"…Прийшов Святослав у пороги…”

"…Прийшов Святослав у пороги…”

Розглядається питання про місце поховання князя Святослава після його загибелі на дніпрових порогах у 972 р. Публікуються матеріали досліджень “Вознесенського скарбу”, які знайшла Дніпрогесівська археологічна експедиція у 1930 р. На підставі новітніх даних запропонована інтерпретація цього унікал...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2014
1. Verfasser: Шаповалов, Г.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2014
Schriftenreihe:Княжа доба: історія і культура
Online Zugang:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94003
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:"…Прийшов Святослав у пороги…” / Г. Шаповалов // Княжа доба: історія і культура. — 2014. — Вип. 8. — С. 105-118. — Бібліогр.: 45 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-94003
record_format dspace
spelling irk-123456789-940032016-02-06T03:01:33Z "…Прийшов Святослав у пороги…” Шаповалов, Г. Розглядається питання про місце поховання князя Святослава після його загибелі на дніпрових порогах у 972 р. Публікуються матеріали досліджень “Вознесенського скарбу”, які знайшла Дніпрогесівська археологічна експедиція у 1930 р. На підставі новітніх даних запропонована інтерпретація цього унікального для Східної Європи княжого поховання-спалення як могили князя Святослава неподалік літописної Крарійської переправи на Вознесенській гірці. The article discusses the issue of the burial place of the prince Sviatoslav after his death near the Dnieper rapids in 972 A.D. It introduces into circulation materials of research of Voznesenivka treasure from nearby Dnieper Hydroelectric Station, excavated by the archaeological expedition in 1930. Based on new facts it off ers an innovative interpretation of this unique for Eastern Europe princely cremation burial site situated on the Voznesenivka hill as prince Sviatoslav grave near the ford of Krarion mentioned in the chronicles. 2014 Article "…Прийшов Святослав у пороги…” / Г. Шаповалов // Княжа доба: історія і культура. — 2014. — Вип. 8. — С. 105-118. — Бібліогр.: 45 назв. — укр. 2221-6294 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94003 94(477):929СВЯТОСЛАВ“097” uk Княжа доба: історія і культура Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
description Розглядається питання про місце поховання князя Святослава після його загибелі на дніпрових порогах у 972 р. Публікуються матеріали досліджень “Вознесенського скарбу”, які знайшла Дніпрогесівська археологічна експедиція у 1930 р. На підставі новітніх даних запропонована інтерпретація цього унікального для Східної Європи княжого поховання-спалення як могили князя Святослава неподалік літописної Крарійської переправи на Вознесенській гірці.
format Article
author Шаповалов, Г.
spellingShingle Шаповалов, Г.
"…Прийшов Святослав у пороги…”
Княжа доба: історія і культура
author_facet Шаповалов, Г.
author_sort Шаповалов, Г.
title "…Прийшов Святослав у пороги…”
title_short "…Прийшов Святослав у пороги…”
title_full "…Прийшов Святослав у пороги…”
title_fullStr "…Прийшов Святослав у пороги…”
title_full_unstemmed "…Прийшов Святослав у пороги…”
title_sort "…прийшов святослав у пороги…”
publisher Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate 2014
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94003
citation_txt "…Прийшов Святослав у пороги…” / Г. Шаповалов // Княжа доба: історія і культура. — 2014. — Вип. 8. — С. 105-118. — Бібліогр.: 45 назв. — укр.
series Княжа доба: історія і культура
work_keys_str_mv AT šapovalovg prijšovsvâtoslavuporogi
first_indexed 2025-07-07T00:01:08Z
last_indexed 2025-07-07T00:01:08Z
_version_ 1836944164522033152
fulltext Георгій ШАПОВАЛОВ “…ПРИЙШОВ СВЯТОСЛАВ У ПОРОГИ…” Минуло понад 1040 років від часу трагічної смерті найвойовничішого князя Київської Русі Святослава Ігоревича на дніпрових порогах. Про цю подію літопис повідомляє, що у рік 6479 (971) князь, уклавши мир з візан- тійцями, рушив човнами до дніпрових порогів. “І сказав йому воєвода отця його Свенельд: “Обійди, княже, [їх] на конях, бо стоять печеніги в порогах”. Однак не послухав князь його і рушив у човнах. Тим часом по- слали переяславці до печенігів гінців повідомити, що “Іде Святослав у Русь, узявши майна багато у греків і полон незчисленний, а з малою дру- жиною”. Почувши це, печеніги заступили пороги. І прийшов Святослав до порогів, та не можна було пройти порогів, і став він зимувати у Біло- бережжі. І не було в них їжі, і настав голод великий, так що по півгривні [була] голова коняча. І зимував [тут] Святослав. А коли приспіла весна, пішов Святослав у пороги. У рік 6480 [972]. Прийшов Святослав у пороги, і напав на нього Куря, князь печенізький, і вбили вони Святослава, і взяли голову його, і з черепа його зробили чашу, – окувавши череп його золотом, пили з нього. Свенельд же прийшов у Київ до Ярополка. І було всіх літ княжіння Святославового двадцять і вісім”1. Дніпрові пороги до затоплення 1932 р. після спорудження греблі Дні- прогесу знаходилися між містами Запоріжжям та Дніпропетровськом на відстані майже 90 км. Тож зрозуміло, що в пошуку відповідей на за- питання, де саме на дніпрових порогах загинув князь Святослав і де зна- ходиться його могила, дослідники до початку ХХ ст. обмежувалися тіль- ки літописними даними. Про це, зокрема, свідчить встановлення 1913 р. з ініціативи Катеринославських архівної комісії та Музею О. М. Поля пам’ятної плити. Її з нагоди 940-річчя загибелі князя Святослава пропо- нувалося вмістити посередині порожнистої частини Дніпра. У реаліза- ції ідеї катеринославських архівістів та музейників активну участь взяло Одеське відділення Імператорського Російського військово-історичного товариства. 