Віруючі в урср: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків (середина 1940-х — середина 1980-х років)

Віруючі в урср: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків (середина 1940-х — середина 1980-х років)

У статті висвітлюється громадянська позиція віруючих. Автор аналізує виконання ними різного роду громадянських і громадських обов’язків. Розглядається також участь віруючих у роботі громадських організацій. Ключові слова: віруючі, громадянські обов’язки, громадські обов’язки....

Повний опис

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2014
Автор: Бондарчук, П.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут історії України НАН України 2014
Назва видання:Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/87873
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Віруючі в урср: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків (середина 1940-х — середина 1980-х років) / П. Бондарчук // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. — К., 2014. — Вип. 19. — С. 54-75. — Бібліогр.: 104 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-87873
record_format dspace
spelling irk-123456789-878732016-05-20T03:03:03Z Віруючі в урср: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків (середина 1940-х — середина 1980-х років) Бондарчук, П. У статті висвітлюється громадянська позиція віруючих. Автор аналізує виконання ними різного роду громадянських і громадських обов’язків. Розглядається також участь віруючих у роботі громадських організацій. Ключові слова: віруючі, громадянські обов’язки, громадські обов’язки. В статье освещается гражданская позиция верующих. Автор анализирует исполнение ими разного рода гражданских и общественных обязанностей. Рассматривается также участие верующих в работе общественных организаций. Ключевые слова: верующие, гражданские обязанности, общественные обязанности. The article elucidates the civic position of believers. The author analyses their performance of civic and public duties. The participation of the faithful in the work of public organizations is also examined. Keywords: believers, civic duties, public duties. 2014 Article Віруючі в урср: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків (середина 1940-х — середина 1980-х років) / П. Бондарчук // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. — К., 2014. — Вип. 19. — С. 54-75. — Бібліогр.: 104 назв. — укр. XXXX-0115 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/87873 94(477)260.2:172.12”1945/1985“ uk Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика Інститут історії України НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
description У статті висвітлюється громадянська позиція віруючих. Автор аналізує виконання ними різного роду громадянських і громадських обов’язків. Розглядається також участь віруючих у роботі громадських організацій. Ключові слова: віруючі, громадянські обов’язки, громадські обов’язки.
format Article
author Бондарчук, П.
spellingShingle Бондарчук, П.
Віруючі в урср: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків (середина 1940-х — середина 1980-х років)
Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика
author_facet Бондарчук, П.
author_sort Бондарчук, П.
title Віруючі в урср: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків (середина 1940-х — середина 1980-х років)
title_short Віруючі в урср: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків (середина 1940-х — середина 1980-х років)
title_full Віруючі в урср: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків (середина 1940-х — середина 1980-х років)
title_fullStr Віруючі в урср: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків (середина 1940-х — середина 1980-х років)
title_full_unstemmed Віруючі в урср: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків (середина 1940-х — середина 1980-х років)
title_sort віруючі в урср: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків (середина 1940-х — середина 1980-х років)
publisher Інститут історії України НАН України
publishDate 2014
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/87873
citation_txt Віруючі в урср: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків (середина 1940-х — середина 1980-х років) / П. Бондарчук // Україна XX ст.: культура, ідеологія, політика: Зб. ст. — К., 2014. — Вип. 19. — С. 54-75. — Бібліогр.: 104 назв. — укр.
series Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика
work_keys_str_mv AT bondarčukp víruûčívursrgromadânsʹkapozicíâívikonannâgromadânsʹkihobovâzkívseredina1940hseredina1980hrokív
first_indexed 2025-07-06T15:32:01Z
last_indexed 2025-07-06T15:32:01Z
_version_ 1836912133008261120
fulltext Петро Бондарчук 54 Бондарчук Петро (м. Київ) Доктор історичних наук, провідний науковий співробітник відділу історії України другої половини XX ст. Інституту історії України УДК: 94(477)260.2:172.12”1945/1985“ ВІРУЮЧІ В УРСР: ГРОМАДЯНСЬКА ПОЗИЦІЯ І ВИКОНАННЯ ГРОМАДЯНСЬКИХ ОБОВ’ЯЗКІВ (СЕРЕДИНА 1940�х — СЕРЕДИНА 1980�х років) У статті висвітлюється громадянська позиція віруючих. Автор ана- лізує виконання ними різного роду громадянських і громадських обов’язків. Розглядається також участь віруючих у роботі громадських організацій. Ключові слова: віруючі, громадянські обов’язки, громадські обов’язки. Проблема «віруючі і суспільство» є багатогранною і стосується різних сфер життя віруючих. Одним з питань, що відображає цю проблематику, є громадянська позиція віруючих, виконання ними різного роду грома- дянських і громадських обов’язків, участь у роботі громадських орга- нізацій. Попри важливість його вивчення, в українській історіографії це питання досі залишається малодослідженим. У цій статті воно розгля- дається на прикладах віруючих, що належали до різних конфесій. Руська православна церква (далі — РПЦ) щодо радянського режиму займала в досліджуваний період лояльну позицію. Радянський дослідник П. Курочкін писав, що вона заявила про політичну підтримку соціаліс- тичного суспільного ладу і принцип лояльності лежить в основі полі- тичного курсу сучасного руського православ’я1. Віряни спрямовувалися на сумлінне виконання громадянських обов’язків. «Християнин, який замкнувся у вузькому колі своїх власних, хоча б і високих духовно- моральних інтересів, який думає лише про власне спасіння, — заявляв митрополит Никодим, — не може вважатися відповідним ідеалу брато- любства й жертовності»2. «Сучасний православний віруючий — це гро- мадянин СРСР, що добросовісно виконує свої обов’язки перед радянсь- ким суспільством […]. Прибічники руського православ’я є патріотами своєї країни», — відзначали радянські автори3. У посланні патріарха до Синоду РПЦ з нагоди 40-ліття перемоги радянського народу у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 років вказу- валося: «Будучи вірними дітьми Руської православної церкви, ми одно- часно є відданими громадянами своєї земної Вітчизни, любов до якої намагаємося виявити в живому і дієвому патріотизмі»4. Такі заклики і Віруючі в УРСР: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків 55 проповіді позитивно впливали на готовність парафіян РПЦ щодо вико- нання громадянських обов’язків — захищати вітчизну зі зброєю в руках, служити в лавах радянської армії. Не спостерігалися серед парафіян РПЦ і відмови (за окремими винятками) брати участь у виборах до органів радянської влади через релігійні переконання. Дещо частіше спостерігалися поміж них випадки відмови від участі в радянських громадських організаціях, оскільки такий спротив тягнув за собою менші утиски чи репресії на відміну від відмови служити в радянській армії. Зокрема, інколи вірні РПЦ не дозволяли своїм дітям вступати в піонерську