групи христовірів села Микіль- ського Катеринославської губернії в 60-х рр. XVIII ст. В. Розанов же вважає, що духо- бори є розгалуженням старообрядців безпопівського толку [30]. Виникнення духоборства пов’язується з іменем козака Силуяна Колесникова з Катеринославської губернії та купця Іларіона Побірохіна з Тамбовської губернії (обидва в минулому хлисти). Наприкінці XVIII ст. секта затвердилася в Харківській, Катерино- славській, Тамбовській губерніях і почала поширюватися на території Прибалтики. Православні секти духовного християнства в Південно-Східній Україні... «Наука. Релігія. Суспільство» 2012 № 3 19 Щоб обмежити вплив духоборів на православних, царський уряд уже з 1802 р. почав виселяти духоборів у Мелітопольський повіт Таврійської губернії в район річки Молочної. Там їм надавалася підйомна позика, земля, звільнення на 5 років від податків. У цей час секту очолював Савелій Капустін, якого називали духоборським Мойсеєм – він об’єднав духоборів трьох губерній і переселився з ними на таврійські землі. У 1803 р. духобори отримали свободу віросповідання, а за часів Миколи І секту було оголошено особливо шкідливою, а її представників виселяли на Закавказзя. Паралельно з духоборами з’являється і секта молокан. Її засновником вважається Семен Уклеїн – селянин села Уварова Тамбовської губернії. Спочатку С. Уклеїн одру- жився на дочці І. Побірохіна, прийняв духоборство та став головним помічником остан- нього в поширенні віровчення. Але заперечення духоборами основних догматів Право- славної церкви та Святого Письма привели до розриву Уклеїна з духоборами. Він заснував власне вчення, яке отримало назву молоканства [15]. Більшість дослідників погоджуються з тим, що молокани та духобори мали спільні риси, а саме позитивне сприйняття світу та пошук нових форм суспільного устрою. Вони відкрито відмовилися від Православної церкви та перенесли релігію у внутрішній світ людини. Громадське богослужіння було спрощене й раціоналізоване, полягало у співі та читанні псалмів та віршів. Богослужіння проводилося у звичайних приміщеннях, лише пізніше почали будувати молитовні будинки. Слід зазначити, що між віровченням та соціальною практикою обох сект існувала і суттєва різниця у визначенні ролі Біблії в релігійній практиці, розумінні ієрархії, соці- альному складі віруючих, соціальній практиці тощо [31], [32]. Соціальне розшарування в молоканських общинах на початку ХІХ ст. і стало причиною внутрішніх суперечок серед віруючих, внаслідок яких секта розпалася на низку напрямків. Духобори ж відмовлялись від служби в армії, не платили податків, за що потерпали від влади. У 1839 р. почалося виселення всіх духоборів імперії до Закавказзя. А у 1898 р. за підтримки англійських квакерів, численних звернень Л.М. Толстого, громадськості, духоборам дозволили переїхати за кордон за власний кошт та розписку про неповер- нення до Росії. Подальше реформування христовір’я продовжилося в секті «постників», яка виникла в першій чверті ХІХ ст. Засновником цієї течії вважається залежний тамбовський селя- нин Авакум Копилов, який зберіг традиційну для христовірів релігійну практику. Суть доктрини Копилова в тому, що Ісус Христос є Святим Духом, який перебуває на землі в особі обраного, а інститут релігійного верховенства постійно поновлювався шляхом спад- кової передачі. Необхідним засобом досягнення екстатичного стану було постування. Після смерті Копилова серед «постників» почалася боротьба за лідерство, яка призвела до розколу общини. У 30-і роки ХІХ ст. віруючі, які відійшли від А.