"Слово о полку Ігоревім” на сторінках часопису "Сіверянський Літопис” (1995–2012)

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2013
1. Verfasser:	Гордієнко, Д.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2013
Schriftenreihe:	Княжа доба: історія і культура
Schlagworte:	Рецензії та огляди
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/93738
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	"Слово о полку Ігоревім” на сторінках часопису "Сіверянський Літопис” (1995–2012) / Д. Гордієнко // Княжа доба: історія і культура. — 2013. — Вип. 7. — С. 272-294. — Бібліогр.: 206 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-93738
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-937382016-02-04T03:02:14Z "Слово о полку Ігоревім” на сторінках часопису "Сіверянський Літопис” (1995–2012) Гордієнко, Д. Рецензії та огляди 2013 Article "Слово о полку Ігоревім” на сторінках часопису "Сіверянський Літопис” (1995–2012) / Д. Гордієнко // Княжа доба: історія і культура. — 2013. — Вип. 7. — С. 272-294. — Бібліогр.: 206 назв. — укр. 2221-6294 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/93738 uk Княжа доба: історія і культура Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії та огляди Рецензії та огляди
spellingShingle	Рецензії та огляди Рецензії та огляди Гордієнко, Д. "Слово о полку Ігоревім” на сторінках часопису "Сіверянський Літопис” (1995–2012) Княжа доба: історія і культура
format	Article
author	Гордієнко, Д.
author_facet	Гордієнко, Д.
author_sort	Гордієнко, Д.
title	"Слово о полку Ігоревім” на сторінках часопису "Сіверянський Літопис” (1995–2012)
title_short	"Слово о полку Ігоревім” на сторінках часопису "Сіверянський Літопис” (1995–2012)
title_full	"Слово о полку Ігоревім” на сторінках часопису "Сіверянський Літопис” (1995–2012)
title_fullStr	"Слово о полку Ігоревім” на сторінках часопису "Сіверянський Літопис” (1995–2012)
title_full_unstemmed	"Слово о полку Ігоревім” на сторінках часопису "Сіверянський Літопис” (1995–2012)
title_sort	"слово о полку ігоревім” на сторінках часопису "сіверянський літопис” (1995–2012)
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2013
topic_facet	Рецензії та огляди
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/93738
citation_txt	"Слово о полку Ігоревім” на сторінках часопису "Сіверянський Літопис” (1995–2012) / Д. Гордієнко // Княжа доба: історія і культура. — 2013. — Вип. 7. — С. 272-294. — Бібліогр.: 206 назв. — укр.
series	Княжа доба: історія і культура
work_keys_str_mv	AT gordíênkod slovoopolkuígorevímnastorínkahčasopisusíverânsʹkijlítopis19952012
first_indexed	2025-07-06T23:39:43Z
last_indexed	2025-07-06T23:39:43Z
_version_	1836942816012402688
fulltext	Дмитро ГОРДІЄНКО “СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ” НА СТОРІНКАХ ЧАСОПИСУ “СІВЕРЯНСЬКИЙ ЛІТОПИС” (1995–2012) Із проголошенням незалежності України постала проблема виходу віт- чизняної науки з “провінційного” статусу та створення власного наукового дискурсу – як суто внутрішнього, так і окремої складової частини світової науки. Вирішення такого завдання неможливе без нових періодичних ви- дань, альтернативних до традиційних, з витоками ще в радянській добі. Саме з таких міркувань у 1995 р. в Чернігові засновано періодичний часопис “Сіверянський літопис”. Він виходить 6 разів на рік і його завданням, попри задекларований всеукраїнський статус, фактично є оприлюднення здобут- ків насамперед місцевої чернігово-сіверської науки. Часопис присвячений досить широкому колу проблем – від археології та мовознавства до питань економіки. Однак домінантна частина його публікацій відведена гуманітар- ним дослідженням, до того ж, переважно обмеженим Сіверським регіоном. “Слово о полку Ігоревім”, що по праву вважається енциклопедією дав- ньоруської культури, є видатною пам’яткою як українського, так і загалом європейського Середньовіччя. Однак попри те, що від часу першої його пу- блікації (1800) побачили світ тисячі присвячених йому праць, інтерес до пам’ятки серед науковців і громадськості не зменшується, що зумовлено винятковим значенням цього тексту для дослідження історії, культури, лі- тератури тощо. Чернігівщина ж, за аксіоматичним визначенням сіверських науковців і краєзнавців, є материнською землею “Слова”. Відтак, цілком ло- гічно у новому чернігівському часописі значне місце відведено досліджен- ню цієї видатної пам’ятки літератури княжої доби. Лейтмотивом самих публікацій сприймається стаття Павла Охрімен- ка “Материнська земля “Слова о полку Ігоревім”1. З його позицій, зв’язок “Слова” з Чернігово-Сіверщиною насамперед вбачається у симпатіях до краю, виражених через особливий пієтет до своїх князів Ігоря і Всеволода та в особливостях мови тексту самої пам’ятки2 (Святослав Воїнов вказав на 746 топонімічних паралелей до 157 лексем “Слова” з території Новгород-Сі- верщини3, до того ж, 86 сіверських лексем не зустрічаються у жодній іншій пам’ятці епохи4). Також, поруч із загальноруським (що є аксіоматичним у 1 Охріменко П. Материнська земля “Слова о полку Ігоревім” // Сіверянський літопис. – 1995. – № 4. – С. 16–21. 2 Там само. – С. 16. 3 Воїнов С. С. “Слово о полку Ігоревім” і Новгород-Сіверщина. Автореф. ... дис. канд. філол. н. – Київ, 2003. – C. 6. 4 Його ж. Новгород-Сіверський. 3. “Тру- би трублять в Новгороді...” // Сіверян- ський літопис. – 1998. – № 4. – С. 21. 273“СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ” НА СТОРІНКАХ ЧАСОПИСУ… словознавсті), автору властивий і місцевий – чернігівський патріотизм, ви- явлений, зокрема, через похвалу князів чернігово-сіверської династії Оль- говичів та часті згадки Чернігова. Відтак, хоча автор “знаходився на висоті загальноруських завдань і важливих державних проблем свого часу”, він водночас показав себе і “провінціалом”5. Як літературна пам’ятка “Слово” кровно пов’язане з писемною тради- цією Чернігово-Сіверщини. Тому П. Охріменко розглянув його в зістав- ленні з такими “чернігівськими” творами, як “Хоженіє” ігумена Даниїла, “Слово о князях”, житіє чернігівського князя Михайла та його боярина Фе- дора, повість про зруйнування Батиєм Рязані. Він ствердив “наявність чер- нігово-сіверських літературних традицій у повісті-поемі про Ігорів похід”, “її активний вплив на пізнішу художню писемність материнської землі та прилеглих до неї районів”6. Значну історіографію у словознавстві займає проблема поганських еле- ментів тексту, на що звернув увагу й П. Охріменко. На його думку, вияв пережитків поганства також підтверджує сіверське походження пам’ятки. Враховуючи, що “Слово” постало наприкінці XII ст., “густо насичений язичництвом твір не міг бути написаний, тим більше виконуваний при великокнязівському дворі в Києві, який ретельно опікався вищими пред- ставниками православної християнської церкви”, натомість “він цілком “вписується” в культурно-побутову обстановку саме Чернігово-Сіверщи- ни”7. Висновок видається досить дискусійним: пережитки поганства власне на всій території України-Русі, а не лише Чернігово-Сіверщини, властиві й новітнім часам. Відтак, для людини кінця XII ст. вони були сучасними і реальними, а для нецерковного автора і цілком прийнятними. Окремо П. Охріменко зупинився на проблемі походження “Слова”, про- понуючи її з’ясування через реконструкцію соціального стану самого авто- ра. При цьому відзначено його “незалежне” становище, яке у “феодальному” суспільстві займали “наставники, порадники, вчителі [.] можновладців”8. Ці наставники були “вільні від інтересів “майнового цензу”, хоча, за словами П. Охріменка, “часто були соціально упослідженими”9. Відтак, – не такими вже й вільними, до того ж, у соціально-залежному становому суспільстві. Тому дивною виглядає постать співця, що сміливо картає князів, ставленням яких до себе не дорожить, і особливо різко дорікає своєму князеві Ігореві10. Хоча (по- при наставництво) водночас він повністю соціально і матеріально залежний від сюзерена – князя (в західноєвропейському феодальному суспільстві такий “інтелектуальний” імунітет мали блазні, які, однак, не були придворними співцями, тому припускати щось подібне для княжої доби не видається оправ- даним). Відтак, висновок, що “автором “Слова о полку Ігоревім” найімовірні- ше був наставник, учитель і порадник Ігоря Новгород-Сіверського”11 д осить 5 Охріменко П. Материнська земля… – С. 17 (тут і далі в цитатах збережено ори- гінальний правопис – Ред.). 6 Там само. – С. 17–18. 7 Там само. – С. 18. 8 Там само. – С. 19. 9 Там само. 10 Див.: Охріменко П. Материнська зем- ля... – С. 20. 11 Охріменко П. Материнська земля... – С. 19. 