Український різдвяно-водохресний обрядовий текст: воскова свічка

Вперше у вітчизняній етнології здійснено спеціальне дослідження знакової функціональності воскової свічки в контексті українського різдвяно-водохресного обрядового тексту (обрядовості Святого вечора, Нового року, Щедрого вечора та Водохреща). Встановлено надзвичайно високий семіотичний статус воск...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2014
Автор:	Мовна, У.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут народознавства НАН України 2014
Назва видання:	Народознавчі зошити
Теми:	Статті
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94412
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Український різдвяно-водохресний обрядовий текст: воскова свічка / У. Мовна // Народознавчі зошити. — 2014. — № 2 (116). — С. 236-249. — Бібліогр.: 83 назв. — укp.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-94412
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-944122016-02-12T03:05:25Z Український різдвяно-водохресний обрядовий текст: воскова свічка Мовна, У. Статті Вперше у вітчизняній етнології здійснено спеціальне дослідження знакової функціональності воскової свічки в контексті українського різдвяно-водохресного обрядового тексту (обрядовості Святого вечора, Нового року, Щедрого вечора та Водохреща). Встановлено надзвичайно високий семіотичний статус воскової свічки — як проекції сонця, медіатора між земним та потойбічним, символічного аналога людської екзистенції, апотропея, культурного символа, що оновлював межі освоєного людиною простору. For the first time in native ethnology the article has brought some results of special study in sign functionality of a wax candle under the context of Ukrainian Christmas and Epiphany ritualistic text (ritualism of Christmas Eve, New Year, Epiphany Eve and Feast of Epiphany). The study has stated extremely high semiotic position of a wax candle as projection of Sun, mediator between the spheres of sacral and prophane elements, symbolic analogue of human existence, apotropy, cultural symbol re-establishing borders of acculturated space. В статье впервые в отечественной этнологии специально изучается знаковая функциональность восковой свечи в контексте украинского рождественско-крещенского обрядового текста (обрядности Сочельника, Нового года, крещенского вечера и Крещения). Установлено чрезвычайно высокий семиотический статус восковой свечи — проекции солнца, медиатора между земным и инфернальным, символического аналога человеческой экзистенции, апотропея, культурного символа, обновляющего границы освоенного человеком пространства. 2014 Article Український різдвяно-водохресний обрядовий текст: воскова свічка / У. Мовна // Народознавчі зошити. — 2014. — № 2 (116). — С. 236-249. — Бібліогр.: 83 назв. — укp. 1028-5091 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94412 uk Народознавчі зошити Інститут народознавства НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Статті Статті
spellingShingle	Статті Статті Мовна, У. Український різдвяно-водохресний обрядовий текст: воскова свічка Народознавчі зошити
description	Вперше у вітчизняній етнології здійснено спеціальне дослідження знакової функціональності воскової свічки в контексті українського різдвяно-водохресного обрядового тексту (обрядовості Святого вечора, Нового року, Щедрого вечора та Водохреща). Встановлено надзвичайно високий семіотичний статус воскової свічки — як проекції сонця, медіатора між земним та потойбічним, символічного аналога людської екзистенції, апотропея, культурного символа, що оновлював межі освоєного людиною простору.
format	Article
author	Мовна, У.
author_facet	Мовна, У.
author_sort	Мовна, У.
title	Український різдвяно-водохресний обрядовий текст: воскова свічка
title_short	Український різдвяно-водохресний обрядовий текст: воскова свічка
title_full	Український різдвяно-водохресний обрядовий текст: воскова свічка
title_fullStr	Український різдвяно-водохресний обрядовий текст: воскова свічка
title_full_unstemmed	Український різдвяно-водохресний обрядовий текст: воскова свічка
title_sort	український різдвяно-водохресний обрядовий текст: воскова свічка
publisher	Інститут народознавства НАН України
publishDate	2014
topic_facet	Статті
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94412
citation_txt	Український різдвяно-водохресний обрядовий текст: воскова свічка / У. Мовна // Народознавчі зошити. — 2014. — № 2 (116). — С. 236-249. — Бібліогр.: 83 назв. — укp.
series	Народознавчі зошити
work_keys_str_mv	AT movnau ukraínsʹkijrízdvânovodohresnijobrâdovijtekstvoskovasvíčka
first_indexed	2025-07-07T00:47:04Z
last_indexed	2025-07-07T00:47:04Z
_version_	1836947052360105984
fulltext	ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (116), 2014 Оскільки важливим сучасним дослідницьким за- вданням, на нашу думку, постає виявлення структурних та семантичних взаємовідносин елемен- тів різних кодів в межах одного «багатокодового» тексту, яким є, зокрема, обряд, в центрі уваги цієї статті перебуватиме обрядовий текст (у нашому ви- падку текст українського Різдва та Водохрестя як календарних ритуалів), під яким, згідно з етнолінг- вістичним осмисленням самої категорії тексту, розу- міємо, солідаризуючись з дефініцією С. Толстої, «се- мантичну цілість, поле смислового напруження, в якому актуалізуються значення, закладені в кожно- му окремому компоненті тексту, а різні за своєю при- родою знаки «підтримують» один одного і взаємно підсилюють свій семантичний потенціал. Смислова єдність тексту забезпечується його структурою (ком- позицією, повторами, конфігурацією мотивів, пере- гуками з іншими текстами), а також його функцією, комунікативним завданням, характером його відправ- ника (автора) і адресата, часом, місцем, манерою та іншими умовами виконання — усім тим, що за ана- логією з мовною прагматикою можна назвати праг- матикою культурного тексту» [74, с. 7—8]. Серед ритуальних предметів, що упродовж три- валої історичної традиції використання набули роз- маїтого обрядового, магічного, захисного, лікуваль- ного призначення, чи не найперше місце за займа- ним статусом посідає воскова свічка. Як споконвічний продуцент воску, бджола несла світло у світ, а вогонь воскової свічки як один з першоеле- ментів світобудови був первісним знаком життєдай- ної та цілющої енергії Сонця й сонячного проміння, символом життєвої снаги, родючості, очищення. Стародавні вважали вогонь живою істотою, яка на- роджується, росте, живе, вмирає, а тоді знову від- роджується — ознаки, за якими можна припуска- ти, що вогонь — земне втілення Сонця, наслідок бо- жественного діяння. Як уособлення небесного вогню, світила-Сонця, тепла та світла воскова свічка відігравала значну роль в обрядовому бутті українського селянства, будучи повсюдно затребуваним ритуальним предметом, не- одмінним атрибутом низки сімейних, календарних та оказіональних обрядів, релігійних практик, жерт- воприношень, повсякденних та сакральних магічних дій, тобто незмінно супроводжувала усі його етапні життєві події, що осмислювались і актуалізувались лише в рамках ритуалу. В етимологічному сенсі праслов’янське světja виявляє спорідненість з дав-© У. МОВНА, 2014 Уляна МОВНА УКРАЇНСЬКИЙ РІЗДВЯНОВОДОХРЕСНИЙ ОБРЯДОВИЙ ТЕКСТ: ВОСКОВА СВІЧКА Вперше у вітчизняній етнології здійснено спеціальне дослі- дження знакової функціональності воскової свічки в кон- тексті українського різдвяно-водохресного обрядового тексту (обрядовості Святого вечора, Нового року, Ще- дрого вечора та Водохреща). Встановлено надзвичайно високий семіотичний статус воскової свічки — як проекції сонця, медіатора між земним та потойбічним, символічного аналога людської екзистенції, апотропея, культурного сим- вола, що оновлював межі освоєного людиною простору. Ключові слова: воскова свічка, Різдво, Водохрестя, об- рядовий текст, український. 