На кордоні імперій: погляди М. С. Чайковського (Мехмед Садик Паші) на формування козацького населення Добруджі
Gespeichert in:
| Datum: | 2008 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інституту історії України НАН України
2008
|
| Schriftenreihe: | Козацька спадщина |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/91313 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | На кордоні імперій: погляди М. С. Чайковського (Мехмед Садик Паші) на формування козацького населення Добруджі / О.А. Прігарін // Козацька спадщина. — 2008. — Вип. 4. — С. 129-135. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-91313 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-913132016-01-12T03:02:06Z На кордоні імперій: погляди М. С. Чайковського (Мехмед Садик Паші) на формування козацького населення Добруджі Прігарін, О.А. Статті 2008 Article На кордоні імперій: погляди М. С. Чайковського (Мехмед Садик Паші) на формування козацького населення Добруджі / О.А. Прігарін // Козацька спадщина. — 2008. — Вип. 4. — С. 129-135. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. XXXX-0123 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/91313 uk Козацька спадщина Інституту історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Статті Статті |
| spellingShingle |
Статті Статті Прігарін, О.А. На кордоні імперій: погляди М. С. Чайковського (Мехмед Садик Паші) на формування козацького населення Добруджі Козацька спадщина |
| format |
Article |
| author |
Прігарін, О.А. |
| author_facet |
Прігарін, О.А. |
| author_sort |
Прігарін, О.А. |
| title |
На кордоні імперій: погляди М. С. Чайковського (Мехмед Садик Паші) на формування козацького населення Добруджі |
| title_short |
На кордоні імперій: погляди М. С. Чайковського (Мехмед Садик Паші) на формування козацького населення Добруджі |
| title_full |
На кордоні імперій: погляди М. С. Чайковського (Мехмед Садик Паші) на формування козацького населення Добруджі |
| title_fullStr |
На кордоні імперій: погляди М. С. Чайковського (Мехмед Садик Паші) на формування козацького населення Добруджі |
| title_full_unstemmed |
На кордоні імперій: погляди М. С. Чайковського (Мехмед Садик Паші) на формування козацького населення Добруджі |
| title_sort |
на кордоні імперій: погляди м. с. чайковського (мехмед садик паші) на формування козацького населення добруджі |
| publisher |
Інституту історії України НАН України |
| publishDate |
2008 |
| topic_facet |
Статті |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/91313 |
| citation_txt |
На кордоні імперій: погляди М. С. Чайковського (Мехмед Садик Паші) на формування козацького населення Добруджі / О.А. Прігарін // Козацька спадщина. — 2008. — Вип. 4. — С. 129-135. — Бібліогр.: 15 назв. — укр. |
| series |
Козацька спадщина |
| work_keys_str_mv |
AT prígarínoa nakordoníímperíjpoglâdimsčajkovsʹkogomehmedsadikpašínaformuvannâkozacʹkogonaselennâdobrudží |
| first_indexed |
2025-07-06T19:35:20Z |
| last_indexed |
2025-07-06T19:35:20Z |
| _version_ |
1836927440371318784 |
| fulltext |
О. А. Прігарін
НА КОРДОНІ ІМПЕРІЙ: ПОГЛЯДИ М. С ЧАЙКОВСЬКОГО
(МЕХМЕД САДИК ПАШІ) НА ФОРМУВАННЯ КОЗАЦЬКОГО
НАСЕЛЕННЯ ДОБРУДЖІ
Відповідно до спільного місця у наукових розробках інтелектуальної історії, XIX
століття сприймається як час стрімкого зростання "національних" ідеологій [1; 6;
11 та інші]. Явною опозицією цьому сприймається шовінізм імперій. Цій діахтомії
призначено було з'ясовувати відносини вже протягом бурхливого XX століття і, на
жаль, у XXI... Художнє осмислення зіткнення цих двох типів світосприйняття дивно
показано у фільмі Іствана Шабо "Полковник Рель"
Однак на історичну сцену вже тоді виходять і напрямки думки, які можна характе
ризувати як "транснаціональні" або "космополітичні". Одні з них були ефективно за
стосовувані надалі - наприклад , марксизм як соціально-позитивістський світогляд од
ночасно гармонійно "вріс" і до мета-державницьких, і до антиколоніальних дискурсів.
