Професійний трикотаж в Галичині кінця ХІХ — першої третини ХХ століття: тенденції розвитку, осередки, асортимент, художні особливості
У статті розглянуті особливості розвитку професійного трикотажу в Галичині кінця ХІХ — першої третини ХХ ст. Визначені основні тенденції, охарактеризовані осередки виробництва, проаналізований трикотажний асортимент та його художньо-стильові особливості. Зазначено, що на західноукраїнських земля...
Gespeichert in:
| Datum: | 2013 |
|---|---|
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainian |
| Veröffentlicht: |
Інститут народознавства НАН України
2013
|
| Schriftenreihe: | Народознавчі зошити |
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94929 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Професійний трикотаж в Галичині кінця ХІХ — першої третини ХХ століття: тенденції розвитку, осередки, асортимент, художні особливості / О. Козакевич // Народознавчі зошити. — 2013. — № 2 (110). — С. 289-305. — Бібліогр.: 101 назв. — укp. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-94929 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-949292016-02-13T03:02:34Z Професійний трикотаж в Галичині кінця ХІХ — першої третини ХХ століття: тенденції розвитку, осередки, асортимент, художні особливості Козакевич, О. Статті У статті розглянуті особливості розвитку професійного трикотажу в Галичині кінця ХІХ — першої третини ХХ ст. Визначені основні тенденції, охарактеризовані осередки виробництва, проаналізований трикотажний асортимент та його художньо-стильові особливості. Зазначено, що на західноукраїнських землях трикотажне виробництво еволюціонувало у контексті європейських впливів, підпорядковуючись, водночас, місцевим ознакам. Якість виготовлення, типологічне розмаїття та естетичне вирішення у декоруванні виробів засвідчує високий рівень професійного трикотажу в Галичині кінця ХІХ — першої третини ХХ ст. In the article have been considered some peculiarities in the development of Galician professional hosiery at the late XIX and the first third part XX cc. General tendencies have been defined with characteristics of productive centres and analysis of hosiery assortment and its art-stylistic features. The evolvement of hosiery industry along the Western Ukrainian territories has been marked in the contents of European impacts and interrelations with regional trraditions. Quality of production, typological structure and aesthetical finishing in décor of artifacts has proven quite high level of professional hosiery in Galicia at the late XIX and the first third part XX cc. В статье рассмотрены особенности развития профессионального трикотажа в Галичине конца ХIХ — первой трети ХХ вв. Обозначены основные тенденции, дана характеристика центров производства, проанализированы трикотажный ассортимент и его художественно-стилистические особенности. Отмечено, что на западноукраинских землях трикотажное производство эволюционировало в контексте европейских влияний, вo взаимосвязи с региональными особенностями. Качество изготовления, типологическая структура и эстетическое решение в декорировании изделий свидетельствует о высоком уровне профессионального трикотажа в Галичине конца ХIХ — первой трети ХХ вв. 2013 Article Професійний трикотаж в Галичині кінця ХІХ — першої третини ХХ століття: тенденції розвитку, осередки, асортимент, художні особливості / О. Козакевич // Народознавчі зошити. — 2013. — № 2 (110). — С. 289-305. — Бібліогр.: 101 назв. — укp. 1028-5091 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94929 uk Народознавчі зошити Інститут народознавства НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Статті Статті |
| spellingShingle |
Статті Статті Козакевич, О. Професійний трикотаж в Галичині кінця ХІХ — першої третини ХХ століття: тенденції розвитку, осередки, асортимент, художні особливості Народознавчі зошити |
| description |
У статті розглянуті особливості розвитку професійного трикотажу в Галичині кінця ХІХ — першої третини ХХ ст.
Визначені основні тенденції, охарактеризовані осередки виробництва, проаналізований трикотажний асортимент та
його художньо-стильові особливості. Зазначено, що на західноукраїнських землях трикотажне виробництво еволюціонувало у контексті європейських впливів, підпорядковуючись, водночас, місцевим ознакам. Якість виготовлення,
типологічне розмаїття та естетичне вирішення у декоруванні виробів засвідчує високий рівень професійного трикотажу в Галичині кінця ХІХ — першої третини ХХ ст. |
| format |
Article |
| author |
Козакевич, О. |
| author_facet |
Козакевич, О. |
| author_sort |
Козакевич, О. |
| title |
Професійний трикотаж в Галичині кінця ХІХ — першої третини ХХ століття: тенденції розвитку, осередки, асортимент, художні особливості |
| title_short |
Професійний трикотаж в Галичині кінця ХІХ — першої третини ХХ століття: тенденції розвитку, осередки, асортимент, художні особливості |
| title_full |
Професійний трикотаж в Галичині кінця ХІХ — першої третини ХХ століття: тенденції розвитку, осередки, асортимент, художні особливості |
| title_fullStr |
Професійний трикотаж в Галичині кінця ХІХ — першої третини ХХ століття: тенденції розвитку, осередки, асортимент, художні особливості |
| title_full_unstemmed |
Професійний трикотаж в Галичині кінця ХІХ — першої третини ХХ століття: тенденції розвитку, осередки, асортимент, художні особливості |
| title_sort |
професійний трикотаж в галичині кінця хіх — першої третини хх століття: тенденції розвитку, осередки, асортимент, художні особливості |
| publisher |
Інститут народознавства НАН України |
| publishDate |
2013 |
| topic_facet |
Статті |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94929 |
| citation_txt |
Професійний трикотаж в Галичині кінця ХІХ — першої третини ХХ століття: тенденції розвитку, осередки, асортимент, художні особливості / О. Козакевич // Народознавчі зошити. — 2013. — № 2 (110). — С. 289-305. — Бібліогр.: 101 назв. — укp. |
| series |
Народознавчі зошити |
| work_keys_str_mv |
AT kozakevičo profesíjnijtrikotažvgaličiníkíncâhíhperšoítretinihhstolíttâtendencíírozvitkuoseredkiasortimenthudožníosoblivostí |
| first_indexed |
2025-07-07T01:34:48Z |
| last_indexed |
2025-07-07T01:34:48Z |
| _version_ |
1836950059090968576 |
| fulltext |
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (110), 2013
Професійний трикотаж — нова та мало вивче-
на галузь українського текстилю кінця ХІХ —
першої третини ХХ ст. Це зумовлено низкою чин-
ників: низький рівень фахової освіти та промислово-
го виробництва, в Галичині зокрема, перевага
імпортного трикотажного асортименту, багатовіко-
ва традиція у виготовленні народної ноші тощо.
В українській мистецтвознавчій літературі науко-
ві розвідки стосовно зазначеної тематики та періоду
фактично відсутні. Окремі практичні поради щодо
виготовлення в’язаних виробів та ілюстровані комен-
тарі містилися головно у друкованих періодичних ви-
даннях для жінок («Перший Вінок», «Плющ»
(«Błuszcz»), «Практична пані» («Praktyczna Pani»),
«Нова Хата» та ін.). Поодинокою працею про три-
котаж в Галичині першої третини ХХ ст. є книга
Степаниди Грицай, написана у міжвоєнний період.
Авторка фахово подала техніки в’язання та зразки
переплетень, зокрема українську термінологію,
оскільки безпосередньо виготовляла трикотаж та
провадила навчання [50]. Більшість видань про про-
фесійний трикотаж вийшли вже в другій пол. ХХ ст.,
розкриваючи головно технологічні аспекти виготов-
лення в’язаного асортименту в контексті розвитку
текстильної промисловості УРСР. Окремі публіка-
ції — питання підготовки спеціалістів з трикотажу
та використання художньої традиції оздоблення на-
родних виробів як наочного матеріалу (О. Головня,
І. Грицюк). Автор цієї статті провела низку науко-
вих розвідок стосовно осередків професійного три-
котажу в Галичині кінця ХІХ — першої третини
ХХ ст. [63; 64; 67; 68; 69; 70; 71; 72].
актуальність статті — охарактеризувати
тенденції розвитку професійного трикотажу в Гали-
чині зазначеного періоду, визначити роль та місце у
контексті європейського і місцевого текстильного
виробництва, акцентуючи увагу на асортименті і
художньо-стильових особливостях в’язаних виробів.
Основною джерельною базою для написання стат-
ті послугували архівні матеріали Центрального дер-
жавного історичного архіву України у Львові (далі —
ЦДІАУЛ), Державного архіву Івано-Франківської
області (далі — ДАІФО), Державний архів Во-
линської області (далі — ДАВО), Державний ар-
хів Тернопільської області (далі — ДАТО), Дер-
жавний архів Чернівецької області (далі — ДАЧО)
та низка періодичних видань.
Витоки застосування фахових навичок у створен-
ні трикотажу сягають часів цехового ремесла. На
Олена КОЗАКЕВИЧ
ПРОФЕСІЙНИЙ ТРИКОТАЖ
В ГАЛИЧИНІ КІНЦЯ ХІХ —
ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТТЯ:
ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ,
ОСЕРЕДКИ, АСОРТИМЕНТ,
ХУДОЖНІ ОСОБЛИВОСТІ
У статті розглянуті особливості розвитку професійного три-
котажу в Галичині кінця ХІХ — першої третини ХХ ст.
Визначені основні тенденції, охарактеризовані осередки ви-
робництва, проаналізований трикотажний асортимент та
його художньо-стильові особливості. Зазначено, що на за-
хідноукраїнських землях трикотажне виробництво еволюці-
онувало у контексті європейських впливів, підпорядковую-
чись, водночас, місцевим ознакам. Якість виготовлення,
типологічне розмаїття та естетичне вирішення у декоруван-
ні виробів засвідчує високий рівень професійного трикота-
жу в Галичині кінця ХІХ — першої третини ХХ ст.
Ключові слова: трикотаж, професійний, мистецький,
освіта, майстерні, асортимент, виставки, орнамент, декор.
© О. КОЗАКЕВИЧ, 2013
Олена кОЗакЕвИЧ290
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (110), 2013
українських землях в’язані вироби виготовляли у
«збірних» цехах шапкарів, рукавичників, позумент-
ників, де поєднували кілька видів ремесел: окремі
в’язàльні з’явилися лише наприкінці ХVІІІ —
поч. ХІХ ст. У ХVІ ст. для здобуття права на апро-
бацію виробу («штуку») учень мав вивчати чотири
роки досвід чужоземних ремісників, тож українські
майстри запозичували, а то й копіювали вироби су-
сідніх країн 1. Серед асортименту — в’язані панчо-
хи, берети, маґерки, шарфи, гамаші [92; 93; 62].
