Мова і культура: продукт історії
Збережено в:
| Дата: | 1997 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України
1997
|
| Назва видання: | Культура народов Причерноморья |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/93862 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Мова і культура: продукт історії / Г.В. Буткова // Культура народов Причерноморья. — 1997. — № 2. — С. 123-129. — Бібліогр.: 32 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-93862 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-938622016-02-05T03:02:04Z Мова і культура: продукт історії Буткова, Г.В. Вопросы духовной культуры 1997 Article Мова і культура: продукт історії / Г.В. Буткова // Культура народов Причерноморья. — 1997. — № 2. — С. 123-129. — Бібліогр.: 32 назв. — укр. 1562-0808 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/93862 uk Культура народов Причерноморья Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Вопросы духовной культуры Вопросы духовной культуры |
| spellingShingle |
Вопросы духовной культуры Вопросы духовной культуры Буткова, Г.В. Мова і культура: продукт історії Культура народов Причерноморья |
| format |
Article |
| author |
Буткова, Г.В. |
| author_facet |
Буткова, Г.В. |
| author_sort |
Буткова, Г.В. |
| title |
Мова і культура: продукт історії |
| title_short |
Мова і культура: продукт історії |
| title_full |
Мова і культура: продукт історії |
| title_fullStr |
Мова і культура: продукт історії |
| title_full_unstemmed |
Мова і культура: продукт історії |
| title_sort |
мова і культура: продукт історії |
| publisher |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| publishDate |
1997 |
| topic_facet |
Вопросы духовной культуры |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/93862 |
| citation_txt |
Мова і культура: продукт історії / Г.В. Буткова // Культура народов Причерноморья. — 1997. — № 2. — С. 123-129. — Бібліогр.: 32 назв. — укр. |
| series |
Культура народов Причерноморья |
| work_keys_str_mv |
AT butkovagv movaíkulʹturaproduktístoríí |
| first_indexed |
2025-07-06T23:47:32Z |
| last_indexed |
2025-07-06T23:47:32Z |
| _version_ |
1836943307945541632 |
| fulltext |
Буткова Г.В.
МОВА І КУЛЬТУРА: ПРОДУКТ ІСТОРІЇ
Новi iсторико-полiтичнi обставини II пол. XVIII ст. спричинились до низки змiн у мовi:
поступово занепадає стара українська лiтературна мова, формується нова, яка базується на
народному пiдгрунтi, на двох її основних джерелах - на розмовно-побутовiй мовi i мовi
фольклорно-пiсеннiй. На II пол. XVIII ст. i I пол. XIX ст. припадає процес становлення
нацiональної лiтературної мови, що був зумовлений формуванням української нацiї. Цей
процес вимагав усунення розриву мiж мовою писемною i усною, приводив до закрiплення в
лiтературi мови народно-розмовної, тобто вироблення такої лiтературної мови, яка могла б
стати за норму для всiєї нацiїi. Лiтературна ("книжна") мова ще у XVI ст. виявила такi ос-
новнi напрямки у своєму розвитковi: повернення до церковнослов'янської мови, що позна-
чилось передусiм на богослужебних книгах (Острозька Бiблiя 1581 р., Граматика М. Смот-
рицького 1619 р. та iн.); тенденцiя до вживання чистої народної мови в лiтературi; поширен-
ня староцерковнослов'янської i народної української з великою домiшкою польських та ла-
тинсько-нiмецьких слiв i форм (своєрiдне середньоукраїнське койне). Успадкована книжна
церковнослов'янська своїм лексичним складом, морфологiєю i фонетикою не могла конку-
рувати з живою розмовною мовою, яка вiдбивала в своїй системi впливи, якi йшли з Заходу
(латинь, елементи нiмецької та польської мов). Ця мiшана мова протягом трьох столiть була
єдиною книжною мовою в Українi. Ще в XVII ст. вона була зв'язана ланцюгами сухої схола-
стичної школи, хиталась помiж польськими i росiйськими впливами. Однак уже в кiнцi XVIII
ст. ця мова звертає на нацiональний шлях, використовується в рiзних мовних жанрах ще й на
початку ХIХ ст. Рiзнi типи книжної мови - церковнокнижний тип, канцелярська мова, псев-
дофольклорнi елементи - потрапляють у трансформованому виглядi до деяких творiв
Г.Квiтки-Основ'яненка, П. Гулака-Артемовського переважно з метою створення негативних
характеристик. На думку Г.А. Левченка, "стара книжна мова в новiй українськiй лiтературi
використовувалась або в автентичнiй формi: у виглядi цитацiй суцiльних контекстiв, або в
бiльш чи менш переробленому виглядi: у формi, пристосованiй до особливостей української
мови"ii.
