Славістика, якої нема: Григорій Давидович Вервес
Збережено в:
| Дата: | 2013 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут народознавства НАН України
2013
|
| Назва видання: | Народознавчі зошити |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95052 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Славістика, якої нема: Григорій Давидович Вервес / Є. Пащенко // Народознавчі зошити. — 2013. — № 6 (114). — С. 1169-1172. — укp. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-95052 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-950522016-02-14T03:02:45Z Славістика, якої нема: Григорій Давидович Вервес Пащенко, Є. Ювілеї 2013 Article Славістика, якої нема: Григорій Давидович Вервес / Є. Пащенко // Народознавчі зошити. — 2013. — № 6 (114). — С. 1169-1172. — укp. 1028-5091 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95052 uk Народознавчі зошити Інститут народознавства НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Ювілеї Ювілеї |
| spellingShingle |
Ювілеї Ювілеї Пащенко, Є. Славістика, якої нема: Григорій Давидович Вервес Народознавчі зошити |
| format |
Article |
| author |
Пащенко, Є. |
| author_facet |
Пащенко, Є. |
| author_sort |
Пащенко, Є. |
| title |
Славістика, якої нема: Григорій Давидович Вервес |
| title_short |
Славістика, якої нема: Григорій Давидович Вервес |
| title_full |
Славістика, якої нема: Григорій Давидович Вервес |
| title_fullStr |
Славістика, якої нема: Григорій Давидович Вервес |
| title_full_unstemmed |
Славістика, якої нема: Григорій Давидович Вервес |
| title_sort |
славістика, якої нема: григорій давидович вервес |
| publisher |
Інститут народознавства НАН України |
| publishDate |
2013 |
| topic_facet |
Ювілеї |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95052 |
| citation_txt |
Славістика, якої нема: Григорій Давидович Вервес / Є. Пащенко // Народознавчі зошити. — 2013. — № 6 (114). — С. 1169-1172. — укp. |
| series |
Народознавчі зошити |
| work_keys_str_mv |
AT paŝenkoê slavístikaâkoínemagrigoríjdavidovičverves |
| first_indexed |
2025-07-07T01:47:06Z |
| last_indexed |
2025-07-07T01:47:06Z |
| _version_ |
1836950829937983488 |
| fulltext |
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 6 (114), 2013
© Є. ПАЩЕНКО, 2013
Євген ПАЩЕНКО
СЛАВІСТИКА, ЯКОЇ НЕМА:
ГРИГОРІЙ ДАВИДОВИЧ ВЕРВЕС
Спогади з нагоди 90-ї річниці від дня народжен-
ня академіка Г.Д. Вервеса (15.04.1920—
09.01.2001), під егідою якого розпочало свою сла-
вістичну діяльність чимало нинішніх славістів, стали
й нагодою згадати минулий час, у якому працював
учений. Г.Д. Вервес був уособленням української
академічної славістики радянських часів. Лише див-
лячись із сучасної перспективи, можна зрозуміти всю
складність, суперечливість, специфіку цієї констата-
ції щодо його постаті. То були часи, коли людина-
українець, та ще й учений такої підконтрольної уста-
нови, як академічний інститут, повинна була доводи-
ти свою ідейність, втискувати власне українство в
залізну арматуру партійності, невпинно демонстру-
вати відданість усім отим ритуалам, які на черговому
з'їздівському обряді виголошували тодішні жерці...
Я познайомився з Григорієм Давидовичем у не-
легкий період початку 1970-х, і наші подальші від-
носини значною мірою визначалися саме отими ма-
неврами співвідношення відроджуваного в моїй сві-
домості українства і вимог щодо ідейності.
Знайомство відбулося в аурі, якою світився про-
відний славіст, а саме: пошуки і виховання молодих
кадрів. Саме Г.Д. Вервесу чимало тодішніх молодих
науковців зобов'язані своїм входженням у славісти-
ку. Я належу до цієї когорти.