організацію. Наприклад, Феодосія Варавва, жи- телька м. Мінська, а пізніше м. Львова, заявила директору школи, що вона не дозволить своєму сину стати піонером, тому що це безбожна організація, а вона, як віруюча мати, не може дозволити своїм дітям вступати в атеїстичні організації5. Вона постійно водила своїх дітей — сина і доньку — до церкви, і пояснювала, що «це наш бальзам, який зцілює наші душі і тіла»6. Проте така поведінка з боку православних віруючих у досліджуваний період була нетиповою, хоча в 1920-х роках вона була доволі поширена. Римо-католики, іудеї та ті з греко-католиків, які залишилися вірні своїй релігійній традиції, хоча загалом не відчували такого патріотизму як парафіяни РПЦ до радянської держави, однак, як правило, не відмов- лялися від виконання своїх громадянських обов’язків. В їхньому сере- довищі не спостерігалося поширених випадків відмови від служби в радянській армії (за окремими винятками), участі у виборах до радянсь- ких органів влади через релігійні переконання. Вони, як і вірні РПЦ, займали щодо радянської держави переважно лояльну позицію. Ігнорування радянських громадських організацій католиками, іудеями спостерігалося частіше. Такі випадки спостерігалися навіть серед тих католиків, що працювали в державних структурах. Уповноважений Ради в справах релігійних культів у Житомирській області 1950 року писав: «У районній газеті редакції газети “Сталінець” працюють троє дівчат като- лицького віросповідання, двоє з них — набирачі і одна — помічник набирача, останні в дні релігійних свят відвідують костьол в м. Довбиш, в комсомол не вступають»7. Переважно така поведінка була притаманна віруючим з високим або середнім ступенем релігійності, або серед тих, які зазнавали сильного впливу з боку релігійних членів сім’ї, родичів. Віруючі не всіх конфесій, що знаходилися на території УРСР, виявляли лояльне ставлення до радянської влади. Відмовлялися брати участь у виборах до Верховної Ради та місцевих Рад у цей період прибічники Істинно-православної церкви (далі — ІПЦ) та істинно-православні хрис- тияни (далі — ІПХ)8. Хоча тут слід відзначити, що прибічники ІПХ проявляли вираженішу антирадянську позицію, ніж ІПЦ. Петро Бондарчук 56 Ставлення ІПЦ до радянської влади відображено у відомій брошурі ІПЦ «Что должен знать православный христианин?», авторство якої належить протоієрею Ф. Андреєву і професору М. Новосьолову. У ній писалося: «На сучасну нам громадянську владу кожний християнин має дивитися як на потурання Боже для нашого покарання і напоумлення […]. Християнство і комунізм взаємно виключають одне одного і боротьба між ними неминуча […]. Введений громадянський шлюб, який у самому корінні знищує ідею сім’ї, встановленої самим Богом, і виходить тва- риняче життя […]. Громадянська влада висуває Православній Церкві вимогу виправдати її осоружні Християнству дії, тобто визнати револю- цію, яка є насиллям і Церквою ніколи виправдана бути не може […]. Причина гоніння на Церкву з боку невіруючої влади полягає в намаганні підкорити Церкву своєму впливу і через Церкву приготувати народ до майбутнього прийняття антихриста як політичного і духовного голови пропащого людства […]. Богоборство закінчиться тоді, коли нечестивець (антихрист) задумає стати проти самого Бога і побачимо царів земних і воїнства їх зібрані, щоб зіткнутися із антихристом, що перебуває при владі, і воїнством його […], якщо православного християнина звину- вачують у контрреволюції — цим не варто бентежитися; це обвину- вачення неправдиве і видумане ворогом Христа і є долею всіх сповідників віри»9. Старший інспектор уповноваженого Ради в справах релігій при РМ СРСР в УРСР Р. Швайка давав таку характеристику прибічникам ІПЦ (1973 р.): «Ведуть замкнутий спосіб життя, не працюють у колгоспі і на підприємстві, не беруть участі в суспільному житті, відмовляються від участі у виборах, не приймають пенсій, не пускають дітей до школи далі 4-х класів, не дозволяють вступати в піонери і комсомол. Для них характерний строгий аскетизм, часто призначають пости»10. Проте слід відзначити, що цю характеристику на початок 1970-х років можна було застосувати не щодо всіх істинно-православних, оскільки впродовж до- сліджуваного періоду в середовищі ІПЦ та ІПХ у світоглядних пріори- тетах відбулися певні зміни. До того ж радянський чиновник, даючи таку характеристику прибічникам ІПЦ, орієнтувався на здебільшого малоква- ліфіковані, малописьменні прошарки населення. Адже після репресій, яких у 1930-х роках зазнала ІПЦ (коли було знищено еліту та священство цієї течії, а частина віруючих визнала РПЦ), саме вони складали біль- шість ІПЦ. В основі ідеології ІПХ (багато в чому подібної до ІПЦ і тому чимало дослідників ідентифікують їх як одну течію) лежав антикомунізм. Він мав специфічний релігійний відтінок: «Із самого початку на всіх рівнях від єпископів до малописьменних бабусь […] утвердився погляд на Віруючі в УРСР: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків 57 радянську владу як на владу антихриста, а на Леніна як на сущого антихриста»11. Деякі радянські атрибути сприймалися, як антихристові, зокрема п’ятикутна зірка вважалася його печаткою. Небажання вшано- вувати антихриста лежало в основі відмови від державної служби, праці в колгоспах, служби в армії, участі в радянських громадських організаціях. Тими самими мотивами диктувалися відмови від участі у виборах в органи державної влади, реєстрацій, паспортів, користування електрикою та радіо. Прибічники ІПЦ, на відміну від ІПХ, таких крайностей у ставленні до влади та досягнень технічного прогресу переважно не виявляли12. Войовниче відношення в більшості істинно-православних християн до радянської влади (як влади антихриста) і її законів вважалося більшою чеснотою, ніж смирення, молитви і сорокаденні пости13. Особливо проявляли свою антирадянську позицію істинно-православні християни в повоєнний період. Приміром, не бажали брати участь у виборах до органів радянської влади «краснодраконівці» із сіл Китай- город і Демківка цієї області14. Така поведінка представників різних напрямів ІПХ спостерігалася в різних регіонах. Проте з часом секуляризаційні процеси зачепили і їхнє середовище — їх яскраво виражена «антирадянська релігійність» поступово слабшала. Якщо раніше, у повоєнний період, у середовищі істинно православних християн вважалася найбільшою чеснотою войовничість щодо анти- христа, невизнання радянських законів, то у 1970–1980-х роках більший акцент робився на традиційних християнських чеснотах: молитві, пості, покаянні, смиренні, покірності, працелюбстві15. У 1970-х роках багато істинно православних християн та вірних ІПЦ заявляли, що хоча влада і є безбожною, проте дана Богом і їй потрібно підкорятися. Більшість із них платили податки та оформляли різні документи в органах місцевої влади, отримували пенсії, користувалися транспортом. Від багатьох з них можна було почути: «Ми визнаємо радянську владу і підкоряємося її законам, але лише в тому випадку, коли це не суперечить нашим релігійним пере- конанням»16. Уже в 1970-х роках випадки відмови голосувати серед членів ІПХ не були частими. Юнаки йшли служити до лав радянської армії. У с. Євминка Козелецького району (Чернігівщина), де проживали прибічники ІПХ, всі школярі були піонерами і комсомольцями17. Тих істинно православних християн, що були налаштовані дуже анта- гоністично і вороже до радянської держави і влади, за даними О. Дем’я- нова (сюди він включав і прибічників ІПЦ), у 1970-х роках у Радянському Союзі було лише близько 20%, а більшість змушена була рахуватися з радянським устроєм життя. Представники першої групи вважали, що земля не радянська, а божа, а відтак не хотіли зв’язувати себе зобо- в’язаннями за її користування, що