Козацькі станиці та хутори Південної України в XIX столітті
Збережено в:
Дата: | 2008 |
---|---|
Автор: | |
Формат: | Стаття |
Мова: | Ukrainian |
Опубліковано: |
Інституту історії України НАН України
2008
|
Назва видання: | Козацька спадщина |
Теми: | |
Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/91333 |
Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
Цитувати: | Козацькі станиці та хутори Південної України в XIX столітті / Л.М. Маленко // Козацька спадщина. — 2008. — Вип. 4. — С. 112-123. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraineid |
irk-123456789-91333 |
---|---|
record_format |
dspace |
spelling |
irk-123456789-913332016-01-12T03:02:03Z Козацькі станиці та хутори Південної України в XIX столітті Маленко, Л.М. Статті 2008 Article Козацькі станиці та хутори Південної України в XIX столітті / Л.М. Маленко // Козацька спадщина. — 2008. — Вип. 4. — С. 112-123. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. XXXX-0123 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/91333 uk Козацька спадщина Інституту історії України НАН України |
institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
collection |
DSpace DC |
language |
Ukrainian |
topic |
Статті Статті |
spellingShingle |
Статті Статті Маленко, Л.М. Козацькі станиці та хутори Південної України в XIX столітті Козацька спадщина |
format |
Article |
author |
Маленко, Л.М. |
author_facet |
Маленко, Л.М. |
author_sort |
Маленко, Л.М. |
title |
Козацькі станиці та хутори Південної України в XIX столітті |
title_short |
Козацькі станиці та хутори Південної України в XIX столітті |
title_full |
Козацькі станиці та хутори Південної України в XIX столітті |
title_fullStr |
Козацькі станиці та хутори Південної України в XIX столітті |
title_full_unstemmed |
Козацькі станиці та хутори Південної України в XIX столітті |
title_sort |
козацькі станиці та хутори південної україни в xix столітті |
publisher |
Інституту історії України НАН України |
publishDate |
2008 |
topic_facet |
Статті |
url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/91333 |
citation_txt |
Козацькі станиці та хутори Південної України в XIX столітті / Л.М. Маленко // Козацька спадщина. — 2008. — Вип. 4. — С. 112-123. — Бібліогр.: 10 назв. — укр. |
series |
Козацька спадщина |
work_keys_str_mv |
AT malenkolm kozacʹkístanicítahutoripívdennoíukraínivxixstolíttí |
first_indexed |
2025-07-06T19:36:39Z |
last_indexed |
2025-07-06T19:36:39Z |
_version_ |
1836927523081945088 |
fulltext |
Л. М. Маленко
КОЗАЦЬКІ СТАНИЦІ ТА ХУТОРИ ПІВДЕННОЇ УКРАЇНИ
В XIX СТОЛІТТІ
Існування на Півдні України в XIX ст. офіційно визнаних урядовою адміністрацією
козацьких формувань призвело до появи в краю військових земель, а відтак і населених
пунктів - станиць та хуторів. Із огляду на особливості створення південноукраїнських
іррегулярних військ у вказаний період їх мешканців селили переважно на ще не освоє
них пустинних, маловодних степових ділянках регіону. До уваги бралася необхідність
мати в межах військових земель хоча б незначних водоймищ, як-то річок, ставків чи дже
рел з питною водою. На наданих військам ділянках землі були відсутні будь-які лісові
насадження. Зустрічалися тільки незначні чагарники та зарості очерету в заболочених
місцях річечок, що пересихали в літню пору. Водночас слід наголосити, що відмежову
ючи територію для поселення козаків, уряд включав до її складу один-два населених
пункти, створені й освоєні мешканцями переважно некозацького стану. Це робилося з
метою одразу ж мати адміністративний центр військових земель. Урядову адміністра
цію, яка йшла на такий крок, мало цікавило питання, чи бажають мешканці вже існую
чих населених пунктів ставати козаками. Всі питання вирішувалися з огляду негайного
взяття під контроль військової та цивільної влади мешканців новостворених козацьких
формувань.
Помилково було б вважати, що в південному регіоні в згаданий період утворені
козаками населені пункти існували тільки на території козацьких військ. Російський
уряд хоча й удався до перетворення добре облаштованих, міцних зимівників та ху
торів колишніх запорозьких козаків на адміністративно-територіальні центри краю
або ж до їх руйнації в разі відсутності "загальнодержавної" користі від таких госпо
дарств, проте заснованих запорожцями населених пунктів у першій половині XIX ст.
було ще багато. Та не вони в уяві населення Південної України (особливо прийшлого)
стали уособлювачами запорозьких традицій у забудові, побуті, а саме населені пункти,
створені офіційно визнаними козацькими формуваннями. Наскільки козацькі станиці
та хутори XIX ст. виправдовували уяву населення про запорозькі традиції у господарю
ванні та повсякденному житті, ми простежимо через розгляд стану населених пунктів
у межах військових земель Азовського та Дунайського козацьких формувань.
Ядром названих іррегулярних військ були запорожці та їх нащадки. Саме в сере
довищі козацтва поновлених іррегулярних з'єднань, в яких запорозький елемент був
значним і фактично визначальним, добре простежується намагання мешканців війсь
кових земель зберігати та підтримувати запорозькі традиції протягом усього терміну
існування козацьких формувань. Козаки південноукраїнських іррегулярних військ за
звичай селилися не у включених до війська населених пунктах, а окремо, засновуючи
таким чином власні станиці. Це робилося для того, щоб не ускладнювати стосунків
із місцевими мешканцями, які ще не звикнися з думкою про те, що стали козаками.
