Соціальний портрет чекістів першої половини 1920-х років (на матеріалах Харківської ЧК – ДПУ)
У статті аналізується соціальний портрет харківських чекістів початкового періоду НЕПу. Вивчається соцільній, національний склад, а також освітній рівень співробітників ХГЧК – Харківського відділу ДПУ. Спростовується радянський пропагандистський міф про пролетарську основу радянської служби безпеки...
Gespeichert in:
| Datum: | 2015 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
2015
|
| Schriftenreihe: | Історичний архів. Наукові студії |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94112 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Соціальний портрет чекістів першої половини 1920-х років (на матеріалах Харківської ЧК – ДПУ) / В.П. Скрипчук // Історичний архів. Наукові студії: Зб. наук. пр. — Миколаїв: ЧДУ ім. Петра Могили, 2015. — Вип. 14. — С. 181-187. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-94112 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-941122016-02-09T03:02:30Z Соціальний портрет чекістів першої половини 1920-х років (на матеріалах Харківської ЧК – ДПУ) Скрипчук, В.П. Джерелознавство, історіографія, методологія. Історія історичної науки У статті аналізується соціальний портрет харківських чекістів початкового періоду НЕПу. Вивчається соцільній, національний склад, а також освітній рівень співробітників ХГЧК – Харківського відділу ДПУ. Спростовується радянський пропагандистський міф про пролетарську основу радянської служби безпеки в роки революції та НЕПу. В статье анализируется социальный портрет харьковских чекистов начального периода НЭПа. Изучается социальный, национальный, персональный состав, а также образовательный уровень сотрудников ХГЧК – Харьковского отдела ГПУ. Опровергается советский пропагандистский миф о пролетарской основе советской службы безопасности в годы революции и НЭПа. The article analyzes the social portrait of Kharkov KGB initial period of NEP. A study of the social, ethnic composition and educational level of employees HHCHK – Kharkov department of the GPU. Soviet propaganda refuted the myth of the proletarian foundation of the Soviet security service during the Revolution and NEP. 2015 Article Соціальний портрет чекістів першої половини 1920-х років (на матеріалах Харківської ЧК – ДПУ) / В.П. Скрипчук // Історичний архів. Наукові студії: Зб. наук. пр. — Миколаїв: ЧДУ ім. Петра Могили, 2015. — Вип. 14. — С. 181-187. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. 1609-7742 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94112 94(477.54)«1920/1939» uk Історичний архів. Наукові студії Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Джерелознавство, історіографія, методологія. Історія історичної науки Джерелознавство, історіографія, методологія. Історія історичної науки |
| spellingShingle |
Джерелознавство, історіографія, методологія. Історія історичної науки Джерелознавство, історіографія, методологія. Історія історичної науки Скрипчук, В.П. Соціальний портрет чекістів першої половини 1920-х років (на матеріалах Харківської ЧК – ДПУ) Історичний архів. Наукові студії |
| description |
У статті аналізується соціальний портрет харківських чекістів початкового періоду НЕПу. Вивчається соцільній, національний склад, а також освітній рівень співробітників ХГЧК – Харківського відділу ДПУ. Спростовується радянський пропагандистський міф про пролетарську основу радянської служби безпеки в роки революції та НЕПу. |
| format |
Article |
| author |
Скрипчук, В.П. |
| author_facet |
Скрипчук, В.П. |
| author_sort |
Скрипчук, В.П. |
| title |
Соціальний портрет чекістів першої половини 1920-х років (на матеріалах Харківської ЧК – ДПУ) |
| title_short |
Соціальний портрет чекістів першої половини 1920-х років (на матеріалах Харківської ЧК – ДПУ) |
| title_full |
Соціальний портрет чекістів першої половини 1920-х років (на матеріалах Харківської ЧК – ДПУ) |
| title_fullStr |
Соціальний портрет чекістів першої половини 1920-х років (на матеріалах Харківської ЧК – ДПУ) |
| title_full_unstemmed |
Соціальний портрет чекістів першої половини 1920-х років (на матеріалах Харківської ЧК – ДПУ) |
| title_sort |
