Римська політика князя Данила Романовича в 30-х роках ХІІІ століття
На основі аналізу джерел у широкому історичному контексті доведено, що лист папи Григорія ІХ від 18 липня 1231 р. “пресвітлому королеві Русі” (Illustri Regi Russiae) адресовано князеві Данилові Романовичу. Документ є свідченням контактів князя з Римською курією, які розладналися через наполяганн...
Збережено в:
| Дата: | 2013 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2013
|
| Назва видання: | Княжа доба: історія і культура |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/93728 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Римська політика князя Данила Романовича в 30-х роках ХІІІ століття / І. Паславський // Княжа доба: історія і культура. — 2013. — Вип. 7. — С. 167-174. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-93728 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-937282016-02-04T03:01:57Z Римська політика князя Данила Романовича в 30-х роках ХІІІ століття Паславський, І. На основі аналізу джерел у широкому історичному контексті доведено, що лист папи Григорія ІХ від 18 липня 1231 р. “пресвітлому королеві Русі” (Illustri Regi Russiae) адресовано князеві Данилові Романовичу. Документ є свідченням контактів князя з Римською курією, які розладналися через наполягання папи на переході на католицизм. In the analysis of historikal soures it is wellproven in a wide context, that sheet of pope Hryhorij IX from July, 18 1231, it is addressed Illustri Regi Rusiae to the prince Daniel Romanovych. A document is rotined the contacts with the Romt, which was deranged through insistency of pope on passing to the catholicism. 2013 Article Римська політика князя Данила Романовича в 30-х роках ХІІІ століття / І. Паславський // Княжа доба: історія і культура. — 2013. — Вип. 7. — С. 167-174. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. 2221-6294 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/93728 uk Княжа доба: історія і культура Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| description |
На основі аналізу джерел у широкому
історичному контексті доведено, що лист
папи Григорія ІХ від 18 липня 1231 р. “пресвітлому королеві Русі” (Illustri Regi Russiae)
адресовано князеві Данилові Романовичу. Документ є свідченням контактів князя з
Римською курією, які розладналися через наполягання папи на переході на католицизм. |
| format |
Article |
| author |
Паславський, І. |
| spellingShingle |
Паславський, І. Римська політика князя Данила Романовича в 30-х роках ХІІІ століття Княжа доба: історія і культура |
| author_facet |
Паславський, І. |
| author_sort |
Паславський, І. |
| title |
Римська політика князя Данила Романовича в 30-х роках ХІІІ століття |
| title_short |
Римська політика князя Данила Романовича в 30-х роках ХІІІ століття |
| title_full |
Римська політика князя Данила Романовича в 30-х роках ХІІІ століття |
| title_fullStr |
Римська політика князя Данила Романовича в 30-х роках ХІІІ століття |
| title_full_unstemmed |
Римська політика князя Данила Романовича в 30-х роках ХІІІ століття |
| title_sort |
римська політика князя данила романовича в 30-х роках хііі століття |
| publisher |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| publishDate |
2013 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/93728 |
| citation_txt |
Римська політика князя Данила Романовича в 30-х роках ХІІІ століття / І. Паславський // Княжа доба: історія і культура. — 2013. — Вип. 7. — С. 167-174. — Бібліогр.: 35 назв. — укр. |
| series |
Княжа доба: історія і культура |
| work_keys_str_mv |
AT paslavsʹkijí rimsʹkapolítikaknâzâdanilaromanovičav30hrokahhííístolíttâ |
| first_indexed |
2025-07-06T23:39:07Z |
| last_indexed |
2025-07-06T23:39:07Z |
| _version_ |
1836942778490159104 |
| fulltext |
Іван ПАСЛАВСЬКИЙ
РИМСЬКА ПОЛІТИКА КНЯЗЯ
ДАНИЛА РОМАНОВИЧА В 30-Х РОКАХ ХІІІ СТОЛІТТЯ
У 30-х роках ХІІІ ст. сини князя Романа Мстиславовича – Данило і Василь-
ко виступили політично зрілими й успішними володарями. Вони остаточно
закріпили за собою родинне Володимирське князівство, об’єднавши навколо
нього інші волинські землі. Тепер основним завданням для них стало відвою-
вання від Арпадів другої “пів-отчини” – “з початком 1230 р. розпочинається
боротьба Данила за Галич”1. Це змагання обіцяло бути непростим, оскільки
іншим претендентом виявилася угорська династія. У 1228–1233 рр. (з пере-
рвами) на престолі Галича сидів угорський королевич Андрій, зять галицько-
го князя Мстислава Удатного. Ситуація ускладнювалася тим, що католицька
Угорщина мала постійну підтримку папства, від волі якого немало залежала
політична позиція того чи іншого європейського володаря. Цього не міг не
розуміти князь Данило Романович, тому й вирішив піти тим шляхом, яким
йшла сама Угорщина, – шукати опори в Апостольській столиці. Уже на са-
мому початку 30-х років нав’язано контакти з Римською курією – подано
сигнал щодо бажання зблизитися з Римом. На це вказує низка автентичних
документів та історичних фактів. Розглянемо їх докладніше.
