Вітчизняна православна церква і служіння української громади Христу: минуле, сучасне, перспективи (кілька міркувань у контексті святкування 1025-літнього буття Русі-України в христовій вірі)

У статті досліджується трансцендентальний феномен українського Православ’я від часів становлення і до сьогодення. Вивчається сутність, характерні ознаки та домінантні способи виявлення українського православного передання та традицій, а також особливого вітчизняного духовно-філософського розуміння о...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Date:	2013
Main Author:	Ямчук, П.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України 2013
Series:	Наука. Релігія. Суспільство
Subjects:	Філософія
Online Access:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/86919
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Вітчизняна православна церква і служіння української громади Христу: минуле, сучасне, перспективи (кілька міркувань у контексті святкування 1025-літнього буття Русі-України в христовій вірі) / П. Ямчук // Наука. Релігія. Суспільство. — 2013. — № 3. — С. 49-55. — Бібліогр.: 4 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-86919
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-869192015-10-05T03:02:07Z Вітчизняна православна церква і служіння української громади Христу: минуле, сучасне, перспективи (кілька міркувань у контексті святкування 1025-літнього буття Русі-України в христовій вірі) Ямчук, П. Філософія У статті досліджується трансцендентальний феномен українського Православ’я від часів становлення і до сьогодення. Вивчається сутність, характерні ознаки та домінантні способи виявлення українського православного передання та традицій, а також особливого вітчизняного духовно-філософського розуміння особистості й суспільства від Київської Русі-України до України ХХІ століття. В статье исследуется трансцендентальный феномен украинского Православья, начиная от времен становления и до нынешнего времени. Изучается сущность, характерные признаки и доминирующие способы проявления украинского православного передания и традиций, а также особенного отечественного духовно-философского понимания личности от Киевской Руси-Украины к Украине ХХІ ст. This article examines the phenomenon of transcendent Ukrainian Orthodoxy , from the time of formation and up to the present time. We study the nature , features and dominant ways to show the transmitted and the Ukrainian Orthodox traditions, as well as special national spiritual and philosophical understanding of the personality of Kievan Rus-Ukraine to Ukraine of the XXI century . 2013 Article Вітчизняна православна церква і служіння української громади Христу: минуле, сучасне, перспективи (кілька міркувань у контексті святкування 1025-літнього буття Русі-України в христовій вірі) / П. Ямчук // Наука. Релігія. Суспільство. — 2013. — № 3. — С. 49-55. — Бібліогр.: 4 назв. — укр. 1728-3671 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/86919 291.16 uk Наука. Релігія. Суспільство Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Філософія Філософія
spellingShingle	Філософія Філософія Ямчук, П. Вітчизняна православна церква і служіння української громади Христу: минуле, сучасне, перспективи (кілька міркувань у контексті святкування 1025-літнього буття Русі-України в христовій вірі) Наука. Релігія. Суспільство
description	У статті досліджується трансцендентальний феномен українського Православ’я від часів становлення і до сьогодення. Вивчається сутність, характерні ознаки та домінантні способи виявлення українського православного передання та традицій, а також особливого вітчизняного духовно-філософського розуміння особистості й суспільства від Київської Русі-України до України ХХІ століття.
format	Article
author	Ямчук, П.
author_facet	Ямчук, П.
author_sort	Ямчук, П.
title	Вітчизняна православна церква і служіння української громади Христу: минуле, сучасне, перспективи (кілька міркувань у контексті святкування 1025-літнього буття Русі-України в христовій вірі)
title_short	Вітчизняна православна церква і служіння української громади Христу: минуле, сучасне, перспективи (кілька міркувань у контексті святкування 1025-літнього буття Русі-України в христовій вірі)
title_full	Вітчизняна православна церква і служіння української громади Христу: минуле, сучасне, перспективи (кілька міркувань у контексті святкування 1025-літнього буття Русі-України в христовій вірі)
title_fullStr	Вітчизняна православна церква і служіння української громади Христу: минуле, сучасне, перспективи (кілька міркувань у контексті святкування 1025-літнього буття Русі-України в христовій вірі)
title_full_unstemmed	Вітчизняна православна церква і служіння української громади Христу: минуле, сучасне, перспективи (кілька міркувань у контексті святкування 1025-літнього буття Русі-України в христовій вірі)
title_sort	вітчизняна православна церква і служіння української громади христу: минуле, сучасне, перспективи (кілька міркувань у контексті святкування 1025-літнього буття русі-україни в христовій вірі)
publisher	Інститут проблем штучного інтелекту МОН України та НАН України
publishDate	2013
topic_facet	Філософія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/86919
citation_txt	Вітчизняна православна церква і служіння української громади Христу: минуле, сучасне, перспективи (кілька міркувань у контексті святкування 1025-літнього буття Русі-України в христовій вірі) / П. Ямчук // Наука. Релігія. Суспільство. — 2013. — № 3. — С. 49-55. — Бібліогр.: 4 назв. — укр.