15 травня 1913 р. плиту встановлено біля правобережного села Микільске-на-Дніпрі на прибережній скалі Монастирко безпосе- редньо над найнебезпечнішим порогом Ненаситець. Велика чавунна плита з написом “В 972 році біля дніпрових порогів пав у нерівному бою 1 Сучасний переклад цит. за: Літопис Руський / За Іпатським списком пере- клав Л. Махновець. – Київ, 1989. – С. 43. УДК 94(477):929СВЯТОСЛАВ“097” 106 Георгій ШАПОВАЛОВ з печенігами руський витязь князь Святослав Ігоревич”, досі нагадує про цю подію української історії2. Упродовж 1927–1932 рр. у зв’язку із будівництвом Дніпрогесу на дніпро- вих порогах працювала Дніпробудівська археологічна експедиція Нарком- просу України. Вона вивчала величезну територію у долині Дніпра і відкри- ла десятки невідомих раніше поселень і поховань, датованих від кам’яного віку і до Середньовіччя. Одним з найсенсаційніших відкриттів став об’єкт, який отримав у науці назву “Вознесенський” або “Кічкаський скарб”. Його відкрив і частково вивчив археолог Володимир Грінченко при досліджен- ні території, на якій планувалося будівництво заводів-гігантів Запорізького промислового комплексу. При обстеженні Вознесенської гірки (зараз тери- торія м. Запоріжжя) виявлено великий курганний могильник, до якого вхо- дило до 80 курганів. Між ними в південно-західній частині знайшли роз- пливчастий вал висотою від 45 до 85 см. Він утворював споруду-укріплення у вигляді прямокутника довжиною 82 м і 51 м шириною. Під час її досліджен- ня знайдено багато фрагментів давнього посуду і кінських кісток. У східній частині споруди археологи виявили зруйноване кільцеве мощення з каменю площею 29 кв. м. У її центрі на глибині до 2 м знаходилось поховання-спа- лення, на користь чого свідчили знайдені тут обпалені людські кістки, заліз- ні наконечники стріл і каміння. “Вознесенський скарб”, віднайдений поруч, виглядав як циліндрична яма глибиною до 90 см і діаметром до 70 см. Її заповнювала велика кількість металевих предметів, зверху простромлених трьома шаблями. Серед заліза “скарбу” місцями блищало золото і срібло. “Скарб” вирізано повністю, переміщено до дерев’яного ящика і під нагля- дом озброєної охорони на вантажівці перевезено до Дніпропетровського історичного музею. Там спеціальна комісія обережно розібрала, запротоко- лювала і сфотографувала весь скарб. Через декілька років знахідки поділи- ли на дві частини: предмети із золота і срібла перевезено до Всеукраїнського історичного музею в Харкові – тодішній столиці України, а вироби із заліза залишили в Дніпропетровському краєвому історико-археологічному музеї. Тривалий час про знахідку знало лише вузьке коло археологів, істориків та співробітників органів внутрішніх справ. В. Грінченко, працюючи і мешкаючи у Харкові, продовжив вивчення унікального комплексу. Але в жовтні 1939 р. його як “контрреволюціонера” заарештувало НКВС і заслало на п’ять років до Сибіру. Після звільнення у 1947 р. молодий вчений повернувся до Києва і взявся за статтю про Возне- сенський скарб. Однак 19 квітня 1948 р. він раптово помер, не завершивши тексту. Тільки у 1950 р. допрацьовану колегами роботу опубліковано3. З неї стало відомо, що у “Вознесенському скарбі” знаходилося 50 за- лізних стремен, 20 залізних кінських вудил, а також пряжки, кільця інші деталі кінської упряжі. Дві-три пари стремен і вудил були орнаментовані срібною та золотою насічкою. У “скарбі” перебувало також до 1500 золотих 2 Старостін В. Пам’ятник над Ненасит- цем: [Історія пам’ятника князю Святос- лаву над Ненаситницьким порогом] // Експедиція XXI. – 2010. – № 12. – С. 8–9. 3 Грінченко В. А. Пам’ятка VIII ст. коло с. Вознесенки на Запоріжжі // Археоло- гія. – Київ, 1950. – Т. 3. – С. 37–63. 107“…ПРИЙШОВ СВЯТОСЛАВ У ПОРОГИ…” Вознесенський скарб. Фото 1930 р. із звіту В. Грінченка Володимир Грінченко (сидить) із співробітниками Дніпрогесівської експедиції Павлом Козаром, Василем Соляником, Петром Ковтуном, Петром Смоличевим та Євгеном Федоровичем із знахідками з Вознесенського скарбу у Дніпропетров- ському краєвому історико-археологічному музеї. Фото 1930 р. із сімейного архіву С. В. Грінченко Карта-схема місцезнаходження Вознесенської гірки у Запоріжжі з книги М. Міллера 108 Георгій ШАПОВАЛОВ речей, майже все винятково як декоративні бляшки та грудочки розплав- леного металу загальною вагою понад 1 кг 200 гр. Бляшки були прикра- шені складною ювелірної технікою – зерню та сканню, а деякі виготовлені штампом. Здебільшого вони призначалися для оздоблення військових по- ясів-портупей і кінської пасової упряжі. Серед знахідок були й золоті кіль- ця, обойми та інші деталі від піхов для шабель, сагайдаків, луків, сідел й іншого військового спорядження. Більшість речей мали сліди перебування у вогні, а багато з них були зовсім знищені вогнем і вціліли у вигляді золо- тих та срібних безформних шматочків металу. Зі срібних речей найкраще збереглася фігурка орла зі змією в лапах. На грудях орла вирізана моно- грама у вигляді хреста, на кінцях якого вміщені літери – складові ім’я “Пе- трос”. На спині в два ряди розміщено 12 шишковидних виступів по шість у ряд. Що вони означають – не відомо. В. Грінченко вважав, що срібний