Політичні відносини Візантії з державами мусульманського світу в епоху самостійного правління Костянтина VII Багрянородного (945–959)

Статтю присвячено відносинам Візантії з мусульманським світом у середині Х ст. Дослідження базується на свідченнях творів Константина VII Багрянородного та мусульманських джерел. Автор вважає, що міжнародні відносини цієї доби можна розглядати як систему. Ця система базувалась на певних принципах і...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2015
1. Verfasser:	Кузовков, В.В.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України 2015
Schriftenreihe:	Історичний архів. Наукові студії
Schlagworte:	Вітчизняна та всесвітня історія
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95174
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Політичні відносини Візантії з державами мусульманського світу в епоху самостійного правління Костянтина VII Багрянородного (945–959) / В.В. Кузовков // Історичний архів. Наукові студії: Зб. наук. пр. — Миколаїв: ЧДУ ім. Петра Могили, 2015. — Вип. 15. — С. 55-62. — Бібліогр.: 21 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-95174
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-951742016-02-17T03:02:20Z Політичні відносини Візантії з державами мусульманського світу в епоху самостійного правління Костянтина VII Багрянородного (945–959) Кузовков, В.В. Вітчизняна та всесвітня історія Статтю присвячено відносинам Візантії з мусульманським світом у середині Х ст. Дослідження базується на свідченнях творів Константина VII Багрянородного та мусульманських джерел. Автор вважає, що міжнародні відносини цієї доби можна розглядати як систему. Ця система базувалась на певних принципах і традиціях, мала власну ієрархію. Серед принципів системи слід відзначити васалітет, нерівний характер зв’язків, прагнення до універсальної влади з боку низки учасників міжнародних відносин. На цих принципах базувались відносини Візантії з державами мусульманського світу. Статья посвящена отношениям Византии с мусульманским миром в середине Х в. Исследование базируется на свидетельствах произведений Константина VII Багрянородного и мусульманских источников. Автор считает, что международные отношения этой эпохи можно рассматривать как систему. Эта система базировалась на определенных принципах и традициях, имела собственную иерархию. Среди принципов системы можно отметить вассалитет, неравный характер связей, стремление к универсальной власти со стороны ряда участников международных отношений. На этих принципах базировались отношения Византии с государствами мусульманского мира. The article is devoted to the relations of Byzantium with the Muslim world in the middle of the Xth century. The research is based on the testimonies in the works of Constantine VII Porphyrogenitus and Muslim sources. The author believes that the international relations of this era can be considered as a system. This system was based on certain principles and traditions, had its own hierarchy. Among the principles of the system should be noted vassalage, the uneven nature of the links, the desire for universal power from the number of members of international relations. The relations of Byzantium with the States of the Muslim world were based on those principles. 2015 Article Політичні відносини Візантії з державами мусульманського світу в епоху самостійного правління Костянтина VII Багрянородного (945–959) / В.В. Кузовков // Історичний архів. Наукові студії: Зб. наук. пр. — Миколаїв: ЧДУ ім. Петра Могили, 2015. — Вип. 15. — С. 55-62. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. 1609-7742 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95174 94(4)«0375/1492»:327 uk Історичний архів. Наукові студії Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Вітчизняна та всесвітня історія Вітчизняна та всесвітня історія
spellingShingle	Вітчизняна та всесвітня історія Вітчизняна та всесвітня історія Кузовков, В.В. Політичні відносини Візантії з державами мусульманського світу в епоху самостійного правління Костянтина VII Багрянородного (945–959) Історичний архів. Наукові студії
description	Статтю присвячено відносинам Візантії з мусульманським світом у середині Х ст. Дослідження базується на свідченнях творів Константина VII Багрянородного та мусульманських джерел. Автор вважає, що міжнародні відносини цієї доби можна розглядати як систему. Ця система базувалась на певних принципах і традиціях, мала власну ієрархію. Серед принципів системи слід відзначити васалітет, нерівний характер зв’язків, прагнення до універсальної влади з боку низки учасників міжнародних відносин. На цих принципах базувались відносини Візантії з державами мусульманського світу.
format	Article
author	Кузовков, В.В.
author_facet	Кузовков, В.В.
author_sort	Кузовков, В.В.
