Давньоруське історієписання в дослідженнях радянських вчених в 1920–1930-х рр.

У статті проаналізовано процес дослідження радянськими вченими проблем давньоруського історієписання, показано суспільно-політичні умови в який відбувались дані дослідження та напрацювання істориків....

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2014
1. Verfasser:	Блащук, С.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2014
Schriftenreihe:	Історіографічні дослідження в Україні
Schlagworte:	Історія історичної науки
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95310
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Давньоруське історієписання в дослідженнях радянських вчених в 1920–1930-х рр. / С. Блащук // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 24. — С. 253-266. — Бібліогр.: 48 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-95310
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-953102016-02-22T03:02:18Z Давньоруське історієписання в дослідженнях радянських вчених в 1920–1930-х рр. Блащук, С. Історія історичної науки У статті проаналізовано процес дослідження радянськими вченими проблем давньоруського історієписання, показано суспільно-політичні умови в який відбувались дані дослідження та напрацювання істориків. In the article analyzed the process of research Soviet scientists of problems of Ancient-Russian history writing, is rotined sociopolitical conditions in which one the data of research of the historians implemented. 2014 Article Давньоруське історієписання в дослідженнях радянських вчених в 1920–1930-х рр. / С. Блащук // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 24. — С. 253-266. — Бібліогр.: 48 назв. — укр. XXXX-0023 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95310 930(47+57)“192/193” uk Історіографічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історія історичної науки Історія історичної науки
spellingShingle	Історія історичної науки Історія історичної науки Блащук, С. Давньоруське історієписання в дослідженнях радянських вчених в 1920–1930-х рр. Історіографічні дослідження в Україні
description	У статті проаналізовано процес дослідження радянськими вченими проблем давньоруського історієписання, показано суспільно-політичні умови в який відбувались дані дослідження та напрацювання істориків.
format	Article
author	Блащук, С.
author_facet	Блащук, С.
author_sort	Блащук, С.
title	Давньоруське історієписання в дослідженнях радянських вчених в 1920–1930-х рр.
title_short	Давньоруське історієписання в дослідженнях радянських вчених в 1920–1930-х рр.
title_full	Давньоруське історієписання в дослідженнях радянських вчених в 1920–1930-х рр.
title_fullStr	Давньоруське історієписання в дослідженнях радянських вчених в 1920–1930-х рр.
title_full_unstemmed	Давньоруське історієписання в дослідженнях радянських вчених в 1920–1930-х рр.
title_sort	давньоруське історієписання в дослідженнях радянських вчених в 1920–1930-х рр.
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2014
topic_facet	Історія історичної науки
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95310
citation_txt	Давньоруське історієписання в дослідженнях радянських вчених в 1920–1930-х рр. / С. Блащук // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 24. — С. 253-266. — Бібліогр.: 48 назв. — укр.
