Роздуми над прочитаним

Роздуми над прочитаним

Рецензія на книгу: Ярослава Галик. Маленька українка у великому Парижі. — Івано-Франківськ : Симфонія форте, 2012. — 196 с.

Збережено в:
Бібліографічні деталі
Дата:2013
Автор: Чорнопиский, М.
Формат: Стаття
Мова:Ukrainian
Опубліковано: Інститут народознавства НАН України 2013
Назва видання:Народознавчі зошити
Теми:
Рецензії
Онлайн доступ:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94959
Теги: Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:Роздуми над прочитаним / М. Чорнопиский // Народознавчі зошити. — 2013. — № 3 (111). — С. 566-571. — укp.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-94959
record_format dspace
spelling irk-123456789-949592016-02-13T03:01:53Z Роздуми над прочитаним Чорнопиский, М. Рецензії Рецензія на книгу: Ярослава Галик. Маленька українка у великому Парижі. — Івано-Франківськ : Симфонія форте, 2012. — 196 с. 2013 Article Роздуми над прочитаним / М. Чорнопиский // Народознавчі зошити. — 2013. — № 3 (111). — С. 566-571. — укp. 1028-5091 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94959 uk Народознавчі зошити Інститут народознавства НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Рецензії
Рецензії
spellingShingle Рецензії
Рецензії
Чорнопиский, М.
Роздуми над прочитаним
Народознавчі зошити
description Рецензія на книгу: Ярослава Галик. Маленька українка у великому Парижі. — Івано-Франківськ : Симфонія форте, 2012. — 196 с.
format Article
author Чорнопиский, М.
author_facet Чорнопиский, М.
author_sort Чорнопиский, М.
title Роздуми над прочитаним
title_short Роздуми над прочитаним
title_full Роздуми над прочитаним
title_fullStr Роздуми над прочитаним
title_full_unstemmed Роздуми над прочитаним
title_sort роздуми над прочитаним
publisher Інститут народознавства НАН України
publishDate 2013
topic_facet Рецензії
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94959
citation_txt Роздуми над прочитаним / М. Чорнопиский // Народознавчі зошити. — 2013. — № 3 (111). — С. 566-571. — укp.
series Народознавчі зошити
work_keys_str_mv AT čornopiskijm rozduminadpročitanim
first_indexed 2025-07-07T01:36:41Z
last_indexed 2025-07-07T01:36:41Z
_version_ 1836950174641946624
fulltext ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 3 (111), 2013 Повість «Маленька українка у великому Па- рижі» — це автобіографічний твір Яросла- ви Галик з Яремча, який авторка присвятила сво- їм онукам, але за тою присвятою стоїть і глибший зміст — присвята всім українцям, що волею об- ставин вже не одне століття змушені розлучатися з рідним краєм — і часто назавжди. Така розлу- ка для дорослої людини — це завжди глибокі пе- реживання, душевні муки, відчуття приниження своєї гідності, своєї неповноцінності у чужому се- редовищі, жалю і туги за рідним. А для нації — це ослаблення своєї сили. Розлука з рідним краєм набрала особливо дра- матичного і трагічного характеру з часу поневолен- ня України Російською імперію у XVIII—XX cт. Це ж вона українськими козаками на болотистих берегах Неви будувала свою столицю, будувала фортифікаційні лінії задля колонізації Кавказу, руйнувала Січ і в такий спосіб згонила українців шукати притулку за Дунаєм або на Кубані, засе- ляла, за словами Т. Шевченка «Сибір неісходи- му», Поволжя, Далекий Схід і інші загарбані ма- лолюдні окраїни. У цьому напрямку комунобіль- шовицька імперська Московщина геноцидними голодоморами, масовими депортаціями і терором перевершила царську. Мало того, що обкроїла українцям етнічну територію штучним кордоном майже наполовину, кремлівські сатрапи допомогли ще й підручним польським українофобам депорту- вати українців із їхніх споконвічних реґіонів Лем- ківщини, Холмщини, Надсяння… Обезземеленням, лихварством душили дідичі українське село в Австро-Угорській імперії, уже з 90-х років ХІХ ст. виперали його трудівників за оке- ан, в країни Америки. Переважно неписьменні тоді селяни виповіли свої жалі у цілому пласті пісень про ту еміґрацію… Всім окупантам була потрібна укра- їнська земля та рабська праця наших трудівників. Та найтяжче ярмо колгоспного рабства