Через брак лісу на військових землях, дорожнечу будівельного матеріалу, відсутність
необхідних коштів козаки спочатку будували тимчасові напівземлянки з підручного
матеріалу. Ззовні вони нагадували собою козацькі бурдюги, добре описані Д. І. Явор-
ницьким [10, с. 189-190]. Це були невеликі прямокутні чи чотирикутні, здебільшого од
нокамерні приміщення з покритою бур'яном (переважно кураєм) чи очеретом покрів
лею, половина яких знаходилась у землі, в ямах, а стіни яких будувались із дерев'яного
плетеного каркасу, обмазувалися кізяком і глиною та мали невеликі отвори-віконця. У
таких тимчасових житлах козацькі сім'ї мешкали 2-3 роки. З отриманням від держави
коштів, необхідної кількості матеріалу для будівництва, знарядь праці мешканці вій
ськових земель почали братися і за зведення традиційних для козацтва стаціонарних
112
будівель. Будувалися вони переважно із саману чи дерева, відносно вулиці - боковою
чи "глухою" (задньою) стіною і в глибину подвір'я; покривалися бур'яном, очеретом,
соломою. Конструкційними особливостями окремих жител було те, що житлове при
міщення і стайня знаходилися під одним дахом, а з'єднувалися між собою сіньми. Міс
ця для будівництва будинків вибиралися господарями з урахуванням життєвого досві
ду і порад старих людей та священиків.
Особливістю населених пунктів, заснованих козаками, була обов'язкова наявність
центральної частини, на якій знаходилися площа, церква чи молитовний будинок,
будівлі для правління, арсенал тощо. Церкви на військових землях мали архітектурні
особливості, бо були не тільки місцем, в якому козаки виконували свої духовні треби,
а ще й громадським закладом, де вирішувалися важливі для мешканців військових зе
мель питання, зберігалися військові регалії чи містився військовий арсенал. Для них
характерна наявність просторих, капітально збудованих підсобних приміщень. Знову
ж таки, місця під церкву ретельно обирали старі козаки і священики. Переважно це
були підвищення з огляду на те, щоб церква і майдан були добре видні звідусіль та, за
висловами самих козаків, щоб "дзвони лунко звучали", "благодать Божа відчувалась у
тому місці"
З часом, коли козацькі сім'ї обзавелися господарством і стали отримувати прибут
ки, мешканці військових земель почали зводити цегляні будинки, покриті черепицею
чи жерстю. Будівництво стайні під одним дахом з житловими приміщеннями вже не
практикувалось. Будинки зводилися так, щоб не порушувати положень про благоуст
рій козацьких станиць. Традиційне для південноукраїнського регіону житло зі збере
женням кращих запорозьких традицій будувалося лише на ділянках землі, відведених
під хутори козакам та офіцерам.
Протягом всього терміну існування козацьких станиць внутрішнє начиння та оздоб
лення помешкань залишалося традиційним, характерним для населення Південної
України. Як приклад, наведемо перелік домашніх речей із будинку козака середнього
статку зі станиці Каїри І. Римського. В описі внутрішнього начиння житла значили
ся: дерев'яний сундук пофарбований, великий, обкований залізом; прості прядив'яні
скатертини; старі полотняні рушники з червоними квітами; килим шерстяний, вели
кий; набивиики вовняні прості старі - чотири; намисто коралове з 10 шнурків; корит
дерев'яних середніх - два; казан чавунний - один; подушок - п'ять" [6, с. 205]. У козаць
ких родинах неукраїнського походження досить стійко зберігалися національні особ
ливості побуту. Особливо це помітно на циганських, молдавських та сербських сім'ях
Дунайського козацького війська.
Надана військам земля стала основним багатством козаків. Саме з нею було пов'язане
їхнє майбутнє, статок. Тому і робили козаки все можливе, щоб із пусток зробити по-
господарськи доглянуту територію. Вони розводили сади; насаджували лісосмуги, ча
гарники з метою попередження утворення байраку чи рову (насадження як сприяли
збереженню вологи в ґрунтах, так і попереджували їх ерозію); стежили за джерелами
з питною водою; намагалися не допускати пересихання невеликих степових річечок,
які протікали через військові землі (чистили джерела, русла річок, у разі необхідності
укріплювали береги); бездумно не виснажували культивовані ділянки землі тощо.
Шанобливе ставлення козаків до землі приємно вражає. Адже вони не були її влас
никами. Власниками земель виступали війська. По відношенню до козацьких форму
вань козаки були лише землекористувачами. Водночас слід зазначити, що козацькі
сім'ї намагалися використати будь-яку можливість, щоб закріпити за собою надану
при першому розподілі ділянку землі, а згодом і стати її господарями. Першим кроком
у досягненні цієї мети було отримання ділянки під хутір. У станичному юрті дозво
лялося заводити хутори, але лише там, де вони не могли заважати громадському зем
лекористуванню, і тільки за згодою станичної громади. Козаки, отримавши ділянку
113
землі під хутір, намагалися якомога швидше засадити її насадженнями або ж збуду
вати греблю, млин. Такі прагнення південноукраїнського козацтва мають пояснення.
За існуючою на Півдні України законодавчою традицією, за власниками заводських і
фабричних підприємств, водяних млинів, греблей, фруктових садів чи лісосмуг земля
закріплювалась у довічну власність. Щоб мати більше аріументів на закріплення за
собою землі в довічне володіння, козаки намагалися водночас збудувати на хуторах
греблю та млин, а поруч посадити фруктові дерева чи лісосмуги. Таким, наприклад,
був хутір азовського козака Олександра Сергєєва. На відведених йому під хутір 15 де
сятинах землі він збудував греблю, добротний млин, виростив сад із 150 фруктових
дерев та посадив понад греблею 1000 осокорів і верб [4, арк. 79, 4, 94]. Козаки та війсь
кова старшина Дунайського війська намагалася якомога швидше засадити надані їм
у користування землі виноградними плантаціями та фруктовими садами [6, с. 156].
Хутори офіцерів та козаків південноукраїнських військ дивували сучасників фрукто
вими садами великих розмірів, значною кількістю лісосмуг, вітряками та млинами. За
свідченнями сучасників приватні господарства південноукраїнського козацтва першої
половини XIX ст. були схожими і забудовою, і формами та методами господарювання
на запорозькі зимівники другої половини XVIII ст. Переважна їх більшість була досить
прибутковою. Майно ж таких хуторів оцінювалося щонайменше 3000 карбованців
сріблом. Гостра нестача землі у військах не давала можливості всім бажаючим отрима
ти землю під хутір. Із появою у козацьких формуваннях досить заможних козаків про
блема отримання землі дія закладення садів і виноградників, заснування власних ху
торів була вирішена шляхом її купівлі чи довгострокової оренди поза межами війська.