series	Наука. Релігія. Суспільство
work_keys_str_mv	AT âmčukp vítčiznânapravoslavnacerkvaíslužínnâukraínsʹkoígromadihristuminulesučasneperspektivikílʹkamírkuvanʹukontekstísvâtkuvannâ1025lítnʹogobuttârusíukraínivhristovíjvírí
first_indexed	2025-07-06T14:29:53Z
last_indexed	2025-07-06T14:29:53Z
_version_	1836908226304540672
fulltext	ISSN 1728-3671 «Наука. Релігія. Суспільство» 2013 № 3 49 УДК 291.16 Павло Ямчук Одеський державний університет внутрішніх справ, Україна Уманський національний університет садівництва, Україна У статті досліджується трансцендентальний феномен українського Православ’я від часів становлення і до сьогодення. Вивчається сутність, характерні ознаки та домінантні способи виявлення українського православного передання та традицій, а також особливого вітчизняного духовно-філософського розуміння особистості й суспільства від Київської Русі-України до України ХХІ століття. Ключові слова: Православ’я, Україна, духовно-інтелектуальна ідентичність, філософія сьогодення. Українська національна ідея, як мені вже неодноразово доводилось і писати й гово- рити, існує в нашому духовно-інтелектуальному та й повсякденному бутті щонайменше з 988 року. Саме вона визначає мету, покликання і сам сенс існування українства як тран- сцендентальної цивілізаційної сутності, як незнищенної частини європейського універсуму. Відданість Христу українського народу як в добу Середньовіччя та Бароко, так і в епоху атеїстичного безбожництва ХХ ст. не треба доводити. Проте, так уже склалося, що і в сприят- ливі і в несприятливі часи нам доводилося обґрунтовувати інше. А саме – справжність українського православного шляху. Шляху, що визначав і визначатиме вітчизняну націо- ментальну та націокультурну ідентичність. Можливо, про це скажемо дещо нижче і окремо, лише в українському ранньому Середньовіччі, а ще – в часи Києво-литовської держав- ності українцям не треба було обстоювати власне право на істинність служіння Богові в межах своєї національної православної унікальності. З метою глибокого й точного осягнення реалій українського православного буття в цій статті ми спиратимемось на авторитетні джерела й праці знаних дослідників сфери, що на тисячоліття визначили й визначатимуть сам дух нашої присутності в світовій родині народів, окреслювали й окреслюватимуть нашу ідентичність, нашу духовно-інтелектуальну неповторність у глобалізованому світі, вберігали й вберігатимуть душі наших предків, нас самих та наших нащадків від «фаль- шу, розкладу і тліну» (О.П. Діденко). Осмислюючи шлях українського християнства, українського православ’я від старо- давніх часів і аж до сьогодення, М.С. Грушевський у праці «З історії релігійної думки на Україні» привертає увагу до низки концептуально значущих обставин, на вивченні яких і ми б хотіли зосередити увагу, але не з суто історичного, а радше – з духовно-філо- софського, з духовно-інтелектуального погляду. Слід нагадати, що, як відомо, за своїми переконаннями, вчений був далеким від сповідування православ’я, то ж тим більш неуперед- женими, тим більше незаангажованими видаються його спостереження з цього приводу. Подаючи загальну характеристику духовного й буттєвого становлення Української дер- жави в ХІ – ХІІ ст. історик зауважує: «Після безконечних, тяжких, грубих і кривавих усобиць, в котрих наростала Київська держава, відчувалась потреба в чімсь новім, мораль- нім і чистім, що відсвіжило б атмосферу і ублагородило життє. В сам час приходила нова «Наука. Релігія. Суспільство» 2013 № 350 релігія зі своєю проповіддю Царства не від миру сього, з ідеалами самовідречення і аске- тизму. По реакції і грубому матеріалізмові життя вона знаходила собі щирих адептів. Чернецтво приймається (русинами-українцями – П.Я.) з великою симпатією. Князі і ви- значнійші бояре не тільки фундують монастирі… між ними самими знаходяться люде, що кидають двір, богацтва, владу і йдуть у монастир на тяжке омертвлення тіла, пости, безконечні молитви і безсонні ночі. Ті, що зістаються в мирі пописуються не тільки числен- ністю і розкішшю своїх дружин, служби, дворів, але й багатими жертвами церквам, мо- настирям, духовенству і нищим, більш того: взірцевим і пильним виконуваннєм нових (православних – П.