До проблеми визначення національного характера: натуралістична та культурологічна настанови
Gespeichert in:
| Datum: | 1997 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України
1997
|
| Schriftenreihe: | Культура народов Причерноморья |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/93855 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | До проблеми визначення національного характера: натуралістична та культурологічна настанови / А.В. Швецова // Культура народов Причерноморья. — 1997. — № 2. — С. 229-232. — Бібліогр.: 4 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-93855 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-938552016-02-05T03:02:01Z До проблеми визначення національного характера: натуралістична та культурологічна настанови Швецова, А.В. Вопросы духовной культуры 1997 Article До проблеми визначення національного характера: натуралістична та культурологічна настанови / А.В. Швецова // Культура народов Причерноморья. — 1997. — № 2. — С. 229-232. — Бібліогр.: 4 назв. — укр. 1562-0808 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/93855 uk Культура народов Причерноморья Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Вопросы духовной культуры Вопросы духовной культуры |
| spellingShingle |
Вопросы духовной культуры Вопросы духовной культуры Швецова, А.В. До проблеми визначення національного характера: натуралістична та культурологічна настанови Культура народов Причерноморья |
| format |
Article |
| author |
Швецова, А.В. |
| author_facet |
Швецова, А.В. |
| author_sort |
Швецова, А.В. |
| title |
До проблеми визначення національного характера: натуралістична та культурологічна настанови |
| title_short |
До проблеми визначення національного характера: натуралістична та культурологічна настанови |
| title_full |
До проблеми визначення національного характера: натуралістична та культурологічна настанови |
| title_fullStr |
До проблеми визначення національного характера: натуралістична та культурологічна настанови |
| title_full_unstemmed |
До проблеми визначення національного характера: натуралістична та культурологічна настанови |
| title_sort |
до проблеми визначення національного характера: натуралістична та культурологічна настанови |
| publisher |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| publishDate |
1997 |
| topic_facet |
Вопросы духовной культуры |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/93855 |
| citation_txt |
До проблеми визначення національного характера: натуралістична та культурологічна настанови / А.В. Швецова // Культура народов Причерноморья. — 1997. — № 2. — С. 229-232. — Бібліогр.: 4 назв. — укр. |
| series |
Культура народов Причерноморья |
| work_keys_str_mv |
AT švecovaav doproblemiviznačennânacíonalʹnogoharakteranaturalístičnatakulʹturologíčnanastanovi |
| first_indexed |
2025-07-06T23:47:04Z |
| last_indexed |
2025-07-06T23:47:04Z |
| _version_ |
1836943277908033536 |
| fulltext |
Швецова А. В.
ДО ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРА:
НАТУРАЛІСТИЧНА ТА КУЛЬТУРОЛОГІЧНА НАСТАНОВИ.
Поняття національного характеру, яке має цілу низку смислових синонімів, фіксує факт
певної психологічної самобутності та відмінності різних народів, належить до числа часто
вживаних, але разом з тим – і до числа найбільш невизначених, дискусійних за змістом. Тео-
ретична розробка цього поняття, точне визначення його сенсу і пізнавальних можливостей є
тим більш важливими, що ідея національного характеру усоблює у себі не окреме, бодай і
важливе філософсько-культурологічне поняття, а цілий напрямок філософії, історії, який
можна назвати характерологію народів. Сенс цієї галузі філософсько-историчних досліджень
можна визначити як осмислення історичного поступу людства та його культури через їх
проекції та уособлення у психологічних типах людської особистості (використовуючи по-
няття “людина культури”). Такий підхід створює широкі можливості для розробки персона-
лістської версії людської історії і надає нову перспективу для розвитку філософської антро-
пології.
Принципову роль у розумінні суті національного характеру має визначення його при-
роди, насамперед його сенсу як переважно натурального чи культурного явища. Саме цьому
питанню присвячене дане дослідження.
У відповіді на нього існують дві головні настанови: вітально-біологічна та культур-
но-історична. Саме їх розгляд дозволить нам визначитись у принциповому питанні щодо
природи національного характеру.
Звертаючись до поглядів на сутність і зміст явища національного характеру ми спосте-
рігаємо залежність цих поглядів від розуміння природи етносу. Цей зв’язок не є випадковим.
Більш того – він цілком логічний. Адже від того, в чому вбачається сутність етносу, безпо-
середньо залежить і трактування його властивостей, серед яких національний характер посі-
дає чільне місце. В свою чергу, в дослідженнях етнічних спільнот домінують дві головні по-
зиції. Перша виходить з натуралістичного погляду на етноси, визначаючи їх як цілком нату-
ральні, природні спільноти, головним конституюючим чинником яких є спільність похо-
дження, спорідненість, антропологічна (соматико-фізіологічна, расова) єдність та інші умови
вітально-біологічного гатунку. Ця точка зору загалом не відкидає історії етносів, але розгля-
дає цю історію переважно з расової точки зору.