Однак такими привілеями могли скористатися одиниці, і переважно це були козаки
Торгових товариств, в яких вдало йшла торгівля. До купівлі ділянок за межами військо
вих земель в основному вдавалися офіцери південноукраїнських військ. Так, наказний
отаман Азовського війська Й. Гладкий купив за 6000 карбованців хутір Ново-Петриків-
ку і став його повним власником [8, с. 64]; сотник Дунайського війська І. Павличенко
мав в Акермані "будинок з обзаведенням та при ньому виноградний сад в 6,5 десятин";
військовий старшина М. Томачинський мав також в Акермані п'ять ділянок землі, які й
засадив садами [5, арк. 133; 6, с. 734].
У хуторах та станицях постійно підтримувалися порядок і чистота. Вулиці постій
но впорядковувалися; домівки мешканців, громадські і військові будівлі періодично
білилися, підмальовувалися, фарбувалися; покрівлі з очерету чи бур'яну регулярно
перекривалися; нечистоти постійно вивозилися; двори і вулиці підміталися, навесні і
восени саджалися дерева, облагороджувалися палісадники і городи. Сучасник і дослід
ник військового побуту Ф. Берьозкін вказує на домінуючу у козацьких господарствах
роль жінки, на плечі якої була звалена не тільки хатня робота та догляд за дітьми,
а й утримання власних господарств, а також робота на громадських ланах. Його ди
вувало, як при такій кількості роботи українки-козачки ще й устигали один-два рази
за тиждень вимазувати долівки, білити хати, підмальовувати вікна, причілки, печі,
виполоти городину, палісадники і т.п. Тому дослідник і наголошує: "Працьовитість
жіночої статі дивовижна!" [7, с. 198]. Разом із тим Ф. Берьозкін відмічає, що "вони від
надмірної праці скоро старіють. Козачка тридцяти років здається п'ятдесятирічною, а
сорокалітня - вже стара в повному розумінні цього слова" [7, с. 199]. Навіть німецьких
колоністів, які жили на суміжних із військовими землями ділянках, приємно дивували
доглянуті присадибні ділянки і квітники, козацькі чепурні, охайні будівлі, впорядко
вані населені пункти. Водночас слід наголосити, що схильність до порядку, чистоти й
охайності, була притаманна не всім мешканцям військових земель. Якщо в Азовському
війську за підтриманням порядку та чистоти у господарствах і станицях в основному
слідкували самі козаки, то в Дунайському війську про необхідність наведення порядку
в населених пунктах і господарствах постійно "нагадувала" військова адміністрація [6,
114
с. 106-107]. В першу чергу це стосувалося станиць із компактним проживанням козаків-
циган, військових мешканців молдаванського та російського походження.
Всі існуючі умови: обмеженість військових земель; політика урядової адміністрації,
спрямована на надання пільг господарствам, що спеціалізувалися на землеробстві;
практика закріплення земель у Довічну власність у залежності від розвитку землеробс
тва; збільшення щільності населення військ; зростання на внутрішньому та зовніш
ньому ринках попиту на хліб; наявність у південному регіоні української зернової
культури та культивування на землях козацьких станиць найкращих зернових сортів
- сприяли тому, що провідною галуззю господарства мешканців станиць та хуторів у
XIX ст. стало хліборобство. Для отримання добрих врожаїв козаки застосовували пере
важно двопільну систему обробки землі. Свої наділи вони ділили на 2 частини: перша
відводилася під посіви, друга - під пасовиська чи толоку. Землі, що пускали в толоку чи
під випас худоби, не розорювали протягом 2-3-х років. Це дозволяло за допомогою тієї
ж худоби позбутися бур'яну і добре вдобрити органікою землю. Після цього терміну
на ділянці сіяли високосортну пшеницю або льон, який також користувався значним
попитом на внутрішньому та зовнішньому ринках. Земля, яка за 2-3 роки відпочила і
добре вдобрилася, за умови врахування сівозміни давала можливість протягом 3-5 на
ступних років вирощувати високі врожаї. Поле, що відводилося під посіви, поділялося в
свою чергу ще на дві частини. Одну частину відводили під озимину, другу - під ярину.
Козаки ретельно дотримувалися сівозмін. На тій частині, що раніше була під толокою
чи пасовиськом, сіяли льон або пшеницю, наступного року засівали житом, третього
року іншими зерновими, як-то вівсом, ячменем, просом. Кількість посівів залежала від
числа робочих рук, кількості худоби і положення самої ділянки відносно зручностей
для збуту зерна. У 30-х роках XIX ст. під посіви зернових в Азовському війську відводи
лося 33,8 % всіх військових земель (20000 із 59022 десятин) [2, арк. 6; 8, с. 101], у Дунай
ському - близько ЗО % [6, с. 729]. Поступово посівні площі під зернові збільшуються. Із
збільшенням посівних площ збільшується і кількість зібраного зерна.
Із року в рік для засіву досвідченими козаками вибиралося найкраще зерно. Перед
косовицею серед полів знаходили "острівки" рослин з добірним якісним зерном. Його
збирали, просушували, зберігали у відповідних умовах, а навесні після свята Благовіщен
ня висівали. Як наслідок, пшениці, вирощені на військових землях, високо цінувалися. А
передусім, болгарська жовтоколоса та чорноколоса з синіми остюками, принесена коза
ками з-за Дунаю. Її вирощували переважно на чорноземних та піщаних ґрунтах станиць
Азовського війська [3, арк. 59-60; 8, с. 703]. Болгарська пшениця коштувала вдвічі дорожче
за звичайні сорти. Аналіз документів з канцелярії новоросійського та бессарабського ге
нерал-губернатора свідчить, що показники врожаю в Азовському війську дещо вищі за
показники врожаю в найкращих господарствах німецьких колоністів, де з 1848 по 1858
рік врожай хліба озимого доходив до сам-5, а ярового до сам-7. В Азовському козацько
му війську в 50-х роках середній урожай складав: озимого - близько сам-5 Уг з долями і
ярового - близько сам-8 % з долями [9, с. 347]. Складна ситуація була з врожайністю в Ду
найському війську. Як зазначає О. Бачинська, врожаї хліба у дунайських козаків у 40-60-х
роках в середньому не перевищували сам-3 [6, с. 730].