У цей же перiод зломлено iнерцiю традицiйного книжного викладу в
Києво-Могилянськiй академiї - фортецi старої української лiтературної мови (здiйснюється
перехiд на викладання росiйською мовою. Цим зруйновано rрунт самого iснування цiєї стро-
катої церковнослов'янсько- бiлорусько-української мiшанини, яка була чужою для широких
мас населення, не мала виразного характеру. I все ж стара культура i наука в основному
зберiгала тодi статус загальнонеприйнятої. "Два рiзновиди лiтературної української мови -
мова слов'яно-українська i книжна українська - повиннi були зникнути в загальнiй течiї лiте-
ратурного руху"вважає П.Житецький iii . Власне так i сталося, що слов'яноруська мова,
увiбравши в себе велику кiлькiсть росiйських слiв, зливається з росiйською лiтературною
мовою XVIII ст., а "проста" мова, русифiкуючись, не могла остаточно втратити української
специфiки i вiдмирає як анахронiзмiv. Творче перевтiлення й переорiєнтацiї старої мови ви-
явились можливими тiльки тому, що в письменствi на поч. ХIХ ст. вже склалась мiцна осно-
ва лiтературної мови - жива народна мова, елементи якої руйнували структурну i образну
систему старої мови. Однак не вiдразу занепала староукраїнська мова в Схiднiй та Захiднiй
Українi: у Схiднiй - мала ще сильний елемент старослов'янщини (у вишуканих лiтературних
творах) i зливалася з народною мовою (в колядках); у Захiднiй - трималася ще й у ХIХ ст.,
правда, покрита флером слов'яноруськоїv. Безсумнівно, такі зміни були підготовлені попе-
редньою історією (сягають реформаційних рухів XVI ст.) і несли "літературні права народній
мові", посилювали українізацію літературної церковнослов'янщини.
Риси живої народної мови вже проглядають в старо-вкраїнському письменстві
Київської доби через випадкове їх введення книжниками (пор.: ранню українську пам'ятку XI
ст. "Слово о полку Ігореві", яка відбиває численні українізми навіть у пізнішому списку). Все
більше прикмет від усної живої мови набирає старослов'янська мова й протягом XI-XIV ст.:
прикмети української мови також знаходимо в найстарішій пам'ятці - в "Ізборніках Свято-
слава" 1073 і 1076 рр.; з XI ст. укладаються хроніки, написані мовою, близькою до тогочасної
української. Спроби застосувати мову, близьку до народної, наявні в Св. Письмі
("Четья-Мінея" 1489р., Пересопницьке Євангеліє 1556-61рр., Крехівський Апостол
1563-72рр. та ін. Однак це були тільки перші й ще несміливі кроки в напрямку наближення
церковнослов'янської мови до живої народної, до фонетики та фразеологіїvi. XVI ст. дає нам
кілька пам'яток, в яких зафіксовано розмовну мову з її діалектними рисами (пор., наприклад,
інтермедії Якуба Гаватовича, що відбивають живі риси західноукраїнської говірки. "Зразки
мови, навіть народної мови XVII ст.,- пише М.Грунський,- маємо в грамотах, особливо в
різних судових актах..., переважно у зізнаннях чи свідченнях на суді"vii. Актово-урядові до-
кументи XVI-I пол. XVII ст. засвідчують їх близкість до народної мови. В інтермедіях XVIII
ст. М.Довгалевського використано народну мову - північнокиївський говір - у мовленні пер-
сонажів. Твори Г.Сковороди, І.Вишенського, особливо епістолярій Некрашевича написані
мовою, яка близька до розмовної простонародної. Низка досліджень, виконаних на матеріалі
пам'яток XVIII ст.: актах сотенних канцелярій і ратуш Лівобережної України, також засвід-
чує їх народнорозмовну основуviii. Отже, староукраїнська мова поєднала в собі немало еле-
ментів народної мови, зокрема в лексиці, зберігаючи водночас в якості своєї основи книж-
но-церковнослов'янську і давньоруську писемні мови. Ця стара мова, виступаючи у двох
своїх формах - простій і слов'яноруській, мала таку визначальну особливість - у "простій"
мові в цілому переважали елементи народної стихії над книжними, церковнослов'янськимиix;
в слов'яноруську (церковнослов'янську) мову українські нашарування проникають тільки у
XVIII ст.
Отже, в творах українського письменства XVI-XVII ст. вже було представлене живе
народне слово. Народна мова використовувалась у лiтературних творах "нижчих жанрiв",
тобто в творах, що стояли на найнижчому щаблi псевдокласичної iєрархiїx. Народна стихія,
яка вливалася в українську лiтературну мову ще в XVII ст., здобула перемогу над старою
українською лiтературною мовою тiльки в II пол. XVIII ст., ставши основою нової українсь-
кої лiтературної мови. Крiм того, живе народне мовлення набуло лiтературного закрiплення:
стилiстичних, лексичних, фонетико-морфологiчних особливостей, а в жанрах, що розвива-
лися на народнiй основi, вiдчутною була тенденцiя до лiнгвостилiстичного нормування, тоб-
то до використання народнорозмовної мови як лiтературно опрацьованого засобу спiлкуван-
ня. Заперечення одних варiантiв i закрiплення iнших зумовлювалось загальним процесом
формування народної основи. В.А. Передрiєнко вважає, що становлення фонети-
ко-морфологiчних норм у новiй формованiй українськiї мовi супроводжувалось закрiпленням
в нiй народної української вимови, до того ж не тiльки в народно-лiтературних i книжно-
українських, але й у слов'яноруських текстах, що дає пiдставу говорити про спiльну фоне-
тичну базу нової i старої української лiтературної мови XVIII ст xi . Процес формування
української лiтературної мови у XVIII ст. на народнiй основi характеризувався виразними
особливостями пiвденно-схiдних говорiв, чим гальмувалось проникнення до тогочасної
лiтературної мови яскраво виражених дiалектних елементiв з пiвденно-захiдних i пiвнiчно-
українських говорiв. Тому перехiд у кiнцi XVIII ст. вiд старої до нової української лiтератур-
ної норми виявився процесом, що був пiдготовленим усiм попереднiм лiтературно-мовним
розвитком. Хоча народна мова вже у XVIII ст. заявляла про свої права всерединi “високої”
лiтературної мови, однак “до I. Котляревського, - зауважує С. Єфремов, – українське пис-
менство не було народним, бо не прийняло ще до себе найпотрiбнiшого - народної мови, а
коли приймало, то спорадично i не додержувалось її твердо й непорушно”xii. Тi ж, хто творив
нову українську лiтературу, звертались до нацiональних культурних витокiв, до народної
естетики й етики, тим самим стверджуючи iсторичне право народжуваної нацiї та само-
бутнiсть своєї культури. Це був шлях до поглибленого розумiння самої концепцiї буття й
людини як явища iсторично змiнюваного.