title	Політичні відносини Візантії з державами мусульманського світу в епоху самостійного правління Костянтина VII Багрянородного (945–959)
title_short	Політичні відносини Візантії з державами мусульманського світу в епоху самостійного правління Костянтина VII Багрянородного (945–959)
title_full	Політичні відносини Візантії з державами мусульманського світу в епоху самостійного правління Костянтина VII Багрянородного (945–959)
title_fullStr	Політичні відносини Візантії з державами мусульманського світу в епоху самостійного правління Костянтина VII Багрянородного (945–959)
title_full_unstemmed	Політичні відносини Візантії з державами мусульманського світу в епоху самостійного правління Костянтина VII Багрянородного (945–959)
title_sort	політичні відносини візантії з державами мусульманського світу в епоху самостійного правління костянтина vii багрянородного (945–959)
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України
publishDate	2015
topic_facet	Вітчизняна та всесвітня історія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95174
citation_txt	Політичні відносини Візантії з державами мусульманського світу в епоху самостійного правління Костянтина VII Багрянородного (945–959) / В.В. Кузовков // Історичний архів. Наукові студії: Зб. наук. пр. — Миколаїв: ЧДУ ім. Петра Могили, 2015. — Вип. 15. — С. 55-62. — Бібліогр.: 21 назв. — укр.
series	Історичний архів. Наукові студії
work_keys_str_mv	AT kuzovkovvv polítičnívídnosinivízantíízderžavamimusulʹmansʹkogosvítuvepohusamostíjnogopravlínnâkostântinaviibagrânorodnogo945959
first_indexed	2025-07-07T01:54:16Z
last_indexed	2025-07-07T01:54:16Z
_version_	1836951280462856192
fulltext	Випуск 15 55 УДК 94(4)«0375/1492»:327 Кузовков В. В., канд. іст. наук, доцент кафедри археології та історії Інституту історії, політології та права, Миколаївський національний університет імені В. О. Сухомлинського, м. Миколаїв, Україна ПОЛІТИЧНІ ВІДНОСИНИ ВІЗАНТІЇ З ДЕРЖАВАМИ МУСУЛЬМАНСЬКОГО СВІТУ В ДОБУ САМОСТІЙНОГО ПРАВЛІННЯ КОНСТАНТИНА VII БАГРЯНОРОДНОГО (945–959) Статтю присвячено відносинам Візантії з мусульманським світом у середині Х ст. Дослідження базується на свідченнях творів Константина VII Багрянородного та му- сульманських джерел. Автор вважає, що міжнародні відносини цієї доби можна розгля- дати як систему. Ця система базувалась на певних принципах і традиціях, мала власну ієрархію. Серед принципів системи слід відзначити васалітет, нерівний характер зв’язків, прагнення до універсальної влади з боку низки учасників міжнародних відносин. На цих принципах базувались відносини Візантії з державами мусульманського світу. Ключові слова: міжнародні відносини; Аббасиди; халіфат; Іхшидіди; емірат Хамда- нідів; Книга церемоній. Протягом раннього середньовіччя проти- стояння Візантії з мусульманськими держа- вами значно визначало характер міжнародних відносин у Середземномор’ї та впливало на становище в сусідніх регіонах. У VII–VIII ст. мусульманський світ являв собою єдиний політичний організм, який об’єднувала влада політичного й духовного лідера – халіфа, і для Візантії протистояння з халіфатом пере- творювалось на боротьбу за виживання. Од- нак вже в ІХ ст. позначається поступове послаблення політичної єдності мусульман- ського світу, що дозволяє Візантійській імпе- рії змінити ситуацію в двосторонніх відноси- нах на свою користь. Уже в Х ст. Візантія виявилась спроможною чинити успішний військовий тиск на мусульманські держави, розширюючи зону власного впливу. Певним переламним етапом, коли окреслилась пере- вага ромейської імперії, стали часи правлінь- ня імператора Константина VII (945–959). Характер візантійсько-мусульманського протистояння неодноразово розглядався в пра- цях візантиністів [6; 12; 15; 21]. Досліджен- ням біографії та політики Константина VII Багрянородного займався відомий філософ та історик А. Тойнбі [20]. Особливої уваги заслуговує праця О. О. Васильєва «Візантія і араби» [4], у якій автор використовує широке коло арабських джерел. Серед арабістів ок- ремі аспекти відносин Візантії з державами мусульманського світу розглядали А. Мюллер, Ходжсон, Грюнебаум, Х. Кеннеді та інші [5; 7; 10; 16]. Незважаючи на значну увагу, що приділялась міжнародним відносинам у се- редині Х ст. в перелічених працях, вони не розглядались як єдина система, що було б цілком логічно, враховуючи сучасний рівень розробки поняття «система» в теорії міжна- родних відносин [17]. Отже, завданням нашого дослідження є комплексний аналіз політич- них зв’язків Візантії та держав