наклала на українське село — безпаспортне, знищене голода- ми, здирницькими податками і «добровільними по- зиками» — комунобільшовицька імперія, коли за невироблені трудодні судами селян відправляли у ка- торжні табори, коли щовесни обрізували їм клапті городу, як казали, попід самий поріг. Згорьовані батьки казали тоді: «Ми вже у цьому колгоспі бу- демо пропадати, а ви, дітоньки, тікайте куди може- те з цього пекла». Не дивно, що нинішні комуно- блазні не хочуть чути про те колгоспне рабство у © М. ЧОРНОПИСКИЙ, 2013 Рецензії Михайло ЧОРНОПИСКИЙ РОЗДУМИ НАД ПРОЧИТАНИМ Ярослава Галик. Маленька українка у великому Парижі. — Івано-Франківськ : Симфонія форте, 2012. — 196 с. 567Роздуми над прочитаним ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 3 (111), 2013 ХХ столітті (!!!), дивно, що сучасні історики і со- ціологи, вчені-дослідники якось його ніби обходять та й українська громада принишкла. Чи не заступи- ли нам цей злочин окупантів більш страхітливі зло- чини їх режиму?! Та ж українські громади під австро- угорською окупацією поставили пам’ятні хрести про знесення панщини, щорічно відправляли біля них мо- лебні. А де ж нині на великій Україні такі пропам’ятні знаки і молебні наших душпастирів про визволення з колгоспного рабства? .. «Оглухли, забули» — сказав би Шевченко… Повість Ярослави Галик мимоволі спонукає до такого екскурсу, бо за два десятиліття юридично незалежної України правляча номенклатура того окупаційного режиму так вправно розорила і роз- грабувала Україну, що якихось п’ять чи шість (хто їх порахував!) мільйонів наших краян змушені по- датися наймитувати на чужину, переживати ті ж душевні страждання від розлуки з ріднею, зі своїм благодатним краєм, що і їх попередники з кінця ХІХ ст. Але це тепер освічені люди, значна части- на з вищою освітою, з досвідом професійної пра- ці… Гірка правда в тому, що за ними готова пода- тися, як кажуть, у світ за очі ще й значна частина молоді вже зі студентських лав. Свого часу еміґрація на переході ХІХ—ХХ ст. знайшла відгук не тільки у фольклорних творах (їх записували Володимир Гнатюк, Філарет Колесса, Осип Роздольський та ін.), а й в нашій літературі, як в геніальній новелі Василя Стефаника «Камін- ний хрест» (1899 р.), циклі поезій Івана Франка «До Бразілії» (1898 р.), чи в оповіданні Степана Васильчинка «На чужину» (1913 р.). Те українське горе розлуки, за висловом Франка, розливалося по всьому світі. Воно і нині виливається у численних віршованих та пісенних складаннях заробітчан, що їх публікують українські часописи при церковних громадах та українських спільнотах в Італії, Іспанії, що їх записують під час фольклористичних експе- дицій студенти в Україні. Повість Ярослави Галик «Маленька українка у великому Парижі» — це прикметна поява саме тої народної літератури, яка народжується самим життям, а не з бездушних квазімодерних вульгар- ністю конструкцій галасливих графоманів. Воісти- ну справжнє мистецтво твориться з великої любові і великого болю, навіть без літературного чи філо- логічного вишколу, живиться правдивою щирістю і безпосередністю людських почуттів. Такі мистці з народу не претендують на славу, на матеріяльні ви- нагороди – в них природна потреба поділитися з ріднею, з громадою наболілим. Авторка названої повісті — медичний працівник з середньою освітою та біолог з університетською, з великим досвідом праці у лікувальних закладах, школі, в екскурсійно- му бюро, талановита, вольова і невсипуща до піз- нання світу, духовно багата і щиро довірлива до лю- дей. Вона любить мистецтво, пісню, все життя спі- ває у церковних хорах. Проте ця актуальна і болюча тема українського заробітчанства на чужині, розлуки з рідним краєм у Ярослави Галик, сказати б, має і генетичний ґрунт. Велика родина її батьків, численної рідні московсько- польськими українофобами була після Другої світо- вої війни насильно депортована з предковічної Лем- ківщини. І хоч авторка вже народилася і виросла у с. Терновиця на Івано-Франківщині, вона постійно чула від батьків-колгоспників, як то було любо та мило там, «дома», де залишилося нажите