Руський елемент в угорському королівстві до кінця XIV століття

Рецензія на книгу: Волощук М. "Русь” в Угорському королівстві (ХІ – друга половина XIV ст.): суспільно-політична роль, майнові стосунки, міґрації / Відп. ред. Л. В. Войтович. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2014. – 496 с....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2014
1. Verfasser:	Щодра, О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України 2014
Schriftenreihe:	Княжа доба: історія і культура
Schlagworte:	Рецензії та огляди
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94023
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Руський елемент в угорському королівстві до кінця XIV століття / О. Щодра // Княжа доба: історія і культура. — 2014. — Вип. 8. — С. 383-388. — Бібліогр.: 3 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-94023
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-940232016-02-06T03:01:46Z Руський елемент в угорському королівстві до кінця XIV століття Щодра, О. Рецензії та огляди Рецензія на книгу: Волощук М. "Русь” в Угорському королівстві (ХІ – друга половина XIV ст.): суспільно-політична роль, майнові стосунки, міґрації / Відп. ред. Л. В. Войтович. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2014. – 496 с. 2014 Article Руський елемент в угорському королівстві до кінця XIV століття / О. Щодра // Княжа доба: історія і культура. — 2014. — Вип. 8. — С. 383-388. — Бібліогр.: 3 назв. — укр. 2221-6294 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94023 uk Княжа доба: історія і культура Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Рецензії та огляди Рецензії та огляди
spellingShingle	Рецензії та огляди Рецензії та огляди Щодра, О. Руський елемент в угорському королівстві до кінця XIV століття Княжа доба: історія і культура
description	Рецензія на книгу: Волощук М. "Русь” в Угорському королівстві (ХІ – друга половина XIV ст.): суспільно-політична роль, майнові стосунки, міґрації / Відп. ред. Л. В. Войтович. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2014. – 496 с.
format	Article
author	Щодра, О.
author_facet	Щодра, О.
author_sort	Щодра, О.
title	Руський елемент в угорському королівстві до кінця XIV століття
title_short	Руський елемент в угорському королівстві до кінця XIV століття
title_full	Руський елемент в угорському королівстві до кінця XIV століття
title_fullStr	Руський елемент в угорському королівстві до кінця XIV століття
title_full_unstemmed	Руський елемент в угорському королівстві до кінця XIV століття
title_sort	руський елемент в угорському королівстві до кінця xiv століття
publisher	Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України
publishDate	2014
topic_facet	Рецензії та огляди
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94023
citation_txt	Руський елемент в угорському королівстві до кінця XIV століття / О. Щодра // Княжа доба: історія і культура. — 2014. — Вип. 8. — С. 383-388. — Бібліогр.: 3 назв. — укр.
series	Княжа доба: історія і культура
work_keys_str_mv	AT ŝodrao rusʹkijelementvugorsʹkomukorolívstvídokíncâxivstolíttâ
first_indexed	2025-07-07T00:02:28Z
last_indexed	2025-07-07T00:02:28Z
_version_	1836944247372120064
fulltext	Ольга ЩОДРА РУСЬКИЙ ЕЛЕМЕНТ В УГОРСЬКОМУ КОРОЛІВСТВІ ДО КІНЦЯ XIV СТОЛІТТЯ Волощук М. “Русь” в Угорському королівстві (ХІ – друга половина XIV ст.): суспільно-політична роль, майнові стосунки, міґрації / Відп. ред. Л. В. Войтович. – Івано-Франківськ: Лілея-НВ, 2014. – 496 с. Русько-угорська проблематика, віднедавна знаходить все більше до- слідників у різних європейських країнах, зокрема й Україні. Останнім ча- сом політичну історію взаємин Арпадів з руськими князівськими динас- тіями активно вивчав івано-франківський дослідник Мирослав Волощук1. Його перу належать десятки статей з цієї теми, він також є співавтором колективної монографії “Старожитності Гуцульщини”2. “Русь” в Угорському королівстві (ХІ – друга половина XIV ст.)”, поза сумнівом, – серед найочікуваніших книг останнього часу. Після тривало- го