Про те, що наприкiнцi XVIII ст. народнорозмовна мова мiцним струменем вливалася в
лiтературну мову, набуваючи в нiй широкого застосування i визнання як загальнонародна,
нацiональна лiтературна мова, яскраво промовляє й творчість I. Котляревського, який не
тiльки вiдтворив невмируще багатство розмовної мови i своєю творчiстю привернув увагу до
художньо-естетичної цiнностi мовної культури українського народу, але й вiдновив україн-
ську лiтературну мову в друкованому творi, мiцно пов'язав перервану у XVIII ст. в друках
нитку нашої лiтератури живою мовою, мовою, яка ховає в собi всю живу iсторiю й живу ще
довгу будучину нашої мови xiii . I.Котляревський супроти своїх попередникiв мав глибоку
нацiональну i мовну свiдомiсть, що зумовило вiдповiднi змiни в його iдiостилi: вiд мовного
бурлеску "Енеїди" вiн перейшов до поважного стилю у своїх пiзнiших творах (пор. "Оду до
князя Куракiна", "Наталку-Полтавку", "Москаля-чарiвника"). I. Котляревський не тiльки
продовжував i розвивав початий ще у XVII-XVIII ст. процес "входження" народної мови в
лiтературу, а й закрiпив в нiй народну мову як основу лiтературної мови.
Появу творiв I. Котляревського слiд розглядати i як кiнцевий щабель давнього про-
цесу звiльнення лiтературної старовкраїнської мови вiд традицiйних пут старослов'янщини, i
як початок нової української лiтературної мови.
Щоправда, в мовознавчiй лiтературi побутує й iнша думка, згiдно з якою "Енеїдою" не
починається новий перiод української лiтературної мови, а завершується намагання знайти
заступника в змертвiлiй книжнiй мовi, продемонструвавши цим також i контр-парад проти
нiвеляцiйно-асимiляторського впливу росiйської мови. М.Ф. Сулима твердить, що нi
"Енеїда", нi бурлескнi твори вiд котляревщини не становили нiчого нового й свiжого, а вони
лише закiнчили те, що в XVII й XVIII ст. було ще актуальним, а на поч. ХIХ ст. стало ба-
нальним, анахронiчним. Тому початок нової лiтератури вчений пов'язує не з I. Котляревсь-
ким, а з цiлим комплексом явищ i симптомiв, якi йдуть вiд письменницького чи взагалi
освiченого колективу
xviii
xiv. Однак не вiдкидаючи повнiстю погляд М. Сулими, висловленого
ним ще на початку ХХ ст., осмислимо спадщину письменника, при цьому скориставшись
новими теоретичними концепцiями. Зокрема, Г. Грабович наголошує на тому, що кожному,
хто дослiджує творчiсть I. Котляревського, необхiдно переосмислити добу, тобто пере-
оцiнити i фактаж, i формули пiзнання, по-новому подивитися на ширший контекст українсь-
ко-росiйських взаємин того перiодуxv. Справдi, має рацiю Г. Грабович, коли пише, що в
лiтературознавствi витворилася i мiцно вкоренилася модель котляревщини, яка базувалася на
продукцiї епiгонiв - П. Бiлецького-Носенка, П. Кореницького, С. Олександрова, Я. Мiш-
ковського, К. Пузини, М. Макаровського, О. Рудиковського та iнших - i цим примусила де-
яких дослiдникiв характеризувати котляревщину як лiтературну хворобуxvi, чи як симптом
нацiональної хворобиxvii. Окремi зауваження в цьому планi висловлює й В. Чапленко, вказу-
ючи, що iсторичне значення "мовної котляревщини" мiнiмальне, хiба окрiм того, що вона
живила iнтерес провiнцiйних читачiв до української мови незалежно вiд її мовостилю .
Попри тим негативним поглядам на котляревщину, Г. Грабович усе ж акцентує на широких
контурах котляревщини, її суспiльно-художнiй значимостi, вказуючи, що це перший стиль i
перша модель новонародженої української лiтератури, що "цей стиль вiдмежовує новiтню
українську лiтературу вiд попереднього етапу"xix, проголошуючи свій емоційно-культурний
код.
Оцiнюючи роль I.Котляревського в розвитковi української лiтературної мови, мово-
знавцi вiдзначають, що вiн заклав пiдвалини для нової якостi лiтератури i лiтературної мови:
з ним вперше в друковану лiтературу i лiтературну мову входять народнiсть i фольклорxx.
