Не зовсім звичайна монографія "незвичайного князя”

Рецензія на книгу: Майоров О. Галицько-волинський князь Роман Мстиславич, володар, воїн, дипломат: У 2 т. – Біла Церква, 2011. – Т. 1–2.

Saved in:

Bibliographic Details
Date:	2013
Main Author:	Александрович, В.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2013
Series:	Княжа доба: історія і культура
Subjects:	Рецензії та огляди
Online Access:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/93739
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Не зовсім звичайна монографія "незвичайного князя” / В. Александрович // Княжа доба: історія і культура. — 2013. — Вип. 7. — С. 295-313. — Бібліогр.: 41 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-93739
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-937392016-02-04T03:02:09Z Не зовсім звичайна монографія "незвичайного князя” Александрович, В. Рецензії та огляди Рецензія на книгу: Майоров О. Галицько-волинський князь Роман Мстиславич, володар, воїн, дипломат: У 2 т. – Біла Церква, 2011. – Т. 1–2. 2013 Article Не зовсім звичайна монографія "незвичайного князя” / В. Александрович // Княжа доба: історія і культура. — 2013. — Вип. 7. — С. 295-313. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. 2221-6294 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/93739 uk Княжа доба: історія і культура Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії та огляди Рецензії та огляди
spellingShingle	Рецензії та огляди Рецензії та огляди Александрович, В. Не зовсім звичайна монографія "незвичайного князя” Княжа доба: історія і культура
description	Рецензія на книгу: Майоров О. Галицько-волинський князь Роман Мстиславич, володар, воїн, дипломат: У 2 т. – Біла Церква, 2011. – Т. 1–2.
format	Article
author	Александрович, В.
author_facet	Александрович, В.
author_sort	Александрович, В.
title	Не зовсім звичайна монографія "незвичайного князя”
title_short	Не зовсім звичайна монографія "незвичайного князя”
title_full	Не зовсім звичайна монографія "незвичайного князя”
title_fullStr	Не зовсім звичайна монографія "незвичайного князя”
title_full_unstemmed	Не зовсім звичайна монографія "незвичайного князя”
title_sort	не зовсім звичайна монографія "незвичайного князя”
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2013
topic_facet	Рецензії та огляди
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/93739
citation_txt	Не зовсім звичайна монографія "незвичайного князя” / В. Александрович // Княжа доба: історія і культура. — 2013. — Вип. 7. — С. 295-313. — Бібліогр.: 41 назв. — укр.
series	Княжа доба: історія і культура
work_keys_str_mv	AT aleksandrovičv nezovsímzvičajnamonografíânezvičajnogoknâzâ
first_indexed	2025-07-06T23:39:47Z
last_indexed	2025-07-06T23:39:47Z
_version_	1836942820082974720
fulltext	Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ НЕ ЗОВСІМ ЗВИЧАЙНА МОНОГРАФІЯ “НЕЗВИЧАЙНОГО КНЯЗЯ” Майоров О. Галицько-волинський князь Роман Мстиславич, володар, воїн, дипломат: У 2 т. – Біла Церква, 2011. – Т. 1–2 Вихід у світ книги знаного петербурзького історика Олександра Майо- рова, у центрі уваги якої постать творця Галицько-Волинської держави – князя Романа Мстиславовича (†1205), без перебільшення, – помітне явище серед літератури з проблем княжої доби української історії. Попри при- свячення визначній особистості, само видання не біографічне. Радше, воно зовсім позбавлене звичного біографічного викладу у загальноприйнятому за такої нагоди характері та сприйнятті. Насправді запропоновано окремі студії різних аспектів історії і культури часів засновника об’єднаного кня- зівства Галицької і Волинської земель, закономірно сконцентровані навколо його особи. Немало залучених матеріалів здебільшого виходять поза без- посередній контекст постаті самого князя. Нерідко вони належать уже до наступного періоду – після завершення його земного шляху, коли за швид- козмінних історичних умов немало процесів і явищ на західноукраїнсько- му ґрунті розвивалося в очевидному віддаленні від зусиль та намірів князя. Глибокий злам, викликаний його смертю, на сторінках “не біографічного” дослідження, може заакцентовано навіть не завжди з належним наголошен- ням, проте відчути його дано цілком виразно. Чимало розглянутих сюжетів хронологічно істотно відходять від часів Романа Мстиславовича й більшою мірою стосуються уже його найближчих нащадків, насамперед, звичайно, дружини та старшого сина, князя Данила Романовича. Той через майже півстоліття після смерті батька, відходячи від окремих з його намірів та на- прямів діяльності за нових умов (“наследивши поуть ѡца҃ своего великаго Романа”1), прийняв королівську корону. Не випадково так само російська версія книги, доповнена присвяченою власне цьому додатковою частиною з історії сина й наступника, навіть вийшла під не біографічним заголо- вком2. Її назва акцентує насамперед на широкому контексті зовнішньопо- літичних та культурних зв’язків заключного періоду біографії князя Романа Мстиславовича та – меншою мірою – часів його головного спадкоємця. На 1 Ипатьевская летопись // Полное со- брание русских летописей. – Москва, 1998. – Т. 2. – Стб. 813. 2 Майоров А. В. Русь, Византия и Запад- ная Европа. Из истории внешнеполити- ческих и культурных связей XII–XIII вв. (Studiorum Slavicorum Orbis. – T. 1). – Санкт-Петербург, 2011. 296 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ відміну від очевидно “вузької” української, назва паралельного доповненого російськомовного видання сприймається “широкою”. Вона виразно відсу- ває на дальший план постать головного – і практично єдиного – героя ви- кладу. При цьому застосоване “заперечення” – не випадало би доводити – незмінно користає здебільшого і насамперед з того комплексу відомостей, що належать винятково до його особи й постаті. Тому не можна не вгледіти послідовно зазначеного протиріччя між відсиланням назви до “Русі” й кон- кретним залученим матеріалом з історії певної, на загал, скромної частини “Русі” якщо сприймати цю назву у її найширшому тогочасному історично- му наповненні. До того ж, увага сконцентрована головно на певних напря- мах зовнішніх інтересів, значна частина яких, хоч і розвиває його традиції, немало виходить поза часи самого князя Романа Мстиславовича, внаслідок чого, закономірно, неминуче виявляється поза конкретною проблемати- кою його постаті. Акурат такий – ширший – інтерес, власне, й визначив справжній зміст та глибший контекст запропонованого викладу. Розбудо- вані зарубіжні зв’язки слугують ніби своєрідним заспівом до огляду від- повідного напряму контактів не тільки Галицько-Волинської держави, а й споріднених та суголосних з ними процесів у тогочасній Європі загалом. Закономірно, їх співвіднесено з різнорідними фактами та явищами з бага- тьох регіонів тодішньої Європи, насамперед, природно, – у безпосередніх західних сусідів Галицько-Волинської держави, контакти з якими формува- ли сталу зону її найближчих зовнішніх взаємозв’язків. Сам обраний аспект дослідження у конкретних пропозиціях немало виводиться не тільки від залученої проблематики, а й не менше – вико- ристаного фонду джерельних матеріалів. У знаному колі насамперед за- гальнодоступних (хоча надалі все ще мало читаних!)3 літописів відповідна сторона історичного процесу відображена скромніше. Тому в центрі уваги виявляються маловідомі, а то й зовсім не залучені до студій над галицько- волинською добою перекази візантійських, а також європейських джерел та факти європейської історії. Через взаємопов’язаність з галицько-волин- ською дійсністю вони забезпечують повніше й докладніше її сприйняття та осмислення. Автор знаходить очевидні вияви європейської взаємоза- лежності та взаємозв’язку окремих аспектів історичного процесу, засвідче- ні, нерідко, зовсім скромними за характером вказівками та “дрібнішими” деталями широкої історичної дійсності з поглибленою вимовою. Важли- ві для осмислення окремих явищ відомості іноді відшукуються на таких рівнях, яким до цього здебільшого не надавали виразнішого значення, що звичайно не сприймалися й не бралися до уваги. Залучені на сторінках дослідження підходи найчастіше виводяться від докладного осмислення джерельних переказів завдяки – буває – навіть несподіваному для історіо- графічної традиції зіставленню з певними фактами та явищами завдяки 3 На доведення цього твердження мож- на навести конкретний приклад прочи- тання знаменитого викладу про Холм з нагоди його спалення: Александрович В. Мистецькі сюжети холмського літопису князя Данила Романовича: нотатки до відчитання, сприйняття та інтерпретації джерела // Український археографічний щорічник. Нова серія. – Київ, 2009. – Вип. 13–14. – С. 38–72. 