Міграція руських шляхетських родин із Сяноцької землі у першій половині XV століття

Досліджуються причини переселення із Сяноцької землі руських шляхетських родин у першій половині XV ст. Протягом цього періоду у Сяноцькій землі своїх маєтностей позбулося 9 руських шляхетських родин, що складає близько 20 % від загальної кількості шляхетських родів, які володіли земельною вла...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2013
1. Verfasser:	Лисейко, Я.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2013
Schriftenreihe:	Княжа доба: історія і культура
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/93734
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Міграція руських шляхетських родин із Сяноцької землі у першій половині XV століття / Я. Лисейко // Княжа доба: історія і культура. — 2013. — Вип. 7. — С. 229-238. — Бібліогр.: 66 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-93734
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-937342016-02-04T03:02:37Z Міграція руських шляхетських родин із Сяноцької землі у першій половині XV століття Лисейко, Я. Досліджуються причини переселення із Сяноцької землі руських шляхетських родин у першій половині XV ст. Протягом цього періоду у Сяноцькій землі своїх маєтностей позбулося 9 руських шляхетських родин, що складає близько 20 % від загальної кількості шляхетських родів, які володіли земельною власністю у Сяноччині в цей час. Причини міграції полягали у неможливості адаптуватись до ведення господарства у нових соціально-економічних умовах, перенаселеності Сяноччини, перевазі чужого культурно-етнічного елементу. This article describes the reasons of Ukrainian noble families emigration from Sanok Land in the first half of the XV century. During the first half of the XV century nine Ukrainian noble families lost their estates on the territory of Sanok Land which contain approximately 20 % of all noble families who owned landed property on Sanok Land at that time. The migration processes were caused by the inability of nobility to adapt to farming in new socio-economic conditions; overpopulation of Sanok Land; the fact that foreign cultural and ethnic elements prevailed over Sanok. 2013 Article Міграція руських шляхетських родин із Сяноцької землі у першій половині XV століття / Я. Лисейко // Княжа доба: історія і культура. — 2013. — Вип. 7. — С. 229-238. — Бібліогр.: 66 назв. — укр. 2221-6294 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/93734 uk Княжа доба: історія і культура Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
description	Досліджуються причини переселення із Сяноцької землі руських шляхетських родин у першій половині XV ст. Протягом цього періоду у Сяноцькій землі своїх маєтностей позбулося 9 руських шляхетських родин, що складає близько 20 % від загальної кількості шляхетських родів, які володіли земельною власністю у Сяноччині в цей час. Причини міграції полягали у неможливості адаптуватись до ведення господарства у нових соціально-економічних умовах, перенаселеності Сяноччини, перевазі чужого культурно-етнічного елементу.
format	Article
author	Лисейко, Я.
spellingShingle	Лисейко, Я. Міграція руських шляхетських родин із Сяноцької землі у першій половині XV століття Княжа доба: історія і культура
author_facet	Лисейко, Я.
author_sort	Лисейко, Я.
title	Міграція руських шляхетських родин із Сяноцької землі у першій половині XV століття
title_short	Міграція руських шляхетських родин із Сяноцької землі у першій половині XV століття
title_full	Міграція руських шляхетських родин із Сяноцької землі у першій половині XV століття
title_fullStr	Міграція руських шляхетських родин із Сяноцької землі у першій половині XV століття
title_full_unstemmed	Міграція руських шляхетських родин із Сяноцької землі у першій половині XV століття
title_sort	міграція руських шляхетських родин із сяноцької землі у першій половині xv століття
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2013
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/93734
citation_txt	Міграція руських шляхетських родин із Сяноцької землі у першій половині XV століття / Я. Лисейко // Княжа доба: історія і культура. — 2013. — Вип. 7. — С. 229-238. — Бібліогр.: 66 назв. — укр.
