Традиційний народний одяг великобичківських гуцулів ХІХ — першої половини ХХ ст.
На основі польового матеріалу, наявної літератури, фондових зібрань етнографічних, історико-культурних та краєзнавчих музеїв області автор комплексно аналізує народ- ний одяг великобичківських гуцулів. Докладно описує жіночі та чоловічі комплекси вбрання досліджуваного регіону. При їх характерист...
Збережено в:
| Дата: | 2014 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут народознавства НАН України
2014
|
| Назва видання: | Народознавчі зошити |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94424 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Традиційний народний одяг великобичківських гуцулів ХІХ — першої половини ХХ ст. / В. Коцан // Народознавчі зошити. — 2014. — № 2 (116). — С. 328-343. — Бібліогр.: 63 назв. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-94424 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-944242016-02-12T03:06:01Z Традиційний народний одяг великобичківських гуцулів ХІХ — першої половини ХХ ст. Коцан, В. Статті На основі польового матеріалу, наявної літератури, фондових зібрань етнографічних, історико-культурних та краєзнавчих музеїв області автор комплексно аналізує народ- ний одяг великобичківських гуцулів. Докладно описує жіночі та чоловічі комплекси вбрання досліджуваного регіону. При їх характеристиці основна увага звертається на деталі крою окремих компонентів вбрання, подається рисунок крою жіночої сорочки. In the study based upon numerous field materials, literature sources as well as ethnographic, historio-cultural and regional museum collections has been performed complex analysis in traditional folk clothes by Hutzul population of Velyky Bychkiv village in Transcarpathian region. Detailed descriptions of feminine and masculine clothing complexes of the mentioned area have been presented. In characterizing of those main attention has been paid to the detail of cut in separate components of dress; cut of feminine shirt has been added as an illustration. На основе полевого материала, литературных источников, а также фондовых собраний этнографических, историкокультурных и краеведческих музеев области автор проводит аналитическое изучение народной одежды гуцульского населения с.Великий Бычкив на Закарпатье. Отдельно описываются женские и мужские комплексы одежды исследуемого региона. При их характеристике основное внимание сосредотачивается на деталях кроя отдельных компонентов одежды, текст иллюстрируется рисунком кроя женской сорочки. 2014 Article Традиційний народний одяг великобичківських гуцулів ХІХ — першої половини ХХ ст. / В. Коцан // Народознавчі зошити. — 2014. — № 2 (116). — С. 328-343. — Бібліогр.: 63 назв. — укp. 1028-5091 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94424 uk Народознавчі зошити Інститут народознавства НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Статті Статті |
| spellingShingle |
Статті Статті Коцан, В. Традиційний народний одяг великобичківських гуцулів ХІХ — першої половини ХХ ст. Народознавчі зошити |
| description |
На основі польового матеріалу, наявної літератури, фондових зібрань етнографічних, історико-культурних та краєзнавчих
музеїв області автор комплексно аналізує народ-
ний одяг великобичківських гуцулів. Докладно описує жіночі та чоловічі комплекси вбрання досліджуваного регіону.
При їх характеристиці основна увага звертається на деталі
крою окремих компонентів вбрання, подається рисунок
крою жіночої сорочки. |
| format |
Article |
| author |
Коцан, В. |
| author_facet |
Коцан, В. |
| author_sort |
Коцан, В. |
| title |
Традиційний народний одяг великобичківських гуцулів ХІХ — першої половини ХХ ст. |
| title_short |
Традиційний народний одяг великобичківських гуцулів ХІХ — першої половини ХХ ст. |
| title_full |
Традиційний народний одяг великобичківських гуцулів ХІХ — першої половини ХХ ст. |
| title_fullStr |
Традиційний народний одяг великобичківських гуцулів ХІХ — першої половини ХХ ст. |
| title_full_unstemmed |
Традиційний народний одяг великобичківських гуцулів ХІХ — першої половини ХХ ст. |
| title_sort |
традиційний народний одяг великобичківських гуцулів хіх — першої половини хх ст. |
| publisher |
Інститут народознавства НАН України |
| publishDate |
2014 |
| topic_facet |
Статті |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94424 |
| citation_txt |
Традиційний народний одяг великобичківських гуцулів ХІХ — першої половини ХХ ст. / В. Коцан // Народознавчі зошити. — 2014. — № 2 (116). — С. 328-343. — Бібліогр.: 63 назв. — укp. |
| series |
Народознавчі зошити |
| work_keys_str_mv |
AT kocanv tradicíjnijnarodnijodâgvelikobičkívsʹkihguculívhíhperšoípolovinihhst |
| first_indexed |
2025-07-07T00:47:48Z |
| last_indexed |
2025-07-07T00:47:48Z |
| _version_ |
1836947098692485120 |
| fulltext |
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (116), 2014
Метою нашого дослідження є спроба на осно-
ві наявної літератури, джерельної бази, ко-
лекцій одягу етнографічних та історико-
краєзнавчих музеїв області провести комплексний
аналіз традиційного народного вбрання велико-
бичківських гуцулів.
За рівнем внутрішньої інтеграції та самоідентифі-
кації гуцули належать до таких спільнот, які в сучас-
ній етнології прийнято називати субетносами. Суб-
етноси — це внутрішні територіальні частини етно-
сів, які вирізняються певною культурно-побутовою
специфікою, самоназвою, протиставленням себе ото-
чуючим на основі взаємної компліментарності, ло-
кальною і загальноетнічною самосвідомістю [56,
с. 63; 57, с. 43].
Гуцульський народний одяг відзначається своєю
особливістю. Він, передусім, відносно короткий, лег-
кий та теплий. Цього вимагала гориста місцевість,
де часто потрібно ходити по камінню, перелізати че-
рез огорожі («плоти») та повалені дерева, залазити
на чи злізати з коня. Тут часто нерівномірне підсо-
ння, у якім бувають дуже спекотні дні та холодні
ночі. Але при цьому гуцульське вбрання дуже бар-
висте. Традиції, пов’язані із одягом, свято оберіга-
лись народом протягом багатьох віків.
Усе життя гуцула проходило у постійному спілку-
ванні з природою. У цій чистій і незвичайній красі
віками формувався духовний світ: естетичні ідеали,
пісні та легенди, міфи і перекази, танці та народна
ноша. На особливості одягу впливали заняття гуцу-
лів: випас овець і худоби на полонинах, лісорозроб-
ки і сплав лісу, промисли та ремесла. При виготов-
ленні окремих елементів вбрання гуцули використо-
вували домоткані полотна і сукно, шкіру домашніх
тварин. Гуцульське вбрання підкреслювало мужність
чоловіків та красу жінок.
На основі етнографічних та мовно-діалектних да-
них за сучасним адміністративним поділом Гуцуль-
щина охоплює південні частини Надвірнянського,
Косівського та весь Верховинський район Івано-
Франківської, південну частину Вижницького, Пу-
тильський район Чернівецької та Рахівський район
Закарпатської областей.
Площа закарпатської частини Гуцульщини у скла-
ді України становить 1,9 тис. км2 і повністю охоплює
територію Рахівського району. До закарпатської
частини Гуцульщини слід віднести також понад
16 українських та ряд етнічнозмішаних сіл долини
річок Рускови, Вишови і лівобережжя Тиси. Най-© В. КОЦАН, 2014
Василь КОЦАН
ТРАДИЦІЙНИЙ НАРОДНИЙ ОДЯГ
ВЕЛИКОБИЧКІВСЬКИХ ГУЦУЛІВ
ХІХ — першої половини ХХ ст.
На основі польового матеріалу, наявної літератури, фондо-
вих зібрань етнографічних, історико-культурних та крає-
знавчих музеїв області автор комплексно аналізує народ-
ний одяг великобичківських гуцулів. Докладно описує жі-
ночі та чоловічі комплекси вбрання досліджуваного регіону.
При їх характеристиці основна увага звертається на деталі
крою окремих компонентів вбрання, подається рисунок
крою жіночої сорочки.
Ключові слова: одяг, великобичківські гуцули, сорочка,
крій, вишивка, шапка, постоли, чоботи, сумка.
329Традиційний народний одяг великобичківських гуцулів ХІХ — першої половини ХХ ст.
ISSN 1028-5091. Серія історична. № 2 (116), 2014
більшими з сіл румунської частини Гуцульщини є
Поляни (Русь Поляни), Кривий, Красна, Вишев-
ська Долина, Бистрий Луг, Великий Бичків, Кус-
ково та ін. [55, с. 29].
Господарсько-культурна єдність гуцулів Рахів-
щини добре засвідчена єдністю їх побуту, матері-
альної та духовної культури. Це проявлялось у
інтер’єрі житла та барвистості одягу. На основі не-
значних відмінностей традиційної культури мож-
на виділити такі етнографічні райони закарпат-
ських гуцулів: ясінянські, богданські, рахівські та
великобичківські.
До етнографічного району великобичківських гу-
цулів відносимо села Великий Бичків, Луг, Верхнє
Водяне, Стримба, Водиця, Кобилецька Поляна Ра-
хівського району та деякі села румунської частини
Гуцульщини. Вони сформувались із мішаного
долинянсько-гуцульського населення при вирішаль-
ному впливі рахівських гуцулів. Ясінянці, богданці,
рахівці не вважали їх за справжніх гуцулів, зневаж-
ливо називали «гайналями», часто дражнили слова-
ми: «вун», «кунь», «вул», «вуз». У суперечках вони
великобичківцям твердили: «Ви не справжні гуцу-
ли, ви погуцулились». Не дивлячись на це, в їх ма-
теріальній культурі, зокрема в одязі, переважав гу-
цульський комплекс [30, с. 11; 55, с. 31].
Аналіз традиційного вбрання великобичківських
гуцулів дає можливість виявити в ньому не тільки
угорські, румунські, словацькі впливи, а й просте-
жити збереження слов’янських традицій, що були
основними.