297НЕ ЗОВСІМ ЗВИЧАЙНА МОНОГРАФІЯ “НЕЗВИЧАЙНОГО КНЯЗЯ” обізнаності з широким історичним контекстом. В окремих моментах ви- кладу зі сторони автору навіть не можна не позаздрити. Тому загалом – у порівнянні з загальновідомими давнішими оглядами чи частковими студі- ями залученої проблематики – запропонована картина виявляється значно докладніше розбудованою, сповненою багатих деталей, переконливих об- ґрунтувань та важливих акцентів навіть коли скромної вимови, то незмінно якнайвиразнішого істотного наповнення4. Вони розкривають і пояснюють не зауважені давніше приховані механізми процесів та явищ разом з їх внутрішніми взаємозв’язками, пропонують значно глибше й докладніше обґрунтоване тлумачення відповідних фактів. Опублікований текст харак- теризує немало таких прикладів. Їх сукупність, власне, і визначає місце но- вого видання у вивченні як постаті творця Галицько-Волинської держави короткого періоду його найбільшої активності, так і всієї епохи загалом. Не- одноразово на конкретних прикладах переконливо показані переваги об- раних підходів очевидні й не потребують докладнішого обговорення. Там, де автор цілеспрямовано дотримується їх принципів, йому вдається послі- довно стежити й дохідливо відтворювати та показувати процеси і явища у їх прихованих глибинних внутрішніх взаємозв’язках, нерідко пропонуючи з’ясування віддавна загальновизнаних “незрозумілими” і “непридатними для пояснення” ситуацій, а навіть “реабілітувати” окремі відкинуті й ніби- то досить одностайно заперечені факти. Чи не найпереконливішим при- кладом тут виявляється блискуче обґрунтоване підбором неспростовних доказів повернення до історії знаменитого уробленою йому дискусійністю чи нібито навіть “сфальшованістю” “проекту доброго порядку” як одного з найяскравіших і найнесподіваніших для звично сприйнятого контексту старокиївської традиції заходів “незвичайного князя” (що, власне, й визна- чило неприйняття цього за всіма ознаками зовсім виняткового для епохи й старокиївського контексту явища). Причому показовим сприймається запропоноване доведення історичності самого тексту – від докладного ви- вчення спадщини російського історика Васілія Татіщева, який впровадив проект до наукового обігу, до переконливої реконструкції на підставі ви- нятково скупих, скромної вимови нечисленних конкретних фактів німець- ких контактів з кола джерел самої ідеї. Проте водночас опублікований текст нічим, звичайно, не нагадує “іде- ального наукового продукту”, прийнятного без застережень, як цілком, так і в поодиноких його деталях, втілення “заповітної мрії” про виклад, що не викликає запитань, залишених без відповіді. Віддаючи належне широті поглядів та ерудиції автора, його майстерності у пошуку та віднайденні способів доведення взаємозв’язків фактів, засвідчених, нерідко, насамперед скромними натяками джерел, вмінню “видеть то, что временем сокрыто”, доводиться визнати, що зауваження до опублікованого тексту є і їх навіть немало. Вони різнорідні, як і саме дослідження, й теж багатопланові. Їх по- ява, подібно до відзначеної різнорідності студії, виводиться найперше від 4 Для порівняння можна навести скромного українського попередника: Головко О. Б. Князь Роман Мстиславич та його доба: Нариси з історії політич- ного життя Південної Русі ХІІ – початку ХІІІ століття. – Київ, 2001. 298 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ її головної основи – корпусу доступних джерельних переказів до постаті князя Романа Мстиславовича, а немалою мірою – його епохи загалом. Сам “незвичайний” засновник Галицько-Волинської держави виявив зовсім виняткове для його доби (а водночас також і стану) зосередження на най- важливіших можливих зовнішніх аспектах активності упродовж коротко- го головного заключного періоду життєвого шляху, визначеного фактично навіть неповним десятиліттям. О. Майоров чимало зробив для віднайден- ня та утвердження в історичній свідомості у численних найприкметніших особливостях давніше багато в чому навіть не зауваженої у всьому стійкому доборі притаманних їй рис виняткової для старокиївської традиції “осо- бливості” знаменитого князя. Її мало відобразила літописна спадщина й дослідник на конкретних прикладах показав причину такого явища. Вна- слідок цього постать засновника Галицько-Волинської держави у багатьох найважливіших для її сприйняття моментах повніше вдається реконстру- ювати здебільшого й насамперед за ширшим колом зарубіжних джерел, переважно непрямої і дальшої, найчастіше, – опосередкованої вимови. Тут О. Майоров зумів показати “смак до історії” та саме ремесло історика з най- вигіднішої як для них, так і, не менше, – для себе самого – сторони. Видається навіть, що ця, заснована найперше на широкому колі ві- зантійсько-угорсько-німецьких контактів й у відповідному вимірі рекон- струйована щойно на сторінках аналізованого видання унікальність осо- бистості творця Галицько-Волинської держави за багатьма сюжетами та подіями, з яких її виліплено, сама наголошена може навіть занадто вже скромно. Не випадало би, звичайно, доводити, що короткий заключний період біографії князя у тільки досить побіжно відображеному автентич- ними джерелами епохи зовнішньому спрямуванні його інтересів висту- пає цілком винятковим явищем історії старокиївської доби. Можливо, в якнайповнішому його показі автору завадили традиційні для осмислення минулого від самих початків історичної науки незмінні “зобов’язання лі- тописця” й, прив’язаний до них (а ще також конкретних сюжетів, з яких вибудувана розповідь), він недостатньо вигідно для себе подав усю повноту результатів власної роботи. Особливо там, де від копіткого й захоплюючо- го процесу пошуку конкретних фактів логічний перехід вів до ширших узагальнень та висновків з їх вимови. Це зауваження провадить до істотної особливості наукового методу автора, визначеного підкресленою увагою до джерел, їх критичного зістав- лення та осмислення, що виявляється однією з найголовніших постійно діючих складових та головною запорукою успішного з’ясування непростих проблем здебільшого винятково скромно відображених у джерелах. О. Ма- йорову вдалося запропонувати декілька класичних у їх власному вираженні прикладів реконструкції майже “з нічого” яскравих та важливих фактів і явищ історичного процесу. Так, зокрема, розлогий сюжет про візантійську дружину князя Романа Мстиславовича фактично збудований на її імені, збе- реженому в Пом’янику собору в Шпеєрі5. Зрештою, воно ж так само немало 5 Сюжети, пов’язані з постаттю візан- тійської дружини князя, автор нещодав- но виклав повторно в окремому виданні: Майоров О. Єфросинія Галицька. Дочка 299НЕ ЗОВСІМ ЗВИЧАЙНА МОНОГРАФІЯ “НЕЗВИЧАЙНОГО КНЯЗЯ” візантійського імператора в Галицько- Волинській Русі: княгиня і черниця (Сла- ветні постаті Середньовіччя. – [Вип. 2]). – Біла Церква, 2013. підказало та обґрунтувало й окремі важливі ходи міркувань, залучених для доведення історичності підважуваного “проекту доброго порядку”. Водночас у цій мало не взірцевій за багатьма ознаками реконструкції віднаходяться й окремі очевидно недоопрацьовані чи поверхово – на тлі найважливіших і найпоказовіших для студії сюжетів – опрацьовані момен- ти. Самі по собі у структурі дослідження вони не належать до визначальних і як за місцем у самому викладі, так і власним змістом не впливають ані на хід пошуку, ні на пропоновані в кінцевому підсумку висновки з конкретної вузької проблеми. Однак очевидний “недогляд” безперечний і настільки випадає з ретельно й переконливо в поодиноких деталях вибудуваної ці- лості, а нерідко конкретного вужчого контексту, що “зі сторони” його ніяк не можна не зауважити. Йдеться про один епізод тлумачення німецьких контактів князя Романа на матеріалі вже періоду після його загибелі, заснований на проблемі по- тенційних стосунків між дворами князя та його німецького швагра Філіпа Швабського. З одного боку, звістка Галицько-Волинського літопису про вбив- ство “царя великого Філіпа Римського” визнається безперечним свідченням очевидних контактів зі швабським двором та природного інтересу до долі “німецьких родичів” (с. 362). З іншого, при аналізі запису під датою 1 жовтня в Пом’янику собору в Шпеєрі про смерть брата королеви Марії Мануїла та її сестри Єфросинії, на той час вдови князя Романа Мстиславовича, підставою очевидного вибору умовного дня пам’яті – у явному протиріччі з неоднора- зово наголошеним сталим характером контактів – несподівано визнається, нібито “Ірина-Марія, живучи в Німеччині, нічого не знала про долю ні свого брата, ні сестри, що також залишили батьківщину і, певно, втратили зв’язок один з одним. Отже, пам’ять брата і сестри вона внесла в церковний синодик, так би мовити, авансом, не маючи впевненості про їх смерть” (с. 358). Таке визнання засвідчує винятково відсутність в автора особистого досві- ду церковного поминання померлих родичів. Церковна традиція послідов- но розрізняє живих та померлих і, звичайно, не знає практики відзначення церковної пам’яті “майбутніх” небіжчиків, за словами автора, – “авансом”. Некоректним випадало би також визнати твердження про “хвилюван- ня” “галицьких родичів” королеви “в Галичі” з приводу загибелі її чоловіка та смерті її самої. Літописний виклад вказує на появу менше ніж десяти- літнього на той час княжича Данила в Галичі тільки влітку 1210 р., а його матері – щойно взимку 1211–1212 р. Тому твердити про “хвилювання” власне “в Галичі”, цілком очевидно, не випадало би ніяк. Перебіг тогочасної галиць- кої ситуації російському історикові, звичайно, не міг бути невідомим. Однак властивої прискіпливості у ставленні до джерел тут не виявлено. Особливо з огляду на безперечне пізніше походження відповідної частини літопису, тобто перенесення цитованої розповіді з якогось давнішого, ближчого до самих викладених подій переказу. Ця нібито “зовсім дрібна” деталь, може видатися, не вартує більшої уваги, проте вона виявляється тільки незна- чною частиною ширшого явища. Очевидне перебільшення у відповідному 300 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ сюжеті “галицької присутності” відображає також улюблене для російської історіографії, хоча й нічим не оправдане постійне наголошення “галицько- го” елементу в позбавленому історичних підстав, “мимоволі” утверджено- му зусиллями російських істориків XIX ст. іменуванні “Галицьким” короля Данила Романовича. Зусиллями самого О. Майорова тепер як “улюблений епітет власної традиції” воно приписане ще також матері князя. Навколо неї в дослідженні теж нагромаджено немало дискусійних і на- віть очевидно помилкових тверджень. Безперечною є обґрунтована скру- пульозно підібраним набором прямих і опосередкованих доказів іденти- фікація особи княгині. Однак окремі деталі, а навіть більші фрагменти запропонованого викладу, їх підбір та інтерпретація водночас роблять цю частину дослідження найдискусійнішою, а в багатьох її положеннях навіть очевидно неприйнятною. Дискусійність відповідних розділів визначив надзвичайно обмеже- ний комплекс джерельних переказів про “княгиню Романову”. Ідентифі- кувавши її за винятково скромними повідомленнями й виявивши немалу майстерність при віднайденні ймовірних слідів княгині у поодиноких пам’ятках з обширних теренів Східної Європи, О. Майоров водночас на- громадив немало недоведених тверджень або й взагалі таких, що не витри- мують критичного вивірення. На тлі малочисельності джерельних відомостей, пробним каменем “проблеми княгині Романової” виявляється “скромне” питання про монас- тир, у якому вона мала перебувати після постриження. Всупереч своєму призвичаєнню до пошуку та аналізу переказів джерел, цього разу автор переглянув їх без здебільшого властивої йому наполегливості. Основою за- пропонованої з відповідного приводу конструкції виявилися не, як звично, автентичні перекази, а сприйнята, як можна здогадуватися, “на слух” чи з рукопису (відповідний текст опубліковано пізніше) версія польського істо- рика Даріуша Домбровського, за якою монастирем княгині-матері нібито повинна бути споруджена спеціально для неї з цією метою вежа в місцевос- ті Стовп6 (польськ.: Столп’є) поблизу Холма. Після цього Д. Домбровський оприлюднив дослідження, у якому намагався у розлогих розмірковуван- нях обґрунтувати свій погляд7. Так чи інакше, хоча водночас і не без засте- режень, це “стовпівське відкриття” прийняли й інші автори колективної монографії, покликаної підвести підсумок міждисциплінарному вивчен- ню вежі та її архітектурного ансамблю8. Сприйнятий в очевидно робочому варіанті (с. 353) від попередника й досить широко уже самостійно розви- нутий погляд належить до декількох на сторінках дослідження сюжетів, у яких, попри традиційну вірність вимові джерел, виразно виявляється їх 6 Так послідовно в обох літописних згадках під 1204 та 1212 р. з очевидною аналогією із найменуванням сусіднього Холма (Холм): Ипатьевская летопись. – Стб. 721, 732. В О. Майорова, як і в на- уковій літературі – перейнята з новішої традиції версія Столп’є. 7 Dąbrowski D. Źródła pisane do dziejów zespołu wieźowego w Stołpiu // Zespół wieżowy w Stołpiu. Badania 2003–2005 / Pod redakcją A. Buko. – Warszawa, 2009. – S. 29–62. 8 Zespół wieżowy… 301НЕ ЗОВСІМ ЗВИЧАЙНА МОНОГРАФІЯ “НЕЗВИЧАЙНОГО КНЯЗЯ” очевидне підпорядкування певним заздалегідь “визнаним” (у власному сприйнятті чи ширшій свідомості) ідеям. Таке захоплення уже “само” за- кономірно провадить до відходу від визначальних для дослідження прин- ципів викладу: добра “ідея” домагається працювати “на неї”, неуникненно підпорядковуючи собі. Найпоказовішу роль такого прикладу власне і віді- грав погляд Д. Домбровського, згідно з яким вежа в місцевості Стовп мала бути монастирем, спорудженим для вдови князя Романа Мстиславовича. Оскільки уже була нагода опублікувати докладніші зауваження з приводу цієї пропозиції не тільки самого польського історика, а й інших міркувань обширного польського колективного дослідження про стовпівську вежу9, немає потреби їх переповідати. Докладніший аналіз запропонованої вер- сії переконує у несподіваній цілковитій наївності її вихідних положень, оскільки самотня мурована вежа холмської околиці – одинокий залишок незмінно “загадкового” невеликого архітектурного комплексу з втраченою дерев’яною забудовою – не зберегла взагалі жодних слідів-доказів “монас- тирського” призначення і використання, втім у цьому “монастирі” не роз- шукано жодних слідів церкви. Принаймні їх не зуміли віднайти новіші – не позбавлені заздалегідь заданої відповідної “цілеспрямованості” – дослі- дження польських археологів10. Проте зроджене “від самого себе” “переко- нання” переважило навіть звичайний здоровий глузд, оскільки пропонува- лося датування, яке програмувало висновок про можливість спорудження вежі-монастиря з ініціативи й самого князя Романа Мстиславовича… для його вдови… ще навіть перед їх одруженням11. Російський автор – випадає здогадуватися – не міг знати усіх тонкощів остаточної версії опублікованої колективної монографії. Прийнявши без, на загал, властивого йому кри- тичного підходу насправді нічим не доведену щиро нафантазовану версію польського колеги, О. Майоров витратив немало зусиль на її розбудову та розвиток. Однак відповідна частина викладу виявляється вибудуваною на нічим не доведеному вихідному засновку. Поза цим висновком, який за- здалегідь зводить нанівець усі можливі зусилля на відповідному напрямку, петербурзький історик уже від себе запропонував немало такого, що ніяк не може бути прийняте. До його розмірковувань виникає немало запитань, на які годі дошукуватися відповіді в запропонованому тексті. Питання про монастир княгині-вдови (до нього ще доведеться повер- нутися неодноразово) водночас виявляється частиною більшої проблеми переконливо не встановленої у давнішій літературі особи другої дружини князя Романа Мстиславовича. О. Майоров показав немалу майстерність історика, на підставі опосередкованих і віддалених фактів аргументова- но ідентифікувавши її з Єфросинією, донькою імператора Ісаака II. Важ- ливу роль при цьому відіграли швабські та угорські родинні пов’язання 9 Александрович В. Здобутки і прорахунки найновіших студій над вежею у селі Стовп (Столп’є) поблизу Холма [Рец. на кн.:] Zes- pół wieżowy w Stołpiu. Badania 2003–2005 / Pod redakcją Andrzeja Buko. – Warszawa: Instytut Archeologii i Etnologii PAN; Instytut Archeologii UW, 2009. – 375 s. // Княжа доба: історія і культура. – Львів, 2011. – Вип. 4. – С. 289–301. 