Етика Григорія Нудьги

Визначені основні джерела та складові етики Г.А. Нудьги як громадянина, вченого і письменника.

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2014
Автор:	Вертій, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут народознавства НАН України 2014
Назва видання:	Народознавчі зошити
Теми:	Статті
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94446
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Етика Григорія Нудьги / О. Вертій // Народознавчі зошити. — 2014. — № 3 (117). — С. 481-490. — Бібліогр.: 10 назв. — укp.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-94446
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-944462016-02-12T03:04:49Z Етика Григорія Нудьги Вертій, О. Статті Визначені основні джерела та складові етики Г.А. Нудьги як громадянина, вченого і письменника. The article has identified main sources and components of H.A. Nudha’s ethics as a citizen, a scholar and a writer. Определены источники и составные этики Г.А. Нудьги как гражданина, учёного и писателя. 2014 Article Етика Григорія Нудьги / О. Вертій // Народознавчі зошити. — 2014. — № 3 (117). — С. 481-490. — Бібліогр.: 10 назв. — укp. 1028-5091 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94446 uk Народознавчі зошити Інститут народознавства НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Статті Статті
spellingShingle	Статті Статті Вертій, О. Етика Григорія Нудьги Народознавчі зошити
description	Визначені основні джерела та складові етики Г.А. Нудьги як громадянина, вченого і письменника.
format	Article
author	Вертій, О.
author_facet	Вертій, О.
author_sort	Вертій, О.
title	Етика Григорія Нудьги
title_short	Етика Григорія Нудьги
title_full	Етика Григорія Нудьги
title_fullStr	Етика Григорія Нудьги
title_full_unstemmed	Етика Григорія Нудьги
title_sort	етика григорія нудьги
publisher	Інститут народознавства НАН України
publishDate	2014
topic_facet	Статті
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94446
citation_txt	Етика Григорія Нудьги / О. Вертій // Народознавчі зошити. — 2014. — № 3 (117). — С. 481-490. — Бібліогр.: 10 назв. — укp.
series	Народознавчі зошити
work_keys_str_mv	AT vertíjo etikagrigoríânudʹgi
first_indexed	2025-07-07T00:49:17Z
last_indexed	2025-07-07T00:49:17Z
_version_	1836947193994412032
fulltext	ISSN 1028-5091. Серія філологічна. № 3 (117), 2014 У підсовєтській Україні нібито ніхто й не забо- роняв вивчати свій родовід, але ніхто й не за- охочував до цього, ніхто й ніде не говорив про по- требу такого вивчення. Відтак зацікавленість сво- їм родовим корінням поволі згасала, і рідко хто знав свій рід далі третього коліна. Чому так? Для чого це робилося? Відповідь на ці запитання дають ар- хівні документи. Так, у церковних книгах реєстра- ції народжених, одружених та померлих у відповід- них графах зазначався соціальний стан новонаро- джених, одружених, їх батьків, родичів та свідків. Не рідко у цій графі зазначалося — «козак». Ко- зак — значить вільний, нікому не підвладний, повно цінний господар на своїй землі, людина осо- бливого психічного та духовного складу й високо- го розуму, особливих національних звичаїв. А та- ких були не лише цілі роди, а й села, містечка, міс- та. Характерно, що саме в цих козацьких поселеннях і місцевостях у періоди здвигу Національно-Визвольних Змагань найперше фор- мувалися повстанські загони на чолі зі своїми про- відниками, нащадками козацького воїнства, у гли- бокому підпіллі їх діти, внуки і правнуки боролися проти окупантів, у тому числі й московсько- більшовицьких, як то маємо, скажімо, в історії Хо- лодного Яру. Ось тому-то окупаційні влади докла- дали усіх зусиль, щоб перервати цю спадкоємність поколінь, знищити дух непокори, вільнодумства, а на грунті самозабуття і національного самовинаро- довлення сформувати безлику, до всього байдужу, покірну масу, як її називали сусловскі комуністич- ні ідеологи, нову історичну спільність — «совєт- ський народ». Доля Григорія Антоновича Нудьги, відомого українського народознавця, літературоз- навця, культуролога і публіциста, — одна з яскра- вих сторінок тієї історії. У її глибинах — витоки його світогляду, характеру, національної громадян- ської позиції, розуміння ним мети, смислу та цін- ності життя. Народився Г.А. Нудьга 21 січня 1913 року в селі Артюхівка Глинської волості Роменського повіту Полтавської губернії (тепер Роменського району Сумської області) в козацькій сім’ї Антона Нудьги та Ярини Нудьги (Кулик) [1, с. 228—229]. Край мав славні козацькі традиції, які й формували духо- вний світ, життєві принципи та ідеали, світогляд і життєву позицію Григорія ще з дитячих літ. Серед населення Роменщини, тим паче серед козацької верстви, тоді можна було почути перекази про остан-© О. ВЕРТІЙ, 2014 Олексій ВЕРТІЙ ЕТИКА ГРИГОРІЯ НУДЬГИ Визначені основні джерела та складові етики Г.А. Нудьги як громадянина, вченого і письменника. Ключові слова: життя, мета, смисл, цінність, світогляд, позиція. Олексій вЕРТІЙ482 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 3 (117), 2014 нього кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського [2, с. 3—9]. З покоління в поко- ління козацькі звичаї, невмирущу козацьку славу пе- редавали кобзарі. Тут, на роменських ярмарках, зна- менитий Остап Вересай знайшов свого першого вчи- теля Юхима Андріяшівського. А після його смерті навчався у Семена Кошового з с. Голінка, що зовсім неподалік від Артюхівки. Заходив Остап Вересай в сусіднє з Артюхівкою містечко Глинськ, де зустрі- чався з лірником Ничипором Колядою, про що сам свідчив так: «Прийшов я (з Голінки від Семена Ко- шового. — О. в.) на ярмарок у Глинське, найшов лірника Ничипора Коляду; кажу: «зділайте милость, Никифор Иванович! візьміть мене, до дому достав- те… Побув у ёго три дні, та попросив його: він най- шов подводу мині. За шість гривень я договорив ёго (злот тепер пьять гривень). Привіз додому» [9, c. 323—324]. Кобзарство у краї було побутовим явищем. З Антоном і Трифоном з Великих Бубнів Роменського повіту та Потапом з Нової Греблі Лох- вицького повіту (тепер Роменський район) підтри- мував зв’язки відомий кобзар Іван Кравченко- Крюковський. 