виражалося в небажанні платити податки тощо18. Петро Бондарчук 58 Інша група істинно православних (близько 70%), які лояльно ставилися до радянської влади, у своїй поведінці слідували євангельському припису «віддайте кесареві — кесареве, а боже — Богу». Вони платили податки, користувалися грішми, отримували пенсії тощо, хоча багато дій вважали гріховними. Проте, коли без виконання вимог радянського суспільства можна було прожити, вони намагалися обійти їх19. Хоча такий розподіл умовний, він дозволяє краще простежити особливості їхньої поведінки. Релігійна течія покутників, що виникла в середовищі греко-католиків, демонструвала позицію, подібну до тієї, що характерна для радикальних напрямів ІПХ. Як зазначали радянські посадовці, течія покутників може служити прикладом цілісного негативного ставлення до всіх виявів сус- пільного життя радянської країни. Вони проповідували відречення від світу, сім’ї20. Покутники відмовлялися визнавати радянську владу та її закони, голосувати під час виборів до органів влади. Вони здавали свої документи в міліцію або знищували їх21. У радянських документах зазначалося, що покутники розповсюд- жували чутки про майбутню світову війну, їхні лідери рекомендували їм здавати в радянські органи паспорти, урядові нагородні книжки «Мате- ринська слава», пенсійні книжки тощо. Покутникам заборонялося давати будь-які відповіді на запитання представників радянської влади чи осо- бам, що не належали до течії. Вони забороняли дітям відвідувати школу, знищували підручники та інші книги. Їм дозволялося (власними релігій- ними поглядами), зокрема жінкам, розривати шлюб з чоловіком [в като- лицизмі існує дуже жорсткий підхід до розривання шлюбу — П. Б.], кидати дітей, якщо ті не виявляли бажання стати покутниками22. Звернімося до конкретних прикладів із їхньої діяльності. У Сваляв- ському районі (Закарпаття) покутниці Смовеник, Циганін, Мижко, Дорош поздавали материнські книжки на право отримання допомоги та урядові нагороди. Подружжя Максимів із селища Перегінське Рожнятівського району (Івано-Франківщина) відмовилося від пенсій23. У с. Гніздичів, Жидачівського району Львівської області три покутниці зайшли в контору колгоспу ім. Кірова, де вони співали релігійні пісні і вимагали від працівників бухгалтерії виписати їх з «диявольської книги»24. 70-річний М. Патрійчук із с. Перегінське Івано-Франківської області повідомляв: «Нам говорили, щоб ми кидали роботу, щоб не пускали дітей до школи. У нас в Перегінському часто бував Поточняк [один із лідерів течії — П. Б.], збурював людей. Я те скоро зрозумів і перестав ходити на моління. А дружина моя наполягала, та коли я відмовився, вона сказала, що покине мене». М. Кіш згадувала, що заборонялося слухати радіо, читати газети, ходити в кіно. Одновірці зажадали від неї, щоб її донька залишила школу25. Віруючі в УРСР: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків 59 Покутники називали себе, коли їх запитували представники влади, «покутники», на запитання про рік народження називали рік вступу в групу, місцем проживання називали Середнянську гору26. В інструкції, розданій покутникам, в якій давалися вказівки про поведінку при бесідах із представниками влади, вказувалося: «Вони спитають Ваше ім’я? Ми повинні говорити обраниця божа. Вони спитають по-батькові? Ми по- винні відповідати, що наш батько отець небесний [...]. Вони спитають де живете? Ми повинні відповідати в домі господнім. Вони спитають, де той дім? Ми відповідаємо в с. Середнім на горі [...]. Вони спитають, де ми прописані? Ми відповідаємо — прописані в книзі христовій» тощо27. Поступово через переслідування з боку влади й втрату віри в досяг- нення мети частина покутників відмовилася від своїх колишніх поглядів. 1977 року у Воловецькому районі Закарпатської області із 34 покутників, що проживали там, 15 осіб вперше за тривалий період взяли участь у виборах у місцеві органи влади, інші поїхали на сезонні роботи28. У 1970– 1980-х роках діяльність течії згасала, хоча не припинялася. Досить неоднозначне ставлення до виконання громадянських обов’яз- ків властиве віруючим, які належали до протестантських релігійних організацій закритого типу. Цих вірян, відповідно до їхньої позиції щодо виконання громадянських обов’язків, можна умовно поділити на дві гру- пи. Члени легальних громад (за окремими винятками) виконували їх, хоча частина з них робила це неохоче. Зовсім інша ситуація була в середовищі нелегальних релігійних громад, де частина віруючих відмовлялася слу- жити в радянській армії, брати участь у виборах до органів радянської влади тощо. Простежимо погляди євангельських християн-баптистів у цій сфері. У СРСР євангельські християни ще 1923 року, а 1926 року баптисти визнали за своїми послідовниками право виконувати військовий обо- в’язок29. Така зміна ставлення до служби в армії зовсім не означала реформаційних змін у їхньому віровченні, оскільки воно допускало не- сення служби в армії. Здійснювався лише перегляд ставлення до радян- ської влади. Значно важче така переоцінка відбулася в середовищі мено- нітів, яким прийшлося переглянути окремі положення віровчення30. Керівництву Всесоюзної ради євангельських християн-баптистів (далі — ВР ЄХБ), аби зберігати більш-менш терпиме ставлення радянської влади до своєї конфесії, доводилося часто закликати віруючих до служіння батьківщині і «виховувати патріотизм» на шпальтах «Братского вест- ника», або озвучувати це в проповідях. Один із керівників ВР ЄХБ О. Карєв писав: «Кожний християнин повинен знати, що Бог дав йому не лише небесну Вітчизну, але й земну Батьківщину […]. Нема християнина, який не міг би бути корисним своїй Батьківщині, треба лише оновити в Петро Бондарчук 60 собі свідомість, що Богом нам дарована Вітчизна, а ми — Вітчизні, її тяготи мають бути нашими тяготами, її радощі — нашими радощами»31. У «Братском вестнике» вже з другої половини 1940-х років можна було зустріти вислови, що закликали не лише до правильного ставлення до Бога, а й до суспільної праці й громадянських обов’язків щодо своєї рідної країни32. Варто відзначити, що хоча керівництво ЄХБ і зайняло лояльну позицію до радянської влади та радянських законів, керівники низки громад і пересічні віруючі не завжди слідували його вказівкам. Приміром, 20 віруючих із громади ЄХБ с. Шпитьки Києво-Святошинського району Київської області (громада налічувала 21 особу), як повідомлялося в інформаційному листі про роботу уповноваженого Ради в справах релі- гійних культів (далі — РСРК) за січень–березень 1950 року, відмовилися виконувати громадянський обов’язок щодо служби в лавах радянської армії із зброєю в руках33. Вплив на них мав пресвітер сусідньої громади ЄХБ із с. Білогородка цього самого району Іванов, який разом з активом громади (14 осіб) 6 листопада 1949 року на зібранні відкрито голосував проти служби в радянській армії34. Подібний випадок трапився в громаді ЄХБ с. Ганнусівки Жовтневого району Станіславської області35. Пізніше такі випадки стали рідшими. Переважно члени громад євангельських християн-баптистів займали лояльну позицію стосовно радянської вла- ди36. Водночас слід зазначити, що служба віруючих в армії інколи могла мати не лише негативні наслідки для їхньої віри, а й для них самих. У процесі примусової жорсткої атеїзації, що здійснювалася там, калі- чилися людські душі, траплялися навіть трагічні випадки37. Ворожіше до виконання громадянських обов’язків і громадської активності в радянському суспільстві ставилися баптисти-ініціативники. Серед прибічників Ради церков євангельських християн-баптистів (далі — РЦ ЄХБ) навіть траплялася здача паспортів. На початок 1975 року паспорти здали 99 віруючих38. Один із керівників РЦ ЄХБ Г. Вінс заяв- ляв, що якщо не будуть виконані вимоги РЦ ЄХБ, то паспорти здадуть понад 9 тис. віруючих39. Член громади, що підпорядковувалася РЦ ЄХБ, із с. Великі Сорочинці, Миргородського району Полтавської області І. Кравченко говорив, що «наша віра проти вступу до профспілок, тому що вони є школою комунізму, а ми належимо до школи Ісуса Христа»40. Спостерігалися з боку баптистів-ініціативників й інші антирадянські прояви. Інший приклад показує ставлення пересічних баптистів-ініціативників до членства їхніх дітей у радянських громадських організаціях. 