Витоки українського зброярства: мистецтвознавчі паралелі

Мистецтво декорування зброї є складовою частиною українського декоративно-прикладного мистецтва. Досліджено історичні та культурні аспекти її декорування. Розглянуто художні особливості декорування....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2013
Автор:	Дядюх-Богатько, Н.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут народознавства НАН України 2013
Назва видання:	Народознавчі зошити
Теми:	Статті
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94970
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Витоки українського зброярства: мистецтвознавчі паралелі / Н. Дядюх-Богатько // Народознавчі зошити. — 2013. — № 4 (112). — С. 660-667. — Бібліогр.: 17 назв. — укp.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-94970
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-949702016-02-14T03:02:13Z Витоки українського зброярства: мистецтвознавчі паралелі Дядюх-Богатько, Н. Статті Мистецтво декорування зброї є складовою частиною українського декоративно-прикладного мистецтва. Досліджено історичні та культурні аспекти її декорування. Розглянуто художні особливості декорування. Ornamentation of weapon is a component of Ukrainian decorative applied art. In the article have been considered some historical and cultural points of craftsmen’s creativeness. Artistic peculiarities of decorativeness have been presented. Украшение оружия является составляющей украинского декоративно-прикладного искусства. Исследованы исторические и культурные аспекты его декорирования. Рассмотрены художественные особенности творческой деятельности. 2013 Article Витоки українського зброярства: мистецтвознавчі паралелі / Н. Дядюх-Богатько // Народознавчі зошити. — 2013. — № 4 (112). — С. 660-667. — Бібліогр.: 17 назв. — укp. 1028-5091 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94970 uk Народознавчі зошити Інститут народознавства НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Статті Статті
spellingShingle	Статті Статті Дядюх-Богатько, Н. Витоки українського зброярства: мистецтвознавчі паралелі Народознавчі зошити
description	Мистецтво декорування зброї є складовою частиною українського декоративно-прикладного мистецтва. Досліджено історичні та культурні аспекти її декорування. Розглянуто художні особливості декорування.
format	Article
author	Дядюх-Богатько, Н.
author_facet	Дядюх-Богатько, Н.
author_sort	Дядюх-Богатько, Н.
title	Витоки українського зброярства: мистецтвознавчі паралелі
title_short	Витоки українського зброярства: мистецтвознавчі паралелі
title_full	Витоки українського зброярства: мистецтвознавчі паралелі
title_fullStr	Витоки українського зброярства: мистецтвознавчі паралелі
title_full_unstemmed	Витоки українського зброярства: мистецтвознавчі паралелі
title_sort	витоки українського зброярства: мистецтвознавчі паралелі
publisher	Інститут народознавства НАН України
publishDate	2013
topic_facet	Статті
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/94970
citation_txt	Витоки українського зброярства: мистецтвознавчі паралелі / Н. Дядюх-Богатько // Народознавчі зошити. — 2013. — № 4 (112). — С. 660-667. — Бібліогр.: 17 назв. — укp.
series	Народознавчі зошити
work_keys_str_mv	AT dâdûhbogatʹkon vitokiukraínsʹkogozbroârstvamistectvoznavčíparalelí
first_indexed	2025-07-07T01:37:23Z
last_indexed	2025-07-07T01:37:23Z
_version_	1836950218354982912
fulltext	ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (112), 2013 © Н. ДЯДЮХ-БОГАТЬКО, 2013 Наталія ДЯДЮХ-БОГАТЬКО ВИТОКИ УКРАЇНСЬКОГО ЗБРОЯРСТВА: МИСТЕЦТВОЗНАВЧІ ПАРАЛЕЛІ Мистецтво декорування зброї є складовою частиною укра- їнського декоративно-прикладного мистецтва. Досліджено історичні та культурні аспекти її декорування. Розглянуто художні особливості декорування. Ключові слова: зброя, мистецтво, декорування, художні особливості, орнамент, форма. Коли людина вперше взяла в руки палку чи камінь, щоб ними відлякувати звіра чи нападати на ньо- го, ми можемо припустити, що та палка чи камінь є пер- шими праобразами зброї. Надалі вдосконалюються все нові й нові конструктивні системи, різноманітні меха- нізми вже залежать від функції зброї: захисту чи напа- ду, мисливської чи військової. В українській зброї тіс- но переплелись ці функції: бойова зброя виступає і як мисливська, і як спортивна, нагородна зброя — як де- коративна (для оформлення інтер’єрів) та як національ- на (як атрибут національного костюма). Зрештою, час- то українська зброя зберігає всі риси етнографічної