Бойові та похідні порядки галицького і волинського військ у XIII–XIV століттях
Висвітлено процес організації і розвитку бойових та похідних порядків галицького і волинського війська у XIII–XIV ст. Наголошено на тому, що тактика і організація військової справи в Галицькій і Волинській землях у XIII–XIV ст. відповідали рівню тогочасних європейських країн....
Збережено в:
| Дата: | 2014 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
2014
|
| Назва видання: | Княжа доба: історія і культура |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94012 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Бойові та похідні порядки галицького і волинського військ у XIII–XIV століттях / В. Бойко // Княжа доба: історія і культура. — 2014. — Вип. 8. — С. 249-255. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-94012 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-940122016-02-06T03:01:41Z Бойові та похідні порядки галицького і волинського військ у XIII–XIV століттях Бойко, В. Висвітлено процес організації і розвитку бойових та похідних порядків галицького і волинського війська у XIII–XIV ст. Наголошено на тому, що тактика і організація військової справи в Галицькій і Волинській землях у XIII–XIV ст. відповідали рівню тогочасних європейських країн. The article demonstrates the process of organisation and development of military and combatant dispositions of Galician and Volhynian armies in the 13th–14th centuries. It focuses on tactics and organisation of military science in Galicia and Volhynia in that period. It presents similarities to the corresponding processes in Europe. 2014 Article Бойові та похідні порядки галицького і волинського військ у XIII–XIV століттях / В. Бойко // Княжа доба: історія і культура. — 2014. — Вип. 8. — С. 249-255. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. 2221-6294 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94012 355(477.83/.86+477.82)“12/13” uk Княжа доба: історія і культура Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| description |
Висвітлено процес організації і розвитку бойових та похідних порядків галицького і волинського війська у XIII–XIV ст.
Наголошено на тому, що тактика і організація військової справи в Галицькій і Волинській землях у XIII–XIV ст. відповідали
рівню тогочасних європейських країн. |
| format |
Article |
| author |
Бойко, В. |
| spellingShingle |
Бойко, В. Бойові та похідні порядки галицького і волинського військ у XIII–XIV століттях Княжа доба: історія і культура |
| author_facet |
Бойко, В. |
| author_sort |
Бойко, В. |
| title |
Бойові та похідні порядки галицького і волинського військ у XIII–XIV століттях |
| title_short |
Бойові та похідні порядки галицького і волинського військ у XIII–XIV століттях |
| title_full |
Бойові та похідні порядки галицького і волинського військ у XIII–XIV століттях |
| title_fullStr |
Бойові та похідні порядки галицького і волинського військ у XIII–XIV століттях |
| title_full_unstemmed |
Бойові та похідні порядки галицького і волинського військ у XIII–XIV століттях |
| title_sort |
бойові та похідні порядки галицького і волинського військ у xiii–xiv століттях |
| publisher |
Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України |
| publishDate |
2014 |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94012 |
| citation_txt |
Бойові та похідні порядки галицького і волинського військ у XIII–XIV століттях / В. Бойко // Княжа доба: історія і культура. — 2014. — Вип. 8. — С. 249-255. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. |
| series |
Княжа доба: історія і культура |
| work_keys_str_mv |
AT bojkov bojovítapohídníporâdkigalicʹkogoívolinsʹkogovíjsʹkuxiiixivstolíttâh |
| first_indexed |
2025-07-07T00:01:45Z |
| last_indexed |
2025-07-07T00:01:45Z |
| _version_ |
1836944201672032256 |
| fulltext |
Володимир БОЙКО
БОЙОВІ ТА ПОХІДНІ ПОРЯДКИ ГАЛИЦЬКОГО І
ВОЛИНСЬКОГО ВІЙСЬК У XIII–XIV СТОЛІТТЯХ
Історики описували бойові та похідні порядки галицького і волинсько-
го військ у XIII–XIV ст.1, але ця проблема так і не стала предметом окремого
дослідження й досі розглянута лише поверхово. Можна погодитися з дав-
нім твердженням Бориса Рибакова, що фахівці з військової історії переваж-
но робили поспішні висновки про бойові порядки давньоруських військ,
не заглиблюючись у вивчення літописів та археологічних матеріалів2. Нато-
мість історики, які добре знали літописи, але не військову справу, не могли
виправити помилок перших3. З часом почали накопичуватися необґрунто-
вані апріорні висновки, поповнюючи стереотипи, на зразок існування осо-
бливого бойового порядку у вигляді “п’яток”, що аргументовано спросту-
вав Борис Рибаков4, якого підтримав і Микола Котляр5.