2 липня 1832 року поблизу Ромна від кобзаря Івана Стрічки Платон Лукашевич записав думу «Самійло Кішка», а 22 липня 1845 року в шин- ку в Борзенці під Ромнами думу «Удова» від Кале- ника Рожка записав Пантелеймон Куліш. 1845 року на Іллінському ярмарку побував Т. Шевченко. Усе це визначало особливості побуту, формувало світо- гляд і глибоко національні характери краян. Тож ціл- ком закономірно, що й Г. Нудьга ще з дитячих ро- ків вбирав у себе вільнолюбивий дух українського козацтва, який ще був живим у місцевих звичаях, знався з кобзарем Іваном Запорожченком, кобзар- ською родиною Сологубів, а згодом з Євгеном Адамцевичем, дружина якого Лідія Парадіс родом також з Артюхівки, дієво досліджував кобзарські традиції та думовий епос. Важливим джерелом розуміння Г. Нудьгою мети, смислу й цінності свого життя стали Національно- Визвольні Змагання українського народу, які на Ро- менщині були досить сильними. Саме тут, поблизу Артюхівки, у Глинську в 1891 році було написано програму «Братства Тарасівців». Один з учасників Братства і один з авторів згаданої програми Іван Липа згадував: «Під кінець літа ми замість Ромен, куди, як до великого міста, було багато охочих їха- ти, обібрали для себе затишне місто Глинськ, неда- леко Ромен. …ми там склали програм. Він був дуже широкий. Пам’ятаю, було зафіксоване земельне пи- тання (націоналізація землі, як тепер у С.-Р.), ро- бітниче, як у звичайнім програмі С.-Д., а щодо по- літичного, то страшно сказати! — сепаратизм, са- мостійність України. Іншої України, як самостійної, Тарасівці собі й не уявляли» [4, c. 7]. У 20-х роках минулого століття на теренах краю діяли повстанські загони під проводом отаманів Леонтія Христового, Олексія Дмитренка, Івана Крупського та інших, які чинили рішучий опір юдо-більшовицько-московській владі. У часі Другої світової війни та повоєнні роки на Роменщині також було організовано націоналіс- тичне підпілля, дієву участь у якому брав Леонід Полтава [3, c. 24—29, 53—74, 101—102]. Звичайно, такі обставини повсякденного життя формували у юного Григорія цікавість до всього. Допитливість, аналітичний розум допомогли зорі- єнтуватися в цих обставинах на високі національні історичні, духовні та культурно-освітні цінності, зробити свій вибір у житті. «Мені хотілося після семирічки вступити до Гадяцького педтехнікуму (учитель у ті часи для всіх нас був майже богом). Але грошей не було, щоб їхати до міста за 80 км. Школа дала мені рекомендацію до електротехніч- ного технікуму в Київ (мав нахил до фізики), але то була нездійсненна мрія. Я все-таки мріяв про учителя й літературу…» [1, c. 141], — згадував згодом Г. Нудьга. 1929 року він успішно складає вступні іспити і стає учнем такого омріяного Гадяць- кого педтехнікуму. Тут відбувається подальше ста- новлення Григорія як талановитого, національно свідомого юнака, його морально-етичних, життє- вих загалом принципів та ідеалів. Серед них, у пер- шу чергу, назвемо такі: скерування на національні взірці духовної досконалості української людини, нерозривний зв’язок з національним укладом по- всякденного життя, спадкоємність ідей Національно- Визвольних Змагань, пов’язане з ними розуміння мети, смислу та цінності життя, виняткова воля і цілеспрямованість у повсякденній праці, у своєму самовизначенні, духовному, інтелектуальному, морально-етичному поступуванні. Для співвіднесення себе з такими цінностями в минулому і сучасному у Гадячі учень педтехнікуму Григорій Нудьга знайшов досить-таки вдячний 483Етика Григорія Нудьги ISSN 1028-5091. Серія філологічна. № 3 (117), 2014 грунт. Тут, 16 вересня 1658 року, гетьман Іван Ви- говський після приборкання проросійських висту- пів полтавського полковника Мартина Пушкаря укладає відому Гадяцьку угоду про розрив з Мо- сквою і створення в межах Київського, Чернігів- ського та Брацлавського воєводств незалежного Ве- ликого Князівства Руського, яке на рівних правах входить в союз з Польщею та Литвою. Тут наро- дилися й жили Михайло Драгоманов та його сестра Олена Пчілка, тут певний час жила Леся Українка. Тут у 1915—1916 рр. виходив політичний, еконо- мічний, літературний і науковий часопис «Рідний Край», редагований Оленою Пчілкою. На його сто- рінках зі статтями та художніми творами, присвя- ченими гостропекучим проблемам національного життя, виступали Б. Грінченко, А. Кримський, М. Лисенко, П. Капельгородський, А. Кащенко, Олександр Олесь, П. Тичина, С. Черкасенко, інші представники української літератури, культури, освіти, громадські та політичні діячі [10]. У педтех- нікумі була хороша бібліотека і, як скаже Г. Нудь- га згодом, «море книг», які перехопили йому дух. Він бере дієву участь у роботі літературного гурт- ка, разом з іншими ровесниками в гуртожитку об- говорює проблеми українського літературного жит- тя, не пропускає зустрічей з письменниками. Це зміцнює і поглиблює інтерес, і так допитливого, юнака до красного письменства, літературної твор- чості та дослідницької роботи, створює обстановку високої національної духовності — основного дже- рела формування життєвих принципів та ідеалів, по- глядів на життя і світ загалом, розуміння свого міс- ця і призначення в них. Високий рівень викладання у педтехнікумі, робота в місцевому музеї над руко- писами Лесі Українки, Олени Пчілки, Михайла Драгоманова та інших письменників — надихає, окрилює. «Директор музею, — пише Г. Нудьга у своїй автобіографії, — залучив мене до праці в му- зеї, і я вперше в житті відчув приємність від праці над рукописами. Тоді ж я надрукував перші статті про рукописи цього музею, а також вірші, оповіда- ння та нариси. До того я в своєму селі знав тільки приятеля Т. Шевченка Г. Вашкевича, тепер я по- бачив і познайомився з живими літераторами, з яких деякі згодом зайняли поважне місце в нашій літературі. Тут я відчув смак літературної творчос- ті» [1, с. 142]. Сформовані в дитинстві в родинно- му колі, в обставинах життя артюхівської сільської громади, в Гадяцькому педагогічному технікумі морально-етичні принципи та ідеали визначили по- дальшу долю Григорія Антоновича. Він залишаєть- ся вірним їм до кінця свого життя, жодного разу не зрадивши своїм переконанням, своїй громадянській і національній позиції. Зупинимося на цих принципах, ідеалах, переко- наннях та позиції, які становлять сутність етики Г. Нудьги, докладніше. Найперше наголосимо на критичному ставленні до дійсності, на принциповій, послідовній життєвій позиції. Сформовані вони на підставі співвіднесен- ня потреб і реальних можливостей їх задоволення, відповідності чи невідповідності того, що діється у житті та суспільстві, усебічному становленню люд- ської особистості, громади, нації в цілому. Ось кіль- ка таких прикладів. Григорій зростав у родині віль- них козаків-господарів, які мали хліб і до хліба, не знали, що то є бідність, уже по закінченні Гадяць- кого педтехнікуму зустрівся в рідній Артюхівці з небаченим розгулом насильства і наруги над чесни- ми, трудолюбивими односельцями: у них забирали до зернини вирощений і зібраний хліб, залишаючи в урожайний рік на видиму голодну смерть. Сіль- ський учитель не міг того стерпіти, очолив делега- цію селян до голови Роменського окрвиконкому зі скаргою на уповноважених по хлібозаготівлях, всту- пає в конфлікт з ними, захищаючи обездолених. Від голоду у червні 1933 року помирає його батько. Гри- горій тяжко переживає ці події і після роздумів та висновків сам собі дав обітницю «не писати нічого про «щасливе колгоспне життя» [1, с. 143], говори- ти і писати про те, що бачив і пережив, тільки прав- ду [1, с. 183]. Не дозволив собі відступитися від своїх принципів, зрадити своїм переконанням і тоді, коли на допиті під час слідства і знущань в катівнях НКВД хотіли зробити з нього зрадника. «Вы живёте во Львове, там у нас острая борьба за со- ветскую власть. Вы нам должны помочь выявлять врагов…» [1, с. 155], — запропонував слідчий, на- гадуючи про можливість вийти на волю. «То ви хо- чете, щоб я продавав своїх колег? Цього ніколи не буде…» [1, с. 156], — відповів арештант. За таких обставин вибір у нього був один — каторга. І Г. Нудьга свідомо прийняв його, не заплямувавши свою і свого козацького роду честь і гідність, не став Олексій вЕРТІЙ484 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 3 (117), 2014 будувати собі кар’єру на горі своїх однодумців і дру- зів, чим захистив їх. На такий крок змогла зважи- тись людина виняткової волі, кришталевої чистоти, високих морально-етичних принципів та ідеалів. Г. Нудьга зробив цей крок без будь-яких вагань, відбувши заслання на Колимі. Таким він залишив- ся і в науці. Коли інші поспішали продемонструва- ти свою відданість «дєлу партіі і правітєльства» і наввипередки «досліджували» проблеми соцреаліз- му, комуністичної партійності літератури, Г. Нудь- га добре усвідомлював: то — карколомна кар’єра, швидко і легко здобуті наукові ступені і звання, але то — тимчасово, то — паразитизм жалюгідного іс- нування, то — блазнювання, то — не лише не по- трібне науці, а й шкідливе для неї. Його життєві принципи та ідеали, розуміння ним завдань науки, мети, смислу і цінності життя ученого були зовсім інші, тому й обирав теми мало чи то й зовсім не до- сліджені, а то й заборонені. Власть імущі, генерали від науки робили усе, щоб зламати його, щоб наукові праці не побачили світу, не дійшли до свого читача і не виконали свого при- значення у формуванні справді національних осно- воположних підстав української народознавчої, лі- тературознавчої та культурологічної наук, у форму- ванні свідомості нації. Однак він твердо йшов раз і назавжди обраним шляхом. «Рідкісний факт: у 1936 році став молодшим науковим співробітником АН у Києві, через 40 років звільнили як молодшо- го наукового співробітника АН у Львові! Чи я без- дарність? Але ж мав сотні робіт, був членом двох міжнародних наукових товариств. А за що така кара? Адже ж я реабілітований, а колимський стаж запи- сано до трудової книжки як працю в АН! То ж що? Помста, свавілля. Знову: — За що? Після звіль- нення я захворів, мав 2 операції, два інфаркти, ін- сульт, гіпертонію і злидні, бо при 96 крб. спробував дещо надрукувати — мені знизили пенсію до 77 крб. місячно, хоча середньомісячний мій гонорар був 6 крб. Отак і живу, хоча останнім часом трохи під- тримала Спілка письменників [1, с. 247], — писав Григорій Антонович у заяві на ім’я директора Інсти- туту суспільних наук АН УРСР у Львові від 25 грудня 1989 року. До того ж видавництвам від- повідними органами було дано вказівку не друкува- ти праці вченого. 