237Український різдвяно-водохресний обрядовий текст: воскова свічка ISSN 1028-5091. Серія історична. № 2 (116), 2014 ньоіндійським çvētyás «світлий, білий», поєднуючи у собі первісну семантику світла та святості, а також актуалізує бінарні опозиції світлий / темний (світ- ло / темрява), божественний / людський, сакраль- ний / профанний, живий / мертвий, чистий / не- чистий [77, c. 575—576; 13, c. 567]. Більшість фі- лософських вчень вважають світло і темряву складовими єдності протилежностей, що становлять суть царств Добра і Зла. Світло у цьому контексті стало синонімом Добра і Бога. У давніх слов’ян обо- жнюване Сонце — Дажбог був богом морального світла, мудрості, найвищого всевідання, втіленим символом світла, що боровся зі Злом — воював зі злими духами Ночі, царство якої уособлювало су- противне начало, що руйнувалося променями світла [18, c. 20]. Віддавна вважаючись святим і жертвен- ним витвором, віск зберігав частку вкладених у ньо- го Деміургом чарівних властивостей. У процесі утвердження християнських світовид- чих цінностей віск набув нової конотації — офіри християнському Творцеві. Він почав використову- ватись в якості жертви, особливо приємної Богу; без наявності воскових свічок не могло відбутися жодне богослужіння. Свіча, знаменуючи собою духовне на- чало, яскраве духовне світло і чистоту в темряві не- вігластва, вважалась одним із найважливіших хрис- тиянських символів. Запалення свічки в храмі в зна- ковому сенсі уособлювало розмову з Богом як головним небесним адресатом або ж його «заступ- ником» — святим чи ангелом, а також освітлювало зусилля людини на шляху до Його духовного осяг- нення. Свічки здебільшого виготовлялись й освячу- вались у церкві перед великими «роковими» свята- ми — Різдвом, Стрітенням, Великоднем, Спасом і отримували назви співзвучні з назвами самих свят. На поширену серед загалу думку, свічки, особливо ті, котрі відбули чин церковної посвяти у великі свя- та чи використовувались в календарних обрядах, во- лоділи неабиякими апотропейними, магічними і ці- лющими властивостями. У цьому контексті особли- во рельєфно виявлялася ритуальна роль воску як символа світла, спроможного протистояти будь-яким силам Зла, та благословенного Богом творіння. Святвечір. Воскова свічка власного виробу, на- ділена в очах народу чималою магічною силою, ви- ступала невід’ємним атрибутом численних, здійсню- ваних українцями, календарних ритуальних дій. У багатьох етнографічних районах України вона була одним із важливих «персонажів» святвечірньої свят- кової містерії — як на стадії підготовки до неї, так і упродовж самого урочистого дійства. Свічка поряд з хлібом, медом та «пшеницею» (кутею) фігурува- ла в одному з елементів церемонії підготовки до пе- редріздвяної трапези на Гуцульщині — обходу дво- ру. Запаливши її, господар разом із кимось із чле- нів сім’ї після заходу сонця тричі обходив хату, заглядав у хлів до худоби, де проказував молитву за її здоров’я: «аби миром ховала сі цалий рік» [53, c. 16]. Святвечірнє обходження худоби зі свічкою, хлібом («крачуном») з часником на рушнику та він- шуванням: «Подай, Біг, на щастя, на здоров’я, на тот Новий рік» відбувалося і у лемків. Ґазда за- свічував воскову свічку і всі чоловіки відвідували ху- добу, якій намазували хребти часником, щоб відігна- ти відьом, й годували сушеним вівсом зі свяченою сіллю, шматком проскурки, паски і крачуна [69, c. 104; 37, c. 102—103]. Подекуди на гуцульсько- бойківсько-покутському суміжжі (смт. Битків На- двірнянського р-ну, с. Прошова, присілок Камінець с. Ясень Горішній Калуського р-ну Івано- Франківської області) до середини XX ст. збере- глися святвечірні обходи обійсть з ладаном, свічкою і хлібом з відвідуванням стайні та інших господар- ських приміщень [45, c. 18]. У ритуальних обходах господарств, що виступали в якості охоронних об- рядів, свічка використовувалась насамперед як куль- товий предмет. Її функція в даному контексті вираз- но апотропейна: вона повинна вберегти людей і тва- рин від недуг та різних напастей протягом наступного року. В іншому, виконуваному гуцулами цього ж вечо- ра ритуалі, ця роль засадничо відмінна. Набравши в горщик по ложці кожної страви і взявши до рук засвічену свічку, господар тричі обходив «за сон- цем» (що символізувало чистоту його намірів і звер- нення до добрих, світлих надприродних сил, оскіль- ки колові оберти в напрямку руху сонця здавна на- ділені позитивною семантикою творення добра. — У. М.) хату, а повернувшись в господу, ставив горщик на стіл і запрошував до вечері душі помер- лих [43, c. 288]. Гадаємо, що полум’я свічки, роз- виднюючи душам предків шлях, аби не заблукали в непроглядній темряві, служило дороговказом у їх тривалій та нелегкій мандрівці з потойбічного світу Уляна МОвНа238 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (116), 2014 до тієї домівки, яка була їм рідною за життя, а сам прихід відбувався за схемою послідовних бінарних пар в якості універсальних класифікаторів, що допо- магали орієнтуватись у часопросторі: звідти // сюди, з темряви // до світла, з холоду // до тепла, з лі- сів, полів та боліт // до рідних осель. Одним із компонентів підготовки до Святої вече- рі, що носила артикульований поминальний харак- тер, було запрохування на неї померлих родичів, яких з кутею та свічками (як обов’язковими атрибутами з підкресленою медіативною спрямованістю) відві- дували на цвинтарі. Так, на Бойківщині в минулому побутував звичай ходити перед Святвечором із свіч- кою та кутею (чи лише свічкою) на цвинтар, на гро- би найближчих — батька чи матері (варіант — усіх померлих родичів). Кутю в мисці клали на гріб, а тоді запалювали свічку, яка мала згоріти до кінця (сс. Брошнів, Лецівка, Петранка Рожнятівського р-ну Івано-Франківської області) [45, c. 17; 38, c. 50; 52, c. 45]. Ще перед вечерею (або вже після неї) відвідували цвинтар і подоляни, щоб засвітити свічку на могилі померлої рідні; свічка мала горіти цілу ніч [14, c. 343]. Аналогічно мешканці бойківсько- гуцульсько-покутського пограниччя та власне По- куття запалювали свічки на могилах померлих під час їх поминання у передріздвяний вечір [45, c. 17; 22, c. 47; 54, c. 71]. На Буковинській Гуцульщині (Вижниччина) також існувала практика ритуально- го запалювання свічок не лише в хатах, а й в місцях поховання померлих рідних [24, c. 194]. На не по- збавлену логічної стрункості й слушності думку І. Левкович, засвічення свічки на гробі вказує, кого саме запрошують на вечерю, а засвічення в хаті (не лише на столі, а й на підвіконні) — куди саме запро- шені душі покійних родичів повинні сходитися. Домінантна тема вшанування померлих предків на тлі виразного симбіозу поминальних та соціоінте- гративних мотивів в контексті різдвяної обрядовос- ті простежується у поширеній в деяких етнографіч- них районах України (Буковина, Покуття, Гуцуль- щина) ритуальній практиці перш ніж сідати до святкового столу, обдаровувати вечерею родичів, хрещених та сусідів, котрим її відносили обов’язково зі свічкою/свічками. Так, на Буковині було прийня- то «носити вічеру за поману» або «лагодити по- манку» (пожертву за душу мерця) — накладену у нову тарілку кутю, колач, медівник та свічку відно- сили родичам й сусідам, особливо немічним [17, c. 153; 55, c. 543]. На Гуцульщині та Покутті зазви- чай заможніші господарі посилали вечерю біднішим; взявши миску куті з медом, пироги, хліб (печиво) і свічку, ґазда обгортав усе новим рушником і відно- сив до хати сусідів, де запалював свічку за померлих і залишав харч на столі (давав його «за прости Біг»), а сам відразу повертався додому [72, c. 8; 27, c. 3]. У с. Задубрівцях Снятинського р-ну Івано- Франківської області святвечірнє частування бідні- ших членів сільської громади з неодмінним ритуаль- ним супроводом воскових свічок характеризувалося локальними особливостями: ґаздиня брала по лож- ці кожної страви в окрему миску, зверху клала пече- ний колач і стільки свічок, скільки налічувалось у ро- дині покійних родичів й несла сусідам вечерю «за по- мерлих» [28, c. 11]. У цьому не стільки етикетному жесті гостинності, як насамперед ритуальному акті передачі вечері зі свічкою, особливо запаленою, вба- чаємо її медіативну та жертводавчу функціональну спрямованість, націлену на посередництво у нав’язуванні стосунків, життєво необхідних контак- тів у межовий період року як-от надвечір’я Різдва з насельниками потойбічного світу та принесення по- жертви (поряд з медіаторною роллю сусідів чи убо- гих та жертовною трапезою) вищим небесним силам і родинним предкам як заступникам та охоронцям їх земних нащадків. Встановлення на столі посеред 12 ритуальних страв воскової свічки — своєрідний завершальний акорд цілоденної невсипущої праці всієї родини, яка готувала прихід Святої вечері. Запалення господа- рем (чи господинею) святвечірньої свічі по всій Укра- їні розглядалося як пролог самої вечері, сигнал до початку молитви: «Перед тим, як сідати до вече- рі, встаєм, засвічуєм свічечку, ставім там у бу- тилочку чи в хлібину встрикнем, молимось «Отче наш» (Полісся) [8, арк. 2]; «на Святвечір госпо- диня накривала стіл білим обрусом і ставила на ньому засвічену свічку. На столі ставили свічник або ліхтар з новою, ще не свіченою свічкою. Роди- на ставала до молитви» (Волинь) [59, c. 254; 61, c. 262] 1; «на покритому чистою скатертю сто- лі запалюють воскову свічку, покурять ладаном і, прочитавши молитву, сідають до вечері» (Се- 1 Особистий архів автора (сс. Сокіл, Желдець Кам’янко- Бузького р-ну Львівської області). 