Глибоке комплексне дослідження військової справи на Русі розпочав
лише Анатолій Кірпічніков. Він запропонував залучити до вивчення русь-
кого війська, зокрема його бойових порядків, аналогії з історії центрально-
і західноєвропейських військ, дослідження яких від другої половини ХХ ст.
1 Голицын Н. Русская военная история. –
Санкт-Петербург, 1877. – Ч. 1. – С. 56–57;
Пузыревский А. Исследования боя в древ-
ние и новейшие времена. – Варшава,
1902. – С. 39–40; Байов А. Курс истории
русского военного искусства. – Санкт-
Петербург, 1907. – Вып. 1. – С. 31; Разин Е.
История военного искусства. – Москва,
1940. – Т. 2. – С. 148; Рыбаков Б. Военное
дело // История культуры Древней Руси. –
Москва, 1948. – Т. 1. – С. 397–416; Его же.
Боевые порядки русских войск XI–XII вв. //
Ученые записки Московского областного
педагогического института. – Москва,
1954. – Т. 27. – С. 3–24; Кирпичников А. Во-
енное дело на Руси. – Ленинград, 1976. –
С. 5–18; Його ж. Битви Стародавньої Русі
(IX–XIII ст.) // Український історичний
журнал. – 1969. – № 10. – С. 74–84; Історія
українського війська (від княжих часів до
20-х років ХХ ст.). – Львів, 1992. – С. 3–130;
Войтович Л. Князівські династії Східної Єв-
ропи (кінець ІХ – початок ХVI ст.): склад,
суспільна і політична роль. – Львів, 2000. –
С. 414–418; Його ж. Військо і військова ор-
ганізація // Історія української культури: У
5 т. – Київ, 2001. – Т. 2: Українська культу-
ра XIII – середини XVII століть / Відп. ред.
Я. Ісаєвич. – С. 93–108; Його ж. Реформи
армії князями Данилом Романовичем та
Левом Даниловичем у середині XIII ст. //
Вісник Національного університету
“Львівська політехніка”. – Львів, 2006. –
№ 571: Держава та армія. – С. 89–93; Кот-
ляр М. Бойові та похідні порядки галиць-
кого та волинського війська в ХІІ–ХІІІ ст. //
Київська старовина: Науковий істори-
ко-філологічний журнал. – 2004. – № 4. –
С. 3–14; Його ж. Військова справа Київської
Русі. – Київ, 2005.
2 Рыбаков Б. Боевые порядки... – С. 3.
3 Там же.
4 Там же. – С. 3–4.
5 Котляр М. Військова справа... – С. 121.
УДК 355(477.83/.86+477.82)“12/13”
250 Володимир БОЙКО
переживає бурхливий розвиток6. І справді, якщо руське військо на рівних
могло протистояти угорському та польському, арміям австрійського герцо-
га й лицарських орденів, чиє озброєння і військова організація випереджали
тогочасні армії інших країн, то мусило мати не лише не гірше озброєння, а й
організацію та тактичну систему. А. Кірпічніков повернувся до дореволюцій-
ної методології викладу військово-історичних досліджень, яку відкинуто за
радянських часів, але продовжила розвивати європейська історіографія, зо-
крема, до обов’язкового зіставлення рівня розвитку озброєння, структури та
організації війська порівняно з основними суперниками і найрозвиненішими
на той час арміями. Оцінюючи розвиток військової справи на Русі в ХІІІ ст.,
історик дійшов висновку, що в цій царині Галицько-Волинська держава пере-
живала розквіт і значно випереджала сусідів7. Загалом можна констатувати,
що вивчення військової справи на Русі перебуває усе ще в зародковому стані.