соціальний портрет чекістів першої половини 1920-х років (на матеріалах харківської чк – дпу) |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України |
| publishDate |
2015 |
| topic_facet |
Джерелознавство, історіографія, методологія. Історія історичної науки |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94112 |
| citation_txt |
Соціальний портрет чекістів першої половини 1920-х років (на матеріалах Харківської ЧК – ДПУ) / В.П. Скрипчук // Історичний архів. Наукові студії: Зб. наук. пр. — Миколаїв: ЧДУ ім. Петра Могили, 2015. — Вип. 14. — С. 181-187. — Бібліогр.: 20 назв. — укр. |
| series |
Історичний архів. Наукові студії |
| work_keys_str_mv |
AT skripčukvp socíalʹnijportretčekístívperšoípolovini1920hrokívnamateríalahharkívsʹkoíčkdpu |
| first_indexed |
2025-07-07T00:11:02Z |
| last_indexed |
2025-07-07T00:11:02Z |
| _version_ |
1836944789536243712 |
| fulltext |
181
УДК 94(477.54)«1920/1939»
В. П. Скрипчук,
начальник оркестру – військовий диригент,
Інститут підготовки юридичних кадрів для СБУ НУ
«Юридична академія України ім. Я. Мудрого», м. Харків, Україна
СОЦІАЛЬНИЙ ПОРТРЕТ ЧЕКІСТІВ
першої половини 1920-х років
(на матеріалах харківської ЧК – ДПУ)
У статті аналізується соціальний портрет харківських чекістів початкового періоду
НЕПу. Вивчається соцільній, національний склад, а також освітній рівень співробітників
ХГЧК – Харківського відділу ДПУ. Спростовується радянський пропагандистський міф
про пролетарську основу радянської служби безпеки в роки революції та НЕПу.
Ключові слова: ЧК, ДПУ, НЕП, соціальний портрет.
Вивчення органів державної безпеки, їх
кадрового потенціалу та персоналій чекістів
має неабияке значення, оскільки дозволяє
дослідити «людську базу» радянських спец-
служб доби раннього тоталітаризму в Україні
та спростувати деякі з численних міфів
радянської доби про цих «лицарів рево-
люції». Хронологічні рамки статті 1921 р. –
рік переходу країни до нової економічної
політики, останній рік існування надзви-
чайної комісії.
Актуальність вивчення саме цього періоду
зумовлена тим, що такі дослідники як
А. Зинухов, С. Труш, В. Золотарьов, В. Семе-
ненко звертали увагу переважно на функціо-
нування центрального апарату ВУЧК-ДПУ,
персоналії «першого плану» – керівних
діячів органів держбезпеки республіки, тоді як
регіональні особливості складу і персоналії
місцевих кадрів ЧК-ДПУ досліджені явно
недостатньо, здебільшого фрагментарно. Зок-
рема це стосується і тогочасної столиці
УСРР – Харкова і губернії.
Слід відмітити, що в різний час діяльність
окремих персоналій чекістів Харківщини
перебувала в полі зору українських дослід-
ників [1-5], але роботи, де було б систе-
матично проаналізовано соціальний портрет
харківських чекістів так і не з’явилися дотепер.
Автор статті ставить за мету на основі
джерел та літератури проаналізувати кадровий
склад Харківської губернської надзвичайної
комісії (ХГЧК) та відтворити соціальний
портрет харківських чекістів. В процесі роботи
над обраною темою було використано не
лише опубліковані мемуари [6], збірки джерел
[7], але й значну кількість інформаційно
насичених архівних документів, більшість з
яких уперше залучається до наукового обігу.
Це звіти ХГЧК, партійні характеристики
чекістів, інформаційні матеріали і т. д. [8-12].
Певні уявлення про соціальний портрет
співробітників Харківської губернської ЧК
початку НЕПу дають матеріали Харківського
обласного державного архіву. За станом на
1 листопада 1921 р. кількість співробітників
ХГЧК становила 1011 чол., з яких на
909 чол. (тобто на 90 %) є дані щодо їх
національної, партійної та соціальної прина-
лежності. Національний склад цього чекістсь-
кого органу був таким: 539 чол. (або 59,3 %)
становили росіяни («великороси» мовою
оригіналу), 181 чол. (або 19,9 %) – євреї,
76 чол. (або 8,3 %) – українці, 68 (або 7,5 %)
– латиші, 17 чол. (1,9 %) поляки, 5 чол.
(0,55 %) – литовці, 4 чол. (0,4 %) німців,
2 греків (0,2 %), 2 вірменів (0,2 %), 2 англійців
(0,2 %), естонців 2 (0,2 %), 1 (0,1 %) фін та
182
10 (або 1,1 %) представників інших етно-
національних груп [8, арк. 76-77]. Отже,
переважну кількість чекістського корпусу
Харківської губернії складали росіяни –
майже 3/5 усього особового складу, євреї
становили майже 1/5, а українці – лише 1/12.
