Історичний конструктивізм в Україні в контексті дискурсу етнічності
У статті розглядаю кілька аспектів, пов’язаних із історико-політичним конструктивізмом в Україні; звертаю увагу на творення різних образів української держави після проголошення незалежності в 1991 році. Особливо зосереджуюся на тих поглядах та ідеях, які були або є популярними, але функціонували...
Збережено в:
| Дата: | 2012 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут народознавства НАН України
2012
|
| Назва видання: | Народознавчі зошити |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94767 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Історичний конструктивізм в Україні в контексті дискурсу етнічності / Л. Смирскі // Народознавчі зошити. — 2012. — № 4 (106). — С. 612-621. — Бібліогр.: 20 назв. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-94767 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-947672016-02-12T03:07:18Z Історичний конструктивізм в Україні в контексті дискурсу етнічності Смирскі, Л. Статті У статті розглядаю кілька аспектів, пов’язаних із історико-політичним конструктивізмом в Україні; звертаю увагу на творення різних образів української держави після проголошення незалежності в 1991 році. Особливо зосереджуюся на тих поглядах та ідеях, які були або є популярними, але функціонували ніби в «другому обігу» українського історичного дискурсу. Маю на увазі всілякі біблійні генеалогії та історичні родоводи, сугестії, що територія сучасної України є колискою цивілізації, історично розміщеною в центрі світу. In the article have been considered several aspects of problems connected with historio-political constructivism in Ukraine; attention has been paid to formation of differential rituals of the Ukrainian state after proclamation of independence at 1991. The author especially concentrates his study on views and ideas that had been or still are popular, but functioned as if «in the second level of circulation» of Ukrainian political discourse. Here have belonged whichever Biblical genealogies and historical reconstructions as well as suggestions that the territory of contemporary Ukraine had been a cradle of civilization, historically situated in the centre of the world. В статье рассматривается несколько аспектов проблематики, связанной с историко-политическим конструктивизмом в Украине; обращаю внимание на образовании различных обрядов украинского государства после провозглашения независимости в 1991 году. Особенно сконцентрируюсь на тех взглядах и идеях, которые были или есть популярными, но функционировали как бы в «другом обиходе» украинского исторического дискурса. Имею в виду всяческие библейские генеалогии и исторические построения, утверждения, что территория современной Украины является ко- лыбелью цивилизации, исторически расположенной в самом центре мира. 2012 Article Історичний конструктивізм в Україні в контексті дискурсу етнічності / Л. Смирскі // Народознавчі зошити. — 2012. — № 4 (106). — С. 612-621. — Бібліогр.: 20 назв. — укp. 1028-5091 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94767 uk Народознавчі зошити Інститут народознавства НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Статті Статті |
| spellingShingle |
Статті Статті Смирскі, Л. Історичний конструктивізм в Україні в контексті дискурсу етнічності Народознавчі зошити |
| description |
У статті розглядаю кілька аспектів, пов’язаних із історико-політичним конструктивізмом в Україні; звертаю увагу на
творення різних образів української держави після проголошення незалежності в 1991 році. Особливо зосереджуюся
на тих поглядах та ідеях, які були або є популярними, але
функціонували ніби в «другому обігу» українського історичного дискурсу. Маю на увазі всілякі біблійні генеалогії та історичні родоводи, сугестії, що територія сучасної України є
колискою цивілізації, історично розміщеною в центрі світу. |
| format |
Article |
| author |
Смирскі, Л. |
| author_facet |
Смирскі, Л. |
| author_sort |
Смирскі, Л. |
| title |
Історичний конструктивізм в Україні в контексті дискурсу етнічності |
| title_short |
Історичний конструктивізм в Україні в контексті дискурсу етнічності |
| title_full |
Історичний конструктивізм в Україні в контексті дискурсу етнічності |
| title_fullStr |
Історичний конструктивізм в Україні в контексті дискурсу етнічності |
| title_full_unstemmed |
Історичний конструктивізм в Україні в контексті дискурсу етнічності |
| title_sort |
історичний конструктивізм в україні в контексті дискурсу етнічності |
| publisher |
Інститут народознавства НАН України |
| publishDate |
2012 |
| topic_facet |
Статті |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94767 |
| citation_txt |
Історичний конструктивізм в Україні в контексті дискурсу етнічності / Л. Смирскі // Народознавчі зошити. — 2012. — № 4 (106). — С. 612-621. — Бібліогр.: 20 назв. — укp. |
| series |
Народознавчі зошити |
| work_keys_str_mv |
AT smirskíl ístoričnijkonstruktivízmvukraínívkontekstídiskursuetníčností |
| first_indexed |
2025-07-07T01:21:03Z |
| last_indexed |
2025-07-07T01:21:03Z |
| _version_ |
1836949190735822848 |
| fulltext |
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (106), 2012
Побутує думка, яка спирається на особливості
історичної долі та зумовлена географічно-
адміністративними чинниками, що Україна не стано-
вить моноліту в розумінні однорідної народної куль-
тури. Поділ на Східну Україну, яка коливається у
справі демографії, економіки, а передовсім політики
до Російської Федерації, Центральну, в якій знахо-
диться колиска державності зі столицею в Києві, і
«проєвропейську» Західну Україну — є фактом. І
хоча політики намагаються говорити про єдиний на-
род України, «звичайні» громадяни свідомі того, що
живуть в «різних Українах», а їх ототожнення та на-
ціональна ідентичність великою мірою є наслідком
родинних доль, історії та місця проживання. Ця ці-
кава етнічна географія призводить до того, що про-
блема народу в Україні є складною, вимагає великої
пізнавальної вразливості і може розглядатися на
кількох рівнях: індивідуальної ідентифікації, колек-
тивної ідентичності, а також історичного конструк-
тивізму, пов’язаного з побудовою окресленого обра-
зу національної культури.
В аналізах національної проблематики в україн-
ській державі спостерігач ззовні може зауважити
кілька течій, які творять дискурс етнічності. Пер-
ший, що виводиться з класичних положень соціоло-
гії та політології, робить наголос на національних
процесах, які «об’єктивно» розвиваються, концен-
труючись передовсім довкола питань мови, політич-
ної суверенності чи також національної свідомості.