Приймаючи попередній висновок А. Кірпічнікова, необхідно основну
увагу приділити розвитку військової справи саме в галицьких та волин-
ських землях, які через своє географічне розташування мали найактивні-
ші контакти із західними сусідами, що сприяло знайомству з передовою
європейською технікою, озброєнням і технологією його виробництва, вій-
ськовою фортифікацією й застосуванням інженерних машин для оборони
та здобуття укріплень, давало змогу запозичення та розвитку. Це ж стосу-
ється і змін у структурі й організації військ, їх використанні на полі бою.
Наступним етапом мало би стати порівняння стану військової справи в
інших руських землях зі синхронним за часом її розвитком у Галицько-Во-
линській державі. Зрозуміло, що подібне завдання потребує ґрунтовного
дослідження усіх аспектів військової справи. Тому тут зупинимося лише на
одному з головних – бойових і похідних порядках.
У джерелах формування бойових порядків руського війська позначе-
но терміном изпълчити, тобто організувати рать у полки, розташувавши
їх на полі бою за певним порядком8. Проте, як ствердив М. Котляр, термін
изрѧдити в літописах, що описують події другої половини XII–XIII ст., тра-
пляється чи не частіше, ніж традиційне исполчити9. Так, у 1275 р. під час
спільного походу військ князя Лева Даниловича з татарами проти литов-
ців, союзники, дочекавшись сходу сонця, “…начаша изрѧживати полкы...”10.
Отже, з інформації літописів можна стверджувати, що вищим з’єднанням
у галицько-волинському війську (як і військах інших земель) був полк. Таке
з’єднання не було постійним, а формувалося безпосередньо напередодні
битви – перед її початком.
Полк, зазвичай, очолював князь із досвідченим воєводою, який часто
фактично командував, особливо тоді, коли у князя не вистачало бойово-
го досвіду. Так, наприклад, у знаменитій битві 1245 р. поблизу Ярослава*
6 Кирпичников А. Куликовская битва. –
Ленинград, 1980. – С. 22.
7 Его же. Военное дело... – С. 7.
8 Котляр М. Військова справа... – С. 122.
9 Там само.
10 Ипатьевская летопись // Полное со-
брание русских летописей. – Москва,
1962. – Т. 2. – Стб. 872.
* Ярослав – місто на лівому березі
Сяну; нині – м. Ярослав (Підкарпатське
воєводство, Польща).
251БОЙОВІ ТА ПОХІДНІ ПОРЯДКИ ГАЛИЦЬКОГО І ВОЛИНСЬКОГО ВІЙСЬК…
до молодого князя Лева Даниловича, який очолював один із полків, при-
ставлено боярина Василька Гавриловича із завданням оберігати княжича й
утримувати від поспішних та нерозважливих вчинків на полі бою11.
Полк складався з підрозділів, сформованих за територіальним прин-
ципом, тобто зібраних з однієї землі (уділу, волості) чи, навіть, із різних, але
сусідніх територій. Такі підрозділи називалися стягами, або хорогвами12.
Полк міг мати від 3 до 5 стягів, а іноді й більше. На відміну від полків, стяги
комплектувалися уже на місцях збору військ і залишалися постійними на
весь час кампанії. Їх очолював правитель або намісник волості, тобто князь
чи боярин. На думку А. Кірпічнікова, стяги як окремі підрозділи почали
використовувати не пізніше другої половини XII ст.13 Надалі це вже було
правилом. Наприклад, у складі об’єднаної польсько-литовської армії під
час Грюнвальдської битви 15 липня 1410 р. польський хроніст Ян Длугош
перерахував хоругви Холмської, Галицької, Подільської, Теребовельської,
Львівської, Перемишльської та інших українських земель14.