274 Дмитро ГОРДІЄНКО дискусійний. Ще дискусійнішою сприймається теза, нібито автор “Слова” вів записи й у чернігово-сіверському літописанні12. Це висновок a priori, оскільки самі літописи, з одного боку, не збереглися, а з іншого, – належать до інакшого жанру літератури. Однак, якщо такий літопис дійсно і був, то вплив “Слова” на реконструйований зусиллями Дмитрія Ліхачова літопис Ігоря Святославо- вича13, а, відтак, і Київський літописний звід 1200 р., ймовірніше, зумовило не спільне авторство, а знайомство літописця(ців) з текстом “Слова”. Темі материнської землі “Слова” на сторінках “Сіверянського літопису” присвячена публікація Віктора Звагельського14, яка є рецензією на працю Іса- ака Баскевича “А мои те куряне – опытные воины…” (Курськ, 1993) і певною мірою продовженням попередньої розвідки П. Охріменка. В. Звагельський зупинився на проблемі авторства. Він одразу ж відкинув версії Бориса Риба- кова15 та Леоніда Махновця16 як такі, що, за його словами, не витримали “ні наукової критики”, “ні випробування часом”17. Однак, якщо тезу Б. Рибакова про авторство київського боярина Петра Бориславича заперечено, принай- мні, положеннями праці І. Баскевича18, то думку Л. Махновця про авторство рідного брата Ярославни – князя Володимира Ярославовича відкинуто без аргументації19. Проте саме ця пропозиція на сьогодні видається найприй- нятнішою і найкраще обґрунтованою. Отже, В. Звагельський підтримав тре- тю поширену гіпотезу – П. Охріменка (див. вище), яку розвинув уточненням І. Баскевича і зазначив, що “автор (“Слова” – Д. Г.) був сіверянином, можливо, родом з Курщини, людина світська, наближена до новгород-сіверського кня- зя Ігоря Святославовича – його вихователь, вчитель, порадник”20. Теми авторства та “материнської землі” “Слова” порушено також на першій та другій сумських словознавчих конференціях21. Тож, щодо проблеми авторства “Слова”, то можна брати до уваги три основні пропозиції її з’ясування: галицьку (Л. Махновець), сіверську (П. Охріменко) та київську (Б. Рибаков). Однак, попри дискусійність поста- ті самого автора, теза П. Охріменка, що “Чернігово-Сіверщина є материн- ською землею цієї прославленої, унікальної пам’ятки нашої давнини”22 ви- дається цілком прийнятною. Темі географії “Слова” на сторінках “Сіверянського літопису” присвяче- но дві розвідки. Маршрут походу Ігоря досліджено в статті В. Звагельсько- го23. Він хронологічно вийшов за межі знаменитого походу 1185 р. й цілком логічно розглянув його в безпосередньому зв’язку з іншими самостійними 12 Там само. – С. 19–20. 13 Див.: Лихачев Д. С. Русские лето- писи и их культурно-историческое значение. – Москва; Ленинград, 1947. – C. 182–189. 14 Звагельський В. У пошуках материн- ської землі генія // Сіверянський літо- пис. – 1995. – № 5. – С. 113–117. 15 Рыбаков Б. А. Русские летописцы и автор “Слова о полку Игореве”. – Мо- сква, 1972. – 520 с. 16 Махновець Л. Про автора “Слова о полку Ігоревім”. – Київ, 1989. – 264 с. 17 Звагельський В. У пошуках… – С. 114. 18 Там само. – С. 114–115. 19 Там само. – С. 114. 20 Там само. – С. 116. 21 Охріменко П. Сумські “Слово”-знавчі конференції // Сіверянський літопис. – 1995. – № 6. – С. 112. 22 Його ж. Материнська земля… – С. 20. 23 Звагельський В. Про географію похо- дів Ігоря Сіверського у Степ // Сіверян- ський літопис. – 1998. – № 6. – С. 114–120. 275“СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ” НА СТОРІНКАХ ЧАСОПИСУ… походами новгород-сіверського князя в Степ, перший з яких відбувся 25 червня 1171 р., а останні припадають на зиму 1191–1192 рр. У контексті склад- ної і досить широкої теми реконструкції усього маршруту походу він доволі докладно подав історичне тло “Слова”, виходячи, насамперед, з політики та інтересів новгород-сіверського князя. Особливу увагу при цьому приділено дискусійній проблемі значення вислову Лаврентіївського літопису “Сняшася у Переяславля”. Автор підтримав гіпотезу Петра Буткова24 та Василя Ляско- ронського25, пояснюючи вислів літопису як позначення межі Переяславсько- го князівства, а не самого міста, та підкріпивши свою позицію відсиланням до “усталеної практики” походів князя до Степу. Відтак, війська, за літопи- сом, збиралися у районі Середнього Заворскля – на межі Переяславського князівства26. Запропонований висновок важливий як для словознавства, так і студій над відповідною епохою загалом, оскільки уточнює межі самого Нов- город-Сіверського князівства та політичну географію епохи. На межі Русі і Степу, в пропозиції С. Воїнова, вказує і знаний вислів “О, Руская земле! Уже за шеломенем єси!”, двічі повторений у “Слові”. Сам топонім запропоновано локалізувати в околі селища Шеломи на Брянщині27. Певним тематичним та історико-хронологічним продовженням пра- ці В. Звагельського є розвідка Павла Пономаренка про завершальний етап шляху князя Ігоря при поверненні з половецького полону28. Автор уточнив малодосліджений шлях князя від м. Донця до Новгорода-Сіверського. Він дійшов висновку, що Ігор з Донця попрямував до Путивля, а не безпосе- редньо до Новгорода-Сіверського. Так само уточнено дані Васілія Татіщева, який розташовував село святого Михайла безпосередньо поблизу Новгоро- да-Сіверського, й ідентифіковано його з Михайлівкою поблизу Путивля29. Уже в першому числі новозаснованого часопису була опублікована розвідка Людмили Масол30, у якій певне місце відведено й “Слову о полку Ігоревім”. Розглядаючи його в контексті музичної культури краю, авторка, природно, зупинилася на постаті легендарного співця Бояна, який “услав- лював героїчні сторінки життя князів Чернігово-Сіверської землі”31. Вона підтримала пропозицію Юрія Келдиша про тмутараканське походження Бояна32, а також думку, до якої схилявся й Олександр Потебня33, про цілу Боянову династію придворних співців. Відтак, автором “Слова” міг бути онук Бояна “або по крові, або по духу”34. Таке “поетичне” історіописання 24 Бутков П. Г. Нечто к “Слову о пол- ку Игореве” // Вестник Европы. – 1821. – № 21. – С. 62–64. 25 Ляскоронский В. Г. Русские походы в степи в удельно-вечевое время и поход кн. Витовта на татар в 1399 г. // Журнал Министерства народного просвеще- ния. – 1907. – № 4. – С. 292, 307. 26 Звагельський В. Про географію… – С. 118–119. 27 Воїнов С. Новгород-Сіверський. 3. – С. 22. 28 Пономаренко П. Про завершальний етап шляху князя Ігоря при поверненні з полону // Сіверянський літопис. – 2001. – № 3. – С. 25 29 Там само. 30 Масол Л. До питання про розвиток музичної культури та освіти // Сіверян- ський літопис. – 1995. – № 1. – С. 28–34. 31 Там само. – С. 29. 32 Келдыш Ю. В. История русской музыки: В 10 т. – Москва, 1983. – Т. 1: Древняя Русь XI–XVII века. – С. 66. 33 Потебня А. А. Слово о полку Игоре- ве. 2-е изд. – Харьков, 1944. – С. 21. 276 Дмитро ГОРДІЄНКО загалом і використання “Слова” в різноманітних наукових гуманітарних розвідках зокрема досить характерне для “чернігівської” науки. Подібно до попередньої, панорамністю вирізняється й текст Олексан- дра Забарного35, лейтмотивом якого є “краса землі і люди...” Чернігівщини, прославлені у “Слові”. Не вдаючись до аналізу “Слова”, автор виводить саме від нього літературну традицію Чернігівщини36. Цінним для словознавства є “повернення” до науки імені уродженця Чернігівщини, студента Істо- рико-філологічного інституту князя Безбородька в Ніжині, українського письменника Олексія Плюща (1887–1907), який ще 16-річним учнем гімна- зії у Варшаві 1903 р. переклав українською мовою “Слово о полку Ігоре- вім”37 (аналізу цього перекладу автор не запропонував). В одному ряді із зазначеними стоїть стаття Олександра Астаф’єва38, в якій витоки релігійної лірики України теж виведено від “просякнутого хрис- тиянським месіанізмом” (за Степаном Ярмусем39) “Слова о полку Ігоревім”. У 1996–1997 рр. на сторінках “Сіверянського літопису” розгорнулася дискусія навколо “Слова”. Її розпочали краєзнавці з Сумщини Олександр Ільїн40 та Віктор Терлецький41, опонентом яких виступив відомий дослід- ник “Слова” С. Воїнов42. Безпосереднім приводом до дискусії стала стаття В. Терлецького “Данило Туптало – переписувач “Слова о полку Ігоревім”43. Саме на неї і відгукнувся О. Ільїн. Він одразу ж відкинув версію про ав- торство чи, принаймні, переписування одинокої віднайденої копії тексту зусиллями самого святого Димитрія Ростовського. Для О. Ільїна автор “Слова” “не тільки не чернець, а навіть не християнин”44. Відтак, “він був атеїстом, а освічена людина могла бути атеїстом лише в добу Просвітни- цтва”45. Це твердження викликало справедливу критику С. Воїнова з низ- кою прикладів із тексту самого “Слова”, що свідчать про належність автора до християнської традиції46. Відкинув С. Воїнов і “сенсаційне” твердження О. Ільїна, нібито на світську літературу на Русі відводився лише 1%47 тво- рів, відтак вага автентичності “Слова” з “бухгалтерською” докладністю до- рівнює 1%. У відповіді О. Ільїн був категоричнішим і стверджував, нібито вся література (на 100%) творилася у монастирях(!). У цьому контексті він поставив під сумнів і такі нецерковні тексти, як “Повчання” Володимира 34 Масол Л. До питання... – С. 29. 35 Забарний О. До цілющих джерел творчості // Сіверянський літопис. – 1997. – № 4. – С. 87–109. 36 Там само. – С. 87. 37 Там само. – С. 91. 38 Астаф’єв О. Українська релігійна лірика // Сіверянський літопис. – 1998. – № 2. – С. 50–58. 39 Див.: Ярмусь С. Духовність україн- ського народу. – Вінніпег, 1983. – С. 75–83. 40 Ільїн О. Пакт “Катерина II – Йо- сиф II” та “Слово о полку Ігоревім” // Сіверянський літопис. – 1996. – № 4. – С. 55–58. 41 Терлецький В. Навколо рукопису “Слова о полку Ігоревім” // Сіверянський літопис. – 1996. – № 4. – С. 59–64. 42 Воїнов С. Обережно – “Слово о пол- ку Ігоревім”! // Сіверянський літопис. – 1997. – № 1–2. – С. 9. 43 Терлецький В. Данило Туптало – пе- реписувач “Слова о полку Ігоревім” // Глухівщина. – 1996. – № 14 (21 лютого). – С. 4. 44 Ільїн О. Пакт… – С. 55. 45 Там само. 46 Воїнов С. Обережно... – С. 27. 47 Ільїн О. Пакт… – С. 55. 277“СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ” НА СТОРІНКАХ ЧАСОПИСУ… 48 Ільїн О. Віденський конгрес та “Сло- во о полку Ігоревім” // Сіверянський лі- топис. – 1997. – № 4. – С. 32. * Автор виразно схильний недооціню- вати послідовно засвідчену усім корпу- сом української середньовічної рукопис- ної книги чималу активність у її творенні парафіяльного духівннцтва (Ред.). 