птах вагою більше кілограма, найправдоподібніше, був навершям штандарту візантійського легіону. Від іншої подібної фігури – лева збереглася тільки горішня частина – голова. Серед знахідок зі срібла частину речей (кадило, дискоси) мали культове призначення. Автор зробив наступний висновок: “Склад предметів поховання з Вознесенського пам’ятника вказує на те, що вони належали не одному, а кільком, а може і багатьом особам. Ці особи, безперечно, не могли померти всі разом звичайної смертю. Причиною та- кої передчасної смерті міг бути невдалий бій, повстання у війську або якась серйозна катастрофа, під час якої загинули полководці і певна кількість во- їнів. Ця катастрофа, можливо, призвела до безвихідного становища, і во- їнам, які залишилися живі, довелося спалити разом із загиблими своїми полководцями і товаришами також військові регалії (орел і лев), щоб вони не дісталися ворогові”4. Спорудження з валами, розташоване у найвищій частині Вознесенської гірки, дозволяло контролювати місцевість в радіусі 15 км, і, на думку В. Грінченка, “можливо, було укріпленням центрального управління штабу військового загону слов’ян, або хазар”5. Зовсім інакша доля судилася іншому активному учасникові відкриття Вознесенського скарбу – археологу Михайлові Міллеру. Він дивом пережив  репресії  проти  учасників Дніпрогесівської експедиції, у якій перебував на посадах старшого археолога та заступника начальника. Працюючи з 1939 р. завідувачем кафедри стародавньої історії та археології Ростовського уні- верситету, професор М. Міллер під час Другої світової війни продовжив археологічні дослідження на території Надпоріжжя. 1943 р. він емігрував до Німеччини, де розгорнув активну наукову роботу. Через рік після вихо- ду статті В. Грінченка, у 1951 р., М. Міллер опублікував у Канаді невелику книжечку “Могила князя Святослава”. З неї видно, що автор на момент її видання зі статтею В. Грінченка не був знайомий. Водночас його брошу- ра з’явилася як своєрідне продовження публікації В. Грінченка. У пере- ліку складу скарбу роботи обох археологів ідентичні і збігаються навіть у деталях. Однак М. Міллер в описі дуже складних умов і обставин, у яких велися розкопки на Вознесенській горі, об’єктивніший. Він ґрунтовніший 4 Грінченко В. А. Пам’ятка VIII ст... 5 Там само. 109“…ПРИЙШОВ СВЯТОСЛАВ У ПОРОГИ…” і конкретніший у характеристиці місцевості, на якій була розташова- на пам’ятка, аналізі складу похован- ня, його деталей і висновках. Робота М. Міллера вкрай ці- кава і актуальна загальною харак- теристикою досліджень Дніпроге- сівської археологічної експедиції і їх подальшою долею. Автор кон- статував, що її величезні археоло- гічні, історичні та етнографічні ма- теріали через несприятливі умови для наукової праці в УРСР не були належно оцінені і використані, а в багатьох випадках забуті або ж за- гинули. М. Міллер заявив наступ- не: “У зв’язку з таким станом речей, вважаю себе зобов’язаним оголосити хоча б згадками, хоча б у самих корот- ких рисах одну з надзвичайних знахідок, зроблених експедицією. ... Маю на увазі знахідку, яка серед робітників експедиції отримала умовну назву “Кічкаський скарб”6. Далі професор М. Міллер, підкреслюючи унікальність місцевості, в якій знайдено пам’ятку, описав власні незабутні враження.  Наведемо  тут  лише деякі з них. “Площу “А”, – пише він, – розташовано в цілком виключ- ному місці, єдиному в своєму роді на всій просторіні Дніпра, від порогів до Чорного моря. В цьому місці, вище острова Хортиці, Дніпро вигинається коліном, оточуючи з двох сторін велику та високу гору в формі півкулі, що знаходиться на лівому березі. Від зонального степу ця гора відрізується ви- балками, що впадають у балку Московку та Цокурову мітусь. Під горою знаходиться відомий в історії “Кічкаський перевіз” через Дніпро, про яко- го згадує візантійський імператор та письменник Костянтин Порфірогенет під назвою “Крарійський”. Цей перевіз через Дніпро був найбільший та ві- домий вже за часів Боспорського царства, як то видно із знахідок на дні Дні- пра на перевозі значної кількості боспорських грошей. Особливого ж зна- чення набуває Кічкаський або Крарійський перевіз в 9–12 ст. ст., коли через нього проходив шлях з Херсонеса до Києва і в цьому місці перехрещувався з великим шляхом “із варяг в греки”. … Очевидно в зв’язку з таким виключ- ним значенням цього середохрестя, – пише далі М. Міллер, – найбільше торговельних артерій та шляхів сполучення того часу, при Кічкаському перевозі з обидвох боків Дніпра були розташовані великі слов’янські села, що їх залишки винайшла та дослідила Днепрельстанівська археологічна експедиція. На дні Дніпра, на перевозі, було знайдено багато різних речей, в тому ж числі гроші бронзові, срібні та золоті – Понтійські, Ольвійські, 6 Міллер М. Могила князя Святосла- ва. – Вінніпег, 1951. – 15 с. Срібне навершя у вигляді орла з Вознесенського скарбу. Запорізький краєзнавчий музей. Фото 2012 р. 110 Георгій ШАПОВАЛОВ 7 Міллер М. Могила князя… 8 Там само. 9 Там само. 10 Там само. Боспорські, грецькі, римські, арабські, київські, татарські та західноєвро- пейські. Тут же, в піску на дні, було знайдено 5 надзвичайної цілості вели- ких мечей так званого “варязького типу”, та багато всякої зброї різних часів, від кам’яної сокири та до кулеметів часів громадянської війни. Нижче Кічкаського перевозу, під тією ж горою, починається острів Хортиця, найбільший на всьому Дніпрі ... Від Хортиці починався і тягнувся вниз по