Інші ж були лише оказіональними породженнями часу. До таких альтернативних
форм ментальності варто особливо пильно ставитися історикам, щоб вони зненацька
не стали актуальними у суспільній практиці. Периферійні форми ідентичності мо
жуть раптом бути вийняті із запасників минулого й зіграти свою нову роль. І прикладів
такому конструктивізму та претензій на перегляд балансу сил і прав безліч - багато які
з них прикриваються на початку етнічно-ренесансними гаслами, а згодом переходять
до метропольної риторики. Рідко якій ідеології вдається утриматися у межах власне
космополітизму, що розуміється як патріотизм поза існуючими кордонами.
До таких феноменів можна віднести й ідеї Міхала Станіславовича Чайковського
(Мехмеда Садик Паші, Чайки). Еволюція його поглядів, рівно як і особиста яскра
ва біографія, привертала [4, с. 94-97; 12; 15, с. 159-198; 5, с. 25-29] і, ми впевнені, буде
привертати увагу фахівців ряду дисциплін. Однак він ніяк "не хотів" вписуватися до
категорій державних, революційних або націоналістичних схем. Різнопланова діяль
ність цієї постаті - виразніш приклад космополітизму: служачи справі польської ре
волюції, пропагандував ідеї "незалежної України" і віддано виконував військові й ад
міністративні функції в Османській імперії, послідовно доставляючи розвідані дані на
користь Франції...
Кульмінацією кар'єри цій неординарної особистості слід вважати створення і функціо
нування штучного "Османського козачого війська" (1853-1868) [9, с. 17-28]. Чайковський
створив його на свій страх і ризик, легалізував в обставинах "Кримської війни". До скла
ді,' цього війська увійшли українські і російські мешканці Добруджі, польські емігранти
в Османській імперії, планувалося приєднання іншого слов'янського населення держави.
Сам М. С. Чайковський бачив мету цього війська у "від творенні козацької народності у Пів
денній Русі, або, як мінімум, утворенні з Добруджі самостійної козацької держави під моїм
керівництвом як султанського васала" [13, с. 203-209]. Варто вказати, що діяльність цього
військового підрозділу ще очікує свого дослідника.
У контексті нашого завдання перебувають питання, яким чином М. С. Чайковський
обгрунтовував історичні права такого об'єднання; як уявляв минуле свого війська. В іс
торіографії питання з кінця XIX століття домінує критика Ф. К. Волкова (Вовка): "невиразні
й уривчасті відомості цього письменника... настільки заплутані й тенденційно оброблені,
що не можуть мати ніякого значення без самої ретельної перевірки кожного з наведених їм
фактів" [7, с. 29]. Безумовно, з погляду документальної позитивістської парадигми, твори
"отамана" наповнені явно ангажованою позицією, надмірним егоцентризмом і наявністю
фактографічних недоліків. Однак навряд чи варто оцінювати з позицій професійного
історика - його завдання були, звичайно ж, іншими, ніж у кабінетного вченого.