20 років у «Музичній Україні» не допускали до друку його роботу «Українська пісня в світі», хоча вона витримала 31 рецензію, з яких лише одна була від’ємна. Тільки після цього, поні- вечену, у скороченому вигляді (з 1250 сторінок ви- креслили 700) вона побачила світ у 1989 році на- кладом 2500 примірників, якого явно не вистачило навіть для бажаючих її придбати не те, що для шкіль- них бібліотек, книгозбірень середніх спеціальних і вищих навчальних закладів, де вона була так потріб- на. Прикметно: монографії академіків з проблем со- цреалізму, «гуманістичного» пафосу підсовєтської літератури, про боротьбу за «нового совєтського чє- ловєка» і т. п., відзначені свого часу престижними преміями, уже давно забуті. Вистраждані ж усім життям книги Г. Нудьги сьогодні дієво входять в науковий обіг, у навчально-виховний процес у серед- ній та вищій школі, формують і ще будуть формува- ти духовний світ та національну свідомість нашого сучасника і наступних поколінь українців. У цьому їх цінність. У цьому суть і повчальний зміст морально- етичного вибору вченого, розуміння ним мети, смис- лу і цінності свого життя. Тепер з’ясуємо зміст самого поняття «життя» в системі морально-етичних цінностей Г. Нудьги. У листі-співчутті до його родини з приводу кончини свого друга, колеги німецький математик українсько- го походження Роман Савицький писав: «Ми оба себе прегарно розуміли, бо ми оба є науковці, тобто шукачі правди» [1, с. 254]. Отже, життя — це правда, а правда — це життя. Правда ж для Г. Нудь- ги — істина, природні, тобто національні, підстави та закономірності становлення і розвитку людської особистості, суспільства загалом. Комуно-юдо- більшовицьку деспотію вільнолюбивий козацький нащадок, який добре знав реалії повсякденної укра- їнської дійсності від початку 20-х років ХХ ст. і до кінця свого життя, не вважав саме такою, бо ж на власні очі бачив її на кожному кроці, сам пережив її власним життям. Відтак правду життя розумів не як замилування, нехай і українськими звичаями, обря- дами, побутом у цілому, а як історичну пам’ять, збе- режену і передану в них новим поколінням, як вияв національного самопізнання і самоусвідомлення українців у них, в усьому укладі історичного, соці- ального, політичного, духовного і т. д. життя нації, як громадянську позицію і обов’язок перед Украї- ною, її минулим, теперішнім і майбутнім. Для нього це не було гаслом, чимось таким, що його необхідно 485Етика Григорія Нудьги ISSN 1028-5091. Серія філологічна. № 3 (117), 2014 було показати, добившись прихильності до себе. Для нього це була повсякденна робота, дія, пошук істи- ни, творчість, якою б ціною вони не давалися, по- стійне співвіднесення себе й інших з національними цінностями минулого та проблемами сучасності, ви- значення на цих підставах свого місця в житті. В епоху так званого будівництва комунізму (коли ж стало очевидним, що ця ідея цілком провалилася, то вигадали будівництво так само міфічного розгор- нутого соціалізму) панували псевдонаукові теорії Київської Русі як колиски трьох — російського, українського та білоруського — народів, російсько- го народу як старшого брата, «новой історічєской общності — совєтского народа». В їх русло спря- мовувались усі наукові (насправді псевдонаукові) дослідження, уся компартійна і державна політика. Кожен відступ від них вважався виявом «україн- ського буржуазного націоналізму», підривом ідео- логічних устоїв Совєтського Союзу, а відтак — во- рожою пропагандою. За такі відступи жорстоко ка- рали звільненнями з роботи, утисками і переслідуваннями, ув’язненнями. Всього цього за- знав і Г. Нудьга, одержавши 8 серпня 1945 року за вироком військового трибуналу військ НКВД Пол- тавської області 10 років «лишения свободы с по- ражением прав на 3 года и консфискацией лично принадлежащего ему имущества» [1, c. 232]. По- карання відбув на Колимі з 12 травня 1945 року по 29 жовтня 1951 року (за виконання норм виробіт- ку «по зачётам» термін заслання скоротили). І по відбутті каторги не зрікся своїх життєвих принци- пів, ідеалів, переконань. Навпаки. Колима стала їх жорстоким випробуванням, ще більше утвердила в правильності обраного шляху в житті, загартувала характер вченого. Його завжди обурювало безтурботне, байдуже ставлення мільйонів співвітчизників до свого мину- лого, сьогодення й майбутнього. Тому з болем за- стерігав: «Мовчати не можна. Чи не є Чорнобиль, масове будівництво на Україні недбало сконструйо- ваних атомних станцій новим злочином, намаганням знищити мільйони українців якщо не голодом, то мо- дерним методом?.. Невже ми глухі й німі до своєї долі? Невже нам дано тільки спокійно топтатися по кістках наших батьків?» [1, c. 182]. Жахіття голо- домору в рідному селі осмислював не як якийсь окре- мий випадок, не як тимчасове, безневинне явище, а в контексті національної історії, у зв’язку з ціле- спрямованими, чітко продуманими вищим керівни- цтвом тодішньої держави деформаціями нашої на- ціональної психіки, свідомості, нашого національ- ного характеру, з долею нації. Відтак дійшов висно- вку: «Страх перед голодною смертю переріс у якусь містичну приреченість: так, мовляв, написано на роду. Оцей фаталізм, на мою думку, — головна не- безпека української нації. Коли б хтось захотів ор- ганізувати новий голодомор в ім’я дружби народів, «чуття єдиної родини», інтернаціоналізму, то, пев- но, зробив би це дуже легко» [1, c. 203]. Злободен- но, дуже злободенно сприймаються ці зболені дум- ки. Надто, коли йдеться про сучасну політичну си- туацію в Україні, коли ми ніяк не можемо зрозуміти, хто є наші справжні національні провідники, а хто шарлатани і кар’єристи, не можемо провести чіткої межі між гідними бути на чолі нації і політичними авантюристами-забродами, сформувати уряди на- ціональних патріотів, а не грабіжників різного шти- бу, які, забравши наші гроші, відправляють їх на свої рахунки у закордонних банках і воюють ними ж проти нас самих, коли ніяк не можемо визначи- тися, за кого ж маємо віддати свій голос на вибо- рах, щоб ми, а не хтось інший, були господарями на своїй землі, доки її ці шарлатани, авнтюристи і гра- біжники ще не забрали у нас. Живучи у злиднях, гнаний і переслідуваний, Гри- горій Антонович «на волі» змушений заробляти на хліб насущний обліковцем