20 квітня 1968 року троє учнів другої пирятинської школи (Полтавщина), діти членів громади РЦ ЄХБ, не прийшли до школи під приводом хвороби й Віруючі в УРСР: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків 61 ухилилися від вступу до лав піонерської організації. Батьки цих дітей говорили: «Мій син віруючий, любить Бога, двом Господам служити не буде. Я маю право виховувати своїх дітей так, як сама знаю, вірю в Бога і діти мої будуть вірити. У піонери вступати — це гріх. До повноліття я її [доньку — П. Б.] буду виховувати так, як хочу і виховую її для себе, а не для вас». «Піонерський галстук — це символ крові», «Ми проти вступу дітей в піонери і в комсомол, так як піонери і комсомольці є атеїстами, а ми проти атеїстів»41. Пізніше, після тиску місцевої влади на батьків і відповідної роботи з дітьми з боку вчителів, вони стали піонерами. Проповідник РЦ ЄХБ з м. Миргорода В. Походун на запитання завуча Гоголівської школи, чому він не дозволяє носити піонерський галстук своїм дітям, відповів, що цей галстук є символом піонерів, комсомольців та комуністів, а їхня віра суперечить комуністичним ідеям. Дружина Походуна Євгенія в розмові з цим завучем сказала: «Комунізм — це безплідне дерево, а будь-яке безплідне дерево, сказав Ісус Христос, треба зрубати»42. Випадки заборони носити піонерський галстук із боку бап- тистів-ініціативників були зафіксовані й у м. Білій Церкві (Київщина)43 та в інших населених пунктах. Дещо відмінні, проте і багато в чому схожі до середовища єван- гельських християн-баптистів, процеси відбувалися в середовищі адвен- тистів сьомого дня. На VI Всеросійському з’їзді адвентистів сьомого дня (далі — АСД) було прийнято декларацію про те, що «адвентисти будуть нести будь-яку громадянську і військову службу в усіх її формах від- повідно до Основного Закону, який зобов’язані виконувати всі грома- дяни». У декларації вказувалося, що всякий, який діє інакше і спонукає інших до невиконання державних обов’язків, буде розглядатися як псевдовчитель44. Це рішення сприяло розколу серед адвентистів. Його невірним назвала всесвітня церква АСД, та й сам з’їзд, на якому не були належним чином представлені делегати місцевих громад і вищої цер- ковної організації, не міг вважатися легітимним, а його рішення такими, що мають силу45. І лише 1989 року керівництво течії АСД у СРСР заявило про невизнання цього рішення46. Такі суперечності стимулювали розкольницькі настрої серед адвентистів. Різке негативне ставлення до служби в радянській армії з боку ад- вентистів сьомого дня найбільш характерне для повоєнного періоду. Приміром, на початку 1950-х років із 6 осіб, мешканців с. Хмелище, Бердичівського району Житомирської області, яких призвали до лав ра- дянської армії, чотири відмовилися від зброї47. Схожі настрої панували і в сусідній громаді с. Скаківки, Бердичівського району, де з 14 осіб, забра- них до лав радянської армії, 14 було засуджено за відмову від служби зі зброєю48. Керівник громади адвентистів сьомого дня Люта в бесіді з Петро Бондарчук 62 уповноваженим РСРК у Дніпропетровській області Павловим заявляла: «Вся громада адвентистів сьомого дня дивиться негативно на військову службу, але вони рекомендують це питання вирішувати кожному віру- ючому самостійно. Проте члена громади, який згодився взяти зброю у руки, вони виключають зі своєї громади»49. Люта стверджувала, що союзний центр адвентистів сьомого дня теж ставиться негативно до військової служби. Упродовж одного–двох десятиліть погляди адвентистів сьомого дня під тиском влади зазнавали певних змін. Віряни легальних громад пере- важно погоджувалися з радянськими законами. До того ж вони за від- верто антирадянські акти могли бути виключені з громади50. Старший проповідник адвентистів сьомого дня Мельник заявляв, що вони виклю- чають членів громад, які не беруть зброю до рук для захисту бать- ківщини. Він зазначав, що вони тепер молодь допризовного віку не хрес- тять. «Нехай закінчать військову службу і якщо повернуться до нашого віровчення, то тоді будемо їх хрестити. Ми тепер не забороняємо молоді відвідувати кіно і дивитися наукові фільми [...]»51. Ворожіше до радянської влади ставились адвентисти-реформісти. Серед адвентистів, що відмовлялися брати зброю до рук, були переважно саме вони52. Відмовлялися вони й від виконання інших громадянських обов’язків. Так, 1950 року ховалися від голосування адвентисти-рефор- місти з деяких сіл Вінницького та Жмеринського районів, і з м. Вінниці53. Навіть у другій половині 1970-х років адвентисти-реформісти, які про- живали у Вінницькій області, зберігали негативне ставлення до заходів, що здійснювались органами влади. Їхні діти не відвідували школу в суботні дні, частина молоді ухилялася від служби в армії. Проте окремі сім’ї адвентистів-рефомістів брали участь у виборах до радянських орга- нів влади54. Траплялися серед адвентистів сьомого дня випадки заборони своїм дітям вступати в піонери. Один хлопчик із селища Нова Одеса Мико- лаївської області розказував: «Моя мати часто мене карала, била і ставила в куток на 2–3 години за те, що я не хотів молитися богу […]. В 1962 році мати дізналася, що я збираюся піти в школу, де мене мали прийняти в піонери. Вона мене дома закрила на замок і весь день нікуди не пускала, а коли піонери класом купили мені червоний галстук, то мати спалила його. Якось дідусь нам подарував репродуктор, але мати викинула його з дому, щоб я не слухав його […]. Дядько Толпа мене примушував вчити релігійні вірші і перевіряв як я їх вчив, крім того він мені говорив, щоб я в школі нікого не слухав, так як там всі невіруючі і вони помруть, а ми попадемо в рай»55. Поміж членів протестантських громад, які виступали проти низки радянських громадянських обов’язків, зокрема служби в армії, спостері- Віруючі в УРСР: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків 63 галося і розповсюдження художніх творів з агітацією за здійснення цих актів. У вірші «Непоклонник» звучало: «Непоклонник земному богатству Я не воин людей убивать Но я воин небесного града От греха чтобы души спасать. За врага меня все почитают Меня в тюрьмах голодных гноят А правители мне воспрещают Иисуса всегда возвещать». У повоєнний період не визнавали радянських законів про обов’язкову військову повинність і відмовлялися служити в радянській армії зі зброєю в руках частина п’ятидесятників56. Зокрема, упродовж 1955–1959 років за відмову від несення військової служби військовими трибуналами було засуджено 5 п’ятидесятників із Березнівського району Ровенської об- ласті57. Поступово під тиском влади таких виявів поведінки з боку п’ятидесятників ставало менше. Однак, у деякі періоди їхня опозиційна поведінка могла активізуватися. Приміром, у 1980-х роках у деяких регіонах почастішали відмови п’ятидесятників від служби в радянській армії. Зокрема, упродовж 1983–1986 років у Дубровицькому районі Ро- венської області військову присягу відмовилися складати 24 юнаки58. Для кращого розуміння ситуації, що склалася в середовищі п’яти- десятників, простежимо висловлювання вірян, які були противниками служби в радянській армії. Під час опитувань, проведених відділом атеїз- му Інституту філософії АН УРСР, п’ятидесятник із