10 Там само. – С. 294. 11 Там само. – С. 292. 302 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ візантійської царівни, провадячи до знаних адресатів зарубіжних контактів князя Романа Мстиславовича. На рівні самої ідентифікації та способів її доведення версія петербурзького дослідника переконлива й прийнятна, хоча при викладі конкретних аргументів він запропонував певні положен- ня, при критичному вивіренні неприйнятні, а в окремих моментах навіть відверто помилкові. Вони здебільшого стосуються нібито так званих дрібні- ших питань, проте, не дивлячись на це, заслуговують окремого відзначення як приклади очевидного відхилення від звичної для методу автора норми. Ім’я галицько-волинської княгині – Єфросинія – збереглося в одиноко- му джерелі – Пом’янику собору в Шпеєрі у Німеччині, де воно з’явилося завдяки її сестрі Ірині – дружині короля Філіпа Швабського. Сама королева Ірина померла ще в 1208 р., тому сестра її надовго пережила, прийнявши згодом, близько 1219 р., постриг. Проте до Пом’яника вона внесена під своїм першим, світським ім’ям – чернече в джерелах не зафіксоване взагалі. Сам запис стосується поминання померлих й подає ту ж дату для галицько- волинської княгині та її брата Мануїла. О. Майоров мав з уписом виразні труднощі і в тексті залишилися їх очевидні сліди. Йдеться насамперед про конкретні обставини появи шпеєрського запису. Російський історик слуш- но відкинув версію про походження нотатки некролога від самої швабської королеви, оскільки як брат, так і сестра її пережили (с. 356). Замість цьо- го несподівано стверджено, нібито королева мала вписати брата з сестрою “так би мовити, авансом, не маючи впевненості про їх смерть” (с. 358). Цю пропозицію випадає сприймати винятково породженням наслідків нові- ших часів войовничого атеїзму, оскільки в церковній практиці поминання живих як померлих неможливе. Логічно випадало би визнати походжен- ня як упису, так і поданих у ньому дат не від самої королеви, підтвердже- не й відзначеною відсутністю серед родичів осіб, померлих ще за її життя (с. 359–360). Хоча О. Майоров прихилився до версії, згідно з якою вибір мав відображати особисте ставлення королеви до окремих родичів (с. 360), ха- рактер записів вказує на їх пізніше походження поза зв’язком з інтенціями її самої. Логічніше було б вбачати у переліку родичів побіжно відзначену у зв’язку з питанням про встановлення для пам’яті батька королеви ініціати- ву шпеєрських каноніків (с. 258). Принаймні видається достатньо певним, що визначення конкретних днів пам’яті відбулося поза її участю і вже піс- ля смерті королеви. Джерела відомостей, якими при цьому користувалися ініціатори, залишаються недоступними. Привертає, однак, увагу, з одного боку, відсутність померлого 1204 р. брата-імператора, а з іншого, – світське ім’я сестри, яка близько 1219 р. прийняла постриг. Тому напрошується здо- гад, чи не міг перелік первісно стосуватися церковних служб за живих ро- дичів і тільки згодом імена з нього використано для поминання померлих. Принаймні, таке тлумачення здатне якось вмотивувати відсутність, окрім матері, імен інших родичів, які померли за життя королеви. Неприйнятним видається пояснення, нібито королева Ірина, встанов- люючи пам’ять брата та сестри, мала нічого не знати про їхню долю (с. 358). Окрім очевидної суперечності зі звичною церковною практикою, тут ви- являється й розбіжність із висновками самого О. Майорова про обізнаність 303НЕ ЗОВСІМ ЗВИЧАЙНА МОНОГРАФІЯ “НЕЗВИЧАЙНОГО КНЯЗЯ” при галицько-волинському дворі про обставини смерті Філіпа Швабського як свідчення зв’язків обох сестер (с. 360). Втім, вибудовуючи уже власну систему доведення щодо “монастиря”, петербурзький автор, зі свого боку, так само не уникнув спокус праці “на об- любовану ідею”. Водночас пропагована версія очевидно ігнорує відкритий при археологічних роботах ще наприкінці XIX ст. жіночий Федорівський монастир у Володимирі, який – за всіма ознаками – й випадало би сприй- мати історичною обителлю не тільки самої “княгині Романової”12, а й на- ступних представниць княжої родини починаючи від її доньки Феодори13. Мабуть, з ним належить співвідносити також літописні згадки про черни- цю-вдову князя Романа Даниловича серед учасників похорону князя Воло- димира Васильковича в грудні 1288 р.14 та згадку в заповіті князя про зали- шення вибору за його вдовою чи йти їй в монастир. Логічно було б вважати, що мався на увазі саме володимирський Федорівський монастир, у якому в різний час перебували бабуся, тітка, а тепер удова його двоюрідного брата. Поселивши за підказкою польського колеги “з власної волі” княгиню- вдову у стовпівській вежі як нібито монастирі, О. Майоров, відштовхуючись від цього тепер уже для нього “визнаного” факту, залучив до розробленої на його основі конструкції широке коло джерельних переказів і пам’яток, які укладаються в окремий напрям історичної традиції західноукраїнських земель. Однак ця частина тексту в різкому контрасті з іншими прийнятно викладеними як загалом, так і в поодиноких деталях сюжетами, очевидно відходить від звичних для автора способів наукового дослідження, незміно увінчаних найважливішим за його вимовою потенційним результатом. Насамперед О. Майоров прийняв перенесення на каплицю на верхньо- му ярусі вежі посвячення Спаської церкви у недалекому сусідньому селі Спас (тепер перейменоване на Подґуже), яке первісно належало до села Стовп й творило з ним єдине поселення15. При цьому, виходячи, як зазна- чено, винятково зі здогадів та нашаровуючи на них нові, вже свої власні, у ході викладу російський історик від припущень перейшов до визнання, нібито “результати архітектурно-археологічного вивчення Столпєвського комплексу, впевнено вказують на тісний зв’язок його мешканців з культур- ними традиціями Візантії і зокрема з традицією монастирського життя візантійської аристократії” (с. 353). “Адресна віднесеність” та візантійська спрямованість цього фактично нічим не підтвердженого висновку цілком очевидна. З-поміж “візантійської аристократії” у холмському контексті вона може стосуватися винятково “княгині Романової” й покликана вка- зати саме на неї: “Свідоцтва же письмових джерел дозволяють вважати, 12 Там само. – С. 295; Його ж. Мистецькі сюжети… – С. 52. 13 На вірогідність її перебування саме в цьому монастирі вказано: Александро- вич В. Мистецькі сюжети… – С. 57. 14 Ипатьевская летопись. – Стб. 919. 15 Александрович В. Архітектурний ан- самбль середини XIII століття у Спасі- Стовпі в околицях Холма // Україна: куль- турна спадщина, національна свідомість, державність. – Львів, 2006–2007. – Вип. 13: Confraternitas. Ювілейний збірник на по- шану Ярослава Ісаєвича. – С. 112–113. У цитатах збережено правопис ори- гіналу. 