Питання українізації православної церкви в громадсько-політичному житті Волині у 20-х роках ХХ ст.
Висвітлюються питання прилучення волинських православних парафій до процесу зародження руху за відродження української автокефальної православної церкви (вже від листопада 1917 р.), масовий рух православної пастви за впровадження української мови в богослужіння, розширення мережі Товариства «Про...
Збережено в:
| Дата: | 2014 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут народознавства НАН України
2014
|
| Назва видання: | Народознавчі зошити |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94399 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Питання українізації православної церкви в громадсько-політичному житті Волині у 20-х роках ХХ ст. / С. Макарчук // Народознавчі зошити. — 2014. — № 1 (115). — С. 3-9. — Бібліогр.: 31 назв. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-94399 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-943992016-02-12T03:05:56Z Питання українізації православної церкви в громадсько-політичному житті Волині у 20-х роках ХХ ст. Макарчук, С. Статті Висвітлюються питання прилучення волинських православних парафій до процесу зародження руху за відродження української автокефальної православної церкви (вже від листопада 1917 р.), масовий рух православної пастви за впровадження української мови в богослужіння, розширення мережі Товариства «Просвіта» в містах і селах краю, діяльність українських кооперативів тощо. In the article have been considered some problems as for joining of Volhynian Orthodox parishes to a nascent process of movement for revival of Ukrainian autocephalous Orthodox church (since November 1917), mass movement of Orthodox flock for introduction of Ukrainian language into liturgy, expansion of Prosvita net in towns and villages of the country and activities of Ukrainian co-operative institutions. Рассматриваются вопросы присоединения волынских православных парафий к процессу зарождения движения за возрождение украинской автокефальной православной церкви (уже с ноября 1917 г.), массовое движение православной паствы за внедрение украинского языка в богослужения, расширение сети Общества «Просвита» в городах и селах края, деятельность украинских кооперативов. 2014 Article Питання українізації православної церкви в громадсько-політичному житті Волині у 20-х роках ХХ ст. / С. Макарчук // Народознавчі зошити. — 2014. — № 1 (115). — С. 3-9. — Бібліогр.: 31 назв. — укp. 1028-5091 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94399 uk Народознавчі зошити Інститут народознавства НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Статті Статті |
| spellingShingle |
Статті Статті Макарчук, С. Питання українізації православної церкви в громадсько-політичному житті Волині у 20-х роках ХХ ст. Народознавчі зошити |
| description |
Висвітлюються питання прилучення волинських православних парафій до процесу зародження руху за відродження української автокефальної православної церкви
(вже від листопада 1917 р.), масовий рух православної пастви за впровадження української мови в богослужіння,
розширення мережі Товариства «Просвіта» в містах і селах
краю, діяльність українських кооперативів тощо. |
| format |
Article |
| author |
Макарчук, С. |
| author_facet |
Макарчук, С. |
| author_sort |
Макарчук, С. |
| title |
Питання українізації православної церкви в громадсько-політичному житті Волині у 20-х роках ХХ ст. |
| title_short |
Питання українізації православної церкви в громадсько-політичному житті Волині у 20-х роках ХХ ст. |
| title_full |
Питання українізації православної церкви в громадсько-політичному житті Волині у 20-х роках ХХ ст. |
| title_fullStr |
Питання українізації православної церкви в громадсько-політичному житті Волині у 20-х роках ХХ ст. |
| title_full_unstemmed |
Питання українізації православної церкви в громадсько-політичному житті Волині у 20-х роках ХХ ст. |
| title_sort |
питання українізації православної церкви в громадсько-політичному житті волині у 20-х роках хх ст. |
| publisher |
Інститут народознавства НАН України |
| publishDate |
2014 |
| topic_facet |
Статті |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94399 |
| citation_txt |
Питання українізації православної церкви в громадсько-політичному житті Волині у 20-х роках ХХ ст. / С. Макарчук // Народознавчі зошити. — 2014. — № 1 (115). — С. 3-9. — Бібліогр.: 31 назв. — укp. |
| series |
Народознавчі зошити |
| work_keys_str_mv |
AT makarčuks pitannâukraínízacíípravoslavnoícerkvivgromadsʹkopolítičnomužittívoliníu20hrokahhhst |
| first_indexed |
2025-07-07T00:46:10Z |
| last_indexed |
2025-07-07T00:46:10Z |
| _version_ |
1836946997067644928 |
| fulltext |
ISSN 1028-5091. Серія історична. № 1 (115), 2014
Статті
© С. МАКАРЧУК, 2014
Степан МАКАРЧУК
ПИТАННЯ УКРАЇНІЗАЦІЇ
ПРАВОСЛАВНОЇ ЦЕРКВИ
В ГРОМАДСЬКО-ПОЛІТИЧНОМУ
ЖИТТІ ВОЛИНІ
у 20-х роках ХХ ст.