мусульман- ського світу в середині Х ст. Доба Константина VII Багрянородного ха- рактеризувалась низкою особливостей як у зовнішній, так і внутрішній політиці Візантії. Сам Константин зайняв імператорський трон невдовзі після смерті батька Лева VI Філософа (886–912) та дядька Александра (912–913) у семирічному віці. Однак уже в 921 р. його ²сторичний арх³в 56 офіційним старшим співправителем стає Ро- ман І Лакапін (921–944), який у 921–924 рр. коронував трьох своїх синів. Отже, протягом понад два десятиліття Константин VII був одним із п’яти імператорів, які одночасно зай- мали трон у Константинополі [12, с. 344–345]. Самостійне правління Константина VII роз- почалось тільки в 945 р. після поступового усунення від влади Лакапінідів. Новим спів- правителем імператора до його смерті в 959 р. стає син Роман ІІ. До часів сумісного прав- ління Константина VII разом із сином слід віднести появу двох його творів – «Про уп- равління імперією» та «Про церемонії візан- тійського двору» (далі – «Про церемонії») [8; 18], у яких імператор зібрав і систематизував практичний матеріал із зовнішньої політики. Перший твір батько адресував безпосередньо синові в ролі підручника із зовнішньої полі- тики, а другий містив матеріали щодо прийому посольств, правил листування. Вважається, що трактат «Про управління імперією», було на- писано в 948–952 рр. [3, c. 96–97], а трактат «Про церемонії», крім того, надає низку ма- теріалів, що стосуються доби правління Никифора ІІ Фоки (963–969) [19, с. 595–597]. Унікальні свідчення Константина VII доз- воляють проаналізувати міжнародні відносини середини Х cт. як систему. Своєрідний пе- релік елементів (акторів) ранньосередньо- вічної системи міжнародних відносин наво- диться в 48-й главі ІІ книги трактату «Про церемонії» у вигляді вступних частин листів, які відправляв візантійський імператор, із ти- тулами адресатів (акторів). Учасники міжна- родних відносин (елементи системи, актори), згідно з трактатом, не тільки світські прави- телі, але й духовні владики (римський папа, патріархи). Характер елементів відрізняє міжнародну систему, описану Константином VІІ, від Вест- фальської, яку в класичній парадигмі теорії міжнародних відносин вважали першої з іс- нуючих [14, с. 22–25]. Вестфальська система поставила національну державу на місце основного актора міжнародних відносин, коло ж учасників подібної системи в ранньому середньовіччі не було настільки однорідним. Ранньосередньовічна система характеризува- лась ієрархією учасників, яка, згідно, напри- лад, із трактатом «Про церемонії», відобра- жалась у титулах адресатів листів візантій- ських імператорів і вартості золотої печатки, якою скріплювались ці листи. Важливою характеристикою міжнародних відносин раннього середньовіччя є наявність держав, правителі яких претендували на уні- версальну владу. До таких правителів належав і візантійський імператор. Так, Константин VII, повчаючи свого сина Романа ІІ, стверджував, що він як імператор повинен «піклуватись про спасіння усіх і правити і керувати світовим кораблем» [8, с. 36–37]. Протягом століть претензії правителів Константинополя стика- лись зі схожими концепціями універсальної влади з боку арабських халіфів та франк- ських імператорів. Однак у першій половині – середині Х ст. конкуренти Візантії пережива- ли складні часи. На Заході самостійне правління Констан- тина VII Багрянородного співпало з перехід- ним періодом між кінцем існування імперії Каролінгів і виникненням її спадкоємиці – імперії Оттонів. Прийняття Карлом Великим імператорського титулу у 800 р. викликало загострення у відносинах Франкської держави та Візантії. Від початку Константинополь відмовився визнавати цей титул за західними правителями, а з 812 р. визнав, але з певними обмеженнями. З 871 р. візантійська диплома- тія визнавала за західними монархами тільки титул «ріг», який походить від латинського «rex» (король). У 887 р. після усунення від влади західного імператора Карла ІІІ Товстого та смерті Арнульфа Каринтійського імпера- торська корона більше не поверталась пред- ставникам родини Каролінгів. На титул імпе- ратора Заходу претендували представники окремих аристократичних родин. Серед них герцоги Сполето-Гвідо (891–894) та Ламберт (892–898), король Бургундії Людовик ІІІ Незрячий (901–905) і маркграф Фріулі Беренгар І (916–924), які вели боротьбу за контроль над королівством Італія. Після за- Випуск 15 57 гибелі Беренгара І в 924 р. і до коронації Оттона І в 961 р. на Заході не існувало пре- тендентів на імператорський