series	Княжа доба: історія і культура
work_keys_str_mv	AT lisejkoâ mígracíârusʹkihšlâhetsʹkihrodinízsânocʹkoízemlíuperšíjpoloviníxvstolíttâ
first_indexed	2025-07-06T23:39:28Z
last_indexed	2025-07-06T23:39:28Z
_version_	1836942801557782528
fulltext	Ярослав ЛИСЕЙКО МІГРАЦІЯ РУСЬКИХ ШЛЯХЕТСЬКИХ РОДИН ІЗ СЯНОЦЬКОЇ ЗЕМЛІ У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XV СТОЛІТТЯ У першій половині XV ст. у Сяноцькій землі, найраніше з територій ко- ролівства Русі включеній до складу Польщі, продовжувалися динамічні мі- граційні процеси, викликані заселенням цього краю, найбільший розмах якого припав на другу половину XІV – початок XV ст. Цей процес потягнув за собою міграцію з польських, німецьких, чеських та угорських земель. Він супроводжувався утворенням нової верстви землевласників, збільшенням чисельності населення, а також заснуванням ряду нових поселень і локації на німецькому праві давніших сіл. Міграційно-осадничі процеси стимулювали й водночас регулювали нові володарі відразу після захоплення цих теренів. Одним з наслідків такої політики стало утворення у Сяноцькій землі шляхетської верстви. Початки більшості місцевих шляхетських родин сягають другої половини XIV – початку XV ст. Саме тоді Казимир ІІІ, Володислав Опольський, Вла- дислав Ягайло роздавали маєтності прийшлій шляхті або підтверджу- вали місцевим боярам права на володіння тими чи іншими маєтками. Поміж строкатого етнічного загалу землевласників другої половини XIV – першої половини XV ст. виділяється немало руських родин. В окремих випадках прослідковується їхнє волоське походження, як, наприклад, Тарнавських, проте ряд родин уже в перших писемних згадках виступа- ють добре й давно осілими, з розгалуженими родовими зв’язками і чи- сельною родовою репрезентацією. Однак, якщо у Сяноччині поступово зростало число землевласників немісцевого походження, то в контексті згаданих міграційних процесів дивним видається той факт, що немало шляхетських родин руського по- ходження упродовж першої половини XV ст. розпродали свої маєтності та мігрували поза межі Сяноцької землі. Проблематики міграційних процесів після захоплення земель галиць- кої спадщини Казимиром ІІІ в історіографії частково торкалися Владис- лав Кухарський, Павло Дембковський, Генрік Пашкевіч1. Найдокладніше 1 Kucharski W. Sanok i Sanocka ziemia w dobie Piastów i Jagiellonów. – Lwów, 1906. – S. 61–63; Dąbkowski P. Wędrówki rodzin szla- checkich. Karta dziejów szlachty halickiej // Księga pamiątkowa ku czci Oswalda Balze- ra. – Lwów, 1925. – T. I. – S. 45; Paszkiewicz H. Polityka ruska Kazimierza Wielkiego. – War- szawa, 1925. – S. 255–258, 265–266. 230 Ярослав ЛИСЕЙКО процеси міграції на терени Сяноцької землі вивчав Адам Фастнахт2. Із су- часних авторів до цієї проблеми вдавалися Єжи Сперка, Анжей Янечек3. Усі вони досліджували міграцію населення до Галичини із заходу, що, як історичне явище, було одним з визначальних чинників демографічних та ет- нополітичних трансформацій на західноукраїнських землях за умов другої половини XIV – першої половини XV ст. Однак тогочасні міграційні про- цеси не виступали такими однобічними, як видається на перший погляд. Адже мала місце не тільки міграція населення до Галичини, а й переселен- ня вже осілого елементу далі на схід, або в окремі землі та повіти Руського воєводства. До цих не так добре проаналізованих напрямків міграції свого часу привернули увагу Богдан Барвінський та Людвік Виростек. Вивчаючи історію окремих шляхетських родин, вони спробували виявити причини продажу маєтків та подальшого переселення шляхти4. Зокрема, Л. Вирос- тек виділив феномен виходу руських шляхетських родин поза Сяноччину, пояснюючи його переселенськими процесами, які перекинулися на терито- рію Поділля, і потребою забезпечення цих теренів військовим людом5. Проблема переселення руської шляхти поза межі Сяноччини потре- бує докладнішого вивчення і з’ясування комплексу можливих причин, які примусили місцеві шляхетські родини покинути у першій половині XV ст. Сяноцьку землю. Явище розпродання маєтностей робиться оче- видним на тлі загальної чисельності осілих шляхетських родів станом на середину XV ст., а також у порівнянні з аналогічними фактами продажу маєтностей