Латиші, поляки, естонці, литовці та фіни стано-
вили понад 1/10 усього особового складу
ХГЧК. Такий національний склад губернської
надзвичайної комісії був наслідком певної
кадрової політики центру в Україні, коли
навесні 1920 р. у Москві були сформовані та
направлені на місця основні кадри для
надзвичайних комісій Харкова, Полтави,
Катеринослава, Одеси, Донбасу. Влітку 1920 р.
в розпорядження Ф. Дзержинського, що
перебував тоді в Україні, було направлено з
РРФСР ще понад 1400 співробітників ВЧК
[13, с. 204-205]. Звідси і такий високий
відсоток росіян та занадто скромний від-
соток українців у складі столичної губ чека,
попри всі заяви того ж Ф. Дзержинського,
що «величезною завадою у боротьбі є
відсутність чекістів – українців» [14, с. 333].
За своїм соціальним походженням: до
революції 1917 р. 363 чол. були робітниками
(39,9 %), 76 чол. – землеробами (8,3 %),
281 чол. – службовцями (30,9 %), 143 чол. –
відносилися до групи вільних професій
(15,7 %), нарешті 46 чол. навчалися у різних
навчальних закладах (5 %) [8, арк. 77].
Отже, лише менше 2/5 були до революції
пролетарями, тоді як майже 1/3 – служ-
бовцями та майже 1/6 особами вільних
професій та учнями. Тобто в «каральному
органі» диктатури пролетаріату власне колишні
представники пролетаріату становили мен-
шість. Серед співробітників Харківської ЧК
не було жодного дореволюційного чинов-
ника, офіцера царської армії або купця.
Лише двоє колишніх дворян, одна особа
духовного звання та один виходець з числа
почесних громадян були співробітниками
цього органу у Харкові [8, арк. 77].
Вельми цікаві дані свідчать про освітній
рівень тогочасного харківських чекістів.
Лише 26 співробітників (біля 3 %) мали
вищу освіту. Середню освіту мали 283 чол.
(31,1 %), початкову 455 (50 %), т. зв. домашню
117 чол. (12,9 %), нарешті 48 чекістів (5,2 %)
були неписьменними.
Низький освітній рівень чекістів не дозво-
ляв їм повноцінно виконувати свої профе-
сійні обов’язки. Як повідомляв керівнику
Харківського губвиконкому голова ХГЧК
І. Радін основним гальмом в роботі одного з
підрозділів надзвичайки «є політична нероз-
винутість та нездатність для роботи в партійно-
політичних угрупованнях наявних у групі
таємних співробітників та повідомлю-
вачів…» [9, арк. 156].
Але великими здобутками на ниві освіти
не могли похизуватися і керівники Харківсь-
кої ЧК-ГПУ. Лише 7,5 % з них здобули вищу
освіту. Але більшість – 51,9 % мали почат-
кову освіту. 11,1 % – незакінчену початкову
освіту, 18,5 % – середню, а деякі (Я. Лив-
шиць та ін.) і зовсім ніде не навчалися [3,
с. 118]. Такий загалом низький рівень освіти
у столичних чекістів не міг сприяти розвитку
професіоналізму чекістських кадрів, особливо
за обставин переходу країни від стану
громадянської війни до мирного розвитку в
умовах НЕПу та припинення (але не
повного) масового терору проти політичних
противників більшовизму. Як зазначав у цей
час сам Ф. Дзержинський «чекістської сміли-
вості та революційного духу для роботи в
органах ДПУ вже було недостатньо, потрібні
були вишкіл та знання справи». При цьому в
країні фактично не існувало спеціального
навчального закладу, окрім школи прикор-
донників, де б відбувалася належна підго-
товка чекістських кадрів [15, с. 212-213].
Серед чекістів ХГЧК 33,7 % володіли (хоча й
неясно якою мірою – вільно чи ні) інозем-
ними мовами – європейськими та східними
[8, арк. 77]. Це пояснюється як національним
складом кадрів ХГЧК, так і тими дуже
серйозними вимогами дореволюційних навчаль-
них закладів, особливо вищих та середніх,
щодо мовної підготовки своїх випускників.