зброї, що виконується в традиційній для певного регі- ону манері, не є одиницею серійного виробництва, й при цьому є багатофункціональною, бо поєднує в собі якості бойової, мисливської, інтер’єрної зброї, елемен- та національного костюма, додаткового предмета у тан- цях, а також часом використовується в побуті не влас- тивим для зброї чином (топірець, шабля). Щодо холодної зброї, то історія гуцульської барт- ки сягає своїм корінням кам’яних сокир України ІІІ тис. до н. е. Кам’яні та кістяні молоти і сокири побутували в Україні у V—III тис. до н. е. Особливістю кам’яної зброї була її висока універсальність, простота і висока чіткість принципів побудови і форми. Металеві соки- ри (бронзові) з’явились в Україні десь у IV—III тис. до н. е. Головною відмінністю від попередніх видів було полегшення і загострення леза сокири. За більш, ніж п’ятитисячолітній вік, бартка прак- тично не змінилась. В наш час бойова гуцульська зброя майже не відома широкому загалу, оскільки вона дещо відрізняється від звичайного гуцульського топірця. Але в XVII—XVIII ст. це була основна зброя кар- патських опришків і особисто Олекси Довбуша. В Україні бартка і пов’язані з нею містичні уявлен- ня шанувались навіть тоді, коли язичницькі культи були вже в далекому минулому. Так, селяни бойків- ського підгір’я ще на поч. ХХ ст. вірили в чудодій- ну силу сокири. Кам’яні молото-сокири (з неолітич- ної епохи), які мали посередині дірку для насаджу- вання на дерев’яне древко, обожнювали. Таким сокирам, випадково виораним на місці стародавніх поселень, приписувалися особливі магічні якості: ря- тувати від блискавок, хвороб; сприяти родючості; оберігати від всіляких нещасть. Ті ж самі тенденції датуються ще ранішим періодом: один із священиків у XVIII ст. писав, що селяни за допомогою кам’яної сокири «недуги та огнені хвороби лікують... і бісів ви- ганяють і знамения творять» [2, c. 16]. 661витоки українського зброярства: мистецтвознавчі паралелі ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (112), 2013 Архаїчне язичницьке ставлення до сокири збере- глось до поч. ХХ ст. у сусідньому до Гуцульщини ра- йоні Карпат — Бойківщині. Зафіксував його І. Фран- ко у своїй розвідці «Неолітичні знахідки в околицях Нагуєвич і їх сучасне уживаннє». Дослідник пише, що в 1910 р. один селянин передав йому «...камінну соки- ру... Сокиру знайшов ще дід того селянина, дав посвя- тити, після чого вживали ту сокиру, вірячи в її магічну силу, у випадках болю горла, вливаючи холодну воду до уст крізь дірку, проверчену у камені» [2, с. 16— 17]. Далі І. Франко згадує, що ще в часи його дитин- ства до його хати хтось приніс круглий чорний камі- нець з круглою діркою всередині, власне тому, що в нього боліло горло. Подібні звичаї побутували навіть в 30-х рр. ХХ століття. В. Кобільник писав: «Часто селяни знаходять в потічку камінчики з діркою, які по- ходять з неолітичної доби». Народ пояснював ці дір- ки тим, що їх свердлить веселка і п’є через них воду. Такі камені помагали від недуг» [2, с. 16—17]. Відколи саме почала приділятись увага естетиці предметів зброярства і відколи релігійно-обрядові символи набувають виключно декоративного зна- чення, говорити можемо дуже відносно. Найдавніші згадки про декоровану зброю на те- риторії Гуцульщини ми черпаємо з археологічних джерел епохи бронзи. Зокрема, на Закарпатті, на території Оттоманської імперії (XIV—VII ст. до н. е.) та станівської культури (XIV—XII ст. до н. е.) серед численних артефактів уже є мечі, ножі, булави, що свідчить як про розвиток військової спра- ви, так і про певні традиції виробництва. Високоху- дожня орнаментика і коштовне оздоблення окремих видів зброї вказують на високий рівень художньої майстерності та смаку [1, с. 33—44]. Про традиції зброярства у кіммерійців, скіфів та сарматів дослідники вже можуть судити із краще збе- режених предметів. Майстри кіммерійської доби мо- гли розрізняти види сталі й ступінь нагрівання мета- лу за кольором гартування й іскри, знали принципи цементування металу та ковальського зварювання. В одному з поховань кіммерійського вождя поруч з ним лежав залізний кинджал у піхвах, оздоблений тон- ким візерунком по золотій пластині [4, с. 45]. Мистецтво ювелірної справи у скіфів було на ви- щому щаблі розвитку. Свідченням цього є знамени- тий тваринний стиль: ужиткові предмети, в тому чис- лі й зброя, оздоблювались зображеннями тварин. Майстри трактували їх специфічно, підкреслюючи лише ті частини тулуба, що символізували силу й спритність [10, с. 42]. Те, що