Стяги формувалися зі списів (початково копье, кopue, kopie – польськ.),
вперше згаданих у літописі під 1153 р., знаних ще з джерел XVI ст.15 Від
с ередини XIV ст. цей найменший підрозділ був у всіх європейських ар-
міях16. До спису входив кінний лицар (боярин, гридь чи отрок) зі своїми
лучниками, зброєносцями та пажами. Кількість воїнів у списі залежала від
розмірів лену самого державця.
Враховуючи, що полк, який мав у своєму складі 900 списів, нарахову-
вав понад 7 тис. бійців і за аналогією з чисельністю списів у польських та
німецьких землях, на думку Леонтія Войтовича, в галицько-волинському
війську ці підрозділи мали від 3 до 20 воїнів17. Спис у складі важкоозбро-
єного лицаря-списоносця, 2 лучників чи арбалетника і зброєносця – всіх
кінних – класичне явище для середньовічної Центрально-Східної Європи18.
Кількість списів у стязі не була регламентована й залежала від території
уділу чи волості, в якій стяг формувався.
Так було і в інших європейських країнах. Тільки за реформою Карла
VII (1422–1461) у Франції вперше встановлена постійна чисельність списа –
8 воїнів у складі лицаря, 2 панцирників-сержантів, 3 зброєносців у легших
панцирах і 2 лучники19. Усі вони були кінними.
Організаційна структура руського війська відповідала європейським ли-
царським військам. І спис (“Lance”, “Spies”, “Gleve”), і стяг (“Banner”), і полк
(“Bataille”) були поширеними тактичними підрозділами в усіх тогочасних
європейських державах. Важко визначити, хто і від кого запозичив цей склад
11 Войтович Л. Князь Лев Данило-
вич (Славетні постаті Середньовіччя. –
Вип. 1). – Львів, 2012. – С. 10.
12 Кирпичников А. Куликовская битва. –
С. 24.
13 Там же. – С. 23.
14 Длугош Я. Грюнвальдская битва. –
Москва; Ленинград, 1962. – С. 89.
15 Рыбаков Б. Военное дело... – С. 404;
Войтович Л. Реформи армії... – С. 89.
16 Дельбрюк Г. История военного искус-
ства в рамках политической истории. –
Москва, 1933. – Т. 3. – С. 151.
17 Войтович Л. Реформи армії... – С. 90.
18 Кирпичников А. Куликовская битва. –
С. 22.
19 Войтович Л. Реформи армії... – С. 90.
252 Володимир БОЙКО
замість давнішої десяткової структури народних ополчень (десятки, сотні, ти-
сячі). Ускладнення озброєння, найперше захисного, та його чимала вартість
призвели до переходу від ополчення до лицарського війська, формованого з
бенефіцій та феодів. Іншої системи, втім і на Русі, просто не могло бути20.
Безпосередньо в битвах і в галицьких, й у волинських військах спочат-
ку, напевно, використовували давній руський бойовий порядок – поділ усіх
сил на три частини: головний або великий полк – чело і два флангових, біч-
них – крылья21. Таке триєдине розташування полків, на думку Б. Рибакова,
вперше описано в літописі під 1024 р. (битва Ярослава Мудрого з братом
Мстиславом біля Листвена*)22. Пізніше кількість полків збільшилася до
п’яти – додалися передовий (перед) та сторожовий (сторожжя)23.