Вельми цікаво зазначити, що в цей час у
лавах харківських чекістів лише 29,6 % були
183
членами більшовицької партії РКП(б) та
комсомолу [8, арк. 76]. Переважна біль-
шість (понад 70 %) співробітників столичної
ЧК були позапартійними. Серед тих, хто
вступив до РКП(б) у 1920-ті рр. було й
чимало таких осіб що вже «встигли» побути
в лавах інших політичних партій – лівих
есерів, Бунду, Української комуністичної
партії та ін. Фактично в ХГЧК (як і в ВУЧК)
був представлений весь лівий спектр
політичних партій.
Так, наприклад, уповноважений Красков Й. М.,
що з 1922 р. служив у ДПУ, у 1917 – 1920 рр.
був членом союзу есерів – макси-малістів і
лише з 1920 р. став членом КП(б)У. Інший
співробітник,що служив поміч-ником
уповноваженого ДПУ, Шепетін А. М., у 1917 –
1919 рр. перебував у Бунді і тільки з 1919 р.
був прийнятий до КП(б)У [10, арк. 17].
Начальник одного з відділень ДПУ –
Даниленко – Карін С. Т., до свого членства у
КП(б)У, перебував з 1920 р. у партії бороть-
бистів (Українська комуністична партія
(боротьбистів)) [10, арк. 17]. Ще один чекіст
(з 1921 р.) Аглицький Б. Я. (помічник
уповноваженого ДПУ) був у 1917-1919 рр.
членом партії лівих есерів, а потім перебував
в Українській партії лівих есерів (борбистів)
і лише з травня 1920 р. став членом КП(б)У
[10, арк. 54]. Чекіст (з 1921 р.) Письмен-
ний Я. В. у 1917 р. був сіоністом, а після
цього перейшов до КП(б)У, щоправда, у
1921 р. його виключили з КП(б)У «як чужий
елемент», але потім знову прийняли до
комуністичної партії [10, арк. 18]. Службовець
ЧК – ДПУ Сметкін С. З. у 1904-1907 рр. був
членом терористичної групи партії есерів, а з
1922 р. – в лавах КП(б)У [10, арк. 65].
Але не лише рядові чекісти перебували до
своєї служби в ЧК в різних політичних
партіях. Керівники Харківської ЧК – ДПУ
теж не завжди були «твердолобими» більшо-
виками. За даними дослідника В. Золотарь-
ова 7 чол. (з 27), що в 1919-1941 рр.
очолювали цю структуру, до свого вступу у
ВКП(б) встигли побувати в лавах інших
партій: 3 з них (Я. А. Лившиць, П. С. Муля-
вко, С. І. Покко) були есерами, 3 (Й. М. Блат,
З. Б. Кацнельсон, М. М. Тимофеєв) – меншо-
виками, 1 (С. С. Шварц) – бундівцем [3, с. 119].
Слід зазначити, що самий факт перебу-
вання чекістів (особливо керівного складу
цього відомства) до вступу в ВКП(б) в інших
партіях, що згодом були об’явлені «анти-
радянськими», мав для долі багатьох
працівників органів держбезпеки трагічні
наслідки, але не в 1920-ті відносно
ліберальні роки, а пізніше – під час великого
сталінського терору і «чистки кадрів» другої
половини 1930-х років.
На початку непу в харківській губернській
чека лише 10 чол. (або 1,1 %) з 909 осіб
починали службу в органах ВУЧК з моменту
її створення в Україні (грудень 1918 р.),
3,1 % (28 чол.) поступили на службу в
1919 р., 31,9 % (290 чол.) у 1920 р., 63,9 %
(581 чол.) у 1921 р. [8, арк. 76].
Як бачимо з наведених даних переважна
більшість кадрів прийшла (або перейшла з
інших регіонів) служити в столичну службу
безпеки вже за умов непу. Серед тих, хто у
цей час продовжував служити у харківській
чека і сумнозвісний Степан Опанасович
Саєнко – особа, відома своєю надзвичайною
жорстокістю, саме ім’я якої довгий час
наводило жах на харків’ян і не лише на них.
Ось деякі біографічні подробиці його життя.
1886 р. народження, з Полтави, з сім’ї
робітника, столяр по професії. Самостійне
життя почав з 1892 р. у Харкові. У 1915 р.