Моя наукова стежина вела до головних тодішніх
установ — університетської й академічної. Спочатку
був Київський університет, куди я, зрусифікований
український хлопець, вступив із Запоріжжя, міста трі-
умфальної індустріалізації та робітничих бараків. У
школі дві мови викладалися найгірше (лише пізніше я
збагнув, що це через їхню ідейну сумнівність) — ан-
глійська й українська. Стосовно останньої, то не можу
забути обличчя вчительки, яка була вимушена вислу-
ховувати всі оті радянсько-російські фамільярності на
зразок «Трактор в полі дир-дир-дир, ми — за мир!»,
і які ми, продукти радянщини, зухвало декламували на
уроках. Отже, я вступив на предмет, який найкраще
викладався і яким добре володів — на російську філо-
логію. Вчився я на «відмінно», бо це приносило підви-
щену стипендію, оскільки не могли допомагати батьки,
які ретельно приховували за іконою сірий, як їхнє
страшне минуле, папір про реабілітацію після репресії
у концтаборах Воркути, де мені довелось народитися.
Коли в одному з ритуалів радянсько-югославського
зближення було домовлено про культурний обмін, це
позначилося й на моїй долі. Прийшла рознарядка щодо
навчання в Белграді кандидатури з Київського універ-
Євген ПАЩЕНКО1170
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 6 (114), 2013
ситету, і я, відмінник, русист, був рекомендований як
дублер головного кандидата — колеги, захищеного
всіма атрибутами ідейності, партійності та іншим. Так
сталося, і в цьому бачу вже вищу силу, що ми потра-
пили 1970 року до Белграда удвох з України, у групі
з восьми радянських студентів, де крім нас решта були
росіяни. Перша зустріч з останніми вразила зухвалим,
презирливим ставленням до хахлів. Безуспішні спро-
би переконати, що ми там всі — русскіе, що ми не
такі, якими вони нас малюють, вплинули на осмислен-
ня власного національного походження й національної
гідності. Там, у Белграді, я, 20-річний студент Київ-
ського університету, повернувся до свого українства.
На одній із перших лекцій я почув, що в містечку
неподалік Белграда відбувається міжнародна конфе-
ренція, де відзначають автора першої сербської драми
Михайла Козачинського. Я негайно побіг на автовок-
зал і прибув туди, коли на вулицях залишилися лише
плакати, які закликали громадян містечка приєднати-
ся до відкриття меморіальної дошки на будинку, де ко-
лись учитель з Києва заснував сербам першу школу з
викладанням предметів барокової освіти. У сербів це
називали рускі (російський) вплив, хоча йшлося про
українське бароко. Так розпочався задум розповісти
в Україні про тріумф українського бароко в сербів, що
привело до майбутньої докторської дисертації.
На зимових канікулах я прибув до Києва, де пере-
вівся на заочне відділення української філології. На іс-
питі з давньої української літератури я розповів викла-
дачеві, що чув у Сербії, як українець написав і поста-
вив там першу сербську драму і я б хотів це вивчати.
«Так моєму ж чоловікові потрібен сербіст!» — вигук-
нула Галина Кіндратівна Сидоренко, яка й запросила
мене додому для зустрічі з чоловіком. Галина Кіндра-
тівна була добрим духом тієї родини, куди прийшов я,
запорізький провінціал і белградський студент. Ця ком-
бінація мала дещо дивовижний вигляд: як міг молодик
без зв’язків, з робітничої родини потрапити в таку по-
літично сумнівну країну: для агента спецслужб був за-
молодий і ненадійний, українською ледь володів, але
висловлював екстремні проукраїнські переконання.