1 Навчання ремісників із західноукраїнських земель відпо-
відало вишколу європейського зразка. Наприклад, бри-
Тривалий час трикотажні вироби були пріорите-
том представників багатих прошарків суспільства,
одяг яких відповідав модним європейським тенден-
ціям. Здебільшого це були речі, імпортовані з країн
Західної Європи [66; 65], про що свідчать інвен-
тарні описи майна купців, міщан та шляхти, перелік
товарів, цінники тощо [94]. Польська дослідниця
І. Турнау датує появу ремісників-в’язальників на те-
риторії України, а також сусідніх польських, сло-
вацьких, угорських та російських земель кінцем
XVІІ — поч. ХІХ століття [99]. На західноукра-
їнських теренах цього періоду відомими осередками
з виготовлення в’язаних панчіх стали Хирів, Броди,
Дукля [23; 64]. Очевидно, ці вироби були хорошої
якості, оскільки призначалися на продаж в інші кра-
їни [99]. У цей період в’язані речі поширювалися і
в українському традиційному вбранні, головно через
мандрівних ремісників-партачів, які «плели» селя-
нам рукавиці і панчохи [73]. Окрім того трикотаж-
ні речі місцевого виробництва та привізні могли при-
дбати під час ярмарків.
Від кінця ХVІІІ ст. в’язану продукцію виробля-
ли на панчішних мануфактурах, які розвинулися на
базі суконних та фільцових, де була власна сиро-
винна база: виготовляли фуфайки, панталони, ков-
паки, рукавиці 2. Переважно таке виробництво зна-
танські в’язальники три роки працювали підмайстрами,
три роки мандрували за кордоном. Після шести років
на здобуття статусу майстра учень мав вив’язати килим
8 х 12 кроків (одиниця виміру. — О. к.), сорочку або ка-
мізоль з льону та пару льняного взуття упродовж 13 тиж-
нів [93, p. 39]. Львівський адепт-шапкар зобов’язаний
був володіти кількома ремеслами та знатися на специфіці
різних матеріалів — хутра, шкіри, вовняних тканин та
пряжі й володіти розмаїтими способами оздоблення гото-
вих виробів. До обов’язкового асортименту так званих ек-
заменаційних речей входили: головний убір «півгусарка»,
«ґулка» з бобрового хутра, шапка священнослужителя з
віялоподібним оздобленням і селянська («хлопська»).
Денна норма: п’ять шапок з вовни вищого ґатунку або
шість коротких, сім «фелдрових», вісім «міткових» (ба-
вовняних) з грубої вовни чи один італійський капелюх,
12 «ґулек», шість пар шкарпеток або три пари «шулдзял»
(гамаші) жіночих чи чоловічих. Окрім капелюхів та шар-
фів вив’язували панчохи і берети [92, s. 90, 92].
2 Початково панчішні вироби створювалися не в’язальною
(трикотажною) технікою, а з «кайстрового» (кастрового,
повстяного) сукна. За технологією кайстрово-панчішне
виробництво було подібне до сукняного: півфабрикат
панчохи виготовляли у вигляді вузької смужки. Між
Іл. 1. Фрагмент реклами Першого Галицького підприєм-
ства домашніх панчішкових робіт на плоских машинах для
в’язання «Лібаль і Ска» (опубліковано: Діло, 1908)
Іл. 2. Печатка фабрики трикотажних машин у Відні Карла
Фрідра Поппе, 1917 р. (джерело: ЦДІАУЛ. — Ф. 165. —
Оп. 9. — Спр. 340). Публікується вперше
291Професійний трикотаж в Галичині кінця ХіХ — першої третини ХХ століття: тенденції розвитку…
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (110), 2013
ходилося в центрально-східній частині України: Ка-
теринославщин і , Черн і г і вщин і , Волин і ,
Полтавщині, Путивльщині, Ряшкові, Харкові, на
Поділлі (м. Ямпіль). До кінця ХІХ ст. виробни-
цтво там занепало.
Незважаючи на поодинокі осередки виготовлен-
ня в’язаних виробів, до кінця ХІХ ст. на українських
теренах все ж таки переважав імпортний товар.
В’язання спицями та гачком, макраме, філе, фриво-
літе, плетіння мережива були популярними видами
жіночого рукоділля, дієву роль у розвитку та пропа-
гуванні якого відіграли виставки кін. ХІХ — пер-
шої третини ХХ століття. Саме під час огляду екс-
понатів тисячі відвідувачів з різних куточків україн-
ських земель та сусідніх країн мали можливість
ознайомитися з витворами як місцевих, так і запро-
шених майстрів. Властиво, на таких експозиціях від-
бувався «взаємообмін»: у професійних речах вико-
ристовувалися традиційні мотиви, і навпаки — у на-
родних виробах з’являлися нові техніки
виготовлення та способи оздоблення.
В’язані експонати переважно репрезентували у
двох виставкових відділах: промисловому (жіноче
рукоділля) й етнографічному (народне вбрання, до-
машній промисел). У промисловому відділі було
представлено роботи «модного» напрямку: вбрання
(панчохи, хустини, шапки), предмети інтер’єру (пле-
ди, подушки, фіранки, серветки), вив’язане гачком
оздоблення до світського одягу та церковних тка-
нин. Виконавцями були вчителі й учениці початко-
вих та фахових шкіл, ґімназій, членкині жіночих то-
вариств, приватні особи [101]. Багато в’язаних екс-
понатів привернули увагу і фахівців, і пересічних
відвідувачів, а їх авторів було відзначено диплома-
ми, медалями та грошовими винагородами за якісне
(«філігранне») виконання. Наприкінці ХІХ — на
поч. ХХ ст. попит на такі речі посприяв розвитку
спеціальної освіти, створенню осередків та відкрит-
тю вузькофахових майстерень, пропагуванню
процесом ткання та апретурою відбувалася додаткова
операція —шиття панчохи та розтягування її на копилі.
Такі панчохи були теплими, тривкими у носінні, недоро-
гими, тому користувалися попитом і в незаможних верств
населення. Лише з поширенням трикотажних машин ці
панчохи замінили в’язаними (за: Дерев’янкін Т. Ману-
фактура на Україні в кінці ХVІІІ — першій половині
ХІХ ст. Текстильне виробництво. — К. : АН УРСР,
1960. — С. 33).
в’язаних виробів у контексті українського промислу
й народного мистецтва, що, власне, і лягло в основу
професійного трикотажу.
Типологія та художньо-стильові особливості про-
фесійних трикотажних виробів в Галичині наприкін-
ці ХІХ — у першій третині ХХ ст. формувалися го-
ловно під впливом модних європейських тенденцій.
Відкриття Будинків Мод у Європі, творчість про-
фесійних модельєрів, активна роль жінки у суспіль-
ному житті, новаторство та винаходи у галузі тек-
стилю посприяли створенню нових тканин та одяго-
вого асортименту. У костюмі співіснують два
основних напрями — елегантний та спортивно-
відпочинковий: у першому переважає декоративність
(салонна мода), у другому — функціональність [61;
Іл. 3. Фрагмент трикотажного переплетення, в’язаного
спицями. Фактурна «шахівниця» з лицевих та виворітних
петель (опубліковано: Nowe Mody, 1912)
Іл. 4. Фрагмент переплетення для шалика; в’язання спиця-
ми: поєднання щільного фактурного («ялинка») та ажур-
ного переплетень (опубліковано: Nowe Mody, 1913)
Олена кОЗакЕвИЧ292
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (110), 2013
56; 90]. Саме у цей період входять у побут та ко-
ристуються попитом речі, виготовлені спицями, гач-
ком, а також на спеціальному в’язальному обладнан-
ні — трикотажний одяг, який сьогодні є невід’ємною
частиною повсякденного гардеробу: «реглан» 3,
«светер» 4, «пуловер» 5, «джемпер» 6, «тріко»,
«гольф» 7, «кальсони» 8 та ін. Наприкінці ХІХ ст.
реформи у жіночому вбранні та діяльність лікарів-
гігієністів вплинули на зміни у натільній білизні 9. У
виготовленні панчішних виробів виробники застосо-
вували нові матеріали, покращували якість, урізно-
манітнюючи візерунки й колористику. Популяриза-
ція спорту та активного відпочинку стала поштов-
хом до спрощення одягових форм, практичності
спідниць зокрема, до появи брюк, різноманітних
в’язаних шарфів, шапок, вовняних рукавиць, що
сприяло поширенню трикотажу. Усі нововведення,
3 Реглан (англ. Raglan) — різновид конструкції рукава,
що становить з плечем одне ціле. Назва походить від
імені англійського генерала Реглана, який втратив руку
під час воєнних дій: для нього й придумали цей тип крою
у сер. ХІХ ст.
4 Светер (англ. Sweater, sweat — пітніти) — наприкін-
ці ХІХ ст. це трикотажна вовняна сорочка, яку носили
спортсмени для підсилення потовиділення. У ХХ ст. С. —
трикотажний плечовий одяг із рукавами та високим
коміром-стійкою, загорнутим два-три рази. Виготовля-
ють С. різних довжин, з різноманітного складу пряжі, для
різних потреб. Невід’ємна частина модного одягу.
5 Пуловер (англ. Рull-over — одягати поверх чогось) —
трикотажний плечовий одяг без коміра і застібки, який
щільно облягає фігуру; виготовляють з трикотажу чи
вовни вручну або на спеціальному обладнанні. Наприкін-
ці ХІХ — в першій третині ХХ ст. чоловіки одягали П.
для гри у гольф. У 1920-ті рр. Коко Шанель популяри-
зувала П. як складову жіночого одягу.
6 Джемпер (англ. Jumper — скакати) — верхній плечовий
одяг без застібки, в’язаний спицями, гачком або виготов-
лений з трикотажного полотна; первинне призначення Д.
для занять спортом. Ще має назви светр, пуловер, поло.
7 Гольф — комір-стійка у трикотажних виробах, які одя-
гаються через голову: буває подвійний або загортається
декілька разів; трикотажний виріб, який щільно облягає
фігуру. Те саме, що й комір-гольф.
8 кальсони (італ. Сalzoni) — чоловічі нижні брюки, спідня
білизна, підштаники у комплекті з натільною сорочкою.
Особливо популярні з поширенням вовняної білизни сис-
теми д-ра Єґера. Теплі к. виготовляли з бавовняного або
вовняного трикотажу ворсом всередину, легкі — з тон-
кого бавовняного трикотажу. З розвитком трикотажної
промисловості в Україні к. стали невід’ємною частиною
чоловічої спідньої білизни, носять донині.
