Коли і хто заснував місто Черкаси?

Походження назви міста Черкаси, розташованого на правому березі Дніпра, завжди становило інтерес для істориків. Це було пов’язане з тим, що топонім за формою нагадував етнонім черкес, розповсюджений на Північному Кавказі. Саме це і породило в історичній літературі XVI–XVIII ст. легенди, згідно з...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2014
1. Verfasser:	Бубенок, О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2014
Schriftenreihe:	Княжа доба: історія і культура
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94015
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Коли і хто заснував місто Черкаси? / О. Бубенок // Княжа доба: історія і культура. — 2014. — Вип. 8. — С. 299-317. — Бібліогр.: 103 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-94015
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-940152016-02-06T03:01:53Z Коли і хто заснував місто Черкаси? Бубенок, О. Походження назви міста Черкаси, розташованого на правому березі Дніпра, завжди становило інтерес для істориків. Це було пов’язане з тим, що топонім за формою нагадував етнонім черкес, розповсюджений на Північному Кавказі. Саме це і породило в історичній літературі XVI–XVIII ст. легенди, згідно з якими: 1) етнонім Черкаси з’явився у Середній Наддніпрянщині ще в XII ст. і був пов’язаний з Чорними Клобуками; 2) на початку XIV в. фортецю Черкаси заснував литовський князь Гедімін, назву якій дали переселені ним з Кавказу адиги-“черкаси”; 3) фортецю Черкаси заснували в XIII–XIV ст. мігранти-“черкаси” з Курського князівства, які до того прийшли з П’ятигір’я на Кавказі. Незважаючи на те, що всі ці легенди мали ідеологічне підґрунття, не можна заперечувати можливостей таких переселень адигів. Дані археології і повідомлення Плано Карпіні та Григорія Пахимера дозволяють вважати, що це поселення могло бути засноване між 1246 р. і 1270 р. вже при перших ханах Золотої Орди, тобто ще до утвердження правителя Ногая у Північному Причорномор’ї. Топонімічні назви в литовських люстраціях від 1552 р. дозволяють говорити про присутність тоді у Середній Наддніпрянщині адигів – вихідців з Північного Кавказу, яких у ХІІІ–XVI ст. називали “черкасами” або “п’ятигорцями”. Отже, ця міграція мала сприяти тому, що спочатку там виникло поселення Черкаси, назва якого в XIV ст. передалася литовському місту, що виникло там само. The article analyses origins of the name of Cherkasy, the city located on the right bank of Dnieper river. The name has drawn attention of many historians, as it reminds the ethnonym “Circassian” (Cherkess in Eastern Slavic and Turk languages), denoting the people from the North Caucasus. This generated several legends in historical literature of the 16th–18th centuries: 1) ethnonym Cherkasy appeared in the Middle Dnieper basin in the 12th century and was related to the Chorni Klobuky; 2) the fortress Cherkasy was founded by the Lithuanian prince Gediminas in the early 14th century and named after the Adyghe-Circassians resettled by him; 3) the fortress Cherkasy was founded in the 13th–14th centuries by the migrating Circassians from the Kursk principality, who originally came from the “Land of Five Mountains” in the Caucasus. Even though these legends had an ideological basis, there are reasons that allow us to presume the possibility of the Adyghe migration. The archaeological data and information of Plano Carpini and Grigorius Pakhimer permit us to suppose that between 1246 and 1270, in the times of the fi rst Golden Horde Khans, that is, before Nogai started ruling in the North Black Sea region, the Adyghe migrants could found a settlement. The toponyms in the Lithuanian documents of 1552 permit us to talk about the presence of the Adyghe, natives of the North Caucasus, referred to as Circassians or Petyhorcy in the 13th–16th centuries. Thus, this migration could assist initial establishment of a settlement Cherkasy, whose name could be transferred to the Lithuanian town founded at the same place in the 14th century. 2014 Article Коли і хто заснував місто Черкаси? / О. Бубенок // Княжа доба: історія і культура. — 2014. — Вип. 8. — С. 299-317. — Бібліогр.: 103 назв. — укр. 2221-6294 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94015 94(477.16-25)“12/13” uk Княжа доба: історія і культура Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
description	Походження назви міста Черкаси, розташованого на правому березі Дніпра, завжди становило інтерес для істориків. Це було пов’язане з тим, що топонім за формою нагадував етнонім черкес, розповсюджений на Північному Кавказі. Саме це і породило в історичній літературі XVI–XVIII ст. легенди, згідно з якими: 1) етнонім Черкаси з’явився у Середній Наддніпрянщині ще в XII ст. і був пов’язаний з Чорними Клобуками; 2) на початку XIV в. фортецю Черкаси заснував литовський князь Гедімін, назву якій дали переселені ним з Кавказу адиги-“черкаси”; 3) фортецю Черкаси заснували в XIII–XIV ст. мігранти-“черкаси” з Курського князівства, які до того прийшли з П’ятигір’я на Кавказі. Незважаючи на те, що всі ці легенди мали ідеологічне підґрунття, не можна заперечувати можливостей таких переселень адигів. Дані археології і повідомлення Плано Карпіні та Григорія Пахимера дозволяють вважати, що це поселення могло бути засноване між 1246 р. і 1270 р. вже при перших ханах Золотої Орди, тобто ще до утвердження правителя Ногая у Північному Причорномор’ї. Топонімічні назви в литовських люстраціях від 1552 р. дозволяють говорити про присутність тоді у Середній Наддніпрянщині адигів – вихідців з Північного Кавказу, яких у ХІІІ–XVI ст. називали “черкасами” або “п’ятигорцями”. Отже, ця міграція мала сприяти тому, що спочатку там виникло поселення Черкаси, назва якого в XIV ст. передалася литовському місту, що виникло там само.
format	Article
author	Бубенок, О.
spellingShingle	Бубенок, О. Коли і хто заснував місто Черкаси? Княжа доба: історія і культура
author_facet	Бубенок, О.
author_sort	Бубенок, О.
title	Коли і хто заснував місто Черкаси?
title_short	Коли і хто заснував місто Черкаси?
title_full	Коли і хто заснував місто Черкаси?
title_fullStr	Коли і хто заснував місто Черкаси?
title_full_unstemmed	Коли і хто заснував місто Черкаси?
title_sort	коли і хто заснував місто черкаси?
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2014
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94015
citation_txt	Коли і хто заснував місто Черкаси? / О. Бубенок // Княжа доба: історія і культура. — 2014. — Вип. 8. — С. 299-317. — Бібліогр.: 103 назв. — укр.
series	Княжа доба: історія і культура
work_keys_str_mv	AT bubenoko koliíhtozasnuvavmístočerkasi
first_indexed	2025-07-07T00:01:59Z
last_indexed	2025-07-07T00:01:59Z
_version_	1836944216830246912
fulltext	Олег БУБЕНОК КОЛИ І ХТО ЗАСНУВАВ МІСТО ЧЕРКАСИ? У сучасній вітчизняній медієвістиці є ще чимало проблем, що потре- бують подальшого дослідження. Поміж ними варто виділити питання, пов’язані з виникненням міста Черкаси, розташованого на правому березі Дніпра на південь від Києва. Його походження ще й досі не з’ясоване, не дивлячись на те, що історіографія самого сюжету має понад двісті років. Причина цього в ідеологічній заанґажованості тих дослідників, які вдава- лися до зазначеної проблеми. На жаль, ця тенденція зберігається надалі. Перший напрям у відповідних студіях можна вважати панславістським і він набув поширення насамперед серед деяких сучасних українських до- слідників. За їхньою логікою, топонім Черкаси має місцеве слов’янське по- ходження, бо “черкасами” за часів пізнього Середньовіччя сусіди називали українців у Центральній та Східній Україні. До того ж, всупереч даним пи- семних джерел, окремі автори стверджують, що адигів Північного Кавка- зу називали “черкесами”, а українських козаків – “черкасами”. Це, на їхню думку, не одне і те ж. На жаль, вони навіть не намагалися переглянути хоча б опубліковані джерела, бо в російських актових документах від XIV ст. по XVIII ст. адизьке населення Північного Кавказу також називалося “черка- си”1. Окрім того, ці скептики взагалі не в змозі подати будь-яку етимологію назви Черкаси і не можуть пояснити, чому топонім і етнонім співпадають. З іншого боку, якщо зазначена група дослідників визнає неслов’янське по- ходження етноніма та топоніма Черкаси, це ніби змусить їх погодитися з тим, що біля витоків українського козацтва були вихідці з Північного Кавказу, а не зі слов’янського середовища. Можна лише уявити, наскільки важким ударом для них може стати визнання цього факту, бо такі скепти- ки здатні заперечувати не лише присутність у Середньовіччі на території України кавказців, а й аланів та навіть тюрків. Складається враження, що ситуація з назвою Черкаси починає нагадувати запеклу боротьбу норма- ністів та антинорманістів навколо походження терміна Русь. Є навіть дослідники, які вважають етнотопонім Черкаси наслідком пе- ребування у Центральній Україні аланів, відкликаючись при цьому до ала- но-осетинської етимології етноніма черкеси, що її запропонував, наприклад, Макс Фасмер. Він пов’язував походження етнонімів касог і черкес зі скоро- ченими формами осетинського caerkasaeg (від caeraes “орел” із charkas)”2. 