навіть осілі скіфи мали не лише наступальну зброю, а й захисний обладунок, нещодавно довели київські науковці на прикладі від- реставрованих рештків зброї [12, с. 138—149]. Велику майстерність демонструють нам зброярі та ковалі античних міст Північного Причорномор’я. Навіть з предметів невійськового призначення, зо- крема з сюжетними сценами електової вази з курга- ну Куль-Оба, золотого гребеня з кургану Солоха та ін., ми можемо робити певні висновки про вигляд скіфської зброї та її декорування. Багато коштовної зброї було знайдено в курганах Солоха, Чортомлик, Куль-Оба. Декорували сріблом та золотом сагайда- ки, руків’я мечів, кинджалів, піхви, руків’я нагайки, оправу точильного каменю та ін. [14, с. 72—76]. Приклад декорованої зброї з пшеворської культу- ри (ІІ ст. до н. е. — І ст. н. е.) було знайдено в с. Гри- нів (поблизу Львова), а саме меч у позолочених піх- вах. Карбований орнамент складався з декількох сцен, де нарівні із зооморфними, вже виступають й антропоморфні міфологічні герої [4, с. 59]. Зброя й кінське спорядження є неодмінною належ- ністю сарматських чоловічих поховань. Свої виро- би — кинджали, стріли, списи, мечі, вони прикраша- ли в поліхромному стилі вставками з напівкоштовно- го каміння або кольоровою емаллю. Особливістю обладунка сарматських воїнів було застосування дру- гого пояса — портупейного, для носіння меча. Пояси, піхви, руків’я оздоблювали золотими наконечниками, Іл. 1. Фрагмент меча з наконечником від піхов. Залізо, срібло, позолота. Литво, кування, таушування. Десятинна церк- ва, м. Київ. 1093 р. (Знайшов М. Каргер у 1939 р.). НМІУ, вітрина № 1700-11316158. ФА Наталія ДЯДюХ-БОГаТЬкО662 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (112), 2013 пряжками, пластинками [3, с. 76]. Сам перелік деко- рованої зброї свідчить про добре налагоджений процес виробництва та про навички мистецьких прийомів. Своєрідних рис набули предмети ужиткового, на- самперед ювелірного ремесла готів [10, с. 80]. Зброя, що належить до готського стилю, виготовлялася із срібла й золота і декорувалася подібно до сармат- ської традиції. Свою обізнаність як з давнішими, так і з сучасними їм засобами оздоблення готські май- стри розвинули у різноманіть інкрустації: довільній та перегородчастій. Іншим варіантом є «геометрич- ний стиль», прикладом якого може бути декорова- ний меч, що зберігається в Ермітажі Санкт- Петербурга [10, с. 85]. Не забувають готські май- стри і звіриний стиль [10, с. 82—83]. Життя давніх слов’ян у ІІІ—V ст. трактується на певному примітивному рівні. У похованнях цілком відсутня зброя. Змінюється і характер ремісництва: занепадають гончарні майстерні, припиняють діяль- ність великі металургійні центри, а натомість вини- кають невеликі тимчасові поселення металургів із кількома горнами. У цей час в Європі уже зафіксо- вано перше використовування пороху. Є дві версії щодо привезення пороху в Європу. Перша, що він потрапляє з маврами до Іспанії, інша ж, що з грека- ми до Константинополя [11, с. 94]. Після «великого переселення народів», починаю- чи з VI—VII ст., в Україні спостерігається деяке піднесення ремесла. В цей час металургія відокрем- люється від ковальства, розпочинається торгівля на- півфабрикатами. У пам’ятках VІII—Х ст. знаходи- мо складні за конструкцією вироби зі сталі. Нова технологія сприяла поглибленню спеціалізації май- стрів, диференціації всієї залізообробної справи, під- вищенню її продуктивності. Візантійці в боротьбі з давньоруськими князями вживали «ясного вогню» й уміли на відстані підпалю- вати кораблі на морі. «Живий вогонь» знали і степо- вики, особливо татари поширювали ним переполох се- ред військ християн. Але як виглядало приладдя, яким кидали той «вогонь», про це нічого певного не знає- мо. Деякі дослідники думають, що це не була ще справ- жня вогнепальна зброя, скоріше бомби, що їх звичай- ними «метавками» кидали на ворога [8, с. 147]. Про високу майстерність давньоруських митців з художньої обробки металу засвідчують вже й інозем- ні мандрівні письменники, котрі відзначають, що Русь — це країна, де відкриті секрети «…мистецтва емалі й різноманітності черні» [4, с. 146]. Та, за В. Гончаровим, «…ужиткове мистецтво стародав- ньої Русі не могло б досягти такого високого худож- нього рівня, якби воно розвивалося лише на місцевій основі, ізольовано від інших країн і народів. Заслуга руських майстрів у тому й полягала, що вони вміли не тільки наслідувати й розвивати мистецькі досяг- нення своїх співвітчизників, а й творчо засвоювати кращі