підготовчого періоду, кропіткої евристичної роботи, перекладу текстів джерел та студіювання іноземної літератури перед нами нарешті резуль- тат понад 15 років студій, які проходили в цілому ряді європейських країн. Історик, що видно зі списку використаних матеріалів, неодноразово пра- цював у архівах і бібліотеках Угорщини, Словаччини, України, Польщі та інших держав, провів колосальне за масштабами дослідження, у багатьох випадках впровадивши до наукового вжитку досі невідомі в українській на- уковій традиції документи. Маємо справу з монографією, зміст якої в пря- мій чи опосередкованій формі відображає не лише українське й угорське історичне минуле, а й безпосередньо торкається словацької, румунської, хорватської, сербської, чеської, австрійської, німецької, болгарської історії та минувшини цілої низки недержавних народностей (половців, секеїв, тощо). Вчений чітко поставив собі за мету з’ясувати походження “руської” пробле- матики, пояснити її ґенезу, реконструювати історичну пам’ять спадкоємців відповідної традиції та поставити її у власний історичний контекст. 1 Волощук М. М. Військово-політичні стосунки Угорського королівства з Га- лицьким та Галицько-Волинським кня- зівством (кінець ХІІ–ХІІІ ст.) / Авторефе- рат дисертації … кандидата історичних наук. 07.00.02. – всесвітня історія / Черні- вецький національний університет імені Юрія Федьковича. – Чернівці, 2005. – 20 с. 2 Старожитності Гуцульщини: Джерела з етнічної історії населення Українських Карпат. Каталог пам’яток історії та культу- ри : У 2 т. / Ред. кол. М. Волощук, І. Кочкін, М. Кугутяк (голов. ред., кер. авт. кол.) [та ін.]. – Івано-Франківськ; Львів, 2011. – Т. 2: Городища, замки, осередки солевидобут- ку, давні транскарпатські шляхи. – 276 с. 384 Ольга ЩОДРА Монографія має шість розділів. Перша частина книги відображає критику джерел, історіографію найак- туальніших питань, а також методологію. Привертає увагу використання чи- малої кількості праць українською, російською, словацькою, угорською, поль- ською, чеською, німецькою, англійською, румунською, сербсько-хорватською, латинською мовами. Відчувається вільне володіння кількома з них, яке, серед іншого, відзначив і професор Львівського національного університету імені Івана Франка Леонтій Войтович у передмові “Якби більшим було море” (с. 11). Автор доволі грамотно охарактеризував головні тенденції розвитку історич- них оцінок предмета дослідження. Важливо відзначити сміливість у відобра- женні часто різних поглядів (як, зокрема, в Україні і Словаччині) щодо руських переселенських рухів в Угорському королівстві ХІ–XIV ст. Вітається й ідея відо- бразити напрями еволюції історичних шкіл при вивченні цих питань та ін. Використання немалої кількості джерел (хронік, анналів, виданих актів, булл, літописів) дає змогу говорити про системний підхід при написанні дослі- дження. Особливо важливим вважаємо вивчення угорських актів (дипломів), за якими число руських поселенців легше реконструювати, ніж, наприклад, за наративами. Однак історик пішов ще далі і не обмежився тільки фіксуванням названих у документах “рутенів”. Через індексацію земельної власності, він на- магався встановити не тільки майновий і соціальний статус мігрантів, а й їх со- ціальний стан, тенденції переселення до Угорщини загалом. Частина текстів актів перекладена українською, що для читача, який не володіє латиною, осо- бливо важливо. У перспективі добре було б видати корпус угорських докумен- тів, що стосуються історії Русі, як це свого часу зробив словацький професор із Трнави Ріхард Марсіна для історії Словаччини. Маючи такий приклад (М. Во- лощук, як бачимо, добре знайомий з творчістю словацького колеги) (с. 64–65, 71–72), вважаємо за доцільне наголосити на цьому аспекті. Методологія, використана у книзі, свідчить про глибоке розуміння шляхів поставлених перед собою завдань. Радує пояснення використаної термінології, де автор абсолютно грамотно вказав на доцільність впрова- дження до наукового вжитку не суто угорської номенклатури, а