Більшість одягу великобичківські гуцули виготов-
ляли вручну. Було багато майстрів по виготовленню
того чи іншого виду вбрання. Вони передавали свій
досвід з покоління у покоління. Кушніри шили та
оздоблювали кожухи, швачки виготовляли штани
(«гаті») із домотканого полотна, вишивальниці
оздоб лювали сорочки [8, с. 4].
Звичайно, пошиттям одягу займались в основно-
му жінки. Вони шили вбрання для всієї родини. Це
була досить важка робота. «Її може робити лише
така витривала у праці жінка, якою є гуцулка» [13,
с. 216]. Гуцули намагались залучати до роботи ді-
тей. Дівчаток змалечку вчили прясти, вишивати.
Залучення дитини до виконання певних робіт у гу-
цулів вважалось важливим фактором формування
особистості. Дитина, яка постійно допомагала бать-
кам у домашньому господарстві, поступово набува-
ла вміння працювати. У народі говорили: «Без пра-
ці людина стає пустим місцем» 1 [38, с. 17; 11, с. 17;
26, с. 48; 54, с. 210].
Комплект традиційного жіночого вбрання цієї ло-
кальної групи гуцулів Закарпаття складався з сороч-
ки, спідниці («плата»), святкової нижньої спідниці
(«фартуха»), фартуха («приплата»), жилета («лайб-
лика»), хутряної безрукавки («кожушка»), головних
уборів, прикрас, взуття.
До другої половини ХІХ ст. у селах великобич-
ківського осередку побутувала довга сорочка («уши-
ванка»). Шили її з домотканого конопляного або
«трясиного» полотна, для ткання якого бралась одна
конопляна нитка, а одна бавовняна. Пошиття «уши-
ванки» вимагало затрат сил і часу. Адже потрібно
було посіяти коноплі, зібрати їх, вимочити, підготу-
вати до пряжі («стіпати», «здиргати»), спрясти по-
вісмо, змотати його, прозолити, поснувати, витка-
ти полотно, відбілити його на сонці і лише тоді бра-
тися до пошиття сорочки [39, с. 47]. Про цей
процес співається у народній гуцульській пісні:
1 Польові матеріали. Архів автора.
Великобичківська родина. Початок ХХ ст. Фото з архіву
автора
василь кОЦаН330
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (116), 2014
Ой, ростіть, ви конопельки,
високі, тоненькі.
Щоб із вас можна
Напрясти ниточки тоненькі.
Напряла з них Оленочка
Ниточки тоненькі.
Нічками не спала,
Ой, тоненько пряла
Та вішила сороченьку,
Ще й повішивала [25, с. 6].
Кроїли «ушиванки» з двох пілок. Вони мали су-
цільні рукави, що вшивались паралельно до стану
сорочки, по основі. Верхня частина рукавів збира-
лась разом із станком, утворюючи викот для гор-
ловини. Біля манжет («зап’ястя», «дудики») ру-
кав теж призбирувався. Такі сорочки оздоблювали
як поліхромною (червоними, чорними, зеленими,
жовтими нитками), так і однотонною (білими по
білому) вишивкою. До 40-х рр. ХХ ст. основни-
ми матеріалами для вишивання були конопляні та
вовняні нитки, що фарбувались природними барв-
никами. Вишивка виконувалась «хрестиком» та
«низинкою». Подібні сорочки, крім Закарпаття,
побутували на Буковині та Наддніпрянщині [31,
с. 121; 41, с. 19].
Давні великобичківські сорочки («ушиванки») не
збереглись. У другій половині ХІХ ст. вони були ви-
тіснені так званими «волоськими» сорочками. Серед
«волоських» жіночих сорочок виділяємо короткі та
довгі. Влітку як дівчата, так і жінки носили короткі
сорочки без підточки, а взимку, восени та навесні —
довгі сорочки з підточкою. Полотно на святкові со-
рочки ткали із бавовняних ниток, а щоденні сорочки
(«репехи») шили із конопляного полотна.
Для пошиття «волоської» сорочки брали 2—2,5 м
полотна (залежно від росту і фігури жінки), шири-
ною приблизно 65 см. Зустрічались сорочки із су-
цільними передньою і задньою пілками, але най-
більш розповсюдженими були ті, у яких передня і
задня пілки складались із двох частин: верхньої
(«стану») із «трясеної» або бавовняної тканини та
нижньої («пудшивка») із конопляного полотна. Со-
рочки великобичківських гуцулів мали бічні пілки-
вставки («клини»). Їх кроїли з однієї довгої пілки
шириною 40—45 см, яку ділили навпіл по ширині,
утворюючи дві півполи. Кожну півполу («півпул-
ку») з однієї сторони пришивали до передньої та за-
дньої пілок прямим швом, а з іншої — зшивали до
місця вставлення рукавів. Тому сорочки як спереду,
так і ззаду мали по два поздовжні шви. Довжина
сорочки сягала десь 10—15 см нижче колін [21,
с. 241—242; 41, с. 20].
Характерною особливістю жіночих «волоських»
сорочок був прямокутний виріз горловини
(12 х 15 см, 14 х 16 см, 15 х 17 см). Його отриму-
вали, пришиваючи з виворітної сторони до пере-
дньої, задньої пілок й бічних пілок-вставок («клин-
ців») складені вдвоє шматки тканини шириною
4—6 см. Дані шматки полотна виконували роль ву-
зенького коміра («обшивки»), що разом з пілками
стану сорочки утворювали прямокутний виріз гор-
ловини. Перед тим, як пришити передню полу до
коміра, її верхню частину загинали на 4 см і стягу-
вали («морщили») на три нитки до вишивки та три
нитки після вишивки. Внаслідок цього утворюва-
лись кучері. Стягування («морщення») на передній
полі не було суцільним. Незаповнену морщенням
частину оздоблювали вишивкою, виконаною техні-
кою «гладь». Зазвичай, вишивали чотири пари три-
кутників або стилізовані квітки чи вазони. Поміж
трикутниками або всередині квітів чи вазонів роби-
ли петлю («шнурицю»), у яку просовували плете-
ний шнурок («ощунки»). Ощунки не мали практич-
ного значення, вони виконували декоративну функ-
цію. У селах Верхнє Водяне, Водиця, Стримба
ощунки плели в 10 ниток, з яких робили п’ять пе-
тель і «перебирали» їх між собою на пальцях, утво-
рюючи шнурок (40 см). Потім шнурок роздвоюва-
ли і продовжували плести «свердликом» (дві нит-
Крій жіночої «волоської» сорочки із с. Великий Бичків
Рахівського району. Рисунок автора
331Традиційний народний одяг великобичківських гуцулів ХІХ — першої половини ХХ ст.
ISSN 1028-5091. Серія історична. № 2 (116), 2014
ки навколо трьох). Закінчувались ощунки
китицями («ґитицями»). Задня пола пришивалась
так само, як і передня, але морщення на ній було су-
цільним [1; 41, с. 20; 53, с. 95].
Жінки, пришиваючи до стану сорочки рукави, за-
гинали полотно у верхній їх частині на 3—4 см. По-
тім 1/3 рукава морщили. Для цього брали 3—4 нит-
ки полотна на голку, а 3—4 нитки пропускались.
Після цього нитку протягували. Так робили три
ряди, утворюючи своєрідні рюшеві шви («кучері»).
Кучері підрубляли, а зарублений кінець обмітували
гачком, отримуючи при цьому приблизно 3 см ме-
режива («чіпок»).
Рукав кроїли з двох пілок. Краї полотна («пру-
ги») з’єднували ціркою, а покроєний під рукою бік
зшивали простим рубцем. Закінчувався рукав зби-
ранням («морщенням», «стягуванням»). На зап’ясті
морщення було ширшим, ніж над плечима. Для цьо-
го кінець рукава обгачковували, зарубляли. Потім
відступивши від рубця приблизно на 3 см, витяга-
ли з нього 2—3 нитки й стягували їх. Далі пропус-
кали 12—15 ниток і повторювали ту ж операцію.
Внаслідок цього «стягування» становило приблиз-
но 3 см до вишивки на зап’ясті та 3 см після неї.
Ширина вишивки становила 1—2 см. Орнамент
переважно геометричний, виконаний різнокольо-
ровими нитками («заполоччю»), але з переважан-
ням чорного кольору. Техніка вишивання низина
(«перетіганя»).
У селах великобичківського осередку рідко зустрі-
чались сорочки із фодрами (довжиною 8—12 см),
що було однією із типових ознак румунських соро-
чок [29, с. 190; 45, с. 66, 50, с. 80].
Прямокутний виріз горловини, верхня плечова
частина рукавів («уставки»), манжети («дудики»)
великобичківських сорочок оздоблювалися поліх-
ромною вишивкою геометричного або рослинно-
го характеру. Найпоширенішими техніками одя-
гової вишивки, які використовували великобич-
ківські майстрині-вишивальниці були «низина» та
«хрестик». «Низинка» («низь») — це одна з най-
більш старовинних та самобутніх технік гуцуль-
ського народного вишивання. Своєрідність даної
техніки полягала у вишиванні з виворітної части-
ни полотна. Вишивальна нитка послідовно протя-
гувалася від одного кінця до іншого, застеляючи
певну кількість ниток основи тканини то з виво-
рітної, то з лицевої сторони. У результаті на ви-
ворітній стороні тканини утворювався зворотний
узор, тобто негативний тому, що був на лицевій
стороні [27, с. 72; 62, с. 7].
Техніка «хрестик» зазнала масового поширення
дещо пізніше, ніж «низина». Дослідник підкарпат-
ських вишивок Ф. Шпала вказував на те, що народ-
ні майстрині вишивають хрестиком так густо, що ви-
шивка нагадує гобелен. Ця техніка вишивки вико-
нується двома перехресними діагональними стібками,
при цьому чітко рахувалися нитки основи тканини.
Всі верхні стібки лежать в одному напрямі, а ниж-
ні — в іншому [3; 4; 27, с. 76; 52, с. 5; 62, с. 6].
