Укріплені поселення середини ХІІІ–XV ст. на Правобережжі Київської землі

Спроби класифікувати укріплені поселення за зовнішніми ознаками здійснювались з середини ХІХ ст. Як показали дослідження, на території Київської землі матеріали середини ХІІІ–XV ст. виявлено на 51 городищі. Загалом розвиток фортифікаційних споруд Київської землі – це закономірний процес, який...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2013
1. Verfasser:	Капустін, К.М.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут археології НАН України 2013
Schriftenreihe:	Археологія і давня історія України
Schlagworte:	Статті
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/89518
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Укріплені поселення середини ХІІІ–XV ст. на Правобережжі Київської землі / К.М. Капустін // Археологія і давня історія України: Зб. наук. пр. — К.: ІА НАН України, 2013. — Вип. 11. — С. 71-81. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-89518
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-895182015-12-15T03:02:04Z Укріплені поселення середини ХІІІ–XV ст. на Правобережжі Київської землі Капустін, К.М. Статті Спроби класифікувати укріплені поселення за зовнішніми ознаками здійснювались з середини ХІХ ст. Як показали дослідження, на території Київської землі матеріали середини ХІІІ–XV ст. виявлено на 51 городищі. Загалом розвиток фортифікаційних споруд Київської землі – це закономірний процес, який мав свою специфіку в силу географічного розташування, політичного та економічного розвитку конкретного регіону на певному відрізку часу. Попытки классифицировать укрепленные поселения по внешним признакам проводились с середины ХІХ в. Как показали исследования на территории Киевской земли, материалы середины ХІІІ–XV вв. выявлено на 51 городище. В целом развитие и эволюция фортификационных сооружений Киевской земли – это закономерные процесс, который имел свою специфику в силу особенностей географического расположения, политического и экономического развития конкретного региона на определенном отрезке времени. Attempts to classify the fortified settlements by external features were made from the mid–ХIX century. During the reconnaissance and excavations materials of the XIII–XV centuries were founded on the 51 mounds of the Kiev Land. In general, the development and evolution of fortifications of the Kiev land in the XIII–XV century is a logical process that had its specific because of the geographical location, political and economic development of a specific region at a particular period of time. 2013 Article Укріплені поселення середини ХІІІ–XV ст. на Правобережжі Київської землі / К.М. Капустін // Археологія і давня історія України: Зб. наук. пр. — К.: ІА НАН України, 2013. — Вип. 11. — С. 71-81. — укр. 2227-4952 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/89518 uk Археологія і давня історія України Інститут археології НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Статті Статті
spellingShingle	Статті Статті Капустін, К.М. Укріплені поселення середини ХІІІ–XV ст. на Правобережжі Київської землі Археологія і давня історія України
description	Спроби класифікувати укріплені поселення за зовнішніми ознаками здійснювались з середини ХІХ ст. Як показали дослідження, на території Київської землі матеріали середини ХІІІ–XV ст. виявлено на 51 городищі. Загалом розвиток фортифікаційних споруд Київської землі – це закономірний процес, який мав свою специфіку в силу географічного розташування, політичного та економічного розвитку конкретного регіону на певному відрізку часу.
format	Article
author	Капустін, К.М.
author_facet	Капустін, К.М.
author_sort	Капустін, К.М.
title	Укріплені поселення середини ХІІІ–XV ст. на Правобережжі Київської землі
title_short	Укріплені поселення середини ХІІІ–XV ст. на Правобережжі Київської землі
title_full	Укріплені поселення середини ХІІІ–XV ст. на Правобережжі Київської землі
title_fullStr	Укріплені поселення середини ХІІІ–XV ст. на Правобережжі Київської землі
title_full_unstemmed	Укріплені поселення середини ХІІІ–XV ст. на Правобережжі Київської землі
title_sort	укріплені поселення середини хііі–xv ст. на правобережжі київської землі
publisher	Інститут археології НАН України
publishDate	2013
topic_facet	Статті
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/89518
citation_txt	Укріплені поселення середини ХІІІ–XV ст. на Правобережжі Київської землі / К.М. Капустін // Археологія і давня історія України: Зб. наук. пр. — К.: ІА НАН України, 2013. — Вип. 11. — С. 71-81. — укр.
series	Археологія і давня історія України
work_keys_str_mv	AT kapustínkm ukrípleníposelennâseredinihíííxvstnapravoberežžíkiívsʹkoízemlí
first_indexed	2025-07-06T17:26:11Z
last_indexed	2025-07-06T17:26:11Z
_version_	1836919315091161088
fulltext	71ISSN 2227-4952. Археологія і давня історія України, 2013, вип. 11 к. М. капустін уКРІпЛЕНІ пОСЕЛЕННЯ СЕРЕДИНИ хІІІ–xv СТ. НА пРАВОБЕРЕжжІ КИїВСьКОї ЗЕМЛІ спроби  класифікувати  укріплені  поселення  за  зовнішніми ознаками здійснювались з середини ХІХ  ст. як показали дослідження, на території київської  землі матеріали середини ХІІІ–XV ст. виявлено на  51  городищі.  Загалом  розвиток  фортифікаційних  споруд  київської  землі  –  це  закономірний  процес,  який мав  свою специфіку в  силу  географічного роз- ташування, політичного та економічного розвитку  конкретного регіону на певному відрізку часу. ключові  слова:  археологія,  київська  земля,  укріпленні поселення, середина ХІІІ–XV ст. Спроби класифікувати укріплені поселення за зовнішніми ознаками відносяться ще до се- редини ХІХ ст. Першим, хто звернув увагу на оборонні споруди післямонгольського часу та намагався розробити їх типологію, був Д.Я. Са- моквасов. Обстежені протягом 1871–1872 рр. городища він розділив на дві групи: «1. Горо- дища с правильными угловатыми очертания- ми, с выступами или бастионами по углам и 2. Городища с кругообразными очертаниями, относящиеся к периоду до изобретения пороха и пушек» [Самоквасов, 1873, с. 112]. У 1888 р. В.