та міграцій родин неруського походження у першій половині XV ст. Отож, за нашими підрахунками, станом на середину XV ст. Ся- ноцьку землю населяло близько 45 шляхетських родів-землевласників. Упродовж першої половини XV ст. своїх маєтностей позбулося 9 родин, яким тільки з певними застереженнями, як Пельвельським, можна при- писати неруське походження. У підсумку виходить чимала цифра – 20 % від загальної кількості родів, що володіли земельною власністю у Сяноч- чині станом на середину XV ст. Водночас з першої половини XV ст. прак- тично відсутні приклади такого продажу та міграції із Сяноччини родин неруського походження. Встановлено тільки обмін села Небещани, влас- ником якого був Микола Миколайович Пстровський, на село Сколишин у сусідньому Бецькому повіті Краківського воєводства в 1430 р.6, а також 2 Fastnacht A. Osadnictwo ziemi sanockiej w 1340–1650. – Wrocław, 1962. – S. 189–226. 3 Sperka J. Początki osadnictwa rycerstwa śląskiego na Rusi Czerwonej // Княжа доба: історія і культура. – Львів, 2010. – Вип. 3. – С. 278-301; Janeczek A. Między sobą. Polacy i Rusini na wspólnym pograniczu w XIV– XV w. // Między sobą. Szkice historyczne polsko-ukraińskie. – Lublin, 2000. – S. 37–55. 4 Барвінський Б. Конашевичі в Пере- миській землі в XV і XVI ст. Генеалогічно- історична монографія // Записки Науко- вого товариства імені Шевченка. – Львів, 1930. – Т. 100, ч. 2. – С. 70–73; Wyrostek L. Ród Dragów-Sasów na Węgrzech i Rusi Halickiej // Rоcznik Polskiego Towarzystwa Heraldycznego. – Kraków, 1932. – T. 11 – R. 1931/2. – S. 48–49. 5 Wyrostek L. Ród Dragów-Sasów... – S. 145. 6 Akta Grodzkie i Ziemskie z czasów Rzeczypospolitej Polskiej z Archiwum t. zw. Bernardyńskiego we Lwowie, wydane staraniem Galicyjskiego Wydziału krajo- wego (далі – AGZ) / Wyd. A. Prochaska. – Lwów, 1886. – T. 11. – S. 419. 231МІГРАЦІЯ РУСЬКИХ ШЛЯХЕТСЬКИХ РОДИН ІЗ СЯНОЦЬКОЇ ЗЕМЛІ… продаж у 1439 р. містечка Заршина з прилеглим до нього селом Довге, які належали Янові Козегловському7. Для того, аби з’ясувати обставини та причини продажу маєтків і по- дальшої міграції руських боярсько-шляхетських родин із Сяноцької землі у першій половині XV ст., наведемо доступні джерельні відомості до історії поодиноких родів Сяноцької землі: Зем’яни з Вітрилова. У 1424 р. рід репрезентували брати Влодко та Гринь8. Згодом маємо справу з Ходором та Павлом, які, очевидно, були їх молодшими братами. Крім того, вони, правдоподібно, доводилися братами також Антошу та Івану Дзаткові – зем’янам з Кінського9. Останні прожива- ли в Кінському, однак володіли частками у Вітрилові. Крім них, стикаємося з особою шляхетного Олександра з Вітрилова, учасника судового процесу 1425 р. про нагану шляхетства10. До 1431 р. він продав свою частку в селі. Інші зем’яни з Вітрилова також відпродали свої долі. Процес продажу роз- почався 1424 р., коли частки маєтку відступили Матвієві зі Збоїськ, і тривав, супроводжуючись конфліктами, до 1440 р.11 Зем’яни з Гочева. Очевидно, представники даної родини були вихід- цями з руського боярства, які зуміли утримати свої високі суспільні позиції в системі нової влади та адміністрації. Яцько Русин (1376–1407) і його брати Юрій (до † 1407) та Іванко (1376–1388) були власниками сіл Терпишова, Гоче- ва та Загочев’я. У 1407 р. Владислав Ягайло за виявлену вірність підтвердив Яцькові та його племіннику Дмитру право володіння селами Гочевом та Загочев’ям12. Як випливає з цього документа, маєток Гочевські отримали ще від попередників Ягайла за військову службу, на яку вони споряджали двох списників та трьох лучників. Про доволі помітне становище роду свідчить те, що упродовж 1386–1388 рр. сяноцьким суддею був Іванко з Гочева, а зго- дом, у 1400–1407 рр., цей пост посідав Яцько Русин13. Поступово гочевських зем’ян із їхніх володінь витіснили Бали, які вже на 1407 р. володіли Терпишовом, а перед 1435 р. стали дідичами Гочева та Загочев’я14. За яких саме обставин пани з Гочева позбулися своїх маєтнос- тей – не з’ясовано. Зем’яни з Кінського. Власники Кінського були доволі заможним ро- дом, на початок XV ст. добре осілим, володіли селами Кінським, Ясенем та часткою маєтку у Вітрилові15. Однак уже до середини століття вони роз- продали свої володіння. Перший відомий представник роду – Іван Дзатко з Ясеня продав у 1424 р. Матвієві зі Збоїськ свої частки в Ясені та Кінському16. 