9 У 1880 р. лікар Ґустав Єґер (Jager) запропонував овечу
вовну для виготовлення трикотажного білизняного асор-
тименту, Леман (leman) вніс пропозицію щодо застосу-
вання бавовни [56, с. 21].
Іл. 5. Фрагмент переплетення «ластик» для виготовлення
штанців для немовляти, в’язання спицями (опубліковано:
Nowe Mody, 1913)
Іл. 6. Фрагмент зразка жіночої блузки, в’язання гачком,
мотиви «зірки (опубліковано: Nowe Mody, 1913)
Іл. 7. Штамп Товариства майстерень ремісничих для єврей-
ської молоді в Перемишлі, 1917 р. (джерело: ЦДІАУЛ. —
Ф. 165. — Оп. 9. — Спр. 340). Публікується вперше
293Професійний трикотаж в Галичині кінця ХіХ — першої третини ХХ століття: тенденції розвитку…
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (110), 2013
які потрапляли на терени Галичини, здебільшого за-
позичували в країнах Європи, де трикотажне вироб-
ництво було на високому технологічно-мистецькому
рівні. На українських теренах майже до 20-х рр.
ХХ ст. споживачами трикотажних виробів головно
були заможні люди, які ретельно стежили за модни-
ми новинками.
Технологічно відстале текстильне виробництво і
перевага кустарного над професійним, відсутність
кваліфікованих кадрів й фахової освіти в Галичині на
зламі ХІХ—ХХ ст. поставили перед владними
структурами складне завдання — підняти на вищий
щабель розвиток місцевого промислу, відродити при-
забуті та популяризувати нові ремесла, а у створен-
ні одягу, трикотажу зокрема, застосовувати мистець-
кий підхід. Першим кроком у реалізації цих завдань
стало введення уроків «жіночого рукоділля» як
обов’язкового предмету навчальної програми у по-
чаткових школах державного та приватного типу кін-
ця ХІХ — поч. ХХ ст. [68; 100; 91; 29]. Мета —
навчити учениць звичних і найпотрібніших у щоден-
ному побуті жіночих робіт, відповідно до власних
потреб та особливостей місцевого життя, а саме: бі-
лого шиття, штопання, латання, перекрою білизни,
в’язання на спицях та гачком, «фантазійних» (твор-
чих) робіт. Дівчата отримували той обсяг необхід-
них теоретичних і практичних знань, який давав змо-
гу створювати різноманітний в’язаний асортимент:
дитячі вироби, панчохи, жакети, чепці, ажурні оздо-
би та ін. Ті, хто планували удосконалити свої нави-
чки, продовжували навчання у фахових навчальних
інституціях [68].
Власне, на зламі ХІХ—ХХ ст. в Україні не було
професійних шкіл та ґімназій, де б викладали ви-
ключно трикотажну справу [97; 34; 30; 31; 32; 33].
Переважно це були освітянські заклади, в яких ви-
вчали жіноче рукоділля, кравецтво й білизнярство,
у навчальні програми яких входило і в’язання. За-
стосування місцевого та закордонного досвіду фахо-
вої освіти уможливило вдосконалювати жіночі руч-
ні роботи, а також теоретично й практично навчити
дівчат з перспективою подальшого викладання у
приватних чи державних установах. Учениці макси-
мально оволодівали основами ручного та машинно-
го трикотажу, застосовуючи їх на практиці. Трико-
тажну освіту здобували в школі панчішного промис-
лу (засн. товариством «Жіноча Праця», Львів);
приватній школі СС. Бенедиктинок (Перемишль);
жіночій промисловій спілці «Труд» (Львів); Семі-
нарії домашнього промислу (засн. «Лігою Допомо-
ги Промислової», Львів); приватній школі Софії
Мазуркової (Львів) [24; 72; 68; 95; 87; 84] та ін.
На початку ХХ ст. професійні навички у виготов-
ленні в’язаних виробів посприяли розвитку місцево-
го «трикотарства». Відкрилися майстерні («робіт-
ні»): вузькофахові (виробництво панчіх, шкарпеток),
універсальні (светри, шапки, гамаші, шалі, панчішні
вироби) та змішані (трикотаж, килимарство, краве-
Іл. 8. Жакет для підлітків, в’язаний спицями (опублікова-
но: Nowe Mody, 1913)
Іл. 9. Штанці для немовляти, в’язані спицями (опублікова-
но: Nowe Mody, 1913)
Олена кОЗакЕвИЧ294
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (110), 2013
цтво) (Іл. 1). Значний обсяг робіт виконували вруч-
ну, що, звичайно, було малоефективним. Для кращо-
го ознайомлення з трикотажним виробництвом
в’язальниці їздили за кордон, де фаховий та техніч-
ний рівень був на значно вищому професійному ща-
блі (Іл. 2). Часто власники майстерень навчали уче-
ниць з метою їх подальшого залучення до свого біз-
несу. В’язані речі продавали часто у власних
магазинах, хоча продукували і «під реалізацію» для
торгівельних товариств [25; 26; 27; 47; 98; 71; 70].
Різноманітний трикотажний асортимент відпові-
дав модним європейським тенденціям першої трети-
ни ХХ ст.: плащі й жакети для прогулянок та ков-
занярства, розмаїті зимові комплекти (шапочки,
шарфи та рукавиці), спортивні панчохи, ґамаші, хус-
тини, шалі, брюки, светри, джемпери, в’язані гач-
ком блузки, комірці, оздоблення тощо. Здебільшо-
го ці вироби були однотонні або у двох кольорах,
орнамент творився технологічною фактурою: «рис»,
«шахівниця», «патентове», «виворітні», «перлове»,
«ялинка», «жерсі», «зигзаг», «ажур» (Іл. 3; Іл. 4;
Іл. 5). Урізноманітнилися силует та крій: притале-
ність досягалась завдяки еластичному переплетен-
ню «ластик», видовжений прямий силует — щіль-
ним переплетенням, пояс по лінії талії створював тра-
пецієвидний силует, рукави — вшивні по лінії
пройми, рукав-«кімоно», горловини, коміри та за-
стібки різної конфігурації завершували цілісність
форми. Значну увагу приділяли декоративним дета-
лям: кокетки, планки-застібки, комірці, манжети,
накладні кишені, хлястики, декоративні ґудзики різ-
них розмірів, навісні петлі, що надавали виробу ори-
гінальності.
На поч. ХХ ст. під впливом стилю модерн осо-
бливим попитом у жіночому костюмі користуються
ажурні вироби, зокрема вив’язані гачком («ірланд-
ське мереживо») та спицями. Переважно це були
невеликі за розмірами речі — комірці, «жабо» 10,
манжети, рукавиці-мітенки, а також оздоблення одя-
гу та предметів інтер’єру (серветки-мільйо, скатер-
тини, подушки, фіранки, покривала) у вигляді вста-
вок, «коронок» та тороків. У колористичному вирі-
шенні мереживного оздоблення переважали світлі,
біло-молочні відтінки, темні здебільшого викорис-
товували в жалобному одязі. Орнаментальне вирі-
шення — ажурні фітоморфні мотиви: стилізовані кві-
ти хризантем, орхідей, ірисів, а також галузки, пе-
люстки і бутони розмаїтих розмірів та конфігурацій
(Іл. 6).
Попит на романтичні та вишукані витвори поспри-
яв розвиткові спеціальних курсів «ірландського ме-
режива», які особливо популяризувалися на теренах
Галичини, зокрема завдяки діяльності «Ліги Про-
мислової допомоги». Очевидно, вироби вирізняли-
ся якісним виконанням та естетичним виглядом,
оскільки стали предметом експорту у Сполучені
Штати Америки на поч. ХХ ст. [72; 28; 46].
Після Першої світової війни у європейській моді
рівночасно з елегантним та вишуканим вбранням по-
10 Жабó — декоративна деталь на платті, блузі у вигля-
ді великого коміра з мережива. Наприкінці ХІХ — на
поч. ХХ ст. популярне виготовлення Ж. гачком у стилі
«ірландське мереживо».
Іл. 10. Учасники трикотажного курсу при роботі, с. Повер-
гів, Комарнянщина. Інструктори — М. Юзик та Р. Гуляй
(опубліковано: Жіноча Доля. — Ч. 8. — 1938)
Іл. 11. Після закінчення трикотажного курсу при читальні
«Скала» в Лисівцях, Тернопільщина, 1930-ті рр. З екс-
позиції музею в Заліщицькому краєзнавчому музеї. Пу-
блікується вперше
295Професійний трикотаж в Галичині кінця ХіХ — першої третини ХХ століття: тенденції розвитку…
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (110), 2013
ширюються інші зручні та практичні форми одягу —
брюки, комбінезони, джемпери, спідниці, жакети
т. ін. [65; 96; 56; 74]. Значною мірою їх пропагува-
ли зірки кіно Ґрета Ґарбо та Марлен Дітріх, які були
взірцем моди та елегантності для всього світу, укра-
їнського жіноцтва зокрема, а також модельєри, се-
ред яких — відома модному бомонду Коко Шанель.
Саме славнозвісна Мадемуазель запропонувала ши-
рокій публіці свої улюблені в’язані светри та карди-
гани 11, стала першою, хто застосував у виробництві
одягу практичний трикотаж-джерсі 12, з якого зазви-
чай виготовляли теплу чоловічу білизну.
Соціокультурні чинники 1920—1930-х рр. вне-
сли корективи у розвиток та становлення української
моди, трикотажу зокрема. Цей період суперечливий
з огляду на різновекторні шляхи економічного роз-
витку та ідеологічних підходів, що значною мірою
вплинуло на розвій типологічних різновидів й
художньо-стильових вирішень. Власне у цей час на
Східній Галичині виробництво «трикоту» тривало у
тому ж руслі, як і від поч. ХХ ст. — у контексті за-
хідноєвропейських взаємовпливів та місцевих осо-
бливостей. Кардинальніші зміни відбулися на
центрально-східних землях України, які входили до
складу Росії, а згодом — Радянського Союзу. Влас-
не під час Першої світової війни з західних терито-
рій України на схід перевезено текстильне, зокрема
трикотажне, обладнання, головно до Харківської гу-
бернії. На цій базі на початку 1921 р. було створено
126 текстильних підприємств, з яких панчішно-
трикотажних — 13. Усі виробничі та організаційні
питання вирішував Головтекстиль при Профбюро у
Москві, а 1920 р. цією установою засновано главк
для України — Укртекстиль [69]. Саме вони вста-
новлювали нормативні стандарти у виготовленні три-
котажного асортименту, як і одягу загалом.