Виникнення передового полку пов’язане з появою у XІІ ст. нової так-
тичної одиниці – легкої кавалерії, стрельцов. Це була спроба використати
ополчення з вільних селян (смердів) подібно до англійських лучників, які
також набиралися з вільних селян (фригольдерів). Звичайно, стрільці, ді-
ючи попереду, не порушували тричленного бойового складу й мали основ-
ним завданням розладнати бойовий порядок противника перед атакою
головних сил або ж заманити його розіграною втечею.
Сторожа була своєрідним “вільним” елементом бойового шикування й
могла довільно переміщатися як вздовж фронту, так і в глибину шикування
воїнів, не порушуючи його24. Очевидно, що завдання такого полку більше
стосувалося маршів, під час яких основна частина війська рухалася без до-
спіхів під охороною сторожового полку. А в битвах останній використову-
вали для підсилення, або ж як загальний резерв.
Перед початком кожного маршу вперед обов’язково висилали стежі зі
складу того ж сторожового полку, які нав’язували бій з такими ж сторо-
жами противника і намагалися захопити полоненого з метою отримання
інформації про переміщення та чисельність ворожого війська. Наприклад,
у 1259 р. під час походу еміра Бурундая король Данило Романович вислав
сторожу з метою дізнатися місцеперебування основних сил темника25.
Тричленний поділ застосовувало й волинське військо в битві з угорця-
ми біля м. Шумська в 1233 р., і військо князя Лева Даниловича з татарами
в поході проти литовців 1275 р. Його відзначено і в багатьох інших битвах,
описаних на сторінках Галицько-Волинського літопису. У згаданій знамени-
тій битві галицько-волинського війська проти підтриманого угорсько-поль-
ською коаліцією претендента Ростислава Михайловича біля Ярослава (1245)
20 Войтович Л. Вiйсько... – С. 93–108;
Його ж. Феодалізм в українських землях:
проблеми існування і періодизації // Істи-
ну встановлює суд історії. Збірник на по-
шану Федора Павловича Шевченка. – Київ,
2004. – Т. 2: Наукові студії. – С. 385–394.
21 Рыбаков Б. Боевые порядки... – С. 6;
Войтович Л. Військо... – С. 105–106; Кот-
ляр М. Військова справа... – С. 123.
* Листвен – місто в Чернігівській землі
на правому і лівому березі верхів’я Боло-
воса; нині — два городища біля с. Мало-
го Листвена Ріпкинського р-ну Чернігів-
ської обл.
22 Рыбаков Б. Боевые порядки... – С. 6.
23 Ипатьевская летопись. – Стб. 662.
24 Котляр М. Військова справа... –
С. 137.
25 Ипатьевская летопись. – Стб. 848.
253БОЙОВІ ТА ПОХІДНІ ПОРЯДКИ ГАЛИЦЬКОГО І ВОЛИНСЬКОГО ВІЙСЬК…
галицько-волинське військо складалося з п’яти полків. Ця битва, на думку
А. Кірпічнікова, – не тільки приклад високого військового вміння воїнів князя
Данила Романовича, а й показник нових прийомів ведення бою, пов’язаних
із зростанням оперативної самостійності тактичної одиниці – полку26.
Але це був перехідний період, коли основними залишалися все ті ж три
полки. Тричленний поділ військ на полки застосувався, на думку М. Котля-
ра, у XII – першій половині XIII ст.27. Те, що передовий і сторожовий полки
упродовж XIII ст. набували все більшої значущості та самостійності, в на-
ступному столітті привело до змін у поділі війська. Тож у битвах XIV–XV ст.
армії найчастіше ділилися уже на 5 полків, хоча були випадки поділу на
один, два, чотири чи шість28.