Б. Антонович запропонував власну типологію укріплених поселень. Так, городища Середньої Наддніпрянщини він по- ділив на чотири групи: до першої відніс укрі- плені майданчики округлої форми на рівній місцевості, оточені одним валом; до другої – пам’ятки на природних підвищеннях, пере- важно на мисах, з відкритого напільного боку укріплені одним валом з ровом чи кількома концентричними паралельними валами; до третьої – так звані «литовські городища» з контурами більш правильної геометричної форми і округлими виступами у валах; до чет- вертої – укріплені майданчики прямокутної форми з чотирма бастіонами на кутах. Най- більш ранніми, на думку вченого, були горо- дища першої та другої груп (слов’янської та великокнязівської доби). Початком XV ст. да- тувалися укріплені поселення третьої групи, кінцем XVI–XVIII ст. – четвертої [Антонович, 1889, с. 10–16; 1900, с. 104–108]. Свою типологію запропонував також О.М. Ан- дріяшев. Укріплені поселення Волинської зем- лі він розділив на городища дохристиянського часу (круглі або еліптичні з двома протилежни- ми входами); княжої доби – з дитинцем на бере- говому виступі (мисі), з трьох боків оточеному рікою або її притокою, а з четвертої – глибокими ровами та високими валами; збудовані після по- ширення вогнепальної зброї (правильної геоме- тричної форми, частіше прямокутної) [Андрия- шев, 1887, с. 52]. Загалом наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. було створено систему класифікації городищ за зовнішніми ознаками, що адекватно відо- бражала ситуацію. Щоправда, як слушно за- значив П.О. Раппопорт, суттєвим недоліком згаданих класифікацій стало те, що вони не були перевірені та підтверджені результата- ми археологічних розкопок самих городищ [Раппопорт, 1956, с. 15]. Систематичні дослідження укріплених по- селень на території України і Середнього Подніпров’я зокрема розпочалися з кінця 1940– х рр. ХХ ст. Одночасно із стаціонарними розкоп- ками проводились розвідки з метою виявлення нових та повторного обстеження раніше відкри- тих пам’яток. Активну роботу у цьому напрям- ку здійснювали П.О. Раппопорт, А.В. Куза та М.П. Кучера, які, щоправда, характеризували переважно укріплення давньоруського часу, © К.М. КАПУСТІН, 2013 С т а т т і 72 ISSN 2227-4952. Археологія і давня історія України, 2013, вип. 11 фортифікації ж золотоординської та литовської доби розглядалися побіжно. Зрушення у вивченні укріплених поселень золотоординського та литовського часів намі- тилися наприкінці ХХ ст., це пов’язано із до- слідженнями городищ межиріччя Верхнього Сірету та Середнього Дністра Б.О. Тимощу- ком, І.П. Возним та С.В. Пивоваровим, серед- ньовічних замків Поділля Л.І. Виногродською тощо [Виногродська, 1996, с. 35–39; 2008, с. 434–439; 2008а, с. 335–342; Возний, 2005; 2006, с. 28–37; 2009; Пивоваров, 2003, с. 204– 215; Тимощук, 1982]. Таким чином, за більш ніж сторічну істо- рію досліджень укріплених пам’яток Київ- ської землі вдалося лише в загальних рисах схарактеризувати розвиток оборонного зод- чества регіону у післямонгольський час. Ар- хеологічна ж класифікація городищ – справа дуже важлива, адже її завдання полягає у диференціації укріплених пам’яток за най- більш суттєвими, формальними ознаками. Окрім того, вона становить джерелознавчу основу для поглиблених історичних дослі- джень [Кучера, 1999, с. 11]. Сьогодні на території Київської землі зна- хідки ХІІІ–XV ст. виявлено на 51 городищі. Одразу зазначимо, що на більшості пам’яток роботи зводилися, переважно, до незначно- го шурфування та зйомки планів або просто збору підйомного матеріалу. В окремих ви- падках дослідники обмежувалися загальними фразами стосовно датування культурних на- шарувань пам’ятки. Зокрема, існування куль- турного шару «польсько–литовського часу» встановлено розвідками В.К. Гончарова на городищах у м. Паволоч, сс. Білилівка, Караб- чєєво, Ружин, Ягнятин; Т.С. Парсек – на горі Московка у Каневі, Р.І. Виєзжева – у сс. Ан- друшівка, Великий Шумськ, Коротинка, Лі- щин, Нехворощ, П’ятки, Скоморохи, Слободи- ще, Соснівка, Стара Котельня, Троянів [Пас- сек, 1945; 1949, с. 209–222; Гончаров, 1946; Выезжев, 1947; Капустін, 2010, с. 105–108]. Добою «українського середньовіччя» датує городища у с. Водяники та м. Корсунь–Шев- ченківському О.В. Білецька [Білецька, 1987]. Для того, щоб визначити чи функціонували укріплення певної пам’ятки у конкретний іс- торичний період звернемося до письмових джерел. Їх аналіз дозволяє говорити про існу- вання укріплень загалом в XIV ст. – у Києві, Білій Церкві, Трипіллі, наприкінці XIV ст. – у Каневі, житомирі, Овручі, Сквирі, на почат- ку XV ст. – у Чорногородці, Черкасах, Звени- городці, Корсунь–Шевченківському, в першій половині XV ст. – у Новограді–Волинському, в середині XV ст. – у Чорнобилі, Бердичеві, Чуднові, загалом у XV ст. – у Білогородці, в кінці XV ст. – у Нехворощі, в XVI ст. – у Ма- лині, Ліщині [Антонович, 1885, с. 227; Архив, 1890, с. 4; Історія, 1973, с. 165, 493; Клепат- ский, 2007, с. 299; Полное, 1975, с. 38, 43, 71; Сквира, 1990, с. 37–38; Тихомиров, 1979, с. 94– 95; Daniłowicz, 1860, s. 331; Rulikowski, 1853, s. 83]. Використавши наявні історичні та археоло- гічні джерела, спробуємо, принаймні, окрес- лити основні шляхи вирішення проблеми визначення топографії та особливостей кон- струкції оборонних споруд Київської землі золотоординського та литовського часів. Для цього використовуватимемо типологію, розро- блену М.П. Кучерою для слов’яно–руських го- родищ межиріччя Сану та Сіверського Дінця [Кучера, 1999, с. 12–14]. Всі городища досліджуваного регіону за умовами топографічного розташування до- цільно розділити на шість типів. 1. Городища на останцях, як правило, від- ділені від плато балкою або долиною [Куче- ра, 1999, с. 31]. До цього типу можна віднести пам’ятки на горі Киселівка у Києві, в хут. По- ловецькому та Стеблеві. Наприклад, укріпле- ний майданчик біля хут. Половецького знахо- диться на лівому березі річки на останці, який підноситься на 22 м над рівнем води. Майдан- чик має круглу форму (дещо витягнутий із півночі на південь) і поступово звужується у південній частині. Його площа – 0,45 га [Дов- женок, 1956, с. 2]. 