титул. Для періоду, який ми розглядаємо, також характерним є суттєве послаблення авторитету римських пап. Отже, у Західній Європі сере- дину Х ст. можна визначити як період дезінте- грації та відсутності політичних центрів, що реально претендують на універсалістську владу. Схожі процеси відбуваються й у мусуль- манському світі, де Багдадський халіфат під владою династії Аббасидів переживає період політичного занепаду та розпаду. Ці процеси розпочались ще тоді, коли в 756 р. фактично незалежним від Багдада став Кордовський емірат, і посилювались протягом ІХ ст. Після недовгої стабілізації на межі ІХ–Х ст. ослаб- лення халіфату стає незворотним за часів правління ал-Муктадіра (908–932). Реальна влада цього халіфа обмежувалась впливом наближених до нього осіб і вдалих полковод- ців, таких, наприклад, як євнух Муніса [13, с. 82–83]. Саме за ал-Муктадіра Аббасиди втрачають монополію на халіфську владу. У ці часи засновуються халіфати, альтернативні Багдадському: із претензіями на універсальну владу в Тунісі виступили Фатіміди (910), а в мусульманській Іспанії – Омейяди (929). Серйозно розхитували політичну ситуацію в мусульманському світі шиїтські виступи. У багатьох регіонах мусульманського світу про- являли активність ісмаїліти. Крім Фатімідів, до цього напряму шиїтського ісламу нале- жали кармати, які заснували свою державу на аравійському узбережжі Перської затоки. Їхні напади паралізували рух паломницьких караванів до Мекки, а в 930 р. вони погра- бували святиню та вивезли «чорний камінь». Однак рішучого удару по позиціях Абба- сидів завдали шиїти-імаміти. За часів прав- ління халіфа ал-Муктадіра імамітська династія Буїдів взяла під свій контроль значну час- тину Ірану, а за халіфа ал-Мустакфі (944– 946) у 945 р. їхні війська вступили до Багдада. Буїди позбавили Аббасидів світської влади, а ті перетворились на духовних ліде- рів сунітів. Отже, Константину VII, який у 945 р. роз- почав самостійне правління, довелося врахо- вувати нові політичні реалії на сході. Очевид- ним стало поглиблення розколу мусульман- ського світу на сунітську та шиїтську частини. Мусульманські емірати, розташовані вздовж візантійських кордонів на Сході, втратили колишні можливості отримання допомоги з різних регіонів ісламського світу – Дар-аль- Іслам. Зникла відносна єдність мусульман- ських держав перед візантійським наступом. Мусульмани-суніти втратили свій універса- лістський центр у Багдаді. Ісламська міжна- родна система знаходилась у стані структур- ної кризи. Політичні зміни в мусульманському світі знайшли відображення у творі Константина VII «Про управління імперією». Імператор вказує на наявність у його часи трьох халіфа- тів – Аббасидського, Фатімідського та Омейяд- ського. Він відмічає послаблення позицій Багдада й отримання фактичної незалеж- ності багатьма еміратами (стратегідами) – намісництвами. Так, емірат Африки (терито- рія сучасного Тунісу) стає базою для форму- вання халіфату Фатімідів. Перший за значен- ням емірат – Персія , або Хорасан, – отримав самостійність, а його правитель, за свідченням Константина VII, проголосив себе халіфом (амермумном) та запевнявє, що походив із роду Аліма (тобто Алі ібн Абу Таліба), ствер- джуючи свою приналежність до шиїтів [5, с. 94–97]. Кого з тогочасних правителів мусульманського світу має на увазі Констан- тин VII, повідомляючи про еміра Персії (Хо- расану), важко встановити. У середині Х ст. значний вплив у Хорасані мали еміри Сама- ніди, однак вони сповідували сунізм. До шиїтів належали Буїди, однак вони, перетворивши Аббасидів на своїх маріонеток, самі не прий- мали титул халіфа. Окремо в трактаті згадується про еміра Щасливої Аравії, який вийшов з-під влади емірів Єгипту й проголосив себе халіфом [8, с. 96–97]. Можливо, у цьому разі маються на увазі зейдитські правителі Ємену, які там правили впродовж 901–1962 рр. ²сторичний арх³в 58 У візантійській політичній практиці важ- ливими для Константинополя залишались де- кілька напрямів. Головним був регіон Малої Азії, де візантійсько-арабському кордоні то- чились перманентні воєнні дії. Тут Візантії доводилось мати справу з Багдадським халі- фатом, еміратом Тарса, Хамданідами Сирії та Північного Іраку та Іхшидідами Єгипту. Як менш важливі напрями слід відмітити контактну зону в Південній Італії та Сицилії, де важливу роль відігравав халіфат Фатімідів, а також відносини з Критським еміратом та Кордовським халіфатом. Політичні події в мусульманському світі мали своє відображення і в дипломатії. Ма- теріали 48-ї глави трактату «Про