Господарські мотиви у великодній обрядовості українців Жидачівського району (за матеріалами етнографічних експедицій)
У статті йдеться про традиційну великодню обрядовість українців Жидачівського району. На основі власних польових етнографічних матеріалів автор розкриває особливості проведення Великодніх свят крізь призму фігурування у них господарських мотивів....
Збережено в:
| Дата: | 2013 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут народознавства НАН України
2013
|
| Назва видання: | Народознавчі зошити |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95041 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Господарські мотиви у великодній обрядовості українців Жидачівського району (за матеріалами етнографічних експедицій) / Я. Самотіс // Народознавчі зошити. — 2013. — № 6 (114). — С. 1026-1032. — Бібліогр.: 21 назв. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-95041 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-950412016-02-14T03:02:42Z Господарські мотиви у великодній обрядовості українців Жидачівського району (за матеріалами етнографічних експедицій) Самотіс, Я. Статті У статті йдеться про традиційну великодню обрядовість українців Жидачівського району. На основі власних польових етнографічних матеріалів автор розкриває особливості проведення Великодніх свят крізь призму фігурування у них господарських мотивів. The article has dealt with traditional Easter ceremonials by Ukrainians of Zhydachiv region. On the ground of his personal field ethnographic records the author has revealed some features of Easter celebrations via economic motives of those. В статье говорится о традиционной пасхальной обрядности украинцев Жидачевского района. На основе своих полевых этнографических материалов автор раскрывает особенности проведения Пасхальных праздников сквозь призму фигурирования в них хозяйственных мотивов. 2013 Article Господарські мотиви у великодній обрядовості українців Жидачівського району (за матеріалами етнографічних експедицій) / Я. Самотіс // Народознавчі зошити. — 2013. — № 6 (114). — С. 1026-1032. — Бібліогр.: 21 назв. — укp. 1028-5091 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95041 uk Народознавчі зошити Інститут народознавства НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Статті Статті |
| spellingShingle |
Статті Статті Самотіс, Я. Господарські мотиви у великодній обрядовості українців Жидачівського району (за матеріалами етнографічних експедицій) Народознавчі зошити |
| description |
У статті йдеться про традиційну великодню обрядовість
українців Жидачівського району. На основі власних польових етнографічних матеріалів автор розкриває особливості проведення Великодніх свят крізь призму фігурування у них господарських мотивів. |
| format |
Article |
| author |
Самотіс, Я. |
| author_facet |
Самотіс, Я. |
| author_sort |
Самотіс, Я. |
| title |
Господарські мотиви у великодній обрядовості українців Жидачівського району (за матеріалами етнографічних експедицій) |
| title_short |
Господарські мотиви у великодній обрядовості українців Жидачівського району (за матеріалами етнографічних експедицій) |
| title_full |
Господарські мотиви у великодній обрядовості українців Жидачівського району (за матеріалами етнографічних експедицій) |
| title_fullStr |
Господарські мотиви у великодній обрядовості українців Жидачівського району (за матеріалами етнографічних експедицій) |
| title_full_unstemmed |
Господарські мотиви у великодній обрядовості українців Жидачівського району (за матеріалами етнографічних експедицій) |
| title_sort |
господарські мотиви у великодній обрядовості українців жидачівського району (за матеріалами етнографічних експедицій) |
| publisher |
Інститут народознавства НАН України |
| publishDate |
2013 |
| topic_facet |
Статті |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95041 |
| citation_txt |
Господарські мотиви у великодній обрядовості українців Жидачівського району (за матеріалами етнографічних експедицій) / Я. Самотіс // Народознавчі зошити. — 2013. — № 6 (114). — С. 1026-1032. — Бібліогр.: 21 назв. — укp. |
| series |
Народознавчі зошити |
| work_keys_str_mv |
AT samotísâ gospodarsʹkímotiviuvelikodníjobrâdovostíukraíncívžidačívsʹkogorajonuzamateríalamietnografíčnihekspedicíj |
| first_indexed |
2025-07-07T01:46:31Z |
| last_indexed |
2025-07-07T01:46:31Z |
| _version_ |
1836950795560419328 |
| fulltext |
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 6 (114), 2013
Великдень є одним з найбільших і найвеличніших
свят річного циклу в українців. Це свято здав-
на супроводжується різноманітними обрядовими
дійствами, які повинні забезпечити добробут та
здоров’я родині на цілий рік. Цікаво, що саме вели-
кодній обрядовості притаманне гнучке переплетення
різноманітних за своєю суттю тем і мотивів, серед
яких господарські, шлюбно-еротичні, поминальні та
інші. З метою виокремлення передусім господарських
мотивів, а саме — аграрних та скотарських, адже
вони займають чи не найважливіше місце у традицій-
ній весняній обрядовості українців, першочерговим,
на наш погляд, є аналіз процесу підготовки до Вели-
кодня та власне його святкування. Відповідні елемен-
ти давньої великодньої обрядовості й досі стійко збе-
рігаються у пам’яті народу. Не є винятком і меш-
канці Жидачівського району, підтвердженням чого
є зібрані автором на цих теренах польові етногра-
фічні матеріали [1; 2]. Зважаючи на те, що обрана
нами територія не є повною мірою досліджена та
висвітлена у науковій літературі, ця стаття є особли-
во актуальною.