паралель- но – слов’янської, латинської та, за умови використання сучасних назв, – най- новіше їх означення, що нерідко вирізняється від давнього середньовічного. Тому цілком виправданим, на нашу думку, виглядає теза про так звану “по- ліетнічність” Угорського королівства та інших середньовічних держав, зо- крема й Русі. У сучасній історичній науці часто забувають про цей аспект, який немало впливав на офіційне документознавство, відтворення геогра- фічних назв, етнічних предикатів тощо. Специфіка мовлення часто не до- зволяла однаково передати звучання імен навіть серед слов’янських gentes. Саме тому в актах Арпадів і Анжу ідентифікації “руських” переселенців настільки неоднозначні. Важливим виглядає й аналіз іменослова дослідже- них осіб, їх класифікація (с. 76–91). У другій частині роботи історик спробував з’ясувати проблему розу- міння середньовічними угорськими хроністами, канцеляристами, пред- ставниками інтелектуального середовища понять “Русь”, “Рутенія”, “Галі- ція”, а також “Володимирія”. Водночас розглянуто шляхи потрапляння 385РУСЬКИЙ ЕЛЕМЕНТ В УГОРСЬКОМУ КОРОЛІВСТВІ ДО КІНЦЯ XIV СТОЛІТТЯ носіїв цієї термінології до Угорщини. Головний висновок автора полягає у неможливості твердити про будь-які сторінки “руської” історії до момен- ту перших документально зафіксованих русько-угорських контактів в XI в. (с. 111). Ідея появи русі за Карпатами до ІХ ст. абсолютно надумана, створе- на більше на підставі легенд та неглибокого вивчення відомих історичних фактів про “Руську Марку” тощо. Населення Галицької землі не ідентифікувалося як русь до другої поло- вини XIII в., а може й ще довше. Тут, на переконання М. Волощука, від ХІІ ст. вживалася самоідентифікація “галичанин”, згодом поширена не лише сто- совно жителів Галича та його історичної околиці (с. 122). Доцільною вигля- дає спроба автора згрупувати руських переселенців королівства, або тих, що мали якийсь стосунок до Русі, через свого роду “соціальну стандарти- зацію” Угорського королівства. При цьому інтригуюче виглядають, напри- клад, відсилання до польського хроніста Вінцентія Кадлубка, який згадав про загиблих у Галичі наприкінці XII ст. від рук князя Романа Мстиславо- вича йобагіонів, яких іноді ототожнюють з боярством (с. 132–133). Звісно, виїхавши до Угорщини, бояри, середня й дрібна знать, жителі міст та ін. розуміли, до якого прошарку за угорськими соціальними критеріями вони належали, бо були добре знайомі з громадським життям сусідньої держави. Третя частина роботи подає докладну характеристику кількох десятків осіб, ідентифікованих в актах королівства як Ruthenus (с. 142–209). Географія розселення руських мігрантів величезна, що засвідчено відповідним карто- графічним матеріалом, виконаним для розділів 2–6. Хоча й не у всіх ви- падках М. Волощук зміг упевнено вказати їх нове місце проживання. Серед таких осіб можна зустріти й літописних галицьких бояр: Володислава Кор- мильчича, Гліба Потковича, Володислава Вітовича, Жирослава та ін. Автор підкреслив неодноразову присутність русі в межах сучасної Словаччини (колишніх комітатів Нітра, Ліптов, Туруц, Пожонь), Угорщини й ін. Відзна- чено наявність груп, пов’язаних з церковним життям, компактне прожи- вання цілих руських громад в землях сучасних Хорватії, Румунії, Словаччи- ни, України, що до XVI ст. належали угорським династіям. Безумовно, не позбавлені дискусії особи Бернарда de Lacu (с. 175–176), не до кінця зрозумілі відмінності в ідентифікації укладачами актового ма- теріалу комеса Рутена або Рубена, як його позначив угорський археограф Імре Сентпетері (с. 145) та ін. Але від цього розділ ніяк не постраждав, оскільки автор старався вказати на сумніви при ідентифікації, пропонував різні варіанти вирішення суперечностей тощо. У четвертому розділі М. Волощук знайомить з використанням в актах Угорщини поняття dictus Orrus або схожих за значенням і фонетичним зву- чанням конструкцій (с. 210–251). На прикладі щонайменше 29 біографій по- казано, наскільки неоднозначним може бути залучення такого