був заарештований за звинуваченням у
дезертирстві та був відправлений на фронт
на передову. На початку 1917 р. він
самовільно залишив діючу армію. У березні
став членом партії більшовиків та розпочав
згідно завдання місцевої партійної організації
створення Червоної Армії і командував
загоном червоногвардійців у жовтневі дні
1917 р. Потім у 1917-1923 рр. служив
ад’ютантом м. Харкова та Луганська, був
уповноваженим ЦК більшовицької партії із
постачання підпільних більшовицьких органі-
зацій зброєю, нелегальною літературою та
грошима. Служив комендантом концтабору
184
ЧК, командиром загону особливого
призначення з боротьби з контрреволюцією.
Інспектором воєнізованої охорони залізниці
[11, арк. 45]. Слід відмітити, що доля берегла
цю людину. За період громадянської війни
С. О. Саєнко був 7 разів поранений та один
раз важко контужений, але залишився
живий [12, арк. 63]. «За активну та енергійну
боротьбу проти ворогів соціалістичної
революції» колегією ДПУ України у 1927 р.
він був нагороджений грамотою та іменною
зброєю із золотою дещицею [12, арк. 63]. З
1923 р. він на господарській роботі, але не
припинив свого таємного співробітництва з
ДПУ, з його повідомчим відділом. Був
завідувачем орендного відділу губраднар-
госпу, директором (з 1924 до 1933 р.) різних
державних промислових підприємств
Харкова, працював спочатку заступником, а
з 1938 р. і до вересня 1941 р. – головним
державним арбітром Харківської області.
Саєнко довгий час був депутатом Харківсь-
кої міської ради і нагороджений високими
урядовими нагородами. Помер у серпні
1973 р. у Харкові [12, арк. 63-63 зв.; 11,
арк. 45; 1, с. 32]. У Харкові та Сумах
С. О. Саєнко ще у 1919 р. прославився
нелюдською жорстокістю, знущаннями та
жахливими тортурами (що проводив разом зі
своїм «асистентом» – матросом Едуардом
Вольбедахтом) [16, с. 125-126, 129, 139]. На
початку непу С. О. Саєнко в лавах ЧК все ще
боровся з кримінальним бандитизмом у Харкові
і кримінал «першої столиці» радянської
України небезпідставно побоювався цієї
людини [1, с. 33].
У 1920-ті роки у Харкові в органах
державної безпеки ЧК – ДПУ працював Іван
Судаков, що ще у 1919 р. будучи комен-
дантом комендатури Харківської губчека
зажив собі сумної слави своїми знущаннями,
так званими «заходами з трудового переви-
ховання» над представниками «експлуатато-
рських класів». Наприкінці 1920-х – на
початку 1930-х років в умовах дії сталінсь-
ких надзвичайних методів управління І. Суда-
ков використав свій «багатий досвід» вже як
комендант ДПУ УСРР, безжально розстрілю-
ючи у Харкові учасників так званої повстан-
ської організації «Братерство – Треуголь-
ник», що цілковито була вигадана спів-
робітниками ДПУ УСРР [17, с. 53-54].
Ще один керівний чекістський діяч (член
колегії ВЧК), чиє ім’я наводило жах (і він
сам хизувався цим) [6, с. 191] – О. В. Ейдук,
навіть опублікував садистський вірш:
«Нет большей радости, нет лучших музык,
Как хруст ломаемых жизней и костей.
Вот отчего, когда томятся наши взоры,
И начинает бурно страсть в груди вскипать,
Черкнуть мне хочется на вашем приговоре
Одно бестрепетное: «К стенке!
Расстрелять!» [5, с. 21]
Здійснюючи червоний класовий терор, що
нічим не відрізнявся від терору білогвардій-
ців, керівники ЧК всіляко заперечували
звірства своїх підлеглих. Так, керівник
ВУЧК М. Лацис у своїй брошурі (1920 р.)
наголошував: «Але до цієї пори ми не
навчилися застосовувати тих звірячих заходів,
що застосовують білогвардійці». «Ми – носії
майбутнього. Історія за нас. Нам ці
жорстокості не потрібні» [18, с. 64-65].
Класова мораль більшовиків означала
також кардинальну зміну ставлення до класо-
вого супротивника, який в їхніх очах вже
перестав бути людиною, перетворюючись на
щось інше, таке, що викликало лише огиду.