Яскравим проявом давньої забобонності наших
предків і важливим етапом святкового періоду була
неділя перед Великоднем — «Шутна» або «Шут-
кова», як її називають жителі Жидачівщини [1,
арк. 2, 3, 6, 19, 20; 2, арк. 2, 3, 9, 16, 17, 21, 30, 35,
36, 42, 51, 53, 54, 57, 62, 66]. Так називали відпо-
відно і цілий тиждень. У народі вірили, що не мож-
на у цей період сіяти огірків, бо будуть гіркими [12,
с. 30]. Цього тижня намагались не сіяти коноплі чи
городину, «бо все буде ликовате, як верба». Не сія-
ли і буряки, щоб не були «гіркі» [20, с. 20].
У неділю в церквах освячували вербові гілочки —
«шутку» (Бойківщина, Опілля) [6, с. 236], «бась-
ки» (Надсяння) [3, арк. 4, 10, 14, 17, 21, 26, 27, 44,
46, 49, 54, 55, 58, 61, 68, 70, 72], «багнятка» (Лем-
ківщина) [10, с. 114]. Повернувшись додому, злег-
ка вдаряли ними всіх членів сім’ї, а також домашніх
тварин, примовляючи при цьому:
Шутка б’є, не я б’ю,
Од нині за тиждень — Великдень.
Будь здоров, як вода,
А зелений, як верба,
А багатий, як земля! [5, с. 236]
В основі цих сакральних дій, очевидно, лежала
контагіозна магія: життєві сили верби повинні були
через дотик перейти на людину або тварину. Вважа-
ємо за доцільне навести тут характерну цитату рес-© Я. САМОТІС, 2013
Ярина САМОТІС
ГОСПОДАРСЬКІ МОТИВИ
У ВЕЛИКОДНІЙ ОБРЯДОВОСТІ
УКРАЇНЦІВ ЖИДАЧІВСЬКОГО
РАЙОНУ
(за матеріалами етнографічних
експедицій)
У статті йдеться про традиційну великодню обрядовість
українців Жидачівського району. На основі власних по-
льових етнографічних матеріалів автор розкриває особли-
вості проведення Великодніх свят крізь призму фігуруван-
ня у них господарських мотивів.
Ключові слова: господарські мотиви, Великдень, Жида-
чівський район, обряд, звичай, атрибути.
1027Господарські мотиви у великодній обрядовості українців Жидачівського району
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 6 (114), 2013
пондентів із села Дубравки Жидачівського району:
«Казали «гусятко» одне (бруньку. — Я. С.) ков-
тнути — будеш здоровий. Били, де кого що боліло.
Я знаю, де ті-во проблемні місця, то бити. Хто ноги,
хто там по голові трошки, шось таке, по руках [били]»
[2, арк. 43]. Крім того, гілочкам верби приписува-
лась особлива лікувальна та апотропеїчна сила. Їх
зберігали переважно за образами чи на горищі цілий
рік аж до наступної Шутної неділі. Ними обов’язково
виганяли вперше худобу на пасовисько [1, арк. 2, 3,
4, 6, 7, 19; 2, арк. 2, 9, 17, 23, 29, 30, 34, 35, 36,
37, 43, 48, 50, 51, 53, 57, 61, 65, 66, 68, 71] (і тут
очевидними є скотарські мотиви), а дотримання цієї
традиції мало велике значення для майбутнього ви-
пасання: «Я ту шутку загублю — то корова буде гу-
битисі целий рік. А як я буду мати, поставлю її дома
на подвір’ї — то корова буде собі спокійно ходити»
(с. Новошини) [2, арк. 37]. У селі Демівці корову
навіть підкурювали свяченою гілкою верби, коли та
заслабне [2, арк. 63].