Щодо конфігурації бойових порядків серед дослідників немає од-
ностайності. Згідно з версією Б. Рибакова, найоптимальнішою формою
бойового порядку був клин29. Принцип клину поширювався на весь по-
рядок армії, надаючи легкість маневрування полком другого ешелону. Це
було зумовлено тим, що навіть за найтіснішого руху полків, коли крила
йшли вслід за чолом, усередині бойового порядку залишався трикутний
порожній простір, який дозволяв здійснити швидке введення до бою за-
дніх полків30. Тобто, руський бойовий порядок не був непорушним і не-
здатним до різкої зміни. Але з цим навряд чи можна погодитися. Радше,
конфігурація залежала від поля битви та війська противника. Найяскра-
віший тому приклад – битва поблизу Ярослава, коли розташування військ
взагалі було оригінальним: полк претендента на галицький престіл Рос-
тислава Михайловича на початку бою прагнув завдати удару головному
полку князя Данила Романовича, тоді як польський полк князя Болеслава
Сором’язливого мав нейтралізувати волинський полк князя Василька Ро-
мановича. Угорський полк бана Фільнія, з одного боку, і полк князя Лева
Даниловича – з іншого, зайняли позиції у другій лінії і вступили в бит-
ву на прикінцевому етапі. Зауваживши маневр князя Ростислава та роз-
гадавши його наміри, Данило Романович кинув проти нього передовий
полк двірського Андрія, який, мабуть, пройшов в між полками Данила та
Василька Романовичів31.
Долю ж битви вирішували не так зіткнення бойових порядків головних
сил, як рукопашні сутички окремих воїнів. Упродовж XIII–XIV ст. вишкіл
та озброєння поодиноких воїнів були вирішальними для результату бою. У
зіткненні, на думку А. Кірпічнікова, головне зламати бойовий порядок вій-
ська, розладнати стрій, а не повністю знищити противника, що було прак-
тично нереально32. Оскільки коні, які несли власні доспіхи та важкоозбро-
єних лицарів з їхнім спорядженням, швидко втомлювалися, організувати
переслідування противника, що відступав чи втікав, було можна тільки
при збереженні свіжих резервів, що траплялося вкрай рідко.
26 Кирпичников А. Военное дело... –
С. 7–8.
27 Котляр М. Військова справа... –
С. 125.
28 Войтович Л. Князівські династії... –
С. 475.
29 Рыбаков Б. Боевые порядки... – С. 14.
30 Там же. – С. 16.
31 Ипатьевская летопись. – Стб. 803.
32 Кірпічніков А. Битви... – С. 76.
254 Володимир БОЙКО
Зрозуміло, лицарське військо, сформоване з професіоналів, завдяки
озброєнню і вишколу мало безперечні переваги над будь-яким ополченням,
незважаючи на його чисельність. Так сталося в 1252 р. під час походу князя
Данила Романовича на ятвягів*. У них, мабуть, забракло мужності розпо-
чати бій, коли вони побачили, як воїни галицько-волинського війська при-
готувалися до битви: “…щитѣ же ихъ ӕко зарѧ бѣ, шоломъ же ихъ ӕко сл ҃нцю
восходѧщоу, копиемь же ихъ дрьжащимъ в роуках ̑ ӕко тръсти мнози...”33.
На жаль, літописи зберегли дуже мало переказів про похідні порядки
не тільки галицького і волинського, а й усього давньоруського війська. До-
стеменно відомо, що військові походи відбувалися як взимку, так і в літню
пору. Швидкість маршу залежала, насамперед, від обтяження війська обо-
зом, де перебували продукти, фураж і захисне спорядження, яке воїни одя-
гали безпосередньо перед боєм. Взагалі ж, денний перехід кінного війська
сягав приблизно 50 км, а максимальна швидкість – 120 км за добу (без обо-
зу, з запасним конем). Правда, щодо останнього висновку Б. Рибакова є сер-
йозні сумніви, оскільки такий темп можна було витримати не більше дня.
Крім звичних маршів, при пересуванні війська практикували і фор-
совані марші без обозу – изгоном, вборзе. Тоді забезпечували військо про-
віантом і фуражем “зажитники”, яких заздалегідь висилали до переду.
Водночас вони проводили і розвідку34. Але такі випадки траплялися рідко.