с. Лісна Тарновиця (Івано-Франківщина) відповів: «Якщо ворог нападе, хай інші беруть зброю. Християнину інша робота знайдеться»59. Його одновірець із с. Кострина Закарпатської області зазначив: «Будь-яка влада від бога і начальство від бога. Тому коритися їм треба тільки в добрих ділах. Коли ж начальство робить на шкоду божим заповідям, наприклад, дає зброю в руки, то цим порушується заповідь “не убий”»60. Проте такі погляди характерні далеко не для всіх вірян цього релі- гійного напряму. Окремі з них своєю поведінкою не відрізнялися від поведінки більшості радянських громадян. Приміром, п’ятидесятник Щ. з м. Єнакієве неодноразово висловлював свою незгоду з тим, що їхні керівники засуджують службу в радянській армії. Він також схвалював вчинок свого сина, який служив у лавах збройних сил61. Деякі п’ятидесятники відмовлялися брати участь у виборах до Вер- ховної Ради СРСР та місцевих рад. Наприклад, в 1950 році так вчинила невелика частина п’ятидесятників із м. Тростянця та селища Ладижин, Петро Бондарчук 64 Тростянецького району Вінницької області62. Проте серед п’ятидесят- ників відмова від голосування не набула широкого масштабу. Наприклад, 1954 року в с. Машів Любомльського району (Волинь) із групи п’яти- десятників у складі 70 осіб лише 14 віруючих не взяли участь у виборах до Верховної Ради, в 1957 році в П’ятихатському районі Дніпропет- ровської області відмовилися від голосування 2 особи63. Відмова п’яти- десятників була переважно пов’язана з позицією лідерів громад. Деякі віруючі, що належали до окремих п’ятидесятницьких течій, у досліджуваний період відмовлялися від радянських документів. Так, в 1960 році в одному із населених пунктів шість «суботствуючих п’яти- десятників» пішли до паспортного столу й заявили про відмову від паспортів, позаяк на своїх фотографіях бачать диявола64. Спостерігалися поміж п’ятидесятників і випадки заборони своїм дітям вступати до піонерської організації. Зокрема, у Полянській середній школі, Березнівського району Ровенської області близько 30 дітей із сімей п’ятидесятників через вплив батьків відмовлялися ставати піонерами, брати участь у гуртках та відвідувати клуб. Окремі діти, коли вчителі наполягали на цьому, піднімали крик та навіть падали на підлогу, впадали в істеричний стан. Така поведінка дітей нерідко була зумовлена заляку- ваннями з боку дорослих. Приміром, в 1959 році М. Удодик, з’явившись у школу, у присутності учнів зняв зі свого сина піонерський галстук і сказав йому: «Якщо ти будеш носити піонерський галстук, то я тебе на ньому повішу»65. До 1980-х років багато п’ятидесятників відмовилися від деяких анти- соціальних установок щодо радянських суспільних цінностей. На запи- тання (дослідження Інституту суспільних наук АН УРСР) «Чи берете ви участь у виборах у місцеві і центральні Ради народних депутатів?» із 469 опитаних 74% відповіли позитивно, з них 15% раніше не приймали участі, а тепер стали приймати. На запитання «Як ви ставитеся до вій- ськового обов’язку?» 80% п’ятидесятників із 480 опитаних дали пози- тивну відповідь66. Кілька десятиліть тому — у повоєнний період — ці відповіді розглядалися багатьма їхніми одновірцями як віровідступ- ництво. Однак зміни в соціально-політичній доктрині низки п’ятидесят- ницьких напрямів вплинули на свідомість пересічних віруючих. Слід відзначити, що помірковані погляди на радянські соціальні цін- ності у середовищі п’ятидесятників насамперед були характерні для чле- нів об’єднань християн євангельської віри (ХЄВ) — християн віри єван- гельської (ХВЄ), євангельських християн в дусі апостольському (ЄХДА) і суботствуючих п’ятидесятників (СП). Дуже рідко поміркованість прита- манна була вірянам, що входили в громади євангельських християн п’яти- десятників-сіоністів (ЄХПС) і євангельських християн святих сіоністів Віруючі в УРСР: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків 65 (ЄХСС)67. 1968 року Рада в справах релігій розпочала реєстрацію на автономних правах лояльних до радянської влади, незалежних від Союзу євангельських християн-баптистів, п’ятидесятницьких громад68. Щодо інших проводилася жорстка політика, спрямована на їхню ліквідацію. Непримиренну позицію щодо радянської влади, служби в армії та участі у виборах депутатів всіх рівнів у повоєнний період займали свідки Єгови. У довідці про становище релігійних культів уповноваженого РСРК за жовтень 1956 року вказувалося, що свідки Єгови не визнавали ра- дянської влади, відмовлялися служити в армії, брати в руки паспорти, брати участь у виборах до радянських органів влади, відмовлялися під- писуватися на радянські позики, не бажали пускати до школи своїх дітей69. У журналі свідків Єгови «Інформатор» (1956, № 2, с. 15) звучало: «Восстань! Восстань! Народ святой, Возьми твой острый меч, Настало время открыть бой, Его ведь не отвлечь. Не будем оставлять труда, И нашего меча, Пока не победим врага, Не сбросим мы с плеча»70. У березні 1950 року у день виборів до Верховної Ради у Володимир- Волинському, Локачівському та Іваничівському районах (Волинь) багато свідків Єгови, щоб не голосувати, на час виборів залишали село. Вони також відмовлялися підписуватися на державну позику, заявляючи: «Нам підписуватись не можна з релігійних причин, гроші он лежать, якщо Вам потрібно, беріть» тощо71. У тому самому році 12 свідків Єгови відмо- вилися взяти участь у виборах до Верховної Ради СРСР у с. Уїздці на Ровенщині 72. В інформаційному звіті уповноваженого в справах релігій- них культів за перший квартал 1946 року вказується, що в Ровенській області свідки Єгови своє небажання брати участь у виборах до Вер- ховної Ради СРСР аргументували так: «Ми свій голос віддали за бога і голосувати за кандидата значить голосувати за слугу сатани»73. У Тер- нопільській області свідки Єгови заявляли: «Ми на раду нечестивих не підемо, оскільки ми свої голоси віддали богу»74. У с. Богородичин Оти- нянського району Станіславської області 6 осіб, відмовляючись голосу- вати під час виборів, відповіли: «Ми можемо голосувати лише за бога»75. Випадки відмови свідків Єгови голосувати спостерігалися і в інших регіонах Станіславської області76. Брати участь у виборах до органів радянської влади 1957 року відмовилися свідки Єгови м. Горлівки. Їхній проповідник П. Пуко свою відмову мотивував тим, що всі свідки Єгови Петро Бондарчук 66 вже віддали свої голоси за нього [Єгову — П. Б.] та вищу теократичну владу77. Траплялися такі випадки і в інших місцевостях. Подібне ставлення свідків Єгови до радянських суспільних обов’язків нерідко була характерне і для 1960-х років. Так, віруюча Н. Коломієць, жителька Криму, заявляла: «Я вже вибрала собі суддю і керівника — бога. Тому я на вибори районної і міської Рад депутатів трудящих не піду. Я підпорядковуюся нашому уряду, виконуючи все те, що не проти слова божого»78. Траплялися випадки, коли свідки Єгови брали відривні талони під приводом виїзду в інші населені пункти, однак насправді нікуди не їздили79. Місцеві чиновники намагалися протидіяти таким діям віруючих, часто заздалегідь попереджаючи їх чи їхнє керівництво про недопус- тимість таких вчинків або прямо погрожуючи застосуванням репресій. Схоже було ставлення цих віруючих і до носіння зброї. Наприклад, Л. Миколюк сказав: «Захищати Батьківщину із зброєю в руках я не буду, бо це суперечить моїй вірі»80. Інший свідок Єгови — В. Петрук заявив: «Я не споганю своїх рук зброєю і Батьківщину захищати не буду, я воїн за “царство Єгови”»81. Житель м. Сваляви (Закарпаття) Пазяк на повістці написав: «Свідок Єгови в армії служити не буде і зброї в руки брати не хоче»82. Деякі зі свідків Єгови, які служили в армії, намагалися зайнятися там господарською роботою, щоб не служити зі зброєю83. Проте уже в хрущовську добу