1 Кабардино-русские отношения в XVI–XVII в. – Москва, 1957. – Т. 1. 2 Фасмер М. Этимологический словарь русского языка. – Москва, 1986. – Т. 2. – УДК 94(477.16-25)“12/13” 300 Олег БУБЕНОК У даному разі складається враження про стосунок цих етнічних назв до то- темної тварини, що можна спостерігати в багатьох народів. Проте писемні джерела відзначають зовсім протилежну ситуацію: спочатку вживали термін касог і лише в середині ХІІІ ст. адигів почали позначати терміном черкас. До цього варто додати, що термін черкес на Північному Кавказі предки осетинів не використовували ні як самоназву, ні як позначнення сусідів. Осетини ще й досі називають сусідів-кабардинців каесаег, каесгон3, а не черкес або черкас. Щодо походження назви черкаси існують дуже курйозні гіпотези. Так, ще в 60-х роках минулого століття в “Українській радянській енциклопедії” стверджувалося: “Виникнення поселення, як і самої назви “Черкаси”, в пев- ній мірі пов’язане із клобуками чорними, яких в одному списку “Повісті временних літ” названо “чернъасы”4. Дивно, що тут притягають асів, у яких традиційно бачать аланів. З цього приводу Олександр Стрижак зазначив: “Безпідставність такої етимології неважко довести: ні давньоруська, ні її спадкоємці – українська, російська чи білоруська мови – не знають перехо- ду приголосної Н у К... Якби таке слово (“чернъасы” чи “чернъясы”) існува- ло коли-небудь, то утворена від нього назва міста мала б форму “Чернаси” або “Черняси”, чого не засвідчено у жодному із документів... “чернъаси” – це плід фантазії авторів відповідної статті “УРЕ”5. Однак у свій час гіпотеза про походження назви міста Черкаси від “чорних клобуків”, тобто торків і берендеїв, набула популярності. Її твор- цем можна вважати відомого російського історика XVIII–XIX ст. Мико- лу Карамзіна, який пов’язував появу назви “Черкаси” у Наддніпрянщині з “Торками і Берендеями” домонгольського періоду. Свою гіпотезу М. Ка- рамзін обґрунтував так: “И так Козаки были не в одной Украйне, где имя их сделалось известно по Истории около 1517 года; но вероятно, что оно в Росии древнее Батыева нашествия, и принадлежало Торкам и Берендеям, которые обитали на берегах Днепра, ниже Киева. Там находим и первое жилище Малороссийских Козаков. Торки и Берендеи назывались Черка- сами: Козаки также. Вспомним Касогов, обитавших, по нашим летописям, между Каспийским и Черным морем; вспомним и страну Казахию, по- лагаемую Императором Константином Багрянородным в сих же местах; прибавим, что Оссетинцы и ныне именуют Черкесов Касахами: столько обстоятелств вместе заставляют думать, что Торки и Берендеи, называясь Черкасами, назывались и Козаками...”6. Проте відоме джерело цієї гіпоте- зи – Воскресенський літопис, складений наприкінці XVI ст. Під 1152(6660) р. у ньому зазначено: “И поиде король с Угры и со Мстиславом Изяславичем, посла же король ко Изяславу, река; “отче! Кланяю ти ся; прислал еси ко С. 206–207; Его же. Этимологический словарь русского языка. – Москва, 1987. – Т. 4. – С. 344. 3 Абаев В. И. Историко-этимологиче- ский словарь осетинского языка. – Ленин- град, 1958. – Т. 1. – С. 588–589; Волкова Н. Г. Этнонимы и племенные названия Север- ного Кавказа. – Москва, 1973. – С. 20–21. 4 Українська радянська енциклопе- дія. – Київ, 1964. – Т. 16. – С. 118. 5 Стрижак О. С. Назва веде до гли- бин // Молодь України. – 27 серпня 1967. 6 Карамзин Н. М. История государства Российского. – Санкт-Петербург, 1892. – Т. 5. – С. 243. 301КОЛИ І ХТО ЗАСНУВАВ МІСТО ЧЕРКАСИ? мне про обиду Галичьскаго князя, и яз ти зде уже пошел, а ты поиди часа того, и не положим того на себе, но нас как с ним Бог исправит”. Изяслав же то слышав, скопя свою дружину поиде, поима с собою Вячеславль полк весь, и все Черные Клобуки, еже зовутся Черкасы...”7. З цього приводу варто зазначити, що в деяких тюркомовних народів набули поширення родоплемінні назви аналогічного типу: рід черкеш ала- бугатських татар (ногайців) у низинах Волги, рід черкес-черкеш-серкеш покоління бауле племені алчин Молодшого жуза казахів8. Окрім того, вар- то згадати про рід серкеш узбеків-локайців9. Проте в домонгольський час етноніми на кшталт черкес-черкас жодного разу не згадані в писемнных джерелах. Але до цього варто додати, що дані археології та топонімії свід- чать: після монгольської інвазії у середині ХІІІ ст. чорні клобуки залишили Правобережжя Середньої Наддніпрянщини, а їхнє місце посіли половці, які повернулися у другій половині XIIІ ст. з Угорщини10. Що стосується ранньої дати Воскресенського літопису – XII ст., то О. Стри- жак прокоментував це так: “Проте черкаси як інша назва “чорних клобуків” у жодному з давніших або пізніших списків літопису не згадується. Дуже ймовірно, що це “творчість” одного з переписувачів (Воскресенський літопис складено наприкінці XVI ст., коли вже теж міркували про походження Чер- кас)”11. До того ж, торчесько-береднейська гіпотеза так і не пояснює, чому за часів пізнього Середньовіччя італійські та російські автори фіксують черкасів також на Північному Кавказі, де, як відомо, торків і берендеїв не було. Прихильники ж останнього напряму, навпаки, вірять у зв’язок україн- ського топоніма Черкаси з назвою адигів Північного Кавказу. Ідея про те, що сюди могли переселити адигів з Північного Кавказу правителі Золотої Орди наприкінці XIII ст., була дуже популярною серед істориків Російської імперії у XVIII–XIX ст. (Васілій Татищев, Афанасій Шафонський, Іван Болтін, Дми- тро Бантиш-Каменський, Александр Рігельман). Необхідно відзначити, що ця гіпотеза є більше історіографічним курйозом XVIII ст. і не підкріплена ніяки- ми відсиланнями до історичних джерел. Але вона була настільки популярною серед істориків XVIII–XIX ст., що навіть стала підставою для написання кілька десятиліть тому спеціальної історіографічної статті Володимира Горленка12. 7 Воскресенская летопись // Полное со- брание русских летописей (далее – ПСРЛ). – Санкт-Петербург, 1856. – Т. 7. – С. 56. 8 Востров В. В., Муканов М. С. Родопле- менной состав и расселение казахов (конец XIX – начало XX вв.). – Алма-ата, 1968; Бу- шаков В. А. Етнонім черкас (до семантичної типології етнонімів) // Тези доповідей між- народної наукової конференції “ІХ сходо- знавчі читання А. Кримського”, м. Київ, 1–2 червня 2005 року. – Київ, 2005. – С. 83. 9 Кармышева Е. К. Узбеки-локайцы юж- ного Таджикистана. – Душанбе, 1954. – С. 99–100. 10 Федоров-Давыдов Г. А. Кочевники Вос- точной Европы под властью золотоордын- ских ханов. – Москва, 1966. – С. 153; Толоч- ко П. П. Кочевые народы степей и Киевская Русь. – Киев, 1999. – С. 107; Отрощенко В. В., Вовк Т. А. Зотолотоординський період в історії половців // Етноси України. Тюрк- ський світ. – Київ, 2000. – С. 81–89; Отро- щенко В. В. Угорська тема в біографії шля- хетного кипчака з Чингульської Могили // Східний світ. – 2012. – № 1. – С. 103–107. 11 Стрижак О. С. Звідки назва міста // Українська мова та література в школі. – 1968. – № 2. – С. 82. 