7 Ibidem. – Nr 1146–1150. 8 Ibidem. – Nr 17, 26. 9 Ibidem. – Nr 64, 77, 102, 117–118. 10 Ibidem. – Nr 159. 11 Ibidem. – Nr 26, 551, 1165, 1270, 1299, 1272. 12 Zbiór dokumentów małopolskich / Wyd. S. Kuraś, I. Sułkowska-Kurasio- wa. – Wrocław, 1974. – Cz. 6: Doku- menty króla Władyslawa Jagiełły z lat 1386–1417. – Nr 1707. 13 Urzędnicy województwa ruskiego XIV–XVIII wieku (ziemia halicka, lwow- ska, przemyska, sanocka). Spisy / Oprac. K. Przyboś. – Wrocław etc., 1987. – S. 285. 14 Fastnacht A. Słownik historyczno-geo- grafi czny ziemi sanockiej w średniowie- czu. – Brzozów, 1991. – Cz. 1. – S. 151. 15 Ibidem. – Brzozów etc., 1998. – Cz. 2. – S. 65–66. 16 AGZ. – Nr 74. 232 Ярослав ЛИСЕЙКО Зафіксований того ж року його брат Антош, крім частки в Кінському, володів також долею у Вітрилові. Ще з одним співвласником села – Гонком стикаємо- ся у 1429 р. Того ж року Матвій зі Збоїськ пообіцяв винагороду Гонку, якщо той покине село Кінське17. Очевидно, на продаж села Іванові Дзатку 1424 р. не дали згоди інші господарі Кінського. Можливо, вони відмовилися продавати свої частини, що спровокувало конфлікт з новим співвласником села. Через майже десять років, у 1433 р. брати Антош та Іван Дзатко разом із синами заставили на 8 років чверть свого маєтку у селах Вітрилові та Кінському, при цьому застерігши, однак, за собою обов’язок несення військової служби18. Нащадки Антоша та Івана Дзатка розпродали батьківські маєтки. Спершу, у 1439 р. Мал Антошович з Вітрилова продав сяноцькому ка- штеляну Петру Смолицькому половину маєтку у Вітрилові та Кінському. Наступного, 1440 р. той же Мал, а також Левко Дзаткович, Духна, донька Антоша, та Уда, донька Гриня, відпродали Георгію Матіяшовичу з Гум- ниськ половину Вітрилова та Кінського. Ще через рік Георгій Матіяшович перепродав Вітрилів та Кінське зі солтиством якомусь Миколаю Храпкові, зобов’язуючись звільнити його від претензій синів Дзатка – Петра і Ганка19. Цей факт вказує, що продаж маєтку зем’янами з Кінського станом на той час ще не був остаточно вирішеним. Згодом із зем’янами з Кінського стикаємося у 1442 р., коли Георгій з Гумниськ зобов’язався повернути 30 гривень Станові, сину Дзатка (Дешка), які належали йому як спадок у Кінському20. На цьому завершився процес продажу Кінського. Зем’яни з Марковиць. Перші згадки про панів з Марковиць відно- сяться до 1376 р. і пов’язані з Албиськом з Марковиць21. Через півстоліт- тя, у 1424 р., король Владислав Ягайло надав Александру, Петру та Іванку з Марковиць пустку Монастир у Самбірському повіті22. Ще до того, в 1420 р., Александр з Марковиць продав за 50 гривень половину Марковиць сяноць- ким шляхтичам Клеменсу і Павлу Победенським. Наступні згадки про марковицьких зем’ян також пов’язані з продажем маєтку: у 1425 р. шляхет- ні Іван, Микола, Щогнів, Захарій, Добко Костировичі відступили їм част- ку села з дворищем. У 1428 р. свою долю маєтку Победенським допродав Петро Звіско23. Після цього зем’яни з Марковиць перенеслися до володінь набутих у Самбірському повіті24. Зем’яни з Пельні. У 1387 р. король Владислав надав ленним правом Ми- колі Скалці село Пельню (Пелвель) і Заблотичі25. П. Дембковський однознач- но вказував на руське походження роду26, однак напевне цього ствердити не можна, зважаючи на досить раннє вживання Пельвельськими польських імен 17 AGZ. – Nr 64, 77, 332. 18 Ibidem. – Nr 551. 19 Ibidem. – Nr 1165, 1270, 1340. 20 Ibidem. – Nr 1567. 21 Fastnacht A. Słownik... – Cz. 2. – S. 137. 22 Zbiór dokumentów małopolskich / Wyd. S. Kuraś, I. Sułkowska-Kurasio- wa. – Wrocław, 1975. – Cz. 7: Dokumenty króla Władyslawa Jagiełły z lat 1418–1434. – Nr 1973. 23 Fastnacht A. Słownik... – Cz. 2. – S. 137. 24 Wyrostek L. Ród Dragów-Sasów... – S. 49. 25 Zbiór dokumentów małopolskich. – Cz. 6. – Nr 1530. 26 Dąbkowski P. Szkice z życia szlachty sa- nockiej w XV stuleciu. – Lwów, 1923. – S. 21. 