З огляду на те, що глибокий соціокультур-
ний розрив, який існував в Російській імперії
напередодні революції 1917 р. між «модернізо-
ваною» меншістю та слабо (або і зовсім) «не
модернізованою», тобто абсолютною більшістю
суспільства, за рахунок якої власне і
відбувалася модернізація країни, при тому
що остання «не відчувала людської душі» у
представників першої групи, суттєво полегшив
здійснення більшовиками політики терору і
насильства, використовуючи в якості знаряддя
органи ЧК.
Страшною жорстокістю (апогей якої
прийдеться на роки «великого терору»)
запам’ятався чекіст Курпас Костянтин Степа-
нович, що у 1920 р. розпочав свою службу у
185
ХГЧК як уповноважений. У 1937-1939 рр.
будучи заступником начальника дорожньо-
транспортного відділу головного управління
держбезпеки НКВС Південної залізниці він
безжально катував ув’язнених. Іван Багряний,
який заарештований у 1938 р. сидів у
в’язниці, писав: «Знаменитий Курпас. Від
одного цього імені у залізничників йшов
мороз по шкірі. Рафінований садист, безжаль-
ний і кровожерний, здоровенний з необме-
женою владою… він власноручно мордував
в’язнів і хто в нього побував – ніколи того не
забуде, якщо вийшов живий». Курпас не
приховував своїх методів «роботи» з
арештованими. На одній з нарад він прямо
заявив присутньому тут прокурору: «Ми
били і будемо бити! І у ці справи прокурору
Шестакову нічого втручатися!» [2, с. 338-
417]. На совісті К. С. Курпаса – багато
десятків розстріляних громадян та скалі-
чених доль.
Керівники Харківської губернської ЧК –
ДПУ С. Реденс, І. Радін, Іванов та ін. також
не відрізнялися, або відрізнялися не в
кращий бік, від підлеглих своїм «людино-
любієм». Так, за даними голови ХГЧК
І. Радіна за один лише 1920 р., коли в країні
офіційно не було червоного терору, харків-
ська «надзвичайка» розстріляла 221 чол. та
провела 3017 арештів [8, арк. 4, 14]. Саме
такий тип «людського матеріалу» був
потрібний більшовикам для здійснення
політики терору. Ще задовго до 1917 р.
В. І. Ленін наголошував: «Партія – не
пансіон шляхетних панночок. Інший мерзот-
ник може бути для нас саме тим і корисний,
що він мерзотник» [16, с. 178]. В умовах
диктатури, яку В. І. Ленін визначив як:
«Наукове поняття диктатури означає не що
інше, як нічим не обмежену, ніякими
законами, ніякими абсолютно правилами не
зв’язану владу, що безпосередньо на насиль-
ство спирається» [19, с. 364], – тобто в
умовах крайнього насильства, яким є терор,
потрібні були слухняні виконавці – провід-
ники політики терору. І такі виконавці, що
жорстоко придушували будь-яку опозицію
режиму, знаходилися, як у центрі так і на
місцях.
За обставин воєнного комунізму швид-
кими темпами відбувалася екстремалізація
суспільної свідомості та маргіналізація всього
постреволюційного соціального простору.
Це в умовах громадянської війни надто
негативно вплинуло на менталітет різних
суспільних верств – особливо пролетарських,
напівпролетарських та люмпенпролетар-
ських з числа яких, головним чином,
відбувалося рекрутування працівників ЧК –
ДПУ. Під впливом агресивної революційно-
комуністичної пропаганди достатньо швидко
змінювалися ціннісні орієнтації представників
цих соціальних груп, в їх свідомості утвер-
джувалися замість загальнолюдських («буржу-
азних» мовою більшовиків) так звані
«класові цінності». Культивована більшо-
виками класова ненависть та розпалювання
класової ворожнечі вже незабаром принесли
свої згубні плоди. Ситуація погіршувалася
тим, що з перших днів свого приходу до
влади більшовики скасували практично всі
законодавчі норми, скасували закон як
такий, що непотрібний, замінивши його
«революційною самосовістю» та «револю-
ційною доцільністю».