11 кардиган, кардіган (англ. Сardigan) — прямий трико-
тажний подовжений жакет без лацканів та коміра, спере-
ду защіпається на ґудзики. Початково це був військовий
жакет, оздоблений хутром, названий у середині ХІХ ст.
на честь графа Кардіґана. На поч. ХХ ст. к. присто-
совано до повсякденного життя і популяризовано Коко
Шанель.
12 Джерсі (англ. Jersey від назви о. Джерсі) — легкий три-
котажний матеріал, вив’язаний з вовни, бавовни чи не-
йлону; в’язаний светр у поперечні смуги, зі щільно приле-
глими до тіла рукавами; трикотажний виріб, вив’язаний
«панчішним» (лицьові петлі) переплетенням.
Зважаючи на ідеологічні зміни 1920-х рр., все,
що мало натяк на розкіш та багатство, трактувало-
ся як прояв «буржуазної моди». Максимально стро-
гий пуританський костюм відповідав вимогам «про-
летарського» одягу, а виробники були зобов’язані
«…піднімати культурний рівень селянства і проле-
таріату…» [59]. Розмаїті шовкові панчішки, мере-
живо, білизна та інші вишукані вироби підпадали під
категорію «гнилої моди Заходу» [59]. Трикотажні
фабрики, які були створені на основі дрібних підпри-
Іл. 12. Реклама трикотажних курсів у Львові (опублікова-
но: Нова Хата. — Ч. 9. — 1934)
Іл. 13. Виставка учнівських робіт по закінченні курсів ру-
коділля та трикотарства (джерело: Ілюстративний фонд ІН
НАНУ). Публікується вперше
Олена кОЗакЕвИЧ296
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (110), 2013
ємств, артілей, продукували бавовняні та вовняні
спортивні костюми, гімнастерки, светри, панчішно-
шкарпеткові вироби — речі масового вжитку, які не
вирізнялися художніми особливостями.
Позитивне явище 20-х рр. ХХ ст. — розвиток
професійного моделювання в Україні, створення
української моди у контексті пропагування й роз-
витку народного мистецтва та промислу. У цьому
процесі задіяні художники та модельєри як Вели-
кої України, так і Східної Галичини, які активно
співпрацювали та обмінювалися творчим досвідом:
Н. Давидова, О. Екстер, Е. Прибильська, сестри
Олена і Ольга Кульчицькі, Е. Олесницька, Я. Му-
зика, І. Гургула та ін. [86; 69; 88]. Вироби в «укра-
їнському стилі», автентичні речі, зокрема в’язані,
викликали зацікавлення фахівців і пересічних від-
відувачів різноманітних етнографічних та промис-
лових виставок. На одній з таких виставок 1931 р.
у Данцігу (Гданськ, тепер — територія РП) увагу
привернули в’язані на спицях гуцульські капчури з
«пéстрим» візерунком — «…новий світ, який бен-
тежить та захоплює не привичного до ярких кра-
сок чужинця» [83]. Знані були й в’язані шалики з
Косова: «…ріжнобарвні, а такі теплі, бо чисто вов-
няні…» [53; 63; 67].
У середині 1920-х рр. митці Радянської України
брали участь у міжнародних виставках: нові віяння
у текстилі радянської легкої промисловості, зокре-
ма — використання народних мотивів у декорі
вбрання цікавили світову спільноту. Але у 30-х рр.
ХХ ст. «залізна завіса» призупинила ці процеси на
кілька десятиліть.
Натомість наприкінці 1920-х — упродовж
1930-х рр. продуктивно розвивається українське
трикотажне виробництво у Галичині, що створи-
ло гідну конкуренцію привізному асортименту.
Провідними осередками професійного в’язання
стають Львів [70], Станіславів [71] (тепер —
Івано-Франківськ), Коломия [71], Косів [63],
Чернівці, Перемишль. На позитивні зміни впли-
нула низка чинників, зокрема інтенсивний розвій
фахової освіти, реформу якої у контексті промис-
лового розвитку краю на шпальтах преси обгово-
рювали відомі українські діячі, дослідники народ-
ного мистецтва, митці.
Власне у цей період дівчата та молоді жінки, з
українських родин зокрема, отримали змогу вивча-
ти основи «трикотарства» у спеціалізованих школах,
ґімназіях та на різноманітних курсах, що вплинуло
на якісний розвиток місцевої трикотажної продукції
[14]. Освіту здобували у приватній фаховій жіночій
школі СС. Василіанок (Львів) [35; 36; 34],
кравецько-білизнярській школі «Труд-у» (Львів)
[57], трикотажній школі Товариства рукодільного
ремесла для єврейської молоді (Перемишль) [38;
39; 40] (Іл. 7). Очевидно, дотримуючись певних ви-
мог та уставів, навчальні програми фахових жіночих
шкіл були подібними. Для всіх відділів — ручного і
машинного шиття, кравецького, робіт на спицях, гач-
кованих, «доскових», плетених, сітчастих, мережи-
ва і гаптування — обов’язковим предметом був крес-
лярський і довільний рисунок. У відділі в’язання ви-
вчали крій панчіх № 1 і № 2, крій «кафтанчика» для
дорослих та дітей, крій шкарпетки, крій дитячого
чепчика. З практичних робіт на спицях в’язали пан-
чоху, шкарпетку і 12 різновидів переплетень; гачком
виплітали дитячу спідничку, суконочку, кафтанчик,
черевички, рукавички, камізельку і 12 зразків пере-
Іл. 14. Реклама в пресі жіночої промислової спілки «Труд»
у Львові (джерело: Діло. — 1911)
Іл. 15. Бланк трикотажної фабрики «Брати Райзель» в Ко-
ломиї (джерело: ДАІФО. — Ф. 262. — Оп. 1. —
Спр. 348). Публікується вперше
297Професійний трикотаж в Галичині кінця ХіХ — першої третини ХХ століття: тенденції розвитку…
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (110), 2013
плетень; на дощечках виготовляли дитячий плащик,
жіночу камізельку, жіночу накидку, дитячу шапоч-
ку, зарукавник, комірець; плетені зразки — жіноча
торбинка, мисливська сітка, різноманітні френзелі;
сітчасті — вставки до білизни, серветки, накриття
на подушки та ліжка; деякий асортимент виконува-
ли на спеціальних машинах; також навчали методу
Schallenfeldowska — кайма («шлак»), виплетена
спицями і гачком, із застосуванням до в’язаних та
гачкованих виробів [38; 37]. Із зазначеного асорти-
менту, який виконували на відділі в’язальних робіт,
видно, що він різноплановий за техніками та засо-
бами виконання (Іл. 8; Іл. 9).
Особливо популярні курси ручного в’язання на-
прикінці 1920 — упродовж 1930-х рр., які відкри-
вали у великих містах, містечках та селах Галичини:
у Львові, Зимній Воді, Самборі, Бережанах, Тер-
нополі, Городенці, Станіславові, Коршеві, Ладичи-
ні, Поникві, Томашеві та ін. (Іл. 10; Іл. 11; Іл. 12).
Навчали в’язати гачком та спицями светри, шапки,
шкарпетки, шалики, рукавиці, комірці, серветки,
хустинки, мереживне оздоблення білизняних виро-
бів [41]. Часто інструкторками були відомі майстрині-
трикотажниці, які самостійно вели власні робітні і
мали професійну освіту, серед яких — Міка
Бачинська-Зелена, Клавдія Кордуба-Дікенс, Оле-
на Мельник, Степанида Бревко-Грицай, Катерина
Кузьма, Катерина Венґер, Ольга Щурко та ін. По
закінченні курсів організовували виставки робіт, які
цікавили відвідувачів й отримували позитивні оцін-
ки [42; 43; 44; 45; 80] (Іл. 13).
Практичні навички, здобуті в процесі фахового
навчання, сприяли створенню й діяльності низки
трикотажних майстерень, де виготовляли найрізно-
манітніший асортимент одягу та оздоблення. Зазви-
чай робітні — невеликі приміщення, які складалися
з двох-трьох кімнат, з малою кількістю працівників
та обладнання. Одна кімната слугувала за приймаль-
ню, у якій були розташовані примірочна та зразки
продукції, решта приміщень — робочі. Вироби ви-
плітали переважно вручну — спицями та гачком,
значно рідше — із застосуванням спеціальних ма-
шин. Асортимент підбирали відповідно до тенден-
цій моди — для клієнтів, які прагли одягатись ори-
гінально, зі смаком (Іл. 14).
Одним із закладів, який продукував якісні трико-
тажні речі, була майстерня Ольги Щурко «TRICOTS»
у Станіславові (засн. 1934 р.). На фоні напливу іно-
земного товару важливо було привернути увагу по-
купця до місцевих виробів, стати конкурентоспромож-
ним продуцентом, тому власниця магазину-робітні на-
давала вагомого значення оформленню вітрини: на
кольоровій волічці, натягнутій, як струна, розташува-
ли зображення двох оленів у русі та стрільця з луком.
Перед входом стояли металеві стояки з абрисами жі-
ночого силуету, на яких демонстрували різноманітні
вовняні светри, анґорова сукня, прикрашена замше-
вими ґудзиками і пояском з гарною металевою «клям-
рою» (пряжка. — О. к.), дамські елегантні рукавич-
ки та норвезький лещатарський комплект. У примі-
щенні знаходилися моталка для ниток, дзеркало та
полички з товаром: з одного боку кімнати — готові
вироби, на протилежному — пряжа. Переважно в
робітні працювало сім-вісім молодих жінок, які
в’язали весь асортимент, що в першу чергу залежав
від сезону: взимку переважно светри, анґорові сук-
ні, шалі, шапочки, костюми, норвезькі та гуцульські
лещатарські комплекти, які користувалися особли-
вим попитом, влітку — купальний і спортивний одяг,
а також деякі види в’язаної жіночої галантереї, пан-
чохи та шкарпетки. Клієнтами робітні були українці,
поляки, німці, приватні замовлення надходили з
Луцька, Катовіц, Варшави [1].