series	Історіографічні дослідження в Україні
work_keys_str_mv	AT blaŝuks davnʹorusʹkeístoríêpisannâvdoslídžennâhradânsʹkihvčenihv19201930hrr
first_indexed	2025-07-07T02:06:21Z
last_indexed	2025-07-07T02:06:21Z
_version_	1836952041419702272
fulltext	253 УДК 930(47+57)“192/193” Світлана Блащук ДАВНЬОРУСЬКЕ ІСТОРІЄПИСАННЯ В ДОСЛІДЖЕННЯХ РАДЯНСЬКИХ ВЧЕНИХ В 1920–1930,х рр. Для історичної науки, як і для усього українського сус- пільства, кінець 1910–1930-ті рр. були складними. Цей період став болючим для багатьох істориків, адже з приходом біль- шовиків до влади почалась докорінна перебудова системи ос- віти та науки в країні, і в першу чергу це стосувалося гума- нітарної освіти1. Дослідники, які займалися давньоруською проблематикою відчули це одними з перших. Уже навесні 1918 р., коли перемога більшовиків у боротьбі за владу в Росії ще не була такою очевидною, Державна комісія з питань освіти звернула особливу увагу на необхідність зміни навчальних планів юридичних та історико-філологічних фа- культетів. Через рік вони були закриті, натомість створені факультети суспільних наук (так звані ФОНи), при яких існу- вали історичні відділення. У 1921 р. відбувається нова реор- ганізація викладання суспільних наук: створюються інститути червоної професури, а на факультетах суспільних наук істо- рична освіта обмежується в основному вивченням економічного розвитку чи революційного руху в Росії у ХІХ – на початку ХХ ст. Про вивчення історії у Московському університеті в другій половині 1920-х рр. його вихованець, академік Б. Ри- баков, писав: «Студенти-історики, як і студенти-археологи, теж не цікавились ані Київською Русю, ані давниною взагалі, вважалось, що це «втеча від сучасності», що вивчати слід тільки події, які відбувалися лише позавчора. Тому викладати в той час історію починали з періоду декабристів. Як наслідок, видання посібників та хрестоматій з давньоруської історії втрачало сенс. Звичайно, що будь-яка наукова чи то освітня установа не могла 254 ставити у власний план видання джерел «непотрібних» та «шкідливих» для студентів»2. Проте дослідники не припиняли своїх пошуків та наукових досліджень. Стикаючись з неро- зумінням з боку влади, вони здебільшого були змушені на власний розсуд продовжувати роботу й очікувати моменту, коли ситуація зміниться. Наприкінці 1920-х рр. ситуація змінилася на гірше. У СРСР «наступ» на історію розпочався разом з індустріалізацією, колективізацією сільського господарства та культурною рево- люцією. Результатом його стала «чистка» «старих спеціалістів» протягом 1928–1932 рр.3 П’ять гучних процесів, організованих ОДПУ наприкінці 1920-х – на початку 1930-х рр., започаткували широку хвилю репресій. Наймасштабнішою стала сфабрикована 1929 р. т. зв. «академічна справа» (інші назви: «справа істориків», «справа академіків», «справа у звинуваченні С. Платонова, С. Рождест- венського та ін.», «справа Всенародного союзу боротьби за відродження вільної Росії»). У ній проходили історики Ленін- града, Москви та інших міст – С. Платонов, М. Богословський, Є. Тарле, М. Любавський, О. Андрєєв, В. Пічета, С. Бахрушин, Б. Романов (загалом близько 100 осіб). Провину вчених було сформульовано традиційно – змова та організація «Всенарод- ного союзу за відродження вільної Росії», метою якого було повалення радянської влади і відновлення монархії4. Водночас розпочався наступ і на Академію наук. Фактично до кінця 1920-х рр. АН СРСР зберігала певну автономію, хоча партійне керівництво і вело боротьбу за контроль над науковою сферою. Новий статут Академії, який значно обмежував її права та автономію, затверджено постановою РНК СРСР тільки 1927 р. Складні відносини між АН і ЦК ВКП(б) найбільш гостро проявились у 1928 р., коли партійні органи спробували пере- творити науковий заклад, що користувався певною автономією, на слухняний придаток системи. Посилити вплив центральних органів партії на АН (орган позапартійний) можна було за рахунок введення до її складу групи перевірених комуністів. Влада висунула кандидатами в дійсні члени АН 8 осіб. 12 січня 255 1928 р. відбулись