Я.) обрядів. Одні відвідують монастирі, справляють там гойні пири, або гостять духовенство у себе; інши славляться своєю книжністю, очитаннєм у Святім Письмі, пильними молитвами, гострими постами… християнська мораль і догматика – відвойовують собі місце у життю» [1, с. 40-41]. Наведені акад. М.С. Грушевським спостереження й висновки поділяє інший авто- ритетний дослідник церковного життя та історії Православної Церкви в Україні, митрополит Іларіон (професор Іван Огієнко), таким чином висловлюючись у монографії «Українська Церква за час Руїни (1657 – 1687)»: «Першими фундаторами монастирів в Україні були князі та княгині, особливо київські. Великі князі київські наслідували в цьому імператорів візантійських, які охоче будували монастирі, і пішли їхньою дорогою, стаючи ктиторами побудованих монастирів. У давнину був звичай, що князі перед самою смертю приймали чернецький чин у своєму монастирі і в ньому ж лягали на вічний спочинок… Фундатори монастирів звичайно й забезпечували життя і працю монастиря матеріально – записува- ли йому села, поля, ліси, стави, млини… Часто бувало, що видатні люди… відписували зі своїх маєтків і на монастир… треба сказати, що українські монастирі… добре вико- нували свою працю – і християнізаційну, і культурно-освітню, чим і були славні по всі віки, і чим багато прислужилися Україні» [2, с. 234-235]. Зупинимося на кількох значущих аспектах процитованих міркувань. Змальовуючи атмосферу становлення українського православ’я акад. М.С. Грушевський характеризує його як явище, що за історично нетривалий час стало визначальним для всіх без винятку верств тогочасного українського суспільства. Є очевидним, що духовний розвиток Київської Русі потребував прийняття християнства, яке було не лише бажаним, не лише очікуваним, а й передусім таким, що якнайповніше відповідало самоототожненню українців, відпо- відало як глибинним, так і повсякденним запитам суспільства й особистості, певне ж саме тому, що несло світло Істини, коли, нехай ще не усвідомлювалася остаточно, але «після кривавих усобиць» ясно відчувалася «потреба в чімсь новім, моральнім і чистім, що від- свіжило б атмосферу і ублагородило життє». Саме вічна свіжість християнського універсуму могла не лише ушляхетнити людську природу, не лише змінити на краще і особистість і громадське життя, а й – через моральну основу – дати потужний імпульс до державо- творчої, законодавчої, правової діяльності, адже саме з християнських підвалин і розпо- чалися ті процеси в громадському житті українців, що їх неможливо було девальвувати століттями гноблення, утисків, бездержавності та заборони на розвиток національної культури. М.С. Грушевський зазначає: «Приходила нова релігія зі своєю проповіддю Царства не від миру сього, з ідеалами самовідречення і аскетизму». Вказані домінанти відтоді й дотепер визначили сутність Православної української церкви як «Царства не від світу сього», далекого від матеріалістично-мамоністичного прислужування минущо-матеріаль- ним потребам, яке тримається на вірі в Бога, та на цією вірою породжених ідеалах аскетиз- му та самовідречення. Вже від появи Лаври, Михайлівського Золотоверхого монастиря, інших церков та монастирів по всій Україні стало очевидним, що українське православ’я «Наука. Релігія. Суспільство» 2013 № 3 51 не потребує іншої основи як названий вище базис і саме ця опора робить його вічним, непідвладним земним повівам. Нетлінні чудотворні мощі перших аскетів – українських ченців, які вели праведне життя й нині, за молитвою вже близько 1000 літ допомагають людям у скорботах, є цій думці переконливим підтвердженням. Так само важливим для розуміння українського суспільства та природи його ідейних підвалин є констатоване М.