2. Городища на останцеподібних мисах за- ймають миси, відокремлені з напільного боку значним природним пониженням, яке могло використовуватись для спорудження рову [Ку- чера, 1999, с. 18]. До таких належать укріпле- ні пам’ятки в Білій Церкві, житомирі, Кане- ві, Корсунь–Шевченківську, Ліщині, Малині, Черкасах (Замкова гора), Нехворощі (рис. 1; 2; 3; 4, 2). Наприклад, укріплений майданчик у Малині розташований за 3 км на схід від міського центру нижче за течією р. Ірші і від- ділений від плато корінного берега глибокими ярами зі слідами ескарпування (рис. 2, 2). Вал захищає городище з півночі та сходу. Висота майданчика городища над рівнем ріки – 15 м [Звиздецкий, 1987, с. 3–4]. 3. Мисові  городища розташовані на бере- гах річок, підносячись над їх заплавою, або на краю плато над заболоченими долинами чи балками, по яких нерідко течуть невели- кі струмки. Вони займають відносно високі місця, які домінують над навколишніми до- линами і підносяться над рівнем заплави на 10–30 м [Кучера, 1999, с. 27]. На теренах Київської землі до таких належать пам’ятки в м. Овруч, Черкаси, Чорнобиль, сс. Город- ське, Трипілля (рис. 5, 1; 6; 7). Показовими є укріплення в Чорнобилі, розташовані на високому мисі корінної тераси правого бере- га р. Прип’ять на висоті близько 40–50 м над рівнем води (рис. 4, 1). Тут городище овальної форми (75×60 м або 0,45 га) зі сходу обмеже- не крутим схилом, який спускається до над- 73 Капустін К.М. Укріплені поселення середини ХІІІ–XV ст. на Правобережжі Київської землі ISSN 2227-4952. Археологія і давня історія України, 2013, вип. 11 рис. 1. Городища на останцеподібних мисах. 1 — Білилівка; 2 — житомир; 3 — Канів рис. 2. Городища на останцеподібних мисах. 1 — Корсунь; 2 — Малин; 3 — Момонти рис. 3. Городища на останцеподібних мисах. 1 — Нехворощ; 2 — Ружин С т а т т і 74 ISSN 2227-4952. Археологія і давня історія України, 2013, вип. 11 заплавної тераси річки [Переверзев, 2010, с. 328]. 4. Городища на краю природної перешкоди розташовані на краях плато, переважно висо- ких із крутими схилами. Більшість пам’яток має напівкруглу форму, а в окремих випадках, якщо край природної перешкоди дугоподіб- но виступає назовні – округлої [Кучера, 1999, с. 32]. На теренах Київської землі до таких відносяться укріплені пам’ятки в сс. Городи- ще (Новоград–Волинського р–ну), Скоморохи. Приміром, укріплене поселення чотирикутної форми в с. Скоморохи розташоване на лівому березі річки і здіймається над навколишньою заплавою на 10 м (рис. 5, 3). З трьох боків воно оточене ровом та валом [Пассек, 1945, с. 6–7]. 5. Городища  на  підвищеннях займають округлі у плані піщані низькі дюни. В окре- мих випадках вони знаходяться або на кінці узвишшя, якщо воно видовженої форми, або на виступі, що вклинюється в долину річки від краю більшого за площею підвищення [Куче- ра, 1999, с. 31]. До таких належать пам’ятки в с. Плесецьке, Чорногородка. Так, укріплення в с. Плесецьке (рис. 5, 4) розташовані на не- значному підвищенні посеред болотистої ни- зини р. Плиськи [Раппопорт, 1950, с. 7]. 6. Городища на  рівній місцевості, як пра- вило, розташовані на розпливчастому малопо- мітному підвищенні і найчастіше обмежені з одного чи двох боків незначним пониженням місцевості [Кучера, 1999, с. 32]. На досліджу- ваній території у таких топографічних умовах знаходились укріплення в с. Демидів (рис. 5, 2), які займали підвищену частину невелико- го мису в північно–східній частині села [Ку- чера, 1976, с. 179]. У наш час пам’ятка зруй- нована, однак В.Б. Антонович відзначив, що городище чотирикутної форми в урочищі «Го- родець» мало 275 м в окружності [Антонович, 1895, с. 16]. Статистика та картографування укріпле- них пам’яток Київської землі середини XIII– XV ст. фіксують збереження традиції існуван- ня укріплень в місцях із найбільш вигідними для оборони умовами рельєфу. У зв’язку з цим городища майже завжди повторювали за формою рельєф місцевості, на якій були побу- довані [Вечерський, 2011, с. 23]. Таке просте, але водночас ефективне вирішення завдань оборони із найменшими затратами трудових і матеріальних ресурсів дозволяло у короткі строки будувати доволі потужні фортеці у най- більш «проблемних» для захисту місцях [Куза, 1985, с. 40]. Подібні процеси простежуються за матері- алами розкопок фортифікаційних пам’яток Псковської землі XIV–XVI ст. Так, А.Р. Артем’єв наголошував на тому, що планова структура всіх городищ регіону, як правило, була повніс- тю підпорядкована природному рельєфу місце- вості [Артемьев, 1987, с. 11–12]. Необхідно зазначити, що в середині ХІІІ – у XV ст. співвідношення різних типів укріпле- них пам’яток регіону в порівнянні із давньо- руським часом залишалося сталим. Так, най- частіше укріплення розташовувались на ми- сах (46,3 %), останцеподібних мисах (29,3 %), краях природної перешкоди (9,7 %), природ- них підвищеннях (7,3 %), останцях (4,9 %) та на рівній місцевості (2,5 %). Подібні тенденції фіксуються і в інших регіонах Русі, зокрема, на Буковині, Дніпровському лісостеповому Лівобережжі, Поволжі, на землях Північної Русі тощо [Возний, 2005, с. 33; Габайдулин, 2002, с. 27; Косточкин, 1962, с. 80; Супрунен- ко, 2004, с. 11]. Цікавим видається спостере- ження П.О. Раппопорта, який відзначив, що у XIV–XV ст. всі укріплені поселення Залісь- кої землі, незалежно від їх соціальної прина- лежності, відносяться до єдиного планового типу – мисового [Раппопорт, 1961, с. 207]. Розміри укріплених поселень Київської землі не є сталими та уніфікованими, вони варіюються від 0,25 га до 10 га. Зауважимо, що переважна більшість городищ займає пло- щу від 0,25 га до 0,75 га (54,5 %). Укріплених пам’яток від 1 га до 2 га дещо менше (27,2 %). Найменше відомо городищ з площею укрі- плень від 4,5 га до 10 га (18,3 %), адже вони, як правило, маркують місце розташування адмі- ністративних та економічних центрів окремих регіонів(в житомирі городище займає площу 4,5 га, в Києві – близько 10 га). Датування та хронологія оборонних споруд Київської землі середини XIII–XV ст. звісно потребують уточнення, однак вже сьогодні можна робити деякі висновки. Як показали дослідження М.