Поряд з цим письменник також не вiдкинув i традицiйних церковнослов'янських книжних
елементiв, якi в якiсно новому семантичному планi ввiйшли до фонду нашої лiтературної
мови. Народну мову письменник використовує однобiчно, не дбаючи про пiднесення її до
рiвня справжньої лiтератури, репрезентуючи її не тiльки в загальних i усталених елементах,
але часто й у випадкових, чужорiдних, неорганiчних, добираючи їх за законами бурлескного
стилю, старими традицiями використання народної мови. Використовуючи фольклор-
но-пiсенну мову, I.Котляревський не зумiв трансформувати народної пiснi в мов-
но-стилiстичний матерiал iнших жанрiв, бо ще не володiв технiкою синтезу пiсенної мови з
розповiдно-розмовною. Однак хоча I.Котляревський не спромiгся синтезувати рiзнорiднi
компоненти мови своїх творiв, викувати з них єдину унiверсальну мовностилiстичну систе-
му, а також виробити певнi норми лiтературної мови, все ж його твори написанi одним iз
основних середньонадднiпрянських говорiв, якi стали дiалектною базою української нацiо-
нальної мови, сприяли закрiпленню норм цих говорiв у новiй українськiй лiтературнiй мовi.
Про це свого часу писав П.Житецький, наголошуючи на тому, що фонетична система
"Енеїди" I.Котляревського вiдбиває тi риси, якi в дальшому сформувалися як фонетична
норма нової української лiтературної мовиxxi. I.Котляревський знав i фiксував такi особли-
востi вимови, якi в своїй переважнiй бiльшостi тепер залишаються нормативними.
"Енеїда" I.Котляревського започаткувала нову українську лiтературу, сучасну україн-
ську лiтературну мову i навiть сучасну українську лексикографiю доданим до поеми слов-
ничком, у якому витлумачується понад тисяча труднiших слiв. При всiй дискусiйностi деяких
питань, немає нiякого сумнiву в тому, що мова поеми є своєрiдним i вдалим синтезом пол-
тавських говорiв, лiтературної мови попереднього перiоду (XVI-XVIII ст.), а також i iнших
українських дiалектiв
xxiii. Тому не дивно, що русло нової української лiтератури живиться глибокими
джерелами стилю I.Котляревського, що спадкоємнiсть цього стилю, його духу й модальностi
цiлком очевиднi в творчостi Г.Квiтки
xxii . Лексико-стилiстичне розмаїття спричинилось до того, що мова
"Енеїди" сприймається як мова опрацьована, лiтературна, культурна, мiсцями навiть виразно
книжна. Використання дiалектизмiв, застарiлих слiв, старослов'янiзмiв, подекуди росiйських
слiв є цiлком виправданим явищем для розглядуваного перiоду розвитку української лiтера-
турної мови i конкретних iсторико-полiтичних умов того часу. В сучаснiй науцi "Енеїду"
прийнято розглядати як перший великий лiтературний твiр, який на межi минулого та поза-
минулого столiть масштабно продемонстрував лексичне та фразеологiчне багатство україн-
ської мови. "I.Котляревський у перiод, коли фактично перестали iснувати офiцiйно-дiловий i
науковий стилi української лiтературної мови, а iснування художнього стилю було постав-
лене пiд загрозу, не лише продовжив попереднi мовнi традицiї, а й творчо їх розвинув, зба-
гатив, пов'язав з фольклорною традицiєю i - що, можливо, найважливiше - зробив загальним
надбанням"
-Основ'яненка, Т.Шевченка, П.Кулiша та iнших пись-
менникiв.
Свiдомим шукачем нових можливостей української лiтературної мови виступив
П.Гулак-Артемовський, який збагатив українську мову новими жанрами - посланнями, ро-
мантичною баладою, байкою, вiршованими переспiвами псалмiв, започаткував українську
прозову мову (в планi публiцистичному), на практицi вiдмежував народну українську мову
вiд тiєї чужої мови, яка найбiльше загрожувала її чистотi- росiйської.
В українському письменствi на початку 30-х рокiв виступив Г.Квiтка-Основ'яненко,
твори якого є виразною обороною найбiльшого скарбу українського народу - мови. В його
повiстях i оповiданнях збагачувалася, шлiфувалася, удосконалювалась лiтературна мова,
позбувалась колишньої однобiчностi. Висвiтлюючи роль письменника в iсторичному ро-
звитку української лiтературної мови, не можна не вiдзначити його участi в кристалiзацiї й
закрiпленнi в нiй окремих фонетичних та морфологiчних норм, що тепер продовжують за-
лишатись невiд'ємними ознаками нашої нацiональної мови, вимовнi й граматичнi норми якої
вироблялися поступово, складалися спершу як "норми" того дiалекту або групи говiрок, який
через певнi суспiльно-iсторичнi умови склав основу формованої мови української нацiї, а вже
згодом, в мiру того як розвивається й мiцнiє нацiональна мова, колишнi говiрковi риси набу-
вають характеру загальнонародних норм. Отже, фонетичнi закономiрностi, правила вимови,
система форм вiдмiнювання й словотвору лiтературної мови нацiї в глибинних своїх основах
визначається її дiалектною базою xxiv . Українська лiтературна мова нашої епохи має
якнайтiснiший зв'язок з фонетичною системою i морфологiчною будовою середньо-
надднiпрянських та сумiжних з ними говiрок пiвденно-схiдного нарiччя. Саме iз середньо-
надднiпрянського дiалектного середовища вийшли, як вiдомо, полтавець I.Котляревський,
П.Гулак-Артемовський - родом з Городища (на Черкащинi), Л.Боровиковський - з району
Хорола (на Полтавщинi), врештi й Т.Шевченко - з Кирилiвки (тепер Черкащина), яким за-
вершується процес становлення нового українського письменства, утворення нацiональної
лiтературної мови українцiв, отже, й новий , подальший етап її розвитку.