добро, рід- ні бескидські краєвиди, покинуті на поталу ворого- ві церкви і могили предків. Це вона з душевним ще- мом описала у своїй першій книзі — у багатоілюс- торваному нарисі «Лемківщина — край наших предків» (Івано-Франківськ : Місто НВ, 2009. — 190 с.). Той нарис вона присвятила світлій пам’яти Михайло ЧОРНОПИСкИЙ568 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 3 (111), 2013 мами, образ якої у найважчі хвилі заробітчанської одісеї появляється і в названій повісті, а поетичний заспів взяла з поезії лемківським словом Ольги Тро- ян «Пам’ят»: … Поля, ліс, гори — вшитко там лишили: Деревляну хижу, церкву і цвинтар. лем взяли зо собом велику надію, Же ся ищи вернут Даколи назад… Та перша книга — то своєрідний тематичний про- лог Ярослави Галик до теперішньої, другої, коли українці, кажучи Щевченковими словами, живуть на нашій, не своїй землі, коли в Україні неукраїнська влада і далі злиднями жене людей у світ. В анотації до повісті поставлені запитання, на які шукала відповіді авторка і які хвилюють мільйонів краян: «Що чекає земляків у нових світах? Чим жи- вуть вони і як дають собі ради? І чи зривають на зо- лотих вербах гроші?». А щодо вибору міста з тими «золотими вербами», то вже вподобання відчайдуш- ної «малої українки», від імені якої ведеться розпо- відь: «Париж —мрія кожного. Але потрапити в це величезне незнайоме місто маленькій жінці й не за- губитися серед гігантського манливо-оманливого єв- ропейського світу, вижити і не втратити себе – справді непросто…». Повість Ярослави Галик документально- автобіографічна. Її наратив (оповідь) тільки від змі- неного імені — Катерини — Катì (у сприйманні французів), а все інше реальне оточення з етичних міркувань авторка в анотації попередила застере- женням: «Всі імена в тексті вигадані, крім імен офі- ційних осіб. Будь-які асоціації з описаними персо- нажами виключені. Всі збіги з реальними людьми чи подіями є випадковими». Сюжетну інтриґу твору навіяло закінчення дру- гого тисячоліття — кінець 1999-го, оте «що найкра- щими місцями для зустрічі 2000-го є Париж або Карпати» — оте що «весело випалила» братові опо- відачка, в голові якої «чомусь весь час крутилася лег- ка мелодія веселої пісеньки Анатолія Матвійчука «Не чіпай її, облиш, пані мріє про Париж, не чіпай її, облиш!». Власне фраза «Пані мріє про Париж» і стала заголовком одного з перших «кадрів» того за- манливого сюжетного «фільму», з перебігу яких складається весь твір. Українці ще добре пам΄ятають, як на початку 90-х років минулого століття Україна виривалася з лабет окупаційного режиму, як правляча номенкла- тура того режиму та його кадебістські структури пус- кали під укіс усе господарство України, як спанте- личені українці через недавно ще обсновану колю- чим дротом границю моталися, як пише авторка, з «дрібнокомерційною» метою то до Югославії, то до Польщі, Чехії, Румунії, Болгарії і навіть Греції. З часом різними способами стали пробиватися і в інші країни Західної Європи. Ось так підмовлена подру- гою Галею, вихователькою дитсадка з вищою осві- тою, героїня повісті, та ще й на позичені подругою гроші у грудні 2000 року опинилася у складі 50 про- чан із Івано-Франківщини до святині у французь- кому місті Люрд, з екскурсією у Париж. Фінал тієї екскурсії був типовий: з 50 туристів в Україну по- верталися тільки 13. А решта, без знання мови, без будь-якої підтримки, без документів на працю і про- живання залишилися беззахисними, безпритульни- ми у тому великому місті. Залишилися, щоб влашту- ватися на працю. Так опинилася маленька українка серед етнічної збиранини з усього світу безробітних безхатченків у паризьких «соціалках» (в яких давали безкоштов- но харч і нічліг) та щоденно вичікували роботодав- ців. Разючі фрази з тих митарств авторка взяла за- головками до розділів повісті: «Ну що, вас ніхто не бере?»; «Українка? А що це таке?», «Велика пані»; «І чого ви сюди понаїжджали?»