Друга позиція, на противагу першій, підкреслює роль культурно-історичних чинників у
конституюванні і генезисі етносів. Особливого впливу ця позиція набула в часи національ-
них рухів у Європі і створення новітніх національних держав. Можна сказати, що поштовхом
до формування і розвитку цієї позиції стало виникнення нового виду етнічної спільноти –
нації, котра від часів перших буржуазних революцій і впродовж останніх двох сторіч стала
домінуючою формою історичного життя народів.
Відповідно і у поглядах на сутність та виток національного характеру відобразились ці
дві позиції. Огляд історії виникнення, еволюції та різновидів цих двох позицій є предметом
спеціального дослідження, тому зауважимо лише те, що у вітально-біологічній та культур-
но-історичній парадигмах розуміння національного характеру ми бачимо неначе дзеркальне
відображення двох головних підходів до розуміння феномену характеру у психології: “ста-
тичного”, якому властиво виводити характер з особливостей тілесної конституції людини
(Кречмер), та “динамічного”, в якому риси характеру розглядаються як набуті у процесі
розв’язання людиною життевих ситуацій, конфліктів та іспитів (Фромм).
В аналізі парадигм осмислення природи етносу і національного характеру нас цікавлять
не варіанти оформлення цих парадигм, а їх загальна логіка та ті теоретико-пізнавальні мож-
ливості розуміння етнопсихологічних феноменів, котрі ними створюються. На цьому і буде
грунтуватися наш розгляд.
Логіку певного підходу до проблеми найкраще демонструють теоретично граничні,
екстремальні позиції. Прикладом такої екстремальної позиції у межах вітально-біологічної
парадигми у розумінні етносу є відома теорія пасіонарності Л. Гумільова. Етнос визначаєть-
ся ним як переважно природне явище. “Етноси – явище, яке лежить на межі біосфери і соці-
осфери, і має досить спеціальне призначення в будові біосфери Землі”, – пише вінi.
Гумільов виходить з того, що “етнічна належність, яка виявляється у свідомості людей,
не є продуктом самої свідомості.Очевидно, вона відображає якусь сторону природи людини,
набагато більш глибоку, зовнішню по відношенню до свідомості і психології”ii. Щоб пояс-
нити факт етнічної визначеності людей, Л.Н. Гумільов використовує поняття пасіонарності,
під якою розуміє природжене, внутрішнє прагнення етносу до діяльності, спрямованої на
досягнення якоїсь мети, в даному випадку – самозбереженняiii.
Такой погляд означає, фактично, позбавлення феноменів психіки самостійного значен-
ня, перетворення їх в епіфеномени вітальних сил та редукцію до останніх. Головна вада цьо-
го підходу полягає в тому, що ігнорується культурна сутність і культурна вага явищ людсь-
кого буття, в тому числі і таких, як форми організації людських спільнот (зокрема етнічних).
Все, що людина отримує як свою природну визначеність, повинно набути культурної форми
і лише відтак починає для людини існувати. Можна сказати, що навіть власна природа для
людини починає існувати в артикульованому культурою вигляді. Це відноситься навіть до
таких онтологічних феноменів, як телесність чи статева визначеність.
З новітніх психологічних досліджень відомо, що розпізнавання своєї статі (статева са-
моідентифікація) – це не природна даність, наочно і безпосередньо встановлюваний фізич-
ний факт, а складний культурний процес. Ще більшою мірою це відноситься до людських
спільнот, котрі завжди є не стільки натуральними, скільки інтерсуб’єктивними єдностями.
Щоб пересвідчитись у цьому, достатньо звернутися до прикладу родини. На відміну від ет-
носу, в якому спорідненість і, отже, єдність вітальних чинників ніколи не буває “чистою”,
родина об’єднує безумовно споріднених людей. Але те, що являє собою та чи інша родина є,
звичайно, наслідком не їхньої крові, а міжособистісного спілкування (на котре, звичайно,
діють і певні вітальні передумови). Тому, якщо навіть родина є передусім комунікативною
спільнотою, то тим більш це вірно по відношенню до етносу.
Для подальшого розгляду визначеної проблеми слід згадати, що поняття етносу ство-
рювалося для більш точної, науково обгрунтованої демаркації меж людських спільнот, і пе-
редусім тих, у створенні яких відіграють вирішальну роль органічно-генеалогічні чинники.
Поняття етносу покликане було замінити більш аморфне і багатозначне поняття народу, по-
ставивши етнографічні дослідження на грунт об’єктивно-наукового підходу.