50 Ільїн О. Віденський конгрес… – С. 29. 51 Воїнов С. Обережно... – С. 39. 52 Ільїн О. Пакт… – С. 55–56. Мономаха та його лист до князя Олега48. Однак досліднику варто нагадати про широке побутування на Русі таких текстів не релігійного спрямування як, наприклад, “Повість про Індійське царство”, “Про Троянську війну”, чи “Дівгенієво діяння”, відкрите, до того ж, і в Хронографі, в якому вцілів текст “Слова”. Проте таке “наполегливе” відстоювання “суто монастирської” версії давньоруської літератури, видається, може мати і певне раціональ- не зерно для словознавства. Як відомо, після 1240 р., з падінням Києва під ударами монголів, книгописання з часом немало дійсно зосередилося у мо- настирях*. Враховуючи той факт, що, з одного боку, ремінісценції “Слова” присутні, окрім “Задонщини”, в багатьох інших писемних пам’ятках (на- самперед літописах), а з іншого – збереження однокого списку, можна при- пустити, що саме в цей період насичений язичницькими елементами твір не сприйняло православне духовенство, а, отже, як minimum, його ігнорува- ло. Натомість за умов ослаблення світської влади, і, як наслідок, – занепаду дружинної – лицарської – культури, текст втратив актуальність і також для панівного прошарку суспільства. Подібні процеси кризи традиції на той час відбувалися і в Західній Європі, яка, проте, змогла повніше зберегти свої писемні пам’ятки світського – лицарського – характеру, насичені поган- ськими елементами не менше, ніж “Слово о полку Ігоревім”. На фальсифікування “Слова”, з позицій О. Ільїна, вказує і відсутність “фактичної помилки” у тексті пам’ятки. “І це у XII столітті, коли не було ні довідників та енциклопедій, ні високого рівня наукових знань!”50. Такі слов- ники, в концепції автора, були створені у XVIII ст. (напевно, мається на ува- зі знаменита французька енциклопедія). Відтак, резонно постає питання: звідкіля фальсифікатор брав безумовні дані про події та культуру XII ст.? Адже не те, що на кінець XVIII ст., а й на сьогодні, попри значну історіо- графію, наявність як словників давньоруської мови, так і безпосередньо присвячених “Слову”, ціла низка питань залишається відкритою і жоден поважний вчений не здатен відтворити реалії XII ст. без “фактичної помил- ки”. Тому важко не погодитися з С. Воїновим, що цей аргумент, радше, є доказом автентичності тексту. Адже “автор “Слова” жив у XII столітті і до- бре знав свій час”51 і йому як сучаснику не потрібні були енциклопедії, аби відтворити події та уявлення свого часу без жодної “фактичної помилки”. В одному ряду зі “Словом” О. Ільїн піддав сумніву і “Тмутараканську легенду”. На його думку, Тмутаракань не могла існувати на Тамані, а князь Гліб вимірював Керченську протоку в “XVIII столітті”. Адже щоб підтри- мувати життєдіяльність князівства, необхідно панувати на Чорному морі, а після Володимира нібито не чути про морські походи, тим більше в “суходільному Чернігівському князівстві52. Однак автор випустив з поля зору морський похід на Царгород 1043 р., а також трактат Константина 278 Дмитро ГОРДІЄНКО Багрянородного “Про управління імперією”, аж ніяк не є фальсифікат XVIII ст., де Чернігів згаданий як місто, що провадить морську торгівлю з Константинополем. Отже, такий висновок ставить під “просвітницьку під- робку” вже і літописну традицію, що, звісно, коментарів не потребує. Ініці- атором цих “підробок” для О. Ільїна є Катерина II53, якій було потрібно до- казати, що “Російська імперія – не набагато молодша за Священну Римську, а руська культура в 12 столітті була дуже високого гатунку”54. Однак постає питання, чому для цього підібрано невдалий похід та ще й провінційного князя? І взагалі, яку роль у дипломатичних переговорах може відігравати літературний твір? Чому, власне, автор “Слова” великого київського князя Святослава величає “господином”, а владимиро-суздальського родоначаль- ника московської династії – лише “великим”. Проте, розвиваючи облюбо- вану концепцію, у відповіді С. Воїнову О. Ільїн провів навіть “династичну лінію”, у якій “Слово” апелює уже не до “Священної Римської імперії”, а проголошує право російських монархів на польську корону55. За концепцією сумського краєзнавця, “Слово” нібито було потрібне Катерині II і для обґрунтування південних і західних кордонів імперії. “Щоб не сваритись з Австрією”, автор “Слова” не згадує руський щит Олега на вратах Царгорода56, що був на той час лише об’єктом експансії обох ім- перій. Натомість уже австрійську тоді Галичину, з чим не могла змиритись Катерина II, щоб “не сваритися з австрійцями”, він чітко окреслив руською територією. На Віденському конгресі текст “Слова” нібито подавався саме для обґрунтування меж Російської імперії57. Хоча, з одного боку, чогось по- дібного не зафіксовано в джерелах, а з іншого – це мав би бути унікальний випадок у новій історії, коли як документ (яким, прoте, вважає “Слово” О. Ільїн) подавався б літературний текст. До того ж, коли б навіть “Слово” справді використовувалося як “таємна зброя”, то воно – за дипломатичною практикою XVIII–XIX ст. – неодмінно потрапило би на сторінки протоколів таємної дипломатії, а відтак і до архівів. Тому можна погодитися з С. Вої- новим, що на сьогодні ця таємниця вже була б розкрита58, чого, все ж, не сталося. Не вважає краєзнавець і Ярослава Осмомисла могутнім князем, здатним “затворити Дунаю ворота”59, що, знову ж, суперечить як писем- ним (руським і візантійським), так і археологічним джерелам. Проте для ав- тора найавторитетнішим джерелом є Лев Гумільов, який це переконливо “довів”60. Однак, варто відзначити, що сам Л. Гумільов у розумінні сильної влади виходив з великодержавних – імперських позицій. Отже, О. Ільїн зробив висновок, що автором прозового “Слова” була сама Катерина II, а поетичною мовою його, ймовірно, переклав Іполит Бог- данович, якого сучасники вважали генієм61. У цьому аспекті Катерина II здійснила романтичну подорож по місцях “Слова”, а щоб підняти статус “свого твору” з містечка Новгород-Сіверського зробила центр відповідного 53 Ільїн О. Пакт… – С. 56. 54 Там само. – С. 57. 55 Його ж. Віденський конгрес… – С. 30. 56 Його ж. Пакт... – С. 57. 57 Його ж. Віденський конгрес… – С. 30. 58 Воїнов С. Обережно... – С. 38. 59 Ільїн О. Пакт… – С. 57. 60 Там само. 61 Там само. – С. 58. 279“СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ” НА СТОРІНКАХ ЧАСОПИСУ… намісництва. Для імператриці це було навіть і символом єдності Росії, Укра- їни та Білорусі62. Однак імперська ідеологія “єдиної давньоруської народнос- ті”, всупереч наведеній думці, творилася, як відомо, не наприкінці XVIII ст., а лише від другої половини XIX ст. Спростовуючи авторство Катерини II, С. Воїнов резонно зауважив “Чи мала достатньо таланту та знань з росій- ської мови німкеня Софія-Августа-Фридеріка Ангальд-Цербська...? … А чи могла бути атеїсткою володарка величезної держави, яка щоденно викорис- товувала церкву заради укріплення своєї монархічної влади?”63. До того ж, як зазначив С. Воїнов, настільки важливий, за концепцією О. Ільїна, для зов нішньої і внутрішньої політики Катерини II “публічний твір” чомусь був опублікований тільки після її смерті64. Дивує історика ігнорування сум- ським краєзнавцем самого тексту “Слова”, “Задонщини” та інших пам’яток як, власне, і дослідницьких праць65. Відтак він слушно радить “частіше звер- татись до давньоруського тексту, читати і перечитувати його”66, з чим не можна не погодитися. Однак в емоційній відповіді С. Воїнову О. Ільїн, окрім окреслення “касти” словознавців, проголосив і “Задонщину” та псковський “Апостол” фальсифікатами, що були потрібні для підтвердження автори- тетності “Слова”67, чим знову підкреслив свою необізнаність з пам’ятками давньоруської літератури. Адже Олексієві Мусіну-Пушкіну були відомі не всі списки “Задонщини” та й дивною виглядає підозра щодо графа, який нібито “передчуваючи напад Наполеона на Росію”, щоб знищити сліди фальсифікації, “вперто чекав 1812 р.”, доки французи спалять “підробку”68. У тому ж числі часопису, що й розглянутий текст О. Ільїна, з’явилася також стаття В. Терлецького, що повторює висновки його давнішої публі- кації “Данило Туптало – переписувач “Слова о полку Ігоревім”, до яких і апелював О. Ільїн. Автор зупинився на історії віднайдення, а, відтак, і походження списку О. Мусіна-Пушкіна. В. Терлецький поєднав ярос- лавську та ростовську версії, підтримав погляд, що “шлях Хронографа зі “Словом” простежується таким: Ростовський архиєрейський дім – Спасо- Ярославський монастир – бібліотека Іоіля Биковського – зібрання О. Мусі- на-Пушкіна”69. Хоча така реконструкція досить дискусійна, позаяк у науці запропоновано спростування використаних у ній версій. Про це зазначив у своїй відповіді С. Воїнову і сам В. Терлецький70. Докладніше В. Терлець- кий зупинився на постаті І. Биковського, пішовши за Валерієм Шевчу- ком71. Він відродив версію, яку висловив ще Костянтин Ушинський72, а 62 Ільїн О. Пакт… – С. 57. 63 Воїнов С. Обережно... – С. 30. 64 Там само. 65 Там само. 66 Там само. – С. 31. 67 Ільїн О. Віденський конгрес… – С. 29– 32. 68 Там само. – С. 30. Див. також: Вої- нов С. Обережно... – С. 39. 69 Терлецький В. Навколо рукопису… – С. 60. 70 Його ж. І заперечення мусять бути аргументованими! // Сіверянський літо- пис. – 1997. – № 4. – С. 34–35. 71 Див.: Шевчук В. М. Іоіль Боровський і список “Слова” // Специфіка “Слова о полку Ігоревім” як літературної пам’ят- ки. – Суми, 1994. – С. 12–13. 