12 Горленко В. Ф. Об этнониме черка- сы в отечественной науке конца XVIII – 302 Олег БУБЕНОК Із сучасних українських дослідників, окрім нього, на можливість такої мігра- ції вказував також О. Стрижак13 та деякі інші вчені. Дана гіпотеза, за зрозу- мілих причин, знайшла чимало прихильників на Північному Кавказі. Так, кабардинські лінгвіст Джамалдін Коков й історик Нуралі Шафієв навіть не сумніваються у тому, що місто Черкаси на Дніпрі заснували адиги-черкеси, які переселилися сюди з Кавказу14. Окрім того, на сучасному етапі завдяки Інтернету аматори-історики адизького походження почали поширювати ідеї про нібито дуже істотний внесок черкасів-адигів у розвиток предків україн- ців за часів розвинутого та пізнього Середньовіччя. Вони знаходять “адизькі” слова у лексиці української мови, хоча в багатьох випадках уже давно дове- дено слов’янське походження такої лексики. Окрім того, ці автори вважють, що багато політичних діячів України мали адизьке (кавказьке) походження, наприклад, гетьман Іван Мазепа. Коротше кажучи, за їхньою логікою, де тра- плялася назва Черкаси, це є частина “Великої Адигеї”. Звісно, такий підхід викликає справедливе обурення українських істориків, але не дає змоги без упередження підійти до з’ясування дійсно цікавої наукової проблеми. Що стосується останньої гіпотези, то вона оформилася серед російських істориків у XVIII – на початку XIX ст., тобто тоді, коли минуло більш ста ро- ків від офіційного приєднання Малоросії та Кабарди до Московської держа- ви. Виходить, що автори цієї гіпотези прагнули обґрунтувати права Росії як на Україну, так і Черкесію, бо, за з їхніми твердженнями, українці і черкеси мали спільне походження. Про те, що це гіпотеза з суто ідеологічних під- ґрунтям, може свідчити зовсім протилежна легенда. Так, у XVIII ст., коли між Російською й Османською імперією точилися суперечки щодо подаль- шої долі Кабарди, в московських архівах дуже швидко знайшли датований 1732 р. документ, у якому збереглася записана нібито від черкесів легенда, що “кабардинцы были родом из Малой России и принадлежат России”15. Але повернемося до офіційної російської легенди про заснування міста Черкаси у Надніпрянщині. Відповідно до неї, татарський баскак у Курському князівстві переселив черкесів (черкасів) з Пятигір’я на Кавказі до своїх володінь. Проте ці переселенці робили багато шкоди курському князеві Олегу, тому той, за згодою хана, вигнав їх з Курського князівства. Ці черкаси переселилися до Наддніпрянщини і заснували біля Канева свою фортецю Черкаси16. При цьому заснування Черкас на Дніпрі російські істо- рики відносили до різного періоду: одні пов’язували його з подіями кінця XIII ст. (1282) – Іван Болтін17, Михайло Антоновський18, автори “Словника первой половины XIX вв. // Советская эт- нография. – 1982. – № 3. – С. 96–107. 13 Стрижак О. С. Звідки назва… – С. 83. 14 Коков Дж. Н. Кабардинские гео- графические названия. Краткий сло- варь. – Нальчик, 1966. – С. 156–157; Шафи- ев Н. Л. История и культура кабардинцев в период позднего средневековья (XIV– XVI вв.). – Нальчик, 1968. – С. 32–33. 15 Кудашев В. Н. Исторические сведе- ния о кабардинском народе. – Нальчик, 1991. – С. 55. 16 Горленко В. Ф. Об этнониме черка- сы... – С. 96–107. 17 Болтин И. Примечание на историю древнюю и нынешнюю России г. Лекрека. – Санкт-Петербург, 1788. – Т. 1. – С. 344–345. 18 Георги И. Г. Описание всех, обитаю- щих в Российском государстве народов. – Санкт-Петербург, 1799. – Ч. 4. – С. 238. 303КОЛИ І ХТО ЗАСНУВАВ МІСТО ЧЕРКАСИ? географічного Російської держави”19, Дмитро Бантиш-Каменський20. Інші ж відносили заснування м. Черкаси до XIV ст. (В. Татіщев21, А. Шафон- ський22, А. Рігельман23 та ін.). При цьому прибічники ранішої дати виходили від даних Воскресенского літопису, в якому дійсно йшлося про напади розбійників в Курському кня- зівстві під 1282 (6791) р., але не було жодної згадки про черкасів24. Як вияви- лося, ми маємо справу з переказом тексту І. Болтіна. У той же час бачимо, що А. Шафонський, А. Рігельман, дотримуючись дати XIV ст., керувалися повідом ленням В. Татіщева. Отже, до російської історіографії сюжет про за- снування м. Черкаси на Дніпрі вихідцями з П’ятигір’я впровадили В. Татіщев та І. Болтін. Однак хто був першим і чому такі розбіжності у датуванні? Якщо придивитися до повідомлення І. Болтіна, то можна побачити, що його досить докладна розповідь є комбінацією повідомлень В. Татіщева і Во- скресенського літопису. Тоді незрозуміло, звідкіля В. Татіщев запозичив цей переказ. Складається враження, що він або використовував текст невідомого нам літопису, або, орієнтуючись на інформацію Воскресенського літопису, ба- гато чого додав від себе. Звернемо увагу на відсутність документів XVI–XVII ст. з бодай натяком на заснування м. Черкас зусиллями біженців з Курського князівства. Однак це можна пояснити тим, що В. Татіщев або його інформа- тор були добре знайомі з топонімією. У XIX в. Микола Маркевич відзначив на Курщині існування назв сіл з етнонімом черкаси: Черкаське, Черкаські Тишки, Черкаська Лозова, Поріччя Черкаське25. Окрім того, сучасний пів- нічнокавкзький дослідник Дж. Коков на території Курської обл. відзначив й інші аналогічні назви: хут. Зеландсько-Черкаська, хут. Черкаси, с. Черкаська Конопелька, тощо26. Безумовно, він має рацію, коли визнає: ці назви “справед- ливо вважаються українізмами і занесені сюди вихідцями з України (у XVI– XVII ст.)”. Питання в тому, чи знав про це В. Татіщев або його інформатор? Проте найбільший інтерес викликає “литовський” варіант цієї леген- ди, записаний у середині XVI ст. Йдеться про люстрацію Канівського зам- ку 1552 р., де сказано: “Початокъ Черкасовъ и Канева. Отъ початку Черкасовъ и Канева уходы по всимъ тымъ рекамъ вольны были Каневъцомъ, бо яко князь великій Литовскій Гедиминъ, завоевавъши надъ моремъ Кафу и весь Перекопъ и Черкассы Пятигорское, и приведъши Черкасовъ часть з княгинею ихъ, посадилъ ихъ на Снепородѣ, а иншыхъ на Днепре, где теперъ Черкасы сидятъ, а Снепородцевъ посадилъ на Днепрежъ у Каневе и сидячи Снепород- це на Днепре у Каневе, предся отъчизны свои по речкамъ инымъ Севирскимъ 19 Словарь географический Российско- го государства. – Москва, 1805. – Ч. 4. – С. 106. 20 Бантыш-Каменский Д. История Ма- лой России. – Москва, 1821. – Т. 1. – С. 109, прим. 21 Татищев В. Н. История Российская. – Москва; Ленинград, 1969. – Т. 1. – С. 320, 324–325, прим. 11. 22 Шафонский А. Черниговского на- местничества топографическое описа- ние… – Киев, 1851. – С. 53. 23 Ригельман А. Летописное повествова- ние о Малой России и ее народе. – Мо- сква, 1847. – Ч. 1. – С. 5–10. 24 Воскресенская летопись. – С. 176– 177. 25 Маркевич Н. О козаках // Чтения Мос- ковского общества истории и древностей российских. – Москва, 1859. – С. 35. 26 Коков Дж. Н. Кабардинские геогра- фические названия. – С. 156. 304 Олег БУБЕНОК уходити не престали”27. На протилежному від м. Черкас лівому березі Дніпра на берегах р. Сліпород, правій притоці Сули, дотепер існує с. П’ятигорці. У даному разі привертає увагу не стільки дата описаної події, бо Геди- мін був литовським князем з 1316 по 1341 р. (тобто територія Черкас ще тоді не входила до складу Литовського князівства), а те, що Гедимін не ходив по- ходом у той час на Крим. Тому, враховуючи це, сто років тому Лев Падалка висловив припущення, що народ “черкаси” та місто Черкаси з’явивилися у Середній Наддніпрянщині після Кримського походу великого литовського князя Вітовта28. Очевидно, дослідник мав на увазі похід 1426 р., внаслідок якого литовський князь не лише захопив Крим, а й дійшов до м. Сарая на Волзі, тобто він проходив повз рівнину Північного Кавказу, де неподалік проживали “черкасы пятигорские”. З огляду на це, може йтися лише про одне з можливих переселень адигів, а не заснування міста Черкаси. Тому потрібно з’ясувати, коли і хто почав згадувати це місто. Перші достовірні нотатки про місто Черкаси з’явилися тільки на межі XV–XVI ст. Так, у написаному в першій половині XVI ст. Супрасльському літопису під 1395 р. зазначено: “Тои же весны князь велики Витовт поиде взя град Житомир и Вручии, и приѣха к нему князь Волидемѣр. Того жь лѣта на осен князь виликии Витовт выведе его ис Киева и дасть ему Копыл, a на Киеве посади князя Скиригаила. Самь же князь великыи Витовт по- иде на Подольскую землю, a князю Скиригаилу повели ити ис Киева ко Черъкасомь и ко Звенигороду. Князь же Скиригаило божиею помощию, великого князя Витовта повелениемь взя Черкасы и Звинигород и возов- ратися пакы ко Киеву”29. Згадано м. Черкаси і в ярлику кримського хана Менглі-Гірея литовському князю Сигізмунду, датованому 1506–1507 рр.30 Наступний документ – цитована люстрація Канівського замку 1552 р. зі свідченням про заснування міста Черкаси за князя Гедиміна з переселен- ням сюди черкасів п’ятигорських31. Наступним є зазначене повідомлення Воскресенского літопису, складеного наприкінці XVI ст., де під 1152 (6660) р. фігурують “Черные Клобуки, еже зовутся Черкасы...”32. У Густинському літопису, написаному вже на початку XVIІ ст., під 1305 р. подано: “Паки Гедиминъ, князь Литовскій, Овруче и Житомиръ взять подъ княземъ Кіевскимъ Станиславомъ. Въ то же время и самого кня- зя Станислава Кіевского, и Лва Луцкого, и Романа Брянского и прочіяхъ порази, и Кіевъ подъ нимъ взятъ и потом Каневъ, Черкасы, Путывль, Брян- ско и Волынь…”33. Тому О. Стрижак не сумнівався, що Черкаси засновано до 1305 р., тобто у XIII ст.34, не дивлячись на те, що Гедимін був литовським 27 Архив Юго-Западной России. – Киев, 1886. – Ч. 7, т. 1. – С. 103. 28 Падалка Л. В. Историческая обста- новка формирования бытового уклада народной жизни на Полтавщине. – Пол- тава, 1910. – С. 42. 