Висвітлюються питання прилучення волинських право-
славних парафій до процесу зародження руху за відро-
дження української автокефальної православної церкви
(вже від листопада 1917 р.), масовий рух православної па-
стви за впровадження української мови в богослужіння,
розширення мережі Товариства «Просвіта» в містах і селах
краю, діяльність українських кооперативів тощо.
Ключові слова: Василь Липківський, Діонісій, Арсен Рі-
чинський, Всеукраїнська Православна рада, православ’я в
Польщі, Луцький всеволинський з’їзд, Церковні з’їзди у
Володимирі, Бересті.
Причини майже раптового стрімкого піднесення
національної свідомості та національного руху
українців Волині у міжвоєнні роки є ніби цілком зро-
зумілими: заколисані російським православ’ям, яке
намагалось ототожнити християнську віру з вірою у
«батюшку-царя», волиняни зазнали глибоких соці-
альних потрясінь Першої світової війни, були рап-
тово збуджені національною революцією 1917—
1920 рр., збаламучені більшовицькими гаслами про
владу і царство «трудового народу», нарешті, були
стлумлені, завойовані та уярмлені новонародженим
по сусідству агресором в особі Польської держави.
Ці загальні фактори соціально-політичної історії
від початку Першої світової війни в 1914 р. й до
Ризького миру 1921 р. знаходили своє вираження в
нових, ніби часткових новаціях суспільного життя —
появі на просторі Західної Волині вже від 1920 р.
значної політичної еміграції зі Східної України; при-
лученні волинських православних парафій до проце-
су зародження руху за відродження Української ав-
токефальної православної церкви вже від листопада
1917 р. (коли в Києві було створено Всеукраїнську
Православну раду, на яку покладалось завдання
скликання Всеукраїнського Собору церкви), а осо-
бливо після Закону Директорії від 1 січня 1919 р.
про автокефалію Української Православної Церкви,
а також після формального утвердження автокефа-
лії 14 жовтня 1921 р. вже під більшовиками (коли
Всеукраїнський Православний Собор у Софії Київ-
ській «соборною висвятою» обрав митрополитом Ва-
силя Липківського) [9, с. 317]. Згідно зі статутними
положеннями церкви, на митрополита висвячують з
числа єпископів щонайменше три інші єпископи, од-
нак на Всеукраїнському Православному Соборі у
жовтні 1921 р. не було жодного єпископа. Організа-
тором Собору виступав протоієрей Софії Київської
Василь Липківський. Поіменною листівкою Собор
обрав його єпископом. «Тільки в цьо му виключному
випадкові» за його хіротонію висловилось 360 учас-
ників собору, переважно священиків з усієї України.
П’ять членів Собору проголосували проти, семе-
ро — утримались. Власне обряд хіротонії викону-
вали 30 священиків та 12 дияконів при участі всіх
членів Собору [7, с. 13].
Від самого початку радянсько-російська окупа-
ційна влада негативно ставилась до автокефалії укра-
їнського православ’я. Тим не менше, вже в 1922 р.
у Харкові була сформована Синодальна рада УАПЦ.
Використовуючи можливості радянської тимчасової
Степан МакаРЧУк4
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 1 (115), 2014
політики українізації, церква успішно розбудовува-
ла свою структуру. Станом на 1926 р. до її складу
входило 1200 парафій в УСРР і ще значна кіль-
кість — у зарубіжних країнах (у тому числі, в США,
Канаді, Бельгії, Туреччині) та на Далекому Сході.
10 грудня 1926 р. радянська влада задекларувала
«Статут Всеукраїнського об’єднання релігійних гро-
мад УАП Церкви». Скоро, однак, радянські органи
в Україні перестали «бавитися» в українізацію, й, тим
більше, у сфері релігійного життя. УАПЦ було ін-
криміновано співпрацю з міфічною антирадянською
Спілкою Визволення України. Вже в 1927 р. В. Лип-
ківського було усунуто від керівництва УАПЦ, піс-
ля чого декілька разів арештовано, й 1937 р. — вби-
то. Повністю позбавлена правових умов існування
УАПЦ на своєму Соборі 10 грудня 1930 р. прийня-
ла ухвалу про самоліквідацію [7, с. 16].
Ідея українізації православної церкви на Волині
знаходила підтримку серед віруючих і громадськос-
ті взагалі практично паралельно з її розвитком на
сході України, зокрема в Києві. Вже в роки україн-
ської національної революції Кременецький єпископ
Діонісій, до речі, етнічний росіянин родом з Муро-
ма, як про це говорив організатор Українського пра-
вославного церковного з’їзду в Луцьку 5—6 черв-
ня 1927 р. доктор Арсен Річинський, «поблагосло-
вив вживання української мови в деяких службових
текстах» [8, с. 5—6].
Польська державна влада, ставши господарем За-
хідної Волині після її загарбання, не була зацікавлена
в українізації волинського православ’я. 20 січня 1920 р.