72 Див.: Ушинский К. Д. Игорь, князь Северский. Поэма. Перевод Николая Гербеля. СПб., 1854 // О педагогическом наследии К. Д. Ушинского. – Ярославль, 1972. – С. 147–148. 280 Дмитро ГОРДІЄНКО останнім часом підтримав і розвинув Борис Яценко73, за якою до Ростова список “Слова” міг потрапити з бібліотеки Димитрія Ростовського – на- віть ймовірного переписувача останнього списку пам’ятки. Як аргумент В. Терлецький навів (на сьогодні в цьому значенні вже спростований) спо- гад Семена Селівановського, який бачив у рукописі “Пісню Ігореву”, що була написана білоруським письмом, почерком, схожим на почерк Дими- трія Ростовського74. Відтак, В. Терлецький окремо зупинився на чернігів- ському періоді життя святителя75. Остаточним аргументом pro для автора є те, що у зібранні О. Мусіна-Пушкіна, вцілілому після пожежі, знаходи- лися рукописи з колекції останнього архимандрита Спасо-Ярославського монастиря І. Биковського, серед яких були також листи й рукописи Дими- трія Ростовсього. Однак і цей доказ теж не є цілком певним76. Проте автор підтримав припущення К. Ушинського про ймовірне створення списку пам’ятки зусиллями святителя Димитрія Ростовського77. С. Воїнов спрос- тував цю версію, хоча й пробачив її К. Ушинському. Однак важко погоди- тися з апеляцією до палеографічних дослід жень пам’ятки78, які, за відсут- ністю оригіналу, також є реконструкціями, хай навіть за даними сучасних О. Мусіну-Пушкіну авторів. Хоча в наступній праці з приводу палеогра- фічних досліджень Б. Яценка С. Воїнов висловився негативно, позая к па- леографія займається вивченням рукопису, який не існує79. До того ж, ні К. Ушинський, ані В. Терлецький не говорили про час появи “Слова”, а лише можливість створення гаданої копії Димитрія Ростовського. При цьому жодного істотного аргументу вони не наводили, як не запропону- вав їх і опонент, у своїй аргументації відкликавшись до праці академіка Сергія Обнорського80 і підтримавши пропозицію про можливість ство- рення проміжного списку “Слова” (XIII–XIV ст.) у Новгороді81. Відтак, версія про переписування тексту пам’ятки Димитрієм Ростовським може бути тільки одним з гаданих варіантів створення списку О. Мусіна-Пуш- кіна, правомірність якого, радше, неможливо довести. Цю дискусію завершив С. Воїнов82. Він окреслив проблему складності дослідження тексту як з методологічного, так і практичного боку. На на- уковому рівні знову спростовано аргументи опонентів. Насамкінець С. Во- їнов порушив проблему створення Всеукраїнського науково-просвітниць- кого центру “Слова о полку Ігоревім” з власним періодичним виданням, здатним об’єднати шанувальників, краєзнавців і дослідників “Слова”83, що, проте, так і не реалізовано. 73 Яценко Б. Про версії відкриття руко- пису “Слова о полку Ігоревім” // Специ- фіка “Слова о полку Ігоревім”... – С. 9–11. 74 Терлецький В. Навколо рукопису… – С. 62. 75 Там само. – С. 62–63. 76 Див.: Воїнов С. Обережно... – С. 27. 77 Ушинский К. Д. Игорь, князь Север- ский. – С. 64. 78 Воїнов С. Обережно... – С. 25. 79 Там само... – С. 36–41. 80 Обнорский С. П. “Слово о полку Игореве” // Его же. Очерки по истории русского литературного языка старшего периода. – Москва; Ленинград, 1946. – С. 132–198. 81 Воїнов С. Обережно... – С. 37. 82 Там само. – С. 36–41. 83 Там само. – С. 41. 281“СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ” НА СТОРІНКАХ ЧАСОПИСУ… Попри короткочасність зазначеної словознавчої дискусії, вона викли- кала певний інтерес і низку листів з висловленням підтримки позицій С. Воїнова та появу на сторінках часопису нових матеріалів, присвячених “Слову”. Насамперед, це публікації С. Воїнова з історії Новгорода-Сівер- ського. Перші два нариси – “На землі Сіверян”84 та “Стольний град”85 при- свячені власне історико-географічному опису Новгорода-Сіверського кня- жої доби. Виклад теми у нарисі С. Воїнова загалом подано в чернігівських традиціях – через призму “Слова о полку Ігоревім”, що суголосно і темі його дисертації. Так, наприклад, обов’язково зазначається, що Володимир Святий – пращур86, Святослав Ярославович, засновник династії чернігів- ських Ольговичів, був прадідом, відповідно, Олег Святославович – дідом, а Святослав Ольгович – батьком героя “Слова” Ігоря Святославовича87. Автор наголосив, що саме в Новгороді-Сіверському народилися такі герої “Сло- ва”, як князь Ігор Святославович, його брат Всеволод та небіж Святослав Ольгович88, а в 1157–1164 рр. новгород-сіверським князем був ще один герой “Слова” – великий князь київський Святослав III89 тощо. У цьому ж контексті і зведення Спаського собору в Новгороді-Сівер- ському (кінець XII ст.) цілком природно вчені пов’язують з іменем саме кня- зя Ігоря або ж його дітей90. Навіть і чернігівський Спаський собор (заклав Мстислав Хоробрий у 1036 р.) проголошується сучасником “Слова”91. Зупи- нився С. Воїнов і на топоніміці давнього Новгорода-Сіверського. Особлива увага звернута на топоніми, пов’язані з туром. Відтак, “зовсім не випадково автор “Слова о полку Ігоревім” називає князя Всеволода Святославовича “Буй-Туром”, бо для наших (новгород-сіверських – Д. Г.) предків дикий тур був символом хоробрості і сили”92. Це знову ж має пов’язувати пам’ятку з Новгород-Сіверщиною. Третій нарис93 присвячено власне “Слову о полку Ігоревім”. У ньому князь Ігор Святославович постає активним борцем з кочівниками, особли- во в період 1184–1185 рр.94 Похід він організував з “почуття провини за не- участь в останніх об’єднаних походах”95. Князь вирушив 23 квітня 1185 р. на день свого небесного покровителя – святого Георгія (автор пішов за міс- цевою легендою (!), однак вона збігається з даними Київського літопису). Досить докладно С. Воїнов описав сам похід, проте без жодних відсилань до джерел. Відтак, він дійшов досить цікавих висновків. Князь Ігор після 84 Войнов С. Новгород-Сіверський. 1. На землі Сіверян // Сіверянський літо- пис. – 1998. – № 3. – С. 49–53. 85 Його ж. Новгород-Сіверський. 2. Стольний град // Сіверянський літо- пис. – 1998. – № 3. – С. 53–61. 86 Його ж. Новгород-Сіверський. 3. – С. 20. 87 Його ж. Новгород-Сіверський. 2. – С. 55, 57, 58. 88 Його ж. Новгород-Сіверський. 3. – С. 20. 89 Там само. 90 Його ж. Новгород-Сіверський. 2. – С. 59. Див. також: Куза А. В., Ковален- ко В. П., Моця А. П. Чернигов и Новго- род-Северский в эпоху “Слова о полку Игореве” // Чернигов и его округа в IX– XIII вв. – Киев, 1988. – С. 61. 91 Воїнов С. Новгород-Сіверський. 3. – С. 19. 92 Там само. – С. 22. 93 Там само. – С. 17–26. 94 Там само. – С. 17. 95 Там само. – С. 18. 282 Дмитро ГОРДІЄНКО першої перемоги хоче повернутися назад, та його затримують інші князі. Потрапивши до полону, Ігор був на “відстані польоту стріли” від свого пол- ку, а з битви повернулося лише 15 воїнів96. У розвідці заторкнуто й проблему авторства. Відзначено, зокрема, що “Слово” постало на Чернігівщині, на підтвердження чого подається на- самперед його лексика (див. вище), а автором був учасник походу і один зі співутікачів князя з полону. Вслід за Д. Ліхачовим, С. Воїнов вважає його людиною з близького оточення князя Ігоря97, конкретніше віддає перевагу гіпотезі П. Охріменка (див. вище)98. Окремо С. Воїнов зупинився на дослідженнях та переспівах “Слова” вчених і митців, чиє ім’я пов’язане з Новгород-Сіверщиною. Серед найвидат- ніших інтерпретатор “Слова” XIX ст. автор виділив вихованця Новгород-Сі- верської гімназії, першого ректора київського університету святого Володи- мира Миколу Максимовича, праці якого, присвячені “Слову”, “не втратили свого значення й досі”99. У 1837 р. вчений створив переспів “Слова” росій- ською, а 1857 р. – українською мовою. Значну увагу новгород-сіверському походженню “Слова” відвів ще один вихованець місцевої гімназії – К. Ушин- ський. Та найбільше звертався до “Слова” Пантелеймон Куліш, який також вийшов із зазначеної гімназії100. Постатям цих новгород-сіверських дослід- ників “Слова” немало уваги відвів і В. Терлецький. З позицій своєї концепції про Димитрія Ростовського він докладніше зупинився на рецензії К. Ушин- ського та переспівах образу Бояна, які зробив П. Куліш, присвятивши один з них професору Львівського університету Омелянові Огоновському – “пе- реважникові у розумінні “Слова о полку Ігоревім”101. Ремінісценції “Слова” наявні у творах понад тридцяти сучасних поетів з Новгород-Сіверщини. Се- ред них С. Воїнов виділив знану українську письменницю Раїсу Іванченко та місцеву авторку Наталю Асадчу102. Цікавим є й опис сучасного вшанування та дослідження “Слова” на Сіверщині, особливо в Новгороді-Сіверському103. Про нереалізований задум Олександра Довженка зняти кіноепопею “Слово о полку Ігоревім” повідомив Микола Куценко104. Останній новгород-сіверський нарис С. Воїнова присвячений місцевим князям105. Природно, першим розглянуто Олега Святославовича. Тради- ційно постать войовничого князя сприймається з огляду київської тради- ції, прихильної Мономаховичам, а отже, упередженої щодо чернігівських Ольговичів, що є офіційною позицією імперської – як царської, так і радян- ської – історіографії. Відтак епітет Олега – “Гориславич” звичайно вказує на “причинення горя й розбрату”. Однак С. Воїнов на основі аналізу тексту “Слова”, в якому Олег виступає ще й з титулом “каган”, пропонує розуміти 96 Там само. – С. 19. 97 Там само. – С. 21–23. 98 Там само. – С. 23. 99 Там само. – С. 24. 100 Там само. 101 Терлецький В. Навколо рукопису… – С. 62–63. 