29 Супрасльская летопись // ПСРЛ. – Москва, 1980. – Т. 25. – С. 65. 30 Акты, относящиеся к истории За- падной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. – Санкт- Петербург, 1848. – Т. 2: 1505–1544. – С. 4. 31 Архив… – С. 103. 32 Воскресенская летопись. – С. 56. 33 Густинская летопись // ПСРЛ. – Санкт-Петербург, 1843. – Т. 2. – С. 348. 34 Стрижак О. С. Звідки назва міста… – С. 83. 305КОЛИ І ХТО ЗАСНУВАВ МІСТО ЧЕРКАСИ? 35 Козин С. А. Сокровенное сказание (Юань чао би ши). – Москва; Ленинград, 1941. – С. 188–189, 191. 36 Джиованни дель Плано Карпини. Исто- рия Монгалов // Джиованни дель Плано Карпини. История Монгалов. Гильом де Рубрук. Путешествие в Восточные страны / Пер. А. И. Малеина. – Москва; Ленинград, 1957. – С. 57, 72. 37 Барбаро И. Путешествие в Тану // Барбаро и Контарини о России. – Ленин- град, 1971. – С. 108; Волкова Н. Г. Этно- нимы и племенные названия Северного Кавказ а. – Москва, 1973. – С. 24. 38 Волкова Н. Г. Этнонимы и племенные названия... – С. 24. 39 Патраршая Десятая или Никонова летопись // ПСРЛ. – Санкт-Петербург, 1885. – Т. 10. – С. 184. 40 Воскресенская летопись – С. 34; Ника- норовская летопись // ПСРЛ. – Москва; Ле- нинград, 1962. – Т. 27. – С. 71; Сокращенный летописный свод 1493 г. // ПСРЛ. – Т. 27. – С. 252; Сокращенный летописный свод 1495 г. // ПСРЛ. – Т. 27. – С. 331. князем з 1316 по 1341 рр. Надалі назва Черкаси вже не сходила зі сторі- нок історичних документів, ооскільки місто стало одним з адміністратив- них центрів Литовсько-Польської держави і назва черкаси поширилась на українських козаків, які там проживали. Тому варто з’ясувати, коли і де з’явився цей етнонім, що став топонімом, а потім знову етнічною назвою. Багато дослідників вважають, що вперше черкесів згадано в “Таємній історії монголів”, написаній після 1240 р. Там при описі подій між 1219 і 1225 рр. серед народів, які зазнали нападу монголів, згаданий народ Серке- сут, а при описі подій 1228 р. – Сергесут35. Сучасні дослідники одностай- ні, що це і є одна з перших згадок про черкесів. Проте на підставі самого тексту практично неможливо з’ясувати, яка форма етноніма є первісною – черкас чи черкес? Необхідно зважити, що “Таємна історія монголів” була записана старомонгольською мовою за допомогою китайської графіки. Найраніші згадки етноніма в європейських джерелах дають саме вер- сію черкаси. Так, у творі Джованні дель Плано Карпіні “Історія Монгалів”, написаному в 40-х роках ХІІІ ст., перелічені завойовані монголами народи, де згаданий народ Чіркаси. В іншому уривку автор зазначив, що на південь від країни “Команії” поруч з аланами та хозарами проживали Чіркасси36. Навіть ще в XV ст. італійські автори Йосафат Барбаро та Георгій Інтеріано використовували форму Черкас37. Проте вже від XVI–XVII ст. західні євро- пейці почали використовувати термін черкес38. Необхідно зазначити, що в руських літописах етнонім черкас фігурує від початку XІV ст. до XVIII ст. Можливо, однією з перших російських згадок про черкасів є інформа- ція Патріаршого або Ніконовського літопису під 1319 р. про ситуацію на Центральному Кавказі: “За рекою Теркою, под великими горами Ясскими и Черкасскими, у града Титякова, на реке Сивинце, близ врат железных, у болвана медного златыя главы, у Темирева богатыревой могилы”39. Під 1380 р. при описі складу найманців Мамая під час Куликовської битви се- ред інших народів згадані Черкаси: “понаймовал Бесермены, и Армены, Фрязы, Черкасы, Ясы, Буртасы…”40. Тут не може викликати заперечень те, що йдеться про жителів Північного Кавказу, тобто адигів. Проте російські літописці, описуючи події середини XV ст., вже поча- ли використовувати термін черкаси не тільки до жителів Північного Кав- казу. Так, у Холмогорському літописі при описі подій 1446 р. зазначено: “А 306 Олег БУБЕНОК мы пришли из Черкас”, а під 1546 р.: “Тое ж весны присланые татарове от черкас бити челом к великому князю, чтобы пожаловал князь великий, ве- лел им город поставити от Путимля…”41. Аналіз текстів пізніх російських літописів дає підстави вважати, що від середини XV ст. “черкасами” почали називати не тільки жителів Північного Кавказу, а й частину жителів Цен- тральної України. Проте пояснення цього – вже окрема наукова проблема. Що стосується мусульманських джерел, то найраніші згадки етнонімів дж.рк.с або ч.рк.с збереглися у фарсомовних авторів, які жили наприкін- ці ХІІІ–XIV ст. Так, у відомого перського історика Рашид ад-Діна в “Джамі’ ат-Таваріх” (Зібрання літописів) присутній лише варіант етноніма дж.рк.с. Черкеси згадані при описі походів монголів на Північний Кавказ та до Східної Європи42. Етнонім дж.рк.с трапляється також в інших фарсомов- них авторів: анонімного продовжувача Рашид ад-Діна (XV ст.) у фрагменті, де йдеться про події часів правління хана Узбека43; “Книзі перемог” Шамі (XV ст.) при описі подій кінця XIV ст.44; “Книзі перемог” Єзді (XV ст.), у фрагментах якої описані походи Джучи та Тимура проти народів Східної Європи й Кавказу45; в анонімному творі “Родовід тюрків” (XV ст.) при описі володінь, що мали належати хану Джучі46. Проте у фарсомовного автора XIV ст. Казвіні “Таріх-і гузіде” при описі подій часів правління хана Узбека виступає інший варіант етноніма – ч.рк.с47. Отже, персам черкеси стали відомі як народ лише від кінця ХІІІ – початку XIV ст. Для їх позначення ви- користовували переважно варіант етноніма дж.рк.с. Усе це може свідчити про запозичення етноніма жителями Персії та Середньої Азії від населен- ня Золотої Орди. До цього варто зазначити, що в перській графіці присут- нє позначення для приголосного ч, але, не дивлячись на це, перси в біль- шості випадків вживали форму дж.рк.с, а не ч.рк.с. Необхідно зважити на те, що з числа мусульманських країн хулагуїдський Іран був найближчим сусідом Золотої Орди і форму етноніма дж.рк.с. перси мали запозичити не від арабів, у середовищі яких він поширився пізніше. Так, термін ал-дж.рк.с лише з’являється у XIV ст. в арабомовних авто- рів: ал-Омарі, який серед підданих хана Золотої Орди згадує черкесів48; Ібн Батути, який, описуючи населення столиці Золотої Орди – Сарая, вказав черкесів49; ал-Айні, який згадує народ ал-дж.рк.с серед підкорених у пер- шій половині ХІІІ ст. народів50. Проте в ал-Омарі виступає й інший варі- ант цього ж етноніма ал-джарк.с, вжитий у тому фрагменті його твору, де 41 Холмогорская летопись // ПСРЛ. – Ленинград, 1977. – Т. 33. – С. 136. 42 Тизенгаузен В. Г. Сборник матери- алов, относящихся к истории Золотой Орды. – Москва; Ленинград, 1941. – Т. 2. – С. 33, 36, 37, 48, 64; Рашид ад-Дин. Сборник летописей. – Москва; Ленинград, 1960. – Т. 2. – С. 129; Его же. Джами‘ ат-Таварих. Критический текст. – Москва, 1980. – Т. 2, ч. 1. – С. 136. 43 Тизенгаузен В. Г. Сборник материа- лов... – С. 143. 44 Там же. – С. 122, 246. 45 Там же. – С. 145, 156, 180, 181, 185, 248. 46 Там же. – С. 204–205. 47 Там же. – С. 92, 220. 48 Его же. Сборник материалов, относя- щихся к истории Золотой Орды. – Санкт- Петербург, 1884. – Т. 1. – С. 210, 231, 213, 234, 225, 247. 49 Там же. – С. 306. 50 Там же. – С. 478, 503. 307КОЛИ І ХТО ЗАСНУВАВ МІСТО ЧЕРКАСИ? йдеться про народи Золотої Орди51. Крім того, арабомовний автор кінця XIV – початку XV ст. ал-Калкашанді згадав й антропонім Хаджидж.рк.с, що має у собі етнонім дж.рк.с52. Появу етноніма ал-дж.рк.с у творах арабо- мовних авторів XIV ст. можна пояснити тим, що саме в той період мандрів- ники з арабських країн почали відвідувати Золоту Орду, як Ібн Батута, а також тим, що були встановлені міцні зв’язки між правлячими династіями Золотої Орди і мамлюків Єгипту, серед яких навіть була черкеська динас- тія. З огляду на це, можна вважати, що араби, як і перси, могли запозичити етнічний термін ал-дж.рк.с від золотоординців. Необхідно також врахову- вати, що це могло стати наслідком особливостей арабської графіки та араб- ської мови, де замість відсутнього приголосного ч вживався дж. Що стосується османо-турецьких текстів, то особливість пристосованої до турецької мови арабо-перської графіки дала варіант чркс, який турки- османи вимовляли як черкес53. Отже, враховуючи факт появи турків-осма- нів у Криму та на Північному Кавказі у другій половині XV ст. і поширення етноніма черкес у середовищі західноєвропейських авторів XVI ст., можна висловити припущення, що західноєвропейські мандрівники могли запо- зичити цей варіант етнічної назви саме від турків-османів і сприяли його поширенню у Європі. У зв’язку з цим можна підтримати наступне припущення Наталії Вол- кової: “...