Григорій Давидович вразив мене своєю якоюсь ве-
личчю, він дивився на мене і з височини свого академіч-
ного статусу, і з кута неминучих сумнівів, і здивовано,
як на незрозуміле запорізьке явище в Югославії. Ця
суміш невпинно переслідувала мене в реакціях людей
тодішньої системи в перших зустрічах зі мною. Мені
було незручно, що я, який наковтався сербської мови,
ледь управляюся з українською. Він розпитував, хто мої
батьки і я нічого втішного не міг сказати, бо від таких
батьків, які важко заробляли на життя, закордон не по-
трапляють. На його руках був улюблений онучок Саш-
ко, який тягнув усе навколо, схопив бюстика Леніна,
тож Григорій Давидович лагідно казав: «Хто це? Ле-е-
нін», і це вносило якесь змішане відчуття інтимності, але
й потрібної ідейності! Галина Кіндратівна пригостила
студента, а Григорій Давидович наказав збирати мате-
ріали з українсько-югославських зв’язків, показати для
початку сприйняття там Івана Франка, про якого він за-
вжди говорив з великим піднесенням. Я вийшов з того
помешкання, окрилений натхненням про науку, яка тоді
була у великій шані. У Белграді я занурився в простір
бібліотек і відчуття першості, те святе благословення на-
уки керувало мною в пошуках Франка, всієї української
літератури в літературах народів Югославії. Так нака-
зав Вервес — шукати, «бо ми ж про це майже нічого
не знаємо»! Спочатку це була курсова, яку я віддав на
наступній сесії заочника. Була то величезна поразка і
всенародна ганьба. Галина Кіндратівна розповідала, що
рукопис курсової «Іван Франко в Югославії» студен-
та Пащенка демонстрували на вченій раді факультету
як вищий прояв безграмотності і жахливого стану укра-
їнської мови заочників, бо текст був написаний суміш-
шю слов’янських мов. Григорій Давидович докірливо
дивився на нікчему і порадив багато читати українських
текстів, передусім «Радянське літературознавство». Я
з відчаєм вийшов з їхньої хати, а коли взяв у руки одне
з тих видань, мене охопив ще більший розпач, і я зро-
зумів, що ніколи не зможу і не схочу писати такі заліз-
ні ідеологічні творіння, як у тому рад-літі.
Подальша доля звела мене із «Всесвітом», тим
світлим (у сірій радлітівській дійсності) оазисом ін-
телігентності, доброзичливості, європейства. Там
розпочалися публікації, тож Григорій Давидович од-
ного разу визнав: «Я думаю, Женю, з тебе буде до-
слідник». І це окрилювало.
У тодішній Югославії був культ інтелектуалізму,
поезії, перекладів, антологій, тож я захопився ідеєю
створення антології української поезії, яка була б пер-
шою в сербів. Література, яку можна було брати в Бу-
динку радянської культури, засмучувала. Я усвідом-
лював, що Вервес мало чим допоміг би. У Белграді
був Петро Митропан, тамтешній українець, на якого
мене спрямував Григорій Давидович, але він знав лише
1171Славістика, якої нема: Григорій Давидович Вервес
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 6 (114), 2013
класику. Рішення задуму прийшло з відкриттям за-
океанського українства. До Белграда прибув відомий
економіст, українець Коропецький, який шукав, хто б
йому допоміг з мовою. Я негайно відгукнувся і роз-
повів про свої задуми з перекладами і бідним вибором
джерел. «А ви знаєте про антологію Лавріненка Роз-
стріляне відродження», — спитав він, отримавши,
звичайно, підтвердження необізнаності, і пообіцяв на-
діслати. Я дав йому адресу Митропана, оскільки в
гуртожитку був колега, який цікавився моїм невпин-
ним інтересом до книг, що я приносив, і вже знав про
придбану Біблію українською мовою. А потім поча-
ли приходили пакети за пакетами. На мене звалило-
ся щось величезне за обсягом знань, жахом змісту —
це була захалявна література, правда про Україну, яка
приховувалася радянщиною і яка все одно доходила
до людей. Я дізнався про неї в Белграді! Книги про
злочини проти українців, вбивства Алли Горської, Іва-
сюка, доля Стуса, переслідування поетів, відкриття
Івана Дзюби про русифікацію — усе, що було відо-
мо зарубіжній україністиці, тепер було відомо й мені.
Ось чому феномен зарубіжної україністики вимагає
дослідження, показу його роботи як тієї, що представ-
ляла Україну, її культуру за межами радянщини.
Антологія здійснювалася, з’явилися переклади в ча-
сописах, про українську літературу дізнавалися в но-
вому світлі, і я пишався, що виховав Срджана Рашко-
вича, здібного перекладача української літератури...
Але щось ставало відомо й тим, хто цікавився моїми
інтересами. Я закінчив студії в Белграді достроково і
натхненно повертався в Україну з бажанням виклада-
ти, працювати в науці. На кордоні в Чопі той, з пого-
нами, очевидно, виконуючи директиву, вилучив з ва-
гона мою величезну коробку з матеріалами і почав її
перевіряти. Проте над тією коробкою майорів лише
дух Григорія Вервеса. Свою заокеанську бібліотеку я
залишив Рашковичу для продовження робіт, уже ра-
ніше провіз в Україну Біблію й Антологію Лаврінен-
ка, а тепер віз лише все те, що наказав робити Вер-
вес, — це був величезний матеріал на тему українсько-
сербських зв’язків XIX століття. І тільки! Це тоді вря-
тувало, цензор повернув мені коробку, але до Києва
надійшла інформація, що сумнівна особа прибула до
України. Був це 1975 рік, доба розгулу кагебістської
вседозволеності й викорінювання українства — те зло,
яке невпинно переслідує нещасних хронічних україно-
ненависників і яке їм повертається невпинною, неми-
нучою руйнацією їхніх систем. Україна — це правда,
і вона — від Бога. Проте логіка сірості була іншою.