На досліджуваній території нам вдалося зафіксу-
вати ще й інші обряди, що супроводжували перший
вигін худоби на пасовисько. Практично у кожному
селі респонденти пригадували, що необхідною умо-
вою успішного подальшого випасання було кроплен-
ня свяченою водою (сс. Корчівка, Зарічне, Лисків,
Романівка, Новошини, Дубравка, Демівка) [2,
арк. 3, 17, 23, 29, 35, 36, 40, 50, 51, 53, 56, 61, 65,
66, 71]. Крім того, худобу могли ще обсипати свя-
ченим маком (сс. Корчівка, Романівка) [2, арк. 3,
27] чи сіллю (сс. Новошини, Демівка) [2, арк. 36,
65], щоб відьма молока не брала, або переводити че-
рез певні предмети на порозі стайні: «Як іде перший
раз корова пастися — під поріг клали сокиру, во-
гонь із кухні (вуглинки), аби корова була така здо-
рова, як желізо. Аби до неї нічого не бралося — кро-
пили водицею в стайні. Пасли цілий день з шуткою
в руках» [2, арк. 17]. Отже, найчастіше такими
предметами були сокира (сс. Зарічне, Романівка,
Новошини, Лисків, Демівка) [2, арк. 17, 29, 35, 40,
51, 53, 56, 61, 75], серп (сс. Лисків, Демівка) [2,
арк. 53, 61], навіть ключі (с. Демівка) [2, арк. 61],
адже селяни бажали, аби їхня худоба була така ж
здорова і міцна, як саме залізо, щоб всяка біда її оми-
нала. Цікавий обряд першого вигону зафіксовано ав-
тором у селі Лискові, а саме на хуторі Розпуття. На-
ведемо відповідну цитату: «Як перший раз виганє-
їмо худобу, кладем сокиру під поріг, кладемо рушник
той, що світитсі паску, на поріг, і косу […]. Рушник
кладут, аби, як буде мітитисі [корова], аби вона пер-
шого разу помітиласі, не водити її по два рази. Косу
дают, аби була трава, аби корові траву косити. А со-
киру кладут просто так собі» [2, арк. 75]. У селі За-
річному перед тим, як виганяти корову на пашу, їй
давали з’їсти вершок свяченої паски, збереженої спе-
ціально до цього дня від Великодня [2, арк. 17]; да-
вали ще й спечені разом три проскурки, щоб худоба
трималася разом [2, арк. 51]. Всі ці обрядодії пере-
конливо свідчать про те, що худоба відігравала ве-
личезну роль у житті селянина увесь рік, а тому до
неї ставились з особливою шаною.
Освячену вербову гілочку використовували ко-
лись під час продажу тварин. Селяни були переко-
нані, що розквітла гілка верби захистить людей і ху-
добу від хвороб, буде сприяти розмноженню тварин
[18, с. 379]. Вербу часто наділяли здатністю заплід-
нювати землю, підвищуючи врожайність. З цією ме-
тою у деяких місцях після вигону худоби її встром-
ляли на чотири кути ниви або розламували гілки і
розкидали по полях [17, с. 100]. Свячену вербу і до-
тепер подекуди закопують на порозі стайні, щоб за-
хистити худобу [11, с. 18].
Гілку освяченої верби селяни використовували для
відвернення грози і вживали як лікувальний засіб —
від горла, печії, вроків, переляку. Наприклад, зі свя-
ченої верби пили чай, знявши спочатку з неї шкірку
[1, арк. 5; 2, арк. 17]. В народі вірили, що захисти-
тись від грози можна, виставивши освячену шутку
на вікно або перехрестивши нею небо [1, арк. 19]. У
селі Корчівці нам вдалося зафіксувати ще одне ці-
каве свідчення інформатора: «Як град паде, як зли-
ва сильна, то викидують надвір. Кажуть, що пере-
стає град бити» [2, арк. 4]. У селах Зарічному та
Новошинах під час грози шутку палили [2, арк. 17,
35, 36]. Крім того, її могли кидати до дрів під час
випікання паски, щоб та добре гнітилася (сс. Репе-
хів, Лисків) [1, арк. 2; 2, арк. 71].
Хліборобські та скотарські мотиви фігурують у
повір’ях, що стосуються останнього тижня Велико-
го посту, зокрема четверга, і пов’язані з різними «не-
чистими» силами. Такі повір’я зустрічаємо, до при-
кладу, у деяких селах південної Лемківщини [10,
с. 114]. На теренах Київщини, Волині та Поділля
протягом усього Великого посту щочетверга кида-
Ярина САМОТІС1028
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 6 (114), 2013
ють на горище по одному поліну, а в Великий чет-
вер палять піч цими дровами і думають, що відьма
прийде до них просити вогню. Також в кожний чет-
вер Великого посту роблять борону з осикового де-
рева, а в Великий четвер кінчають її. Повернувшись
з церкви з запаленою свічкою, ідуть в сарай і сіда-
ють за бороною. Тоді начебто можна побачити відь-
му [20, с. 20—21]. Як бачимо, не останню роль у
цих обрядодіях відігравали традиційні знаряддя пра-
ці чи господарські споруди, серед яких і ті, які при-
значалися для худоби. Власне, це викликає неабия-
кий інтерес, адже господарський реманент є опосе-
редкованим вираженням аграрних мотивів.
Четвер на цьому тижні є особливо багатим на різ-
номанітні звичаї. У Жидачівському районі його на-
зивали «Живним» [1, арк. 3, 19, 20; 2, арк. 2, 4, 10,
16, 35, 42, 48, 51, 53, 54, 57, 63, 66, 68, 72] або ж
«Страсним» [1, арк. 2, 6; 2, арк. 17, 18, 26, 36, 50].
До четверга усі основні підготовчі до свята роботи
мали бути закінченими: «Живний четвер, тобто чет-
вер перед Великоднем, сьвяткують: не орють, дров
не рубають, не молотять, не прядуть. Деякі старі
люде, найчастіше жінки, як повечеряють у живний
четвер, то їдять аж сьвячене на Великдень» [19,
с. 206]. Таке визначення характеру цього дня осо-
бливо чітко відображає і традиції населення Жида-
чівщини, оскільки повсюдно тут дотримувались
строгого посту і уникали будь-яких важких робіт.