ототожнен- ня. Крім дійсно підкресленого зв’язку з руськими землями, дефініція могла вільно фігурувати ще як мінімум у чотирьох ситуаціях. На думку автора, “званим руським” могли стати в результаті отримання від сюзерена якихось прав на контакти з руськими громадами в Угорщині, або ж руськими земля- ми за Карпатами. Так називали, ймовірно, родичів руських переселенців у 386 Ольга ЩОДРА другому і подальших поколіннях. Може, dictus Orrus – це людина, пов’язана торговими зв’язками з Руссю, або ж адепт руської моди (с. 250–251). У п’ятій частині монографії історик аналізує біографії людей, які мали імена з “руською” кореневою основою (Rus/Ruth/Ruz) (с. 252–281). З висно- вків зрозумілий цілий ряд осіб, яких у словацькій, наприклад, історіографії чітко називають руськими через характерні імена типу Рус. Таким, зокрема, був син йобагіона Рус і його “колеги по цеху” Просимир, Гость, Святомир та інші, які проживали на Спішу (с. 260–264). Історик спробував відшукати за джерелами всіх хоч трохи схожих за подібними іменами осіб, нараху- вавши таких загалом 19 “ймовірних” і 12 “малоймовірних”. Серед них дуже відмінні за соціальним статусом: вельможні, представники духівництва, слуги та ін. Йдеться як про жінок, так і чоловіків. Підхід автора цілком коректний, бо низка нобілів, згаданих у цьому розділі, контактувала з русь- кими князями (наприклад, Ростиславом Михайловичем), маючи підстави мати неугорське походженням (характерний приклад Лева з синами Федо- ром і Стефаном – с. 268–269). З немалим інтересом читається шостий розділ монографії, присвяче- ної найдискусійнішим, на думку автора, питанням. Тут наведені біографії декількох осіб (літописного боярина Судислава з родиною, Петра Петене і Дмитро Детька – придворного боярина останнього Романовича Юрія Болес- лава II) (с. 284–389). Історик уже в назві пропонує читачеві полемізувати щодо походження, імовірної генеалогії кількох поважних історичних постатей. Незважаючи на обсяги проведеної роботи, як слушно зауважив М. Во- лощук, не можна однозначно вважати Судислава, відомого за Галицько- Волинським літописом, тотожним Себеславові з роду Лудан. Відсоток ві- рогідності високий, співпадінь у діяльності, як показав автор, більш ніж достатньо, тому деякі акцентовані фрагменти змушують принаймні заду- матися про таку можливість. Використання методу контамінації дає змогу сміливо допускати зіставлення імен однієї й тієї ж особи в різних за жанра- ми і характером джерелах з Русі й Угорщини (як мало місце з Себеславом в актах Угорщини та Судиславом за літописними текстами) (с. 288–289). У на- стільки ж схожий спосіб був помилково названий Судиславом (при цьому взагалі незрозуміло, який саме) сандомирський каштелян Суліслав, про що автор пригадав, навівши історіографію даного питання. Такі ж lapsus calami не виключені і з Себеславом de genere Ludan та Судиславом. М. Волощук також спробував відтворити біографії його дітей – невідомої на ім’я донь- ки, дружини бана Філі (онуків Миколи і Стефана), Богомира, Доброслава (названого в літописі Суддичем, тобто Судиславовичем) і Вітком (с. 324–359). Зрозумілим виглядає “заочний” контакт частини перелічених осіб з кня- зем-вигнанцем, зятем короля Бели IV Ростиславом Михайловичем. Робота над біографією Петра Петене, що мав пряме відношення до угорсько-словацької історії, – перша у своєму роді3. Автор досить не погано 3 Першою з’явилася стаття про цього вельможу: Волощук М. М. До питання східнослов’янського походження Пе- тра Петуні // Український історичний журнал. – 2011. – № 3. – С. 21–35. Див. ґрунтовно доповнений виклад: Його ж. “Русь”… – С. 360–380. 