Що стосується кольорової гами великобичків-
ських вишивок, то тут домінуючими кольорами були
чорний, бордовий та червоний із вкрапленнями жов-
того, зеленого, синього. Застосовуючи у своїх ви-
шивках темні кольори, гуцули неначе відображають
красу карпатської ночі. Цікавим є те, що мало на
яких візерунках зустрічається синій колір.
Найдавніші сорочки вишивали домашніми пря-
деними нитками. Пізніше білі нитки почали фарбу-
вати в чорний колір: розмішували у воді чад (сажу),
клали нитки, прокип’ячували, а потім сушили. Коли
ж у продажі з’явилися сині і червоні бавовняні («па-
мутові») нитки, які жінки називали гарастом, у ви-
шивках почали переважати візерунки синьо-червоної
та червоно-чорної кольорової гами. Однак під впли-
вом моди та часу змінюється давня верховинська
манера вишивати червоними та синіми, червоними
та чорними, або цілком чорними нитками. На змі-
ну традиційних кольорів у вишивках 20—30-х рр.
ХХ ст. значно впливало сусідство з іншими наро-
дами та розвиток промислового виробництва анілі-
нових барвників. Більш давньою та стійкою до змін
є композиція вишивок та орнаментальні мотиви [9,
с. 152; 40, с. 46—48].
Уставки жіночих сорочок ХІХ — початку ХХ ст.
оздоблювались вишивкою в основному геометрич-
ного характеру. З усіх геометричних форм найбіль-
шого поширення у гуцульській вишивці зазнав ромб.
Якщо уважно придивитися до вишитих взірців, то
можна побачити, що ромб виступає основним орна-
ментальним мотивом народної вишивки. Творча
думка та багата уява народних майстринь наділила
його особливою силою художньої виразності. Се-
ред найпоширеніших варіантів зображення ромбів
василь кОЦаН332
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (116), 2014
у великобичківській вишивці виділяємо такі: ромб,
на зовнішніх сторонах якого вишивали короткі пер-
пендикулярні до боків рисочки («вусики», «ріж-
ки»); ромб із короткими рисочками, загнутими в
протилежні боки, на зовнішніх сторонах; ромби з
усіченими сторонами; ромби з перехресними сторо-
нами; ромб зі сторонами, що виступають («восьми-
ріг»). Колоритним та архаїчним було поєднання
ромба з іншими геометричними мотивами: восьми-
пелюстковою розетою, прямим та скісним хреста-
ми [5; 6; 7; 52, с. 6].
Поряд із геометричними візерунками у велико-
бичківській вишивці на початку ХХ ст. поширюють-
ся рослинні мотиви, виконані технікою «гладь». Най-
поширенішим орнаментальним мотивом виступали
різного роду розпущені квітки («ружі»). Такий тип
одягової вишивки був поширений і у низинних ра-
йонах Закарпаття. Тому можна не погодитись із дум-
кою Ф. Шпали, який вважав, що у вишивці Закар-
паття панівним є геометричний орнамент, а появу
рослинного він розцінював як занепад народного
смаку [42, с. 6; 62, с. 3—5].
Одним із різновидів жіночого поясного вбрання
були спідниці. На відміну від інших гуцульських сіл
Закарпаття, де у ХІХ — на початку ХХ ст. осно-
вним поясним жіночим одягом були запаски, у
сс. Великий Бичків, Луг, Верхнє Водяне, Стрим-
ба, Водиця, Кобилецька Поляна завжди носили
спідниці («плати»). Згідно зі спогадами старожи-
лів давні спідниці шили з домотканого лляного чи
конопляного полотна. Шматок полотна шириною
70—75 см загинали навпіл, тому спідниця мала
один бічний шов. На талії така спідниця трималась
за допомогою пояса шириною 2—4 см, що приши-
вався до верхньої частини спідниці. Пояс був до-
вгим і обв’язувався навколо талії декілька разів,
зав’язуючись спереду. Подібний тип жіночого по-
ясного вбрання зустрічався на західноукраїнських
землях («димка») й на Поліссі («андарак») 2 [15,
с. 520; 23, с. 195].
Із розвитком промисловості та появою відносно
дешевих фабричних тканин, починаючи з 90-х рр.
ХІХ ст., жінки шили собі спідниці із ситцю, шовку
(«флоку»), велюру («баршуну»), сіркасу. У цей час
змінюється і спосіб пошиття спідниць. Починають
шити спідниці на складки («плати на рокоти») та зі-
брані спідниці («морщині плати в обшивку»).
Спідниці «на рокоти» шили із вовняної тканини у
чотири поли по 70—80 см ширини кожна. У поясі
спідницю збирали у складки («рокоти», «фалби»)
шириною 4—6 см. «Плат на рокоти» зав’язувався
на дві стрічки збоку або спереду.
Іншим видом жіночого поясного вбрання була спід-
ниця («плат морщений»). Її кроїли з простої шовко-
вої тканини у три поли, ширина кожної з яких скла-
дала 1 м. У талії плат морщили («стягували») на
3—5 ниток, а на поясі підшивали. Застібалась спід-
ниця збоку на один ґудзик («ґомбу»). Петля для ньо-
го була накидною. «Морщена» спідниця могла мати
і пришивний пояс (шириною 3 см), який зав’язувався
збоку у простий вузол («ключку»). Внизу спідницю
зарубляли на 6 см. Довжина спідниці мала сягати
10—15 см нижче коліна [32, с. 214; 41, с. 33].
Колір жіночого поясного вбрання залежав від
віку жінки та нагоди, з якої він одягався. Молоді
2 Польові матеріали. Архів автора.
Уставки жіночих сорочок із с. Кобилецька Поляна Рахів-
ського району. Домінуючі мотиви — баранячі ріжки («ві-
вчарки») та ромб зі сторонами, що виступають («восьми-
ріг»). Фото з архіву автора
333Традиційний народний одяг великобичківських гуцулів ХІХ — першої половини ХХ ст.
ISSN 1028-5091. Серія історична. № 2 (116), 2014
жінки та дівчата віддавали перевагу спідницям чер-
воного, зеленого, голубого кольорів з квітками
(«терпигусками»). Жінки старшого віку носили
спідниці темно-зеленого, чорного, коричневого ко-
льорів з дрібними квітками або без них. Буденні
спідниці незаможних селянок були із недорогих та
неяскравих тканини.
У святкові дні молоді жінки та дівчата під широ-
ку спідницю («плат») одягали нижню вихідну спід-
ницю («фартух», «торова», «торовка»). Шили її так
само, як і морщений плат, але із білого фабричного
полотна (шовку, ситцю). Низ спідниці підшивали
білим мереживом («чіпками») шириною 4—5 см,
яке мало трохи виглядати з-під верхньої святкової
спідниці («плата») 3 [21, с. 241—242].
У будні спідниці пов’язували фартухами («при-
платами»). Їх одягали лише для того, щоб не замас-
тити спідниці. «Приплати» шили із покупної бавов-
няної, шовкової, атласної або ситцевої матерії шири-
ною 75—80 см. У талії полотно густо збирали,
підшивали і пришивали поясок шириною 3 см, який
зав’язувався ззаду. Внизу фартухи могли оздоблю-
вати двома різнокольоровими стрічками, поміж яки-
ми робили 2—3 поперечні складки («гайташики»).
Зустрічались приплати, контури яких оздоблювали
атласними збірочками («фодрочками»).
Взимку святкові спідниці підперезували вовняним
поясом, сплетеним вручну із восьми товстих різно-
кольорових ниток.
Отже, жіноче поясне вбрання, на відміну від го-
ловного елемента жіночого одягу — сорочки, напри-
кінці ХІХ — початку ХХ ст. зазнає деяких змін.
Його починають шити із фабричних тканих, кроїти
у 3—4 поли, у поясі рясно збирати у дрібні склад-
ки або у більш великі «фалби». У святкові дні спід-
ниці пов’язували плетеним поясом, а у будні припи-
нали фартухом («приплатом»).
Поверх сорочок як у будні, так і на свята, жінки
одягали кофти («блузики»). Шились вони із фа-
бричної тканини на машинці. Довжина блузиків ся-
гала до талії або нижче неї на 15—20 см. У Велико-
му Бичкові, Верхньому Водяному та Стримбі побу-
т у в а л и б л у з и к и р і з н и к к о л ь о р і в , а л е
найпоширенішими були різнокольорові («рябенькі
блузики»). Кроїлись вони із трьох піл: суцільної за-
3 Польові матеріали. Архів автора.
дньої та двох передніх. Цей вид одягу міг мати як
прямокутний виріз горловини, так і овальний. Довгі
рукави пришивались по основі, закінчувались віль-
но або на манжети (шириною 2—3 см). Блузики,
рукави яких завершувались манжетами, застібува-
лись за допомогою ґудзика та прорізної петлі. На
кінцях рукавів буденних блузиків могли робити про-
шив, у який всиляли гумку («резинку»). Такі рука-
ви легко підкочувались («підсапувались») при ро-
боті. Святкові блузики оздоблювали двома кишеня-
ми («жебами») [32, с. 213; 41, с. 24].
Подібні кофти поверх сорочок носили й у Східній
Словаччині. Там їх називали блузами («bluza»). Але
словацькі блузи, на відміну від великобичківських,
могли мати короткі рукави з дрібними складками та
мереживом, яке пришивали до них [19, с. 112].
Кофти («блузики») носили тільки молоді жінки.
Дівчата їх не одягали. У святкові дні як дівчата, так
і старші жінки носили короткі до пояса жилети
(«лайблики»). Шили їх із фабричного оксамитово-
го полотна («баршуну»). Найпоширенішими були
жилети чорного та зеленого кольорів. Кроїлись вони
так само, як і блузики, застібались на шість ґудзи-
ків або гачків («гапликів»), біля шиї збирались на
один гаплик або не застібались взагалі. Оздоблюва-
лись жилети «кривулькою» із червоної, білої або бла-
китної стрічки, якою обшивали контури вирізу для
горловини, рукавних пройм та обкату лайблика. У
менш заможних селян та у жінок старшого віку лайб-
лики не оздоблювались 4 [41, с. 25—26].