випадки невиконання ними громадянських обов’язків були рідшими, ніж у повоєнний період. Деякі віруючі навіть відмовлялися брати до рук документи — пас- порти, військові квитки тощо. Так, віруючий Петро Ф. із Ровенщини відмовлявся взяти платіжне повідомлення про сплату податку. Коли ж посильний почав наполягати, він взяв його двома паличками й кинув у грубу, заявивши, що він не приймає послань від антихриста84. Окремі віруючі навіть спалювали свої паспорти85. Деякі групи віруючих, зокрема жителі Закарпатської області, які проживали в прикордонній межі, де паспортизація була обов’язкова, брали лише паспорти86. Такою своєю позицією свідки Єгови нагадували прибічників ІПХ і покутників. Колишній керівник єговістської кілки (гуртка) К. Малиняк згадував, що він відмовлявся передплачувати радянські позики, а потім відмовився служити в радянській армії (за що був покараний згідно із радянським законодавством)87. Таких випадків покарання віруючих за невиконання окремих радянських громадянських обов’язків було чимало. Поступово, впродовж 1940–1980-х років ставлення свідків Єгови до виконання різних обов’язків зазнало окремих змін. Це було зумовлено не лише репресіями з боку радянської влади (згадаймо повоєнні виселення свідків Єгови до Сибіру і засудження багатьох їхніх активістів у повоєн- ний період до тривалих термінів ув’язнення), а й самими процесами в Віруючі в УРСР: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків 67 їхньому середовищі. В 1953 році у м. Берн (Швейцарія) відбувся світовий конгрес свідків Єгови, на якому було вирішено, що свідки Єгови з повагою ставляться до державних конституційних законів, створених у дусі поваги до Бога. Вони отримали дозвіл отримувати паспорти, ставати на військовий облік, працювати в колгоспах88. Проте рішення світового конгресу свідків Єгови втілювалися в життя пересічних віруючих у СРСР доволі повільно. До того ж вони не охоплювали всіх сфер поведінки, в яких свідки Єгови традиційно демонстрували свої асоціальні дії. Деякі асоціальні прояви були властиві не лише свідкам Єгови, що проживали в СРСР (хоча в тоталітарних державах найбільше), а й в інших країнах світу. Вони негативно ставилися навіть до демократичних сус- пільних засад, вважаючи їх такими, що не повністю відповідають їхнім теократичним нормам. Одному з лідерів свідків Єгови, зокрема, належать слова: «Уряд Америки зважено на вагах божих і знайдено недостатнім. Поряд із іншими урядами він впаде в найближчий час. Він має впасти і впаде, бо царство Єгови вже настає»89. Тут же варто додати, що ставлення до влади свідків Єгови значною мірою зумовлювалося й рекомендаціями їхніх місцевих керівників, які могли змінювати свою позицію на те чи інше питання. Зокрема, у по- воєнний період деякі громади не брали участь у виборах, потім у 1960-х роках відмовлялися від цієї тактики, а через деякий період під впливом керівництва поверталися до неї. Інші ж, навпаки, активно брали участь у виборах. Схоже спостерігалося в ставленні до служби в армії, належності до профспілок. Загалом на період 1970–1980 років погляди більшості свідків Єгови на радянські соціальні цінності стали більш лояльними порівняно з повоєн- ним періодом. Так, якщо в 1950-х роках подання заяви з проханням прийняти до профспілки чи стати на військовий облік розцінювалось як порушення «лояльності до теократії», то в 1970-х ці дії не були для більшості свідків Єгови релігійною проблемою90. Це ще більшою мірою стосується 1980-х років. Низка свідків Єгови навіть декларували важливість виконання окремих громадянських обов’язків. Для прикладу, на питання «Виконання яких громадських обов’язків Ви вважаєте для себе необхідним?», 6,9% віру- ючих відповіли «Служити в радянській армії», 10,2% — «Брати участь у виборах», 9,98% — «Брати участь у соціалістичному змаганні», 3,5% — «Брати активну участь у діяльності профспілкової організації», 5,5% — «Бути винахідником і раціоналізатором на виробництві», не відповіли — 64%. З 3067 опитаних віруючих лише 57 (менше 2%) дали негативні відповіді: «Ніяких громадянських обов’язків виконувати не можна», «Голосую лише за Бога», «Я — воїн христовий» тощо91. Петро Бондарчук 68 На питання, що ставилося свідкам Єгови: «Яка ваша участь у гро- мадській роботі?» (1974–1978 рр.) 1% віруючих відповіли, що мають по 1 дорученню, 5% — декілька, 16% — мають тимчасові доручення, 78% — не мали жодних. Із 376 свідків Єгови, що не мали громадських доручень, 7% послалися на поганий стан здоров’я, 3% — на сімейні обставини, 28% — на те, що їх ніхто не залучав, 24% — не назвали мотивів і лише 38% твердо заявили, що не виконують громадські доручення через свої релігійні переконання92. Водночас частина позитивних відповідей на ко- ристь виконання громадянських та громадських обов’язків не відобра- жала реальну картину — багато вірян приховували своє істинне став- лення до їх виконання. Багато єговістських громад, після відповідної роботи радянських ор- ганів з їхніми керівниками, активом відмежовувалися від бруклінського центру. Наприкінці 1970-х років лише в Закарпатті таких нараховувалося 15. Подібна ситуація спостерігалася в Чернівецькій, Ровенській областях та інших регіонах93. У таких громадах, як правило, втілювалися суспільні установки, які не суперечили радянським законам. Однак навіть наприкінці 1970-х — першій половині 1980-х років свідки Єгови становили вагому частку серед осіб, що відмовлялися брати участь у виборах до радянських органів влади за релігійними переко- наннями. Наприклад, в 1977 році у Львівській області не голосувало 22 свідки Єгови, в Донецькій — 19 (12 — свідків Єгови і 7 п’яти- десятників), в Одеській області не взяли участь у виборах понад 100 осіб, переважно свідків Єгови94. Хоча зміни на користь виконання радянських громадських обов’язків спостерігалися. Приміром, у 1977 році із 1558 свідків Єгови Львівської області не брали участь у виборах до радянських органів влади лише 22 особи, а за останні п’ять років (на той період) за відмову служити в армії було притягнуто лише 4 особи, тоді як в 1960-х роках свідки Єгови області «всі без винятку відмовлялися від служби в Радянській армії, від участі у виборах до органів влади»95. В 1977 році із 329 свідків Єгови Глибоцького і Заставнівського районів Чернівецької області не голосували 104 особи, а за останні п’ять років (на той період) за відмову служити в радянській армії до кримінальної відповідальності було притягнуто 7 осіб. Однак у 1960-х роках, як вка- зується у доповідній записці старшого інспектора Ради в справах релігій, всі свідки Єгови області відмовлялися служити в армії та брати участь у виборах96. У 1982 році в УРСР було зафіксовано 141 випадок відмови свідків Єгови від виконання громадянських обов’язків. Загалом це скла- дало 60% від всіх таких правопорушень, здійснених представниками всіх конфесій97. Попри всі намагання влади контролювати поведінку свідків Єгови, що проявлялося, зокрема, у дезорганізації їхнього керівництва, розкладанні Віруючі в УРСР: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків 69 зсередини їхніх громад, насадження паралельних організаційних струк- тур, прийняття постанов про посилення атеїстичної діяльності, радянсь- кий режим таки не зумів зігнути цих віруючих. Їх кількісний склад впродовж досліджуваного періоду постійно зростав. Це в свою чергу давало їм надію, що їхня віра правильна, Бог турбується про них і від- кривало додаткові внутрішні сили для опору антирелігійним діям ра- дянського режиму. Аналізуючи соціальну свідомість і поведінку віруючих усіх конфесій, зазначимо, що впродовж досліджуваного періоду відмов від виконання громадянських обов’язків ставало загалом менше. У довідці про релігійне сектантство в Україні (грудень 