П. Кучери, на досліджуваних теренах у ХІІ–ХІІІ ст. функціонувало 146 го- родищ [Кучера, 1999, табл. 5]. За нашими спостереженнями, продовження життя у на- ступні історичні періоди (золотоординський та литовський часи) зафіксовано на 14 % пам’яток (перша група), щоправда, у цьому випадку можна говорити лише про контину- ітет існування поселень, а не функціонуван- ня його укріплень (останнє буде підтверджене або спростоване лише після проведення відпо- відних розкопок). До таких відносяться горо- дища у Білій Церкві, Вишгороді, Городську, Демидові, житомирі, Каневі, Києві, Малині, Нехворощі, Овручі, Трипіллі, Чорнобилі, Чор- ногородці, Шарках та Ягнятині. До другої групи належать пам’ятки із ма- теріалами ХІІІ–XIV ст. До таких відносяться городища в сс. Городище (Київської та жито- мирської обл.), Лісовичі, хут. Половецький, м. Черкаси (Дзелень Гора). До останньої – третьої групи відносяться городища із культурними нашаруваннями литовського часу (XIV–XV ст.). Культурні на- шарування цього періоду відомі в Андрушівці, Кирданах, Ліщині, Луці, Любарі, Медведівці, 75 Капустін К.М. Укріплені поселення середини ХІІІ–XV ст. на Правобережжі Київської землі ISSN 2227-4952. Археологія і давня історія України, 2013, вип. 11 рис. 4. Городища на мисах та останцеподібних мисах. 1 — Чорнобиль; 2 — Старі Безрадичі рис. 5. Городища на мисах, на краю природної перешкоди, на підвищенні, на рівній місцевості.  1 — Андрушівка; 2 — Старі Демидів; 3 — Корчівка; 4 — Плесецьке Несолоні, Паволочі, Скоморохах, Черкасах (Замкова гора). Такий розподіл загалом відповідає істо- ричним реаліям того часу, адже після мон- гольської інвазії, в умовах відсутності цен- тралізованої влади, спорудження та підтри- мання у належному стані оборонних споруд регіону було вкрай ускладнене. життя продо- вжувалося лише на тих пам’ятках, які з пев- них причин не були зруйновані. Позитивні зміни відбулися лише після стабілізації вій- ськово–політичної ситуації в регіоні в другій половині XIV ст. Централізація влади, стрім- кий розвиток економіки та початок «реколо- нізації» південних рубежів Київської землі сприяли відродженню старих та будівництву нових укріплень. Адже, як відомо, у цей час замок був, насамперед, воєнно–політичним знаряддям колонізації краю [Виногродська, 2002, с. 56–58]. І як слушно зауважив О. Ан- С т а т т і 76 ISSN 2227-4952. Археологія і давня історія України, 2013, вип. 11 дріяшев: «поява міста негайно відбивалася на ході колонізації цілої округи: населен- ня втрачало свою рухливість і під обороною міських мурів міцно осаджувалось на землю» [Андріяшев, 1926, с. 69]. Щодо оборонних конструкцій городищ Київ- ської землі середини ХІІІ–XV ст., то необхідно зазначити, що стан джерельної бази із цього питання є вкрай незадовільним, адже куль- турні нашарування цього часу дуже часто по- шкодженні забудовою ХVIIІ–ХХ ст. В деяких випадках укріплення золотоординського та литовського часів були зруйновані ще рані- ше. Зокрема, Черкаський замок вже у серед- ині ХVI ст. довелося перенести на нове місце у зв’язку із руйнуванням гори та сповзанням її схилів до річки [Мальченко, 2001, с. 80]. У Ки- єві люстратори відзначили, що гора, на якій було збудовано замок «почала рисоватися на трехъ местцахъ, а звлаща на одномъ местцы отъ поля яма не мала вырыта плыменьемъ песку з водою дождевою, а такъ потребуть тамъ гора тамованья без мешканья» [Архив, 1890, с. 108]. Останнім часом спостерігаються певні по- зитивні зрушення у вивченні старожитностей XIII–XV ст., однак дотепер на землях Півден- ної Русі найкраще вивченим залишається городище біля с. Сокільці Гайсинського р– ну Вінницької обл., укріплений майданчик якого займав підвищену частину вузького скельного утворення з крутими схилами, на острові, розташованому у заплаві Південно- го Бугу. Досліджене М.П. Кучерою городище мало змішані дерев’яно–земляні та кам’яні укріплення нерегулярного планування. Вздовж його західного та південно–західного країв городища розташовувався ряд окремих житлово–господарських клітей, обмазаних глиною; по східному краю замість клітей зве- ли кам’яну стіну, яка скріплювалась дубови- ми деревинами. Зібрані артефакти дозволи- ли датувати укріплення XIV–XV ст. [Кучера, 1965, с. 201–214; Виногродська, 2008а, с. 335– 336]. Повертаючись до розгляду оборонних спо- руд Київської землі зазначимо, що досі осно- вним джерелом вивчення фортифікаційного зодчества золотоординського та литовського часів залишаються дані писемних джерел, передусім люстрацій кінця XV–XVI ст. Ар- хеологічна джерельна база поки обмежена, а тому результати розкопок залучатимуться принагідно. Отже, основним компонентом штучних укріплень городищ були вали з додатковими конструкціями або без них у земляному наси- пу, на вершині яких знаходилися, як правило, суцільні ряди дерев’яних зрубів–стін. Рештки таких укріплень зафіксовані під час розкопок на городищі біля с. Велика Мотовилівка та на горі Киселівка у Києві. Так, у 1988 р. розкопками Н.М. Кравченко, О.В. Петраускаса та Р.