239Український різдвяно-водохресний обрядовий текст: воскова свічка ISSN 1028-5091. Серія історична. № 2 (116), 2014 редня Наддніпрянщина) [46, c. 137]; «на столі за- палювали велику свічку — символ віфлеємської зорі»; «на столі звичайно мусіло бути три кала- чі зі свічкою, яку світили до Святої вечері» (По- ділля) [57, c. 73; 70, c. 66]; «на свята була свіч- ка, на Святий вечір на столі ставили» (Опілля) [4, арк. 13]; «господар запалює свічку і вся сім’я вклякає перед іконами для молитви» (Покуття) [68, c. 18]; «на середину столу кладуть калач і свічки, які мають світитися під час усієї вечері» (Гуцульщина) [27, c. 2]; «запалює ґазда воскову свічку і притулює її до двох хлібів, що лежать по- серед столу. вся родина збиралася при свічці. Ми засвітювали свічку, бо кажут, що в цей Святий вечир як би душі померлих сходяться сюда до ро- дини вітки вони пішли, та й траба свічку засві- тити, помолитися» (Буковина) [41, c. 531; 17, c. 153]; «усі збираються вичирати, свічку палят, сідают за стіл, помоляцця і їдят» (Закарпаття) [75, c. 74]; «на кожний Святий вечір горит свіч- ка, запалили свічку, тоди клякали молитися, тоди сідали до вечері» (Надсяння) [3, арк. 54]; «ще й Богу моліліся, свєчьку свєтілі й Богу помолім- ся» (Підляшшя) [10, c. 343]. Наведені свідчення, на наше глибоке переконання, дозволяють тракту- вати запалену святвечірню воскову свічку перш за все як посередника між людиною і вищими силами, до яких вона звертається під час молитви, прохаю- чи про небесне заступництво для живих та сподіва- ний вічний райський прихисток для душ померлих родичів, а також домагаючись їхньої прихильності як подавців основних життєвих благ, завжди акту- альних для селянина — щедрого врожаю та високої продуктивності домашніх тварин. Подекуди на Гуцульщині (с. Старі Кути Косів- ського р-ну Івано-Франківської області) вважа- ли, що для такої святочної пори найбільше нада- ється свіча, сукана з ярого воску, виготовленого молодою сім’єю бджіл, яка ще не роїлася [2, арк. 34], оскільки вона найрезультативніше могла забезпечити необхідну ритуальну чистоту під час подолання кризової ситуації в момент проведення обряду, а в силу цього демонструвала надзвичай- ні люстраційні властивості. Щодо тривалості горіння запаленої свічки, на пе- реконання С. Килимника, в українців переважав по- гляд, що вона повинна світити цілу ніч [33, c. 25]. Водночас, наші польові матеріали з Черкащини за- свідчують повсюдне обмеження його тривалістю са- мої вечері (сс. Сахнівка, Ситники, Стеблів, Кірове, Набутів, Бровахи, Квітки, Миколаївка, Виграїв, Сотники, Завадівка Корсунь-Шевченківського р-ну, с. Мошни Черкаського р-ну, сс. Озерище, Ке- леберда, Попівка, Горобіївка, Таганча, Беркозівка, Ковалі, Михайлівка, Гамарня, Лука Канівського р-ну, сс. Драбівці, Шабельники, Ковтуни, Мица- лівка, Богуславець, Гельмязів, Хвильове-Сорочино Золотоніського р-ну, Черкаської області) [47, c. 57; 5, арк. 15, 28, 47, 56, 63, 70, 106]. Аналогічно на Покутті та подекуди на Надсянні (с. Залужжя Яво- рівського р-ну, м. Яворів Львівської області) свіч- ка горіла упродовж всієї вечері; повечерявши, її га- сили [68, c. 19; 65, c. 128; 3, арк. 45, 55]. Мешкан- ці Лемківщини, Бойківщини та Буковини також категорично обмежували час горіння свічки лише ве- черею. Так, лемки, задмухавши її полум’я, спостері- гали за напрямом диму — якщо він йшов в сторону печі, то пророкував щасливий рік, коли стелився до- лівкою хати до дверей (або закрутився над столом), то віщував близьку смерть когось із домашніх або якесь інше нещастя, коли клубочився догори — по- відомляв про весілля, а якщо йшов в сторону ліж- ка — про народження дитини [15, c. 211; 83, s. 51; 16, c. 22; 82, s. 115; 64, c. 2; 37, c. 104]. У цьому виді керомантії знайшли вияв доволі прозорі світо- глядні конструкти й аналогії у вигляді наступних ло- гічних умовиводів: піч — осердя основних вітальних цінностей сім’ї та роду, символ домашнього вогни- ща, осередок благополуччя; двері — межа дому, в символічному контексті перетин якої синонімічний покиданню людиною родинного простору й навіть виходу за рамки земного існування; стіл — не лише символ сімейного добробуту, а й локус померлого; ліжко — знак шлюбного поєднання, номінатор на- родин та початкового місцеперебування немовляти. Після завершення Святої вечері бойки задували свічку, що стояла посередині столу (хоча подекуди на Турківщині затискували вогонь пальцями), й пильнували за напрямком її диму: якщо він піднімав- ся догори й розходився посередині хати — на добро і прибуток («ще нам тато буде довго жив»), якщо опускався донизу і йшов до дверей — на погане, може й на смерть («ворожили на вмируще») [36, c. 140; 63, c. 52; 29, c. 52]. Наприкінці вечері мо- Уляна МОвНа240 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (116), 2014 лилися й гасили свічку, яка горіла на столі, й буко- винці. Усі дивилися, куди попрямує дим: якщо до хати, то буде прибуток у сім’ї, а якщо до дверей, це означало, що хтось з рідних має померти цьогоріч [17, c. 159]. Подібно дим із загашеної свічки, що стелився низом (варіант — хилився в бік дверей або вікна), слугував попередженням покутянам про по- яву невдовзі мерця в родині [56, c. 40; 65, c. 128]. Ця ж прикмета була відома українцям Надсяння: коли після вечері гасили свічку, то уважно спостері- гали за напрямком диму — чи він йде на хату (до- гори), чи до порога (донизу). Якщо дим опускався в бік порога, то вважали, що «хтось вмре, а то ро- дина» [3, арк. 22]. Це наочні приклади протікання мисленнєвого процесу в поняттях однієї з основних семантичних опозицій у слов’янській картині світу, бінарної опозиційної пари «верх» (наділеного сим- волічними ознаками «хороший», «благополучний», «життєстверджуючий») // «низ» («поганий», «не- благополучний», «смертельний»). Подекуди на Підгір’ї, Надсянні, Західному По- діллі вважали, що свічка, встромлена у хлібину, ка- лачик чи миску зі збіжжям повинна згоріти повніс- тю, тобто палати до тих пір, поки сама не погасне. Обов’язком господині було, запалюючи свічку, простежити, щоб вона добре розгорілася й не по- гасла, що віщувало б найближчого року смерть ко- гось з родини: «Сьвічку запалює господиня і дов- го тримає сірника, щоби сьвічка не згасла, бо хтось вмре. в мої сестри в один вечір загасла, і вмерло на червінку двох синів. Як мама вмер- ли — так само сьвічка загасла. коли сьвічка го- рит, є дуже веселий настрій» (с. Рогізно Жида- чівського р-ну Львівської області) [45, c. 17; 3, арк. 36, 58; 71, c. 124]. Покутяни, спостерігаючи за полум’ям свічки висновували таке — коли вона горить рівно вгору, то всі хатні довго житимуть, а якщо вбік, то хтось з присутніх занедужає, а то й покине цей світ [68, c. 18]. Аналогічне повір’я ха- рактерне для народної традиції мешканців Захід- ного Поділля: якщо запалена свічка передчасно погасне або дим із неї піде не догори, а низом у двері, це віщує лихий життєвий прогноз людині, яка її запалювала [19, c. 7]. Як бачимо, виконані у правильний спосіб, з дотриманням усіх необхід- них обрядових вимог керомантичні практики у ве- чір напередодні Різдва — час тимчасової відкри- тості двох полярних світів — живих та мертвих і тісного взаємопроникнення їх представників, ри- туально визначений (санкціонований традицією) термін контактів з потойбіччям, силами Добра та Зла, сакральний час, коли привідкривалася таєм- нича завіса майбутнього, великою мірою були спря- мовані на вирішення насущного, вічного людсько- го питання — життя та смерті. Народне тлумачення феномену запаленої на Свя- ту вечерю свічки початку XX ст. ґрунтувалося вже виключно на християнських світоглядних категорі- ях. У 20-их рр. на Закарпатській Бойківщині рес- понденти П. Богатирьова пояснювали необхідність запалювати свічку наступним чином: «Як в церкві мають горіти свічі в честь Різдва Христового, так і вдома треба запалювати свічку» [15, c. 211]. Семантичне ототожнення палаючої свічки із вечір- ньою віфлеємською зірницею, що сповіщає про на- родження Сина Божого і вияскравлює нову, неза- торкнуту наведеним вище народним поясненням грань християнської інтерпретації, характерне і для інших дослідників міжвоєнного періоду [62, c. 13]. Аналогічну тезу про воскову свічку виключно як символ віфлеємської зорі, що згідно канонів христи- янського віровчення, вказувала дорогу східним ца- рям, які йшли поклонитися