Загрозою для незалежності України тут виступають
геополітичні та економічні погляди, які намагаються
детермінувати майбутнє існування незалежної укра-
їнської держави. З цією концепцією пов’язана не-
обхідність розбудови української «політичної» на-
ції, за яку відповідальною (за моделлю Ернеста
Ґеллнера) є освіта [6, s. 49—52]. В Україні, поді-
бно до інших країн Східної Європи, разом з відки-
ненням суспільством комуністичної ідеології в пу-
блічному житті, політики та громадські діячі крім по-
літичних питань, пов’язаних зі створенням атрибутів
суверенних держав, економічною та соціальною пе-
ребудовою, регулюванням національних проблем,
опинилися перед необхідністю випрацювати нові
освітні та ідеологічні системи, які би формували нові
ідентичності громадян національних держав. Взірці,
які використовуються у створенні нового образу на-
ціональної культури, часто спираються на «канон»,
утворений з метою піднесення цінностей етнічних
культур, які в попередніх реаліях радянської держа-© Л. СМИРСКІ, 2012
Лукаш СМИРСКІ
ІСТОРИЧНИЙ КОНСТРУКТИВІЗМ
В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ
ДИСКУРСУ ЕТНІЧНОСТІ
У статті розглядаю кілька аспектів, пов’язаних із історико-
політичним конструктивізмом в Україні; звертаю увагу на
творення різних образів української держави після проголо-
шення незалежності в 1991 році. Особливо зосереджуюся
на тих поглядах та ідеях, які були або є популярними, але
функціонували ніби в «другому обігу» українського історич-
ного дискурсу. Маю на увазі всілякі біблійні генеалогії та іс-
торичні родоводи, сугестії, що територія сучасної України є
колискою цивілізації, історично розміщеною в центрі світу.
Ключові слова: Україна, колискова цивілізації, землероб,
християнство, язичництво.
613історичний конструктивізм в Україні в контексті дискурсу етнічності
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (106), 2012
ви були марґіналізовані, а в офіційній історіографії
їх оминали або фальшували.
Власне з освітою, творенням нових взірців вихован-
ня пов’язана інша течія у поглядах на національні пи-
тання в українській державі та інших країнах Східної
Європи. В діях національних лідерів можемо заува-
жити творення нової категорії, яку окреслимо як «ви-
найдену історію». Деякі історики, етнографи, архео-
логи, журналісти, конструюючи «нову» візію історії,
вибирають певні події з історії власної країни, надаю-
чи їм нових значень та інтерпретацій. Пошук пращу-
рів у древньому минулому, апофеоз давньої політич-
ної величі, виведення генеалогії з мороку історії пови-
нні підкреслити стародавній та історичний родовід.
Водночас такі дії супроводжує спроба ідеологічно до-
казати, що дана національна група є найстаршою, єди-
ною у своєму роді. Велику роль відіграє у цьому кон-
струювання символічної сфери, яка має вирізняти кон-
кретну спільноту. Звідси у Східній Європі, а також і
в Україні, можна було спостерігати розвиток неопоган-
ських рухів. Зачарованість давніми культами також
супроводжує фольклоризація та ідеологізація «народ-
ної» культури, яка у перетвореній формі стає «пара-
дигмою» національної культури. Прихильники тако-
го варіанту національної культури дошукуються у ній
місцевого характеру, вільного від «чужих» релігійних
і політичних впливів. Вони підкреслюють первинну
«чистість» та моральні цінності сільського життя, вка-
зуючи тим самим на екологічний характер поведінки
відповідно до календаря природи.
Наступний спосіб розмірковування про українську
етнічність вписується в амбівалентну характеристи-
ку щоденності, яка творить колаж пострадянської
спадщини (яку видно у сірих багатоповерхівках з ве-
ликої плити, відсутності перспектив, безробітті, впли-
вах російської поп-музики тощо) з новочасною ві-
зією духовності, що спирається на філософії вічного
життя, обожнюванні природничого початку всесвіту
і життєдайної космічної енергії. Це деконструктив-
но/космічне бачення української культури, яке дех-
то називає постмодерним, переноситься також на те-
оретичну рефлексію, присвячену етнічній проблема-
тиці в Україні. У цьому місці варто додати ще одну
думку, згідно з якою українська держава стає абсо-
лютно новою, містичним творінням, що роздерте, з
одного боку, між просвітянськими концепціями дер-
жави, суспільства та національною культурою, опер-
тою на християнську традицію, а з другого боку,
устремлінням до знищення картезіанської ідеї поді-
лу на окремі сфери духу і матерії, завдяки чому ви-
никне новий вид трансценденції, опертої на язичниць-
кому баченні космоцентричного sacrum [14, s. 16].
Переносячи вказану характеристику сучасних на-
прямків розмов про етнічність в Україні, пропонуємо
помістити її в ширший теоретичний контекст. Розпо-
чнімо з короткого вступу. Інтенсифікація національ-
них рухів у багатьох частинах світу зобов’язує глиб-
ше поміркувати над проявами засад і дій, які входять
до сфери етнічності. Представники суспільних наук
вказують на те, як багато є типологічних і терміно-
логічних розбіжностей щодо цього терміна [8; 9; 12].
Донедавна дослідження етнічності обіймали передов-
сім проблематику національних меншин, етнічних
груп, культурної зміни, культурного ізоляціонізму,
категорії дистанції та етнічного стереотипу, а також
питання, пов’язані з теорією нації та націоналізму. В
теоретичних роздумах про етнічність домінували,
перш за все, підходи, які виросли з позитивістсько-
го зразка регулювання суспільних процесів. Доміну-
ючим напрямком була спроба впорядкувати визна-
чення та дефініції, побудувати моделі ситуації, а та-
кож передбачити явища етнічного характеру.
Суперечка, яка стосується етнічності, є більш ак-
туальною, тим більше, що до 60-х рр. ХХ ст. її вва-
жали зникаючою категорією. Це було пов’язане зі
все ще домінуючою в суспільних науках парадигмою
інструментального трактування етнічності — дослі-
дження етнічних процесів повинні були привести до
передбачення майбутнього, конструювання прогно-
зів і заспокоювання можливих конфліктів національ-
ного характеру. Сфера етнічних досліджень обмеж-
увалася передовсім Європою і Північною Америкою.
Занепадницька тенденція етнічності, на думку екс-
пертів, виникала з домінуючих економічних і політич-
них систем у цих частинах світу, які детермінували
індивідуальні етнічні ідентифікації. Відповідно до цих
положень у західному світі ліберальна доктрина по-
винна була призвести до ситуації, в якій утвориться
новий вид зв’язку, що спирається передовсім на гру-
пах інтересу. Тому етнічна ідентичність втратить зна-
чення в індивідуальній ідентифікації на користь но-
вого надетнічного зв’язку. В практичній сфері наці-
ональних розв’язків існуючі етнічні відмінності та
оживлення місцевих традиційних культур намагались
лукаш СМИРСкі614
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (106), 2012
помістити в категорії регіональних ідентичностей,
уникаючи таких понять як «націоналізм» чи «етніч-
ність». У свою чергу, в Східній Європі посилання
владної еліти на марксистську доктрину вказувало на
значення нових ідеологічних зв’язків, основою яких
мала бути соціальна відмінність [18, s. 16—17]. Оби-
дві орієнтації спиралися на ідеологізованих концеп-
ціях і прогнозах, легковажачи не тільки сильними ет-
нічними ідентифікаціями, але також об’єктивними
ознаками етнічної відмінності.