Вважалося, що до цього дня слід засіяти ниву яро-
вими — збіжжя і городина будуть врожайними і без
бур’янів. Але висівати льон не годилося — щоб
хтось із родини не помер. У народі вірили, що хліб,
посіяний в Чистий четвер, буде чистий, без бур’янів
[14, с. 4]. Крім того, Михайло Зубрицький у селі
Мшанець Старосамбірського району зафіксував
таке: «В живний четвер ворожать на пшеницю, в ве-
лику п’ятницю і суботу на озиме жито і ячмінь. Як
великодну п’ятницю ясно, то пшениця не буде
захмулéна (порожний, знидїлий колос), а як іде дощ
в суботу, то вищезає жито аж до серпа» [7, с. 43].
Чимало приурочених до четверга обрядів, на які
звернув увагу Дмитро Зеленін, були пов’язані зі ско-
тарством: скликали худобу через комин; господиня,
ввійшовши до курника, імітувала крик півня, щоб
кури плодились; на стовп огорожі вішали догори
дном горщик, щоб яструб не побачив курей; свиней
скликали через сито, щоб вони не бачили в огорожі
дір, крізь які можна пролізти на город; на вухах до-
машньої худоби робили мітки і т. д. [6, с. 392]
Важливим і невід’ємним моментом у підготовці
до Великодня був ритуал випікання паски, який при-
падав зазвичай на четвер або суботу, і супроводжу-
вався різними ритуальними дійствами: особливою
заготівлею дров, очищенням пікної діжі й учинен-
ням тіста, розпалюванням печі «живим вогнем», до-
бутим шляхом тертя паличок чи кресива тощо. У селі
Баківцях нам вдалося зафіксувати звичай, згідно з
яким кожного тижня Великого посту господарі спе-
ціально відкладали по одному поліну («рýбанцю»),
які потім спалювали, аби пекти паску [1, арк. 3].
Цього дня намагались нікому не давати в борг, су-
воро заборонялося вилазити на піч. Приступаючи до
готування паски, господині спеціально вмивались,
одягались у святкове вбрання, молилися. «Паску
господиня пече рано. Не можна, щоб хто прийшов
до хати, поки піч гола […]. Як сажали паску — в
піч кидали шутку» (с. Зарічне) [2, арк. 16].
Спостерігаючи за процесом випікання паски, во-
рожили навіть про добробут сім’ї у майбутньому.
Так, запала у формі паска віщувала зле: «Як баба
пече паску і як сьи паска западе, то вмре до друго-
го року» [15, с. 325]. У народі здавна існувала за-
борона, згідно з якою в жодному разі не можна було
куштувати не освячену ще паску. Однак, на Старо-
самбірщині вірили у цілком протилежне: «Коли вже
спече ся (паска. — Я. С.), винимає, всї в хижи ку-
сають по кусникові, як прийде хто чужий до хижі,
дають коштовати, а навіть до сусїдів несуть» [7,
с. 44]. Цікаво, що на досліджуваній нами території
«[Паска] мала закрутіжки: клали наохрест, закру-
чували» [2, арк. 16], тобто цей неодмінний атрибут
свята мав особливий зовнішній вигляд, оздоблення
з тіста. На сусідньому Надсянні спечену до свята
паску часто посипали пшоном [3, арк. 10, 15] або й
зовсім не прикрашали.
Необхідним атрибутом дня Христового Воскре-
сіння були також розфарбовані або орнаментовані
курячі яйця. Серед інших слов’янських народів
українці чи не найкраще зберегли до кінця ХІХ —
початку ХХІ століття цю давню традицію розпи-
сувати і фарбувати яйце. Фарбовані яйця на Жи-
дачівщині називали «галунками» (сс. Репехів, Ба-
ківці, Квітневе) [1, арк. 2, 3, 6] або «писанками»
(с. Старі Стрілища) [1, арк. 19, 20], причому остан-
1029Господарські мотиви у великодній обрядовості українців Жидачівського району
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 6 (114), 2013
ні також були переважно не орнаментовані. Їх за-
звичай фарбували в настоянці з лушпиння цибулі.
У південніших селах району розфарбовані яйця на-
зивались «галунками» (с. Новошини) [2, арк. 35,
36, 38], «крашанками» (сс. Корчівка, Зарічне) [2,
арк. 2, 5, 13], та найчастіше побутує термін «пи-
санки» (сс. Корчівка, Зарічне, Лисків, Романівка,
Дубравка, Демівка) [2, арк. 2, 10, 16, 17, 21, 26,
30, 44, 50, 51, 53, 54, 58, 61, 68, 71, 72]. Тут вже
переважає орнаментація воском і найрізноманітні-
ші варіанти кольорів. Символічно-землеробський
зміст мали зображення сільськогосподарських
культур на бойківських «крашанках». Слід заува-
жити також і те, що писанки були оберегами: їх ви-
вішували на покуті — «од нечистої сили і грому»,
дарували знайомим і коханим — «на здоров’я та
щастя». За давньою традицією, писанки мали
обов’язково бути в кожній оселі.