Упродовж 1920—1930-х рр. на західноукраїнських
теренах зросла кількість дрібних трикотажних ману-
фактур, де у виготовленні в’язаного асортименту за-
стосовували спеціальне обладнання. Розвиток
в’язального виробництва залежав від сировини: пере-
важно використовували вовну місцевого виготовлен-
ня, для асортименту кращого ґатунку — імпортну. Ще
Іл. 16. Реклама у львівській пресі машин до шиття та в’язання
фірми Йосифа Іваницького (джерело: Діло. — 1907)
Олена кОЗакЕвИЧ298
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (110), 2013
одним чинником запоруки якісного трикотажу стала
наявність кваліфікованих кадрів. Машинне виробни-
цтво значно перевищувало обсяги продукції ручного
в’язання, хоча в обох варіантах були свої переваги та
недоліки. Фабричний трикотаж уможливлював випуск
великих партій одягу, однак втрачалася мистецька
якість; ручне в’язання давало змогу виготовляти ори-
гінальні вироби, але у незначних кількостях.
У гуцульському Косові у 1930-х рр. працювала
низка трикотажних мануфактур: фірма Осташа Ґерт-
нера і Ляндава «Ґасорейг» [2; 3], фабрика-ткальня
трикотажів Вільґельма Ранда [4], «Ткальня» све-
трів Лойcа Екгауза [5; 6], фабрика Шнейберга [7],
фабрика трикотажів Маєра Сімона, спілка «Гуцуль-
ське мистецтво» 13 під керівництвом Михайла Кури-
13 Польові матеріали автора (далі — ПМА). Записа-
но від Мартинюк Анни Степанівни, 1916 р. н., Косів,
15.07.2004 р.
ленка — одне з небагатьох текстильних підприємств,
яким керували українці. У Коломиї знаними своєю
трикотажною продукцією були фабрика ткацьких та
трикотажних виробів Райзеля [8; 9], «Брати Рай-
зель» (Іл. 15), Юди Райдля [15; 16].
Відомим осередком 1920—1930-х рр. на західно-
українських теренах стали Чернівці, де на той час
працювало понад 40 трикотажних підприємств, се-
ред яких — «Геркулес», «Трикотанія», «Тринако»,
«Постоварія Ромина», «Вултур» [17; 18; 19; 20; 21;
22] та ін. Механізовані виробництва діяли у Льво-
ві — перша українська фабрика трикотажу та пан-
чіх Явір Г. і С-ка, «Рекорд», Пліхал К. і С-ка:,
«Вовна», «Омніум», «Комета», фабрики Оберлейт-
гнера, Мемеля А., Сторощука С., Харперна Ш.; у
Самборі — Чухрай, «Отак», у Сокалі «Такт», три-
котажні машинні вироби та гачковані сс. Милосердя
у Переворську (Пшеворськ, тепер — РП) та ін.
Механізоване виробництво було налагоджене до-
сить добре (моталки, панчішні машини механізова-
ні й для ручного в’язання, плоскі в’язальні машини
з обрізкою 8/80, 7/70, 7/50, 9/70 14, машини до
прасування, машини системи «INVISIBLE»,
«SZUBERT», «ZALCER», «IDEAL»,
«KORONA», «RACHEL», «JANWART», швей-
не обладнання, машини до збивання вовни та ін.).
На фабриках був поділ праці за специфікою вико-
нання трикотажних операцій, що свідчить про фахо-
вий підхід у виготовленні в’язаних виробів та зна-
чний поступ у вишколі кваліфікованих кадрів:
в’язальниця, снувальниця, перемотувальниця, намо-
тувальниця, пресувальниця, кетлювальниця, швач-
ка, закрійниця, штопальниця, чесальниця вовни,
розтягувальниця, складальниця, формувальниця [8;
63; 71; 70] (Іл. 16). Трикотажний асортимент —
найрізноманітніший: вбрання жіноче, чоловіче та ди-
тяче (светри, блузки, камізельки, жакети, сукні, ша-
лики, шапки, шалі), спортивний одяг з вовни, пів-
вовни і бавовни, панчішно-шкарпеткові вироби, у
декоруванні яких застосовували розмаїті візерунки
та пряжу різного ґатунку й кольору.
Трикотаж в Галичині упродовж 1920—1930-х рр.
розвивався у двох напрямах — у контексті європей-
ської моди та самобутнього українського стилю.
14 Номер машини вказує на те, якої щільності можна на ній
виготовити трикотажний виріб. Наприклад, чим вищий
номер машини, тим тонше й делікатніше полотнище.
Іл. 17. Жіноча трикотажна сукня у спортивному стилі з
чорного матеріалу «букле», камізелька з орнаментованого
джерсі (опубліковано: Нова Хата. — Ч. 12. — 1932)
299Професійний трикотаж в Галичині кінця ХіХ — першої третини ХХ століття: тенденції розвитку…
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (110), 2013
Українські жінки пильно стежили за тенденціями,
цікавилися модними журналами, виготовляли одяг,
який відповідав закордонним тогочасним вимогам та
стандартам — «…кожна жінка, що розуміється на
моді, не вбереться інакше, тільки так, як послідні
журнали вказують» [58]. Естетиці одягу відводили
важливу роль, і, незважаючи на промисловий бум,
що охопив країни у повоєнний період, перевагу на-
давали виробам, які створювали безпосередньо на
замовлення. Виготовлення вбрання вимагало більше
коштів та фаховості, оскільки «...тепер кожна пані
мусить вибирати крій і спосіб ушиття відповідно до
її фігури...» [78]. Характерна риса моди
1920-х рр. — скромність і простота: переважає пря-
молінійність крою, якісний матеріал, колір та фахо-
ве виконання фасону. Спортивний стиль співіснує з
більш вишуканим та жіночним, який створюється
через декор та різні способи оздоблення — фалди,
плісе, кльош, розмаїті кокарди, мереживо тощо. У
жіночу моду входять костюми: англійські — строгі,
чоловічі, артистично опрацьовані кравцем, і фран-
цузькі — вільні, м’які. Кольорова гама виробів
яскрава, але не криклива. Модне поєднання матерій
двох ґатунків та кольорів двох відтінків: поширені
зелено-сині, сріблясті та рожеві барви. Часто засто-
совують контрастні кольори: білий з чорним, чорний
з рожевим, відтінки жовтого — від світло-бежевого
до темно-золотистого [76; 89; 55]. Контраст до
спрощеності в одязі — велика кількість прикрас.
У жіночому вбранні форма і матеріал змінювали-
ся не лише на вимогу гігієни чи естетики, а «…пе-
редовсім, щоби повинуватись всевладній повелитель-
ці — моді» [48]. Відколи кравецтво почали тракту-
вати по-мистецьки, на теренах Східної Галичини
виник новий напрям, що отримав назву «моделю-
вання». Значний вплив на моду мали мистецькі на-
прями та стилі — «кубізм», «абстракціонізм», «ар
деко», оскільки зв’язок між «...модою а мистецтвом
є дуже тісний. Мистецтво творить нові форми... мода
їх популяризує» [51].
Особливо це проявилося у нових конструктивних
формах одягу 1920—1930-х рр., а також у застосу-
ванні та популяризації нових матеріалів, трикотажу
зокрема. Важливим у виникненні та розвитку нових
форм і матеріалів цього періоду є поділ одягу на ран-
ковий, пополудневий і вечірній, а також на одяг кон-
кретного призначення (спортивний, купелевий, від-
починковий тощо). В’язані вироби з волічки стають
такими ж популярними, як і кравецькі моделі і навіть
конкурують з ними. Це пов’язано з тим, що «трико-
тові» дешеві й практичні: вони добре зберігають фор-
му, мають хороший зовнішній вигляд, не мнуться та
тривкі у носінні. Зазвичай їх використовували під час
подорожей, для занять спортом, у повсякденному
ужитку, тонкі й ажурні трикотажні полотна — для
святкового вбрання. Для більшої пружності до вовни
чи шовку додавали еластичну нитку, що підкреслю-
вало силует. Модний натуральний і штучний шовко-
вий трикотаж («трикотин»), який з’явився на почат-
ку 1930-х рр.: з нього виготовляли блузки модної на
той час довжини «до стегон» у яскравих та насичених
кольорах. Від 1939 р. на заміну трикотину приходить
міцніший та еластичніший нейлон. Новинкою —
«криком моди» — став вовняний трикотаж у поєд-
нанні з люрексовою ниткою та «золотим» декором.
У 1920—1930-ті рр. сформувалися основні типо-
логічні групи та типи трикотажного одягу. У другій
половині 1920-х рр. модною частиною гардеробу
української жінки стала вовняна сукня: цей матері-
ал, практичний у щоденному вжитку й у всі пори
року, надавався для створення моделей різних сти-
лів та напрямів [79; 52]. Джемперові («jumper’ові»)
Іл. 18. Жіночий трикотажний костюм: спідниця та «ґар-
сонка», 1930-ті рр., ангорова вовна, в’язання спицями
(опубліковано: Нова Хата)
Олена кОЗакЕвИЧ300
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (110), 2013
сукні — з заниженою талією, практично по лінії сте-
гон, з напуском, — підкреслювали жіночність. Три-
котажні полотна поширені у виготовленні асорти-
менту літніх суконь. Поряд з фабричним трикота-
жем в осінньо-зимовий сезон користуються попитом
в’язані вручну спицями або гачком сукні: мають осо-
бливо гарний вигляд, імітуючи тканину. Їх вив’язували
з тонкої волічки на тонких спицях щільним перепле-
тенням, що, звичайно, вимагало багато часу і було
копіткою працею. У зимовому сезоні модні також
пополудневі плаття у спортивному стилі — з тонкої
вовни (анґори) чи м’якого шовку, які доповнювали
джемперами яскравих кольорів, «камізельками»
(Іл. 17; Іл. 18).
На початку 30-х рр. ХХ ст. в’язані вироби осо-
бливо модні. Вовну та іншу пряжу застосовують у
виготовленні одягу різноманітного асортименту та
призначення: м’який еластичний матеріал — трико-
таж найкраще втілював модні креативні ідеї. Попи-
том користуються в’язані на спицях жіночі костюми
(поєднання спідниць, блуз, джемперів, безрукавок,
жакетів) та вечірні сукні. Однак це вже вироби не з
об’ємної вовни, а зі шовку (натурального чи штуч-
ного) або тонкої нитяної пряжі. Блузки шиють з три-
котажних матеріалів: різноманітні смугасті у контр-
астних кольорах, поєднання однотонних і смугастих
тканин у поперечні та поздовжні смуги, що надава-
ли будь-якій фігурі витонченості та стрункості. До-
повнювали їх декоративними шаликами, зав’язками
навколо горловини, комірцями, манжетами, пеле-
ринками тощо. Вироби у спортивному стилі оздоб-
лювали декоративними ґудзиками з дерева або шкі-
ри у формі автомобільних коліс чи футбольного
м’яча. Новинка декору — порцелянові чи скляні
перли, які вплітали разом з ниткою, підкреслюючи
візерунок та структуру в’язаного полотнища.