У Західній Європі якісна зміна в теоретичній дум-
ці про націоналізм відбулася в історії та антропології
в половині 80-х рр. XX ст. В той час з’явилися клю-
чові праці для подальших роздумів про націю [1; 6;
10; 17]. Посилання на ці книжки стало просто
обов’язковим ритуалом теоретичних ініціацій — ав-
тор, який цікавиться проблематикою етнічності, по-
винен зіставити власну дослідницьку проблему з тими
вже класичними текстами. Згадані дослідники ана-
лізують процес формування народів через призму
«великих оповідей» — політичної економії та історії,
а особливі приклади, які були доказами їх тез: роз-
виток промислу, винайдення друку, урочисті відпра-
ви національних церемоній відносять або до сфери
високої культури, або також трактують як «винайде-
ні традиції». Таким чином, найважливіші теорії наці-
оналізму зосереджувалися на історичних підходах по-
ходження нації та на її політичних рисах.
За Ґеллнером, виникнення націй є наслідком дії
націоналізму, який визначає як політичну засаду,
«яка говорить, що політичні одиниці повинні покри-
ватися з національними одиницями» [6, s. 9]. Він на
основі трьох компонентів: влади, освіти і культурної
приналежності представив два види націоналізмів.
В габсбурзькому націоналізмі одна група має доступ
до освіти і влади, а друга група їх позбавлена. Пра-
вителі (привілейована група) належать до вищої
культури, підвладні (не мають освіти та влади) на-
лежать до народної культури, яку хочуть перетвори-
ти в нову вищу культуру. На її основі виникає дер-
жава, метою якого є охорона нововиниклої культу-
ри. В уніфікованому націоналізмі різні групи
знаходяться на відмінному один від другого, але ви-
сокому культурному рівні (вищих культур), а різни-
ці між ними виникають з браку доступу до влади.
Історію формування націоналізму Ґеллнер предста-
вив у трьох модельних фазах, через які пройшло люд-
ство: передаграрна, аграрна і індустріальна. Нації ви-
никли лише на третій стадії. Під час переходу від аграр-
ного суспільства до індустріального наступила якісна
зміна людського життя. Індустріальні суспільства не
могли функціонувати без загальної писемності, а та-
кож технічної освіти. Ідеєю індустріального суспіль-
ства є еволюція, а тому готовність до змін і пов’язана
з цим мобільність. Члени таких суспільств беруть
участь у безперервному процесі комунікації, який мож-
ливий завдяки уніфікованій, спільній мові та письму.
Завдяки цьому стає можливим зростання освіти, яка
перестає бути відмінною рисою представників високої
культури, а стає необхідним атрибутом для забезпе-
чення гідного життя громадян. «Освіта стає найцінні-
шою інвестицією і джерелом нашої ідентичності» [6,
s. 49]. Тому необхідним є поширення освіти, яка для
всіх суспільних одиниць, крім держави, є надто доро-
гою. Держава стає відповідальною інституцією за тво-
рення культури і, таким чином, виконується основна
засада націоналізму, яка передбачає пов’язання дер-
жави і культури. Період переходу до індустріальної
епохи є періодом входження в епоху націоналізму, який
формує нації. Додаймо ще ґеллнерівські визначення
нації. Згідно з культурною дефініцією, нацією є люди,
які беруть участь в тій самій культурі, що окреслюєть-
ся як «система ідей, знаків, асоціацій, способів пове-
дінки і порозуміння» [6, s. 16]. Волонтерська дефіні-
ція окреслює націю як ситуацію, в якій люди вважа-
ють, що належать до того самого народу.
Важливе становище в сучасній теорії нації зайняв
вже згадуваний Бенедикт Андерсон. Для нього фор-
мування нації є також історичним процесом, натомість
формування європейського націоналізму він розгля-
дає в контексті культурних коренів. Він вважає, що
націоналізм є видом нової форми свідомості (виникає
в кінці XVIII ст.), який разом з національною прина-
лежністю трактує як культурні артефакти, що зрозу-
мілі тільки тоді, коли докладно придивитися до про-
цесів їх формування [1, s. 18]. Історію формування єв-
ропейського націоналізму він відносить до ширших
культурних систем, які попереджували появу тої фор-
ми свідомості, тобто до релігійної спільноти і динас-
тичної монархії [1, s. 25—34]. Важливим достоїн-
ством тези Андерсона є те, що він звертає увагу на
онтологію націоналізму. Однією з поставлених про-
блем є питання щодо відсутності філософських роз-
думів про теорії націоналізму. Андерсон вказує на
615історичний конструктивізм в Україні в контексті дискурсу етнічності
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (106), 2012
спорідненість національних уявних спільнот з релігій-
ними. Разом із занепадом великих релігійних спіль-
нот і внаслідок прогресуючої секуляризації життя в
Європі, націоналізм заповнив простір у філософській
думці про сенс людського життя. Націоналізм є світ-
ською формою перетворення неминучості в сталість
(безперервність, постійність), надання змісту випад-
ковості. «Магія націоналізму полягає в перетворенні
випадку в призначення» [1, s. 24—25].
Виникнення народів Андерсон локалізує в другій
половині XVIII ст. Однак він звертає увагу на ціл-
ковите панування етноцентризму над націоналізмом
в тогочасній теоретичній думці. Тому вказує на одні
чинники зародження європейського націоналізму, в
основі якого лежали поширення друку і завдяки цьо-
му утворення горизонтального зв’язку національної
спільноти, та інші в країнах Латинської та Півден-
ної Америки, де націоналізм був наслідком уперед-
ження до давніх співвітчизників і розвитку бюрокра-
тії. Андерсон створив антропологічну дефініцію на-
роду, який є політичною уявною спільнотою,
неминуче обмеженою і суверенною. Існування нації
є можливе завдяки існуванню горизонтального укла-
ду солідарності, в ім’я якого люди віддавали життя
для наступних поколінь [1, s. 19—21].
До теоретиків, які вказували на історичність у під-
ходах до національної проблематики, відноситься Ен-
тоні Сміт. Він увів у термінологію поняття etni 1, пе-
рехідного етапу між етнічною групою і нацією. Etnia
може бути горизонтальною — стосуватися в той час
окресленої групи людей, які відрізняються від інших
якимись чинниками (наприклад, походженням) або
вертикальною, яка з культурного погляду охоплює
багато людей (спільнота мови, релігії). Сміт наголо-
шує на сильній ідентифікації членів нації зі спільно-
тою історичною, що часто ідеологи використовують,
посилаючись на моменти історичного тріумфу [17].