Дніпру до самого гирла – “Великий Луг” запорожців... Недалеко від Кічкаського перевозу вгору по Дніпрові – знаходиться ви- датне своєрідною красою місце, яке звалося “Вовче горло”. Тут сходяться близько Дніпрові береги, у вигляді сторчових високих скель. Тут маємо найбільшу на все Надпорожжя височину від скелястого дна ріки до верхо- вини скелястої берегової кручі – 70 м. Дніпро з страшенною силою і реви- щем проривається в цьому місці крізь “Вовче горло”... Гора, на тім’ї якої знаходиться “Площа А”, домінувала над всієї цією околицею. З верховини гори розгортався єдиний незабутній краєвид на десятки кілометрів. Униз – на Хортицю та Великий Луг, вгору – на поча- ток порогів, на схід – безкрайні степи. Під горою – Кічкаський перевіз та середо хрестя великих шляхів. І вгору і униз по багатьох місцях блищала срібна поверхня Дніпра на віддаль, якої тільки можна було досягти оком”7. Вознесенський скарб знайшов молодий археолог В. Грінченко на найви- щій частині гори. М. Міллер характеризував дослідника як такого, який пра- цював ретельно і уважно. Але вважав, що, знайшовши “скарб”, В. Грінченко “не зрозумів його, через що, можливо, й не дослідив до кінця. Через те, може, було б краще, якби цю роботу було доручено хоч не такому молодому робітникові, проте з більшим знанням та досвідом. Але все те виявилось вже запізно”8. На переконання М. Міллера, “Знахідка по всьому своєму характеру, не викликає ані найменшого сумніву і уявляє собою не скарб, а звичайне для того часу князівське поховання, … тут, в 10 ст. було поховано шляхом тру- поспалення зо всім майном, та послідуючим похороном у землі рештків, – якогось видатного войовника-князя, який повертався із здобиччю з Візантії на Україну і загинув біля порогів”9. “Хто би то міг бути, крім київського князя Святослава? – задає питання М. Міллер. І, відповідаючи на нього, вказує на дивний збіг даних літописних та археологічних джерел. І цей збіг, на переконання М. Міллера, “не лишає ніякого сумніву в тому, що Кічкаський скарб – є Святославова могила”10. Через “холодну війну” та з інших причин політичного характеру, робо- та М. Міллера про могилу князя Святослава стала широко відомою лише в 1993 р. Тоді її вже в незалежній Україні перевидав новостворений при редакції журналу “Пам’ятки України” додаток “Старожитності”. Ще одним вченим, який бачив і вивчав “Вознесенський скарб”, був Леонід Мацулевич. Спеціаліст із візантійського мистецтва, доктор мис- тецтвознавства з Ермітажу, він приїздив 1932 р. до Дніпропетровська для ознайомлення зі знахідкою. Л. Мацулевич погодився, що розкопаний на 111“…ПРИЙШОВ СВЯТОСЛАВ У ПОРОГИ…” Вознесенівській гірці комплекс є не скарбом, а похованням-спаленням. Головною метою статті була публікація результатів дослідження фігурки орла зі скарбу. “Статуетка ця, … – написав автор, – за своїм призначенням… могла служити тільки військовим знаком, прапором загону, при цьому не римського і не візантійського...”11. Л. Мацулевич вважав, що “…це виріб художнього ремесла не пізніше, рубежу IV–V ст. або V в. ... Клейма на крилі і на хвості орла дозволяють ар- хеологічно підкріпити датування. … У VII в. або на рубежі VII і VIII ст. … статуетка була вдруге використана як військовий знак. У цей час на грудях птаха було вирізано монограму”. Дослідник перевів її з грецької як “Пе- трове”, тобто “належить Петру”. Загальний висновок Л. Мацулевича такий: “Нешкребівське спалення... відноситься до часу не раніше другої половини VII ст. або рубежу VII і VIII ст. Монограма Петра може бути визначена тими ж десятиліттями”. Водночас історик зауважив: “У який же точно час, до- сліджуване навершя військового знака досягло Наддніпрянщини в районі древньої Крарійської переправи, прямих історичних вказівок немає”12. Чимало уваги Вознесенському комплексу  відвела Алла Сміленко. Ви- вчивши звіти В. Грінченка в архіві Інституті археології АН УРСР, вона під- тримала висновок про інтерпретацію пам’ятки як військового табору, місця стоянки воїнів, на його території поховали загиблих товаришів і полковод- ців. Однак вона підкреслила, що “в першій публікації пам’ятки важко було повністю висвітлити її велике історичне значення. Цілком унікальна у всій Східній Європі, пам’ятка становить значний інтерес і як укріплена споруда, і як одне з найбільш ранніх дружинних поховань, і як скарбниця давніх мистецьких виробів, і, нарешті, як свідок однієї з трагічних сторінок історії Подніпров’я”13. Авторка вперше чітко вказала на те, що всередині споруди з оборонного валу при дослідженні не було виявлено будь-яких житлових або господарських споруд, отже, це не городище. А. Сміленко абсолютно справедливо визначила основне призначення цього укріпленого табору – здійснення контролю за Крарійською (Кічкаською) переправою. Опрацювавши доступні матеріали, А. Сміленко встановила, що обидві ями, що їх відкрив В. Грінченко, є “залишками колективного поховання- спалення”14. Її опис наповнення обох ям суттєво доповнює відомості В. Грін- ченка та М. Міллера. Так вона зазначила щодо ями зі “скарбом”: “Речі були накидані... таким чином, що кожна категорія речей лежала ніби окремим шаром. Зверху знаходився шар стремен (58 цілих і фрагментів), глибше – шар вудил (40), пряжок (139 цілих і уламків) та інших залізних речей – (7), цвяхів, пробійників, колечок, ножів; ще глибше – шар золотих і срібних речей: бляшки, фігурки орла і лева, обгортки піхов і руків’їв шабель і кин- джалів; пряжки, наконечники та накладки на пояси, бубонці, пластинки та інші дрібні вироби. На самому дні ями лежало троє стремен, пари до яких знаходилися у верхньому шарі. Вся купа речей була проткнута трьома 11 Мацулевич Л. А. Войсковой знак V в. // Византийский временник. – Москва, 1959. – Т. 16. – C. 183–205. 