новонародженому Ісусу, підтримують й деякі автори сучасних етнографічних розвідок [57, c. 73; 67, c. 420]. На нашу думку, первісна семантика горючої свіч- ки в передріздвяну ніч є архаїчною за змістом й пов’язаною зі сприйняттям Різдва як дохристиян- ського свята, часу зимового сонцевороту. Полум’я свічки виступало проекцією сонячного проміння, що линуло з небес. Підтвердження цьому — збережен- ня до середини минулого століття в деяких гуцуль- ських селах архаїчного звичаю запалювати свічку за допомогою «живого» (сакрального) вогню, взято- го, на народне переконання, безпосередньо з неба, від Сонця. Тому, засвічуючи свічку, господар про- мовляв: «Світи, праведне сонце, святим душеч- кам і нам живим, грій землю-матінку, наші ниви, нашу худібку!» [33, c. 25]. Окрім того, у цьому ри- туальному контексті чітко вимальовується поминаль- на семантика запаленої святвечірньої воскової свіч- ки, на світло якої звідусіль сходяться до рідної до- мівки душі померлих родичів («як світитьсі свічечку, тоді вечеріють душі»), а сама вона ви- 241Український різдвяно-водохресний обрядовий текст: воскова свічка ISSN 1028-5091. Серія історична. № 2 (116), 2014 ступає символічною посередницею, медіатором між земним та небесним, світом живих та потойбіччям. Новий рік (Василя). У низці українських етно- графічних районів (Бойківщина, Гуцульщина, По- куття, Полісся) воскові свічки як необхідні ритуаль- ні атрибути супроводжували святкування Нового року. Так, бойки цілу новорічну ніч, керуючись прин- ципами магії подібності, світили свічки, «аби вело- ся в року так красно, як ся світит ясно» (семан- тичне ототожнення світла та добра й життєвого до- бробуту) (с. Рибник Дрогобицького р-ну Львівської області) [84, s. 522]. На Гуцульщині побутувала це- ремонія очищення, а точніше взаємного підсилення очисних властивостей води та вогню за допомогою засвічених свічок перед ритуальним новорічним вми- ванням: рано-вранці на Василя брали дівчина чи ле- гінь хліб зі свічкою і ладану в черепок, приходили до води й набирали коновку. Вдома воду переливали у миску, краяли хліб і клали до неї з трьох боків гро- ші, волошки і милися тією водою. Нею кропили й худобу [53, c. 26]. На Західному Поліссі (Сарнен- ський р-н Рівненської області) господар, здійсню- ючи ворожіння на приплід худоби, перед вечерею відвідував її з мискою куті, пирогом (паляницею) та засвіченою свічкою [58, c. 129]. Воскова свічка фі- гурувала як неодмінний завсідник святкового сто- лу — покутяни увечері на «Василі» запалювали на ньому святвечірну свічку [68, c. 27], а мешканці По- лісся перед «Васілієм» споживали урочисту вечерю, до початку якої господар запалював свічку перед іко- ною, після чого усі члени його сім’ї молилися й сіда- ли до столу [81, s. 224]. Водохресний Святий (Щедрий) вечір. Тради- ційні обходи селянських господарств (під час цере- монії окроплення освяченою водою) з восковою свіч- кою як ритуальним символом практикувалися в окре- мих етнографічних районах України не лише на I, а й на II (Водохресний) Святвечір. Так, на Західно- му Поділлі (Підгаєччина) перед заходом сонця се- лянська родина виходила посвятити хату та все обі- йстя. Попереду крокував старший син і ніс в руках запалену свічку. За ним ступав батько з мискою свя- ченої води і кропилом [57, c. 80]. А у с. Козярі Під- волочиського р-ну Тернопільської області господар з дітьми, набравши в миску кутю, пирогів і голубців, книша та свічку, йшов до стодоли. Батько ніс кни- ша та миску з їжею, а діти — свічку і свячену воду. У столоді ґазда малював коло, всередині — йордан- ський хрест, в центрі якого ставив миску. Свяченою водою він кропив усі кутки стодоли, а свічкою на дверях виводив димом хрестики. Далі процесія йшла кропити шопу, а потім хату [47, c. 30—31]. Анало- гічно на Щедрий вечір поводилися й мешканці Во- лині: усі домашні з кутею, книшем, дідухом і свяче- ною водою обходили господарство, а господар ста- вив на усіх дверях хрестики крейдою, випалював свічкою хрести на одвірках й кропив свяченою во- дою хату, подвір’я, худобу [23, c. 234—235]. Схо- жі обрядові дії характерні для мешканців Покуття, у яких господар, узявши свяченої води та гілочку ва- сильку (варіант — миску пампушків чи шматків хлі- ба) й запаливши свічку, разом зі своїми домочадця- ми обходив обійстя, кропив усі приміщення свяче- ною водою і на кожних дверях ставив восковий хрестик [11, c. 68; 65, c. 132—133]. Ситуація роз- межування простору за принципом бінарної опози- ційної пари «своє» // «чуже» вимагала актуаліза- ції знакової функціональності воскової свічки як про- екції вогню, дієвого оберегу, що посилював обрядову міць освяченої води, культурного символу, який володів катартичною спромогою, здатністю за участю всієї родинної спільноти як очищувати (ви- палювати полум’ям знаки-хрести), так і номінувати, періодично оновлювати та «збирати» довкілля лю- дини, освоєний нею простір, щоб тим самим в чер- говий раз упорядкувати загальний світолад у відпо- відальний момент святкування ключових з ритуаль- ного погляду точок року, що «відроджували» життя. Переломний момент відходу старого й настання но- вого року, коли після розпаду попереднього просторово-часового і речового континууму тенден- цію до розчленування цілого змінювала тенденція до збирання, синтезування нового світу, якраз і був та- кою домінантною точкою річного циклу, сприятли- вим часом для проведення охоронних для людини та її здобутку заходів. Того ж дня гуцулки з самого ранку виготовляли з воску круглі хрестики і клали їх у коновку на «води- цю». Після охрещення води приліплювали на всіх чотирьох стінах хати, дверях, на входах до хліва, стайні, оскільки «на ці хрестики ни маєт моци и путері ударити ані відьма, ні упирь, ні насланє, ані нієка ничіста сила» [79, c. 30]. Подібно до гу- цулів, буковинці та покутяни на Щедрий вечір та- Уляна МОвНа242 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (116), 2014 кож робили з воску з захисною метою маленькі хрес- тики і ліпили їх на дверях всіх житлових та господар- ських приміщень, «щоб їх обминала нечиста сила» [42, c. 349; 65, c. 132]. На теренах деяких українських етнографічних ра- йонів свічка обов’язково фігурувала і на святвечір- ньому святковому столі. Так, на Другий Святий ве- чір на Покутті та Опіллі на столі з пісними стравами урочисто встановлювали й запалювали свічку (трій- цю) [68, c. 28; 49, c. 147; 4, арк. 13]. У вечір перед «Крещєнієм» поліщуки готувались до святкової ве- чері, настанню якої передувало запалення свічки пе- ред іконою й спільне читання молитви [81, s. 224]. Аналогічно на Голодну кутю перед Водохрещем при запалених свічках вечеряли українці Одещини [44, c. 120]. Подібно на Слобожанщині у навечір’я Бо- гоявлення запалювали свічки перед іконами, молили- ся Богу й засідали за святковий стіл [26, c. 73]. Водохреще. Надзвичайно насиченою виявилася ритуальна семантика воскової свічки у відзначенні мешканцями значної частини українського етногра- фічного масиву (Покуття, Гуцульщина, Бойківщина, Поділля, Середня Наддніпрянщина) Водохрестя (Йордану), у яких поряд із свяченою водою — чин- ником благословення і здоров’я, в центрі йор данського дійства перебувала трійця. К. Мрочко в описі Снятинщини (Покуття) кін- ця XIX ст. вперше в етнографічній літературі спи- нився на визначенні та знаковій ролі трійці в йор- данському контексті: «Трійця — трираменна вос- кова свічка, яку вкладають у дерев’яний свічник, прикрашають її сушеним зіллям, хусткою, пря- дивом, герданами. З нею іде господар на посвячен- ня води і вмочує горючу трійцю тричі в посвяче- ну воду. З нею господар повертається додому». Схожий опис трійці подав О. Воропай: «У деяких місцевостях Поділля та в Гуцульщині в цей день святять «трійцю» — три свічки, зв’язані квіт- частою хусткою, намистом і барвистими стріч- ками. До цього ще додають пучки червоної кали- ни та сухих квітів — безсмертників або василь- ків. З «трійцею» йдуть на «Йордань» переважно жінки і дівчата. Під час Богослуження «трійця» запалюється від свічок, що горять на престолі. коли вода вже посвячена, то перед тим, як іти додому, «трійцю» гасять, занурюючи свічку в ополонку, де відбувалося свячення води» [21, c. 173]. Подібну дефініцію навів М. Бажанський у сучасній гасловій енциклопедії, побудованій на ет- нографічних матеріалах з Покуття [12, c. 38]. Наведені формулювання підтверджуються й чис- ленними польовими записами, здійсненими нами в різних куточках Карпат і Прикарпаття. Інформато- ри пригадують, що висушеним зіллям — васильком, барвінком, калиною, стрічками, ґерданами і силян- ками