Одним з найпереконливіших свідчень про готовність встановити тісні-
ші зв’язки з Апостольською столицею є лист папи Григорія ІХ (1227–1241)
до “пресвітлого короля Русі” від 18 липня 1231 р.2 Звертаючись до адресата,
папа писав, зокрема, що з радістю довідався від “возлюбленого брата на-
шого єпископа прусського” про щире бажання “пресвітлого короля Русі”
перейти “в послушенство Апостольському престолові й нам”3.
Сенсаційне повідомлення Григорія ІХ, що один з руських князів, яко-
го він величає королем, виявив готовність визнати зверхність Риму, могло
б сприйматися видаванням бажаного за дійсне, коли б не конкретна осо-
ба прусського єпископа, від якого надійшла відомість про ці наміри. Адже
важко уявити, щоб папа, звертаючись до князя, міг приписати єпископові
неправдиві відомості. Проблема тільки в тому, кому конкретно з руських во-
лодарів адресовано послання, оскільки в листі не вказано імені. Спробуємо
довести, що під цим “пресвітлим королем Русі” треба розуміти саме князя
1 Грушевський М. Історія України-Руси:
В 11 т., 12 кн. – Київ, 1993. – Т. 3. – С. 47.
2 Тут і далі текст цитуємо за вид.:
Docu menta Pontifi cum Romanorum His-
toriam Ucrainae Illustrantia (1075–1953) /
Ed. A.-G. Welykyj. – Romae, 1953.– Vol. 1. –
Nr. 5. – Р. 19–20.
3 Docu menta… – Р. 19–20.
168 Іван ПАСЛАВСЬКИЙ
Данила Романовича, а не когось іншого. Але спершу проаналізуймо запропо-
новані в літературі версії ідентифікації адресата папського послання.
Чи не першим, хто спробував встановити кореспондента Григорія ІХ,
був російський історик першої чверті ХІХ ст. Микола Карамзін. На осно-
ві тексту згаданого листа, опублікованого в “Церковних анналах” Одоріка
Райнальда (1595–1671), він ствердив, що послання адресовано псковському
князеві Ярославу Володимировичу4. Однак якихось поважних аргументів
на користь такої версії не висунуто.
Інший російський історик Александр Тургенєв опублікував цей доку-
мент за кодексом Маріні, в якому фігурує й ім’я адресата: “ad Georgium
regem Russiae”. Воно дало підставу зробити висновок, що Григорій ІХ ске-
рував листа до суздальського князя Юрія ІІ Всеволодовича5. Однак в оригі-
нальних папських реєстрах ім’я Georgius відсутнє6.
Подальша російська історіографія майже одностайно прийняла вер-
сію А. Тургенєва. Що “в 1231 г. писал папа Григорий ІХ к великому князю
русскому Георгию Всеволодовичу” без найменшого сумніву твердив ми-
трополит Макарій7. Як незаперечну істину вказаний факт повторив Євге-
ній Голубінський8. Цей погляд перекочував до російської радянської історі-
ографії. Зокрема, його оживив Володимир Пашуто9.