Копилова, згрупувались навколо П. Катасонова. Останній зберіг персоніфікацію Христа в обраних, але зменшив містичні та аскетичні елементи культу хритовірів. Саме в такому вигляді вчення отримало розповсюдження на півдні України. Розвиваючи принцип релігійного верховенства, П. Катасонов створив своєрідну теократію. Він розбив територію, на якій проживали представники секти, на округи, поставив на чолі кожного з них правителя – «апостола». Після смерті Катасонова (1895 р.) його послідовники В. Мокшин і В. Лубков завершили перебудову церковної організації в напрямку централізації, а культу – у на- прямку раціоналізації. У результаті була створена релігійна течія «Новий Ізраїль» з роз- галуженим апаратом духовної ієрархії. За характером це була нова церква. На початку ХХ ст. «новоізраільтяни» були зареєстровані в Бахмутському та Слов’яно- сербському повітах Катеринославської губернії. Кількість адептів у 1908 р. вже досягла декілька сотень. У 1910 р. в містах Ростов-на-Дону, Таганрог, Єнакієве віруючі відкрито проводили свої молитовні збори. Лариса Моісєєнко «Наука. Релігія. Суспільство» 2012 № 3 20 «Новоізраільтяни» не визнавали жодної влади, крім влади «Великого вождя», «Сина вольного Ефіру», тобто В. Лубкова, відмовлялися від сплати податків, військової служби, не визнавали рішення судів. Головне положення вчення було сформульоване лідером: «Визнаємо одне лише божество: вчення здорового глузду, який є Дух Божий». За свої переконання віруючі зазнавали переслідувань з боку влади, і в 1911 р. Лубков та дві тисячі адептів емігрували в Уругвай. У 60-х роках ХІХ ст. на Півдні та Південно-Східній Україні з’являються «шалапути» – ще одна гілка христовір’я, яка знайшла підтримку серед селян. Засновником цієї течії вважався селянин села Прядівки Новомосковського повіту Катеринославській губернії Павло Дуплій. За есхатологічними уявленнями шалапутів, царство антихриста вже насту- пило, тому людина повинна була спокутувати гріх через праведне життя, молитву та постування. Шалапути проповідували приналежність землі виключно Богові, а святими вважали людей, що принесли практичну та духовну користь людству. Для прийняття в секту шалапутів не існувало спеціальних обрядів; дійсні члени секти деякий час наглядали за кандидатом, потім приймали в общину як рівного. Ясевич-Бородаєвська, характеризуючи шалапутів, вказувала на широку благодій- ність віруючих та підтримку ними монастирів. У її роботі знаходимо приклад з життя шалапута П. Дуплія, який здійснював фінансування жіночого монастиря в Новомосков- ському повіті. Згодом Дуплія заарештували й посадили в Павлоградську в’язницю, але згодом він був виправданий та звільнений [9]. Протисектантські православні місіонери, що діяли сумісно з судовою владою в боротьбі «за чистоту віри», намагалися контролювати шалапутство. За підрахунками священиків, у 1886 р. в Маріупольському повіті було 36 шалапутів у селах Благодатному, Ольгівці, Оленівці. Лідером шалапутів у селі Благодатному був селянин Нечай, який помер у 1870 р. Його справу продовжив зять М. Дудник, який роз- повсюдив вплив течії на жителів села Ольгівка та Миколаївка. У 1886 р. в с. Благодат- ному було 7 шалапутів, у селах Миколаївка та Ольгівка – по 29 віруючих. У 1887 р. шала- путство з’являється й у селі Платонівському Маріупольського повіту. На чолі сектантів тут стояли А. Ващенко, П. Валенко, Р. Терещенко, які відкрили в приватному будинку К. Федченкової «шалапутське» богослужіння [33]. У 1891 – 1892 роках у Катерино- славській єпархії за неповними зведеннями нараховувалось 1042 шалапута [34]. Слід сказати, що дані православних місіонерів відносно чисельності сектантів не завжди відповідали реальній картині. Підрахунки ускладнювалися закритістю сект та плутаниною, яку вносили самі місіонери, намагаючись розібратися в тих численних течіях, що виникли на основі христовірства протягом ХІХ ст. Що стосується шалапутів, то їх часто поєднували то з христовірами, то з плигунами. Хоча цифри, що надавали священики, призначалися для внутрішнього користування, тому навряд чи їх можна вважати завищеними, скоріше чисельність сектантів була зна- чно більшою. У матеріалах Канцелярії губернатора, поліцейських документах міститься достатньо інформації про діяльність шалапутів, щоб говорити про активність віруючих. Так, у 1875 р. до Ізюмського суду потрапила справа проти громадянки села Архангельського Бахмут- ського повіту П.