на Винниківській швей- ній фабриці поблизу Львова, перебиватися іншими випадковими мізерними заробітками. За таких об- ставин охоплювали сумніви, вагання. «Вирішив ки- нути науку й літературу, стати робітником, але від- раджував акад[емік] Возняк. Згодом з Києва при- їхало два письменники (знайомі) і підтримували надію на реабілітацію. … Як я їм був вдячний. Їз- див до Львова у вільний час (акад[емік] Возняк брав у спецфонді потрібні мені видання) і працював над літературою. Удосконалював дисертацію, під- готував кілька статтей, пізніше опублікованих у різ- них виданнях. Але ще хитався між думками — по- кинути науку чи все-таки працювати бодай і в умо- вах найбільших злиднів» [1, c. 171], — згадував про ті роки Г. Нудьга в автобіографії. Та й сила вчено- го в тому, що він зумів подолати усі сумніви, ваган- ня, піднятися над самим собою і присвятити усе своє Олексій вЕРТІЙ486 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 3 (117), 2014 подальше життя науці та літературі. Відкривати для нинішніх і прийдешніх поколінь українців духовну велич свого народу, працювати для майбутнього України — основний морально-етичний принцип Григорія Нудьги-вченого за обставин повсякденних цькувань, утисків і переслідувань комуно- совєтськими сатрапами, за обставин комуно- совєтської диктатури. На цих підставах ґрунтуєть- ся тематика і проблематика, добір матеріалу, уся су- купність поглядів автора на ті чи інші події, явища, постаті і т. д. в його книгах того часу, хоча і писав їх без будь-якої надії побачити надрукованими за сво- го життя, адже своїм задумом, ідейним спрямуван- ням вони були прямо протилежними згаданим вище компартійним теоріям, ідеологічним догматичним основам совєтського суспільства. Цими принципами Г. Нудьга керувався у всьому. І тоді, як знаємо, коли учителював у рідному селі, і тоді, коли навчався в Харківському та Київському університетах чи то працював в Академії наук та Полтавському педагогічному інституті або ж відбу- вав заслання. Дружні, ділові та творчі взаємини з М. Рильським, П. Поповим, М. Возняком, Ф. Ко- лессою, І. Крип’якевичем, їх заступництво і братня підтримка вигранювали духовний світ, морально- етичні принципи та ідеали вченого, зобов’язували до копіткої, відповідальної праці в науці та літературі, кликали бути послідовним і самовідданим їм до кін- ця. Доноси, оббріхування, переслідування не ляка- ють Г. Нудьгу, вони лише змушують усе глибше і глибше задумуватися над повсякденним життям, зі- ставляти, аналізувати ті чи інші явища, робити ви- сновки. «У Києві життя наше проходило між двома полюсними силами: почували і природно хотіли бути самими собою як українці. Велике тяжіння до прав- ди, історії свого народу, пісні і мови… Хотілося бути від природи, а не від якихось побуджень українця- ми, як і всі народи — французи, англійці, італійці. Це ж так природно, як дихати, так звичайно… Од- ночасно у 1937 році настає такий час, що всі поча- ли боятися найприроднішого — бути самими собою, страшатися своєї думки, мови, душі» [1, c. 151], — робить висновок Г. Нудьга. На жаль, ця боязнь за- володіла багатьма і дуже багатьма не на роки, на цілі десятиліття. У навально зростаючому потоці захи- щених кандидатських і докторських дисертацій, ви- даних монографій, проведених конференцій і т. д., і т. п., сьогодні, в уже незалежній Україні, маємо не так багато вартісного, того, чого так потребує наше національне відродження, наше національне держа- вотворення, більше ж — для звітності, для своєрід- ного змагання у кількості публікацій, отже і амораль- ного, такого, що гальмує наш національний поступ, але щедро фінансованого державою. Бути природним українцем, самим собою — етич- ний принцип, який Г. Нудьга протиставив зраді, пристосуванству, підлабузництву, карколомній кар’єрі, паразитичному існуванню. Останні спові- дували його однокашники Д. Кушнаренко та І. Гри- цютенко, яким він довіряв, яких підтримував, яким допомагав. Однак, будучи пристосуванцями і кар’єристами, вони виступили зі статтею «Викорі- нити рештки буржуазних націоналістів в Академії наук», спрямованої і проти Г. Нудьги також. Відтак студента і перспективного молодого вченого запідо- зрюють у зв’язках з «ворогами народу», пересліду- ють. Однак він таки залишається самим собою. Пе- реїздить до Полтави, де панувала не краща атмос- фера. Відчував вимушену душевну самотність, але жив і працював з усією віддачею сил, енергії, талан- ту і знань. Окрім занять у педінституті знайомить- ся з дружиною та сином Панаса Мирного Михай- лом Рудченком, донькою В. Короленка Софією, на засіданні кафедри ставить питання про створення музею Панаса Мирного, екстерном складає у Киє- ві кандидатські екзамени, пише дисертацію, зустрі- чається з кобзарями П. Гузем, Д. Кушнериком, Є. Мовчаном та іншими діячами науки і культури. І все це після звинувачень в «українському буржуаз- ному націоналізмі», отже й під пильним контролем «недремного ока». Цього життєвого вибору не ско- лихнула смерть сина, який народився в день арешту батька, не знищила Колима, цих принципів не зла- мали злидні, знущання й переслідування після по- вернення із заслання. Козацьким нащадком, при- родним українцем, самим собою залишився до кін- ця свого життя, навіть тоді, коли передчасно відправили на мізерну пенсію. На цих принципах ґрунтувалася й етика Г. Нудьги- вченого. Саме тому усі його роботи у своїй сукуп- ності дають досить виразний духовний та інтелекту- альний портрет нації, яскраву картину взаємозв’язків українців з іншими народами світу від найдавніших часів до сучасності, визначають призначення та міс- 487Етика Григорія Нудьги ISSN 1028-5091. Серія філологічна. № 3 (117), 2014 це українського народу в історії духовного та культурно-освітнього