Керівник ВУЧК, відомий своєю жорсто-
кістю М. Лацис, так сформулював своє
бачення класової моралі в статті, опубліко-
ваній у часописі «Красный меч» (Наводимо
мовою оригіналу): «Для нас нет и не может
быть старых устоев морали и «гуманности»,
выдуманных буржуазией для угнетения
и эксплуатации «низших классов». Наша
мораль новая, наша гуманность абсолютная,
ибо она покоится на светлом идеале
уничтожения всякого гнета и насилия. Нам
все разрешено, ибо мы первые в мире
подняли меч не во имя закрепощения кого-
либо, а во имя раскрепощения от гнета и
рабства всех. Жертвы, которых мы требуем,
жертвы спасительные… Кровь? Пусть кровь,
если только ею можно выкрасить в алый
цвет серо-бело-черный штандарт старого
разбойничьего мира. Ибо только полная
186
бесповоротная смерть этого мира избавит
нас от возрождения старых шакалов…».
«Пусть не дрогнет ее [т. е. ЧК – В. С.] рука,
уничтожающая контрреволюционера!» Стаття
закінчувалася здравицями червоному террору
ВЧК: «Да здравствует красный террор!
Да здравствует чрезвычайная комиссия –
могильщица буржуазии!» [7, с. 72-74].
Інший чекіст – С. Шварц у тому ж
часописі закликав усіх чесних «комуністів» не
виявляти «великодушия», «не щадить крови
врагов не только в бою, но и внутри страны…
Малодушные – прочь с пути!» [7, с. 74].
Ділові та професійні якості таких спів-
робітників були невисокими. За інформацією
керівництва Харківської губчека (листопад
1921 р.) на оцінку «відмінно» та «добре»
працювали лише 75 її співробітників (або
8,3 %), тоді як 829 чол. (або 91,2 %)
працювали на «задовільно», а робота 4
співробітників (0,5 %) взагалі оцінювалася
як «незадовільна» [8, арк. 7].
Внаслідок кепського становища з кадрами
місцевих надзвичайних комісій (і не лише
Харківської) вже у грудні 1921 р. керів-
ництвом ВУЧК місцевим органам було
запропоновано провести ретельний перегляд
особового складу та звільнити 30 % спів-
робітників – з числа найменш здібних та
непридатних з тих або інших міркувань
до роботи у надзвичайних органах [20,
с. 317-318].
Таким чином, розглянутий матеріал показує,
що в період, що досліджується, кадровий
склад чекістів Харківської губернії складався
з осіб (здебільшого молодих людей), біль-
шість з яких не були вихідцями з пролетар-
ських верств суспільства. Це спростовує
радянський пропагандистський міф про нібито
пролетарську основу радянської служби
безпеки в роки революції та непу.
Національний склад Харківської надзви-
чайки, в якому українці становили зовсім
незначну меншість, відображав цілеспрямовану
політику московського центру, що мала на
меті «зміцнення» місцевих органів ВУЧК за
рахунок направлення в Україну чекістів –
росіян. Не довіряючи місцевим кадрам,
підозрюючи їх у прихованому українському
націоналізмі, керівництво ВЧК розставило на
ключові (і не тільки) посади свої кадри, слабо
знайомі з місцевими умовами. Внаслідок
цього основна маса харківських чекістів була
представлена не українцями.
Загальний освітній рівень харківських
чекістів був низьким. Лише третина їх мала
вищу (одиниці) та (здебільшого) середню
освіту. Основна маса – дві третини чекістсь-
кого корпусу мали або початкову, або
домашню освіту (тобто ніде не навчалися), а
певна кількість співробітників ХГЧК були й
зовсім неписьменними. Це заважало вико-
нанню професійних обов’язків, робило цей
орган нездатним ефективно працювати в
умовах НЕПу.
За таких обставин, по-перше, було важко
сподіватися на розвиток професіональних
навичок і здібностей працівників Харківської
надзвичайки та на їхню цивілізованість, що
відповідала б вимогам часу, а по-друге,
розраховувати на підтримку (а тим більше на
авторитет) чекістів місцевим населенням,
особливо з огляду на той жак, що його
представники чекістського корпусу (Саєнко,
Судаков, Покко та інші) наводили на
харків’ян ще з часів червоного терору.
Брутальність поведінки та невмотивована
жорстокість представників ЧК були наслідком,
як громадянської війни та революції так і тієї
класової ненависті, що втілювалася в
повсякденній практиці та ідеології більшо-
визму. Серед проблем, що потребують
подальшого вивчення слід назвати еволюцію
структури місцевих (окружних) відділів
ДПУ в роки НЕПу, їхній чисельний склад,
зміни в особовому складі.
ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА
1. Зинухов А. Комендант Саенко / А. Зинухов // Провинциальная ЧК. (Сб. ст. и мат.). – Харьков, 1994.