304 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ що найбільш ймовірною хазяйкою монастиря могла бути мати Данила Романовича” (с. 353). Однак таке переконання вибудуване на неприйнятих підставах, а навіть видає очевидне нерозуміння окремих істотних момен- тів ситуації. Зокрема, разючим за характером помиленням є перенесення посвяти церкви в Спасі на каплицю вежі в Стовпі (с. 380). В його основі, окрім безкритично перейнятих відповідних зусиль попередників, у само- го О. Майорова лежить тільки зворот знаного листа митрополита Ісидора 1440 р., де згаданий “поп Вавила от святого Спаса от Столпа”. Мається на увазі, звичайно, священик церкви Спаса в місцевості Стовп – давньої церк- ви в нинішньому Подґужу. Для О. Майорова ж він є священиком каплиці у вежі, а сама вежа визнана чинним на той час храмом (с. 381). В іншому місці стверджено навіть, що тоді “в башті жив ієромонах-відлюдник” й на такий спосіб віднайдено продовження її “монастирської традиції” (с. 523). Перенесення на каплицю у вежі посвяти сусідньої церкви (очевидно, первісно заміського монастиря холмських владик17) набуло розвитку через подальший пошук як монастирських храмів преображенської посвяти, так і преображенської іконографії в західноукраїнській мистецькій спадщині. В укладеному за різними, не завжди певними й належно узгодженими між собою джерелами – ними інколи слугують залучені без належного вивірен- ня перекази давнішої літератури – переліку фігурує, наприклад, вказана за свідченням холмського уніатського єпископа Якова (Суші) “не ідентифі- кована” вежа в селі Спас біля Холма (с. 526–527). Навряд чи випадало би доводити, що цей переказ може стосуватися тільки одного об’єкту – вежі у Стовпі. Так само довільно автор об’єднав відомості польських джерел про спорудження заходами князя Данила Романовича вежі на території замку в Любліні з літописною згадкою 1287 р. про втечу черського князя Конра- да Земовитовича “во столпь ко мнихом”18 як переказ про єдину споруду. При цьому не зауважено, що в такому разі монастир мав би знаходитися на території замку, чого люблінська історія не знає. “Вразливість” до веж- монастирів підказала потрактувати останнє повідомлення вказівкою на сховок у “кам’яній башті, де мешкали монахи” (с. 526). Літопис, звичайно, не говорить про проживання монахів у вежі, а вказує на наявність вежі в люблінському монастирі, до якої й сховався князь. Щодо люблінської вежі князя Данила водночас допущено й ще одне перекручення, оскільки під виглядом цієї, за свідченням джерел, замкової вежі в книзі подана зовсім інша – місцевого домініканського монастиря, розташованого в історичному Середмісті (іл. 526). Ці “монастирі-стовпи” далі пов’язано зі стосунком до стовпництва у родині Романовичів (с. 528), проте в монографії це окрема розбудована тема, викладена в контексті студії походження імені князя Да- нила Романовича, тому вона заслуговує розгляду як самостійний сюжет. Вміщення “княгині Романової” до “Преображенського монастиря в Стовпі” стало підставою для обширного сюжету про співвіднесену на цій основі з нею розбудовану преображенську традицію. Петербурзький істо- рик при цьому переказав розвиток візантійської іконографії Преображення. 17 Про таке її давнє призначення див.: Александрович В. Архітектурний ан- самбль… – С. 113. 18 Ипатьевская летопись. – Стб. 910. 305НЕ ЗОВСІМ ЗВИЧАЙНА МОНОГРАФІЯ “НЕЗВИЧАЙНОГО КНЯЗЯ” Докладність з огляду його конкретного інтересу сприймається очевидно надмірною, оскільки йшлося про пошуки варіанту зображення, вміщеного на приписаній княгині-монахині печатці. Для цього завдання досить було, звичайно, кінцевого результату, без переказу “всього”, що вдалося зібрати на тему іконографії Преображення. Так само, зокрема, не зовсім доречним сприймається й виклад про пізнішу західноукраїнську іконографію Пре- ображення. Тим більше, що він видає очевидно поверхове засвоєння “чу- жої” теми та її переказування з чужих слів не без безперечних фактичних помилок, та, звичайно, без найважливішого в науці власного внеску. Одна з найстарших західноукраїнських ікон Преображення, наприклад, – з церкви Собору Богородиці (в О. Майорова помилково – Різдва Богородиці: с. 418, 419) в Бусовиську, винятково з огляду на досить вірогідне походження з мо- настирської церкви в сусідньому Спасі, іноді “зацікавлено” відноситься ще до кінця XIII – початку XIV ст., проте насправді не має нічого спільного зі стилістикою тогочасного малярства. Вона явно репрезентує уже ранньопа- леологівську наповненість традиції мозаїк та фресок константинопольсько- го монастиря Хора 1316–1320 рр.19 За результатами реставраційного дослід- ження та аналізу основи, як і взаємозв’язків серед української малярської спадщини20, бусовиська ікона належить щойно до другої половини XIV ст. Залучення цього матеріалу видає притаманну авторові схильність до відходу в окремих частинах тексту від конкретної теми та презентування за- своєної через попередників “суми знання” на відповідну тематику. Запро- понований виклад про іконографію Преображення наочно показує чималу небезпеку такого підходу, оскільки при цьому він найочевидніше відмовля- ється від обов’язку дослідника, прибираючи замість цього неспівставимі з ним функції реферування. Само воно не позбавлене поверховості, оскіль- ки тут, природно, не може бути належного скрупульозного дослідження. Для прикладу, автор повторив очевидно надто раннє датування початком XV ст. ікони з церкви святого Дмитрія у Жогатині21, яке належить до досить обширної спадщини анонімної перемишльської майстерні другої полови- ни століття22. За тим же джерелом переписано так само неприйнятний погляд про “близькість” західноукраїнських ікон до фрески на аналогіч- ний сюжет “Троїцького костелу” (насправді – замкова каплиця) в Любліні (с. 422). Люблінська фреска належить провінційному майстрові європей- ського культурно-історичного кола23, доробок якого, природно, не засвідчує 19 Александрович В. “Музейне відкрит- тя” іконопису Волині другої половини XIV століття // Волинський музейний ві- сник. Науковий збірник. – Луцьк, 2011. – Вип. 3. – С. 10, 12. 20 Петрушак П. И., Свенцицкая В. И. Икона “Сретение со сценами из жиз- ни Марии” конца XIV – начала XV в. из с. Станыля // Памятники культуры. Но- вые открытия. Ежегодник 1990. – Москва, 1992. – С. 213–223. 21 Запропоноване: Патріарх Димитрій (Ярема). Іконопис Західної України XII– XV ст. – Львів, 2005. – С. 213. 22 Про неї див.: Свенцицкая В. И. Ма- стер икон XV века из сел Ванивка и Здвижень // Древнерусское искусство. Проблемы и атрибуции. – Москва, 1977. – С. 279–290. 23 Александрович В. Фрески каплиці Святої Трійці Люблінського замку. Нові аспекти малярської культури україн- сько-польського суміжжя // Пам’ятки України. – 1995. – № 3. – С. 171–172. 306 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ нічого спільного з пізнішим перемишльським українським малярством. З такими прикладами (а їх перелік можна продовжувати) не випадало би розважати над наповненням різниці між власними дослідницькими части- нами тексту й такими “зреферованими” з випадкових – нерідко – джерел. Не менш очевидним є також те, що преображенська практика західно- українського регіону ніяк не може бути зведена до особи княгині-черниці та її впливу. Однак О. Майоров наполегливо приписує усю цю традицію – ра- зом, зокрема, зі значно пізнішими іконами – винятково “активному сприян- ню” княгині та її нащадків (с. 435). Проте, з огляду вже на саме місце в релі- гійній культурі, будь-яка конкретна група виявів шанування Преображення неминуче стає елементом набагато ширшого цілого. Як і преображенська іконографія, так само без очевидного безпосереднього взаємозв’язку з кон- кретною темою перелічені й Преображенські монастирі. На переконання автора: “Можна говорити про якусь цілеспрямовану діяльність галицько- волинських князів з побудови таких монастирів в різних частинах підвлад- ної їм території (с. 415). Про окремі монастирі йдеться не тільки в контексті основного інтересу. Так, наприклад, переказано поунійну історію монасти- ря у Спасі поблизу Холма (с. 411). Подібно подана й новіша історія Спась- кого монастиря біля Старого Самбора на Львівщині (с. 414). А через припу- щення про існування давнього Преображенського монастиря в Підкамені на Львівщині коротко викладено навіть історію розташованого в тому ж селі від XV ст. домініканського монастиря (аж до влаштування у ньому “в радян- ську добу” психіатричної лікарні та відновлення тут після 1990 р. монастиря греко-католицького). Очевидно, попри природну широту традиції, виклад, все-таки, мав би послідовніше співвідноситися з конкретною темою. Втім, консолідовані “зусилля князів” автор віднаходить не тільки щодо монастирів, посвячених на честь Преображення. Не менш цілеспрямова- но аналогічну тенденцію