Першим, хто піддав ревізії версію російських авторів про суздальсько-
го князя, був український церковний історик ХІХ ст. Юліан Пелеш. Він ви-
ходив з логічного усвідомлення необхідності пошуку адресата серед тих
руських володарів, які симпатизували Римській Церкві. Такою особою, за
його міркуваннями, був князь Данило Романович. Запропонований висно-
вок обґрунтовано тим, що, по-перше, Данило виховувався при королів-
ських дворах Польщі та Угорщини, тому католицька віра й латинський об-
ряд не були йому чужими, і, по-друге, пізніший папа Інокентій ІV в одному
зі своїх послань називав Данила “найвідданішим серед відданих [Римській]
Церкві володарів” й навіть дозволив йому зберігати греко-руський обряд10.
Через чверть століття аналогічного висновку дійшов польський до-
слідник Владислав Абрагам. Він не тільки підтвердив версію Ю. Пеле-
ша, що адресатом Григорія ІХ був Данило Романович, а й висунув на її
користь нові аргументи. Зокрема, історик виходив з логічного пошуку
“пресвітлого короля Русі” серед руських князів, знайомих з тодішнім
4 Див.: Карамзін Н. Примечания к Ис-
тории Государства Российского. – Санкт-
Петербург, 1852. – Т. 3. – Прим. № 341. –
С. 203–204.
5 Historiсa Russiaе Monumenta,
depromрta ab A. I. Turgenevio / Акты
исторические, относящиеся к России, из-
влеч. А. И. Тургеневым. – Petropoli / Санкт-
Петербург, 1841. – Т. І. – Nr 33. – P. 30–31.
6 Abraham W. Powstanie organizacji koś-
cioła łacińskiego na Rusi. – Lwów, 1904. –
T. I. – S. 106. – Nr 1.
7 Макарий, митрополит московский.
История Русской Церкви. Изд. 3-е. –
Санкт-Петербург, 1888. – Т. 3. – С. 289.
8 Голубинский Е. История Русской
церкви. Изд. 2-е. – Москва, 1901. – Т. 1,
1-ая пол. тома. – С. 599.
9 Пашуто В. Т. Героическая борьба рус-
ского народа за независимость (ХІІІ в.). –
Москва, 1956. – С. 79–80.
10 Pelesz J. Ges¥ i¥ te der Union der Ru-
thenis¥ en Kir¥ e mit Rom von den ältes-
ten Zeiten bis auf die Gegenwart. – Wien,
1878. – Bd. 1. – S. 315.
169РИМСЬКА ПОЛІТИКА КНЯЗЯ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА В 30-Х РОКАХ ХІІІ СТОЛІТТЯ
прусським єпископом – інформатором Григорія ІХ. Дослідник встановив,
що тогочасний єпископ Пруссії Християн – особистий знайомий князя
Данила Романовича. Щобільше, за свідченням західних хронік, зокрема
Петра Дуйсбурзького та французького ченця Альберика, князь підтриму-
вав з ним дружні стосунки й навіть допомагав йому військом11. Цей доказ і
справді не залишає сумніву, що саме Данило Романович був тим руським
володарем, який використовував Християна для налагодження зв’язків з
Римською курією.
Після аргументації В. Абрагама версія Ю. Пелеша про адресування
листа Григорія ІХ від 18 липня 1231 р. князеві Данилові Романовичу стала
панівною в українській та іноземній історіографії. Її, зокрема, підтримали
український історик Церкви Микола Чубатий12, німецький дослідник до-
мініканських місій на сході Європи Бертольд Альтанер13, польський спеці-
аліст з історії давньої Русі Генрик Пашкевіч14. Російський радянський автор
Борис Рамм також схилявся до цієї версії, хоча й вказав на необхідність
додаткових аргументів на її користь15.