здобутки світового мистецтва» [10, с. 358]. Підтвердженням сказаного є фрагмент наконеч- ника залізного меча у срібних позолочених піхвах, який знайшов у Києві М. Каргєра у 1939 році. За- лишок меча з наконечником від піхов було знайдено при розкопках в Десятинній церкві, ймовірно у по- хованні князя Ростислава Мстиславовича — 1093 рік (Іл. 1). Наконечник завершується мисом з округлим ґудзичком та рослинним завитком, що були відлиті у фігурну форму та потім додатково підкреслені інкрус- тацією (таушовані) певними елементами рисунка зо- лотом. Від мисика до навершя розходиться гравіро- ваний позолочений стилізований рослинний орна- мент, що поступово пропадає. Весь орнамент є стилізовано-рослинним, але при витриманому стиле- вому рішенні збережений фрагмент демонструє нам велику динаміку у композиційному використанні: Іл. 2. Фрагмент меча. Залізо, срібло, позолота. Литво, кування, таушування. Київ. Х—ХІІІ ст. НМІУ, вітрина № 1698-11316158. ФА 663витоки українського зброярства: мистецтвознавчі паралелі ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (112), 2013 ритм дрібних вигравіруваних мотивів чергується з масивною відлитою фактурою, та ще раз нагадує нам про чудове володіння металообробними техніками майстрами України-Русі ще на поч. XI століття. Осередками зброярства були ремісничі майстер- ні, котрі, як правило, розташовувались в усіх без ви- нятку давньоруських містах [4, с. 210]. В НМІУ у вітрині № 1704—11316158 виставлені давньорусь- кі мечі, які можна назвати бойовими чи чорновими. На них відсутній декор, проте їх цінність для нас є у вивченні зміни пропорцій, конструкцій та розмі- рів. У п’яти ніби схожих за загальними пропорція- ми мечами ми бачимо зовсім різні форми голівки руків’я: перше — округле приплюснуте, друге — півкругле, третє — об’ємне квітково-подібне з де- корованими поясками, четверте та п’яте — ромбо- видні, проте з різними пропорціями. При виготовленні зброї у містах задовольнялись як смаки простолюдина, так і представника вишука- ного князівського середовища. Зброю та військове спорядження оздоблювали карбуванням, литтям, ін- крустацією, позолотою, черню. Золотом та сріблом декорували руків’я мечів, щити, шоломи, парадні со- кири, булави. Та, на жаль, при поховальному обряді зброя покійного воїна разом із ним спалювалась. Тому вона була відразу пошкоджена й не дійшла до нас у всій своїй пишноті на відміну від інших ритуальних речей. Їх разом із залишками обпаленої зброї клали у напівзасипаний могильник, який після поминок до- сипався повністю. Яскравим прикладом такого по- ховання є Чорна Могила та речі з неї: зброя, шоло- ми, кольчуги і відомі турячі роги [14, с. 128—131]. Проаналізуємо залишок меча — збережений кли- нок разом з руків’ям (НМІУ, вітрина № 1698— 11316158). Втрачений елемент обхвату на руків’ї, ймовірно, був дерев’яним. На фрагменті руків’я ба- чимо декоративний орнамент, що нагадує квітку з чотирьох заглибин-пелюсток на фоні діагонально на- битого золотого дроту, що створюють рівномірну сіт- ку (Іл. 2). Аналогічно декорована хрестовина руків’я. У краще збережених фрагментах видно залишки та- ушованого золотого дроту, що ніби зв’язує комірки сітки між собою, які ймовірно були й чимось інкрус- товані. Зі збереженого декору можемо зробити ви- сновок, що меч належав до парадно-урочистої зброї, комусь із княжої дружини. Надзвичайно цінним артефактом в історії україн- ського мистецтва є меч з написом «Коваль — Людо- та» ХІ ст. з Полтавщини (Іл. 3). Сам напис на клин- ку меча прочитується дуже важко з вітрини НМІУ. Ймовірно, що він відкривається науковцям при ближ- чому дослідженні. Варто також сказати про те, що сло- ва «КОВАЛЬ» і «ЛЮДОТА» вибиті з різних боків клинка, починаючи на відстані 10 см від ефесу. При- чому загальна довжина меча могла сягати 110—120 см. Поруч на тій же вітрині НМІУ є фрагмент меча з на- писом «СЛАВ…» (Київська обл., ХІ ст.) та з нечіт- ким фрагментом напису на звороті. Ці мечі є першою українською зброєю з підписами кирилицею, що дає підставу вважати їх одними з перших при вивченні іс- торії декору українського зброярства. Ефес меча «Коваль — Людота» (як умовно його називають науковці) надзвичайно добре збережений, відлитий у бронзі та складається з трьох частин: хрес- товини, обхвату та голівки, що разом становлять одну спільну декоративну композицію (Іл. 4). Хрестови- на та голівка ефесу виконані за мотивами древньослов’янського орнамента, подібного до того, що є у Софії Київській на кам’яних плитах підлоги. На верхів’ї