Цікавими звичаями супроводжувалася і передве-
ликодня ніч, коли, за народними уявленнями, забо-
ронялося спати. До прикладу, на Підгір’ї вірили:
«Коли хто спить в день на Великдень, то буде йому
дрімати ся в церкві через цїлий рік, або снопи в полї
погниють» [19, с. 204]. На Надсянні таку заборо-
ну мотивували тим, що можна «Царство Боже про-
спати» [3, арк. 15], «в господині город заросте
бур’яном» [3, арк. 35]. Схожі вірування фіксував і
Павло Чубинський під час експедиції на Київщину,
Волинь та Поділля [20, с. 31].
Власне Пасха була найбільшим християнським
святом напередодні весняних польових робіт, під час
якого проводилося багато аграрно-магічних дій.
Елементи предметної магії проявлялися в тому, що
в пасхальному кошику святили кусочки скла, зер-
но, дві картоплини. За переконанням бойків, скло
відвертало бурю, град, а посаджені свячені карто-
плини оберігали поле від усякого лиха [21]. Крім
традиційних паски, сиру («плесканки»), масла,
яєць, ковбаси, хрону, на досліджуваній території до
кошика спорадично клали ще й такі предмети як
пояс, ніж, пшоно, мак, сіль, крейду, кропиву, свіч-
ку і т. ін., які згодом використовували як обереги від
хвороб. Ніж святили, оскільки вважали, що «не
можна несвяченим ножом різати паску» [1, арк. 12].
Свячену на Великдень свічку зберігали весь рік і
запалювали в домі, коли гриміло. Від цього її назва
— «громовиця» (с. Баківці) [1, арк. 3]. Освячува-
лась і проскурка, яку обов’язково брали з собою в
поле на першу оранку, давали худобі під час першо-
го вигону на пасовисько.
Вважаємо за доцільним зауважити також і те, що
освячені на Великдень страви в селянському побуті
вважались сильнодіючим магічним і лікувальним за-
собом. Так, свяченим маком, сіллю обсипали довко-
ла хати, в стайні, щоб вберегтись від змій, застерег-
ти худобу від відьми, «сипали сіль в стайні на поріг,
аби як будут іти відьми молоко брати, то перше їм
сіль повиїдала очи» (с. Дубравка) [2, арк. 48]. Свя-
ченим салом або маслом не просто лікувались самі,
ними лікували й худобу, а саме: маслом лікували
вим’я корови (сс. Лисків, Романівка, Новошини,
Демівка) [2, арк. 19, 27, 30, 31, 36, 66], годували
корову, як та «ослабла» (с. Баківці) [1, арк. 4]. Свя-
чене сало або ж масло прикладали до незагоєної рани
(сс. Зарічне, Лисків) [2, арк. 16, 22, 51, 54], а ці-
лушку паски давали корові, «як телє вродила»
(сс. Новошини, Демівка) [2, арк. 39, 58]. Довший
час зберігали свячену паску: «Кажуть, пасочку три-
мати, що в хаті не буде ніякої сварки, буде мир, спо-
кій, що буде все так. Не будуть сваритися ні між су-
сідами, ні нічого» [2, арк. 73]. У селі Дубравці пас-
ку тримали аж до Вознесіння [2, арк. 46, 50].
Лікувальним також вважали хрін: «Якшо людині в
грудях храпит — робили такі паланиці (терли хрін,
туда давали муку) тоненькі і ставили на груди» —
розповіли нам у Новошинах [2, арк. 36]. Окраєць
свяченого хліба давали пожувати у випадках, коли
боліло горло; вірили, що свячене пшоно допомагало
при відмовлянні хвороб, його підсипали курчатам,
щоб виростали здоровими тощо. Було заведено час-
тувати свяченим худобу, а щоб вона плодилася і во-
дилася, господар торкався крашанкою голови коро-
ви, коня. Свячену крашанку клали або закопували в
озимину, щоб добре родила.
Побутувало повір’я, що рештки великодніх
страв — кістки та шкаралупа від свячених яєць, за-
копані в землю на межах полів, оберігали від граду.
Вірили також і в те, що можна загасити пожежу, якщо
з освяченим яйцем тричі обійти палаючу будівлю. Схо-
жі звичаї, що стосувалися незвичайної сили свячених
яєць, існували й у волинян [9, с. 180—181].