Наведені погляди відносяться до історичних під-
ходів у трактуванні нації і націоналізму. Автори кон-
центруються на культурних коренях націоналізму,
спостерігаючи і аналізуючи довготривалі політичні,
економічні та мовні процеси, які протягом віків при-
вели до поступового формування націй. Відмінні те-
оретичні підходи до проблематики націй запропону-
1 Слово etnia походить з французької мови: ethnie. Etnia
визначається як ідеальний тип, який стосується люд-
ських спільнот, що мають спільні культурні корені.
вав Флоріан Знанєцкі. Для нього ґенеза народу не
є історичним процесом, а культурним, який ініціює
невелика група інтелектуалістів. «Формування сус-
пільства з національною культурою починається з
відносно малого суспільного ядра, вплив якого по-
ступово розширюється і врешті охоплює мільйони
людей» [20, s. 44]. Національна культура не є ба-
гажем вікового національного досвіду, а свідомим ді-
янням індивідуальних передовиків: письменників, іс-
ториків, етнографів, які творять її шляхом синтезу
традиційних регіональних культур.
Однією з найважливіших ідей у дослідженнях про-
блеми нації і націоналізму є проект «винайденої тра-
диції». Її духовний батько британський історик Ерік
Гобсбаум стверджує, що «винайдена традиція» охоплює
як «традиції» абсолютно видумані, збудовані від почат-
ків і офіційно впроваджені в життя, так і ті, які виника-
ють у важкий для відстеження спосіб у короткому,
конкретному періоді часу, а їх рисою є те, що вони
швидко закріплюються. «Винайдені традиції» озна-
чають дії ритуального або символічного характеру,
якими керують явно або мовчазно прийняті правила.
Ці дії повинні прищеплювати людям певні цінності і
норми поведінки через постійне повторювання — що,
фактично, забезпечує продовження минулого. Як пра-
вило, ці дії прагнуть встановити зв’язки з відповідним
їм минулим часом. Особливість «винайдених тради-
цій» полягає у тому, що їх зв’язок з минулим значною
мірою твориться «штучно». Ці традиції відповідають
на нові ситуації таким чином, що набирають форми
нав’язування до давніх ситуацій або встановлюють
своє власне минуле через «обов’язкове» повторюван-
ня. «Винайдені традиції» появляються найчастіше в
ситуаціях, коли бурхлива трансформація суспільства
послаблює або нищить суспільні зразки, відповідно
до яких були запроектовані «давні» традиції, а це яви-
ще є там, де відбуваються важливі і швидкі зміни в
сфері дії держави. Традиції такого типу вдається лег-
ко прищепити на базі «старих», а ритуали чи симво-
ліку часто запозичують з досить широкої гами таких
джерел, як релігія, придворний церемоніал, фольклор
[10, s. 9—14]. Наведені теоретичні підходи, незва-
жаючи на методологічні та концептуальні відміннос-
ті, говорять про існування нації як реального буття.
Таким чином, національна спільнота може бути істо-
рично сформованим процесом або інтелектуальною
конструкцією. В останні роки з’явилися ідеї, які став-
лукаш СМИРСкі616
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (106), 2012
лять під сумнів дотеперішні розмірковування про на-
цію. Роджерс Брубейкер запропонував трактувати
нації як інституціоналізовані форми, як практичну ка-
тегорію, можливу подію [4]. На його думку, зміну до-
теперішніх інтерпретацій нації як реального буття
спричинили кілька подій. Зацікавлення формами ме-
реж змінило дотеперішній спосіб комунікації людей,
які творять національні спільноти. Індивідуалізм по-
ведінки та вплив постмодернізму, який вказує на фраг-
ментарність, ефемерність і ерозію сталих форм і чіт-
ких границь, підірвали аксіоми про стале (незмінне)
існування національних груп [4, s. 15—16].
Також відносно новими є праці, які вказують на
інші, щоб не сказати альтернативні, форми творення
національної ідентифікації. Вони не стосуються офі-
ційних державних способів конструювання національ-
ної культури, але пов’язані з «малими оповідями» —
щоденною приземленою поведінкою і «банальними»
формами життя. Вони наголошують на чуттєвих і по-
збавлених роздумів діях, які зв’язані з місцем прожи-
вання в межах національного простору [3; 7].
М. Білліґ критично підходить до перформативно-
го відтворення національної ідентичності, яке
пов’язане видовищним характером етнічної прина-
лежності. Він вважає, що сьогодні, маючи справу з
дуже сильним впливом засобів масової інформації та
популярної культури, для етнічності важливішими
стали несвідомі аспекти національної приналежнос-
ті, ніж участь в церемоніях і «національних» подіях.
Національна ідентичність репродукується в щоден-
них, призвичаєних ситуаціях, а її ознаки стимулю-
ються/відтворюються в радіо чи на телебаченні —
в новинах чуємо про національну економіку, спор-
тивні журналісти кричать, що «наші» забили гол, або
дивимося національні версії популярних ток-шоу.
Сама назва його книжки окреслює зміну сфери за-
цікавлень: Банальний націоналізм [3].
Твердження Білліґа надихало Тіма Еденсора, який
також зайнявся звичайними, приземленими форма-
ми національної ідентичності. Вона твориться з пунк-
тів великої культурної матриці, що постачає велику
кількість сполучень і вузлів, яким влада намагається
приписати визначені значення [7, s. 10]. Ключовими
поняттями в його інтерпретації є простір, уявлення,
матеріальна культура і репрезентації, що постачають
«корисну збірку взаємно пов’язаних контекстів, які
показують національну ідентичність як явище дина-
мічне, сумнівне, різноманітне і побіжне» [3, s. 10]. У
своїй книжці він особливу увагу звертає на аналіз
сільських національних краєвидів, які репродукова-
ні у фотографіях і фільмах, домашнього простору, за-
гальних вмінь і поточних ситуацій («національних»
способів керування автомобілем, паркування тощо),
розвитку автомобільного промислу чи закупівлі то-
варів у магазинах. Його власне цікавили ці «нероз-
ривно поєднані і стислі, просторові, матеріальні, пер-
формативні, втілені і зв’язані з репрезентацією спо-
соби експресії та досвіду національної ідентичності,
які разом становили комбінацію засобів, подібних до
широкої матриці, яка могла використати одиниці з
метою актуалізації почуття національної приналеж-
ності» [7, s. 10]. Завдяки їм можливе вияснення ве-
ликої кількості способів вираження ідентичності, що
містяться в матриці, поля якої зникають, змінюють-
ся або їх заступають нові.
Отож ми представили — з очевидних причин
лише в загальних рисах — теорії, які принципово
вплинули на сучасний дискурс етнічності в гумані-
тарних науках, передовсім в історії та антропології.