… Оповідачка з вражаючою безпосередністю і просто, без глибоко- думного самоаналізу, передає душевні муки свого стану у безоплатному готелі тієї «соціалки» на окра- їні Парижа, де в душовій «були одноразові шампу- ні, мило, рушники, ще й фени для сушки волосся. І ще були великі дзеркала. Я стояла під душем і в по- токах гарячої води розмазувала гіркі, не менш гаря- чі, пекучі сльози. Що ж це таке зі мною сталося? Чому я тут, і чому все це відбувається зі мною? І що буде з нами далі?». Скупими штрихами зображено морально-етичні контрасти характерів у тих «соціалках». Коли інші себе почували там навіть комфортно, то душу Кате- рини розривало почуття приниження і страху. «Мені не хотілося помирати тут, на цьому глибокому страш- 569Роздуми над прочитаним ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 3 (111), 2013 ному дні величного Парижа, в цьому жахливому чор- ному місці. Мені потрібно було вирватися звідси, як Дюймовочці з нори крота. Я хотіла на світло, до сон- ця… І я молилася, щиро молилася». А вранці там, коли снідали, «пила гарячу каву, наче киплячу смо- лу в пекельних глибинах», а коли «закрилася важка залізна брама, мов тюремна, тоді й зірвалися всі стримуючі замочки мого серця. Я тяжко сіла на якусь лавку у сквері й почала ридати, і ридати так, як я ще, певне, ніколи в житті не ридала. Це не був плач чи голосіння. Це був розпач, відчай, біль, страх. Це був кінець. Я не чула, що говорила Галя, я нічого не ба- чила довкола. Я ридала. Мабуть, цілий день. Єди- ний день і єдиний раз, коли я плакала в Парижі. Ви- дно, дуже щиро я виплакалася тоді». На Галине «Ти подивися, яка велика пані, не може переночувати на «соціалці»!» у вольової, з гострим почуттям власної гідності Катерини вибухнуло: «Ні- коли! Чуєш, ніколи більше я там не буду! А ти іди, як хочеш, я тебе не тримаю. Так, певне, в душі я ве- лика пані, бо я більше туди не піду!» Тривале, але безуспішне петляння «паризькими вулицями від церкви польської до церкви росій- ської, а звідти до української» у пошуках роботи завершилося для мандрівниць щасливим випад- ком. На них там, у церкві, натрапила прибула з Америки до своєї дочки у Парижі поважна пані Софія, яка шукала для своїх онуків няньку- українку, щоб вони могли змалку розмовляти фран- цузькою й українською мовами, а собі потребува- ла масажистки. Так у чеканні назначеного візиту Катерина вечорами «вперто на Галі відновлювала своє давно призабуте вміння масажиста». «Це був подарунок неба маленькій незахищеній хоробрій жінці, яка так терпляче і вперто шукала якогось рятунку для себе і для товаришки у цьому прекрас- ному та грізному місті-гіганті». На старанну, напівдармову, наполегливу і дуже виснажливу працю масажистки — платили тоді «всього 15% від вартості такої ж праці в сало- нах» — спокусилися не тільки численні друзі та ро- дичі пані Софії з усього Парижа. Пацієнтами не- втомної українки, як оповідає вона, шляхом «Le bouche à orelle», як кажуть французи, — «З рота до вуха», тобто «бабським телефоном», про мене дізнавалися і мені телефонували зовсім незнайомі та несподівані люди, які потребували моїх рук. Це були французи та євреї, англійці й німці, американ- ці й ліванці, італійці та іспанці, росіяни і навіть бра- зилійці, які мешкали в цьому багатонаціональному мегаполісі або приїжджали в гості чи у справах. Се- ред них були представники середнього класу і за- можні буржуа, інколи й багаті чи збіднілі аристо- крати, нерідко впливові або ділові особи, відомі спортсмени, прості службовці, банкіри чи бізнесме- ни. Так я починала ставати потрібною і знаною в цьому величезному невідомому місті. А пані Софія інколи дотепно зауважувала: «Ну як не мати багато пацієнтів, якщо працювати добре і запівдурно?!» Та для завзятої українки «це були великі гроші». Вона, «нелегалка», яка на кожному кроці остерігалася поліції, збирала їх не тільки на підтримку сина з родиною в Україні, не тільки щоб з часом викупити собі право на легальну працю і про- живання у заманливому Парижі, а й на оплату кур- сів вивчення французької мови, на словники і на тво- ри французьких класиків, на підтримку громадських організацій, на екскурсії до історичних та екзотич- них курортних куточків Франції, Іспанії, Італії… «І для чого тобі ця французька, ці курси, які забира- ють