В. Етенко, яка відкрито сповідувала шалапутство. Резонансними ставали випадки повернення сектантів до православ’я, як наприклад, в Катеринославській єпархії, де в 1887 р. повернулися 18 сектантів- шалапутів. До канцелярії Катеринославського губернатора систематично надходили клопотання єпископа Катеринославського та Павлоградського про прийняття заходів для припинення діяльності шалапутів. Так, у 1899 р. єпископ клопотався про припинення діяльності секти шалапутів у с. Василівці, які активно пропагували своє віровчення [35]. Православні секти духовного християнства в Південно-Східній Україні... «Наука. Релігія. Суспільство» 2012 № 3 21 У 1900 р. товариш прокурора Катеринославського суду по Бахмутській дільниці повідомляв, що в селі Луганському Бахмутського повіту селяни-шалапути (М. Овчаренко, Ф. Чиженко та інші) зловживали значками членів товариства тверезості [36]. Отже, еволюція христовірства відбувалася в напрямку раціоналізації та набуття рис церковної організації. Що можна прослідкувати на прикладі секти «плигунів». Представ- ники цієї течії зменшили містичні та аскетичні елементи культу христовірів: вони відмо- вилися від постів, самобичування, не визнавали ікон, не ходили до церкви. Їх принципи більше відповідали новим умовам життя. Але, як і христовіри, плигуни не визнавали водного хрещення [37]. Обов’язковим елементом релігійної практики плигунів, як і хри- стовірів, були радіння. Але, на переконання дослідників ХІХ ст., молитовні пісні плигунів були ближчими до селян, характеризувалися поетичністю, простотою. Спочатку плигуни були зафіксовані поблизу села Петриківки в Протовчанських хуторах, але швидко набули популярності серед селян і невдовзі розповсюдилися в Катеринославській губернії. Зокрема у Павлоградському повіті, де оселилися неподалік христовірських общин, а у Верхньодніпровському повіті заснували незалежні від хлистів общини. До нової релігійної гілки христовіри ставилися спокійно, молокани ж вважали їх «карою небес» [38]. У 1883 р. від Православної церкви відходить секта іоанітів. Іоаніти проповідували ідею останнього перевтілення Христа в тіло пастиря православної церкви протоієрея отця І. Сергєєва (І. Кронштадського) та близькість кінця світу. Окрім Іоанна Кронштадт- ського віруючі почитали керівників секти: М. Кисельову, Н. Дмитрієва та ін. Іоаніти вважали себе обраними Богом, святими. Вони не вживали скоромної їжі, негативно ставились до шлюбів, старанно відвідували Православні храми, відрізнялися високою моральною поведінкою. Жили віруючі групами – сім’ями, мали спільне майно: житло, продукти харчування, одяг. Основою економічного розвитку секти була активна пропаганда щодо можливості благословення Іоанна Кронштадтського. Дуже швидко іоаніти перетворилися на організацію з чітко визначеною ієрархією. З 1906 р. почали випускати журнал «Кронштадтський маяк» з додатками, в яких пропа- гували своє віровчення. Найбільш активними пропагандистами були жінки. За повідом- ленням священиків, найбільш активно іоаніти діяли в Маріупольському повіті Катерино- славської губернії [26]. Наказом Святішого синоду за № 8814 від 4 – 11 грудня 1908 р., з доповненнями від 13 – 21 квітня 1912 р. за № 3089 сектантів почали називати «хлистами-киселівцями» та віднесли до категорії небезпечних та шкідливих. У Бахмутському повіті на початку ХХ ст. існувала секта підгорівців (стефанівців). Сектанти почитали монаха Суздальського Спасо-Єфимієвського монастиря Стефана Під- гірного, на честь якого і була названа секта. На стінах кімнати віруючі вішали ікони, зображення або фотографії монаха. У житті вони керувалися порадами Стефана Підгір- ного, до якого їздили щорічно в Суздаль. В Дебальцево формували цілий вагон віруючих, бажаючих