Панчохи, які, власне, і посприяли розвою три-
котажу, залишалися однією з найважливіших скла-
дових жіночого костюма першої пол. ХХ ст. [65;
66]. Вкорочення довжини плаття акцентувало ува-
гу на художньо-стильовому вирішенні панчішного
асортименту, який виробляли з міцної вовни, ба-
вовни, дорожчі — з шовку. Використання від
поч. ХХ ст. штучного шовку замість справжнього
здешевило панчохи, а відповідно, зробило доступ-
нішими широкому загалу. Поява панчіх — важли-
вий крок у демократизації жіночого костюма та по-
дальшого його розвитку.
Колір і фактура панчішних виробів були пов’язані
з модними тенденціями та напрямами. Іноземні ку-
ратори моди вдаються до новацій та хитрощів: ні-
мецькі косметологи вигадали для літнього сезону
панчохи, які не рвуться, — «рідкі панчохи». Спеці-
альну рідину наносили на ногу, що створювало ефект
панчохи. Ще один варіант «фальшивої» панчохи: на
тильній частині ноги чорним олівцем малювали вер-
тикальну смугу, яка імітувала панчішний шов. Ціка-
вою новинкою стали тоненькі шовкові панчохи, на
яких золотою ниткою гаптують обриси нігтів і паль-
ців — ефект «босих ніг».
Уміння підбирати й допасувати їх до взуття і плат-
тя свідчило про смак та вишуканість власниці. На
початку 1920-х рр. панчохи носили того ж кольору,
Іл. 19. Дитяча панчоха, 1910-ті рр., Чернівці; бавовна, фа-
бричний (мануфактурний) трикотаж, інв. № ЕП-20270,
Музей етнографії та художнього промислу у Львові. Пу-
блікується вперше
301Професійний трикотаж в Галичині кінця ХіХ — першої третини ХХ століття: тенденції розвитку…
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (110), 2013
що й плаття, хоча варіант — світле плаття — темні
панчохи —темні туфлі теж зустрічався. У середині
20-х рр. ХХ ст. чорні та темні тони вийшли з ужит-
ку, натомість модний тілесний колір — «ясні пан-
чішки», що створювали ілюзію оголеного тіла. Пан-
чохи виробляли різноманітних світлих відтінків —
пісочного, попелястого, світло-рожевого кольорів.
Це викликало спротив консервативно налаштованих
кіл суспільства, які засудили «...дуже неприличну
моду... наслідування голих литок» [81]. Наприкінці
1920-х рр. чорний колір повертається у моду, що
знову ж таки, продиктовано модою: нога у такій пан-
чішці виглядає стрункою і дуже елегантною [77].
Упродовж 1930-х рр. у гардеробі модниць —
панчохи зі сітки золотого або срібного кольору, які
одягали лише до святкового одягу. За якістю —
тонкі, газові, але вже не блискучі, а матові. Якщо
за технологією закордонних фабрик можна було ви-
готовляти модні на той час панчішні вироби, де ли-
цева гладка сторона була всередині, а матова — зо-
вні, то жінки західних теренів України одягали зви-
чайні панчохи «навиворіт», таким чином
дотримуючись модних європейських тенденцій.
Така панчоха краще прилягала до ноги та видовжу-
вала її лінію. Окрім відповідності барви до взуття
панчохи мали збігатися з кольоровою гамою вбран-
ня: до вечірніх темних суконь носили, як це було
прийнято на той час, вироби темного кольору, до
світлих — ясного, під колір фітоморфних мотивів
на одязі — у ніжно-молочних відтінках. У 20-х рр.
ХХ ст. внаслідок поширення занять спортом по-
пулярними стають шкарпетки.
Попит на панчішно-шкарпетковий асортимент
удосконалив трикотаж на українських землях у
1920—1930-х роках. Професійний підхід до спра-
ви, механізація виробничого процесу та наслідуван-
ня моди уможливили виготовлення якісних виробів,
які користувалися попитом не тільки серед місцево-
го споживача, а й за кордоном. Підтвердженням
цього є перелік продукції фабрики Райзеля в Коло-
миї (кін. 1920-х рр.): «патенти» на машинах № 9 і
№ 10; панчохи жіночі звичайні № 13—15; панчохи
жіночі бавовняні з подвійною стопою 24/1; панчо-
хи жіночі з подвійною стопою 32/1 на 176 голок; жі-
ночі панчохи з пряжі різного ґатунку; кольоровий
патент у клітинку № 9 і № 10; шкарпетки кольоро-
ві; шкарпетки бавовняні однотонні, виготовлені на
машинах «INVISIBLE» з перекручуванням нитки;
шкарпетки у кольорові смуги на машинах різних сис-
тем з перекручуванням нитки в клітинку, в круглі
смуги; тонкі шкарпетки «flor» (флор) з подвійною
стопою; шкарпетки шовкові однотонні; шкарпетки у
поздовжні смуги на машині «EXACT»; шкарпетки
у кольорові смуги № 14; шкарпетки у цятки на ма-
шинах «SZUBERT», «ZALCER» або «IDEAL»
з бавовни у три нитки, з шовку; панчохи жіночі «flor»
на машинах системи «KORONA»; панчохи зі штуч-
ного шовку. Усього в переліку 24 найменування [8;
9]. Незважаючи на наявність місцевого джерела си-
ровини, пряжа (вовняна, бавовняна, штучний шовк,
другосортна) здебільшого була предметом імпорту,
переважно з Польщі, Англії [10; 3; 2] (Іл. 19).
На розвиток професійного трикотажу 1920—
1930-х рр. вплинуло пропагування спорту, зокрема
плавання та тенісу, а також культу здорового гарно-
го тіла: фізичне виховання стало ще однією складо-
вою жіночої емансипації, «нового поняття про жін-
ку» [74; 49; 85]. Ще на поч. ХХ ст. одяг для купан-
ня був незручним: широкополі капелюхи, штанці з
фальбанами і мереживом, ліфи, панчохи, плащі-
накидки, які повністю прикривали тіло. У 20-х рр.
ХХ ст. відбулася диференціація купального вбрання
— для занять спортом і відпочинку. Особливих оздо-
блень та декору у спортивному купальнику не засто-
совували, оскільки він виконував виключно утилітар-
ну функцію. Тож з модою на засмагу купальний кос-
Іл. 20. Рукавиці жіночі «пальчата», 1930-ті рр., с. Пістинь
Косівського р-ну Івано-Франківської обл., вовна, в’язання
спицями, інв. № О-3135, Косовський музей народного
мистецтва Гуцульщини
Олена кОЗакЕвИЧ302
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (110), 2013
тюм зменшує свої об’єми та пропорції, поступово
набираючи вигляду сучасного купальника. Нова елас-
тична пряжа, зазвичай, каучук з шовком, бавовною
або віскозою, дала можливість створити купальний
костюм, що щільно облягав тіло і в мокрому вигляді
не втрачав форми: «...мусимо мати купелевий одяг.
Це дуже необхідна частина нашої гардероби, а ку-
піль в сорочці є непростимим гріхом проти моди й ес-
тетики» [49]. Відпочинкові купальні комплекти, які
за силуетом і оздобленням відповідали модним тен-
денціям, складалися з кількох частин: ліф, трусики,
суцільний ліф з трусиками, пелеринка, плащик-
накидка, штанці. Їх комбінували у різних варіантах,
завершували ансамбль головними уборами, торбин-
ками, біжутерією. Колористична гама обмежена —
переважали біло-сині кольори та їх відтінки. Декор
створювали розмаїті окантовки контрастного до осно-
вного полотна кольору, вишиті монограми, поєднан-
ня тканин кількох кольорів в одному виробі, скомпо-
нованих по-різному у вигляді асиметричної компози-
ції, моно композиції, вузенькі паски, клапани тощо.
Особливо популярний наприкінці 1920-х рр. ак-
тивний зимовий вид спорту — лещатарство, де одяг
повинен бути теплим, пластичним, м’яким та зруч-
ним. Саме цим критеріям відповідали в’язані вироби
з вовни — різноманітні светри, пуловери, шкарпет-
ки, гетри, рукавиці, головні убори та шарфи.
Невід’ємною частиною жіночого відпочинкового гар-
деробу у цей період стають брюки. Спідниці одягали
значно рідше, переважно для прогулянок. Тож у зи-
мовому одязі зустрічається багато суперечностей: до-
вгі сукні чергуються з «широкими штанами лещата-
рок, а…капелюшки із яркими вовняними шапками»
[75]. Часописи мод подають варіанти поєднання скла-
дових лещатарського костюма та можливості їх деко-
ру, орієнтуючись на європейські тенденції. Оскільки
лещатарський одяговий комплект був дорогим, біль-
шість жінок виготовляла та компонувала його влас-
ними силами. Брюки і куртки переробляли зі старих
речей, а всілякі доповнення вив’язували з вовни влас-
норуч. Теплий светер чи пуловер зазвичай мала кож-
на жінка у кольоровій гамі під колір костюма. Це були
однотонні светри різноманітної «грубої» в’язки з ви-
соким коміром-гольфом, а також кольорові — з ром-
бовидним («аргіл» 15), об’ємним візерунком, жакар-
15 арґіл, арґайл (шотл. Argil — ім’я шотландського клану
Кампбел у графстві Арґайл) — візерунок з різнокольо-
довим узором, у пасочки. До них, як доповнення, «ви-
плітали» шарфи у модних яскравих кольорах.
Для більшої декоративності костюма замість
спортивних шкарпеток вбирали гуцульські тради-
ційні капчури, які відживляли одяг яскравим кольо-
ром та химерним барвистим візерунком. Викорис-
тання автентичних народних виробів та мотивів у
декорі «модного» вбрання вказує на одну з тенден-
цій 20—30-х рр. ХХ ст.: вплив народного мисте-
цтва на моду. Саме в лещатарському костюмі зна-
йшли застосування поліхромні гуцульські візерун-
ки. Лещатарське вбрання надавалося до таких
своєрідних модифікацій. Тут можна використати
в’язаний пояс, капчури, кольорову шапочку-
клепаню, а штани і куртку декорувати кольоровою
вовною, кут асами, китицями-дармовисами. Яскра-
вий акцент у лещатарському костюмі на тлі білого
мерехтливого снігу — шапочки та шалики з гуцуль-
ським орнаментом «пташки» або «оленики».