загалом поступі людства. Коли б відступився від цих принципів, не став бути самим собою, як це зробили інші, сьогодні ми не мали б цього портрета, цієї картини, отже й національних підстав свого подальшого становлення і розвитку, не мали б перед собою ще одного взірця духовної, морально-етичної та громадянської досконалості української людини. Відтак втратили б і одно з від- повідних скерувань в нашому житті, нашому нео- днозначному сьогоденному світі. Прочитаємо праці Г. Нудьги під кутом означених вище його морально-етичних принципів та ідеалів. Ми вже говорили про козацькі звичаї, звичаї Національно-Визвольних Змагань на Роменщині зокрема та Полтавщині в цілому, тісні зв’язки з ви- датними вченими, письменниками як джерело фор- мування духовного світу, життєвих принципів та ідеалів, розуміння мети, смислу і цінності життя, критичного ставлення до дійсності, життєвої пози- ції Г. Нудьги загалом. Цілком природно, що вони також стали основоположними і в науковій діяль- ності вченого. Осмислюючи становище підсовєт- ських гуманітарних наук, Григорій Антонович ясно бачив і усвідомлював — вони далекі від наукових звичаїв М. Максимовича, М. Костомарова, П. Ку- ліша, М. Драгоманова, І. Франка, О. Потебні, В. Гнатюка, М. Грушевського, М. Зерова, таких викладачів Харківського та Київського універси- тетів, як М. Наконечний, А. Кримський, М. Грун- ський, А. Шамрай та інших, а головне — від по- треб широких кіл української громадськості, тепе- рішнього і майбутнього української нації. Більше того, своєю юдобільшовицькою, комунопартійною заідеологізованістю, консерватизмом, догматизмом завдавали непоправної шкоди вітчизняній науці, національному будівництву в Україні, звертали їх з природного шляху розвитку на манівці, пристосу- ванство, дрібнотем’я, переривали ідейну та духо- вну спадкоємність поколінь, наслідки чого, як уже говорилось, ми пожинаємо ще й сьогодні. Прин- цип бути природним українцем, бути самим собою зайшов у гострий конфлікт з таким станом справ, бо ж коло його наукових інтересів визначили про- блеми, пов’язані зі сприйняттям і розумінням укра- їнського козацтва, української мови, літератури та культури народами світу, їх впливом на культуру цих народів, з навчанням українців в університетах Європи, роллю українських учених, випускників цих університетів, у становленні та розвитку осві- ти та науки як в Україні, так і в Європі, із з’ясуванням національних витоків вітчизняного народознавства, літературознавства та культурології тощо. Навіть сьогодні в незалежній Україні така позиція вчено- го у декого викликає якісь не до кінця зрозумілі сумніви, вагання, невпевненість у твердому науко- вому її підґрунті, адже у ті часи це були, фактично, заборонені теми й проблеми, вони різко суперечи- ли теоріям «старшого брата» та «єдіного совєтсько- го народа», твердженням про повсюдний вплив на українську науку, освіту, літературу та культуру не- одмінно революційно-демократичної, неодмінно пе- редової російської думки, отже й не відповідали марксистко-ленінській комуністичній ідеології, по- будованій на їх підставах методології совєтської псевдонауки. Тому-то позиція Г. Нудьги у розв’язанні цих питань була, по суті, продовжен- ням і розвитком ідей Національно-Визвольних Змагань, ідей та морально-етичних принципів кла- сиків української науки зокрема. Справді-бо, не бути байдужим до того, що тво- рили в Україні комуністичні диктатори та їх посі- паки, протистояти їм, розбуджуючи в українців українське єство, формувати їх національну свідо- мість, скеровувати становлення сучасних і майбут- ніх поколінь у питомо українське русло за тих не- людських обставин вважав своїм першочерговим обов’язком. Долав усі перешкоди і збирав матеріали про українських студентів на лекціях у Галілея, про Юрія Дрогобича (Котермака), сина дрогобицьких міщан-ремісників, який навчався в знаменитому Болоньському університеті в Італії, став тут док- тором медицини і доктором філософії, читав лекції з астрономії і в 1481 році обраний ректором цього університету. Тоді в Україні мало хто знав про цю постать, а Ю. Дрогобич як ректор «очолив центр європейської науки і діяв та промовляв поруч з найвпливовішими громадянами міста, бо університет за тих часів мав статус малої держави, якою керу- вав ректор, йому складали присяги професори й студенти на вірність науці» [5, c. 165]. Його ж праці як провідника гуманістичних ідей і нових до- сягнень науки «були відомі в Європі, їх перепису- вали й поширювали в рукописах» [5, c. 166]. На Олексій вЕРТІЙ488 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 3 (117), 2014 основі конкретних фактів і документів Г. Нудьга довів, що у Галілея в Падуанському університеті навчалась ціла когорта студентів з України. Серед них Фелікс Кобринський, Яків Остроріг, Станіслав Держеняк, Василь Копеч, Іван Тичина (Тичинсь- кий), Лукаш Канон, Григорій Остроріг, Іван Орельський, Данило Коршак, брати Острозькі, Станіслав Кішка та інші. На початку ХVII століття Падуанський університет закінчив сподвижник Богдана Хмельницького Станіслав Морозенко, а Криштоф Збаразький деякий час навіть жив у Галілея і близько приятелював з ним [5, c. 172— 185]. У книзі «На літературних шляхах» Г. Нудь- га подає докладні відомості про навчання українців у Сорбонському, Ягеллонському, Страсбурзькому та інших університетах Європи. Так, Мартин Тереховський з Гадяча у Страс- бурзькому університеті навчався разом з Й.