прибирали трійцю на Покутті (сс. Русів, Сте- цева Снятинського р-ну, сс. Торговиця, Вікно, Се- рафинці Городенківського р-ну, сс. Бортники, Жи- вачів Тлумацького р-ну Івано-Франківської області), Гуцульщині (с. Пістинь Косівського р-ну Івано- Франківської області), Бойківщині (с. Росточки До- линського р-ну Івано-Франківської області) [48, c. 137]. Під час експедиційного виїзду у с. Торгови- цю в оселі старого пасічника ми натрапили на дбай- ливо збережену трійцю. Відомості про посвячення трійці на Йордан маємо з багатьох покутських (сс. Іллінці, Джурів, Задубрівці Снятинського р-ну, с. Довпотів Калуського р-ну Івано-Франківської об- ласті), гуцульських (с. Білі Ослави, смт. Делятин Надвірнянського р-ну Івано-Франківської області) та бойківських (смт. Славськ, сс. Підгородці, Тух- ля Сколівського р-ну Львівської області) сіл. Трій- ця відзначалася доволі великими розмірами — ви- сотою 25—30 см, а іноді й до 60—80 см і товщи- ною 20—30 см. До неї ставилися з належною пошаною, зберігаючи на полиці під іконами цілий рік й запалюючи в разі потреби. До локальних особливостей Покуття належало побутування тут поряд з трираменними трійцями одинарних грубих йорданських свічок, які фігурува- ли під назвою «тріци». Ось як відмінності між ними окреслив респондент Д. Маланчук з с. Стецева Сня- тинського р-ну: «Трійця — то три свічки, стоять в підсвічнику, тут довкола квіти сушені, а звер- ху зілля, стрічки. Тріца — одна свічка, вже груб- ша, її вбирали як дівчину в спідничку». Повторен- ня основного атрибуту «тріци» — однораменної свічки, причепуреної як дівчина, превалює в пояс- неннях й інших інформантів-покутян. Побутування однораменних йорданських свічок на Покутті засвід- чують також О. Клодницький [35, c. 884] і О. Во- ропай (псевдонім О. Степовий) [72, c. 33—34]. Останній з цього приводу зазначав: «На Покутті в цей день (Водохреща. — У. М.) святять трій- 243Український різдвяно-водохресний обрядовий текст: воскова свічка ISSN 1028-5091. Серія історична. № 2 (116), 2014 цю, що робиться з сухих квітів, пучків калини, намиста, хустки, а зверху одна велика свічка (в церковній трійці — три свічки). З цією «трій- цею» усі йдуть на «Йордань» і під час Служби Божої запалюють свічку від «священного вогню». Після відправи трійцю гасять в тій ополонці, де святилася вода». Спостерігалася помітна різниця у подальшій ло- кації обох свічок після освячення: в той час, як трій- цю відразу забирали додому, «тріца» залишалася стояти в церкві аж до Стрітення, коли її відносили до господи, де за сволоком зберігали весь рік. Ціка- во, що термін «тріца» на позначення одинарної йор- данської свічки («тріца», у якій перебуває свічка, це — букет засушених квітів, які внизу пов’язані хусткою) широко побутував у минулому в українців Буковини та Молдови (територія колишнього Хо- тинського повіту), де після повернення вранці з церк- ви в день Хрещення жінки робили на стелі хати хрес- ти горючою свічкою, уткнутою у «тріцю», щоб все- лити у домашніх сміливість до вовків [51, c. 135]. Недивлячись на суттєві розходження щодо фор- ми та локусу, рольові функції обох видів йорданських свічок наближені й доповнюють одна одну. До них належали — профілактика та лікування недуг людей і тварин (підкурювання при наривах і переляках), від- вертання «тучі» і граду, під час яких запалювали свіч- ки, участь у ворожіннях і чаклуваннях, запобігання сварок у сім’ї, вкладання до рук умираючим, аби по- легшити смертні муки. Бойки, підкурюючи недужо- го з усіх боків сушеними лікарськими травами, запа- леними в мисці від полум’я йорданської свічки, при- мовляли: «Як люде з ардану ся розходят, так най від тебе всьо зло розійдеся» [84, s. 522] (яскравий приклад контактної та імітативної магії). Йорданське святкування із центральною церемо- нією водосвяття з трійцями на Гуцульщині відбува- лося так: зі свічками йшли на «Ардан» переважно жінки — дружини пасічників, рідше самі чоловіки- бджолярі. Під час Богослужіння трійці запалюва- ли від свічок, що горіли на престолі. Після завер- шення відправи багатолюдна процесія рушала до річки. Тут, освятивши воду, священик брав трійці й після слів «Велий єси Господи» занурював їх в «Ар- дан» (ріку). Після цього пасічники відносили свіч- ки до церкви, де вони стояли аж до Стрітення [15, c. 225; 20, c. 118; 79, c. 31]. Дещо інші, розлогіші деталі святкування празника Богоявлення Господ- нього з виокремленням обрядової функціональнос- ті трійць навів В. Шухевич: «Дома зладжує ґаз- диня таку саму тайну вечеру, як на сьвятий ве- чір різдвяний, а ґазди лагодять трійці, які кладуть у хаті серед стола… Другого дня на сам Йордан… ідуть усі, що лиш можуть, до церкви, а звідси ґазди з трійцями заженими на водосьвя- тє… По скінченій церемонії церковній мачає сьвя- щеник трійці, які єму ґазди подають, у сьвячену воду, потім ґазди їх вдруге засьвічують… З за- сьвіченими трійцями вертають ґазди до хати, де над столом роблять три хрестики димом із сьвічок, опісля гасять трійцю і кладуть єї серед стола…» [80, c. 25]. Не лише гуцули, а й буко- винці поверталися з йорданського святкування на ріці зі свічками-трійцями [42, c. 349]. П. Богатирьов розглядав гасіння трійць у воді як звичайну пожертву, призначену Богу від зібраного у полі. Домінуючим мотивом цього твердження ви- ступає християнська інтерпретація воску як офіри визначеному небесному адресатові. Архаїчніший пласт народних вірувань заторкнув Ф. Потушняк, зафіксувавши на Закарпатській Гуцульщині звичай на «Водощи» вирубувати хрест на льоду, а проруб обліплювати восковими свічками, аби бджоли зали- шалися у господарстві й приносили приплід та до- статок меду [60, c. 354]. Свічки автор цілком спра- ведливо кваліфікує як жертву, але не християнсько- му Творцеві, а позачасовому Абсолюту, тій невідомій та невловимій духовній субстанції, «что горазд дає» й від якої залежить майбутній життє- вий сценарій кожної людини. Схожа урочиста процесія із запаленими свічками і хоругвами, очолювана священиком, що виходила з церкви і простувала до ріки, відбувалася на Лемків- щині. Священик святив воду в ополонці, занурюю- чи до неї хрест і трійці. З цього моменту звичайна вода перетворювалась на цілющу, йорданську. Віск, який скрапував зі свічок, вважався оберегом, тому його згодовували коровам, аби захистити від відьом- ських підступів [83, s. 54]. Подібним чином зану- рювали у воду й гасили трійці і бойки, які, до того ж, в час йорданської церемонії освячення води праг- нули зловити краплю воску, що скапував зі свічок, занурених у воду. Ця дія, на думку пасічників, спри- яла доброму веденню та інтенсивному розмножен- Уляна МОвНа244 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (116), 2014 ню бджіл (сс. Крушельниця, Тухля, смт. Славськ Сколівського р-ну, с. Розлуч Турківського р-ну, с. Виців Старосамбірського р-ну Львівської облас- ті) [48, c. 139]. Близьке до наведеного повір’я, що великий пожиток з бджіл (значну кількість роїв) ма- тимуть ті, що наловлять якнайбільше воску з йор- данських свічок при освяченні, зустрічаємо на тере- нах Волині та Полісся [31, c. 458; 25, c. 37]. Віск трійці служив запорукою багатого медозбору. В аналогічну до лемківської та бойківської свят- кову йорданську процесію, що відвідувала найближ- чі водні джерела, гуртувались віряни Надсяння. Су- часні респонденти охоче поділилися з автором на- прочуд одностайними етнографічними подробицями як щодо зовнішнього вигляду, так і особливостей ри- туального застосування посвячених свічок-трійць з обов’язковою ловлею краплин воску, що скрапува- ли із занурених у воду трійць після освячення води священиком, яку практикували у першу чергу пасіч- ники, а також усі бажаючі позбутися недуг: «На Йордан робили трійці в церкві, була процесія на Йордан, то несли трійці в руках, священик гасив в воді, лапали люди дуже» (с. Липовець); «трій- ці робимо на Йордан, є процесія з трійцями, і га- сят у воді, і лапают віск люди» (с. Лужки); «роблять трійці з воску в церкві, три свічки, є держак, ручка, що там стоїть три свічки, при- крашені, прив’язують шпарагу, цвітки, щоб то гарно, як відправляє, бере свічку, пхає у воду» (с. Лужки); «в церкві є воскові свічки, трійці, воду як святять, по воді лапают як капає» (с. Віжом- ля); «трійці роблять, як йде процесія, несуть, по- тім гасять і ставлять в церкві» (с. Новосілки); «трійці-свічки були на Йордан. Процесія йшла, старші чоловіки несли свічки, в воду кидали, вона загасне, лапали каплі зі свічки, бо гадає, шо рій да- леко не піде, шоб далеко не йшов, крутився коло того воску. На Йордан ті свічки ловили, а при- кмета була на