С. Грушевським відкидання «грубого матеріалізму» на користь утвердження духовних ідеалів. Окремі князі й «бояре не тільки фундують мо- настирі… між ними самими знаходяться люде, що кидають двір, богацтва, владу і йдуть у монастир на тяжке омертвлення тіла, пости, безконечні молитви і безсонні ночі». Не ви- падає сумніву в тому, що щире служіння Богові справді елітних (не за посадою, а за духом) верств міцніше від зброї, від матеріальної потужності спричиняло вплив і могутність Київської Русі, адже крім молитовно-дієвого подвижництва було ясним прикладом для всіх суспільних верств. Аскетизм, самозречення, забуття не лише про надбання матеріальних вигод, а й жерт- вування багатствами раніше набутими, зречення влади мирської заради служіння Царю Небесному – все це були закладені в святокиївську добу в українському народі підвалини, які годі було зрушити в подальші епохи і які зроджувалися згодом бароковим розквітом, феноменами Шевченка, Гоголя тощо. А ще – становлять добрий приклад для наших су- часників та прийдешніх поколінь, які мали би так само як і їхні предки «славитись своєю книжністю, очитаннєм у Святім Письмі, пильними молитвами, гострими постами», а не світськими забавами від окремих з яких страшно стає не лише аскетам і подвижникам, а й звичайній людині. Тож цілком логічним є й характеризуючий атмосферу всієї Свя- токиївської епохи висновок акад. М. Грушевського: «Християнська мораль і догматика – відвойовують собі місце у життю». Роль чернецтва є не менш знаковою в понад тисячолітньому триванні вітчизняного духовно-буттєвого універсуму, адже так само походить із тих святокиївських джерел, що й традиція духовного передання: «Чернецтво в сих часах шириться… незвичайно: женуть туди людей не тільки аскетичні погляди, але й тяжкі умови життя. До тих, що зоста- валися “в мирі”, головним побажанням ставало – аби вони спомагали сі оази правдивого християнства – монастирі» [1, с. 39]. Відтак – саме доба Київської Русі-України народжує істотно новий тип розуміння трансцендентальної сутності українського буття, істинного трактування осердь, довкола яких має, заради власного спасіння гуртуватися українська громадськість. Цими особливими осередками є монастирі та їхні насельники – ченці. В свято київсько-українській традиції, як правильно зазначає М.С. Грушевський, не ма- теріальні нестатки передусім «женуть» людей у монастирі, не «тяжкі умови життя». По- над усе спонукають до чернечого життя українців і тоді і тепер аскетичні погляди, гли- бокі переконання. Інакше б – годі й сподіватися, що до тих «хто зоставалися в мирі» «головним побажанням ставало – аби вони спомагали сі оази правдивого християнства – монастирі». Про монастирі як осередки духовного та національного життя українства так пише митрополит Іларіон (Іван Огієнко) в праці «Українське монашество»: «Цілий день служити Богові плеканням Духа й ігноруванням тіла – це заняття кожного монаха. Служити радісно й самовіддано, в повному переконанні, що обрана дорога – найправди- віша» [3, с. 51]. Думка митрополита Іларіона висвітлює ще одну аксіологічну христоцен- тричну домінанту, що на ній ґрунтується феномен українського православного передання. Йдеться про невидиме, тобто «незриме світові», але безнастанне, дієве «плекання Духа», служіння, осяяне щирою радістю від зречення мирських зваб і спокус на користь пізна- вання божественної Істини. «Наука. Релігія. Суспільство» 2013 № 352 Якщо би висловитись світсько-філософською мовою, то йдеться про розумом усві- домлений й, водночас, душею відчутий, ціннісно-смисловий пріоритет особливої, серцем зримої, радості від молитовного служіння Богові, а значить і людям, яким Господь завжди бажає лише добра. Чернецтво і священництво, отже є тим найвищим виміром істинного буття людини, цілковитої переконаності в тому, що «обрана дорога – найправдивіша». Відтак, висловлені вище спостереження й міркування акад. М.