загальні збори, на яких з цього списку було обрано лише 5. Через кілька днів решту все-таки обрали, і цей випадок став прологом нового наступу на АН5. У липні 1929 р. Ленінградський обком ВКП(б) за ініціативою згори прийняв постанову з формулюванням: «Не заперечувати проти проведення чистки в Академії наук». Ідейним натхнен- ником її став історик М. Покровський: «Потрібно переходити в наступ на всіх фронтах. Період мирного співіснування з бур- жуазною наукою зжив себе»6. Більше того, в листі від 1 лис- топада 1929 р. в політбюро ЦК ВКП(б) він пропонував ради- кально змінити структуру АН, перетворивши її на звичайну державну установу. Утім лише чистками справа не обмежилася. У жовтні 1929 р. комісії стало відомо, що в бібліотеці АН СРСР у рукописних відділах зберігаються нібито «кримінальні» матеріали. 5 листо- пада того ж року було прийняте рішення про кримінальне переслідування співробітників АН СРСР – тоді ж відбулися перші арешти. 1931 р. їм винесли вироки. Одночасно рефор- мування зазнала Президія АН – уперше в історії Академій її призначало політбюро ЦК ВКП(б), а АН мала лише затверд- жувати вже фактично прийняте рішення7. «Академічна справа» негативно позначилася на історичній науці СРСР. Скоротилися або й зовсім припинилися дослід- ження з найактуальніших проблем історії. Відчувався брак професійних кадрів. Тож партійному керівництву довелось дещо уповільнити маховик репресій. Багатьох істориків було реабі- літовано та повернуто до Москви й Ленінграда і знято всі обви- нувачення. У 1931–1934 рр. відбулися зміни у ставленні до історичної науки, її ідейного багажу, до виховання історичної свідомості суспільства. По-перше, було реорганізовано викладання історії у навчальних закладах країни; по-друге, проведено реформування наукових установ, поставлено нові завдання перед істориками. У директивних документах, що виходили з ЦК партії, поворот у політиці щодо історичної освіти вперше позначався в 1931 р. 1934 р. став особливим для розвитку радянської історичної науки та освіти. Постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про 256 викладання громадянської історії у школах СРСР» від 16 травня 1934 р.8 фактично започаткувала новий етап у розвитку істо- ричної освіти. Історія як складова педагогічного процесу була відновлена, реабілітована у своїх правах. На вищому урядовому та партійному рівнях чітко говорилось про введення історії як предмета до шкільних програм, про необхідність створення відповідних підручників і відкриття історичних факультетів у Московському і Ленінградському державних університетах для підготовки висококваліфікованих викладацьких кадрів. Поста- нова відкрила шлях для нормалізації викладання цієї дисципліни в школах і вузах, давши безпосередній поштовх відновленню й організації подальшої діяльності не тільки історичних факуль- тетів, а й класичних університетів у цілому. У підготовці навчальних програм і підручників для середньої та вищої школи брали участь і відомі академічні вчені, це стало стимулом для дослідницької роботи9. На тлі такої політичної ситуації багато радянських учених повернулося до «забутих» раніше проектів (радше – просто відкладених, зважаючи на об’єктивні обста- вини). До початку 1930-х рр. радянські історики розробляли в ос- новному проблеми історії ХІХ–ХХ ст., які вважалися найбільш актуальними10. Відновлення досліджень з більш давніх періодів історії було співвіднесене з необхідністю виробити періоди- зацію всесвітньої та вітчизняної історії згідно з формаційним принципом та наповненням нової історіографічної схеми кон- кретним і концептуальним змістом відповідно до марксистської або марксистсько-ленінської методології. Через це на межі 1920–1930-х рр. актуальності набуло питання зміни формацій в курсі історії СРСР та, зокрема, генезису феодалізму11. Останнє актуалізувало дослідження історії Київської Русі, адже саме з цього періоду радянські історики започатковували розвиток феодалізму. Найбільше значення для подальшого розвитку істо- ріографії давньоруської доби мали праці Б. Грекова з цієї тема- тики12. В них