Найяскравішим видом верхнього плечового вбран-
ня великобичківських гуцулок були кожушки. Вони
були високомистецькими взірцями виробів зі шкіри.
Подібного роду одяг носило все українське населен-
ня Карпатського регіону. Кожухи побутували і се-
ред гірського населення Семиграддя, Румунії, Сер-
бії [15, с. 51; 23, с. 119; 44, с. 519].
У другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. у
селах великобичківського осередку кожушки шили із
двох овечих шкір. Овець різали тоді, коли на них була
не дуже довга вовна. У Великому Бичкові був куш-
нір, до якого люди несли шкіри для пошиття кожу-
хів. Перед тим шкіру солили, посипали кукурудзя-
ною мукою, щоб не була липкою, не блистіла, просу-
шували. При пошитті безрукавки спочатку
4 Польові матеріали. Архів автора.
василь кОЦаН334
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (116), 2014
викроювали спинку, а потім передні поли. Після цьо-
го усі поли зшивали бавовняними нитками. Далі по-
чинали оздоблювати кожушок темно-вишневим або
коричневим сап’яном («сафіяном»). Ширина
сап’янових смужок дорівнювала 8 см, а довжина мала
бути такою, щоб вистачило обшити контури передніх
пілок кожушка. На сап’янові смужки пришивали ме-
талеві кільця («пістони») та п’ять пар китичок («ґи-
тиць») із шовкових ниток. Далі поверх пришитої ра-
ніше смужки пришивали іншу із зубчиками на краях
(«зубковату») (шириною — 2—2,5 см). Зубкова-
тою смужкою обшивали також виріз горловини, ру-
кавні пройми та кишені. По дві пари смужок такої ж
ширини пришивали на спині та вздовж бічних швів.
Між кожною парою тонких смужок було по одній
широкій (5 см). Щоб не було видно грубої нитки,
якою зшивали смужки, між ними просиляли тонень-
ку сап’янову стрічку («силку») (шириною 0,5 см).
Остання шкіряна смужка обкату, рукавних пройм та
кишень кожушка зарублялась шкіряним ремінцем,
щоб із лицевої сторони не було видно шва. Спинку
оздоблювали вирізаними із сап’яну або сукна листоч-
ками та квітами («туліпанами») 5 [38, с. 19—20].
Останнім штрихом в оздобленні великобичків-
ського кожушка була вишивка, виконана технікою
«гладь» гарасовими та вовняними нитками. Вишив-
ка розміщувалась симетрично, по обидві сторони ко-
жуха. У кольоровій гамі переважали темно-вишневі,
червоні, зелені, жовті, голубі, рожеві тони. Харак-
тер орнаменту рослинний. Крім вишивки, велико-
бичківські кожушки оздоблювались китицями («ґи-
тицями») з фабричних ниток. Спереду їх було де-
сять пар, а на спині тільки три. Застібались
кожушки на два круглі залізні ґудзики. Подібні ко-
жушки носили не тільки жінки, а й чоловіки. Вони
були зручними в умовах вітряної погоди Карпат [21,
с. 242; 27, с. 103; 41, с. 20; 42, с. 7—8].
Ще одним видом жіночого верхнього плечового
вбрання були куртки («кобати», «кабати»), довжи-
на яких сягала нижче талії. Виготовляли їх з овечої
вовни білого, сірого, чорного кольорів. Одну час-
тину вовни фарбували («дубили») рослинними
барвниками (корою чорної вільхи, лушпинням во-
лоського горіха). Сукно ткали у клітку. Сіру вовну
піткали зеленою, білою, синьою вовняною ниткою.
5 Польові матеріали. Архів автора.
Викроєний із шести пілок кобат, застібувався на ґу-
дзики, мав відкидний комір, пояс, клапани на ки-
шенях. Манжети були обшиті чорним полотном
(«баршуном») [21, с. 243].
Особливу увагу при дослідженні великобичків-
ської ноші привертають жіночі зачіски та головні
убори. Дівчата заплітали волосся у дві коси, робля-
чи для цього проділ на правий бік голови. Для кра-
си коси внизу підв’язували різнокольоровими стріч-
ками («машликами»). Спереду кругом голови при-
кріплювали розмаринову гілочку, прикрашену
квітами пеларгонії («мушкатлика»). Старші жінки
волосся на голові укладали у вінок («у колач») і в
основному ходили у хустках [41, с. 36—37; 42,
с. 5—6; 63, с. 50].
На свята та весілля одягали вінки. Тоді волосся
складали вінком або заплітали у дві коси. Вінки пле-
ли з барвінку або самшиту («зеленої косиці»). Зе-
лений вінок виготовляли із круглого твердого карка-
су, на який поміж зеленим листям нашивали яскра-
ві штучні квіти з паперу, що купувались на базарі у
Сігеті (Румунія), живі квіти («розмарін»), гарасо-
ві нитки та шматки тканини («крішпанки»). Поді-
бні вінки були поширені по всій Рахівщині [10, с. 42;
21, с. 242; 24, с. 392; 28, с. 87].
У сс. Верхнє Водяне, Водиця Рахівського райо-
ну каркасом для вінка міг бути картон або старий
солом’яний бриль («солом’янка»). Про такий вінок
люди говорили «вінок на полупці». Його ширина до-
рівнювала 5—6 см 6.
Вирізнялось шлюбне вбрання тих дівчат, які мали
позашлюбних дітей. Вони одягали на голову приміт-
ку — шматок полотна, який складався трикутником
і пов’язувався на голові кінцями ззаду. Біла приміт-
ка оздоблювалась різнокольоровими стрічками, які,
пришиваючи, укладали кривулькою. Поверх приміт-
ки одягався зелений вінок 7.
Як відомо, коли українська дівчина виходила за-
між, мінялася й її ноша. Зелений вінок замінювала
хустка, якою молоду пов’язував наречений на ве-
сіллі. Недарма у досліджуваних селах співали ве-
сільну пісню:
Та, віночку зелененький,
люблю тя носити.
Та за хлопа, як явора,
6 Польові матеріали. Архів автора.
7 Польові матеріали. Архів автора.
335Традиційний народний одяг великобичківських гуцулів ХІХ — першої половини ХХ ст.
ISSN 1028-5091. Серія історична. № 2 (116), 2014
Мушу тя лишити.
Ой, вінку зелененький,
Та все вінку, вінку,
Та мушу тя заміняти,
За тонку ширінку (хустку. — в. к.).
Старовинний слов’янський звичай вимагав, щоб
волосся заміжньої жінки було закрите головним убо-
ром. «Світити волоссям» або «ходити простоволо-
сою» для заміжньої жінки вважалось непристойним.
Цей звичай зберігся по всій Україні, зокрема й у гу-
цулів [23, с. 197; 34, с. 658; 35, с. 49].
Були різні способи пов’язування хусток. Старші
жінки складали їх навпіл по діагоналі і зав’язували
під підборіддям в один вузол, або перехрещуючи
хустку під підборіддям, зав’язували ззаду поверх тієї
частини, яка спадала на потилицю у вигляді трикут-
ника. Про жінку, у якої голова була повита у такий
спосіб, казали, що вона «повита по бабськи». Мо-
лоді жінки пов’язували хустку («ширинку») довко-
ла верхньої частини голови кінцями ззаду («завито
по молодицьки») 8.
Хустки були фабричними, різних кольорів. Дівча-
та віддавали перевагу барвистим, а старші жінки зо-
дягали темно-зелені, коричневі та чорні хустки.
Із прикрас у другій половині ХІХ — на почат-
ку ХХ ст. серед великобичківських гуцулок найпо-
ширенішою була «тканка». Це нанизана («сплете-
на») із бісеру смужка шириною 1—1,5 см, яка
зав’язувалась навколо шиї або застібалась на ґу-
дзик. Найпоширенішим мотивом цієї прикраси на
Закарпатті був ромб, в середині якого найчастіше
робили цяточки [12, с. 83].
Досить поширеним було також монисто («кора-
лі») з великих круглих намистин. Часто подібні на-
мистини знаходять археологи. Їх вік є дуже давнім,
адже життя на території Гуцульщини вирувало ще в
добу неоліту, тобто у VІ—ІV тисячоліттях до н. е.
Коралі нанизували у п’ять рядків. Дівчата та моло-
ді жінки носили червоні, а старші жінки — чорні ко-
ралі [18, с. 24; 33, с. 40; 41, с. 41].
Із золотих прикрас поширеними були завушниці
(«когутки») середнього розміру. Золоті обручки зу-
стрічались досить рідко, і то серед заможних селян.
Комплект традиційного чоловічого вбрання вели-
кобичківських гуцулів не вирізняється такою різно-
манітністю форм та складових частин, як жіночий.
8 Польові матеріали. Архів автора.
Проте і сьогодні він вражає практичністю, просто-
тою та оригінальністю всіх складових частин. Чоло-
вічий одяг у другій половині ХІХ — на початку
ХХ ст. складався з сорочки, літніх штанів («гатей»),
зимових штанів («холошнів»), шкіряного поясу («ре-
меня»), жилета («лайблика»), кожушка, сукняного
піджака («лийбана»), головних уборів та взуття.
Основу чоловічого строю становила біла полот-
няна тунікоподібна сорочка з розрізом спереду,
широкими рукавами, коміром-стійкою [17, с. 45;
61, с. 540].