пропонує з’ясування походження імені князя Да- нила Романовича та пов’язана з ним традиція шанування святого Даниїла Стовпника і стовпництва загалом. Попри “священність теренів великої науки”, механізм вибору імен не менш виразно засвідчує жива практика, хоча за так званих “радянських ча- сів” у ній багато що змінилося. Проте при виборі імен надалі співіснують (не дивлячись на очевидне порушення внутрішнього співвідношення між ними) три головних підходи: новонароджені отримують імена предків, іме- на відповідно до церковного календаря та імена, не прив’язані до обох цих традицій, – “випадкові”. Оскільки князь Данило Романович таке ім’я отри- мав першим в династії, вибір батьків не міг бути звернутим до предків, як і – за тогочасних умов – бути випадковим. Тому не можна не погодитися з висновком про народження князя близько дня пам’яті святого Даниїла Стовпника, який припадає на 11 грудня, що й мало визначити вибір іме- ні новонародженого. Численні наведені аналоги із краще задокументова- ної пізнішої родинної практики московських правителів підтверджують таку вірогідність. Вона вказує на “вибір імені самим новонародженим”, як це трактувалося у народній традиції ще зовсім недавно. Безперечно, така практика функціонувала і в московській правлячій родині й саме вона, а не 307НЕ ЗОВСІМ ЗВИЧАЙНА МОНОГРАФІЯ “НЕЗВИЧАЙНОГО КНЯЗЯ” родинні пов’язання з князем Данилом Романовичем, які при цьому акцен- тує О. Майоров (с. 534–535), визначили ім’я як князя Данила Ярославовича, так і наступних Данилів у московській правлячій родині (згодом додалися, звичайно, також практика іменування за дідом). Безперечно, саме від імені князя виводиться назва міста Данилова на Крем’янеччині. Найновіші дослідження ширшого контексту підказали висновок про появу міста ще на ранньому, володимирському етапі міс- тобудівельної діяльності Данила Романовича – за часів його правління у Володимирі, тобто перед кінцем 1220-х років24. Доказом шанування свя- того Даниїла Стовпника з боку князя приймається згаданий у літописі під 1268 р. монастир святого в Угровську. Правда, О. Майоров подав іншу конкретну дату та джерело його першої згадки – у листі папи Інокентія IV до майнцського архиєпископа від 13 вересня 1247 р. з переліком послан- ців князя Данила до папи, серед яких названий “Григорій, абат з гори свя- того Даниїла”. На думку російського автора, йдеться саме про монастир в Угровську (с. 520). Однак літописна розповідь 1268 р. про литовського князя Войшлка, який тоді перебував в Угровському монастирі й просив Григо- рія прибути до нього для наставлення у чернечому житті, виразно вказує, що на той час Григорій перебував далеко поза Угровськом25. Чи він був у 1240-х роках ігуменом угровського монастиря, чи його “новий” монастир так само посвячено на честь святого Даниїла Стовпника – з’ясувати не вда- ється. Папський лист називає його ігуменом “гори святого Данила”, що, безперечно, не в’яжеться з топографією Угровська. Втім, монастир справді мав бути закладений за короткочасного стрімкого піднесення міста перед кінцем 1230-х років, коли інтереси князя перейшли до новозаснованого Холма. Твердження О. Майорова про літописне повідомлення під 1259 р. “про завершення… якихось масштабних будівельних робіт в Угровську” (с. 521) очевидно некоректне – у тексті літопису князь винятково “созда град Оугорескь постави во немь пискупа”26. “Створення “града” й поява в ньому владичої кафедри, звичайно, передбачали будівельні роботи, проте ніякого літописного свідчення про них немає й на терені міста поки так само не ви- вчено докладніше реальних тогочасних слідів. За відсутності позалітописних відомостей про монастир в Угровську, О. Майоров, виходячи з версії про монастирське призначення вежі у Стов- пі, відніс до літописного угровського монастиря святого Данила відкриті при археологічних дослідженнях фундаменти вежі й ствердив її віднай- дення саме “на території монастиря” (с. 522). Однак у місцевій традиції до кінця XIX ст. зберігалася пам’ять про вежу князя Данила Романовича, за- фіксовану в топонімі “Стовп”27 у північній частині городища без будь-якого асоціювання з монастирем. Археологи, які відкрили вежу, можливості її 24 Александрович В. Князь володимир- ський // Александрович В., Войтович Л. Король Данило Романович (Славетні постаті Середньовіччя. – Вип. 3). – Біла Церква, 2013 (друкується). 25 Там само. 26 Ипатьевская летопись. – Стб. 842. 27 Відповідну літературу зібрав: Ма- йоров О. Галицько-волинський князь... – Т. 2. – С. 521, прим. 36; Его же. Русь, Визан- тия и Западная Европа. – С. 449, прим. 36. 308 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ монастирського призначення спершу не розглядали, вважаючи це місце дитинцем28, а тільки на останок повторили за попередниками припущен- ня про можливість проживання у ній схимника29. Одинокий церковний то- понім на території княжого міста – “Гора церковна” чи “Церковка” – пере- каз співвідносив з місцевістю на південному кінці угровського городища, де віднайдено вірогідні сліди храму30. Проте варто мати на увазі, що, крім монастирської церкви, в Угровську був ще теж собор, й, безперечно також, – церкви парафіяльні. О. Майоров, судячи з відкликання без сторінок, самого тексту публікації археологічних відкриттів на угровському городищі не знав й, випадає гадати, приписав авторам висновок, відповідний своїй власній концепції... Так зродився погляд, нібито “як у московських великих князів в XIV – початку XV ст., так і у галицько-волинських князів в XIII – початку XIV ст. вшанування Св. Даниїла Стовпника носило родовий характер, що регулярно проявлялося в князівському іменослові, а також в будівельній і засновницькій діяльності князів протягом кількох поколінь” (с. 534). Однак московська паралель здатна пояснити винятково загальну традицію, а за- пропоноване її тлумачення знову ж видає очевидну схильність до перебіль- шення елементу московської присутності на західноукраїнському ґрунті. Наскільки б така ідея не виглядала привабливою у патріотично заангажо- ваному новітньому російському контексті, міркування з-поза кола науки, природно, неспроможні замінити собою відсутність будь-яких слідів без- підставно приписаного князеві та його ситуації московського забарвлення. З шануванням святого Даниїла Стовпника на західноукраїнських землях петербурзький історик так само переборщив. Саме це ім’я для га- лицько-волинської династії не характерне – в останніх її поколіннях його репрезентують одинокий син князя Мстислава Даниловича та внук Рома- на Даниловича. Тому наведене твердження про нібито “родовий характер” вшановування святого стовпника у Романовичів, як і московських князів, на знаному московському тлі – так само явне некоректне перенесення з мос- ковської традиції. Очевидним перебільшенням є також візантійський родовід прийня- того шанування стовпництва у галицько-волинській правлячій родині. 28 Мазурик Ю., Остапюк О. Локаліза- ція башти в літописному Угровську // Минуле і сучасне Волині й Полісся: край на межі тисячоліть. Матеріали Х наукової історико-краєзнавчої кон- ференції. – Луцьк, 2002. – С. 128; Їх же. Археологічні дослідження літопис- ного Угровська на Волині // Zamojsko- -wołyńskie zeszyty muzealne. – Zamość, 2003. – Т. 1. – S. 47. – C. 55–60. О. Майо- ров помилково ствердив, ніби пошуки залишків монастиря велися водночас з пошуками міста: Майо ров О. Галицько- волинський князь... – Т. 2. С. 521; Його ж. Русь, Византия и Западная Европа. – С. 449. Він відкликається до першої з наведених публікацій, проте без сторі- нок, тому, видно, її тексту не знав. Про можливість пов’язання урочища з мо- настирем у давнішій літературі твердив тільки: Панишко С. Угровське князівство Данила Романовича // Король Данило Романович і його місце в українській іс- торії. – Львів, 2003. – С. 63. Проте це при- пущення – винятково “здогад”. 29 Мазурик Ю., Остапюк О. Археоло- гічні дослідження... – S. 60. 30 Їх же. Локалізація башти.... – С. 128; Їх же. Археологічні дослідження... – S. 47– 54. 