Повертаючись до питання про внесок рiзних груп українських письменникiв у розви-
ток нової української лiтературної мови, не можемо не згадати в зв'язку з цим українських
романтикiв 30-40-х рокiв, якi своєю творчiстю охопили всi можливi на той час лiтературнi
жанри: романтичну баладу, романс, елегiю, iсторичну драму, навiть трагедiю. Iхня мовна
дiяльнiсть характеризується прагненням синтезувати в українськiй лiтературнiй мовi всi го-
вори народної мови, зокрема, схiднi i захiднi. Якщо, наприклад, М.Максимович радив
захiдно-українським письменникам вивчати мову надднiпрянських пiсень, то надднiпрянськi
романтики, реалiзуючи iдею всеукраїнства в своєму мовотвореннi, вивчали й мову захiдно-
українських пiсень. Якщо попереднi письменники виключно користувалися двома джерела-
ми - українською розмовною мовою i мовою українського фольклору, переважно пiсенного,
то романтики 30-40-х рокiв, ставлячи перед собою здiйснення широких жанрових та
стилiстичних завдань, вже не могли обмежитись цими двома джерелами. А тому, як зазначає
В.Чапленко, вони вперше в iсторiї української лiтературної мови стали на шлях семантично-
го перетямлення старого лексичного запасу та творення нових слiвxxv. Однак цi перетямленi
слова й новотвори, збагачуючи українську мову лексично, могли задовiльнити лише мовно-
стильовi шукання наших письменникiв, i нiяк не репрезентували собою вислову. Тому,
наприклад, М.Костомаров для створення "високого стилю" вдався у своїх iсторичних творах
("Еллада", "Спiвець Митуса", "Погибель Єрусалима", "Турнiя" та п'єсах "Сава Чалий", "Пе-
реяславська нiч", "Украинские сцены из 1649 года") до нових джерел - до українських ар-
хаїзмiв i церковнослов'янiзмiв.
У царинi граматичного нормування української мови романтики зробили дуже мало,
бо виходили з хибної думки про рiвноцiннiсть мовних елементiв рiзного типу в процесах
творення лiтературної мови, намагаючись, зокрема, вводити до нашої лiтературної мови
рiзнодiалектнi явища.
Оцiнюючи в цiлому позитивно мовотворчу мiсiю поетiв-романтикiв, вiдзначають, що
їх заслуга найбiльше полягає в тому, що вони: а) вперше створили поважний стиль з голов-
ними його вiдтiнками - "нейтральним", "нiжним", "високим"; б) збагатили українську мову
багатьма словами культурного та абстрактного вжитку; в) намiтили новi джерела розвитку
української лiтературної мови; г) започаткували всеукраїнський засяг у мовотвореннixxvi.
Отже, в 20-40-х роках ХIХ ст. в Українi вже створено досить значну лiтературу, яка
мала в своїй основi живу народну мову. Дiячi українського слова, які внесли чималий вклад в
організацію національної літератури та літературної мови в найближчий після Котляревсь-
кого період,- Г.Квітка-Основ'яненко, П.Гулак-Артемовський, Є.Гребінка, поети-романтики –
під тиском умов, у яких відбувалась їхня літературна діяльність, не мали змоги розгорнути
належної різноманітності жанрів, потрібних для відповідного етапу розвитку національної
культури. В усіх письменників того часу мова їх творів ще не становила синтезу народних
мовних багатств, що зумовлювалось значною залежністю письменника від свого діалекту.
Використання народної мови в їхніх творах пояснюється копіюванням певного діалекту
української мови (наприклад, відтворення полтавської говірки І.Котляревським, середньо-
київської говірки - П.Гулаком-Артемовським, пирятинської - Є.Гребінкою).
Власне, на початку XIX ст. в Наддніпрянській Україні вже склався демократич-
но-літературний рух, який дотримувався принципу: користуватися українською мовою в її
непідробленому живому вигляді. Ці тенденції особливо яскраво виявилися у Квітчиній прозі,
в якій домінувало копіювання слобожанського діалекту, про що й писав сам автор - писати "с
натуры и без всякой прикрасы и оттушовки" (листування Г.Квітки-Основ'яненка з
П.О.Плетньовим від 8 лютого 1839 р.), або ж "як говоримо, так і писати треба" (див.:
"Супліка до пана іздателя" Григорія Квітки).
Рух за літературну мову на живій народній основі виник і в Галичині. Його започат-
кувала "руська трійця", яка разом з іншими прогресивними діячами підготувала грунт для
зближення літературної мови Західної України з літературною мовою Наддніпрянщини.
"Три молодих патріотичних священники: Маркіян Шашкевич, Іван Вашлевич, Якiв Голова-
цький, - пише I.Огiєнко,- заходилися бiля воскресiння живої української мови, як мови лiте-
ратурної, i в Галичинi"xxvii.