Звичайно, їх зумовлювали неординарні обставини, коли виникала пробле-
ма транспортування бойових обладунків: адже, крім сторожі, на марші в
доспіхах ніхто не пересувався. Їх везли на возах і це, навіть із заміною ко-
ней, впливало на швидкість35.
Повідомлення Галицько-Волинського літопису про великі кампанії
князів проти західних сусідів зафіксували і певні особливості похідного
порядку галицького та волинського війська. Так, 1243 р., воюючи з краків-
ським князем Болеславом Сором’язливим, князі Данило та Василько “вни-
доста во землю Лѧдьскоую четырми дорогами . самъ Данило ваева ѡколо Лю-
блина. А Василко по Изволи и по Ладѣ ѡколо Бѣлое. Дворьскыи же Ѡндрѣи
по Сѧноу, а Вышата воева Подъгорье”36. Іншого разу володимирський князь
Володимир Василькович, який у 1282 р. втрутився до міжусобної боротьби
мазовецьких князів – братів Конрада і Болеслава, виславши військову до-
помогу Конраду, “…поиде своим ̑ полкомъ, а Желиславъ своим ̑ полкомъ, а До-
унаи своимъ полкомъ. Кондратъ же кнѧзь с Лѧхы своимъ полкомъ, а Тюима
свомъ полком ̑”37. Як звернув увагу М. Котляр, князі та воєводи вели власні
полки в чіткому порядку, за певним планом, не дозволяючи розбрестися
територією, якою проходили38. Тільки суворе дотримання дисципліни і
* Ятвяги – прусське плем’я, що жило
між середнім правобережжям Нарева і
середнім лівобережжям Німану, нині це
територія північної половини Підлясь-
кого та східної частини Вармінсько-Ма-
зурського воєводств у Польщі та півден-
но-західна частина Литви.
33 Ипатьевская летопись. – Стб. 813.
34 Рыбаков Б. Военное дело... – С. 407.
35 Там же. – С. 407.
36 Ипатьевская летопись. – Стб. 795–
796.
37 Там же. – Стб. 885.
38 Котляр М. Військова справа... –
С. 137.
255БОЙОВІ ТА ПОХІДНІ ПОРЯДКИ ГАЛИЦЬКОГО І ВОЛИНСЬКОГО ВІЙСЬК…
39 Ипатьевская летопись. – Стб. 882.
недопущен ня відхилення від прийнятих планів маршів у поєднанні з по-
стійною розвідкою, яка мусила забезпечувати зв’язок між окремими полка-
ми, могли гарантувати загальний успіх.
Порушення маршу і відхилення від наперед спланованих маршрутів
загрожувало великою небезпекою. Так, під час спільного з татарами по-
ходу на Сандомирщину в 1280 р. воїни князя Лева Даниловича “…начаша
росходитисѧ воеватъ. Бъ ҃ оучини над нимъ волю свою. оубиша бо Лѧховѣ. ѿ
полкоу его. многъı боӕръı и слоуги добрѣѣ. И Татаръ часть оубиша и тако
возвратисѧ Левъ назадъ с великъıмь бещестьемь”39.
Підсумовуючи, можна ствердити: розвиток військової справи в галиць-
ких та волинських землях відбувався синхронно й аналогічно до відпо-
відних процесів у сусідніх європейських країнах; значні зусилля галиць-
ко-волинських князів, зокрема короля Данила Романовича та князя Лева
Даниловича, з переоснащення і реорганізації війська дали добрі резуль-
тати, забезпечивши успіхи в походах проти найближчих сусідів, зокрема
угорських, польських і чеських військ. Не буде перебільшенням також ви-
знати, що бойові та похідні порядки галицького й волинського війська в
XIII–XIV ст., тактика та організація військової справи загалом перебували
на високому рівні, який відповідав рівню найближчих сусідів, передових у
цьому плані європейських країн.
Львівський національний університет імені Івана Франка
|