233МІГРАЦІЯ РУСЬКИХ ШЛЯХЕТСЬКИХ РОДИН ІЗ СЯНОЦЬКОЇ ЗЕМЛІ… (таких як Келіян, Прецлав чи Ельжбета), а також у зв’язку з тим, що Пельвель- ські, крім сяноцьких маєтностей, могли бути власниками села Буржина, яке знаходилося неподалік від східної границі Краківського воєводства. На ко- ристь останнього припущення вказує епізодичне вживання окремими пред- ставникам роду відповідного власницького іменування Буржинських27. Отже, неможливо однозначно вказати на руське чи польське походження Пельвель- ських, однак вони, за схожих з іншими руськими родами Сяноцької землі обставин, у першій половині XV ст. позбулися свого родового маєтку. Із родом Пельвельських тісно пов’язані Смолицькі та Варовські. Усі вони походили від спільного предка, яким, очевидно, якраз і був Микола Скалка. Починаючи від 20-х років XV ст., застаємо двох представників роду Пельвель- ських – Миколу та Івана з Пельні28. Поважне становище в Сяноцькій землі посідав Микола з Пельні (1412–1462), іноді іменований в актах Буржинським. Службову кар’єру він почав з уряду сяноцького підсудка (1435–1439), а зго- дом, у 1440–1462 рр., урядував на посаді сяноцького земського судді29. У на- ступному поколінні рід репрезентували сини Миколи Пельвельського – Пе- тро (1429–1430) і Яків (1448–1450), а також син Івана Пельвельського Келіян30. Імовірно, скрутне майнове становище змусило Івана та Келіяна Пельвель- ських упродовж 30-х та 40-х років здійснити ряд застав свого маєтку близь- ким родичам – Смолицьким і Варовським, а також Балам і Чешикам. Це, зрештою, привело до поступового розпродання маєтку31. До середини XV ст. Пельнею, своєю основною маєтністю, Пельвельські вже не володіли. Нада- лі власницьке іменування Пельвельських спорадично використовували нові дідичі Пельні, зокрема Станіслав Заршинський і Мартин Смолицький. Ко- лишні ж власники села, радше, мігрували поза межі Сяноччини. Зем’яни з Чашина. Перші згадки про чашинських зем’ян відносяться до 1423 р. і пов’язані з іменем Іванка Чашинського32. Уже наступного року Іванко Чашинський за 500 гривень продав Чашин сяноцьким шляхтичам Миколі і Стешку Тарнавським33. Крім цієї маєтності, Іванко продав Тарнав- ським за 400 гривень також села Незвиська, Гарасимів, Зивачів і Підвербці в Коропецькому повіті Галицької землі34. Отож, І. Чашинський був дово- лі заможним землевласником. Дискусійним залишається питання, який майновий комплекс – первісна власність Чашинського. Найправдоподібні- ше, це сяноцький маєток. Село Чашин краще розбудоване і розвинуте на момент продажу, про що свідчить його вартість у 500 гривень, у той час як 4 села в Коропецькому повіті продано лише за 400 гривень. Очевидно, цей майновий комплекс здобуто за якісь військові заслуги перед королем. Долинські. Рід відносився до гербової спільноти Драго-Сасів35. Пер- шим зафіксованим його представником є Ясь Долинський. Набагато 27 AGZ. – Nr 3470, 3499. 28 Ibidem. – Nr 174, 264, 385, 632, 1445. 29 Urzędnicy województwa ruskiego... – S. 279, 286. 30 Fastnacht A. Słownik... – Kraków, 2002. – Cz. 3. – S. 29-30. 31 AGZ. – Nr 1516, 1690, 1691, 2050, 2051, 2123. 32 Ibidem. – Nr 1, 16, 23, 39, 54. 33 Ibidem. – Nr 63. 34 Ibidem. – Nr 54. 35 Boniecki A. Herbarz polski. – Warszawa, 1901. – T. 4. – S. 349. 234 Ярослав ЛИСЕЙКО 36 AGZ. – Nr 88, 113, 317, 549, 37 Ibidem. – Nr 1343. 38 Ibidem. – Nr 3, 4, 49, 50. 39 Urzędnicy województwa ruskiego. – S. 195, 231. 40 AGZ. – Nr 1277, 1338. 41 Пашин С. Перемышльская шляхта второй половины XIV – начала XVI века. Историко-генеалогическое исследова- ние. – Тюмень, 2001. – С. 134. 42 Wyrostek L. Ród Dragów-Sasów... – S. 48–51. 43 Ibidem. – S. 48–49. 44 AGZ. – Nr 214. 45 Ibidem. – Nr 290. 46 Барвінський Б. Конашевичі... – С. 70– 73. 47 AGZ. – Nr 46, 50, 68, 114, 214. 48 Wyrostek L. Ród Dragów-Sasów... – S. 53. 49 AGZ. – Nr 161, 164. 50 Fastnacht A. Słownik... – Сz. 2. – S. 21. більше відомостей маємо про його сина – Івана Долинського (1433 – † до 1471)36. Родовий маєток І. Долинський розширив у 1441 р. за рахунок при- дбання від Миколая Кміти сіл Рушельчиць, Ісканя і Руського Дубецька37. Однак, уже в 1463 р. він був змушений повернути ці села Кмітам, які вику- пили їх, користаючи з права близькості до маєтку38. Урядову кар’єру І. До- линський розпочав у сусідній Перемишльській землі. Спершу він уряду- вав як коморник перемишльського земського суду, згодом посів становище підстарости. Черговим щаблем кар’єри став уряд перемишльського хорун- жого (1454–1467), а піком кар’єри І. Долинського виявилася посада пере- мишльського земського судді (1468–1469)39. Десь між 1440 і 1441 рр. І. Долинський продав своє родове гніздо у Ся- ноцькій землі Петру Ритаровському, після чого переселився до Перемишль- ської землі, де в той час будував свою кар’єру40. Упродовж 50–60-х років І. До- линський купив кілька сіл у Перемишльській землі – Коритники, Биличі, Новосельці, Тулиголови41. Власне цей крок і дозволив йому посісти місцеві земські уряди. Тож його переселення спричинило здобуття урядової поса- ди та подальший аванс в урядничій ієрархії Перемишльської землі. Попелі. Отчинним володінням Попелів і їхнім родовим гніздом у Сяноччині було село Підляшшя. Крім цього, вони мали маєтності в Пе- ремишльщині на межі Самбірського й Дрогобицького повітів42. У 1427 р. Попелі отримали даровизну від короля Ягайла в Дрогобицькому повіті43. Одразу ж після цього вони почали розпродавати сяноцькі маєтності міс- цевому шляхетському роду Юрковицьких. Спершу, 1427 р., вони продали Пельці Юрковицькому третю частину села Підляшшя44. Врешті, 1431 р. представники родини продали Підляшшя Юрковицьким, а самі мігрува- ли до Перемишльської землі45. Однією з можливих причин продажу могла стати заборгованість перед Юрковицькими46. Показовою є багатолюдність Попелів уже станом на першу третину XV ст., що на той час не було при- таманним шляхетському середовищу Сяноцької землі. Так, на першу тре- тину XV ст. рід репрезентували брати Іванко, Яків, Ходор і Філь Попелі, а також їх численне чоловіче потомство47. Яблоницькі. Рід належав до гербової спільноти Сасів48. Землеволодін- ня Яблоницьких у Сяноцькій землі обмежувалося селом Яблониця Русь- ка49. Владислав Опольський у 1373 р. надав його Прибиславу, сину Фаля з Ленчицької землі, передбачивши умову військової служби50. Упродовж 235МІГРАЦІЯ РУСЬКИХ ШЛЯХЕТСЬКИХ РОДИН ІЗ СЯНОЦЬКОЇ ЗЕМЛІ… наступної більш ніж чверті століття згадки про дідичів Яблониці відсутні. Очевидно, за цей час господар змінився, оскільки вже від 1404 р. фігурують нові власники-русини, на що вказують характерні імена Кость, Василь, Іг- нат, Янко, Ходко51. Відкритим залишається питання, як вони отримали у власність Яблоницю і коли це відбулося. Можливо, мало місце повторне на- дання села у зв’язку з тим, що попередні власники не залишили нащадків, а, можливо, вони володіли цим селом ще раніше, однак не змогли відстоя- ти свої права у системі нових владних та правових координат. 1425 р. Ябло- ницькі отримали даровизну від короля Владислава у Самбірському повіті й мігрували до нових маєтностей52. Після ряду застав сяноцького маєтку Смолицьким, а згодом Тарнавським53, на почату 40-х років Яблониця про- дана Тарнавським54. Невдовзі, у 1444 р., Яблоницькі спробували викупити село, однак не змогли внести необхідної суми, тож воно залишилося за Тар- навськими, а згодом перейшло як посаг до Деденських55. У Самбірському повіті Яблоницькі володіли селом Блажів, від чого згодом почали викорис- товувати нове власницьке іменування Блажівські56. Так, до середини XV ст. маєтності у Сяноцькій землі продали 9 шля- хетських родів руського походження. Однією з можливих причин продажу та подальшої міграції цих родин могла бути перенаселеність Сяноцької землі. Оскільки Сяноччину найраніше з-поміж усіх західноукраїнських ре- гіонів загарбав Казимир ІІІ й упродовж другої половини XIV ст. вона безпе- рервно знаходилася у різних володарів, міграційні процеси та колонізація розпочалися тут найраніше й проходили за сприятливих умов – адже ко- ролівська влада була зацікавлена у захисті даної ділянки пограниччя через щільне заселення її військово-службовим людом. У результаті до середини XV ст. Сяноччина стала однією з найгустіше заселених українських земель. Очевидно, за нових умов давні місцеві боярські роди не могли ефективно вести господарство, перебуваючи у тісному сусідстві з іншими землевлас- никами, і мігрували в менш густо заселені землі на схід від Сяноччини. На користь даного припущення свідчить той факт, що у кількох відомих випадках мала місце міграція до Перемишльської землі, а саме її східної частини, як це бачимо з власниками Яблониці, Марковиць чи Попелями. Завдяки отриманим привілеям вони переселилися