Отже, намагання письменникiв перших десятирiч XIX ст. внести свiй вклад у фор-
мування української лiтературної мови на живiй народнiй основi мали переважно регiональ-
ну вартiсть. Тiльки поява Т.Шевченка в письменствi надломила силу цього принципу, бо вiн
виходив з iдеї, що письменник повинен добирати iз словникової скарбницi живої української
мови такi її елементи, щоб їх розумiли всi слов'яни. Т.Шевченко перший пiднiсся до синте-
тичностi i соборностi лiтературної мови в iсторичному i географiчному розрiзi, по-новому
використав архаїзми, слов'янiзми, рiзноманiтну палiтру засобiв художнього вислову, говiр-
ковi елементи рiзних українських дiалектiв - пiвденно-схiдних, пiвнiчних, пiвденно-захiдних,
але переважно вже усталених у художнiй практицi полтавсько-харкiвських мовних рис.
Чималу роль у формуваннi нової української лiтературної мови вiдiграла Галичина й
Чернiгiвщина. Вплив Галичини на нову українську лiтературну мову йшов не завжди одна-
ковими стежками i виявляв не з однаковою силою, оскiльки це залежало вiд полiтичного
становища українських земель. Ю.Шевельов вiдзначає, що перiод до 1876 р. характери-
зувався переважно не галицькими впливами на українську мову, а зворотними, бо на людей,
закоханих у народну мову - в Котляревського, Квiтку-Основ'яненка, романтикiв – не могло
впливати яке-небудь "Домоболiє проклятих" або iншi атрибути старокнижного, доро-
мантичного погляду на мову й лiтературну творчiстьxxviii. "Русалка Днiстровая" - єдиний тодi
вияв романтичного пiдходу до мови в Галичинi, залишалася майже невiдомою на схiд вiд
Збруча. В перiод становлення нової української лiтературної мови таких впливiв не вияви-
лось, як не було їх у II пол.XIX ст. Весь цей перiод проходить пiд знаком засвоєння Галичи-
ною лiтературної мови Великої України. Галичина ж перебувала в умовах вiдносної
полiтичної iзоляцiї. Галичина, на думку Ю.Шевельова, могла впливати на загальноукраїнсь-
ку лiтературну мову тiльки тому, що вже захiдноукраїнський варiант української мови ви-
явився наближеним до великоукраїнської.
Не можна минути й ролi Чернiгiвщини у формуваннi української лiтературної мо-
ви xxix . З 1786-1805 рр. вiдбувається переорiєнтацiя української лiтературної мови з
чернiгiвської основи на полтавську. Це сталося внаслiдок зростання Полтави й Харкова як
культурних центрiв при одночасному занепадi колишнiх культурних осередкiв на Чернiгiв-
щинi. Однак чернiгiвська традицiя не припинилась. Протягом усього XIX ст. Чернiгiвщина
помiтно впливала на стан i розвиток лiтературної мови. Для I пол.XIX ст. (орiєнтовно
1798-1863) змагання чернiгiвських елементiв з полтавськими й пiвденно-київськими стало
навiть визначальним у формуваннi української лiтературної мови. Якщо словник
О.Павловського - типово чернiгiвський, то в I.Котляревського виразною є перевага пол-
тавських елементiв. Чернiгiвськi риси в його творах пояснюються не бiографiчними чинни-
ками, а зумовленi лiтературною традицiєю, виступають варiантами полтавських форм.
Напевне, кiлькiсть таких варiантiв була б меншою в I.Котляревського, якби вiн просто
фiксував одну тiльки полтавську говiрку, не вiддаючи данини лiтературнiй традицiїxxx (пор.:
сирiвець - з пiвденним оформленням i яловець - з пiвнiчним, да - та, прiйшли - пришли,
утыхомырся - утихомирься, гиряви - гирявы та iн.). Цi варiанти засвiдчують тодiшню
неусталенiсть пiвнiчних, пiвденно-чернiгiвських i полтавських форм. Отже, мова
I.Котляревського при всiй її виразнiй полтавськiй основi ввiбрала в себе з лiтературної тра-
дицiї й чимало чернiгiвських елементiв.
Таким чином, протягом XIX ст., особливо на його початку, пiвнiчнi говiрки поступа-
лися перед пiвденно-схiдними. I все ж вплив пiвнiчних говiрок у їх чернiгiвському виявi на
лiтературну мову був тривалим i своєю вiдносною сталiстю вiн помiтно впливав на синтез
рiзнотипних елементiв у системi української лiтературної мови.
Окремою є проблема впливiв росiйської мови на процес становлення i подальший ро-
звиток нової української лiтературної мови. Активiзацiя цього процесу припадає на кiнець
XVIII ст., на так званий карамзинський перiод з властивими йому iнтенсивними змiнами в
словниковому складi росiйської лiтературної мови. Продовжується, зокрема, боротьба iз
слов'янiзмами: вони стають прикметою переважно тiльки мови художньої лiтератури, вико-
нуючи в нiй цiлком спецiалiзованi стилiстичнi функцiї. Вiдбувається очищення росiйської
мови вiд книжних i архаїчних пластiв, руйнуються тiснi межi "трьох штилiв"; спостерiгається
все повнiше використання лiтературною мовою рiзноманiтних елементiв розмовного мов-
лення. Карамзинська реформа проголошувала, таким чином, принцип зближення чи навiть
злиття книжної мови з розмовною мовою. Врештi-решт, iшов процес створення мови, цiлком
придатної для всiх лiтературних жанрiв.
Становлення нової росiйської лiтературної мови, яка протиставлялась мовi церковно-
слов'янськiй, вiдбувається за умов захiдноєвропейського впливу на росiйську культуру.