Однак для повної картини цього дискурсу необхід-
но пригадати класиків етнічності, яких неможливо
оминути у розмові про сучасні теоретичні роздуми
на тему нації та націоналізму. Тут варто звернутися
до старої, але ще й сьогодні важливої теорії Ернес-
та Ренана, яку вважають за першу системну теорію,
присвячену проблематиці нації. На його думку, на-
ція є новим явищем в історії, яке не потрібно ото-
тожнювати з іншими формами людських спільнот
(роди, племена, давні і сучасні імперії, релігійні спіль-
ноти, сучасні держави тощо). Ренан переконує, що
націю не можна пов’язувати з династією, расою, ре-
лігією чи мовою — основою її буття є людська по-
треба у спільноті, яка набагато сильніша від мовної
спільноти. Нація — це, передовсім, вираження ду-
ховної потреби визначеної групи людей до спільно-
го життя, збереження культурної традиції, отрима-
ної від попередніх поколінь, та прямування до спіль-
ної мети. Нація є «щоденним плебісцитом»,
солідарністю, яка виступає результатом почуттів до
понесених жертв і до жертв у майбутньому [16].
У контексті побудови української історії потрібно
пригадати концепції етнічності Макса Вебера, в якій
ключову роль відіграє віра людей в спільне походжен-
ня. Вона виступає суспільною сполучною ланкою, не-
617історичний конструктивізм в Україні в контексті дискурсу етнічності
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (106), 2012
зважаючи на те, чи це відповідає дійсності, тобто до
якої міри кровні зв’язки дійсно є між членами групи.
Віра у спільну етнічну приналежність може породити
почуття подібності між окремими етнічними групами,
яке може пережити навіть їх зникнення і пізніше асо-
ціюватися зі спільною етнічністю, що найчастіше мож-
ливе в межах мовної групи. Там, де триває пам’ять
джерел спільноти, почуття ідентичності є дуже силь-
ним. Вебер згадує так звані спільні культурні блага,
які є носіями пам’яті про спільне походження. До них
відносяться політична історія, релігійний культ (три-
валі зв’язки з давнім культом), кровні зв’язки та інші
пов’язання. Великий вплив на віру в етнічну спорідне-
ність мали відмінності у зовнішньому вигляді, одязі,
харчуванні. Відмінні елементи (наприклад, стиль за-
чіски, носіння бороди) ставали знаками етнічної при-
належності і набирали характеру різниць. У розмірко-
вування про корені етнічних груп Вебер впровадив по-
няття племені. Племінна свідомість, на відміну від
етнічної, витворюється не через походження від спіль-
ного предка, а через спільний політичний досвід. Не-
зважаючи на відсутність реальних кровних зв’язків,
плем’я прийняло символізм споріднення і племінний
культ. Отже, етнічна група є спільнотою людей, яких
об’єднує віра у спільного предка, а плем’я є формою
суспільної організації, основою якої є етнічна група або
її частина, що характеризується визначеною терито-
рією, структурою і етнонімом.
Звернемося ще до Фредеріка Барта (1969), для
якого етнічність є формою суспільної організації різ-
ниць. Центральним пунктом наукового аналізу фе-
номену етнічності повинна бути етнічна межа, яка
визначає групу, а не охоплений нею культурний ма-
теріал. Етнічність для Барта є явищем процесуаль-
ним, суть якого полягає у постійному конструюван-
ні етнічних кордонів. Межі дають змогу визначити
вміст цілої системи і позитивно оцінити універсум
власної культури. Тому етнічність є в розумі членів
етнічної групи, і власне вони через визначення її меж
конструюють свою ідентичність. Отже, етнічна іден-
тифікація є більше суспільною формулою, ніж ви-
значеним культурним комплексом.
Після цієї теоретичної частини перейдемо до схід-
ноєвропейського контексту. Політичні зміни, пов’язані
з розпадом Радянського Союзу, спричинились до ви-
никнення нових держав. Занепад комунізму, виник-
нення незалежної України, Литви, Латвії, Естонії оче-
видним чином змінили життя людей в цій частині сві-
ту. Водночас, такі потужні зміни мусіли потягнути за
собою наслідки, зв’язані з побудовою нових держав-
ностей, політичних ідеологій, зразків перебування при
владі. Очевидно, що змінилася також перспектива
сприйняття історії. Видатні європейські гуманісти до-
магалися ревізії дотеперішніх поглядів на тему значен-
ня етнічності у визначенні національної ідентичності,
особливо громадян новоутворених держав. Ганс Ґеорґ
Ґадамер підкреслював глибокий зв’язок, який поєд-
нував «нову» історичну свідомість з дієвим і суспіль-
ним формуванням сучасних національних держав. Він
стверджував, що для визначення національної іденти-
фікації в кінці ХХ ст. істотного значення набули істо-
ричні науки, за допомогою яких суспільства і їх еліти
прагнуть обґрунтувати етнічну ідентичність на основі
власного історичного минулого. Ці дії скеровані на
спроби локалізувати людину і традиції суспільств на
основі власних місцевих традицій. Цей напрямок став
найбільш видимий у тих суверенних державах, які ви-
никли щойно в найновішій історії [5, s. 31].
Сигналізований Ґадамером напрямок простежу-
ється в державах, які одержали незалежність на по-
чатку 90-х. Колишній Радянський Союз став аре-
ною, на якій, як вже згадувалося, важливу роль віді-
гравали історичні родоводи, біблійні генеалогії,
розвиток неоязичницьких рухів. В Україні ідея почат-
ків української держави, суперечка про спадщину Ки-
ївської Русі, різні інтерпретації історії також стали
частиною політичного і історичного дискурсу. Деякі
ідеї чи концепції, які оминала офіційна історіографія,
відігравали чи й надалі відіграють певну роль в кон-
струюванні візії України як виняткової держави. Як
характерні приклади зв’язку історичної оповіді з ет-
нічністю наведу концепції, які вказують на початки
України в біблійних часах чи називають її прабатьків-
щиною індоєвропейських народів, а також певного
виду українську версію арійської теорії. Ці теорії ма-
ють підтримку в деяких середовищах інтелігенції,
журналістів, політиків чи науковців; в свою чергу, вони
викликають здивування і недовіру як російських вче-
них, так і представників суспільних наук із західноєв-
ропейських університетів. Теорії та наукові докази,
які багато істориків, соціологів, політологів чи антро-
пологів відкидають з огляду на їх «ненауковий», а ча-
сом навіть зманіпульований характер, на мою думку,
є дуже цікавим матеріалом, який дає змогу зрозумі-
лукаш СМИРСкі618
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (106), 2012
ти сучасні етнічні процеси, що розвиваються у Схід-
ній Європі. Вважаю, що у таких історичних оповідях
не є найважливішим встановити «історичну правду»
чи довести правдивість або фальшивість окремих тез.
Важливим є знайти інтерпретаційний ключ, який
дасть можливість зрозуміти дії цього виду.