Тож чимало звичаїв були пов’язані, зокрема, зі
шкаралупою великодніх яєць. Її в жодному разі не
викидали, не допускалося навіть, щоб вона впала на
Ярина САМОТІС1030
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 6 (114), 2013
землю. У бойківських селах Закарпаття, до прикла-
ду, шкаралупу клали в город, сподіваючись, що це
збереже городні культурні рослини від черв’яків, або
під час садіння часнику її закріпляли на двох палич-
ках, уважаючи, що від цього часник «буде грубий,
як яйце» [21]. У селах Жидачівського району на міс-
ці, куди викидали шкаралупу від свячених яєць, на
городі чи у саду виростала «маруна» (вид квіткових
рослин. — Я. С.) [2, арк. 2, 20, 35, 50, 69]. За-
лишки свяченого розсипали по городі в Баківцях,
бо вірили — «барвінок зійде» [1, арк. 3]. А в селі
Старих Стрілищах шкаралупу кришили і сипали
навколо хати — «шоб лихе сі не чіпило» [1, арк. 19]
або закопували на городі — «шоби кріт не рив» [1,
арк. 20]. В околицях Болехова шкаралупу закида-
ли «на хату» [5, с. 236]. Подібний звичай опису-
вали інформатори у селах Зарічному та Демівці [2,
арк. 16, 59, 64, 66], а також у селах Самбірсько-
го району, де вдавались до таких дій, «щоб кури
добре неслись» [3, арк. 20, 28, 44, 51, 65, 74].
Дещо інше трактування цього звичаю побутувало
у Жовківському районі, як от: «аби ропухи не ліз-
ли до хати» [15, с. 332].
По закінченні урочистого обіду — «розговин» —
починались розваги, що тривали три дні. Масове
великоднє гуляння, на яке сходилися всі мешканці
села, за традицією відбувалося на подвір’ї коло
церкви, а давніше — на кладовищі. На Опіллі та
Поділлі ці гуляння називались «гаївками» [1, арк. 2,
3, 6, 8; 2, арк. 2, 6, 13, 16, 17, 22, 28, 30, 35, 39,
46, 49, 50, 51, 52, 53, 54, 66, 74], «гагілками» [1,
арк. 5, 6, 13, 20], «ягілками» (від місцевих назв вес-
няних пісень і хороводів), а жителі Надсяння каза-
ли «гаївку кликати» [3, арк. 12, 16, 22, 31, 38, 46,
51, 57, 59, 71, 74]. На Жидачівщині (сс. Репехів,
Баківці, Квітневе) великодні хороводи водили аж
до «Провідної» неділі, коли вже остаточно прово-
дили свята [1, арк. 2, 4, 6].
Починаючи від неділі, в українських селах протя-
гом трьох днів усім парафіянам дозволялося дзвони-
ти у церковні дзвони. Найбільше цим правом корис-
тувалися діти й молодь (переважно хлопці). «Є хлоп-
ці, та й дзвонят. Ту в нас є дзвінниця така, великий
дзвін. Як скаже священик: «Христос Воскрес!», то
зразу дзвонят у дзвони. А перше, заки-м ше плащів-
ницю не знєв, то калатают такими, такі «калатала»
мают з дощечок» [2, арк. 6]. Цікаво, що великодньо-
му дзвону приписувалася певна ритуальна роль. У на-
роді вважали, що він відлякує нечисту силу і сприяє
тому, «щоб гречка уродила». Дзвонили у дзвони та-
кож, щоб льон уродив такий довгий, як мотуз дзво-
на, або в кого була пасіка, то щоб бджоли роїлися.
Специфіка акустичних засобів, що застосовуються в
ритуалі, полягає у тому, що вони не просто призна-
чені для спілкування з іншим світом, іншими істота-
ми, але й самі по собі є чужими, нелюдськими. Ти-
повим є широке використання таких неординарних
звукових форм, як свист, стрільба, дзвін металу, кла-
цання бичем, різного роду імітації «природних» зву-
ків та ін. До таких «мов» ставлення інше, ніж до
«нормальної» мови. Вони повинні бути повною мі-
рою використані для досягнення необхідного контак-
ту між двома світами [4, с. 208—209].
Багатим був репертуар традиційних великодніх
ігор, що своїми початками сягають далекого доісто-
ричного часу, коли наші предки з великими урочис-
тостями зустрічали прихід весни. Характерною озна-
кою їх архаїчності є поєднання словесного тексту,
гри, мелодії, танкових рухів і міміки — тобто син-
кретизм. У деяких великодніх іграх, які супроводжу-
валися імітацією хліборобських процесів оранки й
сівби, яскраво виступає їх давній аграрно-магічний
зміст. До них належать відомі веснянки «Просо»,
«Мак», «Овес», «Льон» та інші [8, с. 33—37].
Прикладом може бути гаївка «Огірочки»:
Мої милі огірочки, звивайтеся в три листочки,
Як будете ся звивали, будут люди ся сміяли.
Мої милі огірочки то ся в’ют,
То великі, то маленькі, як все цвитут.
Скидай, дідо, ногавиці накривати саджанеці.
А дід ходе без сорочки, накриває огирочки.
Мої милі огірочки то ся в’ют,
То великі, то маленькі, як все цвитут
[1, арк. 20—21].
Як бачимо, подібні гаївки детально відтворювали
який-небудь виробничий процес. Ще одна —
«Мак» — скерована на високий урожай городини
та відтворює давній обряд сіяння маку нашими пред-
ками [16, с. 70]:
Чижику, пташку мій маленький,
Скажи нам, як то сіють мак?
Ось так-так, ось так-так, ось так-так
Сіють мак.
Ось так-так сіють мак.