Оригінальною частиною гардеробу 1920—
1930-х рр. стали трикотажні комплекти, які скла-
далися з головних уборів (шапки, берети) та допо-
внень (шарфи, рукавиці, декоративні манжети, ко-
мірці, паски) у різних поєднаннях. Для зимового
варіанту в’язали шапки, шарфи, рукавиці, шкар-
петки чи гетри у спортивному стилі — в одному
кольорі або у поліхромній гамі. У декорі викорис-
товували фактурний (технічний) орнамент, якого
досягали головно переплетенням, а також кольоро-
вий — методом перекручування пряжі кількох ко-
льорів в одному ряду (жакард, аргіл), смугами та
їх поєднанням. Жіночі шапочки «фантазійного»
стилю мали розмаїті форми завдяки стягуванню,
загортанню, перекручуванню основного полотни-
ща виробу. Оздоблювали такі головні убори кута-
сиками різних розмірів, в’язаними гачком квітами,
об’ємними «гульками», валиками тощо.
Шалики вив’язували спицями, гачком і на маши-
нах з бавовни, вовни та волічки: однотонні — візе-
рунок утворювався технологічною фактурою, і ко-
рових ромбовидних мотивів однакового розміру, які пере-
хрещені діагональними лініями. Вив’язували на гольфах,
джемперах, шарфах, панчішних виробах спочатку вруч-
ну, а з появою спеціального обладнання для в’язання — на
машинах. На светрах А. розміщують зазвичай спереду.
Особливо модний у 20—30-ті рр. ХХ ст. в Америці, зго-
дом — у Західній Європі внаслідок популяризації спорту.
303Професійний трикотаж в Галичині кінця ХіХ — першої третини ХХ століття: тенденції розвитку…
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (110), 2013
льорові орнаментовані. Часто в одному виробі поєд-
нували декілька переплетень («лицеві», «виворітні»,
«ажур», «жакард»), чим досягали оригінальних ефек-
тів: контраст, що підсилювався фактурою пряжі, по-
єднання щільного та ажурного переплетення тощо.
Шарфи доповнювали спортивно-відпочинковий одяг,
а в’язані вироби контрастних кольорів — квадратні,
У-подібні та вирізи «каре» в платтях, блузах, джем-
перах. Різновидом шалевидних трикотажних виро-
бів були розмаїті хустинки-апашки, манишки, шалі.
Модний аксесуар — рукавички, художні особли-
вості яких залежали від їхнього призначення, — ви-
готовляли з різноманітних матеріалів і переплетен-
нями. На щодень та для занять зимовими видами
спорту в’язали з грубої вовни або волічки різних ко-
льорів. Часто носили автентичні гуцульські в’язані
вироби, зокрема рукавиці, які популяризувалися у
міському костюмі 1920—1930-х рр. (Іл. 20). Для
декору використовували геометричний та стилізова-
ний фітоморфний орнамент, смужки. Натомість в
ансамблях святкового призначення модним акцен-
том стали ажурні рукавички — на п’ять пальців і
«мітенки» 16, довжина яких коливалася від кістки до
ліктя. Для особливих подій в’язані рукавички оздоб-
лювали тасьмами, камінцями, квітками та ін.
Упродовж 1920—1930-х рр. з появою нових тек-
стильних матеріалів та впливом модних тенденцій від-
булися зміни в натільній білизні — …«воно [білля]
мусить іти крок у крок з її (моди. — О. к.) забаган-
ками» [54]. Білизняні вироби поєднали в собі функ-
ціональність, практичність, зручність, елегантність та
естетичність. До суконь, довжина яких щораз вкоро-
чувалася, білизна ретельно допасовувалась: комбіна-
ції ставали коротшими, ліфи набували форм, набли-
жених до сучасних. На зиму пропонують теплу білиз-
ну, але в жодному разі не з трикотажних тканин, які
потовщують лінію жіночої фігури: теплі барханові
штанці та об’ємні «гальки» (комбінації, натільні со-
рочки. — О. к.) — в минулому. Нові трикотажні по-
лотна дають змогу створювати теплі й тонкі одночас-
но за структурою вироби спідньої білизни. Напри-
клад, по теплих вовняних «реформах»
16 Мітенка (від. фр. Moitié — половина) — сітчаста ру-
кавичка зі шовкової, бавовняної або волічкової пряжі,
що по довжині сягала ліктя, але тільки наполовину при-
кривала долоню, інколи — великий палець. Популярний
аксесуар святкового одягу ХІХ — пер. третини ХХ ст.
(трусиках. — О. к.) зі шовковою лицевою стороною
легко ковзала сукня, а теплий виворіт не пропускав
холоду. З таких тканин виготовляли сорочки, хоча з
погляду гігієни такий трикотин мав низьку гігроско-
пічність. Недоліком трикотажної білизни було значне
розтягування — вона ставала довшою і вужчою.
Багато уваги приділяли оздобленню жіночої бі-
лизни. Її виготовляли з різноманітних матеріалів не
тільки у традиційному білому кольорі, а й у кремо-
вих, бузкових, рожевих, цикламенових відтінках
[60], прикрашаючи тасьмами, призбируванням, де-
коративними складками, застібками, особливо —
мереживом різного ґатунку. Власне у 20—30-х рр.
ХХ ст. мереживні оздоблення, як і вироби, стали
доступними не тільки заможним людям, а й мешкан-
цям містечок та сіл [69].
Залишаючи поза увагою деякі реґіональні відмін-
ності розвитку трикотажного виробництва на тери-
торії України, в’язаний асортимент став новим яви-
щем у текстильній галузі і важливою частиною гар-
деробу наприкінці ХІХ — у першій третині ХХ ст.
Після 1939 р. відбулися суттєві зміни у політично-
му устрої українських земель, що вплинуло і на три-
котаж. На той час на тих територіях, які входили до
складу Радянського Союзу, трикотажні фабрики
працювали вже від початку 1920-х рр. Приватні
майстерні та дрібні мануфактури, які функціонува-
ли на теренах Східної Галичини, націоналізували і
об’єднали в артілі або на їх базі відкрили фабрики.
Розпочався новий етап розвитку трикотажного ви-
робництва в Україні — у контексті текстильної та
легкої промисловості УРСР і СРСР: фабричний
асортимент, Будинки моделей, експериментальні
цехи, творчість художників-модельєрів т. ін.
1. ДАІФО. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 1728.
2. ДАІФО. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 969.
3. ДАІФО. — Ф. 2. — Оп. 2. — Спр. 751.
4. ДАІФО. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 1183.
5. ДАІФО. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 970.
6. ДАІФО. — Ф. 2. — Оп. 6. — Спр. 391.
7. ДАІФО. — Ф. 262. — Оп. 1. — Спр. 333.
8. ДАІФО. — Ф. 263. — Оп. 1. — Спр. 348.
9. ДАІФО. — Ф. 2. — Оп. 2. — Спр. 716.
10. ДАІФО. — Ф. 2. — Оп. 6. — Спр. 62.
11. ДАІФО. — Р. 845. — Оп. 2. — Спр. 15. — 25 а.
12. ДАІФО. — Р. 845. — Оп. 2. — Спр. 16. — 42 а.
13. ДАІФО. — Р. 845. — Оп. 2.— Спр. 22. — 12 а.
14. ДАІФО. — Р. 845. — Оп. 2.— Спр. 31. — 41 а.
Олена кОЗакЕвИЧ304
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (110), 2013
15. ДАІФО. — Ф. 2. — Оп. 6. — Спр. 624.
16. ДАІФО. — Ф. 262. — Оп. 1. — Спр. 348.
17. ДАЧО. — Ф. 118. — Оп. 5. — Спр. 4294.
18. ДАЧО. — Ф. 118. — Оп. 3. — Спр. 7708.
19. ДАЧО. — Ф. 118. — Оп. 3. — Спр. 5167.
20. ДАЧО. — Ф. 43. — Оп. 1. — Спр. 7833.
21. ДАЧО. — Ф. 43. — Оп. 1. — Спр. 7105.
22. ДАЧО. — Ф. 38. — Оп. 1. — Спр. 5998.
23. ДАЧО. — Ф. 1 — Оп. 1. — Спр. 73.
24. ЦДІАУЛ. — Ф. 165. — Оп. 4. — Спр. 45. — 19 а.
25. ЦДІАУЛ. — Ф. 165. — Оп. 9. — Спр. 101.
26. ЦДІАУЛ. — Ф. 165. — Оп. 9. — Спр. 118.
27. ЦДІАУЛ. — Ф. 165. — Оп. 4. — Спр. 238.
28. ЦДІАУЛ. — Ф. 165. — Оп. 4. — Спр. 240. — 122 а.
29. ЦДІАУЛ. — Ф. 178. — Оп. 2. — Спр. 135.
30. ЦДІАУЛ. — Ф. 178. — Оп. 4. — Спр. 14. — 9 а.
31. ЦДІАУЛ. — Ф. 179. — Оп. 4. — Спр. 1989. — 3 а.
32. ЦДІАУЛ. — Ф. 179. — Оп. 4. — Спр. 886. — 29 а.
33. ЦДІАУЛ. — Ф. 179. — Оп. 4. — Спр. 2578.
34. ЦДІАУЛ. — Ф. 179. — Оп. 4. — Спр. 456. — 27 а.
35. ЦДІАУЛ. — Ф. 179. — Оп. 4. — Спр. 1510. — 25 а.
36. ЦДІАУЛ. — Ф. 179. — Оп. 4. — Спр. 1509. — 22 а.
37. ЦДІАУЛ. — Ф. 179. — Оп. 4. — Спр. 195. — 27 а.
38. ЦДІАУЛ. — Ф. 179. — Оп. 4. — Спр. 1988. —
1—28 а.
39. ЦДІАУЛ. — Ф. 179. — Оп. 4. — Спр. 1704. — 29 а.
40. ЦДІАУЛ. — Ф. 179. — Оп. 4. — Спр. 1706. —
1—44 а.
41. ЦДІАУЛ. — Ф. 179. — Оп. 4. — Спр. 2569. — 2 а.
42. ЦДІАУЛ. — Ф. 179. — Оп. 4. — Спр. 263. — 148 а.
43. ЦДІАУЛ. — Ф. 179. — Оп. 4. — Спр. 268. — 62 а.
44. ЦДІАУЛ. — Ф. 179. — Оп. 4. — Спр. 267. — 66 а.