польський уряд схвалив «Тимчасові правила», що мали
регулювати статус православ’я в Польщі. В цілому
«Правила» розглядали Православну церкву в Поль-
щі як силою політичних обставин відірвану від Пра-
вославної церкви Росії частину, внутрішнє життя в якій
не вимагало якихось змін чи перетворень, а отже, —
як велику частину старого російського православ’я. У
всій повоєнній Польщі опинилося 1300 православних
парафій, з яких на Волинь припадало 760, на Поліс-
ся — 298, в тому числі, на етнічно українське Поліс-
ся — 180, близько 60 — на Холмщину; разом пара-
фій з українським населенням було близько 1000, тоб-
то близько 70% усіх православних парафій Польщі;
парафій з білоруським населенням було близько 28%,
з російською більшістю — 1,5%, з православними по-
ляками — 0,1% [9, с. 335].
До Першої світової війни у всій Волинській гу-
бернії числилось 1200 православних парафій. Отже
після війни в радянській частині Волинської губер-
нії мало б бути 440 парафій [9, с. 335].
У перші післявоєнні роки, незважаючи на обса-
дження парафій і єпархіальних управлінь священ-
нослужителями старої російської школи, у волин-
ському православ’ї все ж були парафії, які засвідчу-
вали розуміння ієрархами церкви необхідності її
наближення до духовних потреб української пастви.
3—10 жовтня 1921 р. в Почаєві було проведено Во-
линський єпархіальний з’їзд духовенства і мирян, що
офіційно декларував деякі кроки в напрямку україні-
зації церкви. Почесним головою з’їзду був єпископ
Кременецький Діонісій, який займав проурядову по-
зицію [1, с. 362], практичним керівником — прото-
ієрей Никанор Абрамович. Серед церковних авто-
ритетів були також протоієрей Олексій Громадський,
почаївський архімандрит Дамаскін, протоієрей Пе-
тро Табінський, учитель Михайло Кибалюк. Роз-
глядали питання використання української мови в
богослужінні та інших церковних потребах. На знак
схвального ставлення до українізації церкви отець
Никанор Абрамович в Троїцькому соборі відправив
богослужбу українською мовою. 16 червня та 14 груд-
ня 1922 р. рекомендації Почаївського з’їзду були ви-
несені на розгляд Синоду Православної церкви Поль-
щі (ПЦП). Незважаючи на засилля в Синоді та ін-
ших управлінських структурах церкви духівників
білогвардійського походження, 3 вересня 1924 р.
Синод усе ж схвалив постанову про дозвіл право-
славним віруючим української, білоруської, поль-
ської та чеської національностей вести богослужби,
богословські читання, навчання, проповіді та бесіди
у їхніх мовах [9, с. 341].
Однак подібні дозволи на вживання національ-
них мов у богослужбах особливо не позначилися на
реальному житті церкви. Практично більшість свя-
щеників просто не мала українського тексту бого-
служб, не мала його майже половина служителів пра-
вославного віросповідання західних повітів губернії.
За переписом населення 1897 р. 1929 з них офіцій-
но називала своєю мовою російську, ще 1664 —
українську [5, с. 23].
З 1923 р. митрополитом Православної церкви
Польщі став до цього єпископ Кременецький Діоні-
сій (Валединський). Російська білогвардійщина в
5Питання українізації православної церкви в громадсько-політичному житті волині у 20-х роках ХХ ст.
ISSN 1028-5091. Серія історична. № 1 (115), 2014
Польщі, користуючись сприятливим ставленням до
себе польської влади, намагалась впливати на нього
як росіянина з метою збереження Православною
церквою Польщі свого російського характеру. В
1924 р. Константинопольський патріарх, надаючи
Православній церкві Польщі самостійність, фактич-
но автокефалію [5, с. 364], не враховував того, що
за своєю паствою, а, отже, і за духовними цілями, та
церква була інакшою від загалом Російської право-
славної церкви. Цей аспект кваліфікації Константи-
нопольським патріархом Православної церкви Поль-
щі лише як відірваної в силу політичних обставин час-
тини РПЦ, давав білогвардійським чиновникам у
варшавському Синоді церкви підстави й формально
вважати її канонічно залежною від Московського па-
тріархата. І не лише вважати, а й добиватися її прак-
тичного позиціонування саме як церкви російської.
При цьому така позиція російських синодальних чи-
новників легко знаходила підтримку серед багатьох
священнослужителів парафій. На середину 1920-х ро-
ків на всю Волинь було всього близько 20 парафій,
у яких богослужби велися українською мовою. Це
Хрестовоздвиженська церква в Луцьку (о. Павло
Пащевський), Благовіщенська в Ковелі (о. Іван
Губа), Успенський собор у Володимирі (о. Павло Та-
бінський) та церква св. Миколая в тому ж місті, а та-
кож понад десятьох парафій у селах. Відомі спроби
запровадження богослужб українською мовою в
церквах сіл Воютин Луцького повіту, Боремне Ду-
бенського повіту, Милостів і Тудорів Рівненського
повіту та інших. З ініціативи парафіян, не раз всупе-
реч священикам чи дякам, церковні хористи супро-
воджували церковнослов’янську відправу священи-
ка українським церковним співом [11; 14; 19].