129
Результати його творчості можна характеризувати як продукт, середній між белет
ристикою (з художнім вимислом, метафорами та іншими атрибутами подібного жан
ру) і пропагандою. Тому, мабуть, не треба шукати вірогідності у викладі M. С. Чай-
ковського минулого - воно для нього володіло не стільки джерельною цінністю, скільки
виступало предметом натхнення та скарбницею фактів, які можна було використати
для агітації власних уявлень. Уявляється продуктивним звернуться до його спадщини
як до своєрідної моделі, яка шукала в історичному досвіді підстави для конструкції
нових форм ідеології. У цій якості важливо не стільки простежити відповідність ре
альності попередньої історії, скільки з'ясувати на які семіотичні (знакові) сюжети та
події опирався автор у своєму бажанні обґрунтувати правомірність своїх дій. Завдяки
такому підходу стає доступним продемонструвати, як погляди романтика наповню
ються прагматикою суспільного мислителя. У результаті будемо мати справу з явища
ми соціальної пам'яті, з усіма властивими даному типу свідомості міфотворчими ас
пектами, до яких навряд чи ефективно застосовувати науково строгий корпоративний
"костюм" вимог.
Виходячи з цього посилання, охарактеризуємо подання творця і першого літописця
Османського козачого війська - M. С. Чайковського (Мехмеду Садик Паші). Сфоку
суємося на його поглядах, що відображали практику минулої життєдіяльності "коза
цького" населення Добруджі. Як приклад візьмемо уривок з його оригінальної збірки
- "Kozaczyna w Turcyi" / "Козаччина у Туреччині" (Париж, 1857) [14], а саме - параг
раф, присвячений виникненню Добруджанських козаків.
Варто відзначити, що цей твір не виправдано "забутий" в історіографії - навіть у
спеціально присвяченій літературі найчастіше використовуються мемуарні виправ
дання "Записки" [13], складені на два десятиліття пізніше в Києві, після повернення в
Російську імперію. Аналізований збірник підготовлений поза цензурними рамками,
у безпосередній часовій відстані від подій, у момент щирої віри у майбутнє свого ді-
тшца. Книга є компіляцією фольклору, документів, описів власних спостережень, які
написані польсько-українсько-російською мовною сумішшю. Вийшла вона невеликим
накладом і вже при житті автора стала бібліографічним раритетом, що частково пояс
нює рідкість її використання в історіографії. У цьому зв'язку варто було б перевидати
цю безумовно унікальну працю, що має низку достоїнств і викликає інтерес у широ
кого кола вчених. Але поки, з огляду на ситуацію, приводимо фрагмент збірника в
додатку у нашому перекладі із збереженням оригінального стиля. Це третій параграф
першої частини збірника. Публікується під авторським заголовком. Заголовні букви та
абзаци залишені вслід за M. С. Чайковським.
Другим рівнем наших завдань є підготовка коментарів до тексту у позначеному
вище ключі. У контексті цього наведемо кілька попередніх міркувань.
Однієї із пропагандистських функцій збірника і самої діяльності Садик Паші було
об'єднання зусиль різнорідного населення Туреччини в єдиній боротьбі проти Росій
ської імперії. Тому він і намагався показати спільність долі та подібність призначення
різних груп населення (насамперед - української і російської) Добруджі. І в силу роман
тизму часу, і в наслідок своїх подань він використав узагальнююче поняття "козаки"
Хоча навіть із фрагмента стає зрозумілим, що ця ідентичність не була актуальної для
більшості населення: українське козацтво після ліквідації Задунайської Січі перейш
ло на сторону Росії [2], а основна маса росіян козаків-некрасівців або поступило та
кож, або пішло у глиб Османських володінь [8, с. 29-41; 10]. За "козацькі" риси і прояви
приймаються, видаються збройні дії Добруджанських ногайців, які цілком органічно
вписуються в систему керування цих регіонів Османської імперії. І таких "припущень"
досить багато.
Показовим є також свідоме удавнення та підкреслення історичності прав цих коза
ків. Час появи старообрядців-некрасівців, рівно як і запорожців, зв'язується не стільки
130
з реальними фактами, скільки з легендарними сюжетами - Розколом церкви (у першо
му випадку) і діями Мазепи (в іншому). Важливим вектором міфолоіізації сприйма
ються вже зовсім далекі часи - Візантія та її підкорення русичами / варягами. Навіть
до реальної хронології Міхал Станіславович ставиться неохайно - російсько-османська
війна 1828-1829 рр. у нього позначена «1827 і 28».