з 40–50-х років ХІІІ ст. джерела досить часто фіксують етнічні назви Північного Кавказу немов би крізь призму тюркських мов, носії яких були найближчими сусідами північнокавказців. Уявляється найбільш вірогід- ним, що етнонім черкес, що виник у середовищі тюркомовного населення для позначення адигів, був запозичений особами, які відвідали Північний Кавказ, а від них увійшов до європейської та східної літератури”54. Отже, первісною формою етнічної назви був варіант черкас, а похід- ним від нього – черкес. Виходить, що появу топоніма з назвою Черкаси у Середній Наддніпрянщині можна відносити не лише до литовських часів, а й до золотоординського періоду. До того ж, відетнонімічні назви населе- них пунктів у множині досить поширені у Північному Причономор’ї як на слов’янських, так і не слов’янських територіях. Достатньо згадати назву міста Яси в Румунії, поселення Печеніги на Харківщині, Литвяки на Пол- тавщині, Торки на Львівщині тощо. Для вирішення питання про присутність у Середній Наддніпрянщині вихідців з Кавказу важливий аналіз топонімії поблизу Черкас або в само- му місті. Свого часу Павло Гудзенко, вважаючи, що Черкаси виникли ще в ХІ ст., не заперечував кавказького походження перших мешканців. Як до- каз він навів наступний аргумент: “Околиця, на якій оселилися бродники кавказького походження, зберегла свою історичну назву “Казбет”, що є то- тожньою назві “Казбек”...”55. Проте цей топонім в м. Черкасах може мати 51 Там же. – С. 225, 247. 52 Там же. – С. 397, 406. 53 Радлов В. В. Опыт словаря тюркских наречий. – Санкт-Петербург, 1905. – Т. 3, ч. 2. – Стб. 1969. 54 Волкова Н. Г. Этнонимы и племенные названия... – С. 25. 55 Гудзенко П. А. Черкаська область. – Київ, 1959. – С. 89. 308 Олег БУБЕНОК пізнє походження, тому що, за даними Дж. Кокова, на Північному Кавказі назва гори Казбек є похідною “від імені князя Казібег, який володів посе- ленням біля підніжжя гори на початку ХІХ ст.”. Далі дослідник додає, що “у кабардинців відома більш давня назва цієї гори – Бралич”56. Тому варто звернутися до раніших джерел. Донедавна дослідники не піддали аналізу топоніми в люстраціях Канів- ського і Черкаського замків 1552 р. Однак там є назви, що зазнали слов’янської адаптації, які неможливо пояснити з огляду індоєвропейських чи алтайських мов. Але зробити це за допомогою кавказьких (адизьких) мов, на нашу думку, цілком можливо. У даному разі оправдане залучення даних про аналогічні назви Північного Кавказу в місцях адизького розселення. Так, у люстрації Канівського замку згадане “Селище замъково Тепсеев на Рси, 5 миль от замъку”57. Відкинувши закінчення, одержуємо початкові форми Тепсей чи Тепсе. Остання з них добре співвідноситься із сучасним топонімом Західного Кавказу Туапсе, яке Дж. Коков тлумачить з адизьких мов, як “дві ріки, дворіччя”58. У нашій ситуації появу топоніма Тепсеєв можна пояснити тим, що поселення знаходилося між двома ріками – Рось і Дніпро. Там же було “село Тулибле у версти отъ замъку”59. Наприкінці люстра- ції Канівського замку згадані і жителі цього села як “Тулибцы”60. Виходя- чи з цього, можна вважати первісною формою топоніма термін Туліб. Дж. Коков відзначив на Північному Кавказу існування подібного топоніма ТхьалъэIупI(э) [Тхатлаупа], що означає “місце, де відбувається молитва”61. Неподалік від Канева зафіксовано також “селище Дердева, пусто, зе- мянское”62. Якщо відкинути слов’янське закінчення, одержуємо приблиз- ну первісну форму Дерд-, що нагадує кабардинське слово Дурдыл – “над- звичайно гарне, красиве”. Отже, в первісній назві варто бачити термін із семантикою “красиве (місце)”, що цілком узгоджується з природою Се- редньої Наддніпрянщини. У люстрації Черкаського замку згадані “Уходы або станы – по реце Днепру”, серед яких фігурують “Уход Томаховка” та “Уход на Тавани”63. З огляду на першу назву, варто згадати припущення Веніаміна Кобичева, що кавказьке походження міг мати “Томако – острів на Дніпрі”. При цьому дослідник так і не пояснив етимології самої назви64. Можливо, тут наяв- ний той же топонім. Варто нагадати повідомлення автора кінця XVIII ст. Тунманна, згідно з яким у 1484 р. турки-османи завоювали на Північно-За- хідному Кавказі черкеські фортеці і міста Тамако, Темрук та Ачук.65 Отже, не виключена спорідненість топоніма Томаховка у Наддніпрянщині з на- звою черкеської фортеці Тамако. Цікаво, що в кабардинській мові слово 56 Коков Дж. Н. Адыгская (черкесская) топонимия. – Нальчик, 1974. – С. 206. 57 Архив... – С. 101. 58 Коков Дж. Н. Адыгская (черкесская) топонимия. – С. 264–265. 59 Архив… – С. 99. 60 Там же. – С. 105. 61 Коков Дж. Н. Адыгская (черкесская) топонимия. – С. 260. 62 Архив… – С. 98. 63 Там же – С. 84. 64 Кобычев В. П. В поисках прародины славян. – Москва, 1973. – С. 93. 65 Тунманн. Крымское ханство. – Сим- ферополь, 1991. – С. 62. 309КОЛИ І ХТО ЗАСНУВАВ МІСТО ЧЕРКАСИ? тэмак означає “горло”. Враховуючи, що тут знаходилися небезпечні місця для судноплавства, можна запропонувати семантику терміна Томаховка як “Паща”. Для порівняння додамо, що тут же в люстрації згадано “уходы на порозехъ”, серед яких фігурує “Ненасытецъ”66. Не менший інтерес може мати й назва Тавань, яка дуже нагадує назву півострова на Північно-Захід- ному Кавказі Тамань. За даними Дж. Кокова, адизьке тэмэн означає “бо- лото, плавні”67. Враховуючи, що тут маємо справу з узбережжям Дніпра, де утворюються плавні після розливів, є підстави вважати топонімічну назву Тавань перекрученою кавказькою назвою Темен. На додаток до сказаного можна відзначити, що в цьому ж районі проті- кає річка з явно кавказькою назвою – Псоля, що є правою притокою Дніпра. Нагадаємо, що в кавказьких мовах корінь пс- означає “річка, вода”. Можливо, що “Книга Великому Чертежу” початку XVII ст. зберегла одну з перших зга- док про неї: “А с правые с Литовские стороны Днепра, ниже города Могилева, пала в Днепр река Береза; с правые же стороны, выше Сулы, пала река Тес- мень. А ниже Тесмени, против реки Псла, пала речка Омельник Псельскои”68. Але є одна назва в Черкасах, що може вказати на зв’язок з П’ятигір’ям на Північному Кавказі. Ще в 1967 р. О. Стрижак зафіксував один цікавий факт: “Так, у Черкасах на Дніпрі одна з околиць називається Бешту (по- рівняємо з горою Бештау на Північному Кавказі, біля підніжжя якої роз- кинулося місто П’ятигорськ, від тюркського “беш” – п’ять і тау – “гора”69. На жаль, дослідник не вказав джерело своєї інформації. Але якщо це правда, то варто згадати у люстрації Канівського замку в 1552 р. серед великої кіль- кості імен місцевих жителів різноманітного походження антропонім “Сте- панец Пятигорчин”70. Створюється враження, що малоросійські черкаси називали п’ятигорських черкасів не інакше як “п’ятигорці”. Проте варто звернути увагу на аргументи опонентів, згідно з якими прізвисько “Пяти- горчин” може вказувати на те, що він був родом із села П’ятигори на Ки- ївщині. Але це село налічує лише 400-річну історію. Колишня назва села Триножин. Уперше під назвою П’ятигори воно зафіксоване в документах 1596 р.71. А “Степанец Пятигорчин” згаданий у документі в 1552 р. Не було тоді в 1552 р. і села П’ятигорці на лівому березі Дніпра на берегах р. Сліпо- рід, правої притоки Сули. У легенді про заснування міста Черкаси в лю- страції відзначено, що князь Гедимін завоював “...Черкассы Пятигорское, и приведъши Черкасовъ часть з княгинею ихъ, посадилъ ихъ на Снепородѣ, а иншыхъ на Днепре, где теперъ Черкасы сидятъ, а Снепородцевъ посадилъ на Днепрежъ у Каневе и сидячи Снепородце на Днепре у Каневе...”72. Не- зважаючи на легендарність повідомлення, доводиться припустити мож- ливість того, що п’ятигорські черкаси знаходилися і на лівому березі Дні- пра, звідкіля могли заселяти правобережжя Середньої Наддніпрянщини. 66 Архив… – С. 84. 67 Коков Дж. Н. Адыгская (черкесская) топонимия… – С. 263. 68 Книга Большому Чертежу. – Москва; Ленинград, 1950. – С. 112. 69 Стрижак О. С. Назва веде до гли- бин // Молодь України. – 27 серпня 1967. 70 Архив… – С. 104. 71 Київська область (Історія міст і сіл УРСР). – Київ, 1971. – С. 676. 72 Архив… – С. 103. 