весну під час роїння, щоб вони не втікали» (с. Глиниці); «на Йордан трійці гасят в церкві, лапают ті каплі» (с. Бунів); «на Йордань трійці є з воску, ми йдем на ріку, на став, там священик світить водицю і ті трійці з воску, вони мают загаснути в воді, лапают ті каплі, ті ка- плі тримали» (с. Мужиловичі); «на Йордан були трійці, світили воду, трійці пхали в водицю, свя- щеник брав по три свічки, трійці, священик сві- тив воду, від каждого брав, троє чоловік стояло, так пхав у воду, троє людей мало три докупи свічки, прикрашені квітами сушеними. лапали той віск, що капав з трійць, то помагає від стра- ху. каждий, хто більше злапав, то добре було, то дуже помагав той віcк, як від хвороби зливали» (с. Лісновичі Городоцького р-ну Львівської облас- ті); «на водосвяття великі були трійці, три свіч- ки світили, Свята Трійця, три стояли і свяще- ник правив, запихав у воду, ловили ті каплі як свя- тили воду» (с. Новий Яр); «в церкві на Йордан були трійці, священик правит, була процесія, свя- тили воду на ріці, священик опускав свічки в воду, гасив їх в воді, три рази, капали ті свічки. Било так свічка і била прикрашена квітами сушеними» (с. Залужжя); «на Йордань, коли світять воду, то тільки воскові свічки гасят, трійці, три до- купи зліплені, сушеними квітами прикрашені. Як гасит священик трійці, капає віск, лапают люди віск — ніби кропити пасіку навколо тою водою» (с. Цетуля); «на Йордан були свічки — трійці в церкві, їдна така довша, а тії так попросту злі- плені, прикрашені сушеними квітами, троє людей несло — по три свічки, як священик воду світив, в кожного мусів взєти трійцю і відчитувати мо- литву, і пхав в воду і віддавав. І так всі три трій- ці» (м. Яворів); «на Йордан, то трійці з воску ро- били, до церкви робили, три свічки вкупі, хто чим прикрашав, хто шпарагою, хто квітами. в воді гасили, лапали колись ті каплі з воску» (с. Кали- тяки); «трійці на Йордан є в церкві, з пчолиного воску, не дуже великі, три свічці стоїт» (с. По- руби — усі Яворівського р-ну Львівської області) [3, арк. 5, 7, 8, 12, 14, 16—17, 24, 30, 36, 44, 45, 53—54, 55, 63, 65]. На Покутті у йорданському водосвятті доміну- ючу роль відігравали не трійці, а однораменні свіч- ки, що на Снятинщині та Тлумаччині звалися «трі- ци», які несли всі учасники походу. Трійцю мав лише священик [48, c. 139; 72, c. 33]. Тотожний обрядо- вий акцент був характерною рисою хрещенського дійства й окремих місцевостей Західного Поділля (Борщівський, Заліщицький р-ни Тернопільської області), де церковна відправа відбувалась дуже рано, після чого усі мешканці села з трійцями виру- шали хресним ходом до Дністра. Селяни здебіль- шого тримали поодинчі трійці (лише багатші мали 245Український різдвяно-водохресний обрядовий текст: воскова свічка ISSN 1028-5091. Серія історична. № 2 (116), 2014 триєдині свічки). Церковні трійчасті свічки були об- винуті стрічками («биндами»), а селянські склада- ла одна товста свічка, убрана внизу наче дівчина у спідничку, з прикрасами навколо. Священик освя- чував воду в ополонці, вкладаючи до неї срібний хрест і гасячи у ній три запалені горючі в час від- прави, трійці. Усі намагалися зберегти вогонь трій- ці, аби дійти з ним додому. Нею робили хрест на сволоку, а також підсмалювали дітям чуби від стра- ху [7, арк. 70; 6, арк. 110; 30, c. 83]. На Підгаєч- чині (Тернопільщина) церковну процесію очолюва- ли чотири дівчини, що несли хрест, хоругви по обох боках, а всередині великі образи. За ними — три трійці з бджолиного воску, що їх тримали в руках лише найшанованіші чоловіки громади. Акт посвя- чення води виглядав наступним чином: священики благословили воду, занурюючи у неї запалені трій- ці [57, c. 83—84]. У Шаргородському р-ні Ві- нницької області (с. Зведенівка) селяни переважно йшли на Йордан з повноцінними трійцями («три свічки і зіллям убрані»). Присутні на Водохрещі повертались з запаленим вогнем додому, де трійця- ми смалили хрести дітям на голові, щоб ті не боя- лись вовків [39, c. 173]. Трійці, прикрашені квіта- ми (васильком, гвоздикою) та стрічками донині присутні у подільському водосвятті (Вінниччина). Сучасні респонденти повідомляють: «Становиш у ту трійцю свічку і хрестик, і обв’язуєш лєнтою, і йдеш на Богоявлєніє, як батюшка святе воду і святе нам трійцю. То не хазяйка, як у церкві сто- їть без трійці» [76, c. 121]. На території Середньої Наддніпрянщини в цен- трі святкового дійства на «Ордання», що традицій- но відбувалося на водоймі, де з льоду вирубували хрест, поряд із свяченою водою також віддавна пе- ребувала трійця (хоча згодом здебільшого фігурува- ла одинарна воскова свічка). Маємо свідчення Н. Арандаренка середини XIX ст. з Полтавщини, що «в день крещения несут в церковь свечи жел- того или зеленого воска, сложенные тройцеобраз- но и сплетенные в один конец, украшенные засушенными душистыми травами и цветами, большей частью из васильков» [9, c. 223] та П. Чубинського кінця XIX ст., що на Водохреще «багато чоловіків і жінок під час водосвяття тримають потрійні свічки в ознаменування Пре- святої Трійці» [78, c. 4]. Важливу обрядову семан- тику йорданських «трійць» з воску у церемонії від- значення Водохрестя на Звенигородщині продовжує фіксувати на початку XX ст. А. Кримський: «Рано йдуть до церкви. а найбільше йдуть і їдуть і ви- возять дітей прямо на горданю. Як прийде піп, то пасічники з трійцями з васильків стають ряда- ми перед вівтарем (з льоду), а піп править у ві- втарі. За пасічниками стоять чоловіки й паруб- ки з поставниками. Як вийде піп святити, то па- січники стають коло попа впереді гордані, а з поставниками чоловіки — з правого боку гордані, парубки — з лівого боку. Як заспівають гордані, то на чотирьох кутках гордані рубають разом ополонки, так щоб вода в одну хвилину наповни- ла всю горданю. Піп бере трійці в пасічників і вмо- чає в воду, в той мент стріляють з рушниць, «прогонять колядку» [40, c. 274—275]. Резуль- тати сучасних польових обстежень, здійснених на Черкащині, виявляють у глибинних пластах колек- тивної пам’яті нашого народу уже ту обрядову ситу- ацію, коли кожен приходив на церемонію з однією восковою свічкою, запалюючи її в момент освячен- ня води; цю свічку зберігали вдома, інколи засвічу- ючи (сс. Попівка, Горобіївка, Мельники, Лука Ка- нівського р-ну, с. Ковтуни Золотоніського р-ну) [47, c. 58; 5, арк. 47]. Ось як посвячення свічок на Йордан згадує старожилка с. Ковтуни Катерина Зоря: «На водохрестя у церкві правиться, руба- ли на річці ополонку і становили хрест з льоду і обливали квасом із червоних буряків, і стояв той хрест. І там ото святили воду і правили коло того хреста. Якщо вітру нема, що не тухнуть, то правиться, і стоять, і свічки держать, а кож- ний свою свічку забирає додому. а тоді вона ле- жить удома. У нас на водохрестя по одній свічці тримали, свічки були з воску». Освячену йордан- ську свічку в окремих випадках використовували як засіб лікування «пристріту» корів — запалювали і тричі обходили з нею навколо тварини, читаючи «Отче наш» (с. Межиріч Канівського р-ну). На Полтавщині її димом підкурювали хворих, що страж- дали від головної болі та рожі, а саму свічку трима- ли у пасіці задля доброго роїння бджіл [9, c. 223]. Після водохрестя усі присутні на ньому поверта- лись до своїх домівок. З посвяченою свічкою («трій- цею»), яка володіла значним апотропейним та ка- тартичним потенціалом, український господар з Се- Уляна МОвНа246 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (116), 2014 редньої Наддніпрянщини та Покуття спочатку заходив у пасіку до бджіл, аби обкурити нею комах і поставити хрестики на вуликах, а вже потому об- ходив усе обійстя, випалюючи вогнем свічки хрести- ки у хаті (на сволоку, дверях), сінях та господар- ських будівлях — «щоб лихо минало», «щоб нічо не нападало» [1, арк. 43, 55; 50, с. 48; 47, c. 58]. Горючою «трійцею» викурювали на сволоку в хаті хрест подоляни [30, c. 83]. У с. Лісновичі Городоць- кого р-ну Львівської області на Йордан робили свіч- кою хрестики на хатах [3, арк. 37]. Подібно і гуцу- ли виводили димом від посвяченої свічки хрести на сволоку і над столом, за яким відбувалася ритуаль- на трапеза. Нею також обкурювали хату, усіх до- машніх та худобу, щоб «ніщо зле не чіплялося» [2, арк. 33; 80, c. 204; 43, c. 292]. П. Богатирьов, ко- ментуючи цей гуцульський звичай, висловив припу- щення про його спрямованість на захист від «нечи- стого» і тісний зв’язок з церковними обрядами. Ар- гументом на користь висловленої дослідником думки про існування такого зв’язку (хоча й з іншим семантичним наповненням) є християнського зміс- ту народне трактування