Для розуміння ідеалізації минулого досвіду М. С. Чайковським є також теза про
"демократичні" традиції - Москва виштовхувала волелюбних і кмітливих людей на
окраїни та за свої межі. Звідси вказівка на Батьківщину вихідців - "республіканські"
Новгород, Псков і Київ з "Барською конфедерацією" Такому населенню сам Бог (нез
важаючи на конфесіональні розбіжності) волів продовжувати відстоювати свободу!
Дивними є етнічні границі у викладі М. С. Чайковського. Розуміючи, що має справу
з різними групами, і неодноразово це підкреслюючи, він оцінює їх за наявністю поль
ського компонента ("польщизни"). Українці, більше піддані польському впливу, спри
ймаються ним як оплот Речі Посполитої. їхня політична воля в сполученні з торговель
ною кмітливістю й силою россіян-липован повинна була стати основою для спільного
протесту Росії. Як раз у цей Картині Світу він і виступає як «космополіт» - опозиція
Росії - єдина риса, навколо якої узагальнюються та сприймаються етнічні кордони - як
можна не об'єднатися проти єдиного ворога?! Він ніби то не помічає різниці між неза
доволеннями старовірів, українців, поляків, турків ті інших.
Більш вірогідно виглядають події першої половини XIX століття. Мимохіть вказана
ворожнеча між запорізькими й некрасівськими козаками [3, с. 7-31], автор докладніше
розповідає про спільні дії. І тут він уперше в історіографії висунув ідею про заміну
липованаминекрасівцівзізбереженнямтрадиційногоположенняйімені. Схематичність
історії переходить у детальні нариси упорядкування Османського війська під його
керівництвом. Короткий виклад дій і нагород козаків повинен підтвердити важливість
як самого Мехмеда Садик Паші, так і значний потенціал на майбутнє.
З позицій початку XXI століття, коли багато фактографічних відомостей було
реконструйовано, можна легко вказати на міфотворчі подання М. С. Чайковського.
Наприклад, очевидно помилкові твердження про формування українського населення
за Дунаєм з початку XVIII століття. При цьому документальними свідченнями можна
вважати описи структури та створення "Османського козачого війська", знання про
яке мало просунулися із часів Мехмеда Садик Паші. У контексті поставленого завдан
ня вкажемо, що минулий досвід російських старообрядців і запорожців сприймався
автором насамперед як семіотичний ресурс для створення єдиного руху опору Росій
ському впливу в Східній Європі. Саме із цим, антиколоніальним настроєм можуть бути
пов'язані виникнення й розвиток своєрідного варіанта панславізму в османському
його варіанті. Така суспільна позиція й визначила увагу творця Османського козацтва
до сюжетів найбільш яскравого протистояння українського та російського населення
Москви / Санкт-Петербурга...
Хто знає, як склалися би наукові знання, якби цьому варіанту космополітизму вда
лося б закріпитися та перемогти, одержати статус офіційного дискурсу?! Що б вивчали
діти на уроках історії у цьому випадку?!
Про Козаків Добруджанських [14, с. 57]
Виникнення та розвиток цих нових Козаків на правому березі Дунаю відбувається не піз
ніше середини XVII століття. Так множилися частини нащадків вихідців із глибини Росії,
з Новгорода та зі Пскова. Пізніше прибували до них мешканці Чернігівської, Смоленської та
інших губерній, і навіть із самої Москви.
Втечам тим було два приводи: переслідування релігійні й бажання заробітків купецьких.
Сектанти Росіяни, Розкольники, Безпопівці, Скопці, Духоборці й інші мали свої відносини
зі Старовірами - найсильнішою сектою; а через них з Донцями.