Чижику, пташку мій маленький,
1031Господарські мотиви у великодній обрядовості українців Жидачівського району
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 6 (114), 2013
Як росте мак?
Ось так-так, ось так-так
Так росте мак.
Ось так-так росте мак.
Ой була я у садочку,
Повідаю всю правдочку,
Ось так-так
Там сіють мак [1, арк. 6—7].
Такі веснянки більшість українських фольклорис-
тів вважає найдавнішими. Веснянці «А ми просо сі-
яли» Степан Килимник дає понад три тисячі років.
Хоча, можливо, вона й ще давніша. Так, населення
культури лінійно-стрічкової кераміки, пам’ятки якої
виявлені по всій Україні (більше як 30 стоянок і міс-
цезнаходжень), уже вирощувало кілька сортів пше-
ниці, ячмінь і те ж таки просо. А племена цієї куль-
тури відомі на території України з другої половини
V тис. до н. е. Таким чином, вірогідність існування
веснянок з хліборобськими мотивами не можна від-
кидати, починаючи з неоліту [13, с. 68].
Уважали, що після Великодня обов’язково треба
садити картоплю, щоб родилася така велика, як пас-
ка, а також старалися до Великодня висаджувати
городні рослини [21]. Однак у деяких селах Жида-
чівського району (Романівка, Новошини) тиждень
після Великодня називали «Яловим» [2, арк. 30,
37]. У цей період остерігалися щось садити, бо мо-
гло і не вродити, пропасти: «Нема плоду, всім має
право керувати нечистий» [2, арк. 30].
Підсумовуючи, можемо з упевненістю твердити,
що господарські мотиви (серед них — аграрні та
скотарські) були чи не найголовнішими у весняному
циклі і становили важливу віху життя українців. Це
пов’язано насамперед з прив’язаністю календарної
обрядовості до народного господарського календа-
ря. У цьому відношенні, на наше переконання, вели-
кодній період є найяскравішим цьому підтверджен-
ням і саме тут проявляється давність походження ба-
гатьох звичаїв та обрядів, пристосованих пізніше до
християнських свят.
Традиційна великодня обрядовість є однією з най-
цікавіших та найбагатших сторінок української ду-
ховної культури. Зауважимо, що в кінці ХІХ — на
початку ХХ століття великодні традиції у селах Жи-
дачівщини були надзвичайно багатими і різноманіт-
ними. До певної міри вони, звичайно, відрізнялись
від загальноукраїнських, а тим більше — від тради-
цій кожного окремого етнографічного району. Си-
стематизувавши весь напрацьований матеріал, мо-
жемо стверджувати, що великодня обрядовість укра-
їнців Жидачівського району становить складний
комплекс звичаїв та обрядів, у яких чітко простежу-
ються різні за походженням, значенням та збереже-
ністю мотиви, серед яких — господарські. Найбільш
яскраво вони виражені в обрядах, пов’язаних з та-
кими великодніми атрибутами, як: свячена гілка вер-
би, освячені предмети та продукти святкового сто-
лу, а також їхні залишки. Господарські мотиви при-
сутні в останній четвер великого посту і в період
власне Великодніх свят, фігурують в обрядодіях і ри-
туалах, які виконують цими днями. Доцільно зважа-
ти і на той факт, що до цього часу великодні тради-
ції жителів досліджуваної території збереглися до-
сить повно, про що свідчать зібрані нами матеріали.
Вони хоч і втратили частково своє первісне значен-
ня, однак ще все-таки присутні у пам’яті багатьох
старожилів і продовжують реалізовуватись. Ця об-
ставина дає нам можливість реконструювати укра-
їнські традиції даного регіону, які мали місце, зокре-
ма, у ХІХ — на початку ХХ століття.
1. Архів Львівського національного університету імені
Івана Франка (далі — Архів ЛНУ ім. Івана Фран-
ка). — Ф. 119. — Оп. 17. — Спр. 237-Е. — 22 арк.
(Польові етнографічні матеріали до теми: «Весняна
календарно-побутова обрядовість», зафіксовані сту-
денткою другого курсу Самотіс Яриною Богданівною
9—15 липня 2008 р. у Жидачівському та Перемиш-
лянському р-нах Львівської обл.).
2. Архів ЛНУ ім. Івана Франка. — Ф. 119. —
Оп. 17. — Спр. 273-Е. — 76 арк. (Польові
етнографічні матеріали до теми: «Весняна календарно-
побутова обрядовість», зафіксовані студенткою тре-
тього курсу Самотіс Яриною Богданівною 4—15 лип-
ня 2009 р. у Жидачівському р-ні Львівської обл.).
3. Архів ЛНУ ім. Івана Франка. — Ф. 119. — Оп. 17. —
Спр. 349-Е. — 75 арк. (Польові етнографічні матері-
али до теми: «Весняна календарно-побутова обрядо-
вість», зафіксовані студенткою четвертого курсу Само-
тіс Яриною Богданівною 8—13 липня 2010 р. у Сам-
бірському р-ні Львівської обл.).
4. Байбурин А.К. Ритуал в традиционной культуре.