310 Олег БУБЕНОК Наслідком цього й стала поява після 1552 р. на берегах Сліпорода села П’ятигорці (множина, аналогічна назвам поселень Черкаси, Яси, Литвяки, Печеніги, Торки тощо). Звернемо увагу на ще один цікавий момент: на- зва Бешту в Черкасах, що є похідною він тюркського топоніма Беш-тау – “П’ять гір”, не могла з’явитися при литовцях, які не були тюркомовними. Тому в ній варто вбачати слід присутності золотоординців як тюркофонів. Серед чималої кількості імен у люстраціях Черкаського та Канівсько- го замків варто виділити ще один антропонім, що вказує на гідронім Пів- нічного Кавказу. Так, серед мешканців Канівського замку згаданий “Федко Басанскій”73. У зв’язку з цим варто навести спостереження Дж. Кокова про поширення серед адигів антропоніма Бахъсэн, збереженого досі як пріз- вище Бахъсэн-хэ (Баксановы). На думку дослідника, ця родова назва по- хідна річки Бахъсэн (Баксан) на Північному Кавказі74. Однак цим перелік подібних назв аж ніяк не обмежується, хоча цілком можливо, що не всі запропоновані кавказькі етимології доведені. Здається, люстрації 1552 р. можуть стати важливим джерелом для лінгвістів-кавка- зознавців і доказом того, що задовго до середини XVI ст. адизькі переселен- ці вже перебували в Середній Наддніпрянщині. Тому записана у люстрації 1552 р. легенда про заснування Черкас може відображати намагання литовського автора пояснити, звідкіля з’явилися між Черкасами і Каневом на правому березі та на лівобережжі Дніпра в басейні Сліпороду черкаси кавказького походження. На перший погляд, складається враження, що йдеться про одного автора. Проте привертає увагу те, що літопис вказує на часи правління Гедиміна (1316–1341): “яко князь великій Литовскій Гедиминъ”. При цьому йому приписано заслуги князя Вітовта з 1426 р.: “завоевавъши надъ моремъ Кафу и весь Перекопъ”75. Отже, в першій частині цієї легенди присутня явна “кон’юктура” литов- ського автора, обумовлена суто ідеологічною потребою не лише довести права литовців на Черкаси та Канів, а й показати їх давність. Що стосується Канева, то це також вигадка, бо місто, я відомо, існувало ще за княжих часів. Проте подальша частина легенди вже не нагадує творчість литовських авторів: “…и приведъши Черкасовъ часть з княгинею ихъ..”. Складається враження, що тут зафіксовано місцевий фольклорний сюжет, який дуже нагадує кавказькі легенди про князів та княгинь. Тобто, перед нами спо- творена легенда місцевих мешканців про своє походження, яка на 1552 р. могла мати не одну сотню років. Це дає підстави вважати повідомлення значно ближчим до істини, ніж ретроспективні “здогади” російських іс- ториків XVIII – першої половини XIX ст. Для прикладу можна навести “Повість минулих літ”, початкові частини якої пропонують немало мотивів фольклорного забарвлення. Проте більшість дослідників не мають сумнівів щодо наявності в таких повідомленнях якоїсь частини історичної правди. З іншого боку, згадка про литовських князів дозволяє припускати, що міграції кавказців до Середньої Наддніпрянщини могли відбуватися й за литовської доби, тобто може йтися про багатоетапність цього процесу. 73 Архив… – С. 105. 74 Коков Дж. Н. Адыгская (черкесская) топонимия... – С. 148–149. 75 Архив... – С. 103. 311КОЛИ І ХТО ЗАСНУВАВ МІСТО ЧЕРКАСИ? Відомо чимало фактів, коли маленька колонія з часом розширюється за рахунок новоприбульців-співплемінників. Дані писемних джерел свідчать, що для таких міграцій у XIII–XVI ст. існувало чимало нагод. Необхідно ви- ходити з того, що Середня Наддніпрянщина була найближчою територі- єю, куди могли переселятися мешканці рівнин Північно-Західного Кавказу через катаклізми, яких зазнав тоді регіон. Насамперед варто привернути увагу до спостережень Володимира Ку- дашева: “З половини XV ст. у кабардинців з’явився новий небезпечний во- рог – засноване біля того часу Кримське ханство. Кабардинці змушені були платити кримським ханам данину грішми або невільниками. Задовольнити жадобу ханів кабардинці, однак, не могли. Вимоги ханів поступово збільшу- вались і часто не знали меж. Коли ж кабардинці відмовлялися задовольни- ти їх, кримські татари робили набіги та спустошували Кабарду...”76. Необхідно відзначити, що вимушена міграція адигів-черкасів з Північ- ного Кавказу до Середньої Наддніпрянщини могла відбутися також напри- кінці XIV ст. під час походів Тимура проти Золотої Орди. Як свідчать перські історики Шамі та Йезді, наприкінці 1395 р. військо Тимура залишило Азов на Нижньому Дону й пішло до степів Північного Кавказу, де вже тоді жили черкеси, які, відступаючи, палили усе на своєму шляху, аби позбавити коней супротивника корму. Однак завойовники успішно перейшли степ, дійшли до р. Кубані і “властною рукою ограбили весь улус черкесский, захватили большую добычу”77. Про наслідки навали Тимура свідчить також турецький мандрівник XVII ст. Евлія Челебі. Ось як він описав занепад однієї з фортець черкесів: “На берегу Азовского моря была неприступная крепость на песках. Здесь против Салсала сражались несколько тысяч удостоившихся счастья [стать шехидами]. Ныне тут около сорока-пятидесяти священных могил ше- хидов с надгробными памятниками. Но крепость разрушил Темурленк...”78. З огляду на це, можна вважати, що не всі черкеси втікали від Тимура в гори Кавказу, бо, за даними перських істориків, Тимур із Прикубання пі- шов до високогір’їв Кавказу, де напав на місцеві племена79. Якась їх частина могла мігрувати до Середньої Наддніпрянщини, що тоді вже входила до Великого князівства Литовського. Не варто відкидати можливість того, що й за часів золотоординського хана Узбека (Гійас ад-Дін Мухаммед), який правив від 1313 р. до 1341 р., мо- гло відбутися переселення черкесів, як і аланів-асів, з Північного Кавказу до Північного Причорномор’я. Підставою для такого міркування є свідчен- ня арабського автора ал-Омарі, який назвав хана Узбека султаном Хорезму, оскільки той був родом з Ургенча. Арабський інформатор повідомляє про характер відносин хана зі своїми васалами наступне: “У султана этого госу- дарства (Хорезм – В. Т.) рати Черкесов, Руси* и Асов. Это жители городов 76 Кудашев В. Н. Исторические сведе- ния о кабардинском народе. – Нальчик, 1991. – С. 37–38. 77 Тизенгаузен В. Г. Сборник материа- лов... – Т. 2. – С. 180–181. 78 Эвлия Челеби. Описание Северного Кавказа (Извлечения из “Сейяхат-на- ме”). – Москва, 2011. – С. 9. 79 Тизенгаузен В. Г. Сборник материа- лов... – Т. 2. – С. 122, 181–182. * Тут і далі в російському перекладі у цьому виданні: “Русских”. 312 Олег БУБЕНОК благоустроенных, людных, да гор лесистых, плодовитых. У них произрас- тает посеянный хлеб, струится вымя (т. е. водится скот – В. Т.), текут реки и добываются плоды. Они (Черкесы, Русь и Асы – В. Т.) не в силах сопроти- вляться султану этих стран и поэтому обходятся с ним, как подданные его, хотя у них и есть (свои – В. Т.) цари”80. Міграція адигів до Середньої Наддніпрянщини могла відбутися і в останніх десятиліттях XIII ст., наприклад, за Ногая. Відомо, що в 70-х роках XIII ст. він відокремився від Золотої Орди і правив у Північному Причорномор’ї аж до 1300 р. У період розквіту улус Ногая охоплював ве- личезні території від Яїка до Дунаю81. Природно, що в експансіоністських намірах він повинен був спертися на значні збройні сили. У 1262–1263 р., за часів правління хана Берке, Ногай брав активну участь у бойових діях на Кавказі82. Отже, він міг тоді включити до свого війська й представників інших народів Північного Кавказу і черкесів (черкасів), використовувати їх бойовий потенціал у Північному Причорномор’ї. Окрім того, найраніша міграція адигів-черкасів (черкесів) з Північ- ного Кавказу до Середньої Наддніпрянщини могла статися в першій по- ловині XIII ст. на тлі походів монголів. Варто звернути увагу на наступне повідомлення Рашид ад-Діна: “в нокай-ил, год собаки, соответствующий 635 г. х. (август 1237 г. – август 1238 г.), осенью Менгу-каан и выступили про- тив черкесов (ч-р-к-с – О. Б.) и зимою убили тамошнего государя по имени Тукара...”83. Уже тоді черкеси могли спробувати втекти до Середньої Надні- прянщини. Проте опис подорожі Д. дель Плано Карпіні, який на початку 1246 р. побував у Середній Наддніпрянщині, не згадує знаходження біля Києва та Канева “Чіркасів”84. Отже, поселення Черкаси могло виникнути на правому березі Дніпра лише після лютого 1246 р. Проте є одне повідомлення, яке дає змогу докладніше окреслити ча- сові межі появи адигів у Північному Причорномор’ї. Йдеться про фраг- мент твору Георгія Пахимера (1242 – біля 1310) “Історія про Михайла та Андроніка Палеологів”. Візантийський автор, розповідаючи про діяння хана-заколотника Ногая, відзначив: “Ногай из Тохарцев (монголо-татар – О. Б.) был человек могущественный, опытный в управлении и искушенный в делах воинских. Посланный от берегов Каспийского моря начальникам своего народа, носившим названия ханов, с многочисленными войсками из туземных Тохарцев, которые назывались Монголами, он напал на племена, обитавшие к северу от Эвскинского Понта (Чорного моря – О. Б.), издавна подчиненные Римлянам (византийцам – О. Б.), но по взятии города (Кон- стантинополя – О. Б.) Латинянами и по причине крайнего расстройства Римских дел, отложившиеся от своих владык и управлявшиеся самостоя- тельно. При первом своем появлении Ногай взял те племена и поработил. 