45. ЦДІАУЛ. — Ф. 179. — Оп. 4. — Спр. 2748. — 22 а.
46. ЦДІАУЛ. — Ф. 835. — Оп. 1. — Спр. 430.
47. ЦДІАУЛ. — Ф. 835. — Оп. 1. — Спр. 424.
48. Білевич і. Про моду / Білевич І. // Нова Хата. —
1930. — Ч. 11. — С. 19.
49. Білий спорт // Нова Хата. — 1928. — Ч. 6. —
С. 7.
50. Бревко С. Трикотарський підручник / Бревко С.,
Крушельницька Л. — Львів : Вовна, 1937. — 48 с.
51. вальницька С. Психольогія моди / Вальницька С. //
Нова Хата. — 1929. — Ч. 13. — С. 10—11.
52. Весняна мода // Нова Хата. — 1929. — Ч. 3. —
С. 11.
53. вільшанецька в. Повиставові міркування / Вільша-
нецька В. // Нова Хата. — 1931. — Ч. 6. — С. 6.
54. Дещо про білля // Нова Хата. — 1937. — Ч. 3. —
С. 11.
55. Дещо про моду // Нова Хата. — 1927. — Ч. 2. —
С. 8.
56. Дзеконьска-козловска а. Женская мода ХХ века /
Дзеконьска-Козловска А. — М. : Легкая индустрия,
1977. — С. 15—120.
57. Жіноча спілка промислова «Труд» // Календар това-
риства «Просвіта» на 1908 рік. — 1907.
58. Зовнішній вид жінки за кордоном і в нас // Нова
Хата. — 1928. — Ч. 10. — С. 8.
59. Искусство Одеваться. — № 1. — 1928. — С. 3.
60. Карнавал іде. Білля // Нова Хата. — 1937. —
Ч. 1. — С. 7.
61. кибалова л. Иллюстрированная Энциклопедия
Моды / Кибалова Л., Гербенова О., Ламарова М. —
Прага : Артия, 1988. — С. 286, 293.
62. кісь Я. Промисловість Львова у період феодалізму
(ХІІІ—ХІХ ст.) / Кісь Я. — Львів : В-во Львів-
ського ун-ту, 1968. — С. 104.
63. козакевич О. Косів — осередок в’язання ХХ ст. /
Козакевич О. // Мистецтвознавство’05. — 2005.—
С. 79—87.
64. козакевич О. Бойківські в’язані вироби та мереживо
кінця ХІХ — ХХ століття: локальні та художні осо-
бливості / Козакевич О. // Бойківщина. — Т. 3. —
Дрогобич : Коло, 2007. — С. 441—447.
65. козакевич О. Вплив соціально-політичних явищ на
розвиток та формування української моди (в контексті
історії західноєвропейського костюма) / Козаке-
вич О. // Народознавчі зошити. — 2002. —
№ 1—2. — С. 146—153.
66. козакевич О. Джерела формування українського
в’язання у загальноєвропейському контексті / Коза-
кевич О. // Вісник ХДАДМ. — 2004. — Вип. 5. —
С. 26—38.
67. козакевич О. Косівщина — осередок в’язання
ХХ ст. / Козакевич О. // Праці наукового товари-
ства ім. Шевченка. Краєзнавство. — Т. ІІ. — Косів,
2006. — С. 270—280.
68. козакевич О. Осередки фахової освіти в Східній Га-
личині кінця ХІХ — першої третини ХХ ст..:
в’язання / Козакевич О. // Народознавчі зоши-
ти. — 2009. — № 3—4. — С. 374—383.
69. козакевич О. Трикотаж Східної Галичини 20—
30-х рр. ХХ ст.: мода в період між двома світовими
війнами / Козакевич О. // Вісник ЛАМ. — 2003. —
№ 14.— С. 188—189.
70. козакевич О. Осередки трикотажного виробництва:
Львів (кін. ХІХ — перша третина ХХ ст.) / Козаке-
вич О. // Мистецтвознавство’11. — Львів, 2011. —
С. 89—100.
71. козакевич О. Осередки трикотажного виробництва:
Івано-Франківщина / Козакевич О. // Мистецтво-
знав ство’10. — 2010. — С. 79—92.
72. козакевич О. Ліга промислової допомоги: основні на-
прями діяльності (за матеріалами першої третини
ХХ ст.) / Козакевич О. // Мистецтвознавство’12. —
2012. — С. 107—118.
73. колосова в. Климентій Зиновієв / Колосова В. —
К. : Наукова думка, 1964. — С. 83.
74. которн Н. История моды в ХХ веке / Которн Н. —
М. : Тривиум, 1998. — 175 с.
75. Мода зимою // Нова Хата.— 1932. — Ч. 2. —
С. 18.
305Професійний трикотаж в Галичині кінця ХіХ — першої третини ХХ століття: тенденції розвитку…
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 2 (110), 2013
76. Мода на весну // Нова Хата. — 1927. — Ч. 4. —
С. 9.
77. Модні новинки // Нова Хата. — 1929. — Ч. 2. —
С. 8.
78. Нова Хата. — 1926. — Ч. 6. — С. 9.
79. Нова Хата. — 1928. — Ч. 3. — С. 9.
80. Нова Хата. — 1933. — Ч. 12. — С. 8.
81. Новакова М. Панчішинки // Нова Хата. — 1927. —
Ч. 3. — С. 8.
82. Перша українська жіноча фахово-доповнююча школа
середнього типу // Нова Хата. — 1929. — Ч. 7. —
C. 7.
83. По виставці українського народного мистецтва в
Данцігу // Нова Хата. — 1931. — Ч. 9. —
С. 2—3.
84. Праця жінок // Жіноче діло. — 1912. — Ч. 4. —
С. 2—3.
85. Про жіночий спорт // Нова Хата.— 1926. —
Ч. 9. — С. 1—2.
86. Тканко З. Моделювання костюма в Україні ХХ сто-
ліття / Тканко З., Коровицький О. — Львів : Брати
Сиротинські і К, 2000. — С. 15—17.
87. цимбалюк О. «Труд» — жіноча кравецька школа /
Цимбалюк О. — Львів : БаК, 1998. — 56 с.
88. Чижович С. Кустарно-промислова кооперація Великої
України / Чижович С. // Нова Хата. — 1928. —
Ч. 10. — С. 7—8.
89. Що є тепер модне? // Нова Хата. — 1927. —
Ч. 5. — С. 8.
90. Banach a. O modzie XX wieku / Banach A. — War-
szawa : PІW, 1957. — S. 59.
91. Baranowski M. O nauce gospodarstwa domowego w
szkołach żenskich / Baranowski M. — Lwów, 1891. —
54 s.
92. Charewiczowa l. Lwowskie organizacje zawodowe za
czasów Polski Przedrozbiorowej / Charewiczowa L. —
Lwów, 1929. — С. 90, 92.
93. Dubuisson M. La bonneterie de Moyen-Age / Dubuis-
son M. // BBNC. — 1969. — Vol. 52. — № 1—2. —
P. 38.
94. loziński W. Patrycyat i mieszczaństwo lwowskie w XVI i
XVII wieku / Loziński W. — Lwów, 1902. — S. 327.
95. Merunowicz T. Opieka kraju nad szkolnictwem przemy-
słowym w Galicyi / Merunowicz T. — Lwów, 1887. —
S. 70.
96. Sieradzka a. Artysci i krawcy. Moda Art Deco / Sie-
radzka A. — Warszawa : PWN, 1993. — S. 35, 37.
97. Sprawozdanie szkoły przemysłowej we Lwowie. — Lwów,
1894. — S. 30.
98. Sprawozdanie z działalności «Ligi Pomocy przemysłowe-
j»za czas od 15 wrzesnia 1907 do 15 sierpnia 1909. —
Lwów, 1908.
99. Turnau I. Historia dziewіarstwa europejskiego do począt-
ku XIX wieku / Turnau I. — Wrocłаw ; Warszawa :
WPAN, 1979. — S. 106.
100. Wierzbicki l. Szkołe ludowe polączone z warstatami
cwiczeń rękodzielniczych / Wierzbicki L. — Lwów,
1899. — 38 s.
101. Wystawa prac uczniów i uczenic c. k. szkoły dla przemysłu
artystycznego we Lwowie // Czasopismo techniczne. —
1887. — № 11. — S. 130.
Olena kozakevych
ON PROFESSIONAL HOSIERY IN GALICIA
AT THE LATE XIX AND THE FIRST THIRD
PART XX cc.: TENDENCIES
OF DEVELOPMENT, CENTRES, ASSORTMENT,
ARTISTIC PECULIARITIES.
In the article have been considered some peculiarities in the
development of Galician professional hosiery at the late XIX
and the first third part XX cc. General tendencies have been
defined with characteristics of productive centres and analysis
of hosiery assortment and its art-stylistic features. The evolve-
ment of hosiery industry along the Western Ukrainian territo-
ries has been marked in the contents of European impacts and
interrelations with regional trraditions. Quality of production,
typological structure and aesthetical finishing in décor of arti-
facts has proven quite high level of professional hosiery in Gali-
cia at the late XIX and the first third part XX cc.
Keywords: hosiery, professional, artistic, education, work-
shops, assortment, exhibitions, ornament, décor.
Олена козакевич
ПРОФЕССИОНАЛЬНЫЙ ТРИКОТАЖ
В ГАЛИЧИНЕ КОНЦА ХІХ — ПЕРВОЙ ТРЕТИ
ХХ вв.: ТЕНДЕНЦИИ РАЗВИТИЯ,
ЦЕНТРЫ, АССОРТИМЕНТ,
ХУДОЖЕСТВЕННЫЕ ОСОБЕННОСТИ
В статье рассмотрены особенности развития профессио-
нального трикотажа в Галичине конца ХIХ — первой
трети ХХ вв. Обозначены основные тенденции, дана ха-
рактеристика центров производства, проанализированы
трикотажный ассортимент и его художественно-стилис-
тические особенности. Отмечено, что на западноукраин-
ских землях трикотажное производство эволюциониро-
вало в контексте европейских влияний, вo взаимосвязи с
региональными особенностями. Качество изготовления,
типологическая структура и эстетическое решение в де-
корировании изделий свидетельствует о высоком уровне
профессионального трикотажа в Галичине конца ХIХ —
первой трети ХХ вв.
Ключевые слова: трикотаж, профессиональный, художе-
ственный, образование, мастерские, ассортимент, выстав-
ки, орнамент, декор.
|