стільки часу і грошей?» — часто в’їдливо допи- тувалися мої знайомі українці, які в опануванні мови зупинилися на знанні необхідних побутових фраз. А мій брат Олесь любив добродушно жартувати: «Приїдеш додому, будеш гуси пасти і з ними по- французьки говорити». Важка щоденна праця масажистки часто від ранку до пізнього вечора, переїзди у чітко визна- чені години по віддалених місцях мегаполісу дово- дили її до повної фізичної знемоги: «Я не раз зга- дувала прислів’я про вовка, якого ноги годують, бо це було про мене. На вечір гомілки набрякали й терпли. Від незвички руки опухли, на лівій по- тріскали дрібні судини, й вона посиніла. Про спи- ну годі було говорити». У такі хвилі її думки зно- ву були з мамою: «А хіба легко було мамі в кол- госпному полі, коли не було чути ні рук, ні спини, а тільки робота, робота… Ще й задарма. А ти пра- цюєш у теплі та чистоті, і заробляєш гроші! Як же ж було їй мокрі обмерзлі буряки грузити голими задубілими руками на височезні вантажівки в жов- тні під дрібним зимним осіннім дощем? Чи горби- тися під палючим сонячним промінням у солоному поті та липкому поросі літніх ланів?» І повертала- Михайло ЧОРНОПИСкИЙ570 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 3 (111), 2013 ся сила та впертість: «Я мушу, я зможу!» (розділ «Залізна жінка»). Здивованим мадам було незрозуміло, як їх зне- можена добродійка відновлює сили в коротких хви- лях молитви в найближчих храмах під час переїз- дів від пацієнта до пацієнта, що, помолившись, вона виходить «просвітленою, спокійною, оновленою», а її «тіло набуває легкості та нової сили». Її відпо- віді на запитання, чому нелегалкою приїхала в Па- риж, не могла зрозуміти і перша пацієнтка, багата ліванка, колишня чемпіонка з плавання: «Чому? Мабуть, заробити грошей. Та моя відповідь про- звучала по-іншому: «Venir, voir et mourir», — on dit de Paris, – випалила я. Тобто — «Приїхати, по- бачити і померти», — говорять про Париж». Гід- ність — понад усе! «Маленька українка» особлива ще й у тому, що з юності була великою аматоркою хорового співу, і в Парижі була радо прийнята до відомого у Франції українського хору Святого Володимира Великого, в якому співала аж до від’їзду з Парижа 2006 року та з яким брала участь у церковних богослуженнях у багатьох храмах, в т. ч. в соборі Нотр-Дам-де-Парі та в різних визначних громадських імпрезах. Для гострої на обсервацію «маленької україн- ки», як у калейдоскопі, упродовж шести років пе- реливалися драматичні та навіть і трагічні події у тому незвичайному великому Парижі, відкри- валися різні людські долі, характери – лагідні, щирі, безкорисливі, але і бездушні, підступні, заздрісні, нахабно шахрайські, жертвою яких впали її вистраждані надії на вже майже осягне- ну можливість «легалізуватися». І то з руки на- бридливої лукавки, випадкової на її шляху, нахаб- ної, заздрісної, лицемірної краянки Нуськи, якій Катерина безкорисливо дала перший прихисток у Парижі. Власне через неї Катерина потрапила ще й у сіті шахрайських аферистів-змовників, в руках яких опинився увесь її гірко здобутий за- робіток. Ви рятували з біди справжні щирі лю- ди — адвокатка Мілен, її служниця, арабка з Марокко Елі та рятівна для нелегалів громадська організація «Без паперів». У тих багатьох розділах повісті авторка змалю- вала цілу галерею розмаїтих персонажів окремими яскравими деталями: прикметна ознака зовнішнос- ті (одяг, вік, ріст, погляд тощо), мови, манери пове- дінки, спілкування, психічного стану і т. ін. Але всі ці характерологічні прикмети ніде штучно не «при- клеїні». Вони органічно самі по собі спливають у плині розповіді, і це засвідчує, що в авторки є дар тонко відчувати пластику образотворення, стиліс- тику нарації (оповіді). Вона вправно володіє бага- тим лексичним багажем, умінням використовувати різноманітні синтаксичні конструкції, образну фра- зеологію живого народного мовлення, тому твір чи- тати легко і цікаво. Своєрідність повісті Ярослави Галик ще й в тому, її наратив вправно «інкрустований» цікавою і роз- маїтою історико-краєзнавчою інформацією про Францію та ще й з україноцентричим