102 Там само. – С. 24. 103 Там само. – С. 25. 104 Куценко М. Студії про О. Довжен- ка // Сіверянський літопис. – 1997. – № 1–2. – С. 73. 105 Воїнов С. Новгород-Сіверський. 4. Князі Новгород-Сіверські. Ярославна // Сіверянський літопис. – 1998. – № 5. – С. 18–25. 283“СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ” НА СТОРІНКАХ ЧАСОПИСУ… прізвисько князя, як людини, що натерпілася багато горя. Щобільше, Олег постає князем, що “все життя віддав боротьбі за справедливість”, відтак “не- дарма Олег Святославич був улюбленцем давньоруського співця Бояна, бо був насамперед чесною і порядною людиною… справжнім лицарем свог о часу і подав добрий приклад своєму онуку, який наважився у 1185 році розшукати дідового града Тмутороканя”106. Висновок дещо опоетизований, але цілком характерний для новітньої чернігівської традиції. Не відставав від батька і син – Святослав Ольгович, який “показує неперевершений зра- зок честі, вірності і братолюбства, що перейшло і до його синів107, найвідо- мішим з яких – завдяки “Слову” – став Ігор Святославович. Постать князя в науці висвітлена досить добре. Тому можна зупинитися лише на його характеристиці у сприйнятті С. Воїнова. Вчений відкинув тезу про Ігоря як слабкого і недалекого полководця. Новгород-сіверський князь змальо- ваний “як справжній лицар честі” – мужній, стійкий, хоробрий108. Проте не замовчує автор і такого “п’ятна” в біографії Ігоря, як участь в організо- ваному з ініціативи Андрія Боголюбського поході на Київ 1169 р.109, і навіть “достойна відсіч” половцям 1171 р. для української історії не виправдовує пограбування і зруйнування за участю князя столиці. Особливу увагу привертає нарис С. Воїнова, присвячений одній з най- романтичніших постатей давньоруської історії, – Ярославні. Княгиня жод- ного разу не згадана в літописах, тому її біографія досить нелегко підда- ється реконструкції. Ім’я княгині – Єфросинія – відоме з “Родословника” князів дому Рюрика (воно досить дискусійне). Щодо самої біографії, то вона обмежена знаменитим “плачем”. Відтак, віднесення (на основі даних В. Та- тіщева) дати весілля Ігоря та Ярославни на кінець 1169 – початок 1170 р. та, відповідно, року народження княгині – не пізніше 1154–1156 рр.110, попри дискусійність, досить важлива як для словознавства, так і студій над кня- жою добою загалом. Спростував С. Воїнов і тезу, нібито Ярославна – друга дружина новгород-сіверського князя, отже, – мачуха його дітям, дійшовши висновку, що вона “була першою і єдиною дружиною Ігоря”111. Значну кількість опрацювань у науці відведено “Плачу Ярославни” зі “Слова о полку Ігоревім”. Не оминули увагою дослідники і проблеми лока- лізації місця самого знаменитого плачу – Путивля. Щодо цієї суперечливої теми, то С. Воїнов підтримав тих авторів, за припущеннями яких Ярославна “плакала” не в Путивлі на Сеймі, а в Путивську (сучасна назва) на Десні, поблизу Новгорода-Сіверського. Аргументом pro, окрім самого розташуван- ня – 6 кілометрів від столиці князівства, є дані археологічних досліджень 1983–1984 рр.112 Згідно з ними, наприкінці XII – на початку XIII ст. на цьому місці існувало значне поселення. Саме тут у середині XII ст. організовано переправу через Десну. Тому є цілком вірогідним, що власне в зазначеному 106 Воїнов С. Новгород-Сіверський. 4. – С. 20. 107 Там само. – С. 21. 108 Там само. – С. 22. 109 Там само. – С. 21. 110 Там само. – С. 24. 111 Там само. – С. 23. 112 Див.: Григорьев А. В. Об одном участ- ке пути из Новгород-Северского в Пу- тивль // Древнерусский город Путивль. – Путивль, 1988. – С. 19–20. 284 Дмитро ГОРДІЄНКО місці переправився через Десну 1185 р. і “полк” Ігоря. Відтак, це сторожове поселення мало бути добре укріпленим. До того ж, із правого берега Дес- ни на далеку віддаль відкривається вид на Задесення113, що також вказує на цілком придатне місце для “очікування і плачу” княгині. Тому концеп- ція С. Воїнова видається цілком прийнятною і логічною. Адже дивно, що Ярославна, знаючи про поразку Ігоря, та й взагалі залишившись без війська, оплакує князя у Путивлі на Сеймі, висуненому в Степ, обложеному полов- цями хана Гзака. Натомість Путивськ (який у давньоруський час міг також називатися і “Путивлем”), окрім близькості столиці та наявності укріплень, мав ще й природний захист – Десну та високі кручі її правого берега. Суперечливішою зображено постать князя Ігоря у Сергія Федаки114. Ге- рой “Слова” постає в контексті політики київського князя Святослава, осо- бливо – антиполовецької. Автор виклав ту складну і неоднозначну гру, яку вів князь Ігор Святославович, хоча самих її причин не назвав. Святослава III, як і князя Ігоря, у джерелах та історіографії також су- проводить неоднозначне сприйняття. Як зазначив С. Федака, літописна характеристика князя – “натуралістичний портрет, намальований, правда, пензлем недруга”, натомість “характеристика “Слова” – це барвиста уро- чиста мозаїка, набрана з кращих моментів його біографії”115. Однак у слово- знавстві обидва представники династії Ольговичів традиційно постають як непримиренні борці з половцями. Проте дослідник наголосив і на тому, що в поході половців на чолі з Кончаком проти Мономаховичів на Київ 1180 р. союзником хана виступив князь Ігор Святославович. І навіть після поразки від військ Рюрика вони разом утікали до Чернігова116. Подібно до цієї ситуації, і в 1181 р. князь Ігор у союзі з Кончаком підтримав Святосла- ва III в боротьбі за Київ117. Відмовився князь виступити проти половців і в 1183 р., а також від участі в поході до Степу князя Святослава в 1184 р.118. На основі даних В. Татіщева, автор подав і дещо “нелицарський” штрих до образу новгород-сіверського князя: під час походу Святослава він напав на незахищені вежі половців на р. Мерло119. Знаменитий похід Ігоря у С. Федаки змальовано як оборонний про- ти Північно-Східної Русі (ймовірно, повторено погляд Б. Яценка), адже “за половцями стояв Всеволод, котрий… хотів розправитися з Сіверщиною руками союзних половецьких ханів”120. Святослав київський, за концепці- єю дослідника, “підстрахував Ігоря з боку Суздаля на р. Сейм”121. Відтак, похід новгород-сіверського князя не був несподіваним для великого князя 113 Воїнов С. Новгород-Сіверський. 4. – С. 24. 114 Федака С. Святослав III – князь “Гріз- ний великий київський” // Сіверянський літопис. – 2000. – № 6. – С. 27–38. 115 Там само. – С. 38. Цю цитату навела також: Кальніцька Н. Боротьба чернігово- сіверських князів за Київ у добу феодаль- ної роздробленості // Сіверянський літо- пис. – 2009. – № 5. – С. 7. 116 Федака С. Святослав III... – С. 32. Див. також: Половець В. Половці: історіографія та походження (XI–XIII ст.) // Сіверян- ський літопис. – 2006. – № 6. – С. 23. 117 Федака С. Святослав III... – С. 33. 118 Там само. – С. 34–35. 119 Там само. 120 Там само. 121 Там само. 285“СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ” НА СТОРІНКАХ ЧАСОПИСУ… київського, а навіть мав бути узгоджений з ним. Висновок досить диску- сійний, проте заслуговує на увагу. Виступ великого полку Ігоря – в п’ять полків, навіть за умов комунікативних можливостей кінця XII ст., не міг за- лишитися не зауваженим. Отже, ця гіпотеза є досить новаторською і пер- спективною для нових підходів у словознавстві. Святослав III як антагоніст Всеволода суздальського та активний борець зі Степом постає і в статті Володимира Бодрухіна122. Безпосередньо постать князя Ігоря фігурує в дослідженні лише в епізоді переходу його в 1198 р. на чернігівський стіл, натомість значну частину праці відведено трагічному галицькому князюванню дітей “героя половецьких війн” князя Ігоря Свя- тославовича. Цю галицьку авантюру Ігоревичів згадала й Н. Кальніцька123. Значне місце темі “Слова” та його героїв відведено в нарисах Володи- мира Половця про половців124, написаних переважно за монографією ро- сійської дослідниці Світлани Плетньової125. Аналізуючи джерела половецької історії, В. Половець, природно, зу- пинився на літописах, серед яких – Лаврентіївський та Іпатіївський списки. Порівнюючи їх у контексті подій, описаних у “Слові”, автор відзначив, що в Лаврентіївському літописі вони подаються з позицій Мономаховичів, у “дещо памфлетному варіанті, з осудом непродуманого вчинку новгород-сіверського князя і взагалі політики усіх Ольговичів”126, натомість в Іпатіївській групі спис- ків прослідковується симпатія до Ігоря Святославовича та всіх чернігівських князів. Це підказало висновок, “що в Іпатіївському зводі широко використаний текст чернігівських літописів, які прославляли Ольговичів та їх перебування на чолі Чернігівського та Новгород-Сіверського князівств”127. Однак, вдаючись безпосередньо до “Слова”, автор ігнорує сам текст, а загально відкликається до… популярного довідкового видання128. В аналізі пам’ятки, на думку В. По- ловця, “заслуговує на увагу головна ідея “Слова” – заклик руських князів до єднання перед навалою монголо-татарських полчищ” (sic!). Щобільше, саме “цій суспільній меті, яку поставив перед собою автор – патріот, підпорядко- вані вся система образів і поетичних засобів твору, його композиція”129. При 122 Бодрухін В. Боротьба Ольговичів за гегемонію в Південній Русі // Сіверян- ський літопис. – 2000. – № 5. – С. 53–58. 123 Кальніцька Н. Боротьба... – С. 8. 