80 Тизенгаузен В. Г. Сборник материа- лов... – Т. 1. – С. 210, 231. 81 Кулаковский Ю. А. Аланы по сведе- ниям классических и византийских писа- телей. – Киев, 1899. – С. 66. 82 Егоров В. Л. Историческая география Золотой Орды в XIII–XIV в. – Москва, 1985. – С. 33. 83 Тизенгаузен В. Г. Сборник материа- лов... – Т. 2. – С. 37. 84 Джиованни дель Плано Карпини. Исто- рия Монгалов. – С. 67–68. 313КОЛИ І ХТО ЗАСНУВАВ МІСТО ЧЕРКАСИ? Видя же, что завоеванные земли хороши, а жители легко могут быть управляемы, он отложился от пославших его ханов и покоренные народы подчинил собственному своему владычеству. С течением времени соседние обитавшие в тех странах племена, каковы Аланы, Зикхи, Готы, Руссы и мно- гие другие, изучив их язык и вместе с языком, по обычаю, приняв их нравы и одежду, сделались их союзниками на войне. От этого Тохарское племя скоро до чрезвычайности распространилось, сделалось могущественным и, по своей воле, неодолимым, так что, когда напали на него, как на племя возмутившееся, верховные его повелители, оно не только не поддалось им, но и еще множество их положило на месте”85. Г. Пахимер був сучасником описаних подій, тому є підстави вважати його повідомлення достовірним. Варто нагадати, що візантійці називали адигів зіхами. Проте незрозуміло, де проживали тоді ці зіхи – в Криму, у сусідстві з готами, чи у Середній Наддніпрянщині, на південних кордонах руських земель? На тлі наведених даних є підстави не відкидати того, що йдеться про населення Середньої Наддніпрянщини. Отже, заснування поселення Черкаси можна датувати в межах 50–60 років ХІІІ ст., тобто між 1246 і 1270 рр. Це був період правління перших золотоординських ханів Бату (1227– 1255), Сартака (1255–1256), Берке (1257–1267) та Менгу-Тимура (1266–1282). Аналіз даних писемних і археологічних джерел дає підстави вважати, що вже перші хани Золотої Орди почали проводити реформи, серед яких важливе місце посідала політика переселення народів. Її добре видно на прикладі степової частини Північного Кавказу і Причорномор’я. Однак така політика монголів мала свої особливості. Насамперед, відзначимо зв’язок переселень з улусною системою в Монгольській імперії, основи якої заклав Чингіс-хан. Як встановили дослідники, уже в середині XIII ст. на завойованих і підпорядко- ваних монголам територіях Азії і Східної Європи утворилися чотири держа- ви-улуси – Джучі, Чагатая, Хулагу та Великого хана монголів (імперія Юань), серед яких позиції лідера належали останньому86. У безпосередньому зв’язку з улусною системою Монгольської імперії знаходилася військово-адміністра- тивна організація, відповідно до якої принцип формування території і комп- лектування збройних сил були взаємопов’язаними. При цьому монгольське військо поділялося на три групи – центру, правої і лівої руки. За часів Чин- гіс-хана при формуванні флангів монгольського війська зазначився відступ від традицій кочівників – військові підрозділи вже не комплектувалися за етнічною ознакою й одне плем’я могло бути розділене між правим та лівим крилом. Такий поділ привів до виникнення нової військово-адміністративної системи Монгольської імперії, дуже відмінної від організації попередників87. У безпосередньому зв’язку з військовою улусною системою знаходився також 85 Георгий Пахимер. История о Михаиле и Андронике Палеологах // Византийские историки, переведеные при Санкт-Петер- бургской Духовной Академии. – Санкт- Петербург, 1862. – Т. 1. – С. 317. 86 Владимирцов Б. Я. Общественный строй монголов. – Ленинград, 1934. – С. 98–99; Федоров-Давыдов Г. А. Обще- ственный строй Золотой Орды. – Москва, 1973. – С. 43–67; Вернадский Г. В. Монголы и Русь. – Тверь; Москва, 1997. – С. 128. 87 Вернадский Г. В. Монголы и Русь. – С. 19, 128. 314 Олег БУБЕНОК уведений за Чингіс-хана поділ армії на десятки, сотні, тисячі, тумани. При новій системі “ноян-тисячник” виявлявся належним зовсім до іншого роз- ряду, ніж “люди” його “тисячі”. У міру того, як монголи підкоряли нові те- риторії й до армії стали включати представників підкорених народів, спосіб організації бойових підрозділів відповідно до територіальних і десяткових принципів поширювався і на ці нові одиниці у складі збройних сил монго- лів. Улусна система в Золотій Орді після Бату підпала під подальшу транс- формацію. Власне Улус Джучі теж поділявся на улуси – східне і праве західне крило. При цьому сам поділ було багатоступеневим. У результаті монголи порушили характерну для кочівників традицію створення адміністративної системи за етнічним принципом – узяв гору територіальний принцип, при якому етнічні групи виявлялися спеціально розділеними по територіях улу- сів. Завдяки цьому задля послаблення позицій підкорених народів монголи могли переселяти їх частину в інші віддалені від центру держави-улуси88. Водночас переселені зі своїх терпенів частини етнічних груп ставали опо- рою монголів на інших завойованих територіях. Це забезпечувало можли- вість утримувати владу на нових землях тривалий час. Відзначимо, що такий принцип організації переміг уже при перших ханах Золотої Орди. Інша ж причина, що стимулювала переселення в Золотій Орді, мала економічний характер. У другій половині XIII ст. спостерігається економічне відродження улуса Джучі. Варто відзначити прагматизм західних Чинги- зидів, які прагнули відновити функціонування торгових шляхів. При пер- ших Джучидах уже створено сприятливі умови для зовнішньої торгівлі89. При цьому в монгольському суспільстві зберігалася природна риса багатьох створених кочівниками держав, відповідно до якої заняття торгівлею не вва- жалося престижним для кочівників, але дуже прибутковим. Тому монголи самі до торгівлі не вдавалися, проте заохочували до неї своїх підданих. Не вважалися престижними в середовищі монголів, як і серед інших кочівни- ків, і заняття ремеслами. Водночас уздовж торгових шляхів виникали реміс- ничі центри, що незабаром привело до появи нових міст як ремісничо-тор- гових осередків. Основою їх населення, як правило, були не монголо-татари. Отже, переселення частин осілих народів з Північного Кавказу до Північно- го Причорномор’я підлягало прагматичним міркуванням вже перших пра- вителів Золотої Орди. Повідомлення Д. дель Плано Карпіні про аланського намісника монголів у Каневі90 дає підстави вважати, що територія, де вини- кло поселення Черкаси, була володінням власне улусу Джучі, а не частиною “буферної зони”, як вважав Вадим Єгоров91. Якщо це так, то необхідні дані, що засвідчували б золотоординський період історії Черкас. З огляду на це, останнє слово залишається за археологами. Так, дослід- ження Дмитра Куштана 2002 р. в історичній частині м. Черкаси дали досить 88 Владимирцов Б. Я. Общественный строй… – С. 103–104; Федоров-Давыдов Г. А. Общественный строй... – С. 49–51. 89 Калан Э. Торгово-экономические связи Улуса Джучи (Золотой Орды) со странами Востока (вторая половина XIII– XIV вв.). – Автореф. дис. ... канд. ист. н. – Казань, 2011. 90 Джиованни дель Плано Карпини. Исто- рия Монгалов. – С. 67–68. 91 Егоров В. Л. Историческая геогра- фия… – С. 37. 315КОЛИ І ХТО ЗАСНУВАВ МІСТО ЧЕРКАСИ? цікаві дані про функціонування посаду Черкаського замку. У 2004 р. він з цього приводу висловився так: “Перший горизонт (XIV–XV ст.) відповідає періоду ранньої історії міста, коли воно було у складі Великого князівства Литовського. Археологічні дослідження комплексів цього періоду у Черка- сах практично не проводились, тому матеріали, виявлені під час розкопок по вул. Смілянській 2, є унікальними для вивчення історії міста та матеріаль- ної культури його населення за литовської доби. Показовою є кераміка цього періоду – світлоглиняні горщики, потовщені краї та вінець яких нагадують давньоруську традицію. Орнаментовані вони жолобчатими або хвилястими лініями на плічках, іноді – вдавленнями по краю вінця та по валику під ним. Внутрішня поверхня горщиків інколи буває вкрита зеленою поливою. Харак- терними для цього часу також є напівсферичні покришки з петлеподібною ручкою зверху, сковорідки-латки на ніжках, прямостінні келихи. Знайдено також два біконічних керамічних пряслиця та невеличкий тигель для виго- товлення поливи. Інші знахідки – вироби з заліза: ножі, окуття лопат, швачки, серпи, підкови для чобіт, вістря стріл, пряжка; свинцю: риболовна блешня; міді: орнаментована викладка, черпак-цідилка; каменя: точильні бруски, ши- ферне пряслице. З рогу оленя виготовлені руків’я до ножів, застібка з гри- боподібними закінченнями, а з трубчастої кістки – свисток. У заповненні багатьох ям, а також котлованах споруди та житла виявлені