голівки видніється стилізований міфічний звір, вплетений в загальну композицію, ймовірно, що він був тотемом роду, якому належав меч. Обхват ефесу має більш плоске ритмічне рослинне плетиво. Загалом твір демонструє надзвичайно високий рі- вень відчуття як матеріалу та модних тенденцій того часу, що ставить його автора, коваля Людоту, у чис- ло знаменитих постатей історії мистецтва України. У НМІУ виставлено руків’я меча та наконечник пі- хов, що датують Х—ХІІІ ст. (вітрина № 1682— 11316158). Цей фрагмент меча демонструє нам вже Іл. 3. Меч «Коваль-Людота». Залізо, бронза. Литво, кування. Полтавщина. ХІ ст. НМІУ // Національний музей іс- торії України. Фотоальбом. — К. : Емма, 2001. — C. 36 Наталія ДЯДюХ-БОГаТЬкО664 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (112), 2013 новий етап виконання, а саме коли на кований шпиль — завершення клинка, монтуються окремі елементи руків’я (ефесу) (Іл. 5). Обхват руків’я відлитий із бронзи, пустотілий, декорований лускоподібним мо- тивом. Хрестовина ефесу має в’язеподібний орнамент, що утворює ритмічно закручені петелі. Всі декоратив- ні елементи підкреслені технікою вороніння (чернь). Навершя піхов, що розміщене поруч на вітрині, орна- ментоване також черню. Воно находить на клинок меча акантоподібними квітами відлитими в об’ємну форму. Проте рисунок значно масивніший, ніж у попередньо- му зразку — одна і та ж техніка вороніння, та за різ- ним композиційним вирішенням рисунка та його по- порцій чітко видно руку різних майстрів. Про спорядження галицького війська маємо ба- гато літописних згадок, зокрема, про дружинників Данила Романовича: «Щити їх були, мов зоря; шо- ломи, мов сонце, що сходить». Галицько-волинський літопис описує самого князя Данила: «Кінь під ним був на диво, сідло з паленого золота, стріли і шаблі оздоблені золотом й іншими гідними подиву прикра- сами», в іншому місці читаємо: «… І сяйво велике йшло від його полків, від блиску зброї» [13, с. 73]. Залишки ремісничих майстерень, незакінчені виро- би, заготовки, які були знайдені в них, літописні по- рівняння, поодинокі музейні експонати свідчать про велич і розкіш князівської зброї, про певні навчаль- ні процеси при її виготовленні. Галицькі майстри перейняли традиції руського зброярства. Галицька зброя високо цінувалась у всій Русі [13, с. 73]. Відтоді й зародились традиції га- лицьких ремісничих цехів зі зброярства у XIV— XVI століттях. До західноукраїнських земель через Польщу з Німеччини перейшла й нова — вогнепальна зброя. Більшість джерел свідчать, що вона була сконстру- йована в Європі не пізніше першої чверті XIV сто- ліття. Її виникнення й розвиток викликали цілкови- тий переворот у військовій справі. Спочатку вогне- пальну зброю репрезентували лише гармати, що були дуже короткі (до 1 м), але мали широке дуло, і лише пізніше виявилось, що більша користь від гармат до- вших, але з вузьким дулом. У Львові перші гармати з’явились у 1394 році. А саме, з наказу польського короля Ягайла, пушкар (гар- маш) Збожек привіз до міста кілька гармат і навіть шість бочок пороху. Як виглядали ті гармати — про це детальніше не знаємо. Пізніше у Львові згадують такі самі гармати, які відливались на заході, а саме: бомбарди, гуниці, тарасниці і шротівниці. Місто по- стійно утримувало пушкарів (гармашів), що нагляда- ли за оборонними засобами, робили порох, ремонту- вали гармати тощо. У 1468 р. заснували у Львові місь- ку людвисарню, тобто ливарню пушок, що постачала свої вироби для міста й різних замків [9, с. 148]. В сер. XIV ст. з’явились перші рушниці, які відрізня- лись від гармат лише меншими розмірами та вагою. Рушниці стають переможною силою піхоти на змі- ну кінноті. Коли влучення з усіх інших видів зброї залежало від людської сили, витривалості та довгих тренувань, то ефективність «вогняного бою» не ви- магала від стрільця великих фізичних зусиль, крім найнеобхідніших практичних навичок. Проте виго- товлення зброї вимагало цілого ряду досить налаго- джених виробництв. Передусім потрібно було ство- рити модель, яку виготовляли висококваліфіковані спеціалісти. На цьому етапі залучались також маля- рі та різьбярі, стараннями яких рушниця набувала мистецької вартості. Вливання металу відбувалось при обов’язковому дотриманні технології, відхилен- ня загрожувало крихкістю відливу. Після охоло- дження та очищення відливу поверхню шліфували, наносили орнаменти, герби та написи [16, с. 52]. Іл. 4. Фрагмент меча «Коваль-Людота». Залізо, бронза. Литво, кування. Полтавщина. ХІ ст. НМІУ. ФА 665витоки