Але подальша історія використання поняття етносу, яке загалом зіграло свою позитив-
ну роль у дослідженнях людських спільнот, виявила щонайменше дві серйозні проблеми.
По-перше, попри численні дискусії і довгий досвід його використання, поняття етносу так і
не набуло загальноприйнятого визначення. Зміст його й дотепер залишається темою теоре-
тичних суперечок. Тому сподівання, які покладались на це поняття як чітке, однозначне,
об’єктивне визначення сутності етнічних спільнот, виявилися лише частково виправданими.
По-друге, досить ефективно працюючи в етнографії і витіснивши з переважної більшо-
сті контекстів поняття “народу” (котре, втім, навіть в етнографії зберегло певну смислову
автономію – наприклад у таких поняттях як “народна культура”, “народний побут” тощо),
поняття етносу виявилося недостатнім для цілей і завдань історичних та культурологічних
досліджень. Історичний процес подає безліч прикладів історично реальних людських спіль-
нот, котрі були єдиними історичними суб’єктами та відіграли значну роль в історичній драмі
людства, але котрі не можуть бути визначені як етноси саме з огляду на суворі критерії цього
поняття. Вся Західна Європа після краху Західної Римської імперії і створення варварських
королівств явила собою справжній етнічний хаос. Однак історично були досить чітко окрес-
лені народи франків, вестготів, вандалів тощо з їх самобутніми історичними долями. Прик-
лад майбутньої Франції є чи не найкрасномовнішим.
Переважну більшість її населення становили романізовані гали, та пануючими над ни-
ми стали франки – одне з германських племен. Попри їх етнічну та соціальну відмінність,
історично вони утворили єдиний франкський народ, з якого через сторіччя зросла францу-
зська нація. Аналогічний приклад маємо і у вітчизняній історії, коли Давньокиївська держава
зросла у поєднанні щонайменше двох головних етнічних компонентів – варязького та
слов’янського.
Один історичний народ не лише поєднує різні етнічні спільноти. Досить прикладів то-
го, як на спільній етнічній основі виокремлюються різні народи. Скажімо, сучасні єгиптяни,
сірійці чи марокканці в етнічному відношенні тотожні – всі вони загалом є арабами. Але від-
мінність історичних доль зробила з них різні історичні народи. На етнографічній мапі світу
територія від Тигру до Гібралтару позначена одним кольором – кольором арабського етносу.
Водночас вона обіймає велику кількість країн і народів, кожен з яких має власні культур-
но-історичні, економічні, соціально-політичні відмінності. Саудовця з іракцем можуть ото-
тожнити лише абстрактні етнографічні визначення і ніколи цього не зробить рука історика.
З огляду на сказане, доходимо висновку: поняття народу не вичерпується повністю по-
няттям етносу і має автономне значення в різних контекстах гуманітарного мислення, особ-
ливо у культурно-історичних. Розрізнення етносу і народу необхідно проводити не лише за
змістом понять. Ще суттєвішою обставиною є їх методологічна різниця – тобто відмінність
за способом визначення.
Етнос – поняття, критерії суворості якого цілком обумовлені класичним ідеалом при-
родознавчої точності. За методикою побудови це цілком апріорне поняття. Воно, безумовно,
має свій емпіричний грунт і емпіричні кореляти, але визначення його змісту цілком тотожне
принципу визначення кантівських апріорних форм. Методологічно тут діє принцип транс-
цендентного (чи логічного) апріорі, коли логіка дослідження і його інструментарій переду-
ють досліджуваному матеріалу. Поняття етносу є абстрактною логічною формою, типовою
науковою, ідеальною моделлю на зразок абсолютно твердого тіла чи абсолютного газу у фі-
зиці. Натомість, народ як історичне поняття вимагає для свого визначення врахування ку-
льтурно-історичного контексту. Етнос можна визначити (як це загалом і робиться) через
сукупність абстрактно сформульованих рис. Народ є історичним утворенням, його змісту не
існує поза історичним процесом. Лише конкретне дослідження цього процесу дає можли-
вість визначити історичні народи і окреслити змістовні межі їх буття. Народ не можна ви-
значити за абстрактною сукупностю ознак. Лише аналіз історичної долі, конкретної єдності
історичного життя дає підстави для виокремлення того чи іншого народу. Суто етнічний
принцип у цьому визначенні має підпорядковане значення.
Екстраполюючи цей висновок на національний характер, ми дістаємо можливість ви-
значити його насамперед як продукт культурно-історичного розвитку етнічної спільноти, в
якому не стільки виявляють себе уроджені вітальні особливості етнічних індивідів, скільки
культурний досвід самовизначення та пройдений ними історичний шлях. Національний ха-
рактер не можна зрозуміти як натуральну властивість людей, що складають певний етнос.