131
Зачули про щирі положення Некрасівських під скіпетром Османських Султанів, про їхню
волю, про їхні [14, с. 5S] привілеї, яка велика терпимість релігійна - швидко збиралися під вій
ськове крило того положення, особливо з огляду на переслідування московського уряду проти
спокійних прихильників і своїх предків, що визнають вільну віру.
З іншого боку, Новгородці та Псковчани, ці заповзятливі купці двох Республік слов'янських,
пригадали собі про традиції торговельних своїх предків у Царьграді й у Візантійській Державі,
коли користувалися повагою й опікою дружини Варягів шведських, зв'язуючи Царів Сходу; як
Міст, служачи при цьому монархам Заходу.
Були вони принижені і пригноблені різними урядами московськими - повстанці Мазепи;
що осіли ці козаки Запорізькі в царстві Османському, дало їм надію, що вони будуть хрис
тиянськими Яничарами Султанськими, що вони під їхньою опікою, може бути, відновлять
святу торговельну честь Новгорода, Пскова й Києва; заселили з родинами вихідців над Дунаєм
у Туреччині.
Варто відзначити особливо, що Кияни не піиїли на це запровадження в бажанні торгувати
- вони бігли під корогви Запоріжжя й входили в запорізькі Курені.
Запорожців, що осіли в Туреччині, Отаманів і старшину завжди давав Київ і київська Губер
нія - Запорожці не мали зв'язків з іншим містом, тільки з Києвом.
Ця форма поповнення Запорожців з місця Києва, прихильність цього місця конфедератам
Еарським [14, с. 59], певні ознаки радості, висловлені в часи знаходження на Царстві російсь
кому Наполеона Першого. Ознаки ці виявилися явними та сильними у 1831 році. Вираження
останніх зумовило долю та призвело до знищення тієї старої Гвардії київської, Інституції
провідний свій початок від Болеславів і від Князів литовських.
Нарешті прихована ця польщизиа в Університеті київському, котрий видав Гордонів і йому
подібних. Це все позначилося, що Київ, це значне Царське Місто слов'янське, в іншому дусі
зв'язав цю Козаччину вихідцями, як Новгород і Псков.
Старі-Київські вихідці з духом Болеславом, Баторія, Вишовських, Мазепів і їхніх спадкоєм
ців політичних - Псков і Новгород, вірні традиціям торговельного світу своїх старих Респуб
лік, як новий Ізраїль у слов'янстві. Через своїх вихідців створили, а може, будуть і далі створю
вати таку міць реальну, міць Ротшильдів, що їм дозволить не мечем, не правом, не уставом,
але грішми радувати слов'янські долі.
Сектанти і торговці прибігали до обох вихідців козацьких, що влаштувалися тут, у Туреч
чині. Некрасівці дозволили сектантам осісти під своїм заступництвом. Пригріли іх як братів
по переслідуванню одного уряду, єдиного політичного принципу.
Купці, що прийшли до Запорожців, конкурували з євреями, конкурували безсовісно тому, що
капітал їх грунтувався на пияцтві та розгулі Запорожців, на їх иепорядках і розпусті мораль
ній і політичній. Нехтували [14, с. 60] їх у тому суспільстві непристойному і п'яному й та
кож віддали цих під опіку Некрасівців. З ними вступили у відносини торговельні і промислові,
а Запорожців брали на виробництво, платячи монетою або алкоголем, і у такий спосіб прий
мали їх у положення козаче над Душем у Добруджі.
Некрасівці, скільки їхні лідери не намагалися, щоб їхнє суспільство військове міцніло та
множилося, але похитнулися вони через дружбу із сектантами і торговцями, та через це їм
дали загальну назву Липовани. І це до сьогоднішнього дня є їхньою назвою.
Коли почалися суперечки і бійки між Некрасівцями й Запорожцями, і коли перші були зму
шені покинути Добруджу, аби тільки раз і назавжди відскіпатися від неспокійних, п'яних і
розбійницьких сусідів, декілька родин Некрасівських, зв'язаних торгівлею і промислом з Липо-
ванами, залишилося у Добруджі.