українцями Закарпаття дим- лених хрестів, як зроблених на честь охрещення Ісу- са Христа в Йордані [66, c. 146]. Але все ж крізь пізніші християнські світоглядні нашарування про- глядається первісне тло семантики обходів госпо- дарств з засвіченою трійцею і випалювання її полум’ям знаків-хрестів як виразно очищувальної, в якій сконденсовано несхитну віру в катартичну міць вогню. Існує наступне припущення щодо первісної семантики хреста як надзвичайно поширеної в орна- ментиці та символіці фігури: він зображає знаряддя для добування вогню тертям, оскільки іскра з’являлась на перехресті двох шматків дерева. Саме тому вважають, що хрест став символом світла, а в кінцевому підсумку і життя [32, c. 117]. Під час практикованих мешканцями Карпат, По- куття, Поділля та Волині обходів господарств зі свя- ченою водою і свічкою, вони ліпили на воротах, две- рях комори, стайні, на вуликах, у хаті на стелі, сво- локу, іконах воскові хрестики, посвячені на йорданській службі. У покутському селі Стецева Снятинського р-ну Івано-Франківської області ще донині продовжує існувати традиція, що дружини пасічників виготовляють чимало воскових хрестиків і роздають їх у церкві односельцям [1, арк. 53]. Не ставлячи під сумнів твердження С. Килимни- ка про переважне виготовлення в історичній ретро- спективі трираменних свічок перед Спасом та Чис- тим четвергом більшістю українців [33, c. 18; 34, c. 42, 57, 141], все ж зазначимо: опрацьований нами польовий та літературний матеріал дає підставу кон- статувати, що трійці на значній частині української етнографічної території (Карпати, Прикарпаття, За- хідне Полісся, Поділля) сукали в основному напе- редодні Йордану [48, c. 141; 58, c. 123; 73, c. 16]. Сьогодні важко реконструювати первісний зміст феномену трійці, відомий нашим далеким предкам. Існує думка, що одна з цих свічок належала небес- ному божеству — сонцю, друга — душам помер- лих, а третя — живим й усьому живому. За іншою версією, одна свіча символізувала небо і сонце, дру- га — земну твердь і водну гладь, заселену рослина- ми і тваринами, а третя — повітряну стихію з пта- хами і вирієм [34, c. 57, 43]. Достеменно відомо лише одне — як сакральний і містичний об’єкт трій- ця вшановувалась українцями ще задовго до при- йняття християнства, з утвердженням якого її кодо- вий сенс перетранслювався й вона почала знамену- вати собою Пресвяту Трійцю — Бога-Отця, Бога-Сина і Духа Святого, яка вперше об’явилася вірянам над рікою Йордан. У витоків пошанування воскової свічки лежить дав- ній культ вогню з його амбівалентною природою — повагою та страхом з поклонінням вогню спочатку як Богу, а з часом — як символу божественної сили, зна- ку світла, світлоносного начала, спроможного подо- лати темні сили Зла. Архаїчна символіка воску поля- гала в уособленні ним вищої жертви небу та душам предків, а полум’я воскової свічі первісно було зна- ком сонця, проекцією сонячного проміння, тому за- палена свічка в дохристиянських ритуалах виклика- ла родючість та сезонне оновлення природи. З утвер- дженням християнства воскова свічка увійшла в усі ритуали церкви, а у християнській ідеології набула значення головного символу, незамінного культово- го предмету, що уособлювала діалог людини з Бо- гом, святими, ангелами. Студії ритуального застосування воскових свічок у різдвяно-водохресній календарній звичаєвості ви- явили їх надзвичайно високий статус в обрядовому житті українців. У різдвяних обрядодіях знайшли вияв функції свічки як проекції сонця, медіатора по- 247Український різдвяно-водохресний обрядовий текст: воскова свічка ISSN 1028-5091. Серія історична. № 2 (116), 2014 між земним та потойбічним, бо насамперед актуа- лізувалась поминальна семантика свічі на Святій ве- чері, світло якої служило дороговказом душам пред- ків, що, тимчасово перебуваючи на землі, відвідували рідну домівку, а також в якості симво- лічного аналога людського існування виступала за- собом ворожінь на визначення подальшої долі (жит- тя чи смерті). Обов’язковим ритуальним атрибутом святкового столу воскова свічка була не лише на Святий вечір, а й Новий рік та Щедрий вечір (Го- лодну кутю). У процесі розмежування простору під час традиційних обходів господарств на I і II Свят- вечір як охоронних заходів проти підступів нечистої сили воскові свічки виступали в якості апотропею, проекції сонця, культурного символу, що оновлю- вав межі освоєного людиною простору, одним із за- собів відновлення космологічного ладу в переломні моменти року. Рольові функції йорданських («трійць») з їх значним апотропейним та катартич- ним потенціалом, високим семіотичним статусом, медіативним спрямуванням — достатньо універ- сальні. Це в першу чергу профілактика та лікуван- ня недуг людей і тварин, захист від грому, блиска- виці, бурі та граду, охорона від нечистої сили, вро- ків, вкладення до рук умираючим задля полегшення смертних мук, поминання померлих, участь у воро- жіннях, пожертва вищим небесним божествам. 1. Архів Інституту народознавства НАН України (Далі: ІН НАНУ). — Ф. 1. — Оп. 2. — Спр. 434. 2. Архів ІН НАНУ. — Ф. 1. — Оп. 2. — Спр. 435. 3. Архів ІН НАНУ. — Ф. 1. — Оп. 2. — Спр. 559. 4. Архів ІН НАНУ. — Ф. 1. — Оп. 2. — Спр. 561. 5. Архів ІН НАНУ. — Ф. 1. — Оп. 2. — Спр. 600. 6. Архів ІН НАНУ. — Ф. 1. — Оп. 2. — Спр. 239 в. — Т. 4. — (колтатів С. Знання та вміння вільховеч- чан. Медицина вільховеччан). 7. Архів ІН НАНУ. — Ф. 1. — Оп. 2. — Спр. 239 к. — Т. 11. — (колтатів С. Сільськогосподарсько- релігійний календар вільховеччан або ж рік у обрядах, звичаях, обичаях, ворожіннях, віруваннях, роботах та розвагах). 8. Архів ІН НАНУ. — Ф. 1. — Оп. 2. — Cпр.: Мате- ріали науково-дослідних робіт з теми «Родинна обря- довість та народне харчування» за 1996 р. ; Матеріали зібрала і опрацювала І. Несен. — К., 1998. 9. арандаренко Н.И. Записки о Полтавской губернии, составленные в 1846 г. : в 3 ч. / Н.И. Арандаренко. — Полтава, 1849. — Ч. 2. 10. аркушин Г. Голоси з Підляшшя (Тексти) / Г. Арку- шин. — Луцьк, 2007. 11. Бабій в. Серафинці (Янгорів). Етнографічні статті, спогади, всячина / В. Бабій, М і В. Мулярчики. — Івано-Франківськ, 2001. 12. Бажанський М. Творчий динамізм патріотизму моїх земляків: гаслова енциклопедія / М. Бажанський. — Детройт, 1983. 13. Белова О.в. Свеча / О.В. Белова, И.А. Седакова // Славянские древности: этнолингвистический сло- варь. — М., 2009. — Т. 4. — С. 567—573. 14. Бережанщина в спогадах емігрантів. — Тернопіль, 1993. 15. Богатырев П.Г. Магические действия, обряды и веро- вания Закарпатья / П.Г. Богатырев // Вопросы теории народного искусства. — М., 1971. — С. 169—296. 16. Бугера І. Звичаї та вірування Лемківщини / І. Буге- ра. — Львів, 1939. 17. Буковинські говірки: хрестоматія діалектних тек- стів. — Чернівці, 2006. 18. Виклади давнослов’янських легенд, або міфологія / укладена Я. Головацьким. — К., 1991. 19. Витоки: матеріали фольклорної експедиції. — Терно- піль, 2010. 20. влад М. Стрітеннє: книжка гуцульських звичаїв і ві- рувань / М. Влад. — К., 1992. 21. воропай О. Звичаї нашого народу: етнографічний на- рис / О. Воропай. — К., 1991. — Т. 1. 22. Галайчук в. З духовної культури Богородчанщини: звичаї, вірування та повір’я, пов’язані зі світоглядними уявленнями про смерть і померлих / В. Галайчук // Міфологія і фольклор. — Львів, 2010. — № 3/4. — С. 92—110. 23. Галайчук в. Різдвяно-водохресні свята в околицях Кременця / В. Галайчук // Вісник Львівського уні- верситету. Серія історична. — Львів, 2009. — Вип. 14. — С. 215—240. 24. Грябан в. Обрядові дійства, пов’язані з вогнем у зи- мових обрядах та обрядах перехідного періоду (зустрі- чі весни) українців / В. Грябан // Питання стародав- ньої та середньовічної історії, археології й етнології. — Чернівці, 1998. — Т. 1. — С. 192—197. 25. Дмитренко а. Продукти бджільництва в обрядовому житті Волині і Полісся : воскова свічка / А. Дмитрен- ко // Етнічна історія народів Європи. — К., 1999. — Вип. 6. — С. 35—39. 26. Дневник народных праздников Харьковской губер- нии // Харьковский сборник. — Харьков, 1887. — Вып. 1. — С. 72—80. 27. Дучимінська О. Різдвяні звичаї в селі Білоберезці / О. Дучимінська // Жіноча доля. — Коломия, 1935. — Ч. 1. — С. 3. 28. Захарук З. Фольклорні традиції села за дібровою / З. Захарук. — Снятин, 2006. 29. Зборовський П. Різдвяний цикл свят за традицією села Верхнє Висоцьке на Турківщині / П. Зборов- ський // Народознавчі зошити. — Львів, 2008. — № 1/2. — С. 49—53. Уляна МОвНа248 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (116), 2014 30. Зозуля Н. Йорданські свічки-«трійці» / Н. Зозу- ля // Народна творчість та етнографія. — К., 2009. — № 4/5. — С. 82—84. 