С. Грушевського щодо ва- гомості ролі ченців та священників у становленні києворуської державності як прямого наслідку окреслених пріоритетів українського християнського соціуму є важливими й з огляду на потребу зрозуміти, на яких підвалинах ґрунтується українське національне життя, хто і чому, впродовж віків, попри всі перешкоди, утиски й переслідування є мо- ральними авторитетами в національному бутті. Христоцентризм та христонаслідуваль- ність українського чернецтва і священства, констатовані митрополитом Іларіоном, мають для всебічного вивчення цієї проблематики першорядне значення. В цьому контекстуально-смисловому вимірові слід провести багатообіцяючу, на наш погляд, аксіологічну паралель між констатованим акад. М. Грушевським у далекій минув- шині духом та буттям, що цей дух відображає, вітчизняного православного чернецтва та сподіваннями на прийдешню аристократію, що її обрис у часи гіркої Руїни, осмислю- ючи наші помилки по визвольних змаганнях 1917 – 1921 років охарактеризував Дмитро Донцов. Руїна ця, як відомо, трапилася в нашій історії через прикру зраду України та її православного духу з боку національних керманичів, отруєних безбожницьким со- ціалізмом. У післяслові до мемуарної книги «Рік 1918, Київ» мислитель гостро, як свого часу Іван Вишенський та інші оборонці українського Православ’я, полемізуючи зі своїми ззовні народолюбними, але сутнісно псевдодемократичними опонентами зауважує: «Демагоги, які теревенять про “народ” (якого хочуть обернути в рабство) і про “малу людину”, окри- чують… нову аристократію, як нову касту визискувачів. Ні! Це будуть люди, які погор- джують в ім’я вищої цілі всім, що дороге “малій людині”: вигодами, спокоєм, ідилією, безпекою, кар’єрою, грошем, теплим домашнім кутом і достатком, забавами і насолодами шлунка і секса. Це – пророки, аскети, вожді… Це ті аристократи, що створили колись Орден Запорозький. Це творці нових вір, націй, держав, історії. Без них “мала людина” завше стає погноєм якоїсь орди завойовників. Таких викликав на Україну і Шевченко, був певний, що їх “діждемось таки колись”, коли чекав приходу “Вашингтона з новим і праведним законом”» (курсив наш – П.Я.) [4, с. 143-144]. Не варто, внаслідок очевидності, доводити те, що саме святокиївське православне чернецтво й священики, які заснували Михайлівський Золотоверхий та Печерську Лавру, що стали світильниками українського православ’я на тисячоліття й на весь світ, якнайкра- ще відповідає сподіванням Д. Донцова на нову аристократію, що, лише орієнтуючись на Слово Боже, єдина і може виступити для України й обезбожненої щонайменше з ХVІІІ ст. Європи отим «Вашингтоном», що дасть заблукалому у нетрях минущості світові вічно «Новий і Праведний закон». Аскетична жертовність, що передбачає зневагу до дорогих «малій людині» (або людині-масі, як її визначатиме Х. Ортега-і-Гасет) минущо-матеріаль- них вигод і визначає істинну аристократію, яка, як слушно зазначає Д. Донцов, «створила колись Орден Запорозький». Але для того, щоби такий лицарський за духом, чином та дією український мілітарний Орден постав у ХVІ – ХVІІІ віки, потрібно було, щоби цій з’яві передувала поява українських ченців-аскетів святокиївської доби, які, так само по- над усе ставили аксіологічні пріоритети захисту й возвеличення «малих отих рабів німих». А головно – їхнього спасіння. Молитвою й словом настанови, а у козацькі часи – молитвою та зброєю ці подвижники прагнули захищати «малу людину» від небезпечної «Наука. Релігія. Суспільство» 2013 № 3 53 перспективи «завше стати погноєм якоїсь орди завойовників». «Демагоги», які, згідно з Д. Донцовим, лише «теревенять про народ» насправді не бажають йому істинного спасін- ня, адже їхня ідеологія є безмежно далекою від тієї істинної свободи, що її єдина може принести людині православна віра. Д. Донцов правий і в іншому. Нещирі ридання над «на- родною долею», які не мають в основі щоденно-дієвого християнського опікування ду- ховним, а відтак і буттєвим здоров’ям кожної особистості та суспільства в цілому нічого не варті. Натомість, характерними для нашої духовної та буттєвої історії є інші приклади, варті для наслідування у всі часи. Православне чернецтво, починаючи від епохи Київсь- кої Русі в Україні, не лише засновувало монастирі, а й створювало при цих монастирях навчальні, лікувальні заклади високого рівня, дієво опікуючись тим, щоб український народ без віри й дарованих нею орієнтирів істинного буття не став «погноєм» для черго- вої орди завойовників, які хотіли бачити наш працелюбний народ своїми рабами, та ласих на українську родючу землю. Тож логічною, проте з деякими уточненнями, є й думка Д. Донцова щодо порятунку