зустрітися з монахом. Тут же вони проводили молитовні збори, читали акафіст та співали релігійні пісні. Підгорівці не мали Біблії, але знали напам’ять зміст старо- писних книжок. Вони виступали проти шлюбів, вірили в близький кінець світу, пропа- гували та дотримувалися моральної поведінки. У Харківській губернії 35 підгорівців проживали в селі Синолицівка Пересчанської волості [39]. Православні священики не вважали секту особливо небезпечною, мали надію повернути віруючих до лона Право- славної церкви. Отже, православні секти духовного християнства – унікальне явище в релігійному житті України ХVIII – початку XX ст., яке протягом всього періоду знаходилося в про- цесі еволюції та трансформації. Лариса Моісєєнко «Наука. Релігія. Суспільство» 2012 № 3 22 На прикладі релігійних громад, що діяли на території Південно-Східної України протягом ХVIII – початку XX ст., показано, що ідеологія, світобачення, релігійна прак- тика, соціальна база, соціальні ідеали, ставлення до влади православних сект зазнали певних змін. Більш того, почавши з заперечення інституту церкви, духовне християнство близько підійшло до створення особистого церковного інституту. Швидкий розвиток пізнього протестантизму наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. призвів до поглинання духовного християнства, яке поступово занепадає та припиняє своє існування. Більш життєздатними виявилися духобори та молокани. Перспективними для подальшого дослідження залишаються питання еволюції державної політики та законодавства у зв’язку з формуванням віросповідної політики щодо православного сектантства, формування, характер, основні напрямки громадської думки щодо духовного християнства, внутрішня організація сект, систематизація вчення, богослужебний культ й обряди тощо. ЛІТЕРАТУРА 1. Реутский В. Люди божии и скопцы / Реутский В. – М., 1872. – 225 с. 2. Милюков П.Н. Очерки по истории русской культуры / Милюков П.Н. – [4-е изд.]. – СПб. : Издательство М. Вольфа, 1905. – Ч. ІІ. – 402 с. 3. Буткевич. Протоирей. Скопчество / Буткевич. Протоирей. – Харьков : Типографія Губернскаго Прав- ленія, 1909. – 36 с. 4. Ушинский А.Д. О причинах появления рационалистических учений штунды и некоторых других подоб- ных сект в сельском православном населении и о мерах против распространения учений этих сект / Ушинский А.Д. – К., 1884. – 123 с. 5. Айвазов И. Материалы для исследования русских мистических сект / Айвазов И. – Петроград : Сино- дальная типография, 1915. – Т. 3 : Христовщина. – 438 с. 6. Бонч-Бруевич В.Д. Избранные произведения / Бонч-Бруевич В.Д. – М. : Мысль, 1973. – 343 с. 7. Никольский Н.М. История русской церкви / Никольский Н.М. – М. : Политиздат, 1988. – 448 с. 8. Клибанов А.И. Религиозное сектантство в прошлом и настоящем / Клибанов А.И. – М. : Наука, 1973. – 256 с. 9. Ясевич-Бородаевская В.И. Очерки из истории сектантского движения в Екатеринославской губернии / В.И. Ясевич-Бородаевская // Новое слово. – СПб., 1901. – С. 228-259. 10. Пругавин А.С. Раскол и сектантство в русской народной жизни / Пругавин А.С. – М. : Тип. И. Сытина, 1905. – 95 с. 11. Грушевський М.С. З історії релігійної думки на Україні / Грушевський М.С. – Київ : Либідь, 1994. – 135 с. 12. Эткинд А. Хлыст. Секты, литература и революция / Эткинд А. – М. : Новое литературное обозрение, 1998. – 688 с. 13. Панченко А.А. Христовщина и скопчество: фольклор и традиционная культура русских мистических сект / Панченко А.А. – М. : ОГИ, 2002. – 544 с. 14. Потоцький В.П. Релігійне сектантство в Харківській губернії (1861 – 1917 рр.) : автореф. дис. ... на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук / В.П. Потоцький. – Харків, 2004. – 20 с. 15. Нагорна Т.В. Еволюція православної секти духовних християн (кінець ХVІІ – початок ХХ століття) / Т.В. Нагорна // Наукові записки з української історії : збірник наукових статей. – Переяслав-Хмель- ницький, 2003. – Вип. 14. – С. 206-213. 