12 Там же. 13 Сміленко А. Т. Слов’яни та їх сусіди в Степовому Подніпров’ї (II–XIII ст.). – Київ, 1975. – 209 с. 14 Там само. 112 Георгій ШАПОВАЛОВ шаблями, кінці яких упиралися в дно ями. ... Вага золотих виробів склала 1,246 кг, срібних – 1,782 кг”15. Проаналізувавши вміст обох поховальних ям, дослідниця запропону- вала розглядати поховальний комплекс “як братську могилу загиблих вої- нів”16. Предмети Вознесенської знахідки, які складалися, головно, з елемен- тів особистого убрання, зброї і спорядження воїнів, на думку А. Сміленко, свідчать про належність похованих до особливої соціальної групи – озбро- єних вождів і дружинників різного рангу. Вона привернула увагу до при- сутності в комплексі трьох багатих наборів до трьох шабель: трьох клинків, трьох прикрашених золотом перехресть, трьох золотих накладок до руко- яток, трьох золотих наконечників до піхов. Три дорогоцінних шаблі дали підставу припустити, що вождів було троє. Один з наборів особливо бага- тий і це дало дослідниці підставу припустити його належність найважли- вішому і знатному воїну, очевидно верховному вождеві17. Археолог підрахувала загальну кількість комплектів зброї та кінського спорядження, звернула увагу на знахідку на території табору 22 наконечників стріл і припустила, що “…всього в братській могилі було поховано близько 33 вбитих: один верховний вождь, два військових вожді, четверо знатних дру- жинників і приблизно 26 рядових дружинників та неозброєних слуг”18. На думку А. Сміленко: “…всі поховані не могли померти одночасно своєю смер- тю. Виникає припущення про якусь катастрофу, очевидно невдалий бій, в якому загін був розбитий. Бій цей, слід думати, відбувся на певній віддалі від табору, оскільки слідів розгрому в таборі не виявлено. Воїни, що залишили- ся живі, поховали у братській могилі... загиблих товаришів і вождів”. Вчена зауважує: “…наявність серед речей срібних фігурок орла і лева, що були на- вершями знамен, В. А. Грінченко пояснював рішенням воїнів, які залишились живі, спалити свої бойові знамена, щоб останні не дісталися ворогові”19. Ав- тор запропонувала і своє, можливо, вірогідніше припущення: “…навершя, що мали візантійське походження, і були, очевидно, воєнним трофеєм, стано- вили власність вождів і попали в могилу разом з їх спорядженням”20. Ретельно вивчивши аналогічні археологічні пам’ятники, А. Смілен- ко визначила етнічну належність Вознесенського похоронного комплексу як слов’янську. При цьому вона підкреслила, що спалення є характерним слов’янським похоронним обрядом, зокрема пеньковсько-пастирської гру- пи, яка ототожнюється з племенами уличів Степового Подніпров’я. Підтри- муючи думку Бориса Рибакова про входження в VI–VII ст. племен уличів до східнослов’янського племінного союзу Русь у Середньому Подніпров’ї, А. Сміленко зробила найважливіший висновок: “Пов’язавши пеньковсько- пастирські пам’ятки і Вознесенку з уличами і русами, слід визнати Возне- сенку південним пограничним укріпленням русів”21. Багато років вважалося, що Вознесенський скарб втрачено у роки Дру- гої світової війни. 1981 р. нам вдалося з’ясувати, що предмети зі скарбу з 15 Сміленко А. Т. Слов’яни та їх сусіди… 16 Там само. 17 Там само. 18 Там само. 19 Там само. 20 Там само. 21 Там само. 113“…ПРИЙШОВ СВЯТОСЛАВ У ПОРОГИ…” дорогоцінних та кольорових металів зберігаються у Харківському історично- му музеї, а речі із заліза – у Дніпропетровському історичному музеї. У тому ж році навершя штандарту у вигляді срібного орла було передано із Харкова до Запорізького краєзнавчого музею22. Не виключено, що саме ця подія викли- кала нову хвилю інтересу науковців до унікального археологічного комплексу. У 1982 р. до пам’ятки звернувся археолог Анатолій Амброз. Його стаття розпочинається із зауваження, що праця В. Грінченка не є вичерпною і що в ній не на всі питання можна знайти відповіді. “Тому, – писав А. Амброз, – будь-яка спроба тлумачення Вознесенської знахідки в якійсь мірі залиша- ється імовірною”23. Виклавши докази і висновки В. Грінченка та А. Смілен- ко, втім і щодо етнічної належності пам’ятки, автор не погодився з багатьма з них. Він заперечував проти одного з головних висновків В. Грінченка та А. Сміленко, написавши: “Найімовірніше, обидві Вознесенські ями не були похованнями... Знайдені в Вознесенці речі були не майном багатьох заги- блих, а щедрими дарами одній особливо видатній особі”24. А сама пам’ятка, на думку автора, є таким собі поминальним храмом. Після такого не дуже переконливого висновку аналогічним є і наступний – про етнічну належ- ність знахідки. На думку А. Амброза, вона пов’язана не зі слов’янами, а пред- ставниками як не салтівської культури (хазари), то кочівниками-тюрками. На підтвердження запропонованої гіпотези автор навів численні, на його думку, переконливі аналогії з археології, історії та етнографії Сибіру і Монголії. У 2009 р. “Вознесенський скарб” потрапив у поле зору відомого дослід- ника трипільської культури Михайла Відейка. Він відвів досить багато уваги опису обставин, за яких знайдено“скарб”, і його складу. М. Відейко заперечив можливість зв’язку “Вознесенського скарбу” і загибелі князя Святослава на порогах. Оцінюючи дослідження