Із 50-х років XIX ст. у межах військових земель помітна тенденція до поширення ін
тенсивного господарювання, за якого при зменшенні посівних площ урожаї поступово
збільшуються. Причинами збільшення врожаїв при зменшенні посівних площ були:
1) застосування двопільної системи обробки землі; 2) використання природних добрив;
3) дотримування чіткої сівозміни; 4) застосування основ агротехніки та інше. Саме за
вдяки таким факторам козацькі станиці мали стійку тенденцію збільшення врожаїв.
Розміри козацьких паїв у південноукраїнських військах були меншими за установ
лені законодавством ділянки. Азовці, наприклад, отримали землі вдвічі менше, паї
дунайських козаків становили 10-15 десятин. З часом виявилося, що для вправного
115
господаря досить і таких розмірів паю, щоб отримувати прибутки. У межах військо
вих земель була поширеною оренда землі під різні види сільськогосподарських робіт.
Близькість до портів, шляхів сполучення, значних пунктів торгівлі підвищувала ціни
на землю і стимулювала розвиток товарного виробництва на землях козацьких насе
лених пунктів. Оренда військових земель була вигідною справою і дня військ, і для
станиць, і для самих козаків. Офіцерські та козацькі сім'ї постійно здавали земельні
ділянки в оренду, бо самі не могли обробити наданої їм у користування землі через
відсутність чоловіків у станицях чи хуторах по справах служби. Від оренди строко
вих ділянок вони мали добрі гроші. Адже оренда кожної десятини в 50-х роках XIX сг.
давала прибуток до 3 карбованців сріблом щорічно. Головним у справі оренди було
правильно скласти кондиції. У них мали бути детально прописані права і обов'язки
кожної зі сторін. Військова адміністрація постійно наглядала за дотриманням умов та
виконанням правил оренди. За будь-які порушування нараховувався штраф, що ком
пенсував збитки. Позитивним моментом було й те, що орендовані землі не розорюва
лися, а використовувалися переважно під пасовиська та толоки. Таким чином земля за
термін оренди відпочивала, а згодом добре родила. Оренда землі в межах військ була
вигідною не тільки для козаків, а й для самих орендарів, які не шкодували 100 карбо
ванців сріблом на внесок за право брати участь у торгах.
Враховуючи значний попит на хліб на внутрішньому і зовнішньому ринках, козаки
відмовилися від вирощування на своїх ланах городини у повному обсязі, а необхід
ну для споживання і заготовки на зиму кількість овочів закуповували на недільних
базарах і сезонних ярмарках. Вони засівали свої земельні ділянки тільки злаковими
культурами, на які був великий попит. Витрати на купівлю овочів були незначними у
порівнянні з розмірами прибутку від проданого зерна.
Наступною провідною галуззю господарства південноукраїнських козацьких стани
ць було скотарство. Його успішний розвиток був зумовлений рядом причин, а саме:
1) значний попит на продукти скотарства на внутрішньому та зовнішньому ринках;
2) сприятливі для заняття скотарством природні умови південного краю; 3) наявність
витривалої сірої степової породи великої рогатої худоби. Через малу кількість військо
вих земель козаки змушені були постійно регулювати кількість поголів'я худоби в на
селених пунктах. Тому і використовували у своїх господарствах ті породи тварин, які
могли повноцінно виконувати різні функції. На військових землях значного товарного
напрямку скотарство не набуло. Не отримала товарного напрямку і бажана для козаків
перспективна на Півдні України галузь скотарства - вівчарство, знову ж таки через
обмежену кількість військових земель. При цьому господарства південноукраїнського
козацтва бу ли забезпечені худобою і на одну родину в Азовському війську припадало
по 4 воли, 2 корови з телицями, по 6 штук овець і по одному коневі [8, с. 104], у Дунай
ському формуванні козаки мали по одній-дві пари робочої худоби [6, с. 136]. Серед на
селення козацьких станиць Дунайського війська були такі родини, які намагалися на
дати своїм господарствам тваринницького характеру. Так, брати Григорій та Тимофій
Албули мали 12 коней, 14 волів, 26 голів великої рогатої худоби, 1760 штук овець; козак
Валерій Сарбул - 4 коня, 6 волів, 15 голів великої рогатої худоби, 100 овець; у станиці
Волонтирівці в 30-х роках XIX ст. шість родин намагалися торгувати худобою [6, с. 343].
Але таким козакам постійно доводилося конфліктувати з станичними громадами, які
намагалися контролювати як поголів'я худоби, так і сінокоси.
У першій половині XIX ст. у козацьких станицях значну роль у господарстві продов
жував відігравати традиційний козацький промисел - рибальство. Подальший розви
ток рибного промислу був зумовлений рядом факторів: 1) наявність багатих рибних
угідь (Дніпровський та Бузький басейни, Азовське та Чорноморське узбережжя); 2) існу
вання запорозької традиції рибного промислу, яка продовжувалася на рибних заводах
останньої чверті XVIII - XIX ст. Протягом вказаного терміну зберігалася запорозька
116
технологія вилову риби та її переробки. Збереженню технології в першу чергу спри
яли запорозькі та задунайські козаки новоутворених військ, для яких риба довгий
час також була основою господарського добробуту та головним предметом торгівлі;
3) прибутковість рибного промислу, а від того і конкурентна боротьба за володін
ня рибними угіддями, що ще більше підвищувала попит на продукти рибальства
на загальноросійському внутрішньому ринку. У XIX ст. козацьким військам разом
із землею для остаточного поселення їх мешканців надавалась і обмежена кількість
рибних угідь "на підпору господарства". Рибні заводи, які існували в деяких стани
цях, працювали не на повну потужність і переробляли таку кількість риби, якої було
досить тільки для задоволення власних потреб козацьких сімей. Частіше за все риб
ні угіддя військ за рішенням козацьких громад здавалися в оренду для збільшення
загальновійськового прибутку. Здача рибних угідь в оренду була досить вигідною
справою і поповнювала військову скарбницю щорічно на третину, а то й половину.