Липовани, коли села спорожніли від Некрасівців, горілкою та медом відкупилися від Запо
рожців, від приниження, і там осідали ці численні та чималі. Через перебування між ними
декількох родин Некрасівських, у влади турецької одержали положення своє на правах і привіле
ях війська Гната Некрасова козаків. Поробили собі копії Фірманів Некрасівців і цим засобом
підтвердили права та де-факто обгрунтували свій стан.
132
Некрасівці анітрошки не визнали їм тих прав і воль, якими їх з таким благородством і
щедрістю обдарували. Просили тільки собі, щоб Сотні Липован не носили імені Некрасівського
війська, але просто[14, с. 61] звалися Липовапськими козаками. Вони ж, щоб не нашкодити
перед урядом турецьким, взяли собі назву Кубанські козаки.
У лицарській шляхетності і цю аферу зробили, хоча і не люблячи Липованів, швидко цим
ім'ям їх наділили - однієї з їхніх умов було не зловживати ніде перед виступами офіційними
або публічними, стрімко тому новому Козацтву, створеному по своєму проханню. Звичайно,
що всі пункти у захисті Липованів є яскравими показниками благородства їхнього роду, тому
як кров, душа та серце були шляхетними.
Історія спільного існування війська Добруджанських Козаків починається від 1809 року.
Покликані т війну, поставили кілька сотень козаків кінних. Дуже мало між ними було Липо
ван - зате були найманці Цигани, Волохи, щоб навіть і бурлаки різних народів, які випадково
приїхали на запорізьку Січ.
Офіцерами нижні й Отаман похідний були з роду Некрасівського, і досить довго тривало,
що тільки родинам Некрасівським зв'язане старшинство військове.
У попередніх компаніях перед учинком сміливіш не відзтчали їх Липовани. У 1827 і 28
сотні їх були покликані в один Корпус нерегулярної частини з Добруджанськими Татарами,
і командував ними командир Саїд Мірза Тапшр, людина смілива, [14, с. 62] енергійна, добрий
вояка, але великий злодій - тому як за професією був коїюкрадом, чим неодноразово діапавав
Шахів Татарських.
Цей пройдисвіт Татарський викликав їх для секретних набігів у своєму власному краю, рід
ко на ворога водив, тому що їм не довіряв: воював Татарами, а крав і розбійничав Липовансь-
кими Козаками.
Сотні Липованські прийшли у таку непокору та розпусту, що захопили Гареми декількох
Пашей при проходженні до Шумли, між Базарджиком і Проводами. Жінки втекли, а багатства
та спорядження пограбували - Саїду Мірзі довелося терміново з Татарами пограбувати на
свою користь жінок, що втекли, доставити кілька сотень Козаків до Шумли.
Власно у той саме час Липовани розселилися по всій Добруджі, одна частина добровільно
перейшла на лівий берег Дунаю під підданство Російське, інша частина торгувала з військом
Московським, служачи їм провідниками і перекладачами.
Пішло змішання пш поступово Сотні так настроїли уряд Турків, що по закінченню війни
розбійні сотні Липованські відправлені до Стамбула та потім взагалі від Султана Махмуда
розпорядження одержали на галери піти років на п'ятнадцять - вислані до Тершані (в'язниця
(вежа) Адміральська) і до каторжних робіт. Після року ув'язнення, на прохання Козаків Ку
банських, у нагороду за їхні заслуги та [14, с. 63] вірності, Липованські сотні випустили з-під
варти та повернулися по будинках.