церемонії» дозволяють робити висновки про масштаб міжнародних зв’язків Константинополя [18, с. 686–692]. Тут згадуються понад 60 міжна- родних партнерів імперії, серед яких тільки чотири мусульманські адресати. Однак перелік неповний, тому що в ньому відсутні Крит, Кордова та багато інших мусульманських правителів, про зв’язки яких з імперією відо- мо з тогочасних джерел. Зв’язки імперії базувались на принципах системності та ієрархії. Критерієм, що відо- бражає важливість партнера Візантії в між- народних відносинах, може вважатись вартість печатки, яка супроводжувала послання до нього. Цей критерій надається стосовно 31 актора. Більшість їх можна поділити на три групи, виходячи з вартості печатки в 4,3 та 2 соліда. До першої і найвищої за стату- сом групи належали халіф Багдада й емір Єгипту. Причому щодо останнього як мож- ливий номінал печатки, також згадується 18 со- лідів. Фатіміди як еміри Африки отримували лист із печаткою вартістю 2 соліда. Отже, ім- ператорська канцелярія продовжувала сприй- мати останніх як партнерів нижчих за рангом, порівняно з Багдадськими Аббасидами, хоча Константин VII у праці «Про управління ім- перією» сприймав ісмаїлітських правителів як халіфів [8, с. 94–95]. У працях Константина VII відсутня розгор- нута оцінка статусу правителів мусульман- ської Іспанії – Кордовських Омейядів. Він вважає їх халіфами [8, с. 94–95], як і Фаті- мідів, однак у трактаті «Про церемонії» від- сутні свідчення про відправлення їм листів. Можливо, це пов’язано з тим, що матеріали стосовно мусульманської Іспанії на час ство- рення імператором трактатів не були повністю зібрані. Так, іспанський розділ із праці «Про управління імперією» містить тільки геогра- фічний опис регіону, який базується на ан- тичних творах [8, с. 86–91]. Проливають світло на питання статусу кор- довських халіфів у відносинах із Константи- нополем свідчення мусульманських авторів про візантійське посольство до Іспанії в 947 р. Вони описують послання, відправлене халіфу Абд-ар-Рахману ІІІ (912–961) імператором Константином VII. У вступній частині візан- тійська канцелярія титулує адресата як «ве- ликого за гідністю, знаменитого, шляхетного за походженням, Абд-ар-Рахмана, амермумна, правителя арабів в Андалусії», визнаючи в такий спосіб його халіфський статус. Золота печатка, яка прикріплювалась до послання, коштувала 4 міскаля, що дорівнювалиь 4 со- лідам. Отже, візантійська сторона визнавала кордовського правителя халіфом і за дипло- матичним статусом вважала його рівним до багдадського халіфа та еміра Єгипту [4, с. 274]. Зміни в політичному становищі на Близь- кому Сході знайшли відображенні й у прак- тиці прийому мусульманських посольств. Опи- суючи зустріч посланників від багдадського халіфа, Константин VII позначає, що прибу- вають вони від еміра, підвладного Аббасидам. Як приклад він наводить прийом посланців еміра Тарса, володіння котрого безносередньо сусідили з візантійським кордоном [18, c. 682–684]. Цей емірат від ІХ ст. виступав як база мусульман на шляху візантійського на- ступу на Сирію і був ліквідований вже за часів правління імператора Никифора ІІ Фоки (963–969). Відсутність посланців безпосередньо від халіфа може пояснюватись тим, що в добу Константина VII Візантія не мала спіль- ного кордону з територіями, що безпосередньо підпорядковувались Багдаду. Випуск 15 59 Окремої уваги заслуговує свідчення трак- тату «Про церемонії» стосовно правил при- йому посланців від емірів Єгипту, Персії та Хорасану [18, c. 684–686]. Трактат пропонує декілька варіантів прийому посланців залежно від статусу їхніх правителів і тільки один описує повністю. Це ситуація, у якій еміри визнають себе васалами Константинополя. У такому випадку мусульманські еміри пози- ціонують себе як ті, хто «підпорядковується царству ромеїв та надсилає пакт», а також у ролі «найвірніших рабів … імперії». Під пактом, який сплачують «імперії ромеїв» (тобто Візантії) розуміється стандартна прак- тика відправлення данини в разі визнання над собою зверхності іншого правителя або за мирною угодою. Так, за Константина VII Багрянородного, пакт сплачував Арабський халіфат Візантії внаслідок укладення угоди про перемир’я в 678 р. [8, с. 74–75; 12, с. 176–177]. У середині Х ст. «пактіотами» Києва є племена східних слов’ян [8, с. 44– 45]. Формула «раб імперії» («раб василевса») рівнозначна визнанню актором себе в ролі васала («раба») по відношенню до іншої сто- рони. Так, згідно з Константином VII, близько 810 р. мешканці Венеції, не бажаючи визна- вати зверхність