українців від орд завойовників «нашою стародавньою містикою, яка одна лиш зломить темну, шаманську містику панування червоної чи білої московської орди… тою містикою, яка вічним вогнем блискає з легенд старого Києва (про Апостола Андрія… лицаря Михай- лика), з нашої історії, письменства (“Слово о Полку Ігоря”, Шевченко, з Св. Софії Київської). Лиш ця містика, яку ігнорувалося досі, дасть непереможну силу новому 1917 чи 1918 року. Той…, хто знайде ключ до неї, заложить міцні, реальні підстави нової Київської держави. Треба, щоб “поруч Лаври стояв Капітолій” (Є. Маланюк). Бо не встоятися йому без неї» (курсив наш – П.Я) [4, с. 145-146]. Поділяючи в цілому вищевказані позиції слід, проте, подати деякі уточнюючі сам сенс розуміння феноменального духу нашої історії міркування. Першим з них є невідповідність терміна «містика» тому поняттю, що власне й бе- регло сам глибинний сенс буття українців впродовж тисячоліть нашої історії. Не «містика» це була, а вірність, краще б сказати – одухотвореність нашого національного буття пра- вославним характером розуміння себе, соціуму, світу, світу в собі. Саме через це і зберегли ми від стародавніх часів і до сьогодення унікальне відчування себе як духовних одиниць в неповторному універсумові національної й світової історії. Ця православна одухотво- реність лише через те, що вона є особливим найвищим станом служіння Богові «одна… зломить темну, шаманську містику панування червоної чи білої московської орди». Мі- стика іншу, нехай і більш примітивну від неї, містику не зломить. Для її подолання потрібне молитовно-дієве спілкування з Богом, прагнення жити не за чужорідними законами «шаманської орди», а за Заповідями Господніми, утверд- женими у тисячолітніх переданнях та традиціях й звичаєвості вітчизняного відчування й розуміння православної віри. Це –зцілить, а отже – приведе до подолання рабства, до ду- ховного й буттєвого звільнення. Також важливою є інша, вище цитована характеристи- ка: «Містикою, яка вічним вогнем блискає з легенд старого Києва (про Апостола Андрія… лицаря Михайлика), з нашої історії, письменства («Слово о Полку Ігоря», Шевченко, з Св. Софії Київської)». Названі Д. Донцовим знакові архетипи національної православ- ної ідентичності є не містичними, а саме духовними, Святим Духом осяяні і необхідністю служити Богові породжені. Саме тому – вони незнищенні, а відтак – ними й долаються неволя й небезпеки. І, нарешті, аксіологічно перспективною є ідея відродження національної державної ідентичності саме на засадах православного від Русі до України триваючого передання, ознаменованого вищепереліченими явищами національної культури. «Той… хто знайде ключ до неї, заложить міцні, реальні підстави нової Київської держави. Треба, щоб “поруч Лаври стояв Капітолій” (Є. Маланюк). Бо не встоятися йому без неї». Усвідомлення того, «Наука. Релігія. Суспільство» 2013 № 354 що саме відродження Духу українського Православ’я як наріжної підвалини національ- ної державності й суспільного життя є єдиним порятунком її від небезпек сучасного світу, є головним концептом цього міркування. Афористичний вираз Євгена Маланюка теж є максимально точним, адже Капітолій – символ законодавчої влади демократичних країн, повинен стояти поруч Лаври як осердя духовного передання, а отже – повинен повсякчас керуватися благом, що виходить з українського Православ’я, ґрунтуючись у своїй діяль- ності на одвічно притаманних нашому світогляду універсаліях христоцентризму та христо- наслідування. Значущою є ремарка Д. Донцова, «бо не встоятися йому без неї». Історія України кількох останніх століть ясно засвідчила справедливість цього твердження. Підсумовуючи сказане наголосимо на кількох вагомих моментах. Вітчизняне Право- слав’я від Хрещення Русі-України вже понад тисячоліття становить основу національного світогляду, моралі, етики, культури та естетичних поглядів. Від джерел, християнський світогляд українців став основою державотворчих процесів, наслідком яких було виникнен- ня потужної християнської держави – Київської Русі, а згодом саме православний світ- огляд, православна національно-культурна