М. Міллера, він зауважив: “Уже в момент видання книги такі висновки виглядали через датування знахідки абсолют- но неправдоподібними і поширення не отримали”25. М. Відейко – прихиль- ник погляду А. Амброза на визнання “Вознесенського скарбу” за хазарами. Багато років проблему датування та етнічної належності Вознесенсько- го поховального комплексу вивчає молодий львівський історик Андрій Бі- лецький. У 2012 р. він опублікував результати своїх досліджень у фундамен- тальній статті з двох частин. У першій запропоновано огляд усіх основних припущень щодо Вознесенського скарбу, друга присвячена аналізу знахі- док “скарбу” на підставі роботи В. Грінченка, як це робили й попередники. Спершу автор виділив дві головних проблеми, пов’язаних з інтерпре- тацією унікальної пам’ятки: датування та етнічна належність. А. Білець- кий зазначив, що частина вчених датує пам’ятку відповідно до висновків В. Грінченка – “не пізніше, VIII століття н. е., а то й раніше”, а частина – за М. Міллером – другою половиною X ст. Автор вказав, що підставою для 22 Шаповалов Г. Князь Святослав Иго- ревич погиб в Запорожье // Котов В., Шаповалов Г. Князь Святослав Храбрый и Запорожье (Библиотека туриста. – Вып. 1). – Запорожье, 2012. – С. 20–51. 23 Амброз А. К. О Вознесеновском комплексе VIII в. на Днепре – вопрос ин- терпретации // Древности эпохи великого переселения. – Москва, 1982. – С. 204–222. 24 Там же. 25 Відейко М. Ю. Україна: від Антів до Русі. – Київ, 2009. – С. 201. 114 Георгій ШАПОВАЛОВ датування Вознесенського поховання для В. Грінченка були аналогії з Пе- рещепенським, Келегейським, Новосанжарівським і Макухівським скар- бами. Він вказав на слабкі місця пропозиції й відкликався до методоло- гії датування об’єктів за нумізматичними знахідками, яку розробила Галі Корзухіна. Вона передбачає різницю між часом обігу монет і їх включен- ням до скарбів від двох до чотирьох століть. Це дало змогу доказово заяви- ти: “…висновки щодо монет Перещепенського кладу не є актуальними у датуванні Вознесенського поховання”26. Звертаючись до проблеми етнічної належності пам’ятки, А. Білецький вказав два погляди на походження Вознесенського комплексу. Він зазначив, що слов’янське походження Вознесенки відстоювали Борис Рибаков, Ми- хайло Брайчевський і Алла Сміленко. Неслов’янським вважали комплекс тільки Анатолій Амброз та Михайло Відейко27. Почавши з аналізу роботи А. Амброза, автор переконливо довів, що всі три його припущення (про відсутність фібул, аналогія з поминальним храмом тюркських царів на території сучасної Монголії і заперечення об- ряду трупоспалення), викладені в ній, базуються на його ж не до кінця об- ґрунтованих твердженнях. Зокрема, А. Білецький особливу увагу приді- лив питанню визначення поховального обряду. Він ствердив: “А. Амброзом здійснена спроба заперечити факт обряду трупоспалення на тій підставі, що В. Грінченком з 52 уламків кісток 18 були ідентифіковані як конячі, про решту 34 обломків він нічого не повідомляє”. Однак А. Амброз зробив ви- сновок: “Ймовірно вони невизначні”28. Свої заперечення А. Білецький ре- зонно підкріпив роз’ясненням з цього приводу М. Міллера, свідоцтво якого замовчували у радянський період. “На самому споді, – цитує він М. Міл- лера, – під камінням було знайдено кілька незначних уламків кісток, серед них одна більшого розміру, очевидно, частина людської гомілкової кості. Уламки кісток як і деяке каміння, були обпалені”. “Тому, – підсумував А. Бі- лецький, – твердження А. Амброза про те, що ці ями не були похованням, є безпідставними. Очевидно, що стверджувати це А. Амброза спонукала нетиповість даного поховання для тюрків”29. У другій частині роботи А. Білецький з метою визначення хронологічних меж та етнічної належності пам’ятки провів аналіз речового матеріалу Возне- сенського комплексу. При цьому, крім публікації В. Грінченка, використано фотозвіт археологічної експедиції 1930 р. з архіву Інституту археології НАН України. Спираючись на праці найвідомішого російського фахівця зі зброї та військового спорядження Київської Русі Анатолія Кирпічнікова і викорис- товуючи приклади подібних знахідок з кургану “Чорна Могила” та інших слов’янських пам’яток, автор переконливо довів, що шаблі, знайдені 1930 р. в Запоріжжі, датуються X ст. Цікаво, що як аналогію вознесенським шаблям А. Білецький навів так звану “шаблю Карла Великого”, київське походження 26 Білецький А. В. Вознесенське похован- ня: проблема інтерпретації // Проблеми археології Подніпров’я: Науковий між- вузівський збірник з проблем археоло- гії та давньої історії. – Дніпропетровськ, 2012. – С. 40–49. 27 Там само. – С. 41. 28 Там само. – С. 42. 