фраків, відповідали Піпіну, синові Карла Великого: «Ми бажаємо бути рабами василевса ромеїв, а не твоїми» [8, с. 108–109]. Розповідаючи про залежність правителя Сербії від Константинополя, цей автор вказує, що «архонт Сербії … по- рабському підпорядкований василевсу ромеїв і ніколи не був підвладний архонту Булга- рії» [8, с. 148–149]. Відомо, що васали отримували від імпе- ратора послання-накази (келеуси). У трактаті «Про церемонії» згадуються 38 подібних ад- ресатів, серед яких правителі грузинських, вірменських, південноіталійських та південно- слов’янських князівств. Круг цих васальних утворень у певній мірі збігався з «Візан- тійською Співдружністю», про існування якої писав Д. Оболенський [11]. Однак мусульманські еміри відсутні в цьому переліку візантійських васалів у трак- таті «Про церемонії». Ця обставина могла б вказувати на цілком теоретичний характер свідчення про правила прийому посольств емірів. Появу цього тексту можна вважати невипадковою. Ослаблення Багдадського ха- ліфату Аббасидів могло давати надії візан- тійцям на підпорядкування близькосхідних правителів Константинополю. Про можливість подібних проектів свідчить факт листування Романа І Лакапіна з Іхшидідами в останній рік його перебування на троні (944). У своєму листі цей імператор пропонував єгипетському емірові дружбу, а також визнання зверхності Константинополя. Наслідком переговорів стало поліпшення двосторонніх зв’язків, однак із залежним статусом емір Єгипту не погодив- ся [4, с. 264–265]. Описуючи правила прийому посланців, Константин VII Багрянородний вказує: ті з них, які прибувають від емірів Єгипту, Пер- сії та Хорасану, можуть відправлятись цими правителями також, якщо вони перебувають як у статусі підпорядкованих халіфу, так і в незалежному. Однак трактат не наводить сам опис прийому посланців у цьому випадку. Розглядаючи відносини Візантії з мусуль- манським світом у динаміці, варто відзначити, що умови для візантійського контрнаступу на мусульманські володіння формувались до початку самостійного правління Константи- на VII. Ще в другій половині ІХ ст. припи- няються мусульманські вторгнення, організо- вані халіфами Багдада, у візантійські воло- діння. Дідусь Константина VII, Василій І (867–886), розгромив секту павлікіан, яка заснувала своє державне утворення в Малій Азії та діяла в союзі з мусульманами. Також він намагався організовувати наступальні опе- рації проти емірів Тарсу. На межі ІХ–Х ст. важкі війни з болгарським царем Симеоном (893–927) відволікли ресурси Константино- поля та змусили візантійців перейти до обо- рони на мусульманських кордонах. Ситуація для Візантії змінюється на краще після смерті Симеона (927) і припинення проти- стояння з Болгарським царством. Найбільш важливими для Візантії зали- шались відносини з мусульманськими дер- жавами на Близькому Сході. У цьому на- ²сторичний арх³в 60 прямку важливі зміни окреслюються в часи правління Романа І Лакапіна (921–945), стар- шого співправителя Константина VII (912– 959). У 924 р. біля о. Лемнос візантійці роз- били ескадру Лева Триполіта. З 927 р., коли Роман І Лакапін передає посаду доместика схол Іоанну Куркуасу, розпочинається посту- повий наступ візантійських військ на Сході. Значним успіхом цього полководця стало ово- лодіння Мелітіною (931–934) [12, c. 351–352]. Провідним противником Візантії ву цьому регіоні стають Хамданіди – бедуїнська ро- дина, представники якої правили в окремих районах Сирії. Найвідомішим представником родини був Сайф ад-Даула, який виступив достойним супротивником Іоанна Куркуаса на полі бою. У 30-х рр. Х ст. Сайф ад-Даула відігравав значну роль в управлінні Масу- лом, де еміром був його брат Насір ад-Даула, а з 944 р. він самостійно правив в Алеппо. Єдиного мусульманського фронту на мало- азійському кордоні не існувало. Сайф ад- Даула часто вів воєнні дії проти Аббасидів у Месопотамії та проти Іхшидідів у Сирії, що заважало йому у війнах проти Візантії. У 945 р. війна Сайф ад-Даули проти емірів Єгипту закінчилась підписанням миру, за яким він отримав Алеппо, Емессу й Антіохію, а в Іх- шидіда залишився Дамаск, за який він спла- чував данину Хамданідам [4, c. 264]. Угода 945 р. сприяла зміні політичної си- туації на візантійсько-мусульманському кор- доні. Невдовзі емір Тарсу Наср ас-Сумлі визнав зверхність Сайф ад-Даули, який нама- гався сформувати антивізантійську коаліцію в регіоні. Зона впливу Єгипту відсунулась від візантійських володінь і відтепер його та візантійські інтереси не перетинались. Мож- ливо, зникнення протиріч на наявність