309НЕ ЗОВСІМ ЗВИЧАЙНА МОНОГРАФІЯ “НЕЗВИЧАЙНОГО КНЯЗЯ” Виводячи його з особистої традиції імператора Ісаака II, батька галицько- волинської княгині, О. Майоров стверджує, нібито “княгиня Єфросинія, певно, відчувала особисту причетність (підкреслено – В. А.) до стовпниц- тва”, відкликаючись при цьому… винятково до не вказаних конкретно відо- мостей про “випадки участі в цьому русі жінок” (с. 553). Далі стовпницька тематика перекидається на вже знану нам стовпівську вежу: “Прийнявши чернецтво, вона переселилась в спеціально збудований для неї монастир в Столп’ї, в якому буда зведена п’ятиярусна кам’яна башта-стовп…” (с. 553). Як переконує таке зіставлення, версія про сам “стовпівський монастир” не позбавлена, очевидно, й складового елементу прийнятого поширення “стовпницьких настроїв” на західноукраїнському ґрунті. Окремим з най- яскравіших і найпоказовіших доказів такої надмірної вразливості на ви- яви шанування святого стовпника є твердження, нібито князь Володимир Василькович, “безперечно, мав пряме відношення до вшанування Св. Да- ниїла Стовпника і стовпництва взагалі” (с. 528). Єдиним доказом подано смерть князя в день пам’яті святого, а до цього додано літописні згадки про спорудження з княжої ініціативи декількох “стовпів” (с. 528–530). Не наголошуючи на цьому, петербурзький історик скептично сприйняв за- гальноприйняту до нього, згідну з широкою історичною традицією та її західноєвропейським родоводом для західноукраїнських земель версію про військове призначення знаних веж (с. 553). Відповідно до своїх поглядів, він схильний трактувати їх – згідно з власною ідеєю панування у регіоні стовпницької традиції – винятково елементами монастирських ансамблів. При цьому виразно обходиться увагою докладніше описана з її безпере- чним військовим призначенням “…вежа же средѣ города высока . ӕкоже бити с неӕ ѡкрс ̑тъ града под ̑сздана каменеемь вь высотоу . еı҃ . лакотъ . со- здана же сама . девомъ тесанымъ . и оубѣлена ӕко сыръ . свѧтѧщисѧ на всеи стороны…”31 в комплексі холмської резиденції. Не випадає гадати чому. За О. Майоровим, в знаних історичних умовах середини – другої половини XIII ст. князі галицько-волинської династії мали незмінно віддаватися спо- рудженню винятково монастирів-веж… Ще один яскравий і показовий приклад підкресленої вразливості до візантійських реалій, неоправдано перенесених на галицько-волинський ґрунт, пропонує аналіз знаного епізоду літа 1252 р., коли в розпал літньої спеки князь Данило Романович з’явився на зустріч з угорським королем Белою IV та німецькими послами в кожусі з візантійського оловіру – “… кожюхъ же ѡловира Грѣцького . и кроуживъı златыми плоскоми ѡшитъ…”32. Згідно з продовженням літописної розповіді, князь “…и просисѧ оу него (Бели IV – В. А.) въ станъ . зане знои бѣ великъ . дне҃ того ѡнъ же ӕ и за ро- укоу . и веде его в полатоу свою . и самъ соволочашеть ег ̑ . и ѡблачашеть и . и во порты своѣ . и такоу чс ̑ть творѧшеть емоу…”33. У відповідному фраг- менті двічі вжито відсилання “по ѡбычаю Роускоу”34. Перший раз воно сто- сується того, що князь, відповідно до нього, їхав побіч угорського короля. 31 Ипатьевская летопись. – Стб. 844. 32 Там же. – Стб. 814. 33 Там же. – Стб. 814–815. 34 Там же. – Стб. 814. 310 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ У продовженні відкликання до нього вміщене в зверненні до князя господа- ря зустрічі: “…реч ̑ емоу король не взѧлъ быхъ тъıсѧще серебра за то ѡже еси пришелъ . ѡбычаемь Роускимь ѡцвъ҃ своихъ…”35. Контекст підказує, що ко- ролеві йшлося про сам факт прибуття князя на зустріч у традиціях “ѡцвъ҃ своихъ”. На думку ж О. Майорова, король нібито випімнув князеві прибут- тя “…на посольський прийом (sic!)” в одязі не за руським обичаєм (с. 622). Якби це було справді так, король показав би щодо свата цілком “своєрід- ний” взірець родинних почуттів, не кажучи вже про дипломатію. Проте зворот “ѡже еси пришелъ” передає доконану дію й ніяк не може бути пере- кладений на спосіб О. Майорова – “аби лиш ти прийшов” (с. 622). Перевдя- гатися до королівського шатра князя загнала спека й господар, виказуючи йому “честь”, “…самъ соволочашеть ег ̑ . и ѡблачашеть и . и во порты своѣ”36. У петербурзького історика після такого докору “послушний” князь “відра- зу під приводом сильної спеки попросився відлучитися до королівського стану, аби змінити своє вбрання” (с. 622). Однак літопис не дає підстав для визнання якогось “дипломатичного переляку” князя Данила Романовича і не втікав він до шатра міняти “невідповідний” одяг. Очевидно, справді, з огляду на спеку, князь вибрав невластиве на такі обставини вбрання. Тому король за руку відвів свата до свого шатра, допоміг йому зняти “кожух” й переодягнутися у вбрання зі свого гардеробу. Петербурзький історик вгле- дів тут очевидну “антивізантійську крамолу”, що викликала занепокоєн- ня угорського короля й німецьких послів (с. 623) та розлого пояснив яким винятковим був візантійський оловір та з якими пересторогами його ви- робляли і поширювали (с. 623–630). Сама ж історія з “кожухом” князя Да- нила виявляється виразом наполегливо пропагованих у новішій літературі приписаних йому претензій до царського достоїнства (с. 630). О. Майоров сам немало доклався до обґрунтування цієї ідеї (с. 619–649), проте із залуче- ними аргументами на тлі неодноразово показаної здатності до винятково широких поспішного наповнення узагальнень її не випадає сприймати. Проведене зіставлення переконує, що в цих критично розглянутих роз- ділах автор радикально відходить від властивого йому в багатьох частинах дослідження ретельного пошуку та зіставлення фактів й переходить до ме- тодики наперед заданої панівної ідеї, жертвою якої виявляється конкретна історична ситуація та факти, що тут слугують тільки підручним матеріа- лом для уроблених на такий спосіб широких виразного історіоподібного забарвлення конструкцій. Показовою моделлю появи та розвитку такої ситуації можна викорис- тати авторський внесок до “знаменитого” зусиллями багатьох як давніших, так і сучасних істориків трактування описаного на сторінках Галицько-Во- линського літопису монумента в Холмі з прикметними відзначеними осо- бливостями в зображенні орла та насамперед “дискусійних” донедавна “го- ловах”. Попри цілком виразне твердження літописного тексту про стовп дванадцятиліктевої висоти, показовий ряд перетворень відверто нафан- тазованого наповнення в окремих інтерпретаціях дійшов до сприйняття 35 Ипатьевская летопись. – Стб. 814. 36 Там же. – Стб. 815. 311НЕ ЗОВСІМ ЗВИЧАЙНА МОНОГРАФІЯ “НЕЗВИЧАЙНОГО КНЯЗЯ” у ньому навіть “замку”, увінчаного “велетенською” скульптурою орла на даху. Скромніші зусилля відносили до самого орла вказану висоту всього монумента37. Прочитання тексту з послідовним відмежуванням від таких зовсім безвідповідальних трактувань привело до переконання, що описано 10-ліктевий стовп із вміщеним на ньому зображенням орла (за посередні- ми свідченнями його визнано двоголовим візантійським38), встановлений на підніжжі, яке разом з чотириликою капітеллю у завершенні – літопис- ними “головами” – додавало монументові ще два лікті висоти. О. Майоров з таким сприйняттям не погодився рішуче й категорично (с. 581). Виходячи від описаної у хроніці візантійського історика Микити Хоніата колони на константинопольському іподромі з групою, яка переда- вала боротьбу орла зі змією (за легендою, така сцена мала постати перед очами імператора Костянтина, коли той вибирав місце для майбутнього Константинополя), він визнав у літописному монументі колону (що, зви- чайно, ніби виключало вміщення зображення орла на її боковій поверхні) й закономірно поставив орла у завершенні “своєї колони”. За виробленим з таким підходом трактуванням монумент сприйнято реплікою пам’ятника константинопольського іподрому. А холмського літописця, який, на відмі- ну від петербурзького професора, все-таки бачив цю групу неодноразово й упродовж багатьох років, навіть винагороджено звинуваченням, нібито він “…прийняв кільця змії в лапах орла і її підняту голову… за якісь “підніж- ки”, додатково підтримуючі (sic!) фігуру орла” (с. 584). Інтерпретуючи літо- писне повідомлення про монумент у Холмі, історик – видається – зовсім відійшов від нього, вдаючись винятково до кола