-В. Гете, тут у 1770 році здобув диплом доктора медицини, а згодом працював профессором медико-хірургічної академії у Петербурзі. Він був автором наукових праць з медицини та природознавства. У Страсбур- зі навчався й учений зі світовим ім’ям, основопо- ложник вітчизняного акушерства уродженець с. Ве- прик (тепер Гадяцького району Полтавської облас- ті) Амбодик-Максимов́ич Нестор Максим́ович. Він також працював професором у Петербурзі. З цим містом пов’язана діяльність професорів сина коза- ка Лубенського полку Н. Карпинського, сина зна- чкового товариша О. Шумлянського. Стасбурзь- кий університет закінчили Андрій Розумовський, учень та біограф Г. Сковороди М. Ковалинський. А в Лейденському (Нідерланди) університеті на- вчалися Максим Кривоніс, відомий культурно- освітній діяч Іван Полетика, син Кирила Розумов- ського Григорій та інші згодом відомі в Україні люди [5, c. 210—212]. Повернувшись на Батьківщину чи то працюючи в університетах інших країн Євро- пи, вони продовжували наукову та культурно- освітню діяльність, здобували цілком заслужену славу Україні, самовіддано працювали в ім’я посту- пу свого та інших народів. Зрозуміло, що така та їй подібна інформація за обставин підсовєтської дійсності для російської ко- муністичної ідеології та її ревних сусловських реч- ників мала небезпечний підтекст: як же це так — українці здобувають освіту і визнання за кордоном, стають світочами європейської науки, ба, навіть Ро- сія для піднесення своєї освіти відчуває гостру по- требу в них, запрошує їх на професорські посади в свої університети? а як же бути тоді з теорією «стар- шого брата», з його «впливами» на Україну? По- трібно робити усе, щоб українці цього не знали, по- трібно усе це віддати самозабуттю! Саме тому пра- ці Г. Нудьги нібито ніхто й не забороняв, але їх ніхто принципово й не видавав. Боротьба продо- вжується. Вірний заповітам свого роду, своєму обов’язку вченого Григорій Антонович всупереч усім заборонам, цькуванням та переслідуванням само- віддано продовжує пошуки у цій царині. Так з’являються фундаментальні дослідження «Україн- ська пісня в світі» (1989), «Республіка козаків. Се- редньовічна Європа про Січ і козаків)» (1991, дру- ге видання 2005), «Не бійся смерті» (1991), «Укра- їнська дума і пісня в світі» (кн. 1 — 1997, кн. 2 — 1998), «У колі світової культури» (2006), публікації у вітчизняній та зарубіжній пресі. Довгий час вони залишалися в рукописах і тільки перші три з них після тривалих заборон побачили світ за жит- тя ученого, інші ж стараннями науковців зі Львова, Фондів імені митрополита Шептицького, Петра Калнишевського та самого автора, особисто дружи- ни Анастасії вийшли у світ уже по його смерті. Воля до життя, прагнення до кінця виконати в ньому свій обов’язок навчили автора говорити мо- вою підтекстів, відповідних паралелей і т. п. Чого варті, особливо у ті часи, хоча б ось ці думки: «Українською (руською) мовою написано зве- дення державних (мається на увазі у Великому Ли- товському Князівстві. — О. в.) законів — «Ли- товський статут» (три редакції — 1529, 1566, 1588 рр.). Українською народною (або й книжною) мовою велося листування, судочинство, літератур- на творчість. Як обов’язкову в усіх установах, на теренах України, її було передбачено спеціальним законодавчим застереженням у «Литовському ста- туті» (1566, р. 4, арт. 1). Усе треба було писати, як застерігав закон князівства, тільки українськими лі- терами. І писали. Бо було узаконено (підкреслено автором. — О. в.) [7, c. 83]. «Німецький суспільний діяч Ф. Вебер видав у Франкфурті 1720 року свої спогади про козаків, го- ловно за часів діяльності гетьманів П. Дорошенка, І. Мазепи та їх попередників… Західноєвропейські 489Етика Григорія Нудьги ISSN 1028-5091. Серія філологічна. № 3 (117), 2014 автори особливої уваги надають описові цієї (у Ба- турині 1709 р. — О. в.) різні і таврують ганебну роль у ній жорстокого Петра І та його «генерала» Мєньшикова, які виступили справжніми катами українського народу» [7, c. 15]. «…козаки не тільки успішно діють проти турецько-татарської навали на Європу, а й своєю силою та зброєю допомагають у визвольних війнах Франції, Німеччини, Австрії і навіть Іспанії. Запо- ріжжя стало «вогнищем козацької сили, солідар- ності, організованості» (М. Грушевський), і слід підкреслювати — силою, що обороняла не тільки українську культуру, а й культуру усіх народів Єв- ропи» [7, c. 10]. «Не буде перебільшенням, коли скажемо, що ра- зом зі славою про козацькі звитяги пісня була най- більшим чинником, який сприяв популяризації укра- їнської нації серед народів світу. І коли голоси ро- сійських чи польських шовіністів силкувалися кинути тінь на факт існування української мови та поезії, то їм відразу була дана одностайна відсіч сві- товою прогресивною громадськістю, яка у своїх ар- гументах на перше місце виставляла мову доскона- лої народної поезії» [8, c. 34]. «Творчість українських композиторів М. Лисен- ка, В. Леонтовича, К. Стеценка та інших музикоз- навці Європи називали (після виступів хору О. Ко- шиця в країнах Європи у 1919 р. — О. в.) «новим словом у музиці». Українська пісня знову заохоти- ла декого на Заході повернутися до музичних дже- рел народу. Одночасно з’явилися заклики до пу- блікацій нових, досконалих перекладів української народної поезії на мови народів світу з тим, щоб їх можна було співати. У Німеччині навіть було скли- кано за рішенням Міністерства освіти з’їзд музи- кознавців і диригентів, який прослухав український хор з тим, щоб використати досвід українських ком- позиторів і диригентів у роботі над народним ме- лосом. У 1920 р. німецький хор дав у Берліні ве- ликий концерт українських пісень німецькою мо- вою» [8, c. 43—44]. Звернімо увагу: це було написано у роки розгулу брежнєвщини, коли усіляко урізалися права укра- їнської мови, нищилася українська культура, пере- слідувалася українська інтелігенція, коли знову по- чали «страшатися» самих себе, боялися бути укра- їнцями, хоча в цей же час у тюрмах продовжували боротьбу з