29 Там само. 115“…ПРИЙШОВ СВЯТОСЛАВ У ПОРОГИ…” якої фактично довів А. Кирпичніков. Виготовлена між 80-ми роками X ст. і 20-ми роками XI ст., вона дуже близька до часів князя Святослава30. Цікавих висновків дійшов автор, вивчаючи бойовий ніж з ялинково- очковим орнаментом. Кістяна оправа ножа з подібним орнаментом віднай- дена при дослідженні Дніпровського поселення Х–ХІІ ст., розташованого в Надпоріжжі вище Вознесенки на 50 км по Дніпру. Найближчу аналогію до візерунка на вознесенських ножах автор виявив на писалі X ст. з болгарсько- го Преслава, яке дослідив Б. Рибаков. При цьому А. Білецький наголосив: “Преслав був одним з базових місць перебування військ князя Святослава під час балканських воєн”31. Новизною виділяється й запропонований аналіз датування кераміки. А. Сміленко, як і В. Грінченко, пов’язувала кераміку, знайдену на Вознесен- ці, з Канцерівським поселенням гончарів. При цьому А. Сміленко визнача- ла вік кераміки Канцерівки археомагнітним методом і датувала її VIII ст. А. Білецький уточнив: “Даний метод має похибку до двох століть. Судячи з усього, ненадійність методу розуміє і сама А. Сміленко. Тому головною аргу- ментацією у датуванні канцерівських знахідок все ж виступає власне Возне- сенка, точніше те, як вона датується В. Грінченком”32. На думку А. Білецько- го, при датуванні канцерівської кераміки необхідно врахувати її аналогію з керамікою із поселення в урочищі Яцева балка в Надпоріжжі, що належить до ІХ–ХІ ст., а також аналогічні клейма на посуді у вигляді хреста. Він вва- жає, що, очевидно, до подібних висновків була близька й А. Сміленко, яка написала: “...в пам’ятках (кераміці) степового Подніпров’я Х–ХII ст. є також елементи салтівської культури VIII–XI ст.”. Автор зазначив, що дослідниця вбачала взаємозв’язок цієї кераміки як з салтівської культурою, так і з на- селенням північного Кавказу. Далі А. Білецький продовжив: “Дана культура тісно пов’язана з ясами-аланами, яка проіснувала до кінця X ст. Тому вва- жаю за необхідне зв’язати дані знахідки із походами Святослава на північ- ний Кавказ, а також переселенням частини цього населення на Подніпров’я, зокрема Надпорожжя, повідомлення про що нам зберіг В. Н. Татіщев”33. Доказом на користь датування Вознесенського комплексу VII–VIII ст. тривалий час були знайдені там трилопатеві наконечники стріл. Олександр Медведєв датував їх від I тис. до н. е. до початку X ст. і твердив про вихід з ужитку на Русі до середини X ст. Заперечуючи це, А. Білецький навів як приклад дві знахідки трилопатевих наконечників у князівських похован- нях X ст. Їх належність до епохи Святослава доведена: перше – це згадана Чорна могила, а друге – Галичина могила. Він нагадує, що необхідність по- дальшого використання цього типу наконечників Б. Рибаков обґрунтував їх функцією, яка полягала в проникненні в отвір кольчуг34. Найбільший інтерес для нової інтерпретації поховання, на думку А. Білецького, має фігурка орла. Він виклав погляди всіх дослідників, які вивчали військове навершя, визначивши його як римське або візантійське і 30 Там само. – С. 43. 31 Там само. – С. 43–44. 32 Там само. – С. 44. 33 Там само. 34 Там само. 116 Георгій ШАПОВАЛОВ 35 Білецький А. В. Вознесенське похо- вання… – С. 45. 36 Там само. 37 Там само. – С. 46. датувавши, відповідно, V і VIII ст. Автор привернув увагу до того, що Л. Ма- цулевич часом виготовлення орла вважав V ст., а часом використання як військового знаку – рубіж VII–VIII ст. Підставою для такого твердження є монограма, на його думку, з ім’ям командира. Таке позначення військового підрозділу у Візантії було характерним з VI по IX ст. Але сам Л. Мацулевич вказав на систематичне використання позначення і пізніше, в X ст. А. Бі- лецький нагадав, що, згідно з дослідженнями відомого історика мистецтва, одне з клейм вознесенського орла він виявив і на срібній ложці, знайденій разом з візантійською монетою XI ст. імператора Костянтина X Дуки35. Серйозним аргументом на користь датування навершя у вигляді орла часом князя Святослава є і дані аналізу знайденого у комплексі бляшаного панциря, зафіксованого у фотозвіті В. Грінченка. Молодий вчений ґрунтов- но, з використанням значної кількості писемних та археологічних джерел довів, що панцир є візантійським. Щобільше, він навів дані зі “Стратегіка” імператора Никифора II Фоки (963–969), який відзначив, що, незважаючи на рекомендації візантійських військових трактатів одягати піхотинцям бля- шану броню, він, все ж, залишається яскравою ознакою важко озброєного кіннотника-катафракта і пішого стрілка. Дуже цікавим є й рельєф XI ст. з Михайлівського Золотоверхого монастиря в Києві. На ньому зображені два вершники-змієборці в різних типах бляшкових панцирів. Тип обладунку вершника, вміщеного праворуч, на думку А. Білецького, повністю збігаєть- ся з вознесенським панцирем. Він небезпідставно висловив упевненість у візантійському походження вознесенського панциря і в тому, що рельєф виготовлений за часів, не дуже віддалених від доби князя Святослава36. А. Білецький зробив припущення про належність військового навер- шя у вигляді орла з монограмою “Петрове” і панциря вершника елітному загону “безсмертних” на чолі зі стратопедархом Петром. Про існування та- кого загону відомо з хронік Лава Диякона та Іоана Скіліци. Автор повніс- тю погодився з А. Сміленко про походження орла як трофею, здобутого під час одного з балканських походів. І додав, що вважає його значком вій- ськової частини, яку очолював стратопедарх Петро, якого розгромив князь Святослав. Імовірність здобичі цього значка як трофею дуже висока, як у результаті військових дій 970 р., так і фінальної битви поблизу Доростолу37. Датування Вознесенського поховання X ст. А. Білецький підтвердив й іншими знахідками: вудилами, стременами, пряслом. З іншого боку, він ви- словив припущення, що залишки військового спорядження (окрім шабель і орнаментованих обкладок) належали похованим. “Оскільки срібний орел незалежно від його приналежності визначається як військовий трофей усі- ма вище згадуваними вченими, то відповідно, такими ж самими трофеями є всі речі, знайдені в похованні. А, значить, вони не могли бути особистими речами похованого (чи похованих), як це стверджував В. Грінченко. ... Біль- ше того, є всі підстави допускати, що