1979 р.), за підписом голови Ради в справах релігій при Раді міністрів УРСР М. Колесника, зазначалося, що помітно зменшилася кількість відмов від участі у виборах до Рад народ- них депутатів і від служби в армії98. Уже в 1980-х роках 44% опитаних у Волинській області молодих віруючих (п’ятидесятники, адвентисти сьо- мого дня, євангельські християни-баптисти) заявили: «Виконання грома- дянського обов’язку перед колективом і суспільством узгоджується з моїми релігійними переконаннями»99. Отримати повнішу загальну картину про пріоритет релігійних обов’яз- ків над громадянськими у свідомості віруючих можна отримати, звер- нувшись до даних соціологічних досліджень. Опитування відділу науко- вого атеїзму Інституту філософії АН УРСР (1963–1966 рр.) дало такі результати100. Таблиця 1. Розуміння віруючими свого громадянського обов’язку Характер відповідей Кількість відповідей У % до загальної кількості Обов’язок перед Богом 445 47,8 Обов’язок перед державою 141 15,2 Людина незалежна ні від кого 38 4,1 Неконкретні відповіді 189 19,7 Не знають 74 7,9 Не відповіли 49 5,9 Разом 930 100,0 Дані, вміщені в таблиці, показують, що майже половина опитуваних відверто визнала, що обов’язок перед Богом важливіший, ніж обов’язок перед державою. Цих осіб було більше втричі, ніж тих, для яких пріо- ритетом був обов’язок перед державою. Дали неконкретні відповіді й не Петро Бондарчук 70 відповіли переважно віряни, які належали до першої групи, однак по- боялися відкрито визнати пріоритет Бога над державою. Загалом на рівні буденної релігійної свідомості віруючих можна ви- ділити три установки до радянської соціальної дійсності: антисоціальну, пасивно-споглядальну і позитивно-орієнтовану. Ці три установки дозво- ляють виділити три типи віруючих. Розглянемо їх на прикладі свідків Єгови. Віруючі, яким була притаманна перша установка, недоброзичливо ставилися до позарелігійного життя. Явища суспільного життя вони трак- тували в дусі єговістської доктрини, як такі, що є витвором сатани, і тому згинуть в «армагедоні», відмовлялися служити в радянській армії, брати участь у голосуванні на виборах до Рад депутатів. Їх діти не носили піонерські галстуки, не брали участі в громадському житті. Свідки Єгови з другою установкою до радянської дійсності відріз- нялися від інших невизначеністю та нестійкістю оцінок явищ суспільного життя. У них був відсутній інтерес до того, що лежало за межами їх побуту, вони байдуже ставилися до соціальної дійсності. На запитання, як вони розуміють те чи інше явище суспільного життя, вони відповідали неохоче. Віруючі, для яких була характерна третя установка, позитивно оціню- вали радянську дійсність, економічний і культурний розвиток, все, що поліпшувало їхнє життя. Від них можна було почути такі вислови «Всі влади від бога, а радянська влада найкраща від існуючих»101. Слід відзначити, що віруючим кожної групи була властива розбіжність між декларованими соціальними поглядами та соціальними діями. Так, серед свідків Єгови, що належали до першої групи, близько 3% маску- вали свої погляди на радянське суспільство, однак їх реальна поведінка виявилась антирадянською і активно релігійною. У тих, що належали до другої групи, розбіжностей між декларованими соціальними поглядами та поведінкою було ще більше, а кількість віруючих, що належали до цієї групи, становила 28,8% опитаних віруючих. Третя група була найбіль- шою і включала 52,2% віруючих102. Усього було опитано 474 свідків Єгови — мешканців західних областей України103. Поступки віруючих радянському режиму і поступовий рух у бік по- зиції «ми такі як всі» не завжди позитивно впливали на релігійність, і, навіть, на особисте життя. «Соціальна ціль досягається лише ціною звуження особистості»104, — писав К.-Г. Юнг. Серед віруючих, особливо членів релігійних громад відкритого типу, які часто займали нонконфор- містську позицію до насадження владою атеїзму, це траплялося неод- норазово. Підсумовуючи сказане вище відзначимо, що ставлення віруючих до виконання громадянських обов’язків значним чином формувалося соці- Віруючі в УРСР: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків 71 альними ідеологіями різних конфесій, що трактували соціальні ідеї під тим чи іншим кутом зору. Відтак віруючі, які належали до конфесій лояльних до радянської влади, займали до суспільних цінностей СРСР переважно позитивну позицію. Тому з боку вірян, які належали до легальних релігійних організацій, відмови від служби в радянській армії, брати участь у виборах до Верховної Ради та місцевих Рад депутатів тощо, спостерігалися рідко. Здебільшого вони припадали на легальні громади ЄХБ та АСД, тоді як серед православних, католиків, іудеїв вони були винятками. Віруючі, які належали до нелегальних релігійних організацій, стави- лися до радянських суспільних цінностей часто негативно. Переважна частина відмов від виконання громадянських обов’язків припадала на віруючих, що належали до нелегальних релігійних громад закритого типу: п’ятидесятників, свідків Єгови, баптистів-ініціативників, адвен- тистів-реформістів та низки інших невеликих релігійних організацій, що існували в УРСР нелегально. Впродовж 1940–1980-х років через дії влади і силових структур спо- стерігається зменшення відмов віруючих від демонстрації антирадянської суспільної поведінки. Віруючі дедалі частіше змушені були приховувати своє справжнє ставлення до виконання різних громадянських та громад- ських обов’язків, намагаючись не виділятися із суспільної маси. Спосте- рігалося поступове зменшення опозиційності членів нелегальних релігій- них організацій щодо служби в радянській армії, участі у виборах до Верховної ради, роботи в радянських установах, на підприємствах, у колгоспах тощо. Бондарчук Петр (г. Киев) Доктор исторических наук, ведущий научный сотрудник отдела истории Украины второй половины XX в. Института истории Украины НАН Украины. Верующие в УССР: гражданская позиция и исполнение гражданских обязан- ностей (середина 1940-х — середина 1980-х годов) В статье освещается гражданская позиция верующих. Автор анализирует испол- нение ими разного рода гражданских и общественных обязанностей. Рассматривается также участие верующих в работе общественных организаций. Ключевые слова: верующие, гражданские обязанности, общественные обязанности. Bondarchuk Petro (Kyiv) Doctor of Historical Sciences (Dr hab. in History), Leading Research Fellow, Institute of History of Ukraine, National Academy of Sciences of Ukraine The believers in Soviet Ukraine: the civic position and the performance of civic duties (the middle 1940s — the middle 1980s) Петро Бондарчук 72 The article elucidates the civic position of believers. The author analyses their performance of civic and public duties. The participation of the faithful in the work of public organizations is also examined. Keywords: believers, civic duties, public duties. ———————— 1 Курочкин П.К. Эволюция современного русского православия. — М.: Наука, 1971. — С. 137. 2 Заседание Богословской комиссии ХМК [Христианской мирной конференции] 12– 14 сентября 1972 года в Москве: Приветственная речь митрополита Ленинградского и Новгородского Никодима, президента ХМК, учасника заседания // Журнал Московской Патриархии. — 1972. — № 10. — С. 44. 3 Курочкин П.К. Указ соч. — С. 138. 4 Послание Святейшего Патриарха Московского и всея Руси Пимена и Священного Синода Преосвященным архипастырям, боголюбивым пастырям, честному иночеству и всей возлюбленной пастве Русской Православной Церкви к 40-летию Победы советского народа в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг. // Журнал Московской Пат- риархии. — 1985. — № 5. — С. 5. 