вперше було висунуто тезу про те, що виникнення Київської держави є наслідком тривалого внутрішнього роз- витку13. Саме це положення лягло в основу майбутніх радян- ських концепцій історії Київської Русі. 257 Кардинальний поворот до перегляду місця та ролі Київської Русі в історії народів СРСР стався, як свідчив, наприклад, В. Пархоменко, після з’ясування хибності та засудження кон- цепції М. Покровського і його школи. Тоді ж в радянській історичній науці підвищилося зацікавлення давньоруською добою. Вагому роль у цьому, як слушно вказує названий історик, відіграли праці Б. Грекова, особливо монографія «Фео- дальные отношения в Киевском государстве»14, що переви- давалася декілька разів15 (з третього видання під назвою «Киевская Русь»16). З початком становлення марксистської історичної науки, історики, що не належали до цієї течії зазнали репресій. Як «буржуазно-націоналістична» була засуджена концепція історії України М. Яворського (до того часу ця концепція вважалася марксистською), а наприкінці 1920-х рр. тавруванню піддано історичні погляди М. Грушевського17. Після цього в УСРР фактично був відсутній загальноприйнятий курс історії України, що ґрунтувався б на засадах марксизму-ленінізму. Питання про розробку курсу історії України в історичній науці розглядалося на засіданнях політбюро ЦК КП(б)У18. Однією з перших спроб дати «дійсно марксистський» курс історії України став підготовлений співробітниками Інституту історії ВУАМЛІН двотомний підручник (1932 р. вийшов І-й том). Першій розділ, де розглядалася історія Київської Русі, був написаний М. Редіним, який на самому початку розмірковує над питанням методологічного характеру: «З якого моменту слід починати виклад історії України?». Автор критикує методо- логічні засади «старих» російської та української історіографій. Російська державницька наука починала виклад історії Росій- ської держави від утворення Київської Русі. Українська ж істо- ріографія, на думку М. Редіна, теж, по суті, цікавилася перед- усім виникненням держави, але вже держави української. Відтак увага приділялася питанню походження українського народу, а історію України ця історіографія починала «саме як історію українського народу зі слов’янського заселення України»19. Перегляд засад української історіографії у річищі сталін- ського курсу затягнувся. Для цього вкрай не вистачало ста- 258 більно діючих науково-дослідних установ і наукових кадрів. Останніх – освічених, професійно підготовлених істориків було надзвичайно мало та й ті, які були, в умовах терору 1930-х рр. перманентно піддавалися репресіям20. У звіті історичного циклу ВУАН за 1933 р. наголошувалося: «радянський склад науковців незначний. Науковий провід в комісіях і катедрах з боку радян- ського і партійного складу не був забезпечений»21. Навіть самими представниками академічних інституцій визнавалося: окрім того, що напрацювання історичного циклу були ворожими щодо офіційної ідеології, частина науковців «давала халтурну, недоброякісну продукцію»22. Проблему стосовно наявності ква- ліфікованих наукових співробітників у зв’язку з необхідністю виконання партійно-державних директивних постанов підняв у своїй статті «Сучасний стан і основні завдання історичної науки в У. С. Р. Р.» і провідний український історик О. Оглоблін23. Звісно, що після такого «викриття» структурні одиниці Істо- ричного циклу ВУАН в 1933–1934 рр. зазнали реорганізації, а більша частина їх співробітників була піддана репресіям. У 1934 р. під час широкомасштабної кампанії у ВУАМЛІН з боротьби з «націоналістами, їх помічниками, примиренцями, троцькістами та науковими робітниками, які виявили гнилий лібералізм і втратили більшовицьку пильність»24 зазнав «чист- ки» і Інститут історії ВУАМЛІН25. Хоча названий інститут, виконуючи постанову ЦК КП(б)У від 11 квітня 1935 р. «Про підготовку курсу історії України»26, на початку 1936 р. підготував І том курсу «Історії України»27, але до його видання справа не дійшла. Тільки зі створенням у 1936 р. Інституту історії України АН УРСР справа поступово зрушилася з місця. ІІУ продовжив