124 Половець В. Половці і “Слово о полку Ігоревім” // Сіверянський літо- пис. – 2007. – № 5. – С. 9–14; Його ж. По- ловці: господарство, торгівля та зброя (XI–XIII ст.) // Сіверянський літопис. – 2007. – № 2. – С. 24–31; Його ж. Половці: іс- торіографія… – С. 17–26; Його ж. Половці: культурне життя (XI–XIII ст.) // Сіверян- ський літопис. – 2007. – № 4. – С. 14–23; Його ж. Половці: суспільно-політичний устрій (XI–XIII ст.) // Сіверянський літо- пис. – 2007. – № 1. – С. 15–27; Його ж. По- ловці і релігія // Сіверянський літопис. – 2010. – № 2–3. – С. 17–23; Його ж. Половці: історичні джерела // Сіверянський літо- пис. – 2011. – № 5. – С. 9–16; Його ж. По- ловці і монголо-татари // Сіверянський літопис. – 2012. – № 1–2. – С. 11–17; Його ж. Половці: етнічна культура // Сіверян- ський літопис. – 2012. – № 3–4. – С. 21–29. 125 Див.: Плетнёва С. А. Половцы. – Мо- сква, 1990. 126 Половець В. Половці: історичні дже- рела… – С. 12. 127 Там само. 128 Малий словник історії України”. – Київ, 1997. 129 Половець В. Половці: історичні дже- рела… – С. 13. 286 Дмитро ГОРДІЄНКО цьому він поділяє думку про укладення тексту в 1187 р.130. Отже, виходить, що автор “Слова” ще за 36 років до першого приходу монголів до кордонів Русі і 52 роки до падіння Чернігова мав знати про “монголо-татарську навалу”... Тісні та неоднозначні стосунки чернігівських Ольговичів з половцями, за запропонованою реконструкцією, розпочалися одразу після пам’ятного 1068 р., коли “між Святославом Ярославичем і Шаруканом був укладений до- говір, скріплений першим русько-половецьким шлюбом”131. Ймовірно, Олег – родоначальник Ольговичів одружився з донькою Шарукана, сестрою Атрака. Внаслідок цього саме він першим з-поміж руських князів почав використову- вати військовий потенціал половців у міжусобних війнах. Відтак, “з того часу… чернігівські князі та донські половці, очолювані Шаруканідами, зміцнювали дружні і родинні за’язки”132. Щобільше, автор підтримав позицію, “що то була єдино правильна політика” щодо Степу133. Висновок досить суперечли- вий, але для порубіжного зі Степом князівства цілком реалістичний. З роду Шарукана був і “союзник” та “ворог” (в одній особі) Ігоря новгород-сіверсько- го – хан Кончак134. Враховуючи такі тісні родинні контакти, автор зазначив, що й герой “Слова” князь Ігор та його брат “буй тур” Всеволод по крові були на ¾ половцями135. Не вдаючись до аналізу причин походу 1185 р., В. Поло- вець відзначив, що “1187 р. на Русь з половецького полону повернувся син Ігоря Святославовича разом з молодою дружиною – донькою хана Кончака і дитиною. Весілля справляли в Новгороді-Сіверському”136. Відтак, знаменитий “антиполовецький” похід 1185 р. за “землю Руську” постає як родинна “бій- ка”, що, проте, не зіпсувала “щастя молодим”. Однак цей сепаратний похід внаслідок поразки утворив прорив у добре організованій системі оборони, що її розробили Святослав III і Рюрик: ситуацію вдалося стабілізувати тільки 1190 р.137 Цей висновок дисонує з висновком С. Федаки (див. вище). В. Половець на основі “Слова” (вслід за С. Плетньовою) реконструював кордони Половецького Степу, до того ж, – тільки східних, або лівобереж- них половців, на кочів’я яких і був спрямований похід князя Ігоря138. Тут варто відзначити згідність “географії” “Слова” з археологічною картою по- ловецьких пам’яток. Порубіжне розташування Половецького Степу з Сіверщиною, безпе- речно, зумовлювало і міжкультурну взаємодію. Так, В. Половець зазначив, що “в прикордонних регіонах мешкало немало спеціальних перекладачів”, яких у “Слові” названо “поганими толковинами”139. У викладі про релі- гію половців він повністю пішов за Георгом Сумароковим140 та Світланою 130 Половець В. Половці: історичні дже- рела… – С. 13. 131 Його ж. Половці: історіографія та походження… – С. 25. 132 Там само. 133 Там само. 134 Його ж. Половці: суспільно-політич- ний устрій… – С. 20. 135 Його ж. Половці і “Слово…”… – С. 9; Його ж. Половці: суспільно-політичний устрій… – С. 22. 136 Його ж. Половці: суспільно-політич- ний устрій… – С. 22. 137 Там само. – С. 23. 138 Там само. – С. 26. 139 Його ж. Половці: культурне жит- тя… – С. 15. 140 Див.: Сумароков Г. Кто есть кто в “Слове о полку Игореве”. – Москва, 1983. – 142 с. 287“СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ” НА СТОРІНКАХ ЧАСОПИСУ… Плетньовою141. Цій темі присвячено окрему статтю з прикладами поширен- ня різних вірувань. У контексті “Слова” згадано й про тотемізм142. Так само, говорячи про проникнення християнства у середовище половців через ко- чівників, що поверталися з руського полону, автор проголосив, що в “Сло- ві” (при цьому до самого тексту, як уже зазначалося, він не відкликається) “йдеться про те, що Ігор Святославович потрапив у полон до Гзака, коли той послав гінця до Києва з пропозицією обмінятися полоненими, бо у 1168 р. Олег Святославович, старший брат Ігоря, захопив вежі Гзака, полонив його дружину і дітей”143. Хоча в іншій статті трофей приписується Володимиру Глібовичу переяславському144. Тому Гзак відмовився від пропозиції Кончака відпустити полонених, звільнивши лише Ігоря з молодим княжичем Воло- димиром”145. Далі змодульовано загальну практику та відзначено, що “такі акції відбувалися лише при наявності великого полону з обох сторін”146. Для словознавства важливою є реконструкція побуту князя Ігоря в по- ловецькому полоні. Автор припускає: князь жив у наземній стаціонарній юрті, щобільше, “виходячи з житла, він “підіймав стіну і вилазив”, що свід- чить про те, що жив він у юрті з повстяними стінами, які легко можна було підняти”147. Однак це абсолютно гіпотетичний висновок. Наступний нарис стосується безпосередньо теми “Слова”. В. Половець досить новаторсько для української науки розглянув події весни 1185 р. (на- загал йдучи за Андрієм Нікітіним148). На противагу їх сприйняттю з огляду “половецької небезпеки”, запропоновано розглядати похід з позиції друж- би новгород-сіверського князя з ханом Кончаком, започаткованої ще 1174 р. (за даними Іпатіївського літопису), а завершеної шлюбом княжича Володи- мира Ігоревича з Кончаківною. Отже, суто військова виправа (якою вона зображена в Лаврентіївсько- му літописі) постає своєрідною “гостиною” до Кончака. В. Половець під- тримав гіпотезу Андрія Нікітіна149 та Роберта Манна150, за якою похід Іго- ря був весільною акцією. Відтак, перша сутичка (переможна) з половцями була не боєм, а тільки його інсценізацією, а “бойовий трофей” – “красные девки половецкие” – валкою з “приданим нареченої”, яку супроводжували подруги-фрейліни151. А, відтак, і “руське золото” “Слова” мало бути вику- пом-калимом за наречену. Цілком у традиціях матримоніальних шлюбів Середньовіччя розглянуто й поставлення княжича Володимира Ігореви- ча – нареченого – на самостійне княжіння в Путивлі. Зупинився автор і 141 Див.: Плетнёва С. А. Половцы. 142 Половець В. Половці і релігія… – С. 18. 143 Його ж. Половці: етнічна культу- ра… – С. 25. 144 Його ж. Половці і “Слово…”… – С. 11. 145 Також в іншій статті В. Половець писав, що “Гаазак (sic!) погодився лише відпустити Ігоря з його сином Володи- миром в орду Кончака”: Половець В. По- ловці: етнічна культура… – С. 25. 146 Половець В. Половці і релігія… – С. 19. 147 Його ж. Половці: культурне жит- тя… – С. 19. 148 Никитин А. “Лебеди” Великой Сте- пи // Наука и религия. – 1988. – № 10. – С. 10–13. 149 Там же. 150 Манн Р. Свадебные мотивы в “Слове о полку Игореве” // Труды Отдела древ- нерусской литературы. – Ленинград, 1985. – Т. 38. – С. 514–519. 151 Половець В. Половці і “Слово…”… – С. 11. 288 Дмитро ГОРДІЄНКО на постаті Ольстина Олексича, якого інколи вважають автором “Слова” (Б. Яценко). Однак у В. Половця той постає сватом Ігоря, який, до того ж, виступає своїм і для половців152. Проте обряд “степового весілля” поруши- ла несподівана поява хана Гзака, який ішов за “обмінним фондом” для по- вернення своїх полонених з Києва – трофею Володимира Глібовича пере- яславського 1184 р. Відтак, князь за таких обставин не мав виходу, як замість ритуального “бою за наречену” прийняти справжній бій і випити до дна чашу “кривавого вина”. Проте його віддано на поруки “свату” Кончаку153, а отже, для нього, як свояка хана, втеча з половецького полону була не такою вже й складною. Якщо ж підходити з позиції В. Половця, то вона, ймовірно, навіть мала бути узгоджена з Кончаком. Отож, і “Задонщина” в баченні В. Половця написана “не в наслідування “Слову...”, а як відповідь на нього. Та й само “Слово” після Куликівської бит- ви народжується заново і стає “закликом до помсти за поразку”154. У руслі своєї концепції підтримав В. Половець і гіпотезу Б. Рибакова155, за якою на початку поеми помилково поставлено ім’я Володимира Старого, натомість мало бути ім’я сина Ігоря – Володимира, саме як Ігоревича, чиїм іменем поема і закінчується (проте, за Б. Рибаковим, там мало бути ім’я Володимира Мономаха, однак здогад видається малоймовірним, позаяк “Слово” прихильне Ольговичам – недругам Мономаховичів). Відтак, за ви- сновками В. Половця, “істиним героєм виявляється не воїн, а молодожон, який зміцнював своїм шлюбом Русь і Степ”156. Безпосередньо пам’ятці на сторінках “Сіверянського літопису” при- свячена ще одна розвідка П. Охріменка157, у якій він полемізує з видавцем “Велесової книги” Б. Яценком. Автор поставив під сумнів автентичність саме “Велесової книги”158, автентичність “Слова” сумніву не піддається. Наводячи низку прикладів, П. Охріменко зазначає, що “зв’язок між “Сло- вом о полку Ігоревім” і “Велесовою книгою” очевидний. Він зумовлений… впливом одного з цих творів на інший?”159. Одначе прямої відповіді якого саме не дано. Аргументом автентичності “Велесової книги” для П. Охрі- менка є мова та азбука книги, натомість аргументом проти – матеріал копії XVI–XVII ст. – дощечки, а не звичний для того часу папір160. Проте цілком можна погодитися, що в будь-якому разі виникнення “Велесової книги” є “цікавим культурним фактом”161. Однак залишається питання: якого періо- ду історії української культури? Низку публікацій, присвячених як безпосередньо “Слову”, так і по- діям, пов’язаним з походом князя Ігоря, підготував Віталій Євстратов162. 