Не поодинокими були і випадки, коли орендатори (як правило, це були власники
сусідніх смуг рибних угідь) за погодженням органів внутрішнього військового управ
ління користувалися послугами і козацьких рибних заводів для вилову і переробки
риби. Досвід козаків у цій справі робив їх бажаною робочою силою у нових робото
давців. Водночас слід зазначити, що обмеженість військових рибних угідь не давала
можливостей перетворити традиційний рибний промисел у головну запоруку госпо
дарського добробуту населення військових земель.
Інші ж традиційні запорозькі промисли - млинарство, бджільництво - продовжу
ють активно розвиватися протягом XIX ст. не тільки з ініціативи самого населення
південноукраїнських станиць, але й за підтримки їх урядом. Розвиток млинарства
регулювався спеціальними нормативними актами. Будувати млини та вітряки доз
волялося всім бажаючим козакам у разі погодження двох третин станичної громади.
Кількість землі, яку громада могла виділити під млин, обмежувалася десятиною на
2 постави. Власники млинів платили на користь війська або станиці грошовий пода
ток. Власники мали право продавати млини та вітряки, за умови продажу їх козакам
чи громаді станиці. Якщо млин заводив військовий чиновник, він мав право наймати
2 робітників для нагляду за роботою млина чи вітряка. Млини та вітряки приноси
ли значні прибутки їх власникам. Суми, затрачені на їх будівництво, покривалися
протягом 2-3 років. На будівництво вітряка чи млина витрачалося в середньому 800
карбованців сріблом, а чистого прибутку вони давали близько 200-300 карбованців
сріблом щорічно. Розвиток млинарства був пов'язаний із збільшенням питомої ваги
хліборобства на землях козацьких військ, тому і підтримувався урядом. В Азовсько
му війську на момент його ліквідації було 49 водяних млинів та вітряків [8, с. 230], а в
Дунайському - 83 [6, с. 146]. Найбільшу кількість млинів мала станиця Волонтирівка
(Дунайське військо), в якій нараховувалось у 1858 р. 24 млини [6, с. 246].
Протягом усього терміну існування козацьких військ на півдні України не остан
нє місце серед промислів станичників займало нелегальне корчемство. Незважаючи
на загрозу суворого покарання з боку державних інстанцій козаки все ж таки в до
машніх умовах виготовляли горілку з пшениці та жита, а також займалися виноробс
твом. Протягом усього періоду існування військ у Південній Україні повітові суди
регулярно порушували корчемські справи про незаконне виробництво горілки і тор
гівлю нею козаками південноукраїнських станиць. Та виробництво горілки і вина
було настільки вигідною справою, що деякі козаки намагалися перетворити його в
справжній напівлегальний промисел. Не лякали їх навіть суворі урядові постанови та
високі штрафи. Самі ж мешканці козацьких населених пунктів частіше вдавалися до
послуг козаків, що виробляли горілку, ніж до закладів відкупщиків. У мемуарах XIX
ст. читаємо, що козаки рідко відвідують "питні" будинки, хіба що в свята і то більше
для розмов ніж для пияцтва" [7, с. 295]. Такі спогади тільки підкреслюють значення
117
керченського промислу серед населення козацьких станиць XIX ст.
Особливе значення для економічного розвитку південноукраїнських козацьких ста
ниць мала торгівля. Збереження попередньо встановлених податків та зборів, право
вільного пересування південним краєм промисловиків шляхом надання спеціальних
білетів сприяло розвитку роздрібної та сезонної торгівлі у межах військових земель.
Пожвавлення торгівлі на землях козацьких військ у середині XIX ст. був пов'язаний із
товарним напрямком сільського господарства, особливо хліборобства. Основним пред
метом торгівлі станичників та хуторян стала сільськогосподарська продукція, переваж
но пшениця. Більшість козаків відвозили товари на великі базари, на ярмарки в сусідні
регіони, у найближчі портові міста - Одесу, Миколаїв, Херсон, Маріуполь, Бердянськ.
Організаційних форм торгівля в іррегулярних формуваннях набула в 30-х роках XIX
ст. і регламентувалася "Торговим статутом" У межах військових земель велася періо
дична, стаціонарна та відкупна торгівля. З появою серед козаків досить заможних лю
дей, які в грошах, векселях та товарах мали не менше ніж 1500 карбованців сріблом, у
військах оформлювалося Товариство торгових козаків. Вступ козака до цього товарис
тва надавав йому можливість за встановлену плату звільнятися від несення військової
служби і повністю присвятити себе торгівлі. Вирішальне значення для запису в розряд
торгових козаків знову ж таки належав станичним громадам. На загальних зборах меш
канців станиць під головуванням статечних, поважних козаків вирішувалися питання
матеріальної спроможності бажаючого торгувати та його порядності. Якщо на адресу
козака, який вирішив зайнятися торгівлею, нарікань з боку станичників не було, тоді
громадою давались у вищі інстанції рекомендація та поручительство про його фінан
сову спроможність. Саме ці папери відігравали вирішальну роль при наданні козаку
прав вести торгівлю. Торгових козаків у станицях було небагато, однак вони досить
успішно торгували і приносили значні прибутки війську, станиці.
Утворення в іррегулярних формуваннях Торгових товариств було яскравим проявом
господарських досягнень населення військових земель. Ретельний відбір козаків, які ба
жали торгувати на рівні з купцями, свідчить про те, що серед них було багато заможних
людей, які наважилися ризикнути власним майном і заощадженнями. Торгівля була
прибутковою і виправдовувала витрати. У зв'язку з цим збільшувалася кількість козаків,
що бажали торгувати. Розвиток торгівлі був корисним не тільки для самих торгових ко
заків, а й для станиць, військ, у скарбниці яких йшли значні прибутки. Загальний рівень
розвитку господарства дозволяв козакам поступово налагоджувати внутрішнє життя
станиць, збільшувати витрати на медичне обслуговування, освіту, церковні справи, на
утримання громадських закладів. Завдяки цьому можемо говорити про певні здобутки
козаків як у господарській діяльності, так і в забезпеченні власного добробуту.
Відведення землі під поселення козакам та надання їм пільгових років зумовили тимча
сове невтручання держаних структур у внутрішнє життя населення козацьких станиць.