2. Золотарьов В. ЧК – ДПУ – НКВС на Харківщині: люди та долі (1919-1941) / В. Золотарьов. – Харків, 2003
187
3. Золотарев В. Руководящий состав органов государственной безопасности Харьковской области в 1919-
1941 годах / В. Золотарев // Эпоха. Культура. Люди (История повседневности и культурная история Германии и
Советского Союза. 1920-1950-е годы) // Материалы международной науч. конф. (Харьков, сентябрь 2003 г.).
Сб. док. – Х., 2004.
4. Труш С. М. Органи надзвичайної комісії на території Харківської губернії: повітові комісії на політичні
бюро (1919-1922 рр.) / С. М. Труш // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії. Зб. наук. праць. –
Вип. 17. – Х.: ХНУ імені В. Н. Каразіна, 2014. – С. 207-215.
5. Семененко В. И. Слепая верность: из истории Всеукраинской ЧК / В. И. Семененко // Провинциальная ЧК.
Сб. ст. и мат. – Харьков, 1994.
6. Соломон (Исецкий) Г. Среди красных вождей / Г. Соломон. – М., 1995.
7. ВЧК-ГПУ. Документы и материалы. – М., 1995.
8. ДАХО, Ф. Р – 203. – Оп. 1. – Спр. 290.
9. ДАХО, Ф. Р – 203. – Оп. 1. – Спр. 114.
10. ДАХО, Ф. 15. – Оп. 2. – Спр. 27.
11. ДАХО, Ф. 2. – Оп. 2.– Спр. 1282.
12. ДАХО, Ф. 2. – Оп. 2.– Спр. 1284.
13. Софинов П. Г. Очерки истории ВЧК / П. Г. Софинов. – М., 1960.
14. В. И. Ленин и ВЧК. Сб. док. (1917 – 1922). – М., 1981.
15. Вронська Т., Лясковська С. Кар’єра І. Битневського в контексті історії спецслужб радянської України /
Вронська Т., Лясковська С. // З архівів ВУЧК – ГПУ- НКВД – КГБ. – 2011. – №2 (37).
16. Мельгунов С. П. Красный террор в России 1918-1923 / С. П. Мельгунов. – М., 1990.
17. Зуб Э. И. Харьковская Чека. Прощание с мифами / Э. И. Зуб. – Харьков, 2012.
18. Лацис М. Я. Два года борьбы на внутреннем фронте. – М., 1920.
19. Ленін В. І. Повне зібрання творів / В. І. Ленін, Т. 41. – К., 1974.
20. Отчет о полугодичной деятельности ГПУ УССР (январь – июнь 1922 года) // З архівів ВУЧК – ГПУ-
НКВД – КГБ. – 1997. – № 1/2.
В. П. Скрипчук,
Институт подготовки юридических кадров для СБУ НУ
«Юридическая академия Украины им. Я. Мудрого», г. Харьков, Украина
СОЦИАЛЬНЫЙ ПОРТРЕТ ЧЕКИСТОВ
первой половины 1920-х годов (на материалах Харьковской ЧК – ДПУ)
В статье анализируется социальный портрет харьковских чекистов начального периода НЭПа. Изучается
социальный, национальный, персональный состав, а также образовательный уровень сотрудников ХГЧК –
Харьковского отдела ГПУ. Опровергается советский пропагандистский миф о пролетарской основе
советской службы безопасности в годы революции и НЭПа.
Ключевые слова: ЧК, ГПУ, НЭП, социальный портрет.
V. Skripchuk,
Juridical Personnel Training Institute for the Security Service Ukraine,
Yaroslav Mudryi national law university, Kharkov, Ukraine
SOCIAL PORTRAIT OF THE CHEKISTS
of the first half of the 1920s (Material on the Kharkov CHEKA – GPU)
The article analyzes the social portrait of Kharkov KGB initial period of NEP. A study of the social, ethnic
composition and educational level of employees HHCHK – Kharkov department of the GPU. Soviet propaganda refuted
the myth of the proletarian foundation of the Soviet security service during the Revolution and NEP.
Keywords: CHEKA, GPU, NЭP, social portrait.
Рецензенти: Сінкевич Є. Г., д-р іст. наук, проф.;
Тригуб П. М., д-р іст. наук, проф.;
© Скрипник В. П., 2015 Дата надходження статті до редколегії 10.02.2015
|