На ґрунті самочинної ініціативи пастви, яка вима-
гала українських богослужб, іноді доходило до вза-
ємного протиборства в парафіях, найчастіше між па-
ствою та священнослужителями.
Так, 7 квітня 1927 р. проросійські елементи нама-
гались зірвати відправу українською мовою в Бла-
говіщенському соборі Луцька. Спір дійшов аж до
воєводи, який дозволив отцю Широцькому провес-
ти українську відправу.
В липні того ж року на храмовому святі у с. Ми-
лостів Рівненського повіту за участю п’яти свяще-
ників із селянської хати до церкви переносили чу-
дотворну ікону Божої Матері. Люди жадали укра-
їнської відправи, але священики за почином дия кона
Ясеницького співали церковнослов’янською. На
щастя, хор став співати українською. Люди заспо-
коїлися. Всі були дуже задоволені, коли молодий
священик Якимович виголосив українською мовою
проповідь.
На одній з передріздвяних богослужб у церкві
с. Новомильськ Здолбунівського повіту хор, усу-
переч своєму керівнику, почав співати українською
мовою. Хором керувала донька отця Долинського,
який вимагав церковнослов’янського співу. Дири-
гентша закричала: «Никаких украинских, а петь по
славянски. А то выведу из церкви».
На вимогу віруючих с. Маціїв Ковельського пові-
ту відправляти богослужби українською мовою отець
Володимир Соколовський відповідав: «Як прика-
жуть, тоді буду правити українською». Такі виправ-
дання священиків були і в багатьох інших громадах.
23 січня 1928 р. пробілогвардійська організація
на Західній Україні, на чолі зі своїм керівником Се-
ребренніковим, організувала своє віче у місті Дуб-
но. З-поміж інших виступав і якийсь хрунь з укра-
їнців, який назвав українців-«русинів» «братами
русскими». В залі піднялися крики, свого роду за-
колот. Серебренніков закликав на допомогу поліцію
[10; 13; 21; 23; 25].
Масовий рух православної пастви за впроваджен-
ня української мови в богослужіння був одним з на-
прямків національного відродження волинян, поряд
з такими формами, як розширення мережі Товари-
ства «Просвіта» в містах і селах краю, відзначення
в громадах шевченківських днів, використання на
національні заходи грошей, зібраних під час коляду-
вання, збір коштів на будівництва Народних домів,
«Рідну школу» та ін.
У березні 1917 р. Товариство «Просвіта» було за-
сноване в Кременці, у квітні 1919 р. — в Луцьку
[29]. Ще раніше, восени 1917 р., «Просвіта» вини-
кла в Рівному. Рівненська «Просвіта» вже тоді мала
свій Статут, що передбачав, насамперед, її працю,
спрямовану на розвиток національно-культурного
життя та освіти, зокрема позашкільної. Організато-
рами рівненської «Просвіти» були Громадченков,
Сумцевич, Москалець, Денисенко, Колесник, Ни-
винський, Андрійчукова та ін. Вже від початку в то-
варистві об’єднувалось близько ста членів. На його
розвиток земство асигнувало 6 тис. рублів. Товари-
Степан МакаРЧУк6
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 1 (115), 2014
ство мало свій будинок, організувало бібліотеку на
тисячу томів, драмгурток. З приходом польської вла-
ди у будинку «Просвіти» було розміщено «Господу
Жолнєжа». Тим не менше, товариство не перестало
існувати. Його філії або читальні почали діяти в по-
селеннях Городок, Олександрія, Гориньград, Житин
та ін. Станом на 1927 р. в товариствах «Просвіти» у
Рівненському повіті об’єднувалось близько двох ти-
сяч членів. Рівненська «Просвіта» надавала допомо-
гу Рівненській українській гімназії, а також приват-
ній українській початковій школі [6, с. 2—3].
На середину 1920-х років «Просвіта» мала ши-
року мережу своїх товариств у всьому воєводстві. В
Луцькому повіті числилось 30 філій «Просвіти», в
Дубенському повіті «Просвіти» діяли в селах Ли-
ствин, Вовничі, Рудка, Костянець [12].