Шили сорочки із білого конопляного або «трясе-
ного» полотна, що свідчило про заможність чи бід-
ність власника. Його матеріальне становище особли-
во легко було визначити по оздобленню сорочки. Со-
рочка із незначним оздобленням або взагалі без
нього говорила про нестатки, а оздоблена («ціфро-
вана») вишивкою та густим морщенням («стягуван-
ням») на плечах — вказувала на добробут селяни-
на. Кроїли сорочку із одного шматка полотна, скла-
деного навпіл. Спереду робили виріз для шиї
(«пазуху»), довжиною 15 см. Сорочка мала напліч-
ні вставки («підопліччя») прямокутної форми, що
пришивались зсередини по пітканню. Завдяки цьо-
му вона ставала вдвічі міцнішою. Між «підопліччям»
і основною полою, навколо вирізу для горловини,
вшивали стоячий комірець шириною 2—3 см [10,
с. 41; 41, с. 43].
Для пошиття рукавів брали пілку шириною при-
близно 48 см. Але до неї пришивали ще півполи,
щоб рукав був ширшим. Тому на рукаві було два
шви: один простий, а другий — мережаний («цир-
кований»). Пришивали рукав на рівні плеча, де він
оздоблювався «стягуванням». Слід відмітити, що
морщення («стягування») на рукавах чоловічих со-
рочок відрізнялось від морщення на жіночих. Щоб
його зробити, треба було витягнути дві нитки на
краї рукава, далі пропустити чотири нитки, потім
знову дві нитки витягали, а чотири пропускали.
Потім «морщили», беручи три нитки зверху і три
знизу, не витягуючи поміж них жодної. Закінчу-
вався рукав вільно. У обводі він міг мати 65—
68 см. Верхню плечову частину рукавів оздоблю-
вали вишивкою рослинного характеру, виконаною
нитками («заполоччю»), технікою «гладь».
Зав’язувалась сорочка «ощунками». Під рукава-
ми були вставні «клинці».
василь кОЦаН336
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (116), 2014
Оздоблені таким чином чоловічі сорочки побу-
тували і серед жителів Тересвянської долини. Ви-
шивка білими нитками на білому фоні («біль»)
була поширена і на Лівобережній Україні [33,
с. 11; 37, с. 55].
З 20-х рр. ХХ ст. серед великобичківських гу-
цулів поширюються сорочки із відкидним коміром
та глибоким поздовжнім розрізом («пазухою»). Їх
оздоблювали вишивкою вздовж пазушного розрізу
(«нагрудники»), у верхній плечовій частині та ман-
жетах («дудиках»). Найяскравішу групу деталей
чоловічих сорочок, оздоблених вишивкою, пред-
ставляють «нагрудники», якими прикрашали поздо-
вжній розріз. Крій, еволюція народного моделюван-
ня впливали на принцип розміщення вишивки на па-
зухах («нагрудниках»). Поширеними були три
методи розміщення вишивки на пазухах: вертикаль-
ні суцільні смуги, вишиті близько обабіч розрізу па-
зухи; дві паралельні вертикальні стрічки, вишиті на
відстані двох—трьох сантиметрів від зарубленого
розрізу пазухи; суцільна вертикальна смуга виши-
та на правій половині пазухи. У кінці ХІХ ст. під
розрізом пазухи почали вишивати горизонтальні
смуги, які доповнювали орнаментальну композицію
вишивки на нагрудниках чоловічих сорочок [2; 27,
с. 83—84; 49, с. 147].
Крім вишивки чоловічі сорочки оздоблювались
обмітуваними дірочками («кукурігами»). Їх вміли
робити не всі, а лише майстрині-вишивальниці («ці-
фермани»). Як додаткове оздоблення були також
декоративні шви («прошиви»), які мали не лише ес-
тетичне значення, а й практичне — робили міцні-
шими основні шви. Прошиви були характерною
ознакою всіх гуцульських сорочок Рахівського ра-
йону. Зустрічались вони також на чоловічих сороч-
ках Полтавської та Дніпропетровської областей [43,
с. 61; 51, с. 64].
Важливою характеристикою сорочки була її до-
вжина. У сс. Великий Бичків, Луг, Верхнє Водя-
не, Стримба, Водиця, Кобилецька Поляна сороч-
ки чоловіки носили навипуск або заправляли за ши-
рокий шкіряний пояс («ремінь»). Довжина
сорочки мала становити 25 см нижче рівня талії.
Подібна сорочка, яка носилась навипуск, крім Гу-
цульщини, побутувала на Поділлі, Поліссі, По-
кутті, мала паралелі майже серед усіх південно-
східних слов’ян [61, с. 565].
Варіанти оздоблення вишивкою нагрудників чоловічих со-
рочок із сс. Кобилецька Поляна та Верхнє Водяне Рахів-
ського району. Фото з архіву автора
337Традиційний народний одяг великобичківських гуцулів ХІХ — першої половини ХХ ст.
ISSN 1028-5091. Серія історична. № 2 (116), 2014
Поясним чоловічим одягом були полотняні шта-
ни («гаті», «гачі») та сукняні зимові штани («хо-
лошні»). Слово «гаті» чи «гачі» належить до
давньослов’янських назв. Його старослов’янська
форма «гащі» засвідчена у пам’ятках старорусь-
кого періоду як назва одягу для нижньої частини
тіла [37, с. 50].
Літнім поясним вбранням чоловіків були полот-
няні штани («гаті»). Кожну штанину кроїли з двох
шматків полотна. Для цього до поли шириною
45 см за допомогою шва («цирки») пришивали ще
одну вужчу пілку (20— 25 см). При такому спо-
собі шиття кожна штанина «в обкаті» мала 65—
70 см. У поясі гаті стягувались шнурком («гачни-
ком»), який в’язали із конопляних або бавовняних
ниток та просовували у спеціальну загинку («парт-
ку»). Ширина партки сягала 2—3 см. Штанини
зшивались прямим швом, але спереду між ними
вшивався прямокутний клин («дно»). Відстань від
«партки» до «дна» дорівнювала одній п’яді руки.
Низ кожної штанини загинали у 2—3 рази на ши-
рину 3 см, підрубляли ціркою, а потім загнуту тка-
нину розрізували упоперек й робили стряпки («ряс-
ка»), довжина яких на буденних штанах станови-
ла 1 см, а на святкових — 3—4 см. Подібні
(«рясовані») штани побутували серед долинян, ру-
мунів та угорців Закарпаття. На Україні рясовані
штани були також поширені серед населення За-
хідного Поділля та Покуття [22, с. 105; 29, с. 195;
37, с. 72; 53, с. 100—101].
Зазвичай, літні гаті були білого кольору. Чорну
одежу (як гаті, так і сорочку) носили тільки вівча-
рі. Відправляючись на полонину, вони кип’ятили
одяг в овечій сироватці («житниці», «зварниці»),
вважаючи, що у ньому не заведуться шкідники
(«ґинґанія»). Пропарений одяг носили у теплу по-
году. Для дощової погоди вівчарський одяг готу-
вали іншим способом. Сорочка та штани виварю-
вались у суміші овечого лою та смерекової смоли.
Виварений одяг клали сушити в дим («будити»).
Так само робили гуцули по всій Рахівщині. Вива-
рені у такий спосіб штани називали «бугузією» або
«смальцовані гаті», а сорочку — «смолянкою»
[58, с. 164; 60, с. 37].
У Великому Бичкові були поширені й вовняні шта-
ни («прічі»). Від пояса до колін вони були пошиті
вільно, широко, а від колін — вузенько, прилягаю-
чи до ніг і заправляючись у вовняні шкарпетки («кап-
чурі») [42, с. 12].
Взимку чоловіки носили білі сукняні штани («хо-
лошні»). Кожну штанину холошень кроїли з одно-
го шматка сукна шириною приблизно 70 см. По-
тім штанини зшивали бавовняними нитками пря-
мим швом, не вшиваючи клину. Щоб холошні
тримались у поясі, з кожної штанини загинали шма-
ток сукна («партку») шириною 5 см, у яку просо-
вували шкіряний пояс («букурію») (ширина 2 см),
що застібався спереду. Зимові штани шили довги-
ми аж до землі, а носили їх чоловіки, підігнувши
десь на 15—20 см. Збоку кожна штанина оздоб-
лювалась вишитим чорним гарасовим шнурком ши-
риною 0,5 см 9.
Верхню і нижню частини одягу чоловіки заправ-
ляли у широкий шкіряний пояс («римінь»). Виго-
товляли його із телячої шкіри, пофарбованої у чор-
ний або коричневий колір. Ширина такого пояса мо-
гла бути 20—35 см. Зустрічались пояси двох видів:
прості та декоративні («ціфровані»). Менш замож-
ні селяни носили широкий пояс без прикрас з двома—
п’ятьма пряжками, а більш заможні — купували
«риміні», прикрашені тисненням, мідними кільцями,
дрібними ґудзиками, ґитицями. Вартість одного
оздобленого шкіряного пояса у кінці ХІХ — на по-
чатку ХХ ст. дорівнювала вартості двох овець.
Крім своєї естетичної цінності, ремінь виконував
важливі практичні функції. Він міцно стягував жи-
віт при важкій роботі, полегшував ходіння у горах,
охороняв нирки від переохолодження, був свого роду
корсетом, що зберігав стрункість чоловічої фігури.
Цей традиційний елемент вбрання поширений по всій
Гуцульщині [16, с. 84; 23, с. 190].
Традиційне чоловіче верхнє плечове вбрання жи-
телів сс. Великий Бичків, Луг, Верхнє Водяне,
Стримба, Водиця, Кобилецька Поляна можна по-
ділити на дві частини: пошите з овечої шкіри та фа-
бричних тканин. Перше, що одягав чоловік поверх
сорочки, — це безрукавку («лайблик»). У теплу
пору носили чорні безрукавки, пошиті з фабрич-
ної матерії. Для пошиття лайблика викроювали чо-
тири пілки. Дві з них йшли на спинку. А дві інші
пришивались спереду таким чином, що утворював-
ся трикутний виріз («на серце»). Тому лайблик мав
9 Польові матеріали. Архів автора.
василь кОЦаН338
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (116), 2014
три поздовжні шви — один вздовж спини, а два
по боках. Шили його приталеним, оздоблювали
кишенями. Безрукавку носили застібнутою на два
ґудзики або взагалі не застібаючи [41, с. 54—55;
51, с. 45].