Г. Шишкіна на городи- щі в с. Велика Мотовилівка досліджено вал XIV–XVІІІ ст., нижній шар якого був насипа- ний на висоту 1,95 м від рівня материка у ви- гляді конічного насипу з округлою вершиною із щільного темно–сірого гумусованого суглин- ку. З напільного боку він похилий, а з боку майданчика городища має горизонтально ви- рівняну ділянку шириною 4 м, розташовану на висоті 0,8 м від рівня материка. На висоті 0,5 м від материка зсередини зафіксовано слі- ди дерев’яних конструкцій, що йшли вздовж лінії валу (залишки городень ?) [Кравченко, 1987, с. 50–51]. Окрім того, під час розкопок 1932 р. та 1940 р. на горі Киселівка у Києві виявлені рештки дерев’яних городень у вигляді пере- трухлих колод, розташованих під прямим кутом одна до одної [Попельницька, 2006, с. 66]. Використання таких конструкцій в обо- ронному зодчестві XIV–XV ст. підтверджуєть- ся також даними писемних джерел. Зокрема, укріплення Київського замку згідно люстрації 1552 р. складалися із 133 городень, житомир- ського – з 51–52, Канівського – 23, Черкась- кого – 24, Чорнобильського – 18 тощо [Маль- ченко, 2001, с. 142–146, 161–167, 285–287, 291–293]. Подібна техніка зведення фортифікацій- них споруд відома на землях Північної Русі. Зокрема, у 1361 р. новгородці копали рів і «вал рубя засыпали» [Полное, 1922, с. 72]. Дерев’яно–земляні конструкції із забитих глиною зрубів зафіксовано у валах Звениго- рода, насипаних у XIV–XV ст. та валах кінця XIV ст. у підмосковному місті Вереї [Голубева, 1949, с. 140–141; Рыбаков 1949, с. 131]. Насип валу Можайська 1376 р. було укріплено за- мкнутими дерев’яними клітями. Кріплення соснових колод здійснювалось за допомогою напівкруглих зарубів кожного другого вінця. Сусідні кліті сполучалися посередині спеці- альними колодами–перерубами довжиною 0,4 м [Янишевский, 2008, с. 144]. Основною деревиною для спорудження замкових стін залишалися сосна та дуб. Так, укріплення Черкаського та Чорнобильського замків відбудовано із тесаного соснового де- рева, а Київського – з дубових колод [Архив, 1886, с. 77, 587; Контарини, 1971, с. 211]. Ви- користання для спорудження замкових стін найбільш твердих порід дерева засвідчено результатами історико–археологічних дослі- джень на пам’ятках Північно–Східної та Пів- нічно–Західної Русі. Наприклад, збудована в середині XIV ст. дерев’яна стіна Пскова, за повідомленням наративних джерел XV ст., схарактеризована як «стенка с дубом». Із цієї ж деревини «зрублено» укріплення Москви (1339–1340 рр.), Серпухова (1374 р.) [Косточ- кин, 1962, с. 188]. Як показали археологічні 77 Капустін К.М. Укріплені поселення середини ХІІІ–XV ст. на Правобережжі Київської землі ISSN 2227-4952. Археологія і давня історія України, 2013, вип. 11 рис. 6. Городища на мисах. 1 — Велика Мотовилівка; 2 — Коростень рис. 7. Городища на мисах. 1 — Карабчиїв; 2 — Малий Букрин; 3 — Несолонь дослідження, із дубових колод товщиною 10– 12 см було зведено стіни Звенигорода (останні стояли на земляних валах рубежу XIV–XV ст.) [Рыбаков, 1949, c. 131]. Щодо площі зрубів, то їх розміри не були уніфікованими та коливалися від 1,5 до 3,5 са- женів [Возний, 2006, с. 30; Грушевський, 1890, с. 11–12]. Наприклад, житлово–господарські кліті Соколецького замку були обмазані гли- ною і мали розмір 4,0×4,0 м; на горі Кисе- лівці вдалося дослідити залишки дерев’яних клітей розмірами 3,3×3,5 м [Виногродська, 2008а, с. 336; Попельницька, 2006, с. 68–69]. Використання дерева в оборонному зодчестві Русі засвідчено в кінці XVI ст. повідомленням Рейнгольда Гейденштейна, який зазначав, що «у русских военно–оборонительное строитель- ство чуть ли не полностью было деревянным; вследствие большого богатства лесного запаса у них выстроены почти все крепосцы из дере- ва» [Гейденштейн, 1889, с. 29]. У деяких випадках стіни зводились у дещо іншій техніці. Зокрема, в Овручі у XVI ст. замок мав три вежі, вдало пристосовані для оборони всього міста за допомогою артилерії. Між вежами був встановлений дубовий та со- сновий гострокіл [Архив, 1890, с. 11–12]. Для підвищення обороноздатності замкові стіни обмазували глиною та присипали піс- ком, що утримувався плотом. Зокрема закрі- плений плотом пісок застосовано в Черкасах в XVI ст. при виведенні вище рівня стін на 1/4 висоти чотирьох замкових башт [Архив, 1886, с. 77]. У Києві дерев’яні стіни обмазува- ли шаром глини у дві п’яді товщиною, аж до бланкування [Архив, 1886, с. 106–107]. С т а т т і 78 ISSN 2227-4952. Археологія і давня історія України, 2013, вип. 11 Верхні частини укріплень мали криті ру- блені парапети – блаковання або обланки, в яких вирубувалися отвори для стрільби – підсябиття [Грушевський, 1890, с. 12]. Сті- ни переривались баштами різного розміру та форми. Їх кількість та конфігурація були довільними. Зокрема, за даними люстрації 1552 р. до складу укріплень Київського зам- ку входило 14 шестикутних та одна чотири- кутна трьохярусна вежа [Мальченко, 2001, с. 163–167]. Необхідно відзначити, що в обо- ронному зодчестві XIV–XV ст., на відміну від давньоруського часу, башти використовува- лись не для спостереження або кругового об- стрілу, а для фланкування периметру фор- теці. Вони дещо виступали вперед від плос- кості стін і знаходилися переважно на кутах замкових укріплень [Раппопорт, 1965, с. 17]. Окрім того, саме на баштах, а не на обходах стін, встановлювались гармати, що значно посилювало фортифікації замку [Косточкин, 1962, с. 132]. Зауважимо, що в середині ХІІІ – в XIV ст. на землях Південно–Західної Русі поширився но- вий тип фортифікаційних споруд – кам’яні ба- шти–донжони. Останні добре відомі за резуль- татами історико–археологічних досліджень Берестя, Кам’янця–Литовського, Чорторий- ська тощо [Раппопорт, 1967, с. 103; Терський, 2010, с. 8]. Як правило, вони влаштовувались з напільної сторони укріплень (із тильної сто- рони валу на найбільш проблемних для обо- рони ділянках), як це зафіксовано у Гродно та Чорторийську, а також в середині городища ( у його центральній частині або на найвищій точці), що добре фіксується у Холмі та Бе- ресті [Раппопорт, 1967, с. 103–104]. Змушені констатувати, що на теренах Київської землі досі не виявлено залишків оборонних споруд цього типу. Цілком імовірно, що подальші ар- хеологічні дослідження укріплених пам’яток дозволять спростувати або підтвердити факт будівництва та використання в оборонному зодчестві досліджуваного регіону дерев’яних башт–донжонів. Збільшення оборонного потенціалу досяга- лось також насипанням додаткових ліній обо- рони у вигляді валів та ровів [Грушевський, 1890, с. 10]. Так, з напільного боку житомир- ського та Чорнобильського