Важливою сферою національної роботи була діяль-
ність українських кооперативів, переважно торгівельно-
споживчих, частково — кредитових, організаторами
яких найчастіше виступали активісти «Просвіти». На
1 січня 1928 р. у воєводстві числилось 185 кооперати-
вів, 66 з яких перебували в структурі РСУК, зокре-
ма, 41 кооператив (у тому числі, в структурі РСУК —
18) в Кременецькому повіті, 21 (з них 10, належних
до РСУК) у Дубенському, відповідно — 19 (8) у
Луцькому, 19 (13) — у Здолбунівському, 12 (4) —
у Рівненському, 24 (4) — у Ковельському, 38 (8) —
в Горохівському, 6 (1) — у Володимирівському; по
одному чи по кілька кооперативів діяли в холмських
та поліських повітах [24].
Активістам кооперативного руху часто доводило-
ся докладати значних зусиль, у тому числі перед су-
дами, для реєстрації кооперативів, чи то як спожив-
чих, чи як кредитових, або ж кредитиво-споживчих.
Так, наприклад, було в с. Дуліби Рівненського пові-
ту, в якому в 1924 р. був створений кооператив «До-
бра слава». Але лише в грудні 1927 р. суд зареєстру-
вав товариство як кредитовий кооператив. Головою
товариства «Добра слава» 40 сільських господарів
обрали Демида Дикала [22].
У боротьбі громадськості за українізацію право-
славної церкви Волині активну участь брали церков-
ні братства на національній основі (наприклад, Луць-
ке Чеснохресне братство), а також товариство іме-
ні Петра Могили [3, с. 95—96].
Найголоснішим заходом українських націоналів
Волині, присвяченим українізації церкви, став Укра-
їнський церковний з’їзд 5—6 червня 1927 р. в Луць-
ку. Організаторами з’їзду були Арсен Річинський,
Іван Власовський, Борис Козубський та інші діячі.
Ще до скликання з’їзду за їх ініціативою у 572 гро-
мадах відбувалися плебісцити з приводу ставлення
віруючих до українізації церкви, й це питання вже
до з’їзду захопило собою помисли найширшої на-
родної маси. Підготовці до з’їзду всіляко перешко-
джали не тільки зросійщені кола духовенства, але й
офіційна державна влада. Воєвода, наприклад, за-
боронив брати участь у підготовці з’їзду членам
«Просвіти» [15]. Проте з’їзд відбувся: головував на
ньому професор Іван Власовський, доповідь виго-
лосив Арсен Річинський [8].
Під тиском російської білогвардійщини митропо-
лит Діонісій наклав заборону на участь у з’їзді пред-
ставників православного духовенства, хоч Українська
парламентарна репрезентація польського Сейму про-
сила його цього не робити, але він «відштовхнув про-
тягнуту йому руку» [16]. Волю митрополита схвалив
також волинський воєвода. З цієї причини церков-
ний з’їзд не став спільним заходом національно на-
лаштованого духовенства й цивільної громадськос-
ті, а лише заходом української цивільної громад-
ськості, представленої делегатами практично від
парафій усіх повітів: з Луцького — 110, з Рівнен-
ського — 69, з Дубнівського — 97, з Здолбунів-
ського — 21, з Кременецього — 25, з Костопіль-
ського — 27, з Ковельського — 61, з Володимир-
ського — 38, з Горохівського — 11. Крім того, на
з’їзді було чотири представники з Холмщини та
18 представників з Полісся [17].
Як у доповіді А. Річинського, так й у виступах де-
легатів з’їзду, визначилися головні завдання бороть-
би за національну церкву: відновлення української
церковно-релігійної обрядовості, спонівеченої служ-
бами Московського патріархату; впровадження укра-
їнської мови у богослужінні та навчанні релігії у шко-
лах; реорганізація духовної консисторії та заміна тих
протоієреїв, які є розсадниками «обрусительства»;
викриття наклепів російської білогвардійщини та ро-
сійської преси на рух за українську церкву; україні-
зація діловодства в церковних справах від парафій до
Синоду; припинення іменування єпископів Право-
славної церкви Польщі з числа русифікаторів; імену-
вання єпископа-українця на Волинську єпархію, яку,
за сумісництвом, займав митрополит Діонісій; осу-
7Питання українізації православної церкви в громадсько-політичному житті волині у 20-х роках ХХ ст.
ISSN 1028-5091. Серія історична. № 1 (115), 2014
дження церковних діячів, як, наприклад, Кременець-
кого єпископа Симеона, що бачив у прихильниках
українізації церкви найгірших єретиків і пересліду-
вав священиків з українською свідомістю.
У дискусії, що розпочалася після виголошення до-
повіді, делегати від парафій одностайно підтримува-
ли актуальні завдання українізації волинського
православ’я. Камінський, делегат з Дубенщини, на-
віть запропонував передати створеному на з’їзді
Українському церковному комітету (який мав реалі-
зувати ухвали з’їзду) всю повноту влади над
православ’ям Волині й вийти з підпорядкування ми-
трополити Діонісія та Синоду. З’їзд, проте, таку
пропозицію не схвалив [8, с. 18].