українського зброярства: мистецтвознавчі паралелі ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (112), 2013 Географічні відкриття кін. XV — поч. XVII ст., загарбання колоній в Америці, Азії й Африці при- вели до величезного припливу золота та цінних то- варів у Європу. У свою чергу, європейська продук- ція одержала нові ринки збуту. Купці та ремісники швидко збагачувались. З’являється можливість роз- ширення виробництва зброї. У зброярстві виникали нові великі підприємства з розподілом ручної праці, де працювали вузькі спеціалісти виключно з клин- ками або мечами, приклáдами або ж стволами. Протягом півтораста років рушниці пройшли почат- кові стадії вдосконалення, поступово набуваючи необ- хідної для пострілів форми ложі. Найдавніша форма такої зброї — короткий ствол, бронзовий або залізний, із заглибиною під порох. Приклáд був спочатку мета- левий, лише пізніше він стає дерев’яним, бо металевий занадто розігрівався. Саме ж ців’я трохи загинали або робили його з двох частин [8, с. 152]. В Україні першою назвою ручної вогнепальної зброї була пищаль. Вперше згадують пищалі 1471 року. В замку у Вінниці було дві пищалі, так само в замку в Чуднові [8, с. 152]. Пищалі були двох типів: ручні й гаківниці. Ручні пищалі отримали назву рушниці, бо легші, їх можна було тримати в руках, стріляючи. Га- ківниці важили більше (до 10 кг) та їх треба було на щось сперти; в основному з них стріляли тільки з му- рів. Щоб захистити від удару плече (віддачі, яка вини- кала при пострілі), під дулом, недалеко від верхнього кінця, чіпляли гак, яким зброю кріпили за мур, звідси і назва гаківниці. Дуже часто гаківниці лежали в окре- мих ложах, як і гармати. На поч. XVІ ст. зустрічаємо ще окремий вид гаківниць, так звані кози, більшого розміру, щось середнє між рушницею й гарматою. На поч. XV ст. до рушниці був прилаштований ме- ханізм для запалювання заряду — ґнотовий замóк. Цей ґнотовий замóк прийшов на заміну початковому способу підпалювання заряду, затиснутим у руці тлі- ючим прутом чи ґнотом. Цей простий і дешевий при- стрій, що проіснував у Європі до кін. XVII ст., дав змогу вести більш прицільну стрільбу та значно під- вищити ефективність ручної вогнепальної зброї — ав- томатично вистрілювати. Зброя з таким пристроєм мала назву «аркебуза» (італійська назва). На Україні вона з’явилися в сер. XVI ст. і мала також назву «гар- кебуз». Поступово впроваджується зброя з ґнотови- ми замками для озброєння армії, про що свідчать збе- режені інвентарі замків в Поморянах, Глинній, Сасо- ві, Котлові та багатьох інших замках на заході України [16, с. 94]. Переозброювалась у новий вид зброї місь- ка міліція. Аркебузами були й озброєні українські «ре- єстрові» козаки і, значною мірою, запорізькі. Вдосконалені аркебузи сприяли виникненню напри- кінці першої чверті XVI ст. в Іспанії крупнокаліберної довгоствольної зброї — мушкета. Він мав велику про- бивну силу і далекобійність. Свинцева куля важила до 50 г і пробивала обладунки воїнів на відстані до 200 м, а діючий вогонь можна було вести до 250 м. Оскіль- ки вага мушкета 6—8 кг, стріляли з нього з вилопо- дібною підставкою — січкою. Мушкети з ґнотовим замком скоро увійшли до озброєння піхоти. Натамість аркебуз не скоро поступилась в бойових діях мушке- ту і ще довгий час існував поряд із ним. Ще у XVII ст. мушкетери були озброєні гладкоствольними ґнотови- ми мушкетами, як найбільш простими й дешевими. Велике значення мали сконструйовані в XV ст. ко- лісцеві замки. Уперше два типи колісцевого замка за- пропонував у 80-х рр. XV ст. великий художник і вчений епохи Відродження Леонардо да Вінчі, але ні один із запропонованих ним типів не дістав широко- го застосування. Разом з тим принципи конструкції іншого типу замка були в подальшому використані й вдосконалені європейськими зброярами. Ці досить складні механізми автоматично висікали необхідну для Іл. 5. Фрагмент меча та наконечник від піхов. Залізо, бронза. Литво, кування, чернь. Київ. Х—ХІІІ ст. НМІУ, вітрина № 1682-11316158. ФА Наталія ДЯДюХ-БОГаТЬкО666 ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (112), 2013 запалення заряду іскру підчас тертя курка з піриту в зазублене стальне коліщатко-кресало, яке оберталось з великою швидкістю. Коліщатко приводилось у рух бойовою пружиною, яку заводили попередньо клю- чем. Для того, щоб зробити постріл, потрібно було спочатку через дуло висипати в ствол основний заряд пороху і затопити кулю (невелике ядро), потім наси- пати на поличку затравочний порох, опустити рукою на