комуністичним режимом В. Стус, В. Чорновіл, В. Марченко, Л. Лук’яненко, брати Горині та інші світочі нації, коли усіляко насаджу- валась думка про вторинність та примітивізм усьо- го щиро українського. Така суспільно-політична об- становка в країні сама виводила підтекст сказаного Г. Нудьгою на поверхню, проектувала його в сучас- ність, пробуджуючи свідомість мільйонів українців. Нагадування про узаконені в «Литовському стату- ті» права української мови сприймалися як паралель до узаконеного окупаційними московськими влас- тями необов’язкового вивчення української мови у школі, суцільне, аж до повного закриття, україно- мовних шкіл, переведення діловодства, судочинства, навчання у вищій школі «відповідно бажань» насе- лення на мову «братнього» народу і т. д. Те само стосується культури, науки, інших виявів національ- ного життя. Коли для німців І.Мазепа був справ- жнім національним провідником, українським па- тріотом, то комуно-московсько-сусловські сатрапи продовжували лінію Петра I і повсюдно паплюжи- ли його ім’я, силкуючись усіма способами нав’язати українцям уявлення про нього як про зрадника укра- їнського народу, викликати зневагу до нього. Та за- вдяки таким, як Г. Нудьга, їм, як знаємо, це не вда- лося. Ті ж само сатрапи стали презирливо назива- ти українську культуру «шароварщиною», старанно замовчуючи захоплене ставлення до неї, високе її поцінування в країнах Європи і в усьому світі. Але Г. Нудьга мужньо і послідовно проходив крізь ці дикі нетрі і в опублікованих статтях за кордоном, у деяких львівських та київських журналах, а згодом у понівечених збірнику досліджень «Слово і пісня» (1985), брошурі «Український поетичний епос. Думи» (1971), у вже згадуваній книзі «Українська пісня в світі» (1989), принагідних згадках, доводив до широкого українського загалу наведені вище та інші оцінки нашого національного характеру, нашої невмирущої пісні та культури. За таку непокору за- платив Колимою, незмінним упродовж усіх 40 ро- ків праці «молодшим науковим співробітником», по- невіряннями, хворобами і, зрештою, передчасною смертю. Заплатив, але не став заробітчанином у злиденних духом комуністичних прислужників. За- платив, але залишився українцем, самим собою, ві- рним принципам класичної української науки, прав- ді, своєму народові як найвищим власним і загаль- Олексій вЕРТІЙ490 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 3 (117), 2014 нонаціональним цінностям. Ті, хто хотів поставити, але не поставив його на коліна, не дивлячись на ви- сокі наукові титули, — щезли. Г. Нудьга зі своїми працями впевнено виходить до свого читача, свої- ми ідеями закладає і формує основоположні підста- ви нової, справді української науки, національної духовності та культури в незалежній Україні, яким віддав усе своє життя. Такими є зміст його етики, розуміння ним мети, смислу і цінності життя. Таким нескореним нащадок козацького роду Г. Нудьга 14 березня 1994 року відійшов у вічність. «Не бій- ся смерті, ми тебе воскресимо» [6, c. 206], — го- ворить один з героїв повісті-есе про українського поета ХVІ ст., лицаря-козака Івана Журавниць- кого. Г. Нудьга також не боявся смерті, бо зали- шив по собі для українського народу неоціненну наукову спадщину, високі національні ідеали, вті- ленням яких був сам. Воскресити йо го — значить донести їх до нашого сучасника і прийдешніх по- колінь. Це — наше невідкладне завдання. Лише на цих підставах, на підставах Національно- Визвольних Змагань та їх провідників можемо, і повинні, виховати справжніх, національно свідо- мих громадян Незалежної України. 1. Дарча козака Леонтія Нудьги (діда Григорія Нудьги) козакові Антону Нудьзі (батькові Григорія Нудьги) [фрагмент], 31 березня 1902 року ; Довідка матері Григорія Нудьги — козачці Ярині Нудьзі, 3 квітня 1911 року // Григорій Нудьга: біобібліографічний по- кажчик / упорядкування В. Івашківа, Р. Марківа, А. Вовчака ; передмова Р. Марківа. — Львів : Ви- давничий центр ЛНУ ім. І. Франка, 2007. 2. Грибовський в. Петро Калнишевський / Владислав Грибовський. — К. : Без видавництва, 2007. 3. Іванущенко Г. Залізом і кров’ю. Сумщина в національно-визвольній боротьбі першої половини ХХ ст.: історико-документальні нариси / Геннадій Іванущенко. — Суми : Собор, 2001. 4. липа І. Братство Тарасівців (зі спогадів) / Іван Липа // Нова Доба: незалежний інформаційно- аналітичний вісник українства Сумщини. — 2006. — Серпень. 5. Нудьга Г. На літературних шляхах: (Дослідження, пошуки, знахідки) / Г.А. Нудьга. — К. : Дніпро, 1990. 6. Нудьга Г. Не бійся смерті : повість-есе, історичний нарис / Григорій Нудьга. — К. : Радянський пись- менник, 1991. 7. Нудьга Г. Республіка козаків / Григорій Нудьга. — К. : Варта, 2005. 8. Нудьга Г. У колі світової культури / Григорій Нудь- га ; упорядкування Р. Марківа ; післямова Л. Гара- сим ; Львівський національний університет імені Івана Франка. — Львів, 2006. 9. Русовъ а.а. Остап Вересай, один из послЂдних коб- зарей малорусскихъ / А.А. Русовъ // Записки Юго- Западного ОтдЂла Императорскаго Русскаго Геогра- фическаго Общества. — Киевъ : Въ типографии Им- ператорскаго Университета Св. Владимира, 1874. — Томъ 1. — 873 годъ. 10. Степаненко Н. Часопис «Рідний Край»: духовні об- шири українства / Ніна Степаненко. — Полтава : Шевченко Р.В., 2011. Oleksii vertii HRYHORII NUDHA’S ETHICS The article has identified main sources and components of H.A. Nudha’s ethics as a citizen, a scholar and a writer. Keywords: life, purpose, meaning, value, world-view, position. Олексий вертий ЭТИКА ГРИГОРИЯ НУДЬГИ Определены источники и составные этики Г.А. Нудьги как гражданина, учёного и писателя. Ключевые слова: жизнь, цель, смысл, ценность, позиция.

Етика Григорія Нудьги

Репозитарії

Схожі ресурси