Луцький з’їзд викликав найширший відгук як се-
ред прихильників українізації церкви, так і серед
чисельних обрусителів Волині. Слідом за Луцьким
всеволинським з’їздом такого ж характеру церков-
ні з’їзди українських парафій проходили в окремих
повітах, вони конкретизували завдання національ-
ної роботи в церкві. Так, 6 листопада 1927 р. від-
бувся Церковний з’їзд у Володимирі, що особли-
во акцентував на потребі призначення українця на
правлячого єпископа Волинської архієпархії та двох
українців — на єпископів-вікаріїв. 15 січня 1928 р.
аналогічний з’їзд, від українських парафій Берес-
тейського, Кобринського та Пружанського пові-
тів, проходив у Бересті [20; 22]. Національно на-
лаштовані священики доводили інформацію про
церковні з’їзди до своїх парафіян.
Ухвали Луцького всеволинського з’їзду дуже во-
роже зустріли проросійські кола та білогвардійщи-
на. 16 червня 1927 р., ніби у відповідь на Україн-
ський церковний з’їзд у Луцьку, в Почаєві було про-
ведено «Волынское епархиальное собрание по
вопросу об украинском богослужении и церковно-
приходском строе». Воно проголосило свої вимоги,
серед яких були й такі, що категорично заперечува-
ли положення ухвал Українського з’їзду:
• богослужбовою мовою «должен быть только
язык церковно-славянский»;
• українські вимоги у виборності вищих церков-
них влад оголошувались незаконними;
• українську мову дозволялось вживати для пере-
кладу окремих положень церковних богослужбових
книг лише у виданнях для шкільного та домашньо-
го користування;
• «собрание» домагалось впровадження у навчан-
ня в Кременецькій духовній семінарії, поряд з
церковнослов’янською та українською мовами, та-
кож російської мови;
• формально висувалась вимога до Польської дер-
жави, яку поділяли й українські сили, виробити та
схвалити Статут Православної церкви Польщі;
• «собрание» зверталось до уряду з вимогою за-
боронити «смутьянскую деятельность», яку веде
сворений Луцьким з’їздом «Особый комитет» як
таку, що руйнує існуючий церковний порядок;
• воно також давало розпорядження усім парафі-
яльним священикам оголосити своїй пастві про шко-
ду, яку наносять церкві «украинские» комітети, жа-
дало від митрополита Діонісія, щоб він дав вказівку
всьому духовенству «о прекращении церковного раз-
деления и дальнейшего развития украинизации бо-
гослужения и церковно-приходского строя» [18].
Антиукраїнський рух російської білогвардійщини
у Православній церкві Польщі досяг свого апогею у
1929 р., коли Синод ПЦП відлучив від церкви го-
лову Церковного комітету, обраного Луцьким з’їздом
5—6 червня 1927 р., доктора Арсена Річинського.
Його відлучили «не за догматичні чи якісь інші
церковно-релігійні преступства, а за те, що ця лю-
дина послідовно домагалася розмосковнення нашої
церкви, повернення її старих, суто українських прав
і характеру» [2; 31].
Відлучення від церкви лідера всенародного руху
за українізацію православ’я на Волині, здійснене ми-
трополитом Діонісієм, який, як видається, серед усіх
«деятелей» церкви на Волині чи не найкраще усві-
домлював об’єктивну актуальність її українізації, було
здійснене під шаленим тиском його оточення в Си-
ноді та російської білогвардійщини на політичному
полі суспільного життя. І все ж, навіть такого роду
крайні дії «обрусителів» не могли зупинити ні орга-
нізованого, ні тим більше масового народного руху
за національний характер церкви. Не тільки помимо
волі білогвардійського політикуму в Польщі, але та-
кож дуже часто помимо волі священиків, настояте-
лів парафій, які хотіли смиренно виконувати припи-
си Синоду та вказівки своїх церковних начальників,
церква все більше ставала українською. Не тільки в
церквах, де священики відправляли богослужби укра-
їнською мовою, але й у тих, де церковнослов’янською,
хоровий супровід уже звучав українською. Це най-
Степан МакаРЧУк8
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 1 (115), 2014
перше ставало правилом у тих селах і містечках, де
під впливом місцевих громадсько-політичних органі-
зацій УНДО, УСРП, також товариств «Просвіта»,
«Союз українок» та інших уже вирувало громадсько-
політичне та культурно-освітнє життя, а в ньому —
й світське хорове мистецтво. З другої половини
20-х років число товариств «Просвіта» на Волині,
під впливом відомої антиукраїнської політики воє-
води Генрика Юзевського (який був одним з прак-
тичних реалізаторів ідеї «Сокальського кордону»),
стало зменшуватися. Так, у 1928 р. на Волині діяло
478 товариств «Просвіта», у 1932 р. — 375, у
1933 р. — 140, 1934 — всього 80, а в 1935 —
лише 7 [4, с. 81]. Від 1932 р. в певній мірі їхні функ-
ції громадської національної праці серед української
маси почали переймати на себе організовані прополь-
ським і провоєводським ВУО «Просвітянські хати».