змістом. До- сить тільки назвати розділи повісті: «Українська свя- тиня у Люрді», «В неділю до церкви», «Поклони- тися Кобзареві» (про українську церкву на бульва- рі Сен-Жермен, пам’ятник і сквер ім. Т. Шевченка), «Апостольський екзарх», «Духовний куточок укра- їнців» (про українського єпископа Михайла Грин- чишина, храм Анни Ярославни у Сенлісі, Союз Українок у Франції), «Хор Святого Володимира», «Місцями Симона Петлюри в Парижі», «Найди- вовижніша нація» (про Пилипа Орлика), «Анна ки- ївська, королева Франції». «Маленька українка» шість років жила у Фран- ції, але її серце билося у грудях України, і це з ду- шевним трепетом описано у розділах повісті «Запа- лімо свічки пам’яті!» (вшанування пам’яті жертв го- лодоморів українськими, французькими громадами, організаціями, науковцями), «Не бійтеся, україн- ці…» (про українське посольство і його діяльність), «Матч «Франція—Україна», «Помаранчева рево- люція в Парижі», «Райдужні надії» (з докладним коментарем опису перебігу подій у французьких ЗМІ). «Маленька українка» — велика патріотка, а тому запитувала себе і всіх українців-заробітчан на чужині: «Що ж сталося з тобою нині, найдивовиж- ніша націє? Де твій орлиний політ? Чому твої орли- козаки стали козачками-слугами, які товчуться сві- тами в пошуках кавалка хліба? Чому козаки запо- різькі стали роботягами запаризькими? І що змусило горду руську жінку схилити непокірну го- лову і стати наймичкою «заграничних мадам»? (роз- діл «Найдивовижніша нація»). Про одну реальну постать з української культу- ри у повісті треба сказати окремо. У наративі твору 571Роздуми над прочитаним ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 3 (111), 2013 їй виділено окремий розділ «Відома мисткиня». Йдеться про відому канадську художницю україн- ського походження Марію Стиранку, з якою позна- йомилася оповідачка у Парижі і яка, як вона висло- вилася, «на моїй емігрантській дорозі й стала моєю провідною зіркою-оберегом у Парижі. Тут тепер мешкала її дочка з родиною, а їхній дім завжди був гостинно відкритим для українців». У тому домі українці збиралися на Різдво і на Великдень незмін- но, як і сама господиня, в традиційних національних шатах, за святковим столом з традиційними україн- ськими стравами. «Вона могла мені подзвонити й спитати: «Катрусю, а чи не могли би ви прийти до мене? Я маю сьогодні борщ (або вареники, або до- бре вино, або просто чай)». Цій провідній зірці, мисткині-патріотці з далекої Канади, про яку так тепло оповіла її мила Катруся, судилося дати благословенні графічні і поетичні «рамки» повісті про маленьку українку у великому Парижі. З нею вона провела прощальну вечерю у ресторані перед поверненням в Україну. «А на спо- мин дорога моя пані Марія намалювала мені незви- чайну графічну картину зі старенькою гуцульською церковкою, над якою сяяв тризуб і біля якої коляду- вали українські діти, з високою Ейфелевою вежею вдалині зліва і кленовим канадським листком спра- ва, під яким стояла замислена жінка у вишиванці, а внизу вона написала мені вірша: летіла назустріч дорога — Париж, Німеччина, Польща. Таїлась у серці тривога, котився сірий туман. Дороги мигтіли смолою, кружляв попід сонцем птах. летіло життя стрілою, і душу несло по світах. лиш щирим серцем заграє Україна, Родина — це ваша земля». Цей вірш завершує сердечну повість-сповідь «ма- ленької українки», а той графічний малюнок Марії Стиранки з її великоднім автографом «Христос рож- дається», прізвищем і датою відбитий на титульній обкладинці книжки. На свіжо ораному літературному полі сучасної України, слава Богу, все більше сходить яскравих імен справжніх талантів. Не сумніваюся, що серед них своє скромне місце займе ім’я Ярослави Галик з її самобутньою повістю про сьогочасну трудову емі- ґрацію — про задавнену болючу рану України. Ма- ємо повість яскраво пізнавальну і тим самим глибо- ко повчальну. Побажаємо її авторці творчого натхнен- ня і щедрого врожаю у шляхетній праці на ниві красного слова, а повісті про «маленьку українку» — нового перевидання, — бо що ж то тих 300 примір- ників для 46-мільйонної нації!?

Схожі ресурси