замків було ви- копано рів, який заповнювався водою [Маль- ченко, 2001, с. 144, 296]. У Сквирі та Трипіл- лі додаткові укріплення складалися із лінії валів та ровів [Мальченко, 2001, с. 253–254, 271–272]. Як відомо, головною перешкодою в ровах були похилі стінки, викопані з нахилом від 35° до 45° на глибину від 2,0 м до 5,5 м. Як і в давньоруський час рови мали симетрич- ний трикутний або трапецієподібний профіль з вузьким дном [Кучера, 1999, с. 84]. Так, на городищі в с. Велика Мотовилівка з напільної боку вала було викопано рів трапецієподібної форми. Пласке дно рову шириною 7 м знахо- дилося на глибині 2,8 м від рівня материка [Кравченко, 1987, с. 52]. Схили доволі круті і досягають 45°. Розкопані оборонні конструкції демонстру- ють сталість прийомів оборонного будівництва у порівнянні із попереднім історичним періо- дом. Як розміри, так і форма валів досліджу- ваної території збігаються із матеріалами роз- копок інших регіонів Русі XIII–XVI ст. [Вечер- ський, 2011, с. 23, 25; Косточкин, 1962, с. 279; Раппопорт, 1965, с. 54; Янишевский, 2008, с. 143–146]. Цікаве спостереження щодо особливостей іс- торичного розвитку укріплених пам’яток XIV– XV ст. зробив П.О. Раппопорт, з’ясувавши, що оборонні конструкції (передусім вали) деяких городищ ХІ–ХІІІ ст. продовжували використо- вувати без суттєвих реконструкцій до XVI ст., а іноді навіть і до XVII ст. [Раппопорт, 1965, с. 54; Раппопорт, 1967, с. 101]. Зокрема, у Юр’єві–Польському вал ХІІ ст. не має пізні- ших підсипок та посилень, не зважаючи на те, що фортеця безперервно існувала аж до XVII ст. [Раппопорт, 1961, с. 115]. Що стосується часу функціонування укрі- плень та інтенсивності їх перебудов, то до- помогти в цьому можуть дані писемних дже- рел. Приміром, за період від 1480 р. до 1508– 1510 рр. Київський замок ремонтувався та пе- ребудовувався п’ять разів, адже: «замок редко «дбале» был «робленъ», вследствие случайных недосмотров и явных злоупотреблений вели- кокняжеских урядников – там нет «покрытья» и через то «каплеть», там – «ямы покопаны», вследствие чего стены не имеют надлежащей опоры» [Клепатский, 2007, с. 278]. Якщо укрі- плення будували правильно та утримували у бойовій готовності, то час їх функціонування (без проведення суттєвих перебудов) збільшу- вався до 25–30 років. Загалом же, фортифікаційне будівництво Київської землі середини XIII–XV ст. ґрун- тувалося на досягненнях та традиціях обо- ронного зодчества давньоруського часу. Як і у ХІ–ХІІІ ст., дерев’яно–земляні укріплення зводилися у найбільш захищених природою місцях, з максимальним використанням осо- бливостей рельєфу місцевості. Ймовірно, в середині XIV ст. відбувається еволюція замко- вого будівництва, що було викликано появою та поширенням вогнепальної зброї. Найбільш яскравим її проявом стало збільшення кіль- кості та поступове винесення за межі укріпле- них стін («в сторону поля») [Косточкин, 1962, с. 136] башт, з яких захисники укріплень вели фланкуючий обстріл по нападниках. Ділянки стін між баштами (прясла) намагалися роби- ти максимально прямими, щоб фланкуючий обстріл був найбільш успішним [Раппопорт, 1967, с. 15]. Саме завдяки появі бойових башт 79 Капустін К.М. Укріплені поселення середини ХІІІ–XV ст. на Правобережжі Київської землі ISSN 2227-4952. Археологія і давня історія України, 2013, вип. 11 (спочатку з напільної сторони, а згодом за пе- риметром міських укріплень) підвищилась обороноздатність замків. Після цього напади атакуючих стримували не лише за допомогою стрільби з луків та самострілів, але і викорис- товуючи гарматний вогонь [Косточкин, 1962, с. 135]. Слід також зазначити, що поступовий роз- виток та еволюція оборонних споруд середини XIII–XV ст. – це закономірний процес, що чіт- ко простежується за матеріалами історико–ар- хеологічних досліджень різних регіонів Цен- трально–Східної Європи [Габайдулин, 2002, с. 27; Гинтаутас, 1999, с. 271–276; Косточкин, 1962, с. 279–281; Панишко, 1997, с. 18]. андрияшев а.М. Очерк истории Волынской земли до конца XIV ст. / А.М. Андрияшев. – К., 1887. – 369 с. андріяшев а.М. Нарис історії колонізації Київської землі до кінця XV віку / А.М. Андріяшев // Київ та його околиця в історії і пам’ятках. – К., 1926. – С. 34–89. антонович в.Б. Монографии по истории Запад- ной и Юго–Западной России / В.Б. Антонович. – К., 1885. – Т. 1. – 351 с. антонович в.Б. О городищах до княжеского и удельно–вечевого периода, находящихся в западной части древней Киевской земли / В.Б. Антонович // Чтения в Историческом обществе Нестора–летопис- ца. – 1889. – Кн. 3. – С. 10–16. антонович в.Б. Археологическая карта Киевской губернии / В.Б. Антонович. – К., 1895. – 159 с. антонович в.Б. Попытка группировки городищ по их контурам в бассейне Днепра / В.Б. Антонович // Труды Х Археологического съезда. – М., 1900. – Т. 3. – С. 104–108. артемьев а.р. О некоторых спорных вопросах обо- ронного зодчества в Псковской земле XIV–XVI вв. / А.Р. Артемьев // VI Республиканская конференция молодых археологов по актуальным проблемам ис- торико–археологических исследований: Тез. докл. – К., 1987. – С. 11–12. архив  Юго–Западной России, издаваемый Вре- менной Комиссией для разбора древних ак- тов, учрежденный при Киевском, Подольском и Волынском генерал–губернаторе. – Ч. 7, Т. І: Акты о заселении юго–западной России. – К., 1886. – II+85+647 с. архив  Юго–Западной России, издаваемый Вре- менной Комиссией для разбора древних ак- тов, учрежденный при Киевском, Подольском и Волынском генерал–губернаторе. – Ч. 7, Т. ІІ: Акты о заселении юго–западной России. – К., 1890. – ІІ+210+592 с. Білецька о.в. Звіт про обстеження пам’яток архео- логії Звенигородського району Черкаської області в 1987 р. / О.В. Білецька, В.В. Нерода // НА ІА НАНУ, ф. експедицій, № 1987/202, 112 арк. вечерський в.в. Фортеці й замки України / В.В. Ве- черський. – К., 2011. – 664 с. виногродська л. Археологічні дослідження замку у с. Зіньків Хмельницької області / Л. Виногродська // Нові дослідження пам’яток археології козацької доби в Україні. – К., 1996. – Вип. 5. – С. 35–38. виногродська л.