У цей же час частина Липован, яка переселилися на лівий берег Дунаю, повернулася знову
до Туреччині. А ще більше нових прибуло, з тих, хто вийшов до Бессарабії через деспотизм
Російського царя та через нетерпимість релігійну. Кілька сотень, а може і кілька тисяч кон
трабандистів, яких розчарувала Москва, ухвалили релігійну ідею використати лицарство і
шляхетність Некрасівців. І ця ідея наповнила товариства Липованські мораллю. Матеріально
необхідно було удержати свої волі та щиру службу військову у Туреччині, тому що уряд Ту
рецький докоряв їм, не даючи їм пі привілеїв, ні воль, прийнявши, як давню службу військову у
воєнний час.
Із цих переселенців на лівий берег Дунаю та назад був й Осип Семенов Ганчаров з родини Не-
красівської, подавець юний, що побував у складі різних делегацій до Урядів Московських, і навіть - до
самого Царя Миколи.
Маючи здатності передбачати, що є Уряд Московський, і знання до нього краще підходи - пізнав,
як це сам не раз виражав, "що Цар не є Цар чоловік, але система Царська втілювала у людині Паную
чи". Він таким правдивіш став апостолом, визволителем і колективістом суспільства Липовансь-
кого відносно віри та з такою душою у собі, що удержав організацію, яка розпадалася, Козаків.
133
Уроці 1853 вийшов Указ Султанський, котрий віддавав під Командний Початок, Міріміара
Паші [14, с. 64] Мехмеда Садика (перед тим - Міхала Чайковського) всіх козаків Анатолії і
Румелії. Татари, Греки і Всеслав'яиці Добруджі, включені до цього Указу, зішли дух і настрої
нового Проводиря і бачили його близькі відносини з Осипом Семеновичем Ганчаровим.
Москва, яка під час війни мала свої зв'язки з Добруджею через своїх шпигунів і агентів, Чор-
байджі Грецьких, володаря одного Дімітракі і навіть через самих Мусульман, як те, потурчан-
ця Решид Аги прозваного Решидка. Свої зусилля приклали до посилення залякування про вплив
і панування в Добруджі.
Не могли знищити або змінити Указ Султанський, котрий за допомогою Меджлісу військо
вого Шумланського, в якому засідав Татар Хадж-Ал-Паша, родич Решидки, Хана Мірзи началь
ника Татар, зробили в Сердара Екрама Омера: з яких причин Мехмед Садик Паша організував
перший Полк Козаків регулярних у Стамбулі, не так прудко може бути на лінії боїв. Віддав
Козаків Добруджанських тимчасово в командуванні Татарських нерегулярних вершників, що
були під командуванням Хана Мірзи.
Хан Мірза і його намісник шд Козаками Іслам Бий, сподіваючись ш підофіцеру із четвер
того полку Уральських Козаків Московських, призвали Козаків до розбою фуражу, худобини й
інших речей, які були звезені до Чіфліку Хана Мірзи та Іслам бея - честь людей і честь із без
чесних під ім'ям Козацьким були приводом до цього [14, с. 65].
Мехмед Садик Паша як тільки прибув до Шумли, зненацька віддав Добруджанських Козаків
і офіцерів, у правді не імуща й несімейних полонених повинність, які були вислані через нього
до Добруджі за рекрутчину в перший полк козаків. Дімітракі Чорбайджи і підрядник Рашидка,
як уміли рух упорядкувати і владу виробити, але вони не одного бажаючого не знайшли.
У той момент військо Московське перейшло на правий берег Дунаю - Військо Турецьке пе
ребувало під командуванням Маршала Мустафю Китиб Паші, не здатне до оборони у деяких
місцях відступило безладно на лінію Карасу. Татари і Козаки Хана Мірзи розбіглися разом з
Башибузуками Шиблі-Бея, розаряючи і спустошуючи свій власний край.
Тоді Мехмед Садик Паша видав наказ зібратися й об'єднав під своїм командуванням Добруд
жанських Козаків. По трохи, по кілька сотень почали вони стікатися з різних місць, без зброї,
без коней, без найменшої дисципліни, розкладені.