152 Там само. 153 Там само. 154 Там само. – С. 11–12. 155 Див.: Рыбаков Б. А. Историческая канва “Слова о полку Игореве” // Наука и жизнь. – 1986. – № 10. – С. 103. 156 Половець В. Половці і “Слово…”… – С. 12. 157 Охріменко П. “Слово о полку Ігоре- вім” і “Велесова книга” // Сіверянський літопис. – 1997. – № 3. – С. 26–29. 158 Там само. – С. 26. 159 Там само. – С. 28. 160 Там само. – С. 29. 161 Там само. 162 Євстратов В. “Слово о полку Ігоре- вім” – важливе джерело вивчення подій XI–XII століть на Чернігово-Сіверщині // 289“СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ” НА СТОРІНКАХ ЧАСОПИСУ… Насамперед він задекларував звернення до джерелознавчої проблематики, однак самої теми не розкрив163. Можна лише відзначити, що автор також підтримав погляд про написання “Слова” на Чернігівщині. При цьому він відзначив, що в краї зберігся тільки один примірник першого друкованого видання поеми 1800 р. – в бібліотеці Ніжинського державного університету імені М. В. Гоголя164. В огляді історіографії до неї В. Євстратов зарахував і поетичні перекла- ди та переспіви, при цьому працю Івана Франка над текстом пам’ятки по- дав не як наукову, а поетичну165. Водночас, згадуючи білоруський переклад Янки Купали, останнього В. Євстратов назвав “дослідником”166. Серед інших перекладачів та переспівувачів “Слова”, в статті вказані Максим Рильський, Максим Богданович, Йован Хаджич-Світич, Сергій Сергєєв-Ценський, Сер- гій Єсенін та інші. Однак переспіви Тараса Шевченка згадані винятково в контексті статті Олександра Коваленка “Черниговское издание фрагментов “Слова о полку Игореве”167. В огляді власне історіографії В. Євстратов вдався до теми авторства. У викладі (майже без (sic!) відсилань до відповідної літератури) підтримано позицію Олексія Домніна168, що автором поеми “був учасник походу, пле- мінник князя Ігоря Станіслав Ольгович”169. Особливу увагу відведено пра- цям чернігівських вчених: Олександра Коваленка, Андрія Казакова та Воло- димира Коваленка. В. Євстратов вказав, що В. Коваленко довів заснування Чернігова в VII ст.170 Однак який стосунок це має до “Слова”, не пояснено. Водночас запропоновано “оригінальний” висновок про “малодослідже- ність пам’ятки”. Натомість наявність великої кількості краєзнавців (sic!) на Чернігівщині, за словами В. Євстратова, “свідчить про те, що у майбутньо- му з’являться нові наукові дослідження “Слова о полку Ігоревім”, у яких ще глибше буде розкрито історичне значення поеми, її вплив на героїчні подвиги сіверян у XII столітті”171. Першими такими пропозиціями й стали праці самого В. Євстрато- ва. У них чи не вперше в науці, оминаючи всі джерела, автор відніс появу Сіверянський літопис. – 2009. – № 5. – С. 11–17; Його ж. Похід новгород-сівер- ського князя Ігоря проти половців у 1185 році та його наслідки // Сіверянський літопис. – 2010. – № 1. – С. 3–8; Його ж. Відносини між Чернігово-Сіверщиною та половцями в II половині XII ст. (до по- ходу князя Ігоря у 1185 році) // Сіверян- ський літопис. – 2010. – № 2–3. – С. 9–16. 163 Його ж. “Слово…”… – С. 11. 164 Там само. 165 Там само. – С. 12. При цьому автор відкликався не до самої праці І. Фран- ка, а статті: Зайченко И. В. И. Я. Франко о “Слове о полку Игореве” // Чернигов- ская научно-методическая конференция, посвященная 800-летию “Слова о полку Игореве”. Тезисы докладов. – Чернигов, 1986. – Ч. I. – С. 68–69. 166 Євстратов В. “Слово…”… – С. 12. 167 Див.: Євстратов В. “Слово…”…. – С. 12–13, 15. 168 Проте О. Домнін свою позицію ви- словив у художньому творі: Домнин А. М. Матушка-Русь: Сказание // Прикамье (Пермь). – 1958. – № 24. – С. 33–56 (те саме в кн.: Его же. Поход на Югру. Матушка- Русь. Дикарь. – Свердловск, 1966. – С. 53– 144; Его же. Тропы предков. – Пермь, 1978. – С. 145–260 (окремі видання: Пермь, 1960, 1975). 169 Євстратов В. “Слово…”… – С. 14. 170 Там само. – С. 14–15. 171 Там само. – С. 15–16. 290 Дмитро ГОРДІЄНКО половців на кордонах Русі до кінця IX ст., відмовляючи при цьому печені- гам на місце в історії. Припустити елементарну описку не можна, позаяк далі перший “великий похід половців на Русь” традиційно віднесено до 1068 р.172 Відповідно, в баченні В. Євстратова половці чинили тиск на Русь упродовж семи (sic!) століть173. Курйозно виглядає й теза про те, що “Свя- тослав (київський – Д. Г.) розробив у поетичній формі програму своєї діяль- ності “Золоте слово”174, ставши завдяки цьому співавтором “Слова”. Не витримує критики й науковий апарат В. Євстратова. Так, пишучи про утворений зусиллями Святослава Всеволодовича антиполовецький союз, він відкликався не до джерела чи наукової літератури, а… навчаль- но-методичного посібника175. Так само переписано твердження, нібито Ігор Святославович відмовився від спільного походу на половців176. “Цікавим” є висновок автора, що князя взяли в полон “воїни хана Тарголови, який ви- магав від Ярославни великий викуп”. Позаяк у неї грошей, мабуть, не було, “щоб полегшити долю князя, його сват хан Кончак зумів умовити воїнів хана Тарголови взяти під опіку князя Ігоря до його одужання після пора- нення”177. При цьому думка хана не береться до уваги, як і джерела, позаяк жодних відсилань не наведено. Не вказав автор і джерела інформації, що разом з Ігорем новгород-сіверським за Київ тоді боролися 293 князі (!)178. Повторив В. Євстратов і старі постулати про феодальну роздробленість, яка нібито настала в середині XII ст. При цьому він звинуватив князів, що вони “не дбали про інтереси всього народу”179. Автор одразу ж собі супере- чить, відносячи розквіт Новгород-Сіверського князівства до того ж XII ст.180 Він поширив феодальну формацію і на половецьке суспільство, про що ма- ють свідчити контакти кочівників “з феодальною державою”181. Наведений огляд переконує, що для словознавства ці публікації не ма- ють жодного значення, позаяк, 1) висловлені ідеї не є оригінальними, 2) не врахована історіографія словознавства, як і загалом нові дослідження кня- жої доби, а, отже, 3) вони позбавлені і наукової новизни. Тематично дещо відособленою є праця Віктора Довбні182. Автор подав панораму “руху філософсько-освітньої думки Чернігово-Сіверщини епо- хи Середньовіччя як однієї з підстав української філософської традиції в аналізі проблем освіти”183. Він розпочав свій виклад від доби засновника чернігівської династії – князя Святослава Ярославовича, відповідно, з ана- лізу “Ізборника Святослава” 1073 р., який нібито відображає саме потре- би Чернігівського князівства184, після чого розглянута також “чернігівська” 172 Євстратов В. Похід… – С. 3. 173 Його ж. Відносини… – С. 11. 174 Його ж. Похід… – С. 7. 175 Історія України. Навчально-методич- ний посібник для семінарських занять / За ред. В. М. Литвина та ін. – Київ, 2006. 176 Євстратов В. Похід… – С. 4 (дже- релом послужило видання: Добриця О. Чернігівські князі. – Чернігів, 1992). 177 Євстратов В. Похід… – С. 6. 178 Його ж. Відносини… – С. 12. 179 Там само. – С. 9. 180 Там само – С. 10. 181 Там само. – С. 15. 182 Довбня В. Філософсько-освітня думка Чернігово-Сіверщини в епоху середньо- віччя // Сіверянський літопис. – 2006. – № 2. – С. 100–107. 183 Там само. – С. 101. 184 Там само. – С. 101–103. 291“СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ” НА СТОРІНКАХ ЧАСОПИСУ… пам’ятка – “Повчання” Володимира Мономаха, адже він був чернігівським князем упродовж 16 років. У концепції автора “Слово” репрезентує окремий етап філософсько-освітньої думки Чернігово-Сіверщини, “з яким пов’язане подальше осмислення світу й людини, проблем новаторства й традиції”185. Щодо авторства, то В. Довбня віддав перевагу твердженню, що це твір, радше, не індивідуальний, а певною мірою належить до цілої чернігівської школи й ілюструє особливості філософсько-освітньої думки насамперед Новгород-Сіверського князівства, на що вказує, наприклад, особливо яскра- ве перехрещення у тексті поганського і християнського світогляду186. Однак таке перехрещення цілком властиве всім “порубіжним” – як хронологічно, так і територіально – спільнотам, а, відтак, не могло бути особливою рисою Новгород-Сіверщини. Виявом традиціоналізму для В. Довбні виявляється провідна ідея тво- ру – “заклик до династичної солідарності руських князів, моральної єдності Руської землі напередодні монголо-татарської навали” (ніби автор тексту знав про її наближення), що, як відомо, виявилося марним. Новаторство ж полягає у співвідношенні форми “ірраціональності й абсурду людської по- ведінки”187. У вирішенні цього питання В. Довбня пішов за Володимиром Шевченком, за твердженням якого, тут “безумовна поразка війська князя Ігоря… оспівується так, ніби то була велика перемога”188. Однак пояснення цій контроверсійній тезі автор не дає, а лише відсилає до її віднайдення у працях Мартина Ґайдеггера і Ганса-Ґеорга Ґадамера, до пошуку “адекватної моделі як філософського знання, так і філософського осягнення189. Не по- дав автор й оцінки князеві Ігорю, а тільки порушив питання хто він: “хоро- брий князь-патріот”, “князь-лицар”, “захисник Вітчизни”, чи це “хижак”, під зверхністю якого відбувається грабунок половців, золота, оксамитів, крас- них дівчат?”190. Проте В. Довбня і не ставив собі завдання оцінювати. Головне для нього, що “розвідка може викликати різноголосся оцінок й тим самим сприяти активізації досліджень історії філософії освіти Чернігово-Сівер- щини, інших земель і України в цілому”191, втім і “Слова о полку Ігоревім”. Певну увагу на сторінках часопису відведено й висвітленню словознав- ства. Це насамперед нотатки про словознавчі конференції у Сумах – згадана П. Охріменка192 та Тетяни Солодовник193. Особливе значення для українсько- го словознавства має праця П. Охріменка, який подав історію виникнення та розвитку від регіонального (за місцем проведення) до республікансько- го рівня сумського осередку словознавства. Ідея сумських конференцій зародилася у зв’язку з приготуваннями до 800-річного ювілею “Слова”. 