Такі аргументи й справді існують. Це насамперед свідчення угорського
монаха-домініканця брата Ріхарда, який у звіті про місії до країни мордви-
нів у 1234–1235 рр. подав таку інформацію: мордвини-язичники зверталися
з проханням до “князя Великої Володимирії, країни русинів, яка лежить у
сусідстві з їхньою землею, щоб він прислав їм священнослужителя, який
би охрестив їх. Але князь відповів, що цього він зробити не може, а тільки
папа римський і додав: близький вже той час, коли ми всі приймемо віру
Римської Церкви і підкорятимемося йому”16.
Щодо цього аргументу необхідно зазначити, що в літерату-
рі можна зустріти твердження, нібито “велика Володимирія” (magnа
Laudameriа) в тексті донесення брата Ріхарда названа “сусідкою” (vicina)
11 Abraham W. Powstanie organizacji koś-
cioła łacińskiego... – S. 107. – Nr 2.
12 Чубатий М. Західна Україна і Рим у
ХІІІ віці у своїх змаганнях до церковної
унії // Записки Наукового товариства іме-
ні Шевченка. – Львів, 1917. – Т. 123–124. –
№ 5. – С. 29; Його ж. Історія християнства
на Руси-Україні (до року 1353). – Рим;
Нью-Йорк, 1965. – Т. І. – С. 586–587. Вер-
сію про Данила Романовича як адресата
Григорія ІХ підтримали також окремі
українські радянські історики. Див.: Сві-
дерський Ю. Ю. Боротьба Південно-За-
хідної Русі проти католицької експансії
в Х–ХІІІ ст. – Київ, 1983. – С. 91–92; Бо-
ротьба Південно-Західної Русі і України
проти експансії Ватікану та унії (Х – поч.
ХVІІ ст.): Збірник документів і матеріа-
лів. – Київ, 1988. – № 12. – С. 20.
13 Цит. за: Altaner B. Dominikanermissio-
nen des 13. Jahrhunderts. Fors¥ ungen zur
Ges¥ i¥ te der kir¥ li¥ en Unionen und
Mohammedaner-und Heidenmissionen des
Mi� elalters // Breslauer Studien zur histo-
ris¥ en Theologie. – Habels¥ wert, 1924. –
Bd. 3. – S. 215.
14 Paszkiewicz H. The Origin of Russia. –
London, 1954. – P. 299.
15 Рамм Б. Я. Папство и Русь в X–XV ве-
ках. – Москва; Ленинград, 1959. – С. 139–
140, прим. 168.
16 Цит. за: Dörrie H. Drei Texte zur Ge-
s¥ i¥ te der Ungarn und Mongolen. Die
Missionsreisen des fr. Julianus OP ins Ural-
gebiet (1234/35) und na¥ Ruβland (1237)
und der Beri¥ t des Erzbis¥ ofs Peter über
die Tartaren // Na¥ ri¥ ten der Akademie
der Wissens¥ a¦ en in Gö� ingen. 1. Phi-
lologis¥ -Historis¥ e Klasse. – Gö� ingen,
1956. – S. 160–161 (5, 12–13).
170 Іван ПАСЛАВСЬКИЙ
17 Див.: Dörrie H. Drei Texte... – Р. 133;
Dwa teksty do historii Węgier i Tatarów
w XIII wieku (Przełoż. I. Wodzinowska-
Taklińska, oprac. L. Krzywiak) // Studia
Historyczne. – 1988. – R. 31, zesz. 2(121). –
S. 286, 295.
18 Dörrie H. Drei Texte... – S. 180 (5, 2).
19 Див.: Славяне Юго-Восточной Ев-
ропы в предгосударственный период. –
Киев, 1990. – С. – 320–321.
20 Див.: Dörrie H. Drei Texte... – S. 173 (2,
2), 178 (4, 3), 180 (5, 1).
21 Див.: Dörrie H. Drei Texte... – P. 177 (4,
1), 178 (4, 3, 5), 180 (5, 2).
Мордовії, – Владимиро-Суздальщина, а князь, до якого зверталися морд-
вини-язичники, – владимиро-суздальський володар Юрій ІІ Всеволодович17.