16. Шугаєва Л. Молокани і духобори: суспільно-духовні витоки і порівняльний аналіз віровчення / Л. Шуга- єва // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. – Рівне, 2008. – Вип. 13. – С. 161-167. 17. Бонч-Бруевич В.Д. Избранные произведения : в 3 томах / Бонч-Бруевич В.Д. – М. : Издательство Академии Наук СССР, 1973. – Т. 1. – 412 с. 18. Малахова И. Духовные христиане / Малахова И. – М. : Политиздат, 1970. – 129 с. 19. Клибанов А.И. Из мира религиозного сектантства / Клибанов А.И. – М. : Наука, 1965. – 348 с. 20. Історія релігії в Україні / [за ред. А.М. Колодного, П.Л. Яроцького]. – Київ : Знання, 1999. – 735 с. 21. Клибанов А.И. Народная социальная утопия в России / Клибанов А.И. – М., 1978. – 334 с. 22. Уложение о наказаниях уголовных и исправительных 1885 года. – [7-е изд., пересмотр. и доп.]. – СПб. : Изд. Н.С. Таганцева,1892. – 796 c. 23. Потоцький В.П. Особливості розвитку секти хлистів на Слобожанщині в другій половині ХІХ ст. / В.П. Потоцький // Вісник Національного технічного університету «Харківський політехнічний інститут». Збірн. наук. праць. Тематичний випуск «Актуальні проблеми історії України». – 2008. – № 37. – 140 с. Православні секти духовного християнства в Південно-Східній Україні... «Наука. Релігія. Суспільство» 2012 № 3 23 24. Розанов В.В. Апокалипсические секты (хлысты, скопцы) / Розанов В.В. – СПб, 1914. – 207 с. 25. Екатеринославские епархиальные ведомости. – Екатеринослав : Типография братства Св. Владимира. – 1888. – № 3; 7. 26. Екатеринославские епархиальные ведомости. – 1913. – № 8. 27. Евангелия от Святого Матфея. Глава 19. 28. Свод Законов Российской империи. – СПб, 1899. – Т. ХІ, ст. 257 – 386 с. 29. Екатеринославские епархиальные ведомости. – 1901. – № 8. – С. 189-195. 30. Розанов В.В. Религия.Философия. Культура / Розанов В.В. – М. : Республика, 1992. – 399 с. 31. Клибанов А.И. Русское сектантство и современность / Клибанов А.И. – М., 1969. 32. Духоборы в Канаде // Русское багатство. – Март, 1909. 33. Екатеринославские епархиальніе ведомости. – 1890. – № 1. – С. 10. 34. Екатеринославские епархиальные ведомости. – 1892. – № 2. 35. Державний архів Донецької області. – Ф. 69, оп. 1, спр. 387. – 268 с. 36. Державний архів Дніпропетровської області. – Ф. 11, оп. 1, спр. 44; 355. 37. Екатеринославские епархиальные ведомости. – 1896. – № 18. – С. 465-475. 38. Щербина Ф.А. Малороссийская штунда / Ф.А. Щербина // Неделя. – 1877. – № 1-2. 39. Державний архів Харківської області. – Ф. 4, оп. 160, спр. 40, арк 14. Лариса Моисеенко Православные секты духовного христианства в Юго-Восточной Украине (конец XVIII – начало ХХ вв.) В статье проанализированы основные этапы развития духовного христианства в Юго-Восточной Украине в конце ХVІІІ – в начале ХХ ст. Автором рассмотрены причины, которые повлияли на возникновение и распространение этого религиозного феномена, охарактеризован процесс эволюции и трансформации сект. Акцентировано внимание на изменениях, которые состоялись в численности, социальном составе, идеологии, социальных ориентирах, церковной организации духовных христиан. Larisa Moiseenko Orthodox Sects of Spiritual Christianity in the South-East of Ukraine (the end of the XVIII – the beginning of the XX century) The article analyzes the main stages of spiritual Christianity in the South-East of Ukraine in the end of the XVIII – the beginning of the XX centuries. The author has analyzed the factors that influenced the creation and spread of this religious phenomenon characterized by the evolution and transformation of sects. The changes that have occurred in the size, social composition, ideology, social orientations, the church organization of spiritual Christians are shown. Стаття надійшла до редакції 04.09.2012.

Православні секти духовного християнства в Південно-Східній Україні (кінець ХVIII – початок ХХ ст.)

Репозитарії

Схожі ресурси