185 Довбня В. Філософсько-освітня дум- ка… – С. 105. 186 Там само. 187 Там само. 188 Шевченко В. “Повчання Володимира Мономаха як підстава гуманітарної дум- ки Чернігівщини // Сіверянський літо- пис. – 1997. – № 5. – С. 141–145. 189 Довбня В. Філософсько-освітня дум- ка... – С. 105. 190 Там само. 191 Там само. – С. 100. 192 Охріменко П. Сумські “Слово”- знавчі конференції. – С. 111–114. 193 Солодовник Т. “Слово”-знавча кон- ференція в Сумах // Сіверянський літо- пис. – 1996. – № 6. – С. 123–124. 292 Дмитро ГОРДІЄНКО Таких – ювілейних – конференцій проведено три – в 1983, 1984 і 1985 рр.194 Однак успіх спричинив продовження їх проведення у Сумах. Особливістю сумських конференцій став проблемно-тематичний характер. На жаль, ця традиція перервалася. Важливим і практичним досвідом сумських конференцій було ство- рення на базі Сумського педуніверситету словознавчого семінарію (1986– 1992), а також “експорт” словознавства на конференції у Чернігові, Путивлі, Пермі тощо195. На конференціях виникло питання про створення у Новго- роді-Сіверському музею “Слова о полку Ігоревім”, реалізоване в 1990 р.196, проте він проіснував недовго197. На сумських конференціях порушено низку проблем, що є актуальни- ми і нині, а саме: створення повної бібліографії праць про “Слово” укра- їнських дослідників; біо-бібліографічного персоналію українських дослід- ників “Слова”; українського енциклопедичного словника “Слова о полку Ігоревім”198. Загалом, автор дав огляд перших семи конференцій. Нотатка Т. Солодовник є, фактично, продовженням праці П. Охріменка і висвітлює роботу восьмої словознавчої конференції в Сумах. Однак висновок дослід- ниці, що українське словознавство володіє “могутнім науковим потенціа- лом”199, виглядає, радше, побажанням, ніж реальністю. Надалі часопис не подав жодної інформації про словознавчі конференції, хоча лише в Сумах їх було заплановано ще дві до 2000 р.200 Не оминули увагою автори “Сіверянського літопису” і відзначення 795-х роковин з дня смерті “славетного князя Київської Русі, героя “Слова о пол- ку Ігоревім” Ігоря Святославовича”. Про ці заходи на Сумщині подав нотат- ку Микола Вороненко201. Важливим для словознавства, як і в згаданій статті О. Забарного, є “повернення” до науки імені сумчанина Олександра Паліцина, який першим в Україні зробив переклад “Слова” з давньоруської тодішньою українською мовою. Його опублікував Харківський університет у 1807 р.202 На жаль, у досить значному розділі часопису “Рецензії” майже не від- ведено уваги дослідженням давньоруської пам’ятки. Є тільки одна рецензія Людмили Ясновської на монографію С. Федаки “Герої “Слова о полку Ігоре- вім” (Ужгород, 2001), до того ж, це, радше, анотація, ніж рецензія203. Подібним є також відгук Володимира Пашкова на книгу про “град Ігорів”204 та огляд публікацій про “Слово” в часописі “Сумська старовина” М. Вороненка205. 194 Охріменко П. Сумські “Слово”- знавчі конференції… – С. 111. 195 Там само. – С. 113. 196 Там само. – С. 112. 197 Воїнов С. Новгород-Сіверський. 3. – С. 25. 198 Охріменко П. Сумські “Слово”- знавчі конференції… – С. 113–114. 199 Солодовник Т. “Слово”-знавча кон- ференція... – С. 124. 200 Охріменко П. Сумські “Слово”- знавчі конференції… – С. 111. 201 Вороненко М. На Сумщині вшану- вали пам’ять про князя Ігоря // Сіверян- ський літопис. – 1998. – № 1. – С. 107. 202 Там само. 203 Ясновська Л. І знову “Слово...” // Сіве- рянський літопис. – 2002. – № 5. – С. 135. 204 Пашков В. Новгороду-Сіверському присвячено // Сіверянський літопис. – 2000. – № 1. – С. 183–185 (рец. на кн.: Во- їнов С. Новгород-Сіверський. – Чернігів, 1999. – 163 с.). 205 Вороненко М. На Сумщині... – С. 107. 293“СЛОВО О ПОЛКУ ІГОРЕВІМ” НА СТОРІНКАХ ЧАСОПИСУ… Отже, попри скромний обсяг “Сіверянського літопису” та його різ- ноплановість, серед 108 випусків за 1995–2012 рр. проблеми дослідження “Слова о полку Ігоревім”, все ж, знайшли певне місце на його сторінках. Однак як для краю з яскравою сторінкою своєї історії за княжих часів, власне “материнської землі “Слова”, самі публікації надто скромні не лише кількісно, а й – насамперед – якісно. Це стосується не тільки дослідження “Слова”, а й історії княжої доби загалом, що, безумовно, мало б посилити інтерес і до знаменитої літературної пам’ятки. Серед порушених тем вирізняється проблема авторства “Слова”. Як показано, вона фігурує у низці праць. Більшість з них підтримали гіпотезу П. Охріменка, за якою автором, найімовірніше, мав бути наставник, учи- тель і порадник князя Ігоря (С. Воїнов, В. Звагельський, В. Євстратов), проте фігурують й інші версії. Значне місце присвячено також проблемі Сіверщи- ни як материнської землі “Слова” (П. Охріменко, В. Звагельський, В. Воїнов, певною мірою В. Терлецький). Характерно вирізняє з-поміж решти історіо- графії позицію сіверянських авторів розгляд давньоруської історії і “Слова” з позиції, прихильної Ольговичам, на противагу традиційній історіографії, прихильній Мономаховичам. Так трактуються й причини походу Ігоря до Степу, з приводу чого серед авторів часопису немає якоїсь узгодженої дум- ки. У низці праць похід розглядається як суто антиполовецький, інколи навіть як анти- владимиро-суздальський, в інших – як дещо незрозумілий, враховуючи давню дружбу Ігоря і Кончака, і врешті, для В. Половця метою походу було одруження сина Ігоря – Володимира з Кончаківною. Для словознавства істотний інтерес становлять студії з географії “Сло- ва” (В. Звагельський, С. Воїнов, В. Пашков), які, окрім уточнення певних аспектів політичної географії, дають змогу й докладніше зрозуміти деякі важливі частини тексту, як, наприклад, локалізація місця “плачу Ярослав- ни” в Путивлі поблизу Новгорода-Сіверського. Цікавою і плідною виявилася й розгорнута на сторінках часопису дис- кусія навколо “Слова”. Вона привернула певну увагу й порушила низку іс- тотних питань. У цьому ж ключі відображення регіонального словознав- ства має значення для розвитку української науки в сенсі не вирішених і понині засигналізованих проблем. Серед них можна виділити створення центру “Слова о полку Ігоревім” та видання довідкової літератури, присвя- ченої “Слову”, а також тематичного словознавчого періодичного видання. Автори часопису неодноразово наголошували належність пам’ятки саме до української літератури, що, на їх думку, має знайти ґрунтовніше відо- браження в сучасних українських студіях з історії княжої доби. Проте доводиться відзначати, що автори “Сіверянського літопису” рід- ко вдавалися безпосередньо до тексту самої пам’ятки, як і взагалі першо- джерел. Як правило, навіть у матеріалах, присвячених “Слову”, вони зде- більшого користали з вторинних джерел, а інколи й взагалі популярної літератури, що, закономірно, не може не вплинути на якість публікацій. Так само досить часто виявляється зігнорованою і чимала історіографія, бібліографічний вказівник якої видано в трьох томах. Рідко використову- ється “Слово” і як джерело в дослідженнях, присвячених історії та культурі 294 Дмитро ГОРДІЄНКО княжої доби. Не всі статті відповідають і фаховому науковому рівню само- го часопису. Буває, вони мають, радше, реферативний, а не дослідницький характер. Редакції варто звертати пильнішу увагу на професійність віді- браних матеріалів, при їх доборі послідовно дотримуватися усталених за- гальновизнаних наукових критеріїв. Трапляється, текст навіть не відповідає заявленій темі, а подає набір розрізнених цитат, та ще й без відсилань до джерел і літератури. Присутні й прикрі ляпсуси редагування, як напри- клад, датування Любецького з’їзду 1197 р.206 Однак можна підсумувати, що попри всі складності, видавцям часо- пису все-таки вдалося запропонувати власний цілісний, що якісно виріз- няється з-поміж традиційного, науковий дискурс “Слова” та сформувати своє читацьке коло, серед якого є і словознавці, на що вказує і зазначена дискусія. Враховуючи можливості періодичного видання подавати розви- ток науки в динаміці, хочеться сподіватися на присутність проблеми слово- знавства на сторінках часопису й надалі. Хотілося б також вірити, що “Сі- верянський літопис” як видання “материнської землі “Слова” знайде сили для подолання регіональності та виходу поза місцеві межі й привертатиме не тільки сіверських авторів та читачів. Інститут української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України 206 Євстратов В. Відносини… – С. 10.

"Слово о полку Ігоревім” на сторінках часопису "Сіверянський Літопис” (1995–2012)

Institution

Ähnliche Einträge