Новий Командир вигнав стару Старшину, сам призначив нову - увів суворі правила дис
ципліни, озброїв, без коней на коней посадив і організував дві сотні Добруджанські: одна Журі-
ловська, а друга Сарикейська. Незабаром ті сотні [14, с. 66] привели до порядку, командування
через Мехжда Бея Люборадського, Махмуда Муше, Яна Піотровського і їхніх офіцерів з пер
шого полку Козаків регулярних, домоглися таких результатів і моторності, що про неї можна
було почути: де їх учили, як довідатися, то скрізь як би диявольські Козаки!
Говорять, те було, але солдати (жовніри), якщо треба, і диявола самого б не перелякалися і
до пекла б як біси заскочили - як тільки наказ: "по конях і вперед!" - спека, холод, голод їм не
почім. Від усюди у призначений час перебували вчасно. Правдиві Осадчі.
У Делі-Ормані, під Сілістрою, під Джуржувем, у Бухаресті, у Браїле, над Серетом і Пру
том і у Добруджі службу робили та боролися з ворогом, завжди моторні і ділові.
Старшина їх складалася з добрих офіцерів, із чималих людей - самі штрафували їх на подобі
полку регулярних Козаків - і не можна про неї було почути іншого, тільки що це були регулярні
сотні, ділові її чималі. У році 1856 одержали медаль почесну за участь у компанії, і в тій війні
відстояли своє добре ім'я й свою честь військову. Після разу першого під єдиною корогвою і єди
ним командуванням служили з Кубанцями.
Література
1. Андерсен Б. Уявлені спільноти: міркування щодо походження й поширення націоналізму. - К.:
Критика, 2001.
2. Бачинськшї А. Д. Січ Задунайська (1775-1828). - Одеса: Гермес, 1994. -123 с.
134
3. Волинський А . Д Дунайські некрасівці і задунайські запорожці / / Історичне краєзнавство Оде
щини. - Вип.6.3 історії та етнографії росіян Одещини. - Одеса, 1995. - С 7-31.
4. Борисёнок Ю. Атаман Садык-паша / / Родина. -1998, Ne 5-6. - C. 94-97.
5. Гросу л В. Я. Российские революционеры в Юго-Восточной Европе. - Кишинев: Штиница, 1973.
-539 с.
6. Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. - K.: Либідь, 1999.
7. Кондратович Ф. Задунайская Сечь (по местным воспоминаниям и рассказам) / / Киевская ста
рина. -1883, № 1. - С. 27-66.
8. Прігарін О. А. Козаки-некрасівці на Дунаї: кінець ХУЛІ - перша третина XIX ст. / / Козацтво на
Півдні України. Кінець ХУШ - XIX ст. / Гол. ред. В.А.Смолій. - Одеса: Друк, 2000. - С. 29-41.
9. Прігарін О. А. "Козацтво в Туреччині" М.Чайківського як джерело вивчення козацьких форму
вань в Оггоманської Порті середини XIX ст. / / Наукові праці історичного факультету Запорізького
державного університету. - Вип. ХШ. - Запоріжжя: Прем'єр, 2001. - С. 17-28.
10. Сень Д. В. "Войско Кубанское Игнатово Кавказское": исторические пути казаков-некрасовцев
(1708 г. - конец 1920-х гг.). - Краснодар: Кубанькино, 2002.
11. Сміт Е. Націоналізм. - K.: K.I.C., 2004.
12. Смоховска-Петрова В. Михаил Чайковский - Садък паша и българското Възраждане. - София,
1973.-152 с.
13. Чайковский М.(Садык-Паша). Записки / / Киевская старина. -1891. - Т. 33-35.
14. Kozaczyna w Turcyi. - Paryż: w drukami L.Martinet, 1857. - 391 p.
15. Raiuita-Gawronski F. Kozaczyna za Dunajem / / Ateneum wileiskie. - R.IX. -1933-1934. - S.159-198.
135
|