Структурно-семантический анализ восточнославян-
ских обрядов / А.К. Байбурин. — СПб. : Наука,
1993. — 240 с.
5. Здоровега Н.І. Народні звичаї та обряди / Н.І. Здо-
ровега // Бойківщина: Історико-етнографічне дослід-
ження / відп. ред. Ю.Г. Гошко. — К. : Наукова дум-
ка, 1983. — С. 232—238.
Ярина САМОТІС1032
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 6 (114), 2013
6. Зеленин Д.К. Восточнославянская етнография / Д.К. Зе-
ленин. — М. : Наука, 1991. — 511 с.
7. Зубрицький М. Народнїй календар, народнї звичаї і
повірки, привязані до днїв в тиждни і до рокових сьвят
(Записані у Мшанцї, Староміського повіту і по сусїднїх
селах) / М. Зубрицький // Материяли до українсько-
руської етнольоґії. — Львів, 1900. — Т. ІІІ. —
С. 33—60.
8. Календарно-обрядові пісні / упоряд. і вступ. стаття
О. Чебанюк. — К. : Дніпро, 1987. — 390 с.
9. Кордуба М. Писанки на галицькій Волині / М. Кор-
дуба // Материяли до українсько-руської етнольо-
ґії. — Львів, 1899. — Т. І. — С. 169—207.
10. Красовський І. Календарна обрядовість / І. Красов-
ський, Й. Вархол // Лемківщина: Історико-етногра-
фічне дослідження : у 2-х т. / відп. ред Ю. Гошко,
С. Павлюк. — Львів : ІН НАН України, 1999. —
Т. 2: Духовна культура. — С. 113—123.
11. Кухаренко С. Худоба в повір’ях і магії селян сучасної
України / С. Кухаренко // Етнічна історія народів
Європи : збірник наукових праць. — Вип. 27. — К. :
УНІСЕРВ, 2008. — С. 13—24.
12. Максимович М. Дні та місяці українського селянина:
Етнографічна розвідка / М. Максимович. — К. :
Обереги, 2002. — 189 с.
13. Марчук З.В. Шлюбні стосунки в усному фольклорі /
Зоряна Марчук // Генеалогія українського весіл-
ля. — Луцьк : Інститут культурної антропології,
2005. — 284 с.
14. Обычаи, поверья, кухня и напитки малороссиян /
сост. М.А. Маркевич. — К. : Час, 1992. — 192 с.
15. Пастернак Я. Звичаї та вірування в с. Зіболках,
Жовківського повіту / Ярослав Пастернак // Ма те-
рія ли до етнології й антропології. — Львів, 1929. —
Т. ХХІ—ХХІІ. — Ч. 1. — С. 321—352.
16. Серебрякова О. Мак у житті, в обрядовості та
фольклорі українців / Олена Серебрякова // Народо-
знавчі зошити. — 2004. — № 1—2. — С. 67—72.
17. Соколова В.К. Весенне-летние календарные обряди рус-
ских, украинцев и белорусов (ХІХ — начало ХХ в.) /
В.К. Соколова. — М. : Наука, 1979. — 289 с.
18. Тиводар М. Традиційне скотарство Українських Кар-
пат другої половини ХІХ — першої половини ХХ ст.:
історико-етнологічне дослідження / Михайло Тиво-
дар. — Ужгород : Карпати, 1994. — 557 с.
19. Франко І. Людові вірування на Підгірю / Іван Фран-
ко // Етноґрафічний збірник. — Львів, 1898. —
Т. V. — С. 160—218.
20. Чубинский П.П. Календарь народных обычаев и об-
рядов / П.П. Чубинский. — К. : Музична Україна,
1993. — 80 с.
21. Боян С.П. Аграрні мотиви у весняно-літній календар-
ній обрядовості бойків / С.П. Боян. [Електронний
ресурс]. Режим доступу: www.nbuv.gov.ua/portal/
natural/vpnu/Ist/2009.../107—114.pdf.
Yaryna Samotis
ON SOME HOMESTEAD MOTIVES
IN EASTER RITUALISM IN UKRAINIANS
OF ZHYDACHIV REGION
(after materials of ethnographic expeditions)
The article has dealt with traditional Easter ceremonials by
Ukrainians of Zhydachiv region. On the ground of his per-
sonal field ethnographic records the author has revealed some
features of Easter celebrations via economic motives of those.
Keywords: economic motives, Easter, Zhydachiv region,
cere mony, custom, attributes.
Ярына Самотис
ХОЗЯЙСТВЕННЫЕ МОТИВЫ
В ПАСХАЛЬНОЙ ОБРЯДНОСТИ УКРАИНЦЕВ
ЖИДАЧЕВСКОГО РАЙОНА
(по материалам этнографических экспедиций)
В статье говорится о традиционной пасхальной обрядности
украинцев Жидачевского района. На основе свох полевых
этнографических материалов автор раскрывает особенно-
сти проведения Пасхальных праздников сквозь призму
фигурирования в них хозяйственных мотивов.
Ключевые слова: хозяйственные мотивы, Пасха, Жида-
чевский район, обряд, обычай, атрибуты.
|