Проте в 1920-х роках українське культурно-осві-
тянське життя на Волині у своїй переважаючій масі
ще перебувало під впливом головно галицького по-
літикуму Західної України.
Рух українців Волині за українізацію православ-
ної церкви, враховуючи його масовість, ігнорувати
без кінця був не в силі навіть переважно промосков-
ський Синод Православної церкви Польщі. Певна
поступка українському рухові була зроблена в 1928 р.
Незважаючи на те, що в цьому році, як і в попере-
дні, промосковські сили так само беззупинно жада-
ли розправи з рухом українізації, митрополит і Си-
нод церкви все ж зробили важливий офіційний крок
назустріч українізації. Перед цим до митрополита у
Варшаву прибув єпископ Кременецький Симеон і ні-
бито від імені «всіх парафій» Волині зажадав не про-
водити у церкві жодної українізації й не мати з укра-
їнськими політиками нічого спільного. Тоді ж на Во-
линь, у Почаїв і Вишнівець, з місією від Львівської
Централі РНО перешкодити процесу українізації,
прибув адвокат Ніколаєв та інші чиновники. Але си-
туація в країні була такою, що митрополит, очевид-
но, просто не міг її ігнорувати. 1 серпня 1928 р. він
оголосив «Архіпастирську відозву», якою закликав
отців і паству шанувати українську мову, що «заво-
йовує собі все ширші права, охоплюючи усі галузі на-
уки і життя», в тім, і релігійного. Митрополит радив
священикам виголошувати проповіді українською мо-
вою, викладати нею дітям Закон Божий, дбати при
тому як про знання мови, так і про зміст проповідей.
Так слід робити скрізь, де цього бажають парафіяни,
але там, де серед них немає згоди щодо мови бого-
служб, слід звертатися з запитом до архієрея. Важ-
ливо, що у своїй відозві митрополит стверджував, що
«ні канонічних, ні догматичних перешкод до відправ-
лення Служб Божих в українській мові, як і в кож-
ній іншій, Православна церква не має» [27].
Здавалося, що питання українізації волинської
церкви перемагало остаточно. Однак, білогвардій-
ські промосковські кола, які діяли в Західній Укра-
їні, з цим не змирилися. Вони вимагали усунення з
посади ректора Кременецької духовної семінарії,
який дбав про викладання в семінарії українською
мовою, а не російською; ставили питання про викла-
дання російською мовою у всіх духовних школах Во-
лині; пропонували запрошувати російських викла-
дачів з-за кордону, зокрема єпископа Веніаміна; ре-
комендували митрополиту ввести до складу Синоду
ПЦП проросійських політичних і церковних діячів
Давидовича, Тучемського, Боришкевича, Короля,
Серебреннікова, Комаровича, Гана та інших. Цер-
ковні білогвардійці всіляко критикували церковних
діячів з числа національно свідомих українців, як,
наприклад, архієпископа Олексія [28]. Використо-
вуючи нападки російської білогвардійщини в Поль-
щі на український церковний рух, у 1928 р. воєвода
Владислав Мех припинив діяльність створеного
Луцьким з’їздом 1927 р. Українського церковного
комітету [9, с. 345—346].
Як уже зазначалося, дійшло до того, що в травні
1929 р. Синод ПЦП відлучив від церкви і наклав ана-
фему на доктора Арсена Річинського [30]. Але й це
не могло зупинити масового руху за український ха-
рактер і мову церкви на Волині. Це змусило промос-
ковський синод у Варшаві маневрувати. 22 березня
1930 р. під тиском обставин він оголосив про повер-
нення Арсена Річинського в лоно православ’я [30].
У 1930-х роках боротьба української громадськос-
ті та народної маси за українсську церкву на Воли-
ні продовжувалася. Серед досягнень руху на цьому
шляху стало 2 березня 1934 р.: зречення митропо-
лита Діонісія Волинської кафедри й обрання главою
Волинської єпархії національно свідомого українця
архієпископа Олексія, який до того часу був вікар-
чим єпископом в Ґродні.
Постійно актуальним у житті православної церк-
ви Волині 1930-х років залишалось питання Стату-
9Питання українізації православної церкви в громадсько-політичному житті волині у 20-х роках ХХ ст.
ISSN 1028-5091. Серія історична. № 1 (115), 2014
ту ПЦП, затвердження якого Польською держа-
вою домагалась як українська громадськість, так і
білогвардійські кола. Але такий Статут так і не був
вироблений, а тому правове поле церкви так і не було
окреслене.