поличку курок із закріпленим у ньому кременем, і тільки після того натиснути на спусковий гачок. Колісцевий замóк, що вживався в Україні здебіль- шого на мисливських рушницях, мав великі перева- ги над ґнотовим, бо діяв у будь-яку погоду, був більш надійним. Але через коштовність і швидке забруд- нення механізму пороховою кіптявою та складність чищення й ремонту він переважно застосовується в аркебузах легкої кінноти, кавалерійських пістолях і мисливських рушницях. Незважаючи на те, що на- різні стволи були винайдені вже у пер. пол. XVI ст., лише невелика частина європейських армій озброю- валась аркебузами із дорогими і коштовними коліс- цевими замками складного пристрою. Серед гуцуль- ської зброї цей тип замків ми ще не зустрічаємо. В Україні обидва типи замків були привізними. Іноді виготовляли зброю одночасно з двома замка- ми — ґнотовим та колісцевим. Коли у XIV— XVI cт. майстер брався за виготовлення вогнепаль- ної зброї, то такі високотехнологічні деталі, як замок та дуло він намагався купити окремо (що було ціл- ком можливим) або ж взяти з трофейних зразків. Та зброя з колісцевими замками не прижилася в Укра- їні, на відміну від попереднього типу, що існував аж до середини ХІХ століття. Про високу майстерність українських зброярів за- значеного періоду свідчить те, що часто власники дорогих рушниць вже у XVІI—XVІІI ст. замовля- ли лише заміну замка на новіший, не змінюючи при цьому самої оздоби зброї. Старі замки поступово ви- тіснялися більш зручними у користуванні та прості- шими у конструкції кремінно-ударними замками різ- номанітних конструкцій. Вони висікали іскру при ударі кременю, який затискався губками, у стальну пластину — кресало. За В. Шухевичем, гуцульська назва «кріс» походить, від «кресати вогонь», або ж кременеву рушницю ще називали «пушка кремене- ва». «...Усі давніші пушки роблені були на замок кремневий, відси і назва такої пушки — кpic (кріси, від кресати вогонь), або пушка кремнева від креме- ня, який креше вогонь...» [15, с. 257]. В Україні з вогнепальної зброї використовували півгаки, карабіни, бандолети, яничарки, самопали і згадувані вже пищалі. Півгаки — коротка легка руш- ниця з ґнотовим, згодом колісцевим замком. Кара- бін — коротка рушниця з колісцевим або кремінним замком нідерланського типу. Назва карабін походить від арабського «караб» — легка вогнепальна зброя. Бандолет — той же карабін, але прикріплений гаком до пояса (бандолети) вершника. Яничарка — ту- рецька рушниця з ґнотовим або кремінним азіатським замком. Пищаль — загальна назва рушниць, що не означає певного типу. Так само, як і самопал — на- зивали всяку рушницю, крім мушкета і карабіна. В науковій літературі всі ці назви часто об’єднують у поняття рушниці, а в музейних колекціях вони мають не чітко атрибутовані, як за назвою, так і за хроно- логічними та територіальними межами. Проте їх су- часник Климентій Зиновіїв говорить, що «зрящи на них вельми ся удивляют» [7, с. 80]. Про високу ювелірну майстерність зброярів XVII ст. свідчать роботи львівських вірмен-ремісників. Серед українських і польських міст, Львів найбільше славився мистецькою і коштовною оправою до ша- бель, багатим оздобленням жезлів, майстерним виго- товленням щитів, колчанів та порохівниць в золоті та сріблі [17, c. 4]. Історичний факт, що польський ко- роль Ян ІІІ Собеський був незадоволений руків’ям шаблі роботи флорентійського майстра «ні з роботи, ні з самоцвітів» і замовив виправити її львівському зо- лотареві вірменину Бедросу Мардерисовичу, «щоб із збереженням деяких флорентійських орнаментів, до- дати золоту дугу оздоблену діамантами» [17, c. 6]. Не дивлячись на те, що надзвичайна частина доро- гоцінної української зброї втрачена назавжди, її є до- статньо, щоб зібрати багатий історичний та мистецтвоз- навчий матеріал, і ми маємо можливість оцінити її ви- соку мистецьку вартість її сильну народну і традиційну оригінальність. Як зазначає відомий львівський мис- тецтвознавець В. Лозінський: «мистецтво зброярства часом важко порівнювати з образотворчим живописом чи скульптурою, проте воно гармонізує з архітектур- ними стилями, воно переповнене витонченістю, талан- том, смаком та привабливістю» [17, c. 7]. Отже, розвиток української зброї сягає своїм корін- ням кам’яних сокир ІІІ тис. до н. е. На території Укра- 667витоки українського зброярства: мистецтвознавчі паралелі ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 4 (112), 2013 їни використання декорованої зброї просте жується від епохи бронзи, з часу використання її