31. І. С. Я. Йордан в Яструбичах / І. С. Я. // Надбу- жанщина. Сокальщина, Белзчина, Радехівщина, Ка- мінеччина, Холмщина і Підляшшя: історико-мему- арний збірник. — Нью-Йорк ; Париж ; Сидней ; Торонто, 1986. — Т. 1. — С. 456—459. 32. Иванова ю.в. Обрядовый огонь / Ю.В. Иванова // Календарные обычаи и обряды в странах зарубежной Европы. Исторические корни и развитие обычаев. — М., 1983. — С. 116—130. 33. килимник С. Український рік у народніх звичаях в іс- торичному освітленні / С. Килимник. — К., 1994. — Кн. 1. 34. килимник С. Український рік у народніх звичаях в іс- торичному освітленні / С. Килимник. — К., 1994. — Кн. 2. 35. клодницький О. Народний побут, звичаї і фольклор Товмаччини / О. Клодницький // Альманах Станис- лавівської землі. — Нью-Йорк ; Торонто ; Мюнхен, 1975. — С. 876—888. 36. кміт ю. Ще про Волосатий / Ю. Кміт // Літопис Бой- ківщини. — Самбір, 1935. — Чис. 1. — С. 135—143. 37. коковський Ф. Вибрані статті та оповідання / Ф. Ко- ковський. — Тернопіль, 2010. 38. кочержук О. Моє рідне село Лецівка / О. Кочер- жук. — Львів, 2003. 39. кравченко в. Вогонь. Матеріал зібраний на Право- бережжі / В. Кравченко // Первісне громадянство та його пережитки на Україні. — К., 1927. — Вип. 1/3. — C. 147—181. 40. кримський а. Звенигородщина. Шевченкова бать- ківщина з погляду етнографічного і діалектологічно- го / А. Кримський. — Черкаси, 2009. 41. купчанко Г. Народные обычаи, обряды и песни в Бу- ковине русского народа / Г. Купчанко // Чтения в обществе истории и древностей российских при Мос- ковском университете. — М., 1876. — Кн. 1. — C. 531—556. 42. купчанко Г. Некоторые историко-географические сведения о Буковине / Г. Купчанко // Записки Юго- Западного отдела импер. Русского географического общества. — К., 1875. — Т. 2. — С. 289—600. 43. кутельмах к. Календарна обрядовість / К. Кутель- мах // Гуцульщина: історико-етнографічне досліджен- ня. — К., 1987. — С. 286—302. 44. кушнір в.Г. Нариси традиційної культури українців Одещини (Миколаївський район) / В.Г. Кушнір, Н.О. Петрова, В.М. Поломарьов. — Одеса, 2010. 45. левкович І. Українські народні різдвяні звичаї / І. Левкович. — Лондон, 1956. 46. Максимович М. Дні та місяці українського селянина / М. Максимович. — К., 2002. 47. Мовна У. Виробнича та духовна спадщина традицій- ного бджільництва українців Корсунь-Шевчен ків- ського і Канівського районів Черкаської області / У. Мовна. — Львів, 2011. 48. Мовна У. Звичаї та обряди українських пасічників Карпат і Прикарпаття (друга половина XIX — поча- ток XX століття) / У. Мовна. — Львів, 2006. 49. Мохорук Д. Село моє Топорівці. Історико-краєзнавчий та етнографічний збірник / Д. Мохорук. — Косів, 2008. — Т. 6: Етнографічний образ села. Мрочко к. Снятинщина. Причинки до крайової етнографії / К. Мрочко. — Детройт, 1977. — Ч. 1. 50. Несторовский П. Бессарабские русины: историко- этнографический очерк / П. Несторовский. — Вар- шава, 1905. 51. Ониськів М. Пісні бойківського села Петранка / М. Ониськів, Г. Книш, Д. Мельник. — Львів, 2013. 52. Онищук а. Народний калєндар. Звичаї й вірування прив’язані до поодиноких днів у році / А. Онищук // Матеріали до української етнології. — Львів, 1912. — Т. 15. — С. 1—61. 53. Остапович в. Мальовниче село під горою (нариси з історії Ганусівки) / В. Остапович. — Івано-Фран- ківськ, 2000. 54. Павлюк М. Українські говори Румунії. Діялектні тек- сти / М. Павлюк, І. Робчук. — Едмонтон ; Львів ; Нью-Йорк ; Торонто, 2003. 55. Паньків М. «Мамко моя, зозуленько моя…» (Похо- ронно-поминальні звичаї і обряди на Покутті) / М. Паньків // Берегиня. — К., 2002. — № 1. — С. 37—54. 56. Папіж в. Деякі релігійні обряди і звичаї Підгаєччи- ни / В. Папіж // Підгаєцька земля: історично-мему- арний збірник. — Детройт, 1980. — С. 69—103. 57. Пархоменко Т. Календарні звичаї та обряди / Т. Пар- хоменко // Етнокультура Рівненського Полісся. — Рівне, 2009. — С. 119—192. 58. Петришин М. Звичаї та обичаї і рокові свята в Угно- ві / М. Петришин // Угнів та Угнівщина: історично- мемуарний збірник. — Нью-Йорк ; Париж ; Сідней ; Торонто, 1960. — С. 253—258. 59. Потушняк Ф. Вода, земля и воздух (в народном ве- рованю) / Ф. Потушняк // Зоря-Hajnal. — Ужго- род, 1942. — Чис. 2/3. — С. 351—373. 60. Решетило Т. Різдво в Угнові (спогад) / Т. Решети- ло // Угнів та Угнівщина: історично-мемуарний збір- ник. — Нью-Йорк ; Париж ; Сідней ; Торонто, 1960. — С. 261—263. 61. Різдвяні вірування і звичаї в с. Доманинцях / зап. Ю. Штефанець // Підкарпатська Русь. — Ужго- род, 1930. — Ч. 1/2. — С. 12—14. 62. Різдвяні звичаї й пісні з села Веремінь Ліського пові- ту // Літопис Бойківщини. — Самбір, 1938. — Чис. 10. — С. 49—55. 63. Різдвяні звичаї на Лемківщині / Жіноча Доля. — Ко- ломия, 1934. — Чис. 1. — С. 2. 64. Розвадовський М. Моє лелечине село / М. Розва- довський. — Снятин, 2005. 249Український різдвяно-водохресний обрядовий текст: воскова свічка ISSN 1028-5091. Серія історична. № 2 (116), 2014 65. Росоха С. Водощ, Богоявленя / С. Росоха // Наш родный край. — Тячево, 1929. — № 5. — С. 145— 147. 66. Рубіш Ф. Великі Лучки : історико-етнографічне до- слідження / Ф. Рубіш, В. Рубіш-Чучвар. — Ужго- род, 2007. 67. Савчук М. Від Пилипівки до Говіння / М. Савчук. — Коломия, 2003. 68. Сивицький М. Різдво / М. Сивицький // Лемків- щина: земля — люди — історія — культура. — Нью- Йорк ; Париж ; Сідней, 1988. — Т. 2. 69. Скоропад в. Мої спогади (Релігійні і побутові звичаї та традиції) / В. Скоропад // Літопис Борщівщи- ни. — Борщів, 1993. — Вип. 3. — С. 58—74. 70. Смоляк П. Різдвяна обрядовість Західного Поділля : трансформація традицій : дис. … канд. іст. наук / П. Смоляк ; Ін-т народознавства НАНУ. — Львів, 2008. 71. Степовий О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис / О. Степовий. — 1958. — Ч. 1. 72. Творун С. Українські обрядові хліби: на матеріалах Поділля / С. Творун. — Вінниця, 2006. 73. Толстая С.М. Предисловие / С.М. Толстая // Сла- вянский и балканский фольклор. Семантика и прагма- тика текста. — М., 2006. — С. 7—8. 74. Українські закарпатські говірки: тексти / упоряд. та передм. О.Ф. Миголинець, О.Д. Пискач. — Ужго- род, 2004. 75. Українські східнослобожанські говірки: сучасні діалек- тні тексти. — Луганськ, 2011. 76. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка / М. Фасмер. — М., 1987. — Т. 3. 77. Чубинский П. Труды этнографическо-статистической экспедиции в Западно-Русский край. Юго-западный отдел. Материалы и исследования / П. Чубинский. — СПб., 1872. — Т. 3: Народный дневник. 78. Шекерик-Доників П. Рік у віруваннях гуцулів / П. Шекерик-Доників. — Верховина, 2009. 79. Шухевич в. Гуцульщина. Ч. 4 / В. Шухевич // Мате- ріали до української етнології. — Львів, 1904. — Т. 7. 80. Moszyński k. Polesie wschodnie / K. Moszyński. — Warszawa, 1928. 81. Ossadnik H. Zwyczaje pogrzebowe doliny Oslawy, Oslawicy i Kalniczki / H. Ossadnik // MMBLS. — Sanok, 2001. — № 35. — S. 109—139. 82. Reinfuss R. Śladami Lemków / R. Reinfuss. — Warszawa, 1990. 83. Řehoř F. Kalendářik z národniho života Bojküv / F. Ře- hoř // Zlatá Praha. — Praha, 1895. — № 44. — S. 519—522. ulana Movna WAX CANDLE AS UKRAINIAN CHRISTMAS AND EPIPHANY RITUALISTIC TEXT For the first time in native ethnology the article has brought some results of special study in sign functionality of a wax candle under the context of Ukrainian Christmas and Epiphany ritualistic text (ritualism of Christmas Eve, New Year, Epiphany Eve and Feast of Epiphany). The study has stated extremely high semiotic position of a wax candle as projection of Sun, mediator between the spheres of sacral and prophane elements, symbolic analogue of human exis- tence, apotropy, cultural symbol re-establishing borders of acculturated space. Keywords: wax candle, Christmas, Epiphany, ritualistic text, Ukrainian. Ульяна Мовна УКРАИНСКИЙ РОЖДЕСТВЕНСКО- КРЕЩЕНСКИЙ ТЕКСТ: ВОСКОВАЯ СВЕЧА В статье впервые в отечественной этнологии специально изучается знаковая функциональность восковой свечи в контексте украинского рождественско-крещенского обря- дового текста (обрядности Сочельника, Нового года, кре- щенского вечера и Крещения). Установлено чрезвычайно высокий семиотический статус восковой свечи — проек- ции солнца, медиатора между земным и инфернальным, символического аналога человеческой экзистенции, апо- тропея, культурного символа, обновляющего границы освоенного человеком пространства. Ключевые слова: восковая свеча, Рождество, Крещение, обрядовый текст, украинский.

Український різдвяно-водохресний обрядовий текст: воскова свічка

Репозитарії

Схожі ресурси