спіль- них ворогів сприяли потеплінню відносин Константинополя з Іхшидідами, що відобра- зилось і на листуванні між двома дворами, про що ми згадували вище. Цьому зближенню могла сприяти йі наявність спільного ворога в Північній Африці – халіфату Фатимідів. Останні, як відомо, намагались розповсю- дити свою владу безпосередньо на Єгипет і загрожували візантійським володінням у Південній Італії. Протистояння візантійців із Сайф ад- Даулою тривали з перервами протягом усього самостійного правління Константина VII. Імператор змінив керівництво візантійськими контингентами в регіоні на особисто вірних представників родини Фокадів. До 954 р. посаду доместика схол займав Варда Фока [4, c. 296]. Унаслідок поразок від військ Хам- данідів його відправили у відставку, але його посада перейшла до його сина Никифора Фоки, який у 963–969 рр. займав візантій- ський трон. Із Никифором Фокою пов’язують реформи візантійського війська, які сприяли його успіхам у 960-х рр. У цілому, незважа- ючи на поразки від Сайф ад-Даули, візантій- ці зберігали стратегічну ініціативу в Малій Азії. Активізація зв’язків Візантії з Кордовським халіфатом у досліджуваний період пов’язана з бажанням Константинополя досягти ней- тралітету мусульманської Іспанії під час дій візантійців проти Криту. На наш погляд, фак- тором, що сприяв зміцненню двосторонніх зв’язків, можна вважати посилення ісмаїліт- ського халіфату Фатімідів, який загрожував як Константинополю, так і Кордові. Основною проблемою відносин Візантії з халіфатом Фатімідів залишалась боротьба за Південну Італію. Ісмаїлітські халіфи контро- лювали Сицилію, відвойовану у візантійців ще попередниками Фатімідів – сунітськими емірами Тунісу з родини Аглабідів. Візан- тійці розглядали цей регіон як другорядний за значенням, порівняно з Малою Азією. У 945–950 рр. фатімідські війська були зайняті приборканням повстання на Сицилії, не орга- нізовували воєнних акцій проти ромеїв і не вимагали грошових виплат, які стали тради- цією в попередні десятиліття [4, c. 302–303]. Однак, починаючи з 951 р., за візантійською ініціативою відновлюються воєнні дії, які з перервами тривали все десятиліття, причому мусульмани мали в них значну перевагу. Фак- тичним наслідком протистояння в регіоні стало збереження статус-кво між візантій- цями і Фатімідами. Випуск 15 61 Отже, відносини Візантії з державами му- сульманського світу в середині Х ст. прохо- дили етап певної трансформації. Завдяки зміц- ненню позицій імперії ромеїв на Балкан- ському півострові (мирне врегулювання з Болгарським царством) Константинополь от- римував можливості для переходу у військо- вий та дипломатичний контрнаступ проти мусульман у Малій Азії. Його успіху сприяв розпад сунітської міжнародної системи на чолі з Багдадом. Про розмах діяльності ві- зантійської дипломатії свідчать спроби втяг- нути окремі мусульманські емірати в орбіту впливу Константинополя. Можливо, саме опір, який чинив Сайф ад-Даула на малоазій- ському прикордонні, загальмував темпи візан- тійського наступу в регіоні, однак за часів правління наступних імператорів ромейські війська досягли успіхів на цьому напрямку, оскільки ресурси емірів Алеппо були ви- снажені попередньою боротьбою. Успішними можна вважати й кроки візан- тійської дипломатії, спрямовані на налагод- ження відносин із Кордовою, які покращили візантійські позиції в Західному Середземно- мор’ї та сприяли зовнішній ізоляції Крит- ського емірату. Узагалі саме в добу Констан- тина VII Багрянородного було закладено під- валини зовнішніх успіхів Візантії, які ми спостерігаємо за його політичних наступників. ДЖЕРЕЛА ТА ЛІТЕРАТУРА 1. Ал-Масуди. Золотые копи и россыпи самоцветов [История Аббасидской династии: 749–947 гг.]. – М. : Наталис, 2002. – 800 с. : ил. (Серия «Восточная коллекция»). 2. Али-заде А. А. Хроника мусульманских государств I–VII веков хиджры / А. А. Али-заде. – 2-е, испр. и доп. – М. : Умма, 2007. – 445 с. 3. Бибиков М. В. Историческая литература Византии / М. В. Бибиков. – СПб. : Алетейя, 1998. – 318 с. 4. Васильев А. А. Византия и арабы. Политические отношения Византии и арабов за время Македонской династии / А. А. Васильев. – СПб. : Типография И. Н. Скороходова, 1902. – ХІІ, 320 с. 5. Грюнебаум Г. Е. Классический ислам. Очерк истории (600–1258) / Г. Е. Грюнебаум ; [пер. с англ. И. М. Дижура ; предисл. В. В. Наумкина]. – М. : Главная редакция восточной литературы издательства «Наука», 1988. – 216 с. 6. История Византии / [под ред. З. В. Удальцовой]. – М. : Наука, 1967. – Т. 2. – 472 с. 7. Кеннеди