Мені залишалося написати дипломну в Київському
університеті. Г.Д. Вервес, очевидно відчуваючи інтуї-
тивно політичні рефлекси, обов’язково розвинені в ті
часи, що з молодим славістом не все гаразд щодо ре-
путації в органах, порадив якось показати ідейну під-
кованість. У дипломній роботі, керівником якої він був,
запропоновано було показати деякі позиції тогочасної
югославської преси щодо національних проблем. Мене,
відверто кажучи, цікавило українське бароко та його
вплив на сербську культуру, проте це не мало ідейної
броні. Я зробив огляд преси, дипломна отримала ідей-
ну назву, але це не допомогло. Тодішній декан Грицай,
до якого я, випускник Белградського і Київського уні-
верситетів, прийшов пропонувати свої знання югосла-
віста, наказав, ховаючи очі, піти в ректорат і щось там
підписати. Я побіг підписувати. «А чи ви знаєте, що
ви підписуєте?» — спитала доброзичлива жіночка. —
«Не знаю!» — щиро визнав я. «Ви підписуєтесь у зго-
ді обов’язково працювати у селі, дуже далекому від Ки-
єва», — поінформувала вона. «Чому, я ж югославіст,
хіба там вивчають сербську!?» — щиро здивувався я
й опинився на вулиці — з трьома дипломами: Мініс-
терства освіти як філолог-славіст, Белградського уні-
верситету — югославіст, Київського — україніст. І
знову виручив добрий «Всесвіт», звідки Вадим Ску-
ратівський і Богдан Чайковський порекомендували вла-
штуватися в Музей народної архітектури і побуту. Гри-
горій Давидович шукав можливість аспірантури, про-
те органи заслали до служби в армії. Там, в Одесі, я бо
бачив жахливий і невпинний процес розкладу в СА,
пройнятій алкоголізмом. Це були симптоми метастаз,
що охоплювали радянську систему брежнєвських ча-
сів. Там я написав і опублікував у Всесвіті дві статті —
фрагменти з дипломної і текст Українське бароко в
Сербії — було це відображенням заданого ритму —
українства і спроб ідейної відписки.
Завдяки Г.Д. Вервесу я, прибувши з Одеси, склав
іспит у заочну аспірантуру Інституту літератури. Коли
ж виникло питання щодо працевлаштування, він пішов
зі мною до Шамоти. Я вперше побачив цю маленьку
людину, яка сиділа майже під столом, але була надута
якоюсь особливою пихатістю. Г.Д. Вервес представив
мене директору, і той наказав мені вийти. Через певний
час звідти майже вилетів мій керівник, червоний в об-
личчі, чимось схвильований, очевидно, ображений, і пі-
Євген ПАЩЕНКО1172
ISSN 1028-5091. Народознавчі зошити. № 6 (114), 2013
шов від мене. Можливо, я або щось інше стало причи-
ною тієї очевидно нелагідної зустрічі, очевидним було,
що я — небажана фігура в такій установі, як тодішній
інститут з тією маленькою людиною, яка так витурила
великого Вервеса. Я знову опинався на вулиці.