Старі козаки та власна старшина слідкували за дотриманням мешканцями населених
пунктів "дідівських", себто козацьких, звичаїв та традицій. У перші роки існування ір
регулярних формувань бачимо, як у станицях, так й у військах в цілому найважливіші
питання вирішують козацькі ради; старі, поважні козаки, за проханням громад, судять
мешканців військових земель і вирішують спірні господарські та побутові справи; ко
зацькі сім'ї займаються традиційними галузями господарства; святкуються традиційні
для запорозького й українського козацтва храмові свята; у церквах священики козацько
го походження правлять службу "по старинці" - без довгих, декілька разів повторюва
них молитов, надмірного ідолопоклонства, з освяченням зброї; у військах продовжують
складатися сім'ї "на довіру" (згодом козаків звинувачували в двоєженстві, а священиків
за освячення таких шлюбів усували від виконання ними церковних обов'язків). Під на
глядом старих досвідчених козаків у станицях навчали та виховували молодь. Від остан
ньої вимагався високий рівень самоконтролю. Порушників системи цінностей козацтва
118
повчально карали - привселюдно шмагали кийками, позачергово посилали на виконан
ня різного роду громадських робіт, тощо. Якщо ж дівчата порушували норми моралі, то
покарання були також дуже повчальними - змазування воріт дьогтем, співання вночі
біля двору батьків сороміцьких пісень і т.п. Слід відмітити досить суворий контроль ста
ничної громади за молодіжними вечорницями, гуляннями, "вулицями"
Із досягненням юнаками 17 (рідше 15)-річного віку їх записували у "малолітки" і
ставили в обов'язок готуватися до зовнішньої служби. Хлопці проходили військові нав
чання під наглядом представників військових урядів станиць та поважних старих ко
заків, відбували "сиденьки" по війську, виконували різного розпорядження військової
старшини. Так у станицях (як у військах в цілому) чітко виокремилася статево-вікова
група - молодіжна, якій були притаманні субкультурні особливості: форма відпочин
ку, фольклорного репертуару, зачіски, одяг, зброя. Виокремлення цієї групи сприяло
відповідно оформленню дитячої групи та дорослого населення і стариків. Помітним у
станицях був поділ і на чоловічу та жіночу групи зі своїми обов'язками та правами, а
отже і своїми ритуалами, особливостями фольклору і т.п.
Необхідність нести постійну військову службу сприяла виділенню у козацьких ста
ничних громадах (знову ж таки як у військах в цілому) такої соціальної групи як служилі
козаки. З її появою з'являються нові свята - полкові, сотенні, виробляються ритуали про
водів і зустрічей козаків зі служби, складаються нові зразки фольклору, наприклад, при
казки, пісні (одну з таких зафіксував Ф. Берьозкін, описуючи військову службу та побут
військових козаків) [7, с. 290-192], легенди про військові подвиги козаків, тощо. Дедалі
стають помітними стирання міжетнічних граней і вироблення єдиного культурного
простору з єдиною системою цінностей. Цьому процесу сприяло установлення зв'язків
на рівні: станиця - команда - військо (військова адміністрація, отаман).
Проте дотримуватися випробуваних часом дідівських (козацьких) звичаїв та тради
цій ставало дедалі тяжче. Із закінченням пільгових років посилився контроль держави
над військовою організацією козацтва, внутрішнім життям мешканців військових насе
лених пунктів. Одразу стають помітними зміни в матеріальній сфері життєдіяльності
козаків: зачісках, одязі (вимога носити військову форму), у будівництві населених пун
ктів, окремих будівель. Водночас слід зазначити, що по мірі підкорення військових об
щин державою під впливом необхідності нести військову службу і займатися сільським
господарством роль станичних громад не зменшується, а навпаки збільшується. Вони у
межах військових земель поступово перебирають на себе функції колишніх курінних
козацьких рад і вирішують всі питання, пов'язані з внутрішнім життям станичників.
Провідна і вирішальна роль у винесенні рішень чи вироків станичних громад знову ж
таки належала старим козакам, які користувалися загальною повагою. Азовські козаки,
наприклад, домоглися ще й того, щоб очолював станичний уряд "свій" козак, обраний
на станичній раді. Ігнорування присланого урядовими інстанціями військового чинов
ника і постійні прохання до наказного отамана про його відкликання мали позитивні
наслідки [1, арк. 1-6; 8, с. 60]. Азовськими станицями з 30-х років XIX сг. управляли
станичні управи на чолі з головою, вибраного з мешканців станиці. Так, у культурно
му середовищі південноукраїнського козацтва формується поняття "свій" - "чужий",
"своє" - "чуже". Під поняттям "чужий", "чужинець", розуміли не тільки ворога (козаки
служили на різних ділянках російського кордону, на Кавказі, брали участь у воєнних
кампаніях), а й присланих у війська армійських офіцерів на посади по внутрішньо
му управлінню, армійських священиків, цивільних чиновників, відкупщиків, згодом
осіб некозацького походження, що орендували ділянки військової землі і проживали
у станицях. "Чужою" для козаків була як територія поза межами військових земель,
так і місця кордонної і морської служби: по Дунаю, чорноморському узбережжю, на
Кавказі. З розширенням функцій і збільшенням ролі станичних громад у вирішенні
повсякденних побутових, а іноді й внутрішньовійськових справ, розуміння чужої те
119
риторії переносилась і на землі інших станиць, козацьких хуторів. Розмежовувалися
землі станичних юртів річечками, струмками, лісосмугами, ставками, курганами. Звід
си вислови у військах: "випити на межі", "розпрощатися над ставком", "провести до
кургану" тощо.
Перебування козаків на півдні України наклало відповідний відбиток на всі сфери
життєдіяльності мешканців військових населених пунктів. У часовому аспекті культур
них надбань південноукраїнського козацтва слід виділити декілька важливих момен
тів. Насамперед це очевидна мінливість традиційної культури в рамках історичного
часу. Зі змінами території помешкання, умов життєдіяльності, національного і соціаль
ного складу, політики урядових адміністрацій зникають чи еволюціонують окремі еле
менти традиційно-побутової, духовної культури і з'являються нові. Так, особливістю
проведення церковних свят у козацьких станицях було те, що до народних ритуалів
додавались і військові - військові паради, виніс регалій, проведення військових рад.