5 Bourdeaux M. Patriarch and prophets:Persecution of the Russian Orthodox Church Today. — N.Y.: Washington Praeger Publishers, 1970. — P. 166. 6 Idid. 7 Сергійчук В. У боротьбі за рідну віру римо-католики завжди були несхитні. — К.: Дніпро, 2001. — С. 83. 8 Центральний державний архів вищих органів влади і управління України (далі — ЦДАВО України). — Ф. 4648. — Оп. 7. — Спр. 45. — Арк. 73. 9 Шкаровский М.В. Русская Православная Церковь при Сталине и Хрущеве (Госу- дарственно-церковные отношения в СССР в 1939–1964 годах). — М.: Изд-во Кру- тицкого подворья, 2005. — С. 228. 10 ЦДАВО України. — Ф. 4648. — Оп. 5. — Спр. 332. — Арк. 53. 11 Шкаровский М.В. Указ. соч. — С. 245–246. 12 Там само. — С. 246. 13 Демьянов А.И. Истинно-православное християнство: Критика идеологии и дея- тельности. — Воронеж: Изд-во Воронеж. ун-та, 1984. — С. 101. 14 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі — ЦДАГО України). — Ф. 1. — Оп. 24.– Спр. 12. — Арк. 208. 15 Див.: Некоторые особенности истинно-православного християнства // Вопросы научного атеизма. — Вып. 24. Эволюция христианского сектантства. — М.: Мысль, 1969. — С. 195–196. 16 Там же. — С. 193. 17 Мащенко С.Г. К характеристике эволюции секты «истинно-православные хрис- тиане» // Вопросы атеизма. — Вып. 17. — К., 1981. — С. 148. 18 Демьянов А.И. Указ. соч. — С. 94. 19 Там же. — С. 95–96. 20 ЦДАВО України. — Ф. 4648. — Оп. 1. — Спр. 459. — Арк. 23. 21 Григор’єв Ю.М. Бузувіри. — Л.: Каменяр, 1974. — С. 68. 22 ЦДАВО України. — Ф. 4648. — Оп. 1. — Спр. 446. — Арк. 28. 23 Там само. — Арк. 29. Віруючі в УРСР: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків 73 24 Шиш А. Уніати-покутники. Хто вони? — Ужгород: Карпати, 1978. — С. 55. 25 Григор’єв Ю.М. Назв. праця. — С. 65. 26 ЦДАВО України. — Ф. 4648. — Оп. 1 — Спр. 447. — Арк. 92. 27 Там само. — Спр. 446. — Арк. 40. 28 Там само. — Оп. 7. — Спр. 45. — Арк. 73. 29 Клибанов А.М. Из мира религиозного сектантства: Встречи. Беседы. Наблюдения. — М.: Политиздат, 1974. — С. 110. 30 Там же. — С. 110–111. 31 Карев А.В. Избранные статьи. — М.: Изд. ВСЕХБ, 1977. — С. 179. 32 Я. И. Ж. Старый год и новый год // Братский вестник. — 1949. — № 1. — С. 5. 33 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 24. — Спр. 12. — Арк. 190. 34 Там само. — Арк. 189–190. 35 Там само. — Арк. 190. 36 Там само. — Оп. 23. — Спр. 1640. — Арк. 186. 37 Див., зокрема: ЦДАВО України. — Ф. 4648. — Оп. 5. — Спр. 321. — Арк. 88–89. 38 Там само. — Оп. 7. — Спр. 1. — Арк. 6. 39 Там само. 40 Лахно О. Діяльність прибічників «Ради церков євангельських християн баптистів» у 60-х роках ХХ ст. на Полтавщині // П’ята Полтавська наукова конференція з істо- ричного краєзнавства: Матеріали доповідей і повідомлень (3–4 грудня 2003 р.). — Полтава, 2003. — С. 141. 41 Там само. — С. 145. 42 Там само. — С. 141. 43 ЦДАВО України. — Ф. 4648. — Оп. 2. — Спр. 389. — Арк. 117. 44 Парасюк А.Ф., Жукалюк Н.А. Бедная, бросаемая бурею: Исторические очерки к 40-летнему юбилею Церкви АСД в Украине. — К.: Джерело життя, 1997. — С. 167–168. 45 Там же. — С. 168. 46 Там же. — С. 168–169. 47 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 4555. — Арк. 69. 48 Там само. 49 Там само. — Спр. 1639. — Арк. 19. 50 Див.: Мельничук В. Хвалимся и скорбим. — Черновцы: Букрек, 2005. — С. 141, 145 та ін. 51 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 24. — Спр. 2741. — Арк. 221. 52 Див.: Мельничук В. Указ соч. — С. 142, 145, 159 та ін. 53 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 24. — Спр. 12. — Арк. 208. 54 ЦДАВО України. — Ф. 4648. — Оп. 7. — Спр. 53 — Арк. 3. 55 Там само. — Оп. 2. — Спр. 403. — Арк. 28. 56 ЦДАГО України. — Оп. 24. — Спр. 12. — Арк. 15. 57 ЦДАВО України. — Ф. 4648. — Оп. 2. — Спр. 295. — Арк. 2. 58 Грушова Т.В. Радянська держава та секта п’ятидесятників в Україні (початок 1920– 1991) / Дис. канд. іст. наук / Запорізький держ. ун-т. — Запоріжжя, 2000. — С. 157. 59 Терещенко Ю. Антисуспільні повчання і діяльність п’ятидесятників. — К.: Політвидав України, 1975. — С. 84. 60 Там само. — С. 84–85. 61 Солдатенко В.Е. Пятидесятники. — Донецк: Донбасс, 1972. — С. 53–54. 62 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 24. — Спр. 12. — Арк. 208. 63 Грушова Т.В. Назв праця. — С. 110. 64 Грушова Т.В. Назв. праця. — С. 120. Петро Бондарчук 74 65 ЦДАВО України. — Ф. 4648. — Оп. 2. — Спр. 295. — Арк. 3. 66 Мельник В.И. Эволюция современного пятидесятничества. — Львов: Вища школа, 1985. — С. 90–91. 67 Граждан В.Д. Вероучение и мораль пятидесятников. — М., 1989. — С. 24. 68 Там же. — С. 24–25. 69 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 24. — Спр. 4263. — Арк. 253. 70 Москаленко А.Т. Современный иеговизм. — Новосибирск: Наука, 1971. — С. 206. 71 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 24. — Спр. 12. — Арк. 207–208. 72 Там само — Арк. 17. 73 Там само. — Оп. 23. — Спр. 2846. — Арк. 6. 74 Там само. 75 Там само. — Оп. 24. — Спр. 12. — Арк. 208. 76 Там само. 77 Даниленко И. Откуда они пришли и что проповедуют (О реакционной сути религиозной секты иеговистов). — [Сталино]: Сталинское обл. изд., 1958. — С. 22. 78 Герасименко В.К., Захаров М.Ф., Цветков В.Д. С чужого голоса. — [б. м.]: Таврия, 1975. — С. 50. 79 Там же. 80 Демченко М. Хто такі єговісти. — К.: Держполітвидав УРСР, 1958. — С. 20. 81 Там само. 82 Яценко Б. Одкровення слуг жовтого диявола. — Ужгород: Закарпатське обласне книжково-газетне видавництво, 1968. — С. 17. 83 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 24. — Спр. 4263. — Арк. 254. 84 Демченко М. Назв. праця. — С. 20. 85 ЦДАВО України. Ф. 1. — Оп. 5. — Спр. 238. — Арк. 30. 86 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 24. — Спр. 4263. — Арк. 254. 87 Малиняк К. Правду скажу (Розповідь колишнього керівника єговістської кілки). — Дрогобич, 1958. — С. 20–21. 88 Лешко О. Становище єговістських громад Закарпаття в 1946 — 2002 роках // Держава і Церква: уроки минулого і проблеми сьогодення / Матеріали міжнародної нау- ково-практичної конференції (27 листопада 2003 р., м. Ужгород). — Ужгород, 2003. — С. 127; Делеган М. Документи Державного архіву Закарпатської області про переслі- дування сектантів-єговістів у 1943–1953 рр. // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 1999. — Вип. 1/2. — С. 425. 89 Бартошевич Э. Именем бога Иеговы. — М.: Политиздат, 1960. — С. 84. 90 Яроцкий П.Л. Эволюция современного иеговизма. — К.: Политиздат Украины, 1981. — С.114; Його ж. Кризис иеговизма (критический анализ идеологии и эволюции обыденного религиозного сознания). — К.: Наукова думка, 1979. — С. 237. 91 Там же. — С. 113, 237. 92 Гринів Є.А. Бруклін на роздоріжжі (Єговізм в умовах кризи релігії). — К., 1980. — С. 40. 93 Эволюция религиозного сознания и деятельности свидетелей Иеговы // Вопросы научного атеизма. — Вып. 24. Эволюция христианского сектантства в СССР. — М.: Мысль, 1979. — С. 139. 94 ЦДАВО України. — Ф. 4648. — Оп. 7. — Спр. 45. — Арк. 73. 95 Там само. — Спр. 84. — Арк. 90. 96 Там само. — Арк. 101. 97 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 25. — Спр. 2403. — Арк. 38. 98 ЦДАВО України. — Ф. 4648. — Оп. 7. — Спр. 100. — Арк. 106. Віруючі в УРСР: громадянська позиція і виконання громадянських обов’язків 75 99 Сапрыкин В.А. Трудовой коллектив: атеисты и верующие. — М.: Политиздат, 1990. — С. 164. 100 Василега В.О. Соціальна активність особи — фактор подолання релігійності // Соціологічні дослідження. — 1971. — Вип. 2. — С. 64. 101 Єговізм і єговісти / А.А. Шиш, І.І. Пугач, М.М. Закович та ін.; АН УРСР. Ін-т філософії; Відп. ред. М.М. Закович. — К.: Наукова думка, 1974. — С. 97–98. 102 Там само. — С. 99. 103 Там само. — С. 90. 104 Юнг К.-Г. Стадии жизни // Юнг К.-Г Сознание и бессознательное. — СПб.; М.: Университетская книга, 1997. — С. 22.

Схожі ресурси