X. Двор халифов / Хью Кеннеди ; [пер. с англ. Н. Тартаковской]. – М. : ACT ; М. : Хранитель, 2007. – 412, [4] с : ил. 8. Константин Багрянородный. Об управлении империей / К. Багрянородный. –- М.: Наука, 1989. - 496 с. 9. Мец А. Мусульманский Ренессанс / А. Мец. – М. : Наука. Восточная литература, 1973. – 473 с. 10. Мюллер А. История ислама : в 2 томах / А. Мюллер. – М. : ООО «Издательство Астрель», 2006. – Т. 1. – 912 с. 11. Оболенский Д. Византийское Содружество Наций. Шесть византийских портретов / Д. Оболенский. – М. : Янус-К., 1998. – 655с. 12. Острогорский Г. А. История Византийского государства / Г. Острогорский ; [пер. с нем. М. В. Гра- цианского ; ред. П. В. Кузенков]. – М. : Сибирская благозвонница, 2011. – 895, [1] c. илл., карты. 13. Сурдель Д. Цивилизация классического ислама / Д. Сурдель, Ж. Сурдель. – Екатеринбург : У-Фактория, 2006. – 544 с. 14. Тешке Б. Миф о 1648 годе: класс, геополитика и создание современных международных отношений / Б. Тешке ; [пер. с англ. Д. Кралечкина]. – М. : Изд. дом Гос. ун-та – Высшей школы экономики, 2011. – 416 с. – (Социальная теория). 15. Успенский Ф. И. История Византийской империи: Период Македонской династии (867–1057) / Ф. И. Ус- пенский ; [сост. Л. В. Литвинова]. – М. : Мысль, 1997. – 527 с. 16. Ходжсон М. История ислама: Исламская цивилизация от рождения до наших дней / Маршалл Ходжсон ; [пер. с англ. А. Н. Гордиенко, И. В. Матвеева, Н. В. Шевченко] ; под науч. ред. Т. К. Ибрагима. – Москва : Эксмо, 2013. – 1018 с. 17. Buzan B. International Systems in World History: Remaking the Study of International Relations / Barry Buzan, Richard Little. – New-York : Oxford University Press, 2000. 18. Сonstantine Porfirogenito. De ceremoniis aulae byzantinae libri II / Сonstantine Porfirogenito. – Bonnae, 1828. – 807 s. ²сторичний арх³в 62 19. The Oxford dictionary of Byzantium. – Oxford : Oxford University press, 1993. – 2232 p. 20. Toynbee A. Constantine Porphyrohenitus and his world / Arnold Toynbee. – London: Oxford University Press, 1973. – 768 p. 21. Whittow M. The making of Byzantium, 600–1025 / M. Whittow. – Berkeley – Los Angeles : University of California Press, 1996. – 477 p. В. В. Кузовков, Николаевский национальный университет имени В. А. Сухомлинского, г. Николаев, Украина ПОЛИТИЧЕСКИЕ ОТНОШЕНИЯ ВИЗАНТИИ С ГОСУДАРСТВАМИ МУСУЛЬМАНСКОГО МИРА В ЭПОХУ САМОСТОЯТЕЛЬНОГО ПРАВЛЕНИЯ КОНСТАНТИНА VII БАГРЯНОРОДНОГО (945–959) Статья посвящена отношениям Византии с мусульманским миром в середине Х в. Исследование бази- руется на свидетельствах произведений Константина VII Багрянородного и мусульманских источников. Автор считает, что международные отношения этой эпохи можно рассматривать как систему. Эта сис- тема базировалась на определенных принципах и традициях, имела собственную иерархию. Среди принципов системы можно отметить вассалитет, неравный характер связей, стремление к универсальной власти со стороны ряда участников международных отношений. На этих принципах базировались отношения Византии с государствами мусульманского мира. Ключевые слова: международные отношения; Аббасиды; халифат; Ихшидиды; эмират Хамданидов; Книга церемоний. V. V. Kuzovkov, Mykolaiv National University named after V. A. Sukhomlinsky, Mykolaiv, Ukraine POLITICAL RELATIONS OF BYZANTIUM WITH THE STATES OF THE MUSLIM WORLD IN THE PERIOD OF THE INDEPENDENT CONSTANTINE VII PORPHYROGENITUS’ (945–959) RULE The article is devoted to the relations of Byzantium with the Muslim world in the middle of the X th century. The research is based on the testimonies in the works of Constantine VII Porphyrogenitus and Muslim sources. The author believes that the international relations of this era can be considered as a system. This system was based on certain principles and traditions, had its own hierarchy. Among the principles of the system should be noted vassalage, the uneven nature of the links, the desire for universal power from the number of members of international relations. The relations of Byzantium with the States of the Muslim world were based on those principles. Keywords: International Relations; Abbasids; caliphate; Ikhshidid; Hamdanid’s emirate; Book of Ceremonies. © Кузовков В. В., 2015 Дата надходження статті до редколегії 27.08.2015 Рецензенти: д-р іст. наук, професор Тригуб О. П.; д-р іст. наук, професор Тригуб П. М.

Політичні відносини Візантії з державами мусульманського світу в епоху самостійного правління Костянтина VII Багрянородного (945–959)

Institution

Ähnliche Einträge