В осінньо-зимовий період чоловіки носили корот-
кі, трохи нижче пояса, лайб лики, пошиті із сірого або
коричневого сукна. Вони були без коміра, з глибоки-
ми рукавними проймами. Кроїли лайблик з трьох піл:
суцільної задньої та двох передніх. Спинка була пря-
мою. Деякі безрукавки могли мати на спині попере-
чний шов. Сукняні лайблики носили не застібнути-
ми. Ґудзики на них пришивали лише для краси або
не пришивали зовсім. Святкові сукняні безрукавки
оздоблювали чорним велюром («баршуном»). Ним
обшивали комір, кишені, низ лайблика.
Крім лайбиків із фабричного та сукняного полот-
на чоловіки одягали шкіряні безрукавки — кожуш-
ки. Шили їх так само, як і жіночі. Відрізнялись вони
лише способом оздоблення. На чоловічий кожушок
витрачали більше сап’яну, ґудзиків та пістонів. Він
не мав ґитиць, вишивка займала менше місця, ніж
на жіночих кожухах.
Верхній чоловічий одяг ХІХ — початку ХХ ст.
мало чим відрізнявся від жіночого. Матеріал, спосіб
виготовлення, навіть назви були спільними для різ-
новидів верхнього одягу великобичківських гуцулів.
Побутували два види верхнього плечового жіночо-
го та чоловічого одягу — сукняний піджак («лий-
бан») та «гуня».
Лийбан шили із білого, сірого або коричневого
сукна. Крій складався з трьох частин: суцільної за-
дньої (яка могла мати поперечний оздоблювальний
шов) та двох передніх. Лийбан мав відкидний ко-
мір, довгі вшивні рукави. Були поширені і такі лий-
бани, спинка яких шилась із двох пілок. Оздоблю-
вали піджаки двома парами кишень. Одна пара при-
шивалась нижче рівня грудей навскіс, а друга — вздовж
під нею. На передню полу пришивали три пари чор-
них фабричних ґудзиків. На відстані 4—5 см від
нижнього краю рукави оздоблювали сукняною
пряжкою. Заможні селяни кишені, контури пере-
дніх пілок лийбана оздоблювали велюром. Спосіб
крою, велика кількість прострочувань, характер
оздоблення засвідчують, що цей вид одягу шили не
самі люди, а ремісники. Лийбани були теплими, їх
носили й по двадцять років, поки не зношували. У
Великому Бичкові були поширені сірі, а у Верхньо-
му Водяному, Водиці — білі лийбани [10, с. 41; 21,
с. 242; 41, с. 60—61].
У с. Луг були білі або сірі лийбани. А. Ворон за-
значав, що полянські гуцули, до яких він відносив і
лужан, «мають вовняні сердаки не вишивувані, але
прості безбарвні» [14, с. 150].
У другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. се-
ред великобичківських гуцулів Закарпаття побуту-
вала біла гуня прямого крою. Були поширеними два
види гунь: «гуні кладені» та «гуні чесані». Шились
вони із овечого сукна. Для сукна використовували
пропарену, вимиту та висушену вовну, яку пряли
(«скубли») вручну, а потім розчісували («чесали»)
залізними щітками («грибинями»). «Почесану»
вовну сортували. Із кращої пряли тонкі нитки, які
йшли на основу сукна, а з гіршої — товщі, що ви-
користовувались для піткання. Товсті нитки різа-
ли на шматки («пантлики») довжиною 20—30 см.
Їх вставляли («клали») на кроснах човником че-
рез кожні три нитки («через мале бердо») і ткали
таким чином, щоб сукно з одного боку виходило
лахматим, а з другого — гладким. Таку гуню на-
зивали «кладеною».
Нитки для «чесаної» гуні готували так само, як
і для «кладеної». Але при тканні довгих білих вов-
няних ниток поміж основу не вставляють. Витка-
не полотно на 12 годин ставили у валило. Поваля-
не сукно сушили та начісували, а вже потім з ньо-
го шили гуні.
Крій гунь був простим. Брали складений навпіл
по основі шматок полотна, зшивали його по боках,
залишаючи отвори для рукавів. Потім передню час-
тину розрізали і робили виріз для горловини.
Зав’язували гуню товстою, сплетеною втроє, мотуз-
кою («ощунками»). На Закарпатті гуні носили та-
кож бойки, лемки та долиняни [20, с. 111; 36, с. 49;
41, с. 62—63].
Чоловічі головні убори можна поділити на зимо-
ві та літні. Влітку чоловіки носили фабричні («купо-
вані») капелюхи («крисані», «клибані») чорного, сі-
рого, коричневого кольорів. Їх могли оздоблювати
широкою стрічкою над рівними широкими полями
(«крисами»). Святкові капелюхи парубків та моло-
дих чоловіків оздоблювали барвінком або штучними
квітами, різними побрякушками («трісульками») на
тоненькому дротику. Старші чоловіки за стрічку кла-
339Традиційний народний одяг великобичківських гуцулів ХІХ — першої половини ХХ ст.
ISSN 1028-5091. Серія історична. № 2 (116), 2014
ли квітку едельвейса («чірлоґу»). У селі Кобилець-
ка Поляна побутувала народна коломийка:
Та коли-м быв легіником — шапка з кытицями,
а коли-м ся та уженив — уши копицями [47, с. 301].
Улітку в будні найпоширенішими були солом’яні
брилі («соломнянки»). Вони мали форму зрізаного
конуса. Виготовляли їх самі місцеві жителі, плетучи
зі стебел пшениці. Солом’янки могли плести й із кори
тополі. Вівчарські капелюхи змащували смолою або
жирами. Цікавим був процес виготовлення просмо-
лених вівчарських капелюхів. У звичайний капелюх
кілька разів доїли овець, а коли той набирав достат-
ньої кількості жирів, його висушували. Такий капе-
люх мав тверді криси і не пропускав воду. Народна
коломийка, описуючи вівчарський одяг, виділяє го-
ловний убір такими словами:
Мусів мати ще й клебаню,
Тверду лубку, як тиганю
Щоб чолом не потіла,
Мусів мати, хоч два кіла [59, с. 37].
Просмолений одяг (в тому числі і капелюх) в
українській та румунській частинах Карпат побуту-
вав навіть наприкінці 30-х, а в подекуди і в 40—
50 рр. ХХ ст. [60, с. 357—358].
Зимові головні убори шили із овечих шкір ху-
тром назовні. Всередині їх теж підшивали бараня-
чим хутром. Такі шапки називали «дуплашки».
Вони мали переважно конічну форму. Таку ж фор-
му мали хутряні шапки у Південно-Західній Укра-
їні [46, с. 36].
На початку ХХ ст. у Верхньому Водяному та
Стримбі з’явились заячі шапки, які купували в
магазинах.
Як зимові, так і літні шапки носили відповідно до
особистих смаків та уподобань — на потилиці, тро-
хи зсунувши на бік, низько, натягнувши на чоло,
просто прямо.
Шкіряне взуття великобичківських гуцулів умов-
но можна розділити на дві групи. До першої відно-
симо те, яке зроблено з одного шматка шкіри, зібра-
не біля ноги на ремінці, провдіті у прорізи — це «по-
столи». Другу групу становить взуття з пришитою
підошвою та каблуком — чоботи («чіжми») та че-
ревики («бокончі», «топанки»).
Великобичківські постоли були гостроносими,
схожими до рахівських. Робили їх із сиром’ятої
коров’ячої шкіри. Передні кути прямокутного
шматка шкіри зшивались вздовж великого паль-
ця ноги таким чином, щоб утворився гострий пе-
ред («писок»), куди мала поміщатись 1/3 довжи-
ни ступні ноги. Тому на шкірі робили 10 прорізів,
у які просували ремінець, отримуючи гострий пе-
ред. Далі уже на передній частині постола роби-
ли ще 8 прорізів і просували ремінець таким чи-
ном, щоб він проходив між витками іншого, який
стягує боки постола. До просунутого ремінця,
який ішов поза ногу, прив’язували вовняні шнур-
ки («волоки»). Боки кожного постола стягували
трьома «морщінками».
Задню частину постола («п’яту») теж морщили,
але тільки у дві «морщінки». Для них робили по
6 прорізів з обох боків п’яти і стягували ремінцями.
Крім того, кожен постіл мав по п’ять великих дірок
вздовж ступні: три із внутрішнього боку та дві — із
зовнішнього. Вони призначались для волок, що про-
тягались крізь дірки («отроки») задньої частини по-
столів, йдучи далі спереду через ступню, потім охоп-
лювали підйом ноги і густо обв’язували замотану у
шматок домотканого полотна («онучі») або взуту у
вовняні шкарпетки («капці») ногу вище кісточок.
Волоки плели із вовняних ниток. Їх довжина сягала
від 70 до 90 см [23, с. 200; 34, с. 615].
Заможні селяни крім постолів носили шкіряні чо-
боти («чіжми»). Носили їх як чоловіки, так і жінки.
У сс. Великий Бичків, Луг, Верхнє Водяне, Стрим-
ба, Водиця, Кобилецька Поляна було два види чо-
біт: чоботи «з лубами» та чоботи «з фойов». Чобо-
ти з лубами шились із трьох кусків шкіри. Перед та
закаблуки кроїлись окремо, а халяви («луби»,
«сари») кроїли з одного шматка, що зшивався зза-
ду одним швом. Щоб халяви чобіт були твердими,
до їх внутрішньої частини клеїли грубе полотно («чі-
ріс»). Знизу до чобіт пришивали підошву. Чоботи
«з лубами» мали прямокутний плоский каблук
(4 х 2 см, 4 х 3 см). Щоб каблуки носились довше,
знизу їх підбивали залізною оковкою («пудковка»).
Такий вид чобіт був поширений по всій Рахівщині
[41, с. 62—63; 43, с. 66—67].