до своїх нових, мабуть, просторіших, однак ще не так добре освоєних володінь. До Перемишль- ської землі мігрували також Долинські, однак це переміщення пов’язане насамперед з кар’єрним авансом, а не нестачею землі. Спільним фактором міграції багатьох руських шляхетських родів висту- пає фінансовий аспект – у ряді випадків продажу маєтку передували його за- стави. Сяноцьке руське зем’янство, намагаючись вести господарство за нових соціально-економічних умов, було змушене вдаватися до грошових позик. Необхідні гроші вони отримували від своїх підприємливіших сусідів. Так, 51 Zbiór dokumentów małopolskich. – Cz. 7. – Nr 9. 52 Fastnacht A. Słownik... – Сz. 2. – S. 21. 53 AGZ. – Nr 164, 712. 54 Ibidem. – Nr 1807. 55 Wyrostek L. Ród Dragów-Sasów... – S. 53–54. 56 Ibidem. 236 Ярослав ЛИСЕЙКО зем’яни з Кінського і Вітрилова упродовж 1424–1425 рр. згадувалися як борж- ники Матяша зі Збоїськ57. Врешті, у 1440 р. дідичем Кінського і Вітрилова став син Матяша зі Збоїськ Георгій58. Продажу Підляшшя Попелів також переду- вали застави села майбутнім новим власникам – Юрковицьким, а продажу села Пельні Балам – застави на користь останніх шляхтичів Пельвельських59. Позики практикували зем’яни з Яблониці, однак не Тарнавським, що згодом стали власниками села, а сяноцьким міщанам та Петру Смолицькому60. На тлі господарської діяльності інших шляхетських родів Сяноцької землі позики руської шляхти не виглядали чимось надзвичайним. Застави маєтків у першій половині XV ст. практикували чимало родин, навіть та- ких заможних, як Тарнавські, що тільки в першій половині XV ст. 11 разів були позвані до суду з приводу несплати боргів або у зв’язку із заставами маєтків61. Це не завадило їм закріпитися у Сяноччині на позиціях замож- ної шляхетської родини. Правдоподібним видається припущення, що застави, відомі у назва- них випадках, були наслідком домовленості про майбутній продаж маєтку. Це виглядає імовірним на тлі того факту, що до поширення дії Єдлинсько- го привілею на Руське воєводство у 1434 р. продаж маєтків був ускладне- ний відповідними заборонами, які чітко вказувалися у надавчих привілеях. Отримавши привілей на землеволодіння у Сяноцькій землі, особа та її на- щадки мали проживати у цьому краї, продаж здійснювався лише з дозво- лу короля62. Те, що королівський дозвіл на продаж маєтку був необхідною умовою проведення трансакції, видно із наступного випадку. У 1455 р. Ми- кола Радван купував від зем’ян з Лодині їхній родовий маєток з умовою, що стане власником села лише тоді, коли матиме дозвіл короля. У разі, якщо Радван не одержав би такої згоди, Лодинські зобов’язувалися повернути йому гроші. Якщо ж на цей момент вони не зможуть повернути кошти, то М. Радван здобував право тримати маєток до сплати боргу63. Виходячи з цього припущення, застави, які на декілька років випереджували продаж маєтку Попелів, відображали певні домовленості між покупцем і продав- цем. Маєток продано з дозволу короля у 1431 р.64 Серед причин міграції варто взяти під увагу й можливу дію політичних факторів. Л. Виростек, який розглядав сяноцькі руські роди у сукупності не за етнічною ознакою, а належністю до гербової спільноти Драго-Сасів, вважав, що їхнє переселення поза межі Сяноччини продиктувала розбу- дова заходами королівської влади системи оборони пограниччя на тере- нах Поділля та східної частини Руського воєводства. Виконання цього за- вдання, як і в самій Сяноцькій землі в епоху Казимира ІІІ чи Володислава Опольського, потребувало заселення регіону військовим людом. Як слушно зауважив історик, першопочатково поява родин гербу Сас на Сяноччині 57 AGZ. – Nr 102, 117, 118. 58 Ibidem. – Nr 1272. 59 Ibidem. – Nr 46, 50,84, 169, 853. 60 Ibidem. – Nr 18, 161, 164. 61 Ibidem. – Nr 160, 247, 316, 712, 799, 959, 1274, 1423, 2476, 2704. 62 Зазуляк Ю. Навколо полеміки про феодалізм на Галичині XIV–XV ст. // Ruthenica. – Київ, 2006. – Т. 5. – С. 175. 63 AGZ. – Nr 3248. 64 Wyrostek L. Ród Dragów-Sasów... – S. 46. 