Спробуймо спростувати ці твердження. Насамперед з’ясуємо, чи міг
Юрій ІІ Всеволодович відсилати мордовських язичників за охрещенням до
римського папи. Історичні документи заперечують таку вірогідність. Зокре-
ма, як свідчив інший угорський домініканець – брат Юліан, безпосередній
учасник місій до Мордовії, суздальський князь був вороже наставлений до
католицької пропаганди. Коли, за словами легата, угорські домініканці по-
верталися через Суздальщину і проповідували там “римський закон”, “роз-
лючений князь Суздаля” заборонив їм це робити і прогнав їх геть18. Отож,
він ніяк не міг радити мордвинам прийняти хрещення з рук католицьких
монахів та підкоритися папі. Тому твердження деяких дослідників, ніби-
то “велика Володимирія” (magnа Laudameriа), “сусідка” (vicina) Мордовії
з тексту донесення брата Ріхарда, – Владимиро-Суздальщина, також не ви-
тримує наукової критики.
По-перше, загальновідомо, що територія розселення мордвинів, чи так
звана Велика Угорщина, як називали тогочасні угорські джерела Мордовію,
займала весь басейн річки Оки, до її верхів’їв (сучасної Рязанщини). Якщо
взяти до уваги, що питома Русь, тобто Київщина, Галицька земля і Волинь,
Сіверщина й Переяславщина простягалася на схід аж до Курська19, вона
справді була для мордвинів близьким зарубіжжям. По-друге, в донесен-
нях угорських місіонерів назва “Велика Володимирія” зустрічається тільки
один раз і, що важливо, при згадці про її князя, який прихильно ставився
до Римської Церкви. Тим часом про Суздальщину (Sudal) йдеться часто і
без зв’язку з Владимирщиною20. Привертає увагу, що в повідомленнях бра-
та Юліана і брата Ріхарда Юрій ІІ Всеволодович ніколи не названий “влади-
миро-суздальським”, а тільки “суздальським” (rex de Sudal)21.
Це протиставлення князя “Великої Володимирії”, який симпатизував ка-
толицтву, і князя суздальського, що заборонив у своїх володіннях католицьку
пропаганду, виразно вказує на неможливість ототожнити “Велику Володи-
мирію” з повідомлення брата Ріхарда з Владимиро-Суздальщиною. Наведені
аргументи переконливо свідчать, що “Велика Володимирія” – це “Королів-
ство Галичини і Володимирії” (Regnum Galiciae et Lodomeriae), яке в очах за-
хідних місіонерів мало всі підстави вважатися “великим”, бо на той час було
єдиною політичною потугою на просторах Русі-України і навіть папа величав
її володаря, князя Данила, “пресвітлим королем Русі” (illustris rex Rusciae).
Сказане переконує, що з усіх руських князів тільки Данило Романо-
вич міг сказати мордвинам-язичникам: “Близький вже той час, коли ми
всі приймемо віру Римської Церкви і підкорятимемося папі”. Водночас ці
171РИМСЬКА ПОЛІТИКА КНЯЗЯ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА В 30-Х РОКАХ ХІІІ СТОЛІТТЯ
слова свідчать, що він справді готував церковну унію з Римом. Існують до-
статні підстави для висновку про відгук унійної ініціативи серед широких
верств руського суспільства. Показовим свідченням цього може бути дато-
ваний 1232 р. відомий лист константинопольського патріарха Германа ІІ до
Григорія ІХ, у якому, виступаючи з ініціативою укладення унії між Схід-
ною і Західною Церквами, патріарх запевняв папу, що багато народів, під-
леглих його духовній владі, серед яких “численні русини”, готові відновити
давню церковну єдність22.
Це очевидне схиляння Романовичів до Римської курії не було якимсь
їхнім релігійним прозрінням, а зумовлювалося тогочасною політично-
церковною кон’юнктурою. У 1230 р. Данило Романович прогнав королеви-
ча Андрія з Галичини, що спричинило затяжний конфлікт з Угорщиною23.