Його навіть не можна зрозуміти як властиву безпосередньо етнічним індивідам спільну як-
ість психіки.
Хто є носієм національного характеру? У відомій “психології народів” сформувалася
думка, що таким є “середній представник” етносу. Вираз і обгрунтування такого погляду ми
знаходимо, зокрема, у відомого дослідника Г. Лебонаiv, але ця точка зору не враховує цілко-
витої умовності такої “середньої людини”. Носій національного характеру – вельми чітко
окреслена постать. На її формування працюють неабиякі культурні механізми, вона є точкою
прикладання великих суспільних і культурних сил. Це не статично середня, узагальнена ет-
нічна особа, а бажана для національної культури особистість. Сама культурна структуро-
ваність людського буття вимагає її та створює. Тому носієм національного характеру є не
“середній представник” етносу, а “людина культури” – тобто той ідеальний людський тип,
котрий формується національною культурою і відтворюється нею як безумовна, єдино при-
йнятна форма людського існування.
Якщо пристати на цю точку зору, то виникає питання: якими є експлікації національ-
ного характеру? Через аналіз яких саме феноменів культурного поля ми можемо скласти до-
сить змістовне уявлення про той чи інший національний характер? Відповіддю на це питання
буде виявлення експлікацій національного характеру, через безпосередній аналіз яких тільки
і можливо дати реальну його картину.
Натуралістичне розуміння національного характеру подає його як сукупність психоло-
гічних рис, які більш-менш постійно властиві представникам певного етносу і виокремлю-
ють людей даного етносу серед усіх інших – іноетнічних індивідів. Таким чином, згідно на-
туралістичній настанові і вітально-біологічному підходу, котрий вона висловлює, націона-
льний характер вкорінений у психіці етничних індивідів і є певним типовим узагальненим
виразом того, що є спільним для їх психологічних індивідуальностей.
Культурологічна настанова у розумінні національного характеру розглядає його як
вимогу культури до людських індивідів. Адже культура не є абстрактною сутністю – в ос-
нові своїй вона має певну, чітко окреслену модель людського буття. Всі культурні процеси і
механізми зосереджені врешті-решт на відтворенні цієї моделі, котра у межах конкретної
культури має універсальне значення, репрезентуючи феномен людського як такий.
Саме на вирішення цього завдання працює властива культурі картина світу, ціннісні
орієнтації людської діяльності, система виховання та освіти, суспільні інститути, форми ду-
ховного життя тощо. У своєму витоку національний характер є не безпосереднім надбанням
людської психіки, а передусім вимогою культури до особистості – тобто тією специфікацією
людини, котра потрібна культурі для відтворення властивої їй моделі людського буття. У на-
ціональному характері міститься не тільке суще, скільки висловлює себе належне. Він є фо-
рмоутворюючим чинником індивідуальної психіки, певним і впливовим культурним регуля-
тивом, за допомогою якого національна культура формує конкретні особистості етнічних
індивідів.
Зрозуміло, що наслідки цієї роботи культури викарбовуються у людських особистостях
і у специфіці їх психологічного складу (характерах). Відтак дійсно можна спостерігати певну
подобу у реакціях, уявленнях, поведінці представників одного етносу порівняно з предста-
вниками іншого. Але ця схожисть у психологічних рисах є вторинною, похідною від куль-
турного порядку буття та вимог культури до особистості. Персоніфікація (уособлення) цих
вимог набуває вигляду особливого людського типу, котрий продукується культурою як ба-
жана людина, і який фіксується поняттям “людина культури”. Відповідно, національний
характер є надбанням людини культури, тобто носієм його є ідеальний людський тип, котрий
створюється культурою і відіграє регулятивну роль у формуванні конкретних людських
особистостей у даному культурному полі. Подібність психологічних рис у представників ок-
ремого етносу є похідною від цього процесу і як вторинний результат відображає успіх чи
невдачу культурної дії на формування особистостей етнічних індивідів.
Із сказаного випливає принциповий у теоретичному и методологічному відношенні
висновок: національний характер є особливим культурним ейдосом – вимогою культури до
психологічного складу індивідів, котрий виконує регулятивну функцію у процесі формуван-
ня особливостей людей певної культури, і носієм його є людина цієї культури – ідеальний
людський тип, котрий становить умову можливості існування моделі людського буття, вті-
леної в цій культурі.
i Гумилев Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. – М.: Д и Джи, 1994 – С. 29.
ii Там же – С. 81.
iii Там же – С. 324.
iv Див.: Лебон Г. Психология народов и масс. – Спб., 1995 – С.17.
|