власники цих речей були принесені в жертву при здійсненні поховального обряду. Адже нема сенсу везти тільки 117“…ПРИЙШОВ СВЯТОСЛАВ У ПОРОГИ…” речі (зокрема стремена і вудила) без їх власників. Про “полон бещисленъ”, взятий у греків князем-язичником Святославом, нам нагадує ПВЛ”38. Однією з головних ознак слов’янського язичницького обряду по- ховання є насипання кургану. А. Білецький пояснив його відсутність на Вознесенському похованні тим, що сама Вознесенська гірка мала стати своєрідним величезним “природним” курганом “на честь князя”. Згідно з описом В. Грінченка, напрошується висновок, що обряд поховання здій- снено шляхом спалення похованого на стороні. Фахівці визначають да- ний обряд як суто слов’янський. Зокрема, Олександр Моця вважає, що цей обряд практикувався в VІІ–Х ст. А. Білецький зауважив, що головним речовим набором слов’янських поховань, за визначенням О. Моці, є наяв- ність зброї, яку у вознесенському комплексі репрезентують наконечники стріл, шаблі. Також для слов’янських поховань цього періоду характерним є наступний набір: кераміка, пряслиця, залізні ножі з прямою спинкою, кресала, наконечники стріл, а також кістки жертовних тварин. Увесь цей речовий матеріал присутній у Вознесенському похованні. Ще однією озна- кою слов’янської належності поховання є корабельні цвяхи. Так, похован- ня знатного руса в кораблі, яке описав Ібн Фадлан, згідно з твердженням Б. Рибакова, є слов’янським39. Як бачимо, А. Білецький переосмислив традиційну для радянської та сучасної української історіографії дату Вознесенського поховання і його ет- нічну належність. На підставі глибокого порівняльного аналізу всього ре- чового комплексу знахідок автор датував його X ст. і висловив припущення про належність князеві Святославу. Окрім позиції, викладеної у праці М. Міллера, та важливих висновків А. Білецького, маємо взяти до уваги новітні дані до історично-географічної характеристики місцевості, в якій знайдено пам’ятку. Уже згадані писемні джерела: праця візантійського імператора Костянтина VII Багрянородного “Про управління імперією”40 та літописний переказ доповнені менше відо- мою у нашому контексті “Запискою готського топарха” кінця X ст.41 Вона дає можливість ототожнити велике поселення часів Київської Русі вище острова Хортиця біля Крарійської (Кічкаською) із селищем Воріон. Важливим також є відкриття 1976 р. у південній частині Хортиці іншо- го великого багатошарового поселення, датованого Х–ХІV ст.42 Ототожнення його з літописним Протовче із священним дубом неподалік дозволяє ре- конструювати на місцевості умови для неодноразових зборів на Хортиці княжих дружин перед подіями 1103, 1190 та 1223 рр. та щорічних зупинок 38 Там само. 39 Там само. – С. 47. 40 Константин Багрянородный. Об управ- лении империей / Под. ред. Г. Г. Литаври- на, А. П. Новосельцева. – 2-е изд., испр. – Москва, 1991. – С. 45–51. 41 Литаврин Г. Г. “Записка греческого то- парха” (Документ о русско-византийских отношениях в конце X века) // Из исто- рии средневековой Европы (X–XVII вв.) / Под ред. С. Д. Сказкина. – Москва, 1957. – С. 114–130. 42 Сокульский А. Л., Шевченко Т. К., Бо- дянский А. В. и др. Раскопки славянского поселения на о. Хортица // Археологи- ческие открытия 1976 г. – Москва, 1977. – С. 373–374. 118 Георгій ШАПОВАЛОВ там княжих флотилій43. Результати археологічних досліджень та випад- кові, часто унікальні, як от меч Х ст., піднятий 2011 р. рибалкою з ріки44, знахідки як на острові, так і в Дніпрі, свідчать, що поселення на Хортиці та біля перевозу мало постійне насе- лення. Головним призначенням цих поселень-фортець було забезпечен- ня перебування упродовж певного часу чималої кількості дружинни- ків, купців і рабів та надання їм різ- номанітних послуг. Фортеця була своєрідною військово-торговою ба- зою давньоруських дружин з функ- ціями порту для безпечних стоянок княжих флотилій під час їх пере- бування в цій частині Дніпра перед або після проходження порогів. З урахуванням викладеного, ви- сновки ряду вчених про ототожнен- ня багатого і неординарного кня- жого поховання-спалення X ст. на Вознесенський гірці з похованням загиблого 972 р. на Дніпровських порогах київського князя Святослава є незаперечно логічними і цілком на- уково обґрунтованими. Один з перших дослідників місця поховання князя Святослава М. Міл- лер у далекому 1951 р. написав “Віримо, що в найближчій будуччині умо- ви життя і розвитку України радикально зміняться і державою буде пра- вити нарід, який в ній живе. … конче потрібно в майбутньому, як тільки зміниться існуючий зараз в Україні стан, перевести на місці знахідки по- ховання найширші додаткові розвідкові разкопи та розшуки. На тому ж місці мусить бути побудований пам’ятник українському князеві-лицареві Святославові, а гора прибрати назву “гори Святослава”. Це ми заповідаємо молодим українським археологам, історикам та патріотам”45. 15 жовтня 2005 р. під час святкування Дня міста на березі Дніпра проти острова Хортиця у Вознесенському парку Запоріжжя урочисто відкрито пам’ятник князю Святославу Хороброму роботи талановитого російського скульптора В’ячеслава Кликова. Запорізький обласний краєзнавчий музей 43 Шаповалов Г. Князь Святослав Игоре- вич... – С. 43–44. 44 Голуб В. М. Княжий меч на шляху із Варяг у Греки: Історія. Дослідження. Реставрація. – Київ. 2012. 45 Міллер М. Могила князя Святосла- ва. – C. 15. В. Кликов. Пам’ятник князю Святославу у м. Запоріжжі (2005)

Ähnliche Einträge