Для послаблення її міжнародних позицій необхідно було нейтралізувати
Римську курію – головну політичну й моральну опору Арпадів. Саме задля
цього князь через свого приятеля єпископа Християна передав сигнал про
готовність визнати зверхність Риму.
З іншого боку, таке зближення морально оправдували контакти в 30-х
роках на осі Рим–Нікея. Уже згаданий константинопольський патріарх
Герман ІІ, який резидував тоді в Нікеї, у 1232 р. за дорученням імперато-
ра Іоана Ватациса виступив з ініціативою провести переговори й дискусії
щодо можливості укладення унії між Східною і Західною Церквами24. Гри-
горій ІХ позитивно відгукнувся на пропозицію нікейського двору та патрі-
арха й утворив спеціальну комісію для опрацювання умов церковної унії.
Їх було вироблено: папська делегація з двох вчених францисканців та двох
домініканських проповідників у січні 1234 р. прибула до Нікеї, де відбула
дискусії з грецькими богословами25. Ці переговори, однак, нічого не дали,
бо грецька сторона в розмови про унію вкладала більше політичний, ніж
церковний зміст. Нікея розраховувала розмовами про унію послабити під-
тримку Риму для Латинської імперії з центром у захопленому Констан-
тинополі та нейтралізувати впливи латинського константинопольського
патріарха. Зі свого боку, римська сторона висувала неприйнятні для греків
умови. Зокрема, в інструкціях папи вимагалося визнання не тільки при-
мату Апостольського престолу святого Петра, а й верховенства Римської
Церкви як матірної щодо Церкви Константинопольської.
Закінчилося усе тим, що в 1239 р. Григорій ІХ вислав на греків чергове
хрестоносне військо під проводом латинського імператора й Іоан Ватацис
зазнав відчутної поразки. Незабаром, у липні 1241 р., папа навіть оголосив
нікейського імператора “ворогом Бога і Церкви”26.
Не дійшло тоді і до русько-римського церковного зближення. Основ-
ною причиною була все та ж недолуга політика Григорія ІХ щодо Східних
Церков, втім і Руської Церкви. Це яскраво видно зі згаданого послання до
22 Sacrorum Conciliorum nova et
amplissima collection / Ed. G. D. Mansi. –
Florentiae; Venetiis, 1780. – T. 23. – P. 159.
23 Див.: Грушевський М. Історія... –
С. 47–48.
24 Докладніше див.: Norden W. Das
Paps� um und Byzanz. – Berlin, 1903. –
S. 348–358.
25 Norden W. Das Papsttum... – Р. 351.
26 Ibidem. – Р. 357–358.
172 Іван ПАСЛАВСЬКИЙ
Данила Романовича. Розглянемо його текст докладніше, бо він є вельми
важливим для подальших висновків.
Лист розпочинає преамбула про універсальне значення намісників
влади святого Петра для збереження істин Христової віри і церковної єд-
ності. Папа відкликається до відомого тексту Святого Письма, який прямо,
чітко й недвозначно говорить про заснування Церкви, владу в якій Христос
передав апостолові Петру, вручивши йому “ключі від Царства Небесного”
(Мат. 16: 13–19). Григорій ІХ прозоро натякнув, що кожний, хто виявляє не-
послух святому Петрові та його наступникам, перебуває поза “Господнім
стадом”, особливо “той, хто наділений повнотою влади”27. Далі йдеться про
найголовніше. Як видно з листа, Григорій ІХ вважав Данила Романовича
справжнім “християнським володарем”, адже він, як доносив прусський
єпископ, виявляв готовність визнати верховенство Римського Апостоль-
ського престолу. Папа схвалив такий намір, однак дав виразно зрозуміти,
що цього замало “для спасіння душі й осягнення найбільшої користі і сла-
ви”. Потрібно ще, наголосив понтифік, відкинути греко-руські звичаї та об-
ряди і прийняти латинські28.
У цьому – вся суть церковної доктрини Григорія ІХ та його руської полі-
тики: від русинів вимагалося не тільки визнати зверхність Апостольського
престолу святого Петра, а й формально стати латинськими католиками.