Були поширеними також чоботи, зроблені з м’якої
телячої шкіри, халяви яких збирались «у гармошку».
Через те їх називали «чіжмами з фойов» 10 [41, с. 67].
10 Польові матеріали. Архів автора.
василь кОЦаН340
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (116), 2014
Крім чобіт серед великобичківських гуцулів були
поширені чоловічі та жіночі черевики («бокончі»).
Шили їх майстри по виготовленню взуття («шу-
стри). Кроїлись вони із трьох шматків шкіри, по-
фарбованої в чорний колір. Чоловічі «бокончі»
мали низький (2—3 см) каблук, заокруглений пе-
редок, шкіряну підошву, шнурувались спереду на
5—7 пар дірочок. Висота чоловічих черевиків ста-
новила приблизно 10 см вище кісточки («на чоти-
ри персти»). Жіночі черевики могли мати як зао-
круглений, так і видовжений чи загострений пере-
док («писок»). Їх каблук міг бути низьким і
плоским або високим — від 3 до 5 м. Висота че-
ревиків сягала 10—15 см вище кісточки. Тому шну-
рувались вони спереду на 7—15 пар дірочок. Но-
сили черевики в основному заможні селяни, а бід-
ні одягали лише на свята.
Шите шкіряне взуття було досить дорогим і при-
дбати його бідні селяни могли тільки, побувавши на
заробітках:
Ой, пуйду на зарубки,
На далеку баню,
куплю милуй чоботята,
а собі крисаню.
Прекрасним доповненням до одягу хлопців та чо-
ловіків були сумки («тайстри»), пошиті із домотка-
ного полотна. Вони мали прямокутну форму. Одя-
гались через плече. Фотозображення подібних тай-
стрин зустрічаємо у роботі С.К. Маковського.
Проте не можна погодитись із думкою чеського до-
слідника, який ромбовий орнамент із топориковид-
ним потовщенням на тканих («перебираних») чо-
ловічих сумочках ототожнює з елементами старо-
кавказького мистецтва, зокрема з елементами
килимів Карабахського ханства. Звичайно, це є по-
милковим твердженням, адже подібний візерунок
так само, як і клітчастий, характерний для бесаго-
вих тканин усієї Гуцульщини [33, с. 48].
Серед великобичківських гуцулів були поширені
не тільки ткані, але й вишиті сумки («тайстри»), що
закінчувались різнокольоровими «стряпочками» до-
вжиною 4—6 см. Стряпки робились окремо й при-
шивались до нижньої частини сумки «штипкованим»
швом. Вишита квітами тайстра була окрасою вбран-
ня кожного парубка чи молодого чоловіка. Такі чо-
ловічі сумки на Закарпатті поширились під впливом
румунів [45, с. 46].
Свій одяг великобичківські гуцули прали у
дерев’яних бочечках («цебрах»). Одяг у цебер скла-
дали так: на дно одяг, зверху рушники, поверх яких
насипали золу. Заливали цебер окропом. Так одяг
стояв приблизно половину дня, мочився. Потім його
прали («золили»), терли в руках або на дерев’яній
дощечці («маглівници»), полоскали у потоці чи річ-
ці, вибиваючи праником. Від золи рушники та одяг
ставали білими 11 [38, с. 24—25].
Провівши комплексний аналіз вбрання велико-
бичківських гуцулів, спостерігаємо тісну гармонію
між його складовими. Етнічні особливості одягу
формувались у процесі еволюції, осмислення і уза-
гальнення набутого досвіду. Адже поступово від-
шліфовувались технічні та художні якості тканин,
які розвивались у єдності і взаємодії з іншими ви-
дами народної творчості: вишивкою, обробкою
шкіри тощо. Традиційна основа вдосконалюва-
лась, вбирала в себе все найбільш цінне, логічно
обумовлене матеріалом, методами його обробки,
традиціями, регіонально конкретизованими умо-
вами життя та побуту, а також вимогами функці-
онального призначення.
Даючи характеристику великобичківського вбран-
ня, яке було поширене на межі побутування гуцулів
та долинян, знаходимо у ньому чимало долинянський
елементів. Так, у другій половині ХІХ — на почат-
ку ХХ ст. серед долинян була поширена тунікопо-
дібна чоловіча сорочка з довгими широкими рукава-
ми, широкі конопляні штани, широкі шкіряні ремені,
волоські жіночі сорочки. Із верхнього одягу мешкан-
ці низинних районів одягали сукняні піджаки («уйо-
ші»), які були аналогом великобичківських «лийба-
нів». Отже, етнографічні контакти великобичківських
гуцулів з українцями-долинянами чітко відбились на
формуванні їх традиційного народного вбрання.
Але, слід відмітити, що в одязі сіл Великий Бич-
ків, Луг, Верхнє Водяне, Стримба, Водиця, Ко-
билецька Поляна переважали гуцульські мотиви.
До них відносимо прямолінійні форми одягу, од-
наковий спосіб крою кептарів, жіночі сорочки з
підшивками, ремені, холошні. У цілому для гуцу-
лів був характерний досить однотипний комплекс
народного вбрання. Проте він не був позбавлений
локальних особливостей.
11 Польові матеріали. Архів автора.
341Традиційний народний одяг великобичківських гуцулів ХІХ — першої половини ХХ ст.
ISSN 1028-5091. Серія історична. № 2 (116), 2014
Ноша великобичківців у другій половині ХІХ —
на початку ХХ ст. увібрала в себе й чимало загально-
карпатських та загальноукраїнських рис. Це стосуєть-
ся, насамперед, зимового вбрання, зокрема чоловічо-
го сукняного поясного одягу, яке на Бойківщині мало
назву «колошні». Лемківські «лейбича» були схожи-
ми на місцеві приталені безрукавки, так само, як і ве-
ликобичківські лийбани за кроєм та пошиттям набли-
жались до лемківських сіраків.
У крої, стильових особливостях вбрання різних
етнографічних регіонів України було багато спільно-
го. Так, можна провести прямі паралелі між призби-
раними жіночими сорочками Наддніпрянщини та
жіночими «волоськими» сорочками, між сорочками
Південної України, Дніпропетровщини та велико-
бичківськими сорочками «ушиванками». Те саме
можна сказати про широкі чоловічі штани, що були
поширені у деяких районах Лівобережжя та гуцуль-
ські «гаті», західноукраїнські «димки», «андараки»
та бичківські спідниці («плати»).
Великобичківському традиційному вбранню були
притаманні окремі елементи румунського та угор-
ського одягу. Так, фодровані рукави на жіночих со-
рочках, чоботи з лубами, вишиті тайстри пошири-
лись під впливом румунів. Про угорські взаємовп-
ливи в елементах вбрання свідчать, зокрема назви:
жеб, ґомба, надраги — слова угорського походжен-
ня. Типовою ознакою угорського одягу була наяв-
ність у традиційному костюмі рясованих штанів та
чоловічих жилетів з фабричної матерії.
Отже, великобичківське вбрання формувалось про-
тягом довгого часу, вбираючи в себе найкращі зразки
культури сусідніх народностей та народів, але не втра-
тило при цьому своєї самобутності та неповторності.
1. Фонди Закарпатського краєзнавчого музею, інвен-
тарний номер (далі — ФЗКМ Е:) ФЗКМ Е:
1116/8261.
2. ФЗКМ Е: 26073.
3. Фонди Закарпатського музею народної архітектури та
побуту, інвентарний номер (далі — ФЗМНАП Е:)
ФЗМНАП Е: 12377/241.
4. ФЗМНАП Е: 12378/242.
5. ФЗМНАП Е: 12380/244.
6. ФЗМНАП Е: 12381/245.
7. ФЗМНАП Е: 12382/246.
8. Бандусяк М. Мій славний родовід / М. Бандусяк //
Карпатський край. Культура і побут населення Украї-
ни. — К., 1993. — 216 с.
9. Білан М.С. Український стрій / М.С. Білан,
Г.Г. Стельмащук. — Львів, 2000. — 326 с.
10. Бойчук І. Великий Бичків моїх давніх літ / І. Бой-
чук // Карпатський край. — 1997. — № 1—5. —
С. 36—50.
11. Болтарович З. Традиції сімейного виховання /
З. Болтарович // Народна творчість та етнографія. —
1993. — № 2. — С. 16—24.
12. Будзан а. Художні вироби з бісеру / А. Будзан //
Народна творчість та етнографія. — 1976. — № 1. —
С. 81—86.
13. ворон а. Заняття гуцулів / А. Ворон // Подкар-
патська Русь. — Річник VІІІ. — Число 9—10. —
Ужгород, 1931. — С. 212—218.
14. ворон а. Підкарпатські гуцули / А. Ворон // Под-
карпатська Русь. — Річник VІІІ. — Число 7. —
Ужгород, 1931. — С. 149—153.
15. воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний на-
рис / О. Воропай. — К. : Оберіг, 1993. — 590 с.
16. Гнатюк в. Гуцули / В. Гнатюк // Подкарпатська
Русь. — Річник І. — Число 3. — Ужгород, 1924. —
С. 79–85.
17. Гошко ю. Гуцули / Ю. Гошко // Наука і суспіль-
ство. — 1989. — № 4. — С. 41—51.
18. Грабовецький в.в. Гуцульщина ХІІІ—ХІХ ст. /
В.В. Грабовецький. — Львів, 1982. — 353 с.
19. Грацианская Н.Н. Современные культурно-бытовые
процессы у словаков Закарпатья / Н.Н. Грацианская //
Карпатский сборник. — М., 1972. — С. 110—115.
20. Грибанич І. Народний одяг гуцулів Закарпаття з другої
половини ХІХ — 50-х рр. ХХ ст. / І. Грибанич //
Науковий збірник Закарпатського краєзнавчого му-
зею. — Вип. 2. — Ужгород, 1995. — С. 101—121.