Автор, однак, не ставив перед собою завдання
огляду боротьби української громадськості за укра-
їнізацію православної церкви Волині в 30-х роках,
насамперед тому, що його досить ґрунтовно висвіт-
лили Микола Кучерепа та Руслана Давидюк у мо-
нографії «Волинське українське об’єднання (1931—
1939 рр.)» [4].
1. Борщевич в. Політика Другої Речі Посполитої щодо
Української Православної церкви на Волині / Володи-
мир Борщевич // Україна: культурна спадщина, на-
ціональна свідомість, державність. — Львів, 2000. —
Вип. 7. — С. 362.
2. До чого кличе анафема // Українська Громада. —
1929. — 5 травня ; 1929. — 26 травня.
3. кучерепа М. Волинь: 1939—1941 рр. / Микола Куче-
репа, Валентин Вісин. — Луцьк, 2005. — C. 95—96.
4. кучерепа М. Волинське Українське об’єднання (1931—
1939 рр.) : монографія / Микола Кучерепа, Руслана
Давидюк. — Луцьк, 2001. — С. 81.
5. Макарчук С.а. Этносоциальное развитие и нацио-
нальные отношения на западноукраинских землях в
период империализма / С.А. Макарчук. — Львов,
1983. — С. 23.
6. Нивинський а. До десятиріччя існування Рівненської
«Просвіти» / А. Нивинський // Українська Грома-
да. — 1927. — 20 листопада. — С. 2—3.
7. Річинський а. Проблеми української релігійної свідо-
мості / Арсен Річинський. — Володимир-Волинський :
Український кооперативний банк в Бересті, 1933. —
С. 13.
8. Річинський а. Сучасний стан церковно-релігійного
життя української людности в Польщі. Доклад, виго-
лошений на Українському православному церковному
з’їзді в Луцьку 5—6 червня 1927 р. / А. Річин-
ський. — Луцьк, 1927. — С. 5—6.
9. Рожко в. Нарис історії Української Православної церк-
ви на Волині / Володимир Рожко. — Луцьк, 2001.
10. Українська Громада. — 1926. — 5 грудня.
11. Українська Громада. — 1927. — 6 лютого.
12. Українська Громада. — 1927. — 3 квітня.
13. Українська Громада. — 1927. — 24 квітня.
14. Українська Громада. — 1927. — 15 травня.
15. Українська Громада. — 1927. — 26 травня.
16. Українська Громада. — 1927. — 5 червня.
17. Українська Громада. — 1927. — 12 червня.
18. Українська Громада. — 1927. — 3 липня.
19. Українська Громада. — 1927. — 10 липня.
20. Українська Громада. — 1927. — 20 листопада.
21. Українська Громада. — 1928. — 5 січня.
22. Українська Громада. — 1928. — 15 січня.
23. Українська Громада. — 1928. — 9 лютого.
24. Українська Громада. — 1928. — 10 червня.
25. Українська Громада. — 1928. — 10 липня.
26. Українська Громада. — 1928. — 12 серпня.
27. Українська Громада. — 1928. — 19 серпня.
28. Українська Громада. — 1928. — 9 вересня.
29. Українська Громада. — 1928. — 11 листопада.
30. Українська Громада. — 1929. — 5 травня.
31. Українська Громада. — 1929. — 26 травня.
Stepan Makarchuk
ON UKRAINIZATION OF ORTHODOX
CHURCH IN SOCIO-POLITICAL LIFE
OF VOLHYNIA: SOME PROBLEMS OF 1920s
In the article have been considered some problems as for joining
of Volhynian Orthodox parishes to a nascent process of move-
ment for revival of Ukrainian autocephalous Orthodox church
(since November 1917), mass movement of Orthodox flock for
introduction of Ukrainian language into liturgy, expansion of
Prosvita net in towns and villages of the country and activities
of Ukrainian co-operative institutions.
Keywords: Vasyl Lypkivsky, Dyonisii, Arsen Richynsky, all-
Ukrainian Orthodox Counsil, Orthodoxy in Poland, Lutsk all-
Volhynian Congress, Church Congresses in Volodymyr and
Berestya.
Степан Макарчук
ВОПРОСЫ УКРАИНИЗАЦИИ
ПРАВОСЛАВНОЙ ЦЕРКВИ В
ОБЩЕСТВЕННО-ПОЛИТИЧЕСКОЙ
ЖИЗНИ ВОЛЫНИ в 20-х годах ХХ ст.
Рассматриваются вопросы присоединения волынских пра-
вославных парафий к процессу зарождения движения за
возрождение украинской автокефальной православной
церкви (уже с ноября 1917 г.), массовое движение право-
славной паствы за внедрение украинского языка в богослу-
жения, расширение сети Общества «Просвита» в городах
и селах края, деятельность укранских кооперативов.
Ключевые слова: Василь Липкивский, Дионисий, Арсен
Ричинский, Всеукраинская Православная рада, правосла-
вье в Польше, Луцкий всеволынский съезд, Церковные
съезды во Владимире, Бересте.
|