кості тварин, а також велика кількість луски та кісток риб”92. На основі аналізу цих знахідок Д. Куштан зробив висновок про характер діяльності мешканців Черкаського посаду: “Виявлені під час розкопок знаряддя праці свідчать про добре розви- нені галузі ремісництва: гончарство, різьблення по кістці та рогу, ковальство та бронзоливарне виробництво, прядіння та швацтво. Доказом занять хлібо- робством та городництвом є виявлені тут знаряддя праці: серпи та окуття для лопат. Велика кілкість кісток тварин свідчить про значну роль тваринни- цтва та мисливства. Останнє також підтверджується виявленими обрізками та заготовками з рогу оленя. Чималу роль відігравало рибальство – знайдені кості та луска риб, гачок-блешня, грузила для риболовних сіток”93. Щодо часу припинення існування найстарішого шару Черкаського поселення та замку Д. Куштан висловився на користь його зв’язку з нападом кримських татар на чолі з ханом Менглі-Гіреєм у 1483 р.94 Проте дослідник так і не визначив, коли виникли Черкаський замок та посад – у першій чи другій половині XIV ст. Варто нагадати, що у 1925 р. біля села Василиці, яке тепер належить до околиці Черкас, знайдено скарб 59 золотоординських монет, одну західно- європейську монету та 57 жіночих срібних прикрас. Речова частина скарбу датується у межах XI–XIV ст. і знаходить аналоги в Поволжі, на Русі та ін- ших територіях Східної Європи. Що стосується монет, то найранішою з 92 Куштан Д. Нові дослідження посаду Черкаського замку // Нові досліджен- ня пам’яток козацької доби в Україні. – Київ, 2004. – Вип. 13. – С. 19–20. 93 Його ж. Рання історія міста Черкаси на основі археологічних джерел // Пів- нічне Причорномор’я і Крим у добу середньовіччя (XIV–XVI ст.). Матеріа- ли міжнародної наукової конференції, присвяченої 10-літтю археологічних до- сліджень золотоординської пам’ятки в с. Торговиці. – Кіровоград, 2006. – С. 77. 94 Куштан Д. Нові дослідження… – С. 20. 316 Олег БУБЕНОК них є монета хана Джанібека (747 р. г.), а найпізнішими – монети часів Гійас ад-Діна Мухаммада, викарбувані в Орді в 777 р. г. На підставі цього дослід- ники скарбу З. А. Зразок, Л. Строєва та К. К. Хромов датували його “між 1376 та 1380 рр.”. Вони зробили висновок, що “скарб, являючись скарбом швидкого накопичення, був захований людиною, яка прибула із Волзько- Донського регіону та мала при собі набір дорогоцінних прикрас”95. Проте в нас немає сумнівів , що після Синьоводської битви 1362 р. Черкаси увійшли до Литовського князівства, тому монетні знахідки, датовані кінцем XIV ст., можуть свідчити лише про зв’язки з Золотою Ордою, а не вказувати на про- довження тут золотоординського періоду аж до кінця XIV ст. Тому значний інтерес можуть викликати раніші знахідки. Їх зробили Сергій Рець у 1996 р. та Дмитро Куштан у 1999 р., які дослі- дили пам’ятки долитовського періоду на місці колишнього с. Василиця – околиці сучасних Черкас96. За даними Д. Куштана, 1996 р. “...на піщаному підвищенні у заплаві Дніпра під час розвідок виявлено могильник та по- селення XIII–XIV ст. У культурному шарі виявлено фрагменти кружально- го посуду та досліджено одне поховання (п. № 1). Тут же знайдено значну кількість залізних шлаків, що може свідчити про існування на поселенні залізоробного центру. У 1999 році автор на цій пам’ятці дослідив ще два поховання цього ж часу (п. № 2 та 3). Небіжчики лежали випростані на спині, головою на захід, руки складені на животі. Поховання № 1 супрово- джувалося бронзовою дротяною сережкою зі скляною намистиною”97. Чималий інтерес здатна викликати остання знахідка. Така ж дротяна сережка з двоскладовим рухомим стержнем, на кінці якого вміщена на- мистина, знайдена серед інвертарю великого християнського кладовища золотоординського періоду у Нижній Наддніпрянщині Мамай-Сурка, да- тованого другою половиною XIII – початком XV ст.98 За словами дослідника цього комплексу Михайла Єльнікова, такі сережки, що за формою при- гадують знак запитання, трапляються “у шарах XIV ст. Волзької Булгарії (тип VI, варіант А)”. Окрім того, він зазначив: “Тип VI мав широке розпов- сюдження у шарах Кучугурського городища” золотоординської культури у степовій Наддніпрянщині99. Як вдалося встановити, на Кучугурському городищі є подібні, але не зовсім аналогічні до черкаських сережки100. 95 Зразок З. А., Строєва Л., Хромов К. К. Монетно-вещевой клад третьей четверти XIV в. Из с. Василица Черкасского района Черкасской области (монетная часть) // Восточная нумизматика в Украине. – Киев, 2007. – Часть 2: Монеты Джучидов и сопредельных государств в XIII–XV вв. – С. 118–129. 96 Рець С. К. Звіт про археологічні роз- відки і спостереження в районі м. Черка- си 1996 р. // Науковий Архів Інституту ар- хеології НАН України. – 1996. – С. 24–44; Куштан Д. П. Звіт про археологічні роз- відки у Черкаській області за 1999 р. // Науковий Архів Інституту археології НАН України. – 2000. – С. 9, 35–38. 97 Куштан Д. Рання історія... – С. 75–77. 98 Ельников М. В. Средневековый мо- гильник Мамай-Сурка в Нижнем По- днепровье // Археологічний літопис Лівобережної України. – 2000. – Ч. 1–2 (7–8). – С. 44. Рис. 4, 7. 99 Там само. – С. 48. 100 Довженок В. Л. Татарське місто на Нижньому Дніпрі часів пізнього се- редньовіччя // Археологічні пам’ятки УРСР. – Київ, 1961. – Т. 10. – С. 175–193. 317КОЛИ І ХТО ЗАСНУВАВ МІСТО ЧЕРКАСИ? Отже, є підстави підстави вважати, що на околиці сучасного м. Черкаси уже в другій половині XIII – на початку XIV ст. існувало неукріплене посе- лення з християнським населенням. Варто зазначити, що монголи дотриму- валися правила, згідно з яким підлегле осіле населення не могло будувати фортечні мури. Ким були ці жителі – місцевими слов’янами чи вихідцями з Північного Кавказу, – поки встановити не вдається. Проте варто нагадати, що адиги, яких візантійці називали зіхами, традиційно вважалися христи- янами. Відомо, що в Східному Причорномор’ї діяла Зіхська єпархія Кон- стантинопольського патріархату. На думку Олександра Гадла, перший хрис- тиянський єпископ зіхів з’явився уже в середині VI ст. Зіхська єпархія, як самостійна архиєпископія Константинопольського патріархату, продовжу- вала існувати й у XIV ст.101 Черкесів або зіхів у XV ст. називали грецькими християнами італійські автори Й Барбаро та невідомий тосканець102. Резуль- тати археологічних розкопок на Північно-Західному Кавказі, тобто у місцях проживання зіхів, свідчать, що частина місцевого населення дотримувалася як язичницьких вірувань, так і християнських вірувань. Про останні можуть свідчити ґрунтові могильники біля колишнього радгоспу “Південні культу- ри” та християнського храму Лоо. У першому випадку небіжчиків ховали у простих ґрунтових ямах, переважала північно-західна орієнтація. Що сто- сується некрополя храму в Лоо, то там небіжчики поховані за християн- ським звичаєм у могильних ямах, обкладених вздовж периметра кам’яними плитами. За рідкісним інвентарем ці кладовища датовано X–XII ст.103 На жаль, археологічні дослідження пам’яток золотоординського часу в Черкасах поки були винятково епізодичними. Тільки повномасштабні по- шуки християнського кладовища та пов’язаного з ним поселення на місці колишнього с. Василиця допоможуть остаточно з’ясувати походження міс- цевого населення та час функціонування пам’ятки. Не дивлячись на це, є підстави стверджувати, що на місці міста Черкаси до 1362 р. вже існувало золотоординське поселення з християнським населенням. Підсумовуючи, зазначимо чимало випадків, коли назва невеликого поселення переходить на нову фортецю або місто, що виникає поруч. Так могло бути і з назвою Черкаси, яка наприкінці XIII ст. могла лише позна- чати золотоординське поселення, прикордонне з Руссю. У другій половині XIV ст. тут виник литовський центр міського типу і назва старого поселен- ня перейшла на велике нове поселення, що складалося із замку і посаду. Інститут сходознавства ім. А. Ю. Кримського НАН України 101 Гадло А. В. Византийские свидетель- ства о Зихской епархии как источник по истории Северо-Восточного Причерно- морья // Из истории Византии и византи- новедения. – Ленинград, 1991. – С. 93–106. 102 Барбаро И. Путешествие в Тану // Барбаро и Контарини... – С. 157; Порк- шеян Х. А. К вопросу о пребывании ады- гов в Крыму и об их взаимоотношениях с народами Крыма в эпоху средневеко- вья // Ученые записки Кабардино-Бал- карского НИИ. – Нальчик, 1957. – Т. 13. – С. 361–362. 103 Крым, Северо-Восточное Причер- номорье и Закавказье в эпоху Средне- вековья (Археология СССР. Свод ар- хеологических источников). – Москва, 2003. – С. 215.

Коли і хто заснував місто Черкаси?

Institution

Ähnliche Einträge