387РУСЬКИЙ ЕЛЕМЕНТ В УГОРСЬКОМУ КОРОЛІВСТВІ ДО КІНЦЯ XIV СТОЛІТТЯ впорався з поставленим завданням, використовую для цього також архів- ний матеріал (м. Пряшів, Словаччина). Пошуки “руських” коренів магістра Петра з Сечовець, логічні за задумом, завершення не отримали через відсут- ність прямих доказів. Втім, деяка причетність його батька або діда до сім’ї згаданого князя Ростислава Михайловича, який обіймав значне становище на сході Угорщини між 1242–1247 рр., поза сумнівом, що автор грамотно проілюстрував. Дійсно, чому частину земельних володінь екс-галицького володаря згодом набув саме Петро Петене? Особа Дмитра Детька, пошуки коренів якого М. Волощук сконцентру- вав у Східній Угорщині, загадкова через відомий акт короля Людовика I, де той вказував на певну залежність боярина, названого там дуже дивно – Dechk. Історик припустив, ніби вельможа міг походити з якогось комітату, що мав топонімію, схожу за звучанням до наведеного імені. Такими були, наприклад, села Dechk, Detek, Detka в Абауй і Боршоді. Однак гіпотетич- ність пропонованого зв’язку очевидна (с. 389). Тому поява боярина в шосто- му “дискусійному” розділі книги не викликає сумніву. Підсумки до останнього розділу можна оцінювати по-різному. Автор привів чимало раціональних думок, які потребують подальшого розвитку й вимагають активнішого обговорення. Загальні висновки М. Волощука відповідають поставленим завданням (с. 390–395). Вони звісно тривалий час апробувалися й відображені в чи- малому переліку статей, опублікованих різними мовами в кількох євро- пейських країнах. Монографія носить завершений, комплексний характер, відзначається чіткістю постановки питань і їх вирішення, перспективністю продовження напрацювань з цілої низки актуальних проблем. Серед таких варто відзначити необхідність видання українською мовою корпусу угор- ських актових звісток про Русь. Важливо продовжувати пошуки архівних джерел про руських переселенців й загалом історію Русі в Німеччині, Ав- стрії, Британії, США тощо. Цінним було б проведення загальних археоло- гічних досліджень в місцях тривалого проживання руських поселенців або селах з руською топонімією. Насамкінець хотілося б окремо виділити додатки. Обґрунтованим виглядає використання у тексті генеалогічних таблиць. Це полегшує ознайомлення з родоводом окремих осіб. Звісно, частина ре- конструкцій носить гіпотетичний характер, що відзначено пунктирною лі- нією. Мабуть, деякі із запропонованих біограм суттєво деталізуються після появи нових документів, які, як вказав історик, досі публікуються в Угор- щині. Монографія пропонує також таблиці (сім у тексті й одна в додатках), які наводять необхідну статистичну інформацію щодо окремих розділів праці (с. 118, 152, 203, 262, 294, 305, 341, 447). Серйозне враження справляє картографічний матеріал та світлини. Український читач вперше бачить перед собою “живих свідків” подій ХІІІ– XIV ст. – головно угорський актовий матеріал з чималою кількістю “русь- ких” згадок. Імовірно, не помилюся, якщо зауважу першу появу у видан- ні такого походження фото зі згадкою князя Данила Романовича (1244), знаменитої битви поблизу Ярослава (1245), чимало випадків нотування 388 Ольга ЩОДРА к олишнього галицького володаря Ростислава Михайловича, вже й не ка- жучи про окремих руських поселенців (Тезу, Бенедикта, немалої кількості названих руськими та ін.) чи угорських вельмож, які брали активну участь у східній політиці Арпадів та Анжу. Маємо змогу засвідчити використання ними особистих печаток (віце- комес Братислави Петро, названий руським), ведення діловодства (віце-воє- вода Трансильванії Петро, названий руським, з роду Балог), назагал, актив- ної участі в житті королівства. Світлини М. Волощука з місць, пов’язаних з життям представників угорських династій та руських поселенців, окреслюють масштаби польо- вих досліджень 2007–2013 рр. (с. 77). Бачимо фото Братислави, Будапешта, Загреба, Вишеграда, Естергома, Тренчина, Нітри, Галича, дрібних сіл і міс- течок (Земпліна, Пограніц, Брекова, Бачкова, Луданіц, Сучан, Битчі, Янко- вець, Невицького тощо). Тому варто визнати істотний внесок монографії М. Волощука у вітчиз- няну історичну науку, українську медієвістику. Вона покликана посісти гід- не місце в переліку комплексних, монументальних видань цього напряму. Львівський національний університет імені Івана Франка

Руський елемент в угорському королівстві до кінця XIV століття

Institution

Ähnliche Einträge