Окремі свята супроводжувалися військовими іграми: двобоями, кінними змаганнями,
стрільбою.
Важливе місце серед календарних свят у станицях посідали військові і загальновійсь
кові свята. Мешканцями козацьких населених пунктів урочисто святкувалися Покрова,
День Святого Миколая (в Азовському війську), Георгія Побідоносця, Сергія Радонежсь-
кого та інші. Щорічно кожна станиця відмічала своє храмове свято. Святкувалися у ста
ницях ювілеї військових і державних діячів та пам'ятні дати військ, воєнних кампаній.
Особливістю святкової обрядовості південноукраїнського козацтва була відсутність
розвішених форм виробничих ритуалів, пов'язаних із початком та закінченням важли
вих польових робіт. їх початок і закінчення супроводжувалися короткими молитвами,
залишанням на угоду святому незжатого снопа пшениці, жита, тощо. Слід зазначити,
що початок весняно-літніх польових робіт і збір урожаю суворо контролювалися війсь
ковими урядами та станичними управами. Кожна статево-вікова група мала чітко виз
начене коло обов'язків. Зорати землю, посіяти зерно, провести сінокіс вважалося суто
чоловічою роботою. Жінки займалися власними городами, складали зернові у снопи,
трави у копи, брали участь у перевезенні сіна, займалися збором і переробкою овочів,
фруктів. Діти під час польових робіт виступали переважно погоничами тварин (волів,
коней), пастухами. Характерною особливістю періоду збору врожаю, сінокосу було те,
що станиці майже в повному складі, крім старих людей, дітей молодшого віку та хво
рих, виїжджали в поле. На цей період збільшувався і трудовий день. Однак навіть у
таку пору, в степу було заведено виділяти молоді декілька годин на гуляння. Саме в цей
період молодь активно знайомилася, домовлялася про засилання сватів восени і т.п.
Важливою складовою обрядовості були пости. їх у станицях та хуторах суворо до
тримувалося неслужиле населення. Служилі козаки, готуючись до військових походів,
вживали звичайну їжу. В цей період заборонялися будь-які веселощі, дозволялися тіль
ки "тихі" вечори. Мешканцям населених пунктів дозволялося співати тільки сумних
пісень та складених козаками у військових походах.
Бачимо, що протягом всього терміну перебування іррегу лярних військ на Півдні Ук
раїни козацькі населені пункти - станиці та хутори - відігравали певну роль у збере
женні й продовженні запорозьких традицій у забудові, господарюванні, побуті, а в уяві
населення південного регіону ще й виступали яскравими уособлювачами цих звичаїв
та традицій. До запорозьких культурних надбань мешканців військових станиць XIX сг.
відносимо: вибори козаками власної старшини, вирішальна роль громади у вирішенні
господарських і побутових справ, шанобливе ставлення до старих козаків і їх головуван
ня та винесення вироків на зібраннях громади, у господарюванні, будівництві житла,
козацьких поселень, в одязі, зовнішньому вигляді, у ставленні козаків до церкви, храмові
свята, складання сімей "на довіру", навчання молоді і піклування про її майбутнє, у час
тковому збереженні звичаєвості козацтва, ставленні до військової служби тощо.
120
Однак з часом у козацьких станицях дедалі помітнішими стають тенденції до викорі
нення звичаєвості козацтва шляхом поширення на військові землі статутів і положень,
вироблених вищими органами влади. Чітко простежуються строга підпорядкованість
війська відповідним органам військової та цивільної влади, зміни у забудові населених
пунктів і окремих садиб, регламентація внутрішнього життя козаків та їх сімей, по
ширення нових форм землекористування, землеволодіння, уніфікація одягу, зачісок,
військові і полкові свята, складання нових стройових, військово-побутових пісень та
інших зразків фольклору тощо. Із значної кількості функцій, які виконувала традицій
но-побутова культура козацького населення (де під традиційно-побутовою культурою
спід розуміти систему, що включає духовну, матеріальну, соціонормативну культуру
та зв'язки з іншими соціальними системами) особливе значення мали інтеграційна і
виховна. Це пояснюється як великим прагнення козаків зберегти свою належність до
козацького стану, так і прагненням об'єднатись із Чорноморським козацтвом. Останнє
в уяві південноукраїнського козацтва поставало прямими нащадками запорозьких ко
заків і гідними продовжувачами запорозьких традицій та звичаїв. Однак у 60-х роках
XIX ст. офіцер Генерального штабу В. Павлович, який збирав матеріали для статисти
ки та географії Катеринославської губернії, відмічав, що козацька служба мешканців
військових земель впливає на спосіб їхнього життя та методи ведення господарства і
різнить їх від населення краю. Разом із тим наголошував, що права та звичаї азовських
козаків мало чим відрізняють їх від звичайних заможних казенних селян.
Пролити світло на еволюцію традицій і звичаїв мешканців козацьких станиць та
хуторів Південної України допомагає ще не введена до наукового обігу рукописна
розвідка під назвою "Відомості про Стародубівку Маріупольського повіту. XIX ст.",
що зберігається в Інституті рукописів НБУ ім. В. Вернадського. Вона являє собою ко
ротеньке за обсягом дослідження, підготовлене згідно з традицією військово-топогра
фічних описів XVIII ст. Такого роду історичні довідки готувалися з метою розміщення
інформації в літературі довідкового характеру чи на запит відповідних установ (нап
риклад, статистичних комітетів). Автор "Відомостей..." невідомий, однак знаємо, що
він учитель за професією. Більш того, текст дослідження дає підстави говорити, що ця
людина зовсім недавно з'явилася в населеному пункті. Учитель доволі неупереджено,
без емоцій та глибоких знань із історії становлення Стародубівки викладає добуту ним
інформацію про колишню козацьку станицю. Складається враження, що "Відомості
про Стародубівку Маріупольського повіту. XIX ст." взагалі підготовлені сторонньою
людиною.