Формування нової лiтературної мови вiдбувається в параметрах європеїзацiї росiйської
культури. Утворення нової лiтературної мови визначається не стiльки реальною необ-
хiднiстю, скiльки iдеологiчними потребами, зумовленими культурною орiєнтацiєю. Звiдси й
намагання перенести на росiйський грунт такий тип лiтературної мови, який був уже пред-
ставлений у захiдно-європейських мовах, тобто реалiзується настанова на розмовну мову, на
звичайне її вживання (usus loguendi) без орiєнтацiї на штучнi книжнi норми (usus
scribendi) xxxi. Спираючись на захiдноєвропейську ситуацiю, в Росiї намагаються будувати
нову лiтературну мову за моделлю французької мови. Одним з гасел було проголошення
необхiдностi дотримання дистанцiї мiж лiтературною i розмовною мовою, яка ранiше спо-
стерiгалось i в церковнослов'янсько-росiйськiй диглосiї. Специфiка росiйської лiтературної
ситуацiї також визначалась опорою на церковнослов'янську лiтературно-мовну традицiю.
Полярно протилежною виступає й програма Карамзина, якою проголошувалась європеїзацiя
лiтературної мови, отже, й використання в нiй iншомовних слiв, її вiдрив вiд слов'янщини й
орiєнтацiю на розмовне вживання. Перехiд вiд церковнослов'янсько-росiйської диглосiї до
церковнослов'янсько-росiйської двомовностi визначив i сам характер мовної полемiки у
XVIII - на поч XIX ст.
Важливе значення для розвитку росiйської культури мовлення мала пушкiнська ху-
дожньо-мовленнєва практика, завдяки якiй народно-розмовна мова остаточно закрiпилась,
склавши основу росiйської нацiональної лiтературної мови. Використовуючи у своїх творах
народну мову, О.Пушкiн брав з неї тiльки те, що було загальнозрозумiлим, уникаючи облас-
них слiв i виразiв, не спускаючись до натуралiстичної фiксацiї дiалектного мовлення. Мова
творiв О.Пушкiна являла собою стилiстично органiчне поєднання елементiв загальномовних,
iншомовних та iндивiдуальних слiв i виразiв.
До 30-40-х рокiв ХIХ ст. основне ядро нацiональної росiйської лiтературної мови по-
внiстю склалось. Цi процеси, як i слов'янське вiдродження в цiлому, не могли не вплинути на
становлення української лiтературної мови на народнiй основi. Можна, наприклад, назвати
епоху вiдродження лiтературної мови в Польщi - вiд середини
XVIII ст. до середини ХIХ ст., коли культивувалась французька мова, що заполонила
Польщу нарiвнi з iншими культурами народiв Європиxxxii. Гiпертрофоване наслiдування кла-
сичних мов стало основним бар'єром для встановлення зв'язку з живим мовленням. Ще в 20-i
роки ХIХ ст. мова польської художньої лiтератури залишалась штучно вiдiрваною вiд живої
народної мови. Все XVIII ст. позначене занепадом лiтератури,що в свою чергу детермiнувало
й занепад мови, мовної культури, освiти й духовного життя. Вiдродження лiтератури й мови
наступає тiльки в кiнцi XVIII - на поч. ХIХ ст. Воно пов'язане з творчiстю А.Мiцкевича, Бог-
дана Залеського, Юлiя Словацького, Генрiха Сенкевича. Впливи знайшли своє вiдображення
i в польськiй мовi: спонукали письменникiв до простоти художнього опису, звiльнення його
вiд штучностi i перебiльшеної стилiстичної орнаментацiї. Подiбно й українська лiтературна
мова в процесi свого становлення i подальшого розвитку знаходила мiцну i глибоку куль-
турну опору в мовних засобах iнших слов'янських мов, зокрема росiйської, польської, якi на
цей час перебували на вищому щаблi культурного розвитку. Шляхи розвитку української
лiтературної мови, як i бiлоруської, були незрiвнянно складнiшими за шляхи розвитку iнших
лiтературних мов, особливо росiйської чи польської. Щодо першої, то вона розвивалась в
умовах iсторичної безперервностi i тiльки окремi вiхи, епiзоди - дiяльнiсть Карамзина й
Шишкова - загострювали мовне питання. Протягом столiть i польська лiтература та мова
формувалися за умов нормального нацiонально-культурного та полiтичного життя полякiв i
на своїй етнiчно-мовнiй основi. Українська ж мова, навпаки, розвивалась в умовах зовсiм
неприятливих, оскiльки: а) розвиток її на основi старослов'янської мови був обiрваний у
XVIII ст. внаслiдок змiн у полiтичному становищi України (приєднання її до Росiї); б) за-
родження нової української лiтературної мови на основi народної вiдбувалося в умовах дер-
жавної роз'єднаностi самої ж тiєї основи - української мовної територiї (ще до появи "Енеїди"
I.Котляревського захiдна частина України була приєднана до Австрiї 1787 р., а схiдна до
Росiї). Це мало не призвело до роздвоєння лiтературного мовного процесу; в) на вирiшаль-
ному етапi розвитку на бiльшiй частинi україно-мовної територiї (на Надднiпрянщинi)
українська лiтературна мова не мала впродовж бiльш як свого столiтнього iснування (аж до
1917 р.) державно-культурної апробацiї.
Зазначенi iсторичнi умови зумовили великою мiрою характер мовотворчої дiяльностi
українських дiячiв, характер усього мовного процесу, визначили етапи його розвитку.