21. Грибанич І. Народний одяг сіл Великого Бичкова,
Луга, Верхнього Водяного, Водиці, Стримби, Ріки /
І. Грибанич // Науковий збірник Закарпатського
краєзнавчого музею. — Вип. 8. — Ужгород, 2007. —
С. 241—245.
22. Гроздова И.Н. Этническая специфика венгров Закар-
патья / И.М. Гроздова // Карпатский сборник. —
М., 1972. — С. 95—107.
23. Гуцульщина. Історико-етнографічне дослідження. —
К. : Наукова думка, 1987. — 471 с.
24. Енциклопедія лікарських рослин. — К., 1985. —
460 с.
25. Ерстенюк ю. Як одягався гуцул? / Ю. Ерстенюк //
Зоря Рахівщини. — 2003. — 19 липня. — С. 6.
26. Задесенець М.П. Вікові особливості розвитку та ви-
ховання дітей / М.П. Задесенець. — К., 1973. —
152 с.
27. Захарчук-Чугай Р.в. Українська народна вишивка:
західні області УРСР / Р.В. Захарчук-Чугай. — К.,
1988. — 191 с.
28. командров О.Ф. Народний костюм Рахівщини /
О.Ф. Командров // Народна творчість та етногра-
фія. — 1959. — № 3. — С. 82—88.
василь кОЦаН342
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (116), 2014
29. коцан в.в. Іноетнічні запозичання та їх впливи на
формування одягу долинян Мараморощини (кінець
ХІХ — початок ХХ ст.) / В.В. Коцан // Науковий
вісник Ужгородського університету. — Вип. 20. —
Ужгород : Говерла, 2008. — С. 188—198. — (Серія
«Історія»).
30. коцан в.в. Оглядова екскурсія по експозиції Закар-
патського музею народної архітектури та побуту /
В.В. Коцан. — Ужгород : Закарпатський музей
народної архітектури та побуту, 2009. — 127 с.
31. Культура і побут населення України. — К., 1993. —
216 с.
32. лизанець П.М. Українсько-угорські побутові взаємо-
впливи / П.М. Лизанець // Культура та побут насе-
лення Українських Карпат. — Ужгород, 1972. —
С. 211—214.
33. Маковський С.к. Народное искусство Подкарпат-
ской Руси / С.К. Маковський. — Прага : Пламя,
1925. — 155 с.
34. Маслова Г.С. Народная одежда русских, украинцев и
белорусов / Г.С. Маслова // Восточнославянский этно-
графический сборник. — М., 1956. — С. 589—705.
35. Матейко к.І. Головні убори українських селян до по-
чатку ХХ ст. / К.І. Матейко // Народна творчість та
етнографія. — 1973. — № 3. — С. 46—58.
36. Матейко к.І. Локальні особливості одягу гуцулів
кінця ХІХ — початку ХХ ст. / К.І. Матейко //
Культура і побут населення Закарпаття. — Ужгород,
1972. — С. 41—56.
37. Матейко к.І Український народний одяг / К.І. Ма-
тейко. — К., 1977. — 218 с.
38. Мойсюк Н.М. Традиційна культура і побут гуцулів
с. Луг Рахівського району (кінець ХІХ — середина
ХХ ст.) : дипломна робота / Н.М. Мойсюк. — Ужго-
род : Ужгородський Національний університет,
2002. — 95 с.
39. Никорак О.І. Сучасні художні тканини Українських
Карпат / О.І. Никорак. — К. : Наукова думка,
1988. — 224 с.
40. Парлаг М. Народні вишивки Закарпаття / М. Пар-
лаг // Народна творчість та етнографія. — 1972. —
№ 4. — С. 46—49.
41. Піпаш М.І. Традиційний народний одяг верхньово-
дянських гуцулів в другій половині ХІХ — на початку
ХХ ст. : дипломна робота / М.І. Піпаш. — Ужгород :
Ужгородський державний університет, 1999. — 79 с.
42. Пластуняк к.І. Традиційний народний одяг селища
Великий Бичків та його околиць : курсова робота /
К.І. Пластуняк. — Ужгород : Ужгородський держав-
ний університет, 1978. — 25 с.
43. Полянская Е.в. Народная одежда гуцулов Раховско-
го района / Е.В. Полянская // Карпатский сбор-
ник. — М., 1972. — С. 57—65.
44. Полянська О.в. Особливості одягу населення Закар-
паття / О.В. Полянська // Народна творчість та
етнографія. — 1976. — № 3. — С. 23—29.
45. Полянская Е.в. О сходстве и взаимовлиянии в одеж-
де различных этнических групп Закарпатья / Е.В. По-
лянская // Карпатский сборник. — М., 1976. —
С. 65—68.
46. Прилипко Я.П. Класифікація народних головних
уборів / Я.П. Прилипко // Народна творчість та
етно графія. — 1970. — № 5. — С. 32—38.
47. Русиньські співанкы з Верьховины и Гуцульщины /
упоряд. М.І. Завадяк, Д.І. Поп. — Ужгород : ІВА,
2007. — 400 с.
48. Рыбаков Б.а. Язычество Древней Руси / Б.А. Рыба-
ков. — М. : Наука, 1988. — 784 с.
49. Семчук л. Розташування вишивок на компонентах
одягу етнографічних груп українців Карпатського регі-
ону: порівняльний аспект / Л. Семчук // Вісник
При карпатського університету. — Вип. 17—18. —
Івано-Франківськ, 2009—2010. — С. 144—154. —
(Серія «Мистецтвознавство»).
50. Симоненко І.Ф. Народна вишивка Закарпаття /
І.Ф. Симоненко // Матеріали з етнографії та худож-
нього промислу. — К, 1957. — С. 56—85.
51. Симоненко И.Ф. Об историко-этнографических рай-
онах в Закарпатье / И.Ф. Симоненко // Советская
этнография. — 1958. — № 4. — С. 56—68.
52. Сологуб Т.Я. Орнаментальні мотиви гуцульської
народної вишивки Закарпаття кінця ХІХ — першої
половини ХХ ст. (на прикладі взірців вишивки сіл
рахівського та великобичківського осередків з колекції
Марії Грицак) : реферат / Т.Я. Сологуб. — Ужгород :
ЗМНАП, 2009. — 30 с.
53. Стельмащук Г.Г. Традиционный костюм гуцулов /
Г.Г. Стельмащук // Украинские Карпаты. Культу-
ра. — К., 1989. — С. 94—102.
54. Сухомлинский в.а. Родительская педагогика /
В.А. Сухомлинский. — Новосибирск, 1985. — 221 с.
55. Тиводар М.П. Етнографічне районування українців
Закарпаття (за матеріалами традиційної культури
другої половини ХІХ — першої половини ХХ ст.) /
М.П. Тиводар // Carpatica — Карпатика. — Ви-
пуск 6: Етнічні та історичні традиції населення
Українських Карпат кінця ХVІІІ — ХХ ст. — Ужго-
род, 1999. — Вип. 6. — С. 4—64.
56. Тиводар М.П. Етнографія Закарпаття: Історико-
етнографічний нарис / М.П. Тиводар. — Ужгород :
Гражда, 2010. — 416 с. + 16 с. : кол. іл.
57. Тиводар М.П. Етнологія. Навчальний посібник для
студентів історичного факультету / М.П. Тиводар. —
Ужгород : Ужгородський державний університет,
1998. — 577 с.
58. Тиводар М.П. Закарпаття: народознавчі роздуми /
М.П. Тиводар. — Ужгород, 1995. — 251 с.
59. Тиводар М.П. Скотарство у Карпатах / М.П. Тиво-
дар // Наш рідний край. — Ужгород, 1998. —
№ 2. — С. 35—38.
60. Тиводар М.П. Традиційне скотарство Українських
Карпат другої половини ХІХ — першої половини
343Традиційний народний одяг великобичківських гуцулів ХІХ — першої половини ХХ ст.
ISSN 1028-5091. Серія історична. № 2 (116), 2014
ХХ ст.: Історико-етнологічне дослідження / М.П. Ти-
водар. — Ужгород : Карпати, 1994. — 560 с.
61. Українське народознавство. — Львів : Фенікс, 1994. —
607 с.
62. Шпала Ф. Подкарпатские вышивки. Гуцульское
вишиванє на низину и другие / Ф. Шпала. — Прага,
1920. — 24 с.
63. юхимчук Д.Ф. Комнатное цветоводство / Д.Ф. Юхим-
чук. — К., 1985. — 193 с.
vasyl kotsan
TRADITIONAL FOLK CLOTHES
OF VELIKOBYCHKOVSKY HUTSULY
of XIX — the first half of XX century
In the study based upon numerous field materials, literature
sources as well as ethnographic, historio-cultural and regional
museum collections has been performed complex analysis in
traditional folk clothes by Hutzul population of Velyky Bychkiv
village in Transcarpathian region. Detailed descriptions of femi-
nine and masculine clothing complexes of the mentioned area
have been presented. In characterizing of those main attention
has been paid to the detail of cut in separate components of
dress; cut of feminine shirt has been added as an illustration.
Keywords: clothes, Hutzuls, Velyky Bychkiv, shirt, cut, cap,
leather sandals, boots, bag.
васыль коцан
ТРАДИЦИОННАЯ НАРОДНАЯ ОДЕЖДА
ВЕЛИКОБЫЧКОВСКИХ ГУЦУЛОВ
в ХІХ — первой половине ХХ ст.
На основе полевого материала, литературных источников,
а также фондовых собраний этнографических, историко-
культурных и краеведческих музеев области автор прово-
дит аналитическое изучение народной одежды гуцульского
населения с.Великий Бычкив на Закарпатье. Отдельно
описываются женские и мужские комплексы одежды ис-
следуемого региона. При их характеристике основное вни-
мание сосредотачивается на деталях кроя отдельных ком-
понентов одежды, текст иллюстрируется рисунком кроя
женской сорочки.
Ключевые слова: одежда, великобычкивские гуцулы, со-
рочка, крой, шапка, постолы, сапоги, сумка.
|