І. Замок у соціально–просторовій структурі міст та містечок Правобережної України XIV–XVII ст. / Л.І. Виногродська // Сучасні проблеми археології. – К., 2002. – С. 56–58. виногродська л.І. Історико–археологічні досліджен- ня Барської фортеці / Л.І. Виногродська // Бар. Бар- ська земля – крізь призму століть: 1–ша Міжнарод- на наук.–практ. конф. – Бар, 2008. – С. 434–440. виногродська л.І. Замки XIII–XV ст. на Побужжі (фортифікація та матеріальна культура) / Л.І. Ви- ногродська // Дьɴѣслово: Зб. праць на пошану Пе- тра Петровича Толочка з нагоди його 70–річчя. – К., 2008а. – С. 335–342. возний І.П. Будова оборонних споруд городищ Си- рето–Дністровського межиріччя у другій половині ХІІІ–XIV ст. / І.П. Возний, О.В. Балух // Північне Причорномор’я і Крим в добу Середньовіччя (XIV– XVI ст.). – Кіровоград, 2006. – С. 28–37. возний І.П. Історико–культурний розвиток населен- ня межиріччя Верхнього Сірету та Середнього Дні- стра в X–XIV ст. / І. П. Возний. – Чернівці, 2009. – Ч. 1: Поселення. – 592 с. возний І.П. Поселення Х–ХІV ст. у межиріччя Верх- нього Сирету та Середнього Дністра / І.П. Возний. – Чернівці, 2005. – Ч. І: Укріплені поселення та дав- ньоруські міста. – 256 с. выезжев р.и. Отчет Верхне–Тетеревской раз- ведочной археологической экспедиции 1947 г. / Р.И. Выезжев // НА ІА НАНУ, ф. експедицій, № 1947/24, 46 с. Габайдулин а.М. Фортификация городищ Волжской Болгарии / А.М. Габайдулин. – Казань: Институт ис- тории АН РТ, 2002. – 230 с. Гейденштейн р. Записки о Московской войне (1578–1582) / Р. Гейденштейн; пер. И.И. Виногра- дова. – СПб.: Изд. Археографической Комиссии, 1889. – 419 с. Гинтаутас З. Деревянные замки Литвы ХІІ– XIV вв. / З. Гинтаустас // История и культура древ- них и средневековых славян: Труды VI Междуна- родного Конгресса славянской археологии. Новго- род, 26–31 авг. 1996 г. – М., 1999. – Т. 5. – С. 271–276. Голубева л.а. Раскопки в Верейском кремле / Л.А. Голубева // Материалы и исследования по археологии СССР. – М., 1949. – № 12: Материалы и исследования по археологии Москвы: Т. II. – С. 134–143. Гончаров в.к. Археологічна розвідка по р. Ростави- ця в 1946 р. / В. К. Гончаров // НА ІА НАНУ, ф. екс- педицій, № 1946/18, 37 арк.+2 табл. Грушевский М.с. Южнорусские господарские зам- ки в половине XVI века: Историко–статистический очерк / М.С. Грушевський // Университетские извес- тия. – К., 1890. – № 2. – С. 1–33. Довженок в.и. Отчет о работе древнерусской экспедиции на р. Роси в 1956 г. (хутор Половец- кий, село Николаевка) / В.И. Довженок, М.П. Ку- чера // НА ІА НАНУ, ф. експедицій, № 1956/12в, 56 арк.+28 табл. Звиздецкий Б.а. Отчет о раскопках в Малине за 1987 г. / Б.А. Звиздецкий // НА ІА НАНУ, ф. експе- дицій, № 1987/14б, 19 арк.+30 рис. Історія  міст і сіл Української РСР: житомирська обл. / Гол. ред. О.С. Чорнобривцева. – К., 1973. – 725 с. капустін к.М. Археологічні пам’ятки XIV–XVI ст. басейну р. Роставиця (за матеріалами розвідки 1946 р.) / К.М. Капустін // Середньовічні старожит- ності Центрально–Східної Європи: Матер. ІХ Між- народ. студентської наук. археолог. конф. (Чернігів, 16–18 квіт. 2010 р.). – Чернігів, 2010. –С. 105–108. клепатский П.Г. Очерки по истории Киевской зем- ли: Литовский период / П.Г. Клепатский. – Біла Церква: Видавець О.В. Пшонківський, 2007. – 480 с. контарини а. Путешествие в Персию / А. Контари- С т а т т і 80 ISSN 2227-4952. Археологія і давня історія України, 2013, вип. 11 ни // Барбаро и Контарини о России: К истории ита- ло–русских связей в XV в. – Л., 1971. – С. 210–247. косточкин в.в. Русское оборонное зодчество конца XIII – начала XVI веков / В.В. Косточкин. – М.: Изд– во Академии наук, 1962. – 287 с. кравченко н.М. Отчет о работе Постугнянского отря- да Киевского пединститута за 1987 г. / Н.М. Крав- ченко, О.В. Петраускас, Р.Г. Шишкин // НА ІА НАНУ, ф. експедицій, № 1987/168, 65 арк.+42 табл. куза а.в. Укрепленные поселения / А.В. Куза // Ар- хеология СССР (с древнейших времен до средневе- ковья): В 20–ти т. – М., 1985. – Т. 15: Древняя Русь. Город, замок, село. – С. 39–50. кучера М.П. Середньовічне городище біля с. Сокіль- ці на Південному Бузі / М.П. Кучера // Археологія. – 1965. – Т. ХІХ. – С. 201–214. кучера М.П. Давньоруські городища на Правобе- режжі Київщини / М.П. Кучера // Дослідження з слов’яно–руської археології. – К., 1976. – С. 176–197. кучера М.П. Слов’яно–руські городища VIII–XIII ст. між Саном та Сіверським Дінцем / М.П. Кучера. – К., 1999. – 252 с. Мальченко о. Укріплені поселення Брацлавського, Київського і Подільського воєводств (XV – середина XVII ст.) / О. Мальченко. – К., 2001. – 378 с. Панишко с.Д. Формування території Волинської Землі у ХІІ – на поч. ХІV ст.: Автореф. дис. … канд. іст. наук / С.Д. Панишко. – К., 1997. – 21 с. Пассек Т.с. Отчет (предварительный) Поросской экспедиции в 1945 г. / Т.С. Пассек // НА ІА НАНУ, ф. експедицій, № 1945/4, 53 арк. Пассек Т.с. Пороська археологічна експеди- ція 1945 р. / Т.С. Пассек // Археологічні пам’ятки УРСР. – К., 1949. – Т. 1. – С. 209–222. Переверзєв с.в. Дослідження городища Чорнобиль. Проблеми та перспективи середньовічної археології в зоні відчуження / С.В. Переверзєв // Проблеми дав- ньоруської та середньовічної археології. – К., 2010. – С. 328–334. – (Археологія і давня історія України. Вип. 1). Пивоваров с.в. Середньовічне озброєння з городи- ща XIV ст. в Зеленій Липі / С.В. Пивоваров // Архео- логічні студії. – 2003. – Вип. 2. – С. 204–215. Полное  собрание русских летописей. – Петроград, 1922. – Т. XV, Вып. 1: Рогожский летописец. – 216 с. Полное  собрание русских летописей. – М., 1975. – Т. 32: Хроники: Литовская и жмойтская, и Быховца. – 233 c. Попельницька о. Київський замок XIV–XVII ст. у світлі писемних та археологічних джерел / О. По- пельницка // Історико–географічні дослідження в Україні. – Київ, 2006. – № 9. – С. 48–80. раппопорт П.а. Исследование городищ в районе Киева в 1950 г. / П.А. Раппопорт // НА ІА НАНУ, ф. експедицій, № 1950/1ж, 8 арк.