для магічно- обрядових церемоній. До таких творів ставились з осо- бливою пошаною, їх передавали у спадок. З періоду Київської Русі збережено чимало фрагментів орнамен- тованої зброї, яку можна розподілити на бойову (чор- нову) та художню (парадну). Застосовували декору- вання сріблом, золотом, оздоблювали карбуванням, литтям, інкрустацією. Осередками її виробництва були ремісничі майстерні міст. Проте спалювання зброї під час поховального обряду загиблого воїна завдала їй зна- чної шкоди, що сьогодні значно утруднює проведення її цілісного мистецтвознавчого аналізу. Галицькі цехові майстри дотримувались давньо- руських ремісничих навичок у зброярстві. Тут з кін. XIV ст. з’являється вогнепальна зброя, що стрімко поширюється по всій Русі. У Європі геогра- фічні відкриття кін. XV — поч. XVII ст. сприяли швидкому збагаченню ринку, внаслідок чого у збро- ярстві виникають нові великі підприємства з розпо- ділом ручної праці, де працюють спеціалісти виключ- но з клинками або мечами, прикладами або ж ство- лами. Мистецтво декорування української зброї залежало від рівня заможності — замовника, та від- повідності модним тенденціям часу. 1. Балагурі Е.а. Закарпаття — земля слов`янська: з іс- торії слов’янських племен / Е.А. Балагурі, С.І. Пе- няк. — Ужгород : Карпати, 1976. — 160 с. 2. Бандрівський М.С. Сварожі лики: археологічно-ре- лігіє знавчі нариси з історії Західної України / М.С. Бан- дрівський. — Львів : Логос, 1992. — 104 с. : іл. 3. Давня історія України : в 2 кн. / за ред. П. Толочко, Д. Козак, С. Крижицький та ін. — К. : Либідь, 1995. — Т. 1. — 240 с. : іл. 4. Давня історія України : в 2 кн. / за ред. П. Толочко, Д. Козак, С. Крижицький та ін. — К. : Либідь, 1995. — Т. 2. — 224 с. : іл. 5. Дядюх-Богатько Н. Наше зброярство як мистецьке явище / Наталя Дядюх-Богатько // Артанія. — К., 1999. — № 5. — С. 60—61. 6. Дядюх-Богатько Н. Українські клейноди (мистецтвоз- навчий аспект) // Народознавчі зошити. — Львів : Інститут народознавства НАН України, 2004. — № 1—2. — С. 94—97. 7. Жолтовський П.М. Художній метал: історичний нарис / П.М. Жолтовський. — К. : Мистецтво, 1972. — 114 с. : іл. 8. Історія українського війська (від княжих часів до 20-х років ХХ ст.) / під ред. І. Крип’якевич, Б. Гна- тевич, З. Стефанів ; упоряд. Б.З. Якимович ; 4-те вид., змін і доп. — Львів : Світ, 1992. — 712 с. 9. Історія українського війська / під ред. І. Крип’якевича, Б. Гнаткевича. — Вінніпег : Видавець Іван Тиктор, 1953. — 834 с. : іл. 10. Історія українського мистецтва : в 6 т. / гол. ред. М.П. Бажан. — К. : Жовтень. — Т. 1: Мистецтво най- давніших часів та епохи Київської Русі, 1966. — 456 с. 11. Маркевич в.Е. Ручное огнестрельное оружие : Исто- рия развития со времен возникновения до середины XX в. / Владимир Еронимович Маркевич. — СПб. : Полигон, 1997. — 580 с. : ил. 12. Мінжулин О. Реставрація творів з металу / Олек- сандр Мінжулин. — К. : Спалах, 1998. — 232 с. : іл. — (Підруч. для студентів вищ. худ. навч. закл.). 13. Фіголь М. Мистецтво стародавнього Галича / Ми- хайло Фіголь. — К. : Мистецтво, 1997. — 224 с. 14. Шовкопляс Г.М. Мандрівка в глибину віків / Г.М. Шовкопляс, І.Г. Шовкопляс. — К. : Радянська школа, 1968. — 176 с. 15. Шухевич в. Гуцульщина / В. Шухевич ; репринтне відтворення видання 1899 року. — Верховина : Гу- цульщина, 1997. — 352 с. : іл. 16. kobielski S. Polska broń. Broń palna / Stanislaw Kobiels- ki. — Wrocław ; Warszawa ; Kraków ; Gdańsk : Zakład Narodowy imienia Ossolińskich, 1975. — 202 s. 17. loziński W. Złotnictwo Lwowskie / W. Loziński. Biblio- te ka lwowska. — T. XV—XVII. — Lwów, 1911— 1912. — 264 s. Natalia Dyadyukh-Bohatko THE SOURCES OF UKRAINIAN WEAPON ARTISTRY: PARALLELS IN ART STUDIES Ornamentation of weapon is a component of Ukrainian decora- tive applied art. In the article have been considered some his- torical and cultural points of craftsmen’s creativeness. Artistic peculiarities of decorativeness have been presented. Keywords: weapon, art, decoration, artistic expression, orna- ment, form. Наталия Дядюх-Богатько ИCТОКИ УКРАИНСКОГО ОРУЖЕЙНОГО ДЕЛА: ИСКУССТВОВЕДЧЕСКИЕ ПАРАЛЛЕЛИ Украшение оружия является составляющей украинского декоративно-прикладного искусства. Исследованы исто- рические и культурные аспекты его декорировання. Рас- смотрены художественные особенности творческой дея- тельности. Ключевые слова: оружие, искусство, декорирование, ху- дожественные особенности, орнамент, форма.

Витоки українського зброярства: мистецтвознавчі паралелі

Репозитарії

Схожі ресурси