ідентичність, оборона її як духовного єства нашого народу були в центрі уваги визвольних змагань українців впродовж багатьох сотень літ. Захист цієї ідентичності від інокультурних та чужоземних агресій та експансій спричинив появу феномену козацтва як українського православного лицарства. Так само вагомим для розуміння духовного феномену національної історії подій та історії ідей як її питомого джерела є й те, що і гетьманська і козацька державність українців були равославними за духом і діями, оскільки на іманентному рівні відбивали настрої, а голов- но – трансцендентальні прагнення українського суспільства. Спроби ж побудувати українську державність не на православних національних підвалинах (соціалістично-атеїстичні уряди УНР, маріонеткова УРСР) скінчилися неми- нучою поразкою, оскільки не враховували сутності українських пріоритетів та цінностей, сутності тисячолітньої національної української ідеї, якою є наш спосіб славити Бога, наше українське від багатьох знаних і незнаних за іменами праведників передане Пра- вослав’я. Відтак – якщо й справді хочемо, щоби понадтисячолітня віра наших предків у Христа нескінченно тривала, бережучи її у серцях та бутті наших нащадків, якщо праг- немо справжньої української майбутньої державності, яка б не завезеному із закордонних центрів атеїзму, не глумові над нашими духовними святинями (цей гіркий досвід вже неодноразово повторювався в нашій історії), а самому православному єству українства відповідала, якщо хочемо, щоб Україна не силою, не зброєю, не імперським принижен- ням інших людей та народів, а це, до речі нам ніколи не було властивим, а осяянням віч- ного духовного знання, світлом нашої книги, що його несе, як про це сказано в нашому Духовному Гімні, в світі утверджувалася, а особливо – світлом нашого як особистісного, так і громадського прикладу повсякчасно-буттєвого дотримання духові Христової віри, то відповідаймо заповітові святокиївських пращурів «Свята Русь, бережи віру православ- ну!». В цьому – завжди був наш порятунок. В цьому було, є й буде наше покликання, наше служіння в світі. А отже – наше спасіння. 1. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні / Грушевський М. – К. : «Освіта» 1992. – 192 с. 2. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко). Українська Церква за час Руїни (1657 – 1687) / Митрополит Іларіон (Іван Огієнко). – К. : 2006. – 468 с. 3. Митрополит Іларіон (Іван Огієнко) Українське монашество / Митрополит Іларіон (Іван Огієнко). – К. : 2002. – 396 с. 4. Донцов Д. Рік 1918, Київ / Донцов Д. – К. : «Темпора», 2002. – 208 с. «Наука. Релігія. Суспільство» 2013 № 3 55 Павло Ямчук Отечественная Православная церковь и служение украинского общества Христу: прошлое, настоящее, перспективы (несколько размышлений в контексте празднования 1025-летнего периода существо- вания Руси-Украины в Христовой вере) В статье исследуется трансцендентальный феномен украинского Православья, начиная от времен становления и до нынешнего времени. Изучается сущность, характерные признаки и доминирующие способы проявления украинского православного передания и традиций, а также особенного отечественного духовно-философского понимания личности от Киевской Руси-Украины к Украине ХХІ ст. Ключевые слова: Православие, Украина, духовно-интеллектуальная идентичность, философия современности. Pavlo Yamchuk Pravoslvnaya Patriotic Church and the ministry of Christ Ukrainian society : past , present and prospects (some reflections in the context of the celebration of the 1025- year period of the Russia-Ukraine in the Christian faith) This article examines the phenomenon of transcendent Ukrainian Orthodoxy , from the time of formation and up to the present time. We study the nature , features and dominant ways to show the transmitted and the Ukrainian Orthodox traditions, as well as special national spiritual and philosophical understanding of the personality of Kievan Rus-Ukraine to Ukraine of the XXI century . Key words : Orthodox , Ukraine, spiritual and intellectual identity , the philosophy. Статтья надійшла до редакції 09.09.2013.

Institution

Similar Items