+6 табл. раппопорт П.а. Очерки по истории русского во- енного зодчества X–XIII вв. / П.А. Раппопорт // Материалы и исследования по археологии СССР. – 1956. – № 52: Материалы и исследования по архео- логии древнерусских городов. Т. I. – 183 с. раппопорт П.а. Очерки по истории военного зодче- ства Северо–Восточной и Северо–Западной Руси X– XV вв. / П.А. Раппопорт // Материалы и исследования по археологии СССР. – М.–Л., 1961. – № 105. – 242 с. раппопорт П.а. Древние русские крепости / П.А. Раппопорт. – М.: Наука, 1965. – 86 с. раппопорт П.а. Военное зодчество западнорусских земель X–XIV вв. / П.А. Раппопорт // Материалы и исследования по археологии СССР. – Л., 1967. – № 140. – 242 с. рыбаков Б.а. Раскопки в Звенигороде / Б.А. Рыбаков // Материалы и исследования по архео- логии СССР. – М., 1949. – № 12: Материалы и иссле- дования по археологии Москвы. Т. II. – С. 125–133. самоквасов Д.я. Древние города России. Истори- ко–юридическое исследование / Д.Я. Самоквасов. – СПб.: Типография К. Замысловского, 1873. – 165 с. сквира: сторінки історії / В.І. Цимбалюк [та ін.]. – К.: Наукова думка, 1990. – 352 с. супруненко о.Б. Старожитності золотоординсько- го часу Дніпровського лісостепового Лівобережжя / О.Б. Супруненко, В.В. Приймак, К.М. Мироненко. – К.–Полтава: Археологія, 2004. – 81 с. Терський с.в. Початки кам’яного оборонного будів- ництва у Волинському князівстві / С.В. Терський // Історичні студії Волинського національного уні- верситету імені Лесі Українки. – Луцьк, 2010. – Вип. 4. – С. 5–10. Тимощук Б.о. Давньоруська Буковина (X – перша половина XIV ст.) / Б.О. Тимощук. – К.: Наукова дум- ка, 1982. – 206 с. Тихомиров М.н. Руссское летописание / М.Н. Тихо- миров. – М.: Наука, 1979. – 384 с. янишевский Б.е. Укрепления Можайска XIV в. / Б.Е. Янишевский // Российская археология. – 2008. – № 3. – С. 143–146. Daniłowicz I. Skarbiec diplomatów papiezkich, cesar- skich, krolewskich, książęcych; uchwał narodowych, postanowień różnych władz i urzędów posługujących do krytycznego wyjaśninia dziejów Litwy, Rusi Litew- skiéj i ościennych im krajów. T. 1 / І. Daniłowicz. – Wil- no, 1860. Rulikowski  E.  Opis powiatu Wasilkowskiego pod względem historycznym, obycajowym i statystycznym / Е. Rulikowski. – Warszawa, 1853. – 243 s. к. н. капустин уКРЕпЛЕННыЕ пОСЕЛЕНИЯ СЕРЕДИНы xiii–xv ВВ. НА пРАВО- БЕРЕжьЕ КИЕВСКОЙ ЗЕМЛИ Попытки классифицировать укрепленные посе- ления по внешним признакам проводились с сере- дины ХІХ в. Так, в 1873 г. Д.Я. Самоквасов выделял городища с правильными угловатыми очертаниями, выступами или бастионами по углам (тип 1), а так- же укрепления округлых форм, относящиеся к пери- оду до изобретения пороха и пушек (тип 2). В 1888 г. В.Б. Антонович разделил городища Среднего Под- непровья следующим образом: 1. Городища круглой формы на ровной местности; 2. Укрепленные посе- ления на природных возвышениях, чаще мысах; 3. «Литовские» городища правильных геометрических форм; 4. Укрепления правильной четырехугольной формы с бастионами по углам. Как показали исследования на территории Ки- евской земли, материалы середины ХІІІ–XV вв. вы- явлено на 51 городище. Все они располагались в наиболее защищенных природой местах (на мысах, останцах, возвышениях в пойме и т. д.) с максималь- ным использованием рельефа местности конкретно- го микрорегиона. Фортификационное строительство послемонгольского времени основывалось на дости- жениях и традициях оборонного зодчества древне- русского времени. С середины XIV в., вследствие возникновения и распространения огнестрельного оружия, башни, с которых защитники вели фланки- 81 Капустін К.М. Укріплені поселення середини ХІІІ–XV ст. на Правобережжі Київської землі ISSN 2227-4952. Археологія і давня історія України, 2013, вип. 11 рующий обстрел по нападающим, начали выносить за пределы стен («в сторону поля») и их количество существенно возросло. В целом развитие и эволюция фортификацион- ных сооружений Киевской земли – это закономер- ные процесс, который имел свою специфику в силу особенностей географического расположения, поли- тического и экономического развития конкретного региона на определенном отрезке времени. K. Kapustin fOrTified seTTlemenTs Of The mid. xiii–xv c. On The righT bAnK Of Kyiv lAnd Attempts to classify the fortified settlements by ex- ternal features were made from the mid–ХIX century. In 1873 D.Y. Samokvasov distinguished mounds with the correct angular contours and bastions at the cor- ners (type 1) and circular shape settlements, related to the period before the invention of gunpowder and cannons (type 2). In 1888 V.B. Antonovich divided the settlement of the Middle Dnieper River to: 1. Сircular fortress on flat ground, 2. Fortified settlements on nat- ural elevations; 3. “Lithuanian” settlement of regular geometric shapes; 4. Strengthen regular quadrangular shape with bastions at the corners. During the reconnaissance and excavations materi- als of the XIII–XV centuries were founded on the 51 mounds of the Kiev Land. All of them were located in the most protected nature areas (on the headlands, forelands, elevations in floodplain, etc.) and used the terrain features of the specific micro–region. The for- tification of post–Mongol times were based on the achievements and traditions of defensive architecture of Kiev Russ times. From the middle of the XIV cen- tury, due to the finding and spreading of firearms, the number and location of towers has changed. They were moved outside the wall (“toward the field”) and were used by the defenders to flanking fire on the attackers. In general, the development and evolution of forti- fications of the Kiev land in the XIII–XV century is a logical process that had its specific because of the geo- graphical location, political and economic development of a specific region at a particular period of time.

Укріплені поселення середини ХІІІ–XV ст. на Правобережжі Київської землі

Institution

Ähnliche Einträge