Мене підібрала там Вікторія Арсенівна Юзвенко,
зав. відділом слов’янської фольклористики ІМФЕ, і
я залишаюся вдячним її гуманізму — дала робоче міс-
це, поставилася довірливо, сподіваючись побачити в
мені фольклориста. Інститут відкривав можливість уві-
йти в підвалини архаїчної культури, яка в ті часи тріс-
кучого декларування партійності сприймалася як мо-
ральний порятунок. Проте я мимоволі опинився на
двох стільцях славістики, між її двома лідерами —
Вервесом і Юзвенко, під сумнівом з обох боків щодо
нестійкості інтересів, як потенційний перебіжчик. Я ж
виявляв інтерес і до літератури, і до фольклору, це роз-
ширювало знання, і цим я залишаюся зобов’язаним і
вдячним обом учителям! Григорій Давидович дав
аспіранту-заочнику тему, яка б поєднувала літературу
і фольклор, — творчість хорватського поета першої
половини XX ст. Владимира Назора. Останній своє-
часно, до конфлікту Сталін-Тіто, помер, його перекла-
дав Рильський, тож за умов, коли югославська літе-
ратура і далі залишалася ідейно сумнівною, саме той
письменник не викликав сумнівів. Спочатку тема, за
тодішніми нормативами, мусила іменуватися Реалізм
і народність у творчості Володимира Назора. Це
не надихало мене, оскільки я мріяв про бароко й міфо-
логію, не мав ніякого уявлення про народність, не ба-
чив у Назора реалізму. Було вирішено поміняти назву
на Фольклор у творчості Назора, тож Вікторія Ар-
сенівна підтримувала мої зацікавленості хорватським
фольклором, а Григорій Давидович керував. Однак
специфіка відносин позначалася на моєму статусі. Я
вже не думав про перехід в Інститут літератури, але й
не виявляв себе як «чистий фольклорист», мене ціка-
вила культурологія в цілому. Це, на жаль, вело до по-
ступового віддалення від Вервеса і його відділу, де вже
з'явилися нові сербісти. Кульмінацією став вихід моєї
книги В. Назор і фольклоризм у хорватській літе-
ратурі, де редактором зазначений не Г.Д. Вервес, а
славіст-фольклорист. Григорій Давидович відверто об-
разився, і мені було дуже прикро.
Завдяки темі, яку мені дав Вервес, книзі про хор-
ватського поета, я пізніше був запрошений на сла-
вістичну школу в Дубровник, а відтоді щороку в
травні приїжджаю на острів Брач, де відзначають
річницю народження хорватського поета, і там, на
Адріатиці, я щотравня вдячно згадую свого вчите-
ля — Г.Д. Вервеса! Адже це завдяки йому я став
ледь не другом сім’ї населення острова Брач, звідки
родом хорватський письменник.
Однак до того були відмови органів на отримувані
мною запрошення до Дубровника, бо були то 1980-ті
часи. В Києві вперше за всю історію славістики відбу-
вався міжнародний, дев’ятий по черзі, конгрес славіс-
тів, який проходив і під ідеологічним наглядом. То був
і своєрідний парад тодішніх асів славістики, які демон-
стрували свою велич, специфіку відносин, лідерство
радянсько-московських фараонів, ставлення до них з
боку західних славістів і все інше, що неминуче супро-
воджувало суєтність наукового світу, за яким ми, еме-
неси, могли лише спостерігати. То був соцславізм, а
Григорій Давидович належав до тих верхів, де він у то-
дішніх ритуальностях взаємовідносин між мастодон-
тами науки (нерідко ідеології) показував свою велич.
Виразом такої стала і його давня задумка — монумен-
тальне видання Українська література в
загальнослов’янському і світовому контексті. Він
здавна і здалека йшов до втілення задуму, збираючи
авторів, виконавців, до кола яких з тих давніх задумів
мусив був потрапити і я, ще як студент Белградсько-
го університету, отримуючи настанови збирати все, що
стосувалося зв'язків, і які я збирав. І треба віддати на-
лежне Вервесу-вченому, що попри всі образи за моє
«відступництво» у фольклористику він не викреслив
мого імені з авторства, де я разом з іншими брав участь
в одному з розділів. Те видання було відображенням
часу і Г.Д. Вервеса — з неминучими ідеологічними
декларуваннями, конформізмами, він говорив про
українську літературу і такий був він увесь — украї-
нець, який відстоював своє українство за тих умов пар-
тійної лузги, без якої там, тоді, у верхах, іноді було май-
же неможливо вижити, хоча були й інші вчені.
Григорій Давидович Вервес створив свою славіс-
тику радянських часів, свою вежу. При всіх неми-
нучих ідеологічних декларуваннях, він залишався
людиною в усьому розмаїтті — дотепний, з гумо-
ром, гордий, войовничий, славіст тодішньої Украї-
ни. Коли розвалилася система, розвалилась і його
вежа. Проте більше схожої славістичної будівлі в
українській науці посткомунізму не зведено, тому
Вервес — це пам’ятник епохи.
|