В середньовічному літописі «Повість минулих літ»,
складеному монахом Нестором, історія руських зе-
мель починається після великого потопу. Сини Ноя:
Сем, Хам і Яфет розділили між собою усі доступні
землі. Басейни річок Дніпро, Десна і Прип’ять, а отже
простори, які більш- менш покриваються з терито-
рією України, опинилися під владою Яфета [11, s. 17—
18]. Апелювання до біблійного родоводу в цьому мо-
менті не випадкове. Український історик Юрій Кани-
гін пропонує власний погляд на початки України,
стверджуючи, що в Біблії декілька разів появляють-
ся згадки про українців. Перша є вже в «Книзі Бут-
тя», коли йдеться про народ Тувал. Відповідно до цієї
інтерпретації українці походять від Каїна [19, s. 22].
Потомком Каїна в п’ятому поколінні був Ламек, який
народив кількох синів, а серед них Тувал-Каїна. На
182-му році життя у Ламека народився черговий син,
якого він назвав Ной — а той, як вже йшлося, був
батьком Сема, Хама і Яфета. Серед синів Яфета були
Гомер, Магог, Мадай, Яван, Тувал, Мешек і Тірас
(Книга Буття 4.1.—10.5). Канигін серед Яфетових
потомків називає тільки п’ятьох, стверджуючи, що
від Тувала походять галичани — українці. Давня
Україна називалася іменем Тувал або Тірас і означа-
ла «край на півночі», про який згадується у іншому
біблійному тексті «Книги Єзекиїла». Згадуваний іс-
торик водночас доводить, що предки українців висту-
пають у Біблії теж під назвою Магог, яка означає на-
род, обдарований Богом місією боротьби з войовни-
чими азійськими військами Гога [19, s. 23]. Канигін
стверджує, що предки українців були славним Маго-
гем, захисником західнохристиянської цивілізації,
який воював з диким варварським Гогом, що походив
з північних степів. Здається, маємо тут справу з пев-
ним перекрученням біблійного тексту. В «Книзі Єзе-
киїла» читаємо: «Сину чоловічий! Обернись лицем
проти Гога в Магог-землі, проти верховного князя ме-
шехського й тувальського [...]. Ось я проти тебе Гогу»
(Єзекиїл 38.2—3) та «Я пошлю вогонь на Магога і
на безжурних мешканцівi» (Єзекиїл 39.6). А тому,
всупереч тезі Канигіна, який протиставляє Гога і Ма-
гога, з опису в Старому Заповіті виходить, що Гог є
володарем краю Магог; подібно в Апокаліпсисі
св. Івана (20.8) Гог і Магог є союзниками, які вою-
ють проти Церкви.
Як приклад історичного конструктивізму можна
навести іншу історичну концепцію, яка трактує Укра-
їну як колиску індоєвропейських народів. Відповід-
но до неї, понад 3 тис. років перед Христом над Дні-
пром знаходилася прабатьківщина індоєвропейців.
Українці були першим народом, який розмовляв мо-
вою санскриту, а тому українська мова є найстар-
шою мовою у світі. На думку Льва Силенка, твор-
ця українського неоязичества, українці зробили ве-
ликий вклад у світову цивілізацію, даючи їй ведичні
книги, які пізніше стали святими текстами індуїзму
в Індії. Звернімо увагу, що провідна думка зв’язку
національних культур із санскритом стосується не
тільки сучасної візії української культури. У цьому
місці варто пригадати ідею з ХІХ ст. литовського
містика і філософа Відунаса про спільне коріння ли-
товської культури і санскриту. В 90-х рр. ХХ ст.
вона знову стала популярною в деяких колах литов-
ських ідеологів. Сучасні неоязичники у Литві, поді-
бно як і в Україні, висловлюють тези про подібність
текстів народних пісень з ведичними гімнами.
На українське походження ведичної культури та-
кож звертає увагу Галина Лозко, важлива постать су-
часного українського неоязичництва. Вона разом з ін-
шими є редактором неоязичницького часопису «Сва-
рог» та жрицею (волхвинею) української віри. Лозко
вважає, що батьківщиною арійських племен були ба-
сейни річок Дніпра і Дністра. З цього погляду, на її
думку, дуже правдоподібно, що ведичні гімни могли
укладати родоначальники сучасних українців, тому ве-
дичні формули мають велике значення для реконструк-
ції українських вірувань. «Спільні дослідження вчених
різних галузей науки переконливо доводять, що світ
рослин і тварин, відображений у ведах, — то наша
українська флора і фауна (степова зона від Карпат до
Дону): дуб, верба, береза, бук, ведмідь, вовк, рись, оса,
бджола та інші. Усе це ще раз підтверджує походжен-
ня ведичної культури власне з території України» [13,
s. 57]. ведичне походження української культури віді-
грає значну роль в конструюванні сучасної візії етніч-
ної української культури, пов’язаної майже генетично
з екологією і космічною енергією. Лозко конструює
модель «правдивого» українця, який повинен дбати про
619історичний конструктивізм в Україні в контексті дискурсу етнічності
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (106), 2012
своє тіло: купатися, носити свіжу сорочку — для того,
щоб його душа і тіло були чистими. Завдяки чистості,
любові до життя і природи, відкритості до природи
люди отримують спокій духу. «Людина повинна жити
синхронно з вібраціями космосу як ритмічний організм
(…). Ту мудрість одвічно знали наші предки, ціле жит-
тя яких було гармонізоване з космічними циклами при-
роди. Метою усіх свят, пристосованих до річних фаз
небесних тіл, було єднання тіла і душі людини з Божи-
ми, космічними ритмами природи» [13, s. 56].
Цей специфічний ґатунок оповіді, що вказує на не-
розривний зв’язок природи, космічної енергії і надзви-
чайність національного характеру даного етносу харак-
теризує більшість неоязичницьких угрупувань, зре-
штою, не тільки у східній Європі. Дуже часто в
неоязичницькій ідеології провідною виступає думка про
рівновагу, гармонію між життям окремої людини і
Природою-Матір’ю. Неоязичники шукають нової —
відмінної від християнської — духовності, яка базу-
ється на «позитивній» моральності, а не на списку за-
повідей, «нав’язаних» християнськими церквами. Така
язичницька етика повинна сприяти повному розвитку
єдності людини з оточуючим світом, коли людина була
частиною Природи, беручи участь в неперервному ци-
клі народження і смерті — так, як це було в ідеалізо-
ваній епосі перед впровадженням християнства.
Українські неоязичники свою віру вкладають в ет-
нічний контекст. Навіть прямо говорять про язични-
цтво як етнічну релігію, а кінець ХХ ст. трактують
як час повернення націй до своїх етнічних коренів,
що викликано філософією і теологією універсальних
релігійних систем, звичайно поєднаних «чужою» дер-
жавною чи національною домінацією над етнічними
суспільствами. «Етнічне відродження» язичницьких
релігій вони трактують як об’єктивний історичний
процес, який можливий через відкинення християн-
ської ідеології і пов’язаного з тим піднесення влас-
них цінностей етнічних суспільств та шанування прав
природи й екології.