У "Відомостях..." названо рік заснування населеного пункту; описано його місцез
находження, клімат та якість грунтів; вказано кількість населення; зроблено наголос
на національному походженні та віросповіданні стародубівських мешканців; охарак
теризовано їх основні заняття, рівень господарювання та статку, елементи традиційно-
побутової культури, риси характеру. Вчитель особливу увагу звертає на бездоганний
стан церкви, школи, інших громадських буд івель; чистоту та охайність садиб, вулиць;
декількома рядками характеризує традиції та звичаї мешканців населеного пункту.
Однак у доробку й натяку немає про козацьке минуле частини мешканців Стародубів
ки. Сумнівно, що він про це не знав. Ймовірно, що виконував урядове замовлення. В
незначному за обсягом доробку чітко простежуються й деякі козацькі звичаї та тра
диції, на яких робився наголос сучасниками в бутність Стародубівки ще козацькою
станицею. Так, автор розвідки, як і його попередники, відмічає високу релігійність
стародубівських мешканців; особливе ставлення до молоді та старих людей; шаноб
ливе і дбайливе відношення до церковних установ і освітніх закладів; звичай тримати
свої домівки, вулиці, населений пункт у чистоті та охайності; тверезий, зорганізований
спосіб життя; схильність до негайного виконання наказів і разом із тим взаємоповага
один до одного як у родинному, так і в громадському житті. Учитель відмічає високий
121
рівень статку мешканців Стародубівки. Він наголошує, що й одяг їх не з домотканого
"селянського" полотна, а все з "бавовняної та сукняної матерії" (див. додаток). Та й жи
вуть вони в добротно збудованих, чистих, світлих будинках, і їжу вживають поживну
та смачну. А спосіб життя ведуть праведний і не роблять нічого такого, за що могли б
бути засуджені згідно з церковними чи світськими законами.
Бачимо, що "Відомості про Стародубівку Маріупольського повіту. XIX ст." містять ін
формацію, яка не зустрічається в джерелах іншого походження. Зіставлення такого роду
матеріалу з різними категоріями джерел дає можливості до певної міри відтворити всі
сторони життєдіяльності мешканців населених пунктів Південної України і дослідити
впливи козацького населення південного регіону на представників інших суспільних
верств краю.
Джерела та література
1. Російський державний військово-історичний архів (далі - РДВІА). - Ф. 405. - Оп.6. -
Спр. 1054.
2. РДВІА - Ф. 877. - Оп.1. - Спр. 50.
3. РДВІА - Ф. 877. - Оп.1. - Спр. 55.
4. РДВІА - Ф. 877. - Оп.1. - Спр. 185.
5. Філія Державного архіву Одеської області в м. Ізмаїлі - Ф. 755. - Оп.1. - Спр. 145.
6. Бакинська О. Дунайське козацьке військо. 1828-1868 рр. (До 170-річчя заснування). - Одеса,
1998.
7. Березкин Ф. Азовские казаки: их происхождение, состав, служба, обычаи, нравы и занятия / /
Журнал для чтения воспитанников военных учебных заведений. -1852. - Т. 99.
8. Маленко J7. М. Азовське козацьке військо (1828-1866). - Запоріжжя, 2000.
9. Материалы для георафии и статистики России, собранные офицерами Генераль- ного шта
ба. Екатеринославская губерния. - СПб., 1862. - Т. 6.
10. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків в 3-х тт. - Львів, 1990. - Т. 1.
ДОДАТОК
Кінець XIX століття. - Відомості про Стародубівку Маріупольського повіту
1. Селение именуется Стародубовка, а почему получило такое название, никому
неизвестно. Расположено улицами на наклонном месте. Жителей имеется 300 душ
обоего пола. Стоит селение от уездного города в 40 верстах.
2. Местность вообще возвышенная, состоит более из черноземной почвы. Осо
бых удобств для жизни нет, а если протекает маленькая речка, то жители пользы от
нее почти не извлекают. Климатические условия не представляют резких перемен,
а по временам дуют юго-восточные ветры довольно удушливые и порывистые в
летнее время, зимой с той стороны резкие и с сильными продолжительными мете
лями; но от того в воздухе ничего не происходит вредного и разрушительного.
3. Селение возникло с 1839 г. Приселялось выходцами разных губерний. Нация
жителей - малороссы. Все православного вероисповедания. Жители с характером
мирным, ровным, но малообщительным.
Жизнь ведут нравственную, не делают никаких безобразий, за которые осуж
дают церковные и гражданские законы, а вместе с этим и религиозны. Церковь
и школа есть, благоустройство их безупречно. Усердие к храму имеет и располо
жение к школе немалое. До сих жителей с посторонними, т.е. прихожан 700 душ, а
учеников 38.
122
4. Хозяйство жителей основано на земледелии и занятие единственное, посредством
с которого удовлетворяют все потребности жизни. Местом сбыта произведений служат
2 города: Мариуполь и Бердянск. Живут безбедно.
5. Б среде как общественной, так и семейной, держаться согласия, мира, повинове
ния и взаимного [уважения].
Живут в домах построенных, чистых и светлых, употребляют пищу питательную и
вкусную. Одеваются даже щегольски: невидно деревенской ткани, а по большей части
употребляют бумажные и шерстяные материи. Выдающихся обычаев домашних нет.
К числу религиозных обычаев принадлежит тот, что накануне Рождества ставят под
окнами, в углу на сене кутью и взвар, и ходят по домам, преимущественно молодежь,
славят Христа. Поверий никаких нет.
Преданий сохранилось одно и постепенно начало утрачивать свое значение. В [сло
во нерозбірливо] утрене Нового года дети ходят по домам, посыпают зерном и при
том произносят несколько доброжелательных слов домохозяину о том, чтобы на сле
дующий год Бог же оставил с хорошим урожаем. Но это скорее надо назвать [детским]
обычаем. А преданий почти между жителями не существует.
Увеселения бывают изредка летом. Молодежь сходится к мельницам и на выгон,
чтобы провести время и спеть некоторые песни, содержание их неведомо. К музыке
расположения не имеют. Инструментов музыкальных нет.
6. Лиц, обращающих на себя внимание, нет. Замечательных вещей церковных, па
мятников древности, камней с надписями тоже.
Учитель - (підпис).
ІР НБУ ім. В. Вернадського. - Ф. V. - М» 707. - Арк. 2. - Оригінал.
123
|