реалій прийнятого “кон- стантинопольського прототипу”. За такого заглиблення до інтерпретатора не промовили навіть оригінальні “голови” – чотирилика капітель, віднай- дена на подвір’ї княжої резиденції у Боголюбові поблизу Владимира (Вла- димиро-Суздальський державний історико-архітектурний і художній му- зей-заповідник), потрактовані теж як вінчаючий елемент чотиригранного стовпа39. Облюбована ідея про копіювання у Холмі константинопольського оригіналу змусила відкинути вміщені в літописному описі виразні “під- казки”, оскільки “…столпъ… каменъ . а на нѣмь ѡрелъ каменъ . изваӕнъ…” з продовженням “…въıсота же камени…” виразно вказує на стовп із орлом, зображеним не на стовпі згори, а на його боковій поверхні. Уточнення ви- соти “…с головами . же . и с подножьками…” не менш послідовно відси- лає як до “голів”, так і “підніжок”, безперечно, того ж стовпа. Опущення в описі, за версією О. Майорова, згадки про конструктивну основу, на якій стояв монумент, логічно ще можна би витлумачити як скромністю та дру- горядністю її самої у структурі пам’ятника, так і своєрідністю вцілілого лі- тературного переказу. Однак окреме відзначення при цьому основи фігури 37 Огляд більшості пропозицій інтер- претації монумента див.: Александро- вич В. Мистецькі сюжети… – С. 60–68. 38 Александрович В. Літописний мо- нумент середини XIII ст. з орлом в око- лицях Холма // Фортеця: Збірник запо- відника “Тустань”: на пошану Михайла Рожка. – Львів, 2009. – Кн. 1. – С. 100–101. 39 У контексті холмського літописно- го монументу увагу до боголюбівського пам’ятника привернуто: Александрович В. Мистецькі сюжети… – С. 66–67. 312 Володимир АЛЕКСАНДРОВИЧ орла “у завершенні” приблизно шестиметрового стовпа, яку літописець- очевидець, до того ж, мав ще й “поверхово розгледіти”, а водночас так само “голів” орла з наполегливим ігноруванням “тушки” витлумаченню не під- дається ніяк. Сюжет з холмським монументом – показовий приклад того, як на місці реалій пам’ятника, викладених у літописному переказі, опиня- ється здогадно прийнятий його аналог, волею інтерпретатора як cuculus ingratus* у чужому гнізді узурпуючи неналежне йому місце. Зіставлення поодиноких сюжетів аналізованого викладу (серед можливих конкретних прикладів доводиться вибирати) відкриває немало таких ситуа- цій, коли автор тратить відчуття реалій, простуючи за докладно не вив ченою, прийнятою без належного аналізу привабливою ідеєю. На тлі переконливо, з послідовним добором аргументів опрацьованих сюжетів такі очевидно штуч- но “дописані” студії наголошують на чималих небезпеках обраного методу й необхідності ретельного вивірення як фактичної підоснови, так і ходу пропо- нованих розмірковувань. Попри відзначену притаманну О. Майорову скру- пульозність, вибудовування дослідження на зіставленні ретельно підібраних і скрупульозно вивірених фактів та переконливо доведених їх взаємозв’язків, вивчення запропонованого тексту виявляє й доволі численні приклади зо- всім іншого характеру. В окремих сюжетах виразно зазначена також очевидна схильність до підміни послідовної дослідницької роботи поверхово сприйня- тими без належного вивчення фактами та не перевіреними аналогіями й без- перечний відхід від засвоєного та апробованого в майстерні петербурзького історика виваженого послідовно наукового методу. Одним з показових виявів такого відступу є також різнорідні досить численні дрібні помилки та неточності в тексті, однак не випадало би їх вираховувати. Очевидні вони і в підписах до ілюстрацій. Уже відзначено помилен- ня двох люблінських веж. Відтворена “гравюра другої половини XIX ст. ” з видом вежі у Стовпі (с. 352, іл. 66) насправді є репродукцією фотографії 1909 р. з часів досліджень Петра Покришкіна41. Добір обширного ілюстративного матеріалу виказує тенденцію до збіль- шення його кількості через залучення дотичних, нерідко навіть цілком дру- горядних позицій. Так, використання “Історії” М. Хоніата вмотивовує появу його портрета з віденського рукопису XIV ст. (с. 332, іл. 62). А знана равенська мозаїка імператриці Феодори зі свитою (дам двору названо царівнами) по- винна оправдувати численні відкликання до візантійського імператорського двору (с. 327, іл. 61). Проте такі ілюстрації хоча якось відсилають до епохи та ситуації. На їх тлі романтично-фантастичний портрет краківського князя Лєшка Білого (с. 161, іл.. 28) уже сприймається очевидним курйозом. Хіба так само, хоча й з інших міркувань, випадає трактувати й вміщення сучасної фо- тографії збудованого щойно в 1752 р. костьолу святих Йоакима і Анни у Воло- димирі (с. 439, іл. 97). Його присутність покликане оправдати… споруджен- ня наприкінці XIII ст. заходами князя Мстислава каплиці святих Йоакима і * Невдячна зозуля (лат.). 41 Пор.: Grazyńskа M. Prezentacja źródeł ikonograficznych // Zespół wieżowy... – S. 177. – Ryc. VII (репродукція викадрува- на з втратою певних дальших елементів оточення з усіх трьох сторін). 313НЕ ЗОВСІМ ЗВИЧАЙНА МОНОГРАФІЯ “НЕЗВИЧАЙНОГО КНЯЗЯ” Анни над могилою його бабусі – “княгині Романової” у володимирському монастирі святого Федора. Очевидну “нерозбірливість” засвідчує також вмі- щення на сусідніх сторінках репродукцій Холмської ікони Богородиці (с. 691, іл. 167) та новішої репродукції з неї (с. 692, іл. 168). Не випадало б дискутувати значення ілюстрацій як органічної невід’ємної складової частини досліджен- ня, яка вимагає уважного ставлення і вибору. Описана ситуація має й іншу цілком очевидну сторону. Скромність відповідного ілюстративного матері- алу з епохи безперечна. Проте “нерозбірливе” використання замість нього випадково вцілілого й доступного, звичайно, – вихід навряд чи прийнятний. Підібрані з таким підходом ілюстрації неминуче формують певний обра- зотворчий ряд. Що з нього належить до конкретної теми самого видання і як така пропозиція відображає автентичну історично-культурну ситуацію, у чому, власне, й вбачається призначення ілюстрацій, доводиться задуматися самому читачеві. Щонайменше при цьому виявляється ще один очевидний приклад “нерозбірливості” автора. При читанні немалої за обсягом книги постійно доводиться спотика- тися також на численних мовних помилках. У вихідних даних немає лі- тературного редактора й текст, безперечно, не пройшов редагування. Від- ступи від норм української мови й густе вживання російських слів замість українських буквально переслідують, ставлячи бар’єри у сприйнятті тексту в запропонованій “авторській редакції”. Не менше заважають й елемен- ти непрофесійного макетування, зокрема, поширені не втягнуті рядки з двох-трьох літер та чималі незаповнені пробіли між текстом і покликами, збільшуючи кількість того, що в такому виданні, природно, не хотілося б бачити. Тут на тлі розширеної російської версії книга українських видавців програє однозначно і немало. Ні їм, ні, звичайно, насамперед, авторові не варто було так тратити там, де ситуація не вимагала прикладення якихось надмірних зусиль і сама підказувала належну необхідність презентації ви- конаного дослідження. Різнорідні видавничі недоліки та втрати у виданні аж надто очевидні й незмінно відвертають увагу від головного. Водночас, безперечно, випадало би подякувати петербурзькому істо- рикові, який доклав значних зусиль, аби відновити немало з того від образу “Романа Великого”, що пам’ятали, поки зберігається жива людська пам’ять, й що зусиллями новіших редакторів здебільшого чужих списків україн- ських літописів – О. Майоров показав це через зіставлення конкретних прикладів – на цілі століття опинилося під завісою історії й було піддане забуттю. Дослідження не тільки повертає багато прикметних особливос- тей історичного образу творця Галицько-Волинської держави. Воно пере- конливо показує реальні підстави її піднесення за часів короля Данила Романовича, призупиненого трагічними наслідками монгольської навали та пізнішої довготривалої монгольської присутності. Залишається тільки висловити жаль, що це так часто робиться “per aspera”… Інститут українознавства імені Івана Крип’якевича НАН України Через труднощі (лат.).

Не зовсім звичайна монографія "незвичайного князя”

Institution

Similar Items