Найбільш відомим неоязичницьким угрупованням
в Україні, напевно, є Рідна Українська Національна
віра (РУНвіра), яка виникла в 60-х рр. ХХ ст. у
середовищі українських мігрантів у США. Її засно-
вник Лев Силенко є автором книги «Мага Віра» (Мо-
гутня Віра), в якій він представив основи релігійно-
філософського язичництва, а також «нову», власну
інтерпретацію історії України. До 90-х рр. ХХ ст.
РУНвіра відігравала значення передовсім в україн-
ських еміграційних середовищах США і Канади, ма-
ючи невеликий відголос у Радянській Україні.
Регіональні відділи РУНвіри, які називалися ста-
ниці, з’явилися в Києві в 1990 році. Головним стриж-
нем історичних розмірковувань Силенка є апофеоз
дохристиянської історії України. В його висновках по-
являється навіть твердження, що Україна є колискою
людської цивілізації. Старожитні віки були часом най-
більшої розкоші державних союзів на просторах Укра-
їни. До найбільших військових досягнень предків су-
часних українців він відносить походи слов’ян, які про-
живали в басейні Дніпра, проти візантійських
імператорів. Також пізніші військові походи київських
князів на південь Європи він характеризує як час най-
більших тріумфів давніх українців. Ці досягнення: пе-
ремоги і військова експансія були можливі завдяки
язичницькому світосприйняттю. Язичницька Украї-
на показується як старожитня, незалежна держава, а
про її розкіш мала свідчити рідна культура, не зіпсу-
та згубними християнськими впливами. Оплотом міс-
цевої релігії була віра в єдиного Бога, якого по-різному
відчували окремі народи. Богом українців був Даж-
бог, бог достатку і сонця.
Лозко подібно підкреслює етнічний аспект язич-
ницької релігії. Вона прямо стверджує, що релігії ді-
ляться на світові та етнічні. Світові релігії виникають
штучно, як справа якогось пророка або «учителя»,
який починає проголошувати свою науку і представ-
ляє власне розуміння Бога. В свою чергу, початки ет-
нічних релігій характеризуються спонтанністю і сти-
хійністю. Етнічні релігії виникають в «натуральний
спосіб в межах одного етносу і на його етнічному про-
сторі, поза який не виходять» [13, s. 8].
Мотив фольклору чи також «народної» культу-
ри — це улюблений предмет роздумів не тільки осіб,
пов’язаних з неоязичницькими угрупованнями. Він
з’являється також в контексті побудови нової візії
української національної культури. Деякі українські
гуманісти, що пов’язані з національним середовищем,
конструюють сильно ідеологізований образ україн-
ця — доброго землероба. Вони доводять, що оброб-
ляння землі походить з просторів сучасної України, а
«винахідниками» рільництва були родоначальники
українців. Виникнення землеробства пов’язують з ар-
хеологічною трипільською культурою, яка походить з
перелому епохи неоліту та енеоліту, тобто між V і
лукаш СМИРСкі620
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (106), 2012
III тис. до Христа. Трипільську ґенезу української на-
ції спопуляризував у середині ХХ ст. археолог Віктор
Петров, а одним з аспектів, які його схилили до твер-
дження про трипільське походження українців, було
відкриття в цій культурі землеробського посуду. Дея-
кі українські дослідники навіть стверджують, що була
«ранньоукраїнська» цивілізація, а її вершинним досяг-
ненням стало виникнення держави Аррата, яка займа-
ла значні простори сучасної України. Зрештою, куль-
тура Аррати мала бути першою цивілізацією після по-
топу, яка дала світу «сучасні» техніки обробітку землі
ще в часи перед цивілізаціями Єгипту і Шумеру [19,
s. 26]. Вілсон подає погляди Силенка, Канигіна, Тка-
чука, за якими трипільці перші в історії людства при-
ручили коня, виготовили мідяні землеробські знаряд-
дя, а також почали використовувати тяглову силу во-
лів. Трипільці навіть були першими експортерами
збіжжя до стародавнього Єгипту. Цей напрямок роз-
мірковувань знову можемо поєднати із стародавньою
арійською генеалогією української нації. Такого роду
тези повинні підтвердити міждисциплінарні наукові
дослідження: археологічні або лінгвістичні. Отже, арії,
тобто стародавні українці, відповідно до такої візії, по-
винні бути хліборобами або орачами. Канигін і Ткачук
провели етимологічний довід слова «орач». На їх дум-
ку, корінь того слова походить від українського боже-
ства Ора, а визначення орії чи арії означають старо-
давніх аріїв в українській мові. Арії в своїй подорожі
величезними просторами Європи і Азії на кінець осе-
лилися на теренах сучасної України, а їх держава Орі-
ана мала нібито становити центр цілого стародавньо-
го світу [19, s. 24—25].
Пишучи про ідеологічний образ українця — до-
брого хлібороба, на думку приходить поширений по-
точний погляд на Україну як землеробську потугу, яка
могла би нагодувати цілий світ. Достатньо пригада-
ти романтичну візію безкраїх родючих чорноземів або
також телевізійні передачі з Радянської України, в
яких бачили сотні комбайнів на фоні урожаю збіж-
жя. Зрештою, Україна становила важливу ланку в
сільському господарстві Радянського Союзу. Тому
українці гордяться певного роду пафосом обробітку
землі і, навіть місією ділення своїми «землеробськи-
ми» знаннями з іншими народами. В ідеологічному
дискурсі навіть українські емігранти в Північній Аме-
риці та Австралії представляються як такі, хто завдя-
ки інтуїтивному і «ґенетичному» зв’язку із землею
поселилися на найродючіших ґрунтах. Обробіток
землі повинен був сформувати багато рис, які вважа-
ються національними: терпеливість, витривалість,
працьовитість, а також лагідна, дещо меланхолійна
вдача. Нарешті, можливо також завдяки «міфу до-
брого хлібороба» можемо повернутися до біблійного
родоводу. Як уже згадувалося, в одній із концепцій
українці походять від Каїна, вбивці свого брата. Тому
розміщення злочинця в міфічній ґенезі нації може по-
родити сумніви, чому родоначальник українців є не-
гативним героєм біблійної історії. Можливо, відпо-
відь є, власне, в Старому Завіті: звичайно, Каїн
отримав від Бога знак і дав початок цілому роду, але,
до того ж, на відміну від свого брата пастуха, був хлі-
боробом. Отже, на початку історії був хлібороб.