237МІГРАЦІЯ РУСЬКИХ ШЛЯХЕТСЬКИХ РОДИН ІЗ СЯНОЦЬКОЇ ЗЕМЛІ… мала військово-оборонне значення – адже ця родова спільнота була обо- ронцем даної ділянки пограниччя. Своїми наданнями у першій третині XV ст. Ягайло прагнув зберегти актуальність первісної функції Драго-Сасів на цих землях65. Тоді чому до цієї місії не залучалися представники інших гербових спільнот Сяноччини? Адже усі, хто отримав надання у Сяноць- кій землі в другій половині XIV ст., незалежно від етнічного походження чи належності до гербової спільноти, зобов’язані до оборони краю та участі у військових походах на перший заклик короля. Військово-оборонний харак- тер заселення в цей період був однією з ключових рис його поширення у регіоні. Військова служба розглядалася необхідною умовою для усіх влас- ників маєтків у Сяноцькій землі. Сумнівно, що сяноцькі руські шляхетські роди, навіть якщо вони належали до однієї гербової спільноти, мігрували винятково тому, що королівська влада розглядала їх як елемент, особливо придатний для здійснення оборони нових теренів пограниччя. Безперечно, інші шляхетські родини Сяноччини у першій половині XV ст. володіли не меншим військово-оборонним потенціалом. Зрештою, не в усіх випадках продажу та переселення поза межі Сяноччини відомий сам кінцевий пункт і не завжди він був на теренах пограниччя, як у Долинських. З іншого боку, навряд чи причин міграції варто шукати у політичному або ж релігійному тиску королівської влади на руські шляхетські роди. Пік еміграції руської шляхти із Сяноцької землі припадає на першу половину XV ст., отже до того часу ці роди вже заманіфестували свою лояльність до нових володарів, переважно через участь у військових походах, що дозволило їм закріпитися серед місцевих землевласників. Щобільше, Владислав Ягай- ло, за правління якого зафіксовано 5 випадків продажу маєтностей руської шляхти в Сяноччині, доволі лояльно ставився до руського елементу. Зокре- ма, з рук Ягайла маєтності у Руському воєводстві отримало 44 представни- ки місцевого руського зем’янства, в той час як аналогічні надання одержав лише 21 представник польської шляхти. Отже, шляхта руського походжен- ня залишалася однією з двох найвпливовіших груп землевласницької знаті тогочасної Галицької Русі66. Єдиним реальним фактором культурного тиску на руське зем’янство Сяноччини видається та обставина, що урядницька та землевласницька еліта Сяноцької землі станом на середину XV ст. етнічно та конфесійно була чужою для православних боярсько-шляхетських родин руського походження, а католицька шляхта кількісно переважила право- славну. Усе це призвело до маргіналізації руської шляхти. Вказана обставина не могла бути вирішальною при прийнятті рішення про переселення, однак вона, безперечно, мала бути одним із мотивів такого кроку. Отже, незаперечним залишається той факт, що у першій половині XV ст. мала місце міграція руських боярсько-шляхетських родів із Сяноць- кої землі, що загалом склало 20 % від загальної чисельності шляхетських родів-землевласників Сяноччини, які проживали тут станом на середину 65 Ibidem. – S. 136, 145. 66 Зазуляк Ю. Шляхта Руського воєводства у XV ст. Дисертація на здо- буття наукового ступеня кандидата істо- ричних наук. – Львів, 2004. – С. 37. 238 Ярослав ЛИСЕЙКО XV ст. Причина переселення крилася, радше, в цілому ряді факторів, ніж спричинювалась якимось одним явищем. Окремі руські родини не змогли адаптуватися до нових умов ведення господарства за нових соціально-пра- вових відносин. Натомість ініціативу перехопили підприємливіші при- бульці польського, німецького, чеського чи угорського походження, звичні до нового для руських земель соціально-правового поля. Саме представ- ники цього прошарку лицарства, осадженого у Сяноччині через надання Казимира ІІІ та його наступників, викупили від місцевих руських родин їхні маєтності. Вже на середину XV ст. Сяноцька земля була щільно оса- дженою, а земельний комплекс краю розподілений. За таких умов не так щільно заселена та освоєна й опанована зусиллями нових господарів-мі- грантів східна частина Руського воєводства в очах сяноцьких руських родин могла мати привабливіший потенціал для ведення та розбудови господар- ства. Прагнення покинути Сяноцьку землю могла посилити етнічна різно- рідність цього краю, у якому наплилий католицький елемент найперше здобув перевагу. Магістр історії, м.Львів

Міграція руських шляхетських родин із Сяноцької землі у першій половині XV століття

Institution

Ähnliche Einträge