Зрозуміло, що Романовичі не могли погодитися на цей проект, бо його
здійснення означало відречення від східної церковної культури, в якій уже
понад два століття жили й духовно розвивалися русини.
Відмова Романовичів змінити свій традиційний духовний світ на ла-
тинський, як видно з кореспонденції Григорія ІХ, вивела його з рівноваги.
Насамперед він наклав економічні санкції на русинів, зокрема наказав ка-
толикам не укладати ділові угоди з ними29, заборонив змішані шлюби між
латинниками і місцевими християнами греко-руського обряду30. З подво-
єною енергією папа розпочав латинізувати руське простолюддя, поклав-
ши цю місію на домініканських монахів, яких наділив широкими повно-
важеннями31. Водночас папа став дискредитувати русинів в очах західного
світу, змальовуючи їхній обряд і культуру в найчорніших барвах32. Апогеєм
експансії войовничого католицизму за понтифікату Григорія ІХ стало при-
значення цистерціанця Ґергарда латинським єпископом для Русі (1234)33.
Усе це, звісно, не могло сприяти русько-римському зближенню як
його уявляв князь Данило Романович. Розчарування східною політикою
Григорія ІХ і охолодження до Риму були неминучими. У другій половині
30-х років контакти між княжим двором та Римською курією перервали-
ся і Романовичі переорієнтували свою європейську політику на Імперію.
Саме в той час князь Данило налагодив ближчу співпрацю з імператором
27 Documenta... – N 5. – Р. 19.
28 Ibidem. – Р. 20.
29 Historiсa Russiaе Monumenta. –
Nr 28. – P. 25–26; Чубатий М. Західна
Україна... – № 7. – С. 82.
30 Documenta... – Nr. 7. – Р. 21.
31 Ibidem. – Nr. 6. – Р. 20–21; Боротьба
Південно-Західної Русі... – № 17. – С. 23–
24.
32 Documenta... – Nr. 7. – Р. 21.
33 Див.: Чубатий М. Історія християн-
ства... – С. 596.
173РИМСЬКА ПОЛІТИКА КНЯЗЯ ДАНИЛА РОМАНОВИЧА В 30-Х РОКАХ ХІІІ СТОЛІТТЯ
Фрідріхом ІІ, запеклим ворогом папства й Григорія ІХ зокрема. Російський
дослідник Олександр Майоров звернув увагу на цей феномен, твердячи,
що причиною такого різкого переходу Данила Романовича від папи до ім-
ператора був підкуп34. Однак, нам здається, що до цього кроку спонукала
насамперед невдача на римському відтинку зовнішньої політики, спри-
чинена безцеремонними заходами Григорія ІХ, спрямованими на лати-
нізацію русинів. Про це красномовно свідчить той факт, що як тільки на
Апостольський престол зійшов новий папа Інокентій ІV (1243) і проголосив
радикальні зміни в церковній політиці щодо Русі, Данило Романович од-
разу відновив діалог з Римом35. Але це вже інша тема.
Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України
34 Майоров А. В. Русь, Византия и Запад-
ная Европа: Из истории внешнеполити-
ческих и культурных связей ХІІ–ХІІІ вв.
(Studiorum Slavicorum Orbis. – Т. 1). –
Санкт-Петербург, 2011. – С. 654. Див. та-
кож: Його ж. Невідомий епізод 1237 року
у взаєминах князя Данила Романовича з
імператором Фрідріхом ІІ // Княжа доба:
історія і культура. – Львів, 2011. – Вип. 4. –
С. 180–186.
35 Докладніше про це див.: Паслав-
ський І. Політика Римської курії щодо
Галицько-Волинської держави за понти-
фікатів Інокентія ІV та Олександра ІV.
Порівняльний аналіз // Апологет. Бо-
гословський збірник Львівської Духо-
вної Академії УПЦ КП. – Львів, 2010. –
№ 1–4(20–23): Матеріали ІІ Міжнародної
конференції “Християнська сакральна
традиція: віра, духовність, мистецтво”
Львів, 24–25 листопада 2010 р. – С. 18–22.
|