Представлені наукові теорії найчастіше трактують
не надто поважно, як псевдотеорії, що не мають за-
безпечення у «достовірних» історичних джерелах,
або як прояви національної мегаломанії, які в кінце-
вому висліді можуть стати базою так званих націо-
налістичних позицій. У випадку України, подібно до
інших частин східної Європи, маємо справу з явища-
ми, які через творення символічної сфери, пов’язаної
з визначеним історичним минулим, вписуються в ка-
тегорію «винайденої традиції». Вона появляється в
той час, коли дотеперішні форми функціонування сус-
пільства, структура влади та пов’язані з ними тради-
ції перестали справджуватися у сучасній реальності
і їх потрібно було замінити новими [10]. Часом ці
«нові традиції» виникають на ґрунті старих релігій,
фольклору чи також добре знаних символів. Проте
змінюються їх значення. Для потреб ідеології давні
пісні та звичаї модифікуються і пристосовуються до
нових потреб. Вони також стають корелятами наці-
ональних культур, причому істотними є емоції та су-
перечки, які вони збуджують сьогодні.
Подібно виглядає питання «винайденої історії».
Неістотна тут так звана історична правда, а сим-
волічне і політичне звучання такого роду конструк-
ції. Творці національних ідеологій найчастіше му-
сять самі створити історичне минуле, на яке могли
би покликатися. Така історія буває наполовину фік-
тивною, а часто і повністю вигаданою. Також не
випадкове покликання на так звані народні культу-
ри і фольклор, адже в поточних міркуваннях влас-
не в них шукається історичної неперервності та збе-
реження місцевих традицій.
621історичний конструктивізм в Україні в контексті дискурсу етнічності
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (106), 2012
Проте не можна трактувати «винайдену історію»
в категорії правди чи фальшу, а як певну конвенцію
мовлення про минуле. Важливішу роль тут відіграє
історична оповідь, спосіб представлення національ-
ної історії та її конструювання, ніж реальна подія.
Гобсбаум звертає увагу на те, що «традиції», які
справляють враження старих або також приписують
собі давнє походження, фактично формувалися сьо-
годні або сьогодні були вигадані і поширені з допо-
могою сучасних технік комунікації [10]. Проте ви-
найдена історія: біблійні родоводи, апеляція до ста-
родавніх часів у контексті етнічної історії не є
науковим надуживанням, проявом мегаломанії і ви-
кривленням науки — хоча, очевидно, можна на неї
дивитися і з такої перспективи; вона є чимось зна-
чно важливішим. Вона стає вимогою визначеної іс-
торичної та політичної ситуації. Віддаймо, на кінець,
голос Бенедиктові Андерсену: «Приписування собі
довгої історії було за певних історичних обставин не-
минучим наслідком «новизни» [1, s. 12]. Як бачимо,
не відноситься це тільки до минулого.
1. anderson B. Wspólnoty wyobrażone / B. Anderson. —
Kraków, 1997.
2. andruchowycz J. Ostatnie terytorium / J. Andrucho-
wycz. — Wołowiec, 2002.
3. Billig M. Banalny nacjonalizm / M. Billig. — Kraków,
2008.
4. Brubaker R. Nacjonalizm inaczej. Struktura narodowa i
kwestie narodowe w nowej Europie / R. Brubaker. —
Warszawa ; Kraków, 1998.
5. Gadamer H.G. Dziedzictwo Europy / H.G. Gadamer. —
Warszawa, 1992.
6. Gellner E. Narody i nacjonalizm / E. Gellner. — War-
szawa, 1991.
7. Edensor T. Tożsamość narodowa, kultura popularna i życie
codzienne / T. Edensor. — Kraków, 2004.
8. Ethnicity / ed. J. Hutchinson, A.D. Smith. — Oxford ;
New York, 1996.
9. Fenton S. Etniczność / S. Fenton. — Warszawa, 2007.
10. Hobsbawm E.J. Wprowadzenie. Wynajdywanie trady-
cji / E.J. Hobsbawm // Tradycja wynaleziona /
red. Hobsbawm E, Ranger T. — Cambridge, 2008.
11. Kroniki staroruskie / red. F. Sielicki. — Warszawa,
1987.
12. lawrence P. Nacjonalizm. Historia i teoria / P. Lawren-
ce. — Warszawa, 2007.
13. Łozko H. Rodzima wiara ukraińska / H. Łozko. —
Wrocław, 1997.
14. Pawluczuk W. Ukraina. Polityka i mistyka / W. Pawlu-
czuk. — Kraków, 1998.
15. Pismo Święte Starego i Nowego Testamentu. Biblia
Tysiąclecia. — Poznań ; Warszawa, 1984.
16. Renan E. Qu’est-ce qu’une nation? / E. Renan. —
Paris, 1934.
17. Smith a.D. National Identity / A.D. Smith. — New
York, 1991.
18. Szynkiewicz S. Konflikt tożsamości, tożsamość w konflik-
cie / S. Szynkiewicz // Konflikty etniczne. Źródła —
typy — sposoby rozstrzygania / red. I. Kabzińska-Sta-
warz, S. Szynkiewicz. — Warszawa, 1995.
19. Wilson a. Ukraińcy / A. Wilson. — Warszawa, 2002.
20. Znaniecki F. Współczesne narody. Socjologiczne studium
ewolucji narodów / F. Znaniecki // Współczesne naro-
dy. — Warszawa, 1990.
lukasz Smirski
ON HISTORICAL CONSTRUCTIVISM
CONTEXTUATED BY ETHNICAL
DISCOURSE IN UKRAINE
In the article have been considered several aspects of problems
connected with historio-political constructivism in Ukraine; at-
tention has been paid to formation of differential rituals of the
Ukrainian state after proclamation of independence at 1991.
The author especially concentrates his study on views and ideas
that had been or still are popular, but functioned as if «in the
second level of circulation» of Ukrainian political discourse.
Here have belonged whichever Biblical genealogies and his-
torical reconstructions as well as suggestions that the territory of
contemporary Ukraine had been a cradle of civilization, his-
torically situated in the centre of the world.
Keywords: Ukraine, cradle of civilization, ploughman, Chris-
tianity, Paganism
лукаш Смирски
ИСТОРИЧЕСКИЙ КОНСТРУКТИВИЗМ
В УКРАИНЕ В КОНТЕКСТЕ
ДИСКУРСА ЭТНИЧНОСТИ
В статье рассматривается несколько аспектов проблемати-
ки, связанной с историко-политическим конструктивизмом
в Украине; обращаю внимание на образовании различных
обрядов украинского государства после провозглашения
независимости в 1991 году. Особенно сконцентрируюсь на
тех взглядах и идеях, которые были или есть популярными,
но функционировали как бы в «другом обиходе» украин-
ского исторического дискурса. Имею в виду всяческие би-
блейские генеалогии и исторические построения, утверж-
дения, что территория современной Украины является ко-
лыбелью цивилизации, исторически расположенной в са-
мом центре мира.
Ключевые слова: Украина, колыбель цивилизации, па-
харь, христианство, язычество.
|