I хоча український лiтературний мовний процес сягає початку XVII ст., зростає про-
тягом наступних двох столiть, усе ж якiснi змiни в цьому процесi "згущуються", стають оче-
видними аж наприкiнцi XVIII ст. Зародженню українського лiтературно-мовного процесу
сприяв цiлий комплекс чинникiв: першi проблиски української нацiонально-мовної свiдо-
мостi; обiрвання старої лiтературно-мовної традицiї на Надднiпрянщинi, естетична функцiя
рiдної мови. Однак перехiд вiд старої до нової якостi в українськiй мовi вiдбувався не шля-
хом повного розриву з попереднiми традицiями, а внаслiдок часткової перебудови її системи.
i Курс історії української літературної мови: Дожовтневий період.-К.: Вид-во АН УРСР, 1958.- Т.1.- С.141
ii Левченко Г.А. Нариси з iсторiї української лiтературної мови першої половини ХIХ ст.- К.; Х.: Рад. шк., 1946.-
С.3.
iii Житецький П. "Енеїда" Котляревського у зв'язку з оглядом української лiтератури XVIII ст. /П.Г. Житецький.
Вибранi працi: Фiлологiя.- К.: Наук. думка, 1987.- С.228.
iv Плющ П.П. Iсторiя української лiтературної мови.- К.: Вища шк., 1971.- С.200.
v Русанiвський В.М. Староукраїнська i слов'яноруська мови на тлi розвитку iнших слов'янських лiтературних
мов //Мовознавство.- 1997.- N~1.- С.11.
vi Булаховський Л.А. Розвиток української літературної мови: Вибрані праці: В 5-ти т.- К.: Наук. думка, 1977.-
Т.2.- С.228.
vii Грунський М.К., Ковальов П.К. Нариси з історії української мови.-Львів, 1941.- С.19.
viii Передрієнко В.А. Передмова //Ділова і народно-розмовна мова XVIII ст.:Матеріали сотенних канцелярій і
ратуш Лівобережної України.- К.:Наук. думка, 1976.- С.5-19.
ix Житецкий П. Очерк литературной истории малорусского наречия в XVII в.- Киев, 1889.- С.53.
x Левченко Г.А. Нариси з iсторiї української лiтературної мови першої половини ХIХ ст.- К.: Х.: Рад. шк., 1946.-
С.24.
xi Передрiєнко В.А. Формування української лiтературної мови XVIII ст. на народнiй основi.- К.: Наук. думка,
1979.- С.124.
xii Єфремов С. Iсторiя українського письменства.- К.: Femina, 1995.- С.296.
xiii Огiєнко I./Митрополит Iларiон/. Iсторiя української лiтературної мови.- К.: Либiдь, 1995.- С.129.
xiv Сулима М.Ф. Iсторiя української лiтературної мови //Iсторичний курс української мови. В 3-х вип.- Х., 1928.-
С.5.
xv Грабович Г. Семантика Котляревщини //Сучаснiсть.- 1995.- N~5.- С.65.
xvi Зеров М. Нове українське письменство.- Мюнхен, 1960.- С.97-98.
xvii Чижевський Д. Iсторiя української лiтератури.- Нью-Йорк, 1956.- С.371-373.
xviii Чапленко В. Українська лiтературна мова: Її виникнення й розвиток (XVII ст.- 1917 р.).- Нью-Йорк, 1955.-
С.13.
xix Грабович Г. Семантика котляревщини //Сучаснiсть, -1995.- N~5.- С.65.
xx Шевельов Ю.В. Традицiя i новаторство в лексицi i стилiстицi I.Котляревського //Наук. записки Харк. н.-д.
кафедри мовознавства.- 1940.- N~1.- С.132.
xxi Житецький П. "Енеида" Котляревского и древнЬйший списокъ ее в связи съ обзоромъ малорусской литера-
туры XVIII в.- К.,1900.- С. 164.
xxii Пилинський М.М. Iз спостережень над мовою i стилем "Енеїди" I.Котляревського //Мовознавство.- 1988.-
N~5.- С.25.
xxiii Там же.- С.29.
xxiv Наконечний М.Ф. Г.Квiтка-Основ'яненко i розвиток нацiональної лiтературної мови //Мовознавство.- 1990.-
N~4.- С.64.
xxv Чапленко В. Українська лiтературна мова: Її виникнення й розвиток (XVII-1917 р.).- Нью-Йорк, 1955.- С.89.
xxvi Там же.- С.93-94.
xxvii Огієнко І. (Митрополит Іларіон). Історія української лїтературної мови.- К.: Либідь, 1995.- С.175.
xxviii Шерех Ю. Галичина у формуваннi нової української лiтературної мови.- Мюнхен: Український Вiльний
Унiверситет, 1949.- С.5.
xxix Шевельов Ю. Чернiгiвщина в формуваннi української лiтературної мови.- Нью-Йорк, 1955.- С.141-153;
Shevelov G. Die ukrainische Schriftsprache 1798-1965: Ihre Entwiclung unter dem Einfluss der Dialekte.- Otto
Harrassowitz; Wiesbaden, 1966.- S.10-24.
xxx Шевельов Ю. Чернiгiвщина в формуваннi української лiтературної мови.- Нью-Йорк, 1955.-С.148
xxxi Успенский Б.А. Краткий очерк русского литературного языка (XI - XIX вв.),- М.: Гнозис,-1988.- С.122.
xxxii Лер-Сплавинский. Польский язык.- М.: Изд-во иностр. лит., 1954.- С.223.
|