розпочату Інститутом історії ВУАМЛІН роботу зі складання марксистських курсів з укра- їнської історії28 – стислого курсу (посібник для середньої школи), синтетичного багатотомного курсу (посібник для вузів), та ін. Одночасно колектив Інституту приступив до написання окремих нарисів за періодами, в яких повинні були подаватися, відповідно до нової направленості і на базі «правдивої» марксистсько-ленінської методології, викладення процесу й оцінка подій, фактів, а також особистостей29. Зразком же для 259 радянських історичних праць став сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)», що вперше публікувався на шпальтах газети «Правда» у вересні 1938 р. Знищення некомуністичної історичної науки в УРСР при- звело до обриву інтелектуального зв’язку з попередньою націо- нальною історіографією. Із спеціалістів старої школи до лав українських «істориків-марксистів» потрапили лічені одиниці, зокрема, співробітниками ІІУ стали О. Оглоблін, М. Петров- ський та Н. Полонська-Василенко. Втім, у нових умовах другої половини 1930-х рр. погляди О. Преснякова, М. Рубінштейна, М. Кордуби та інших дослідників були актуалізовані молод- шими науковцями – К. Гуслистим та Ф. Ястребовим. Підсумовуючи сказане, можна з упевненістю твердити, що ситуація змінилася ще після постанови ЦК ВКП(б) «Про навчальні програми і режими в початковій і середній школі» від 26 серпня 1932 р., де йшлося про «недостатність історичного підходу до програм з суспільних предметів, що виражалося в тому, що в них украй слабко подається уявлення про історичне минуле народів і країн, розвиток людського суспільства і т. д. Істотною вадою є й те, що не розроблені ще програми з історії». Як зазначав В. Любимов: «Постанова про введення в курс середньої школи викладання історії і про те, щоб «значно підсилити елементи історизму» в програмах з суспільних дис- циплін мають природно бути враховані і при майбутньому виробленні програм відповідних вузів, що у свою чергу по- в’язане і з напрямом науково-дослідної роботи. Така вказівка зобов’язала зосередити увагу на вивченні в школі, а поряд з тим і в дослідницькій роботі, історичного процесу в цілому, не ігноруючи і давньоруського періоду історії»30. Указані державно-партійні документи, за оцінкою Л. Череп- ніна, відіграли вирішальну роль при створенні засад «марк- систсько-ленінської концепції історичного розвитку народів СРСР»31. Однак для періоду 1930–1940-х рр. засвоєння «ленін- ської спадщини», згідно зі слушним спостереженням Ю. Афана- сьєва, було «нічим іншим, як оволодінням сталінськими оцінка- ми й інтерпретаціями ленінізму»32. Надзавданням, поставленим перед істориками партійним керівництвом, було обґрунтування 260 історичної обумовленості виникнення багатонаціонального СРСР, що, своєю чергою, вимагало глибокої розробки історії всіх народів СРСР33, насамперед східного слов’янства. В історичній науці й освіті перехід на «нові рейки» від- бувався впродовж 1930-х рр., що було пов’язано як із суто науковими (багато фундаментальних і конкретних питань на основі марксистсько-ленінської теорії історичного процесу ще перебували у стадії розробки), науково-організаційними аспек- тами34 (знову і знову поновлювалися процеси інституціона- лізації академічної і вузівської науки в напрямку встановлення ефективнішого контролю над цими структурами з боку влади35), так і зовнішніми чинниками, насамперед із репресивною діяль- ністю режиму, що позначалося на стабільності кадрів науковців та на їх науково-дослідницькій діяльності. Тоді були підготовлені навчальні видання джерел з історії СРСР усіх періодів для студентів історичних факультетів вузів, опубліковано навчальне видання «Правди Руської» за редакцією Б. Грекова. Потреба активізувати дії з видання «Правди Русь- кої» були зумовлені підготовкою до відзначення в 1938 р. 200-річчя віднайдення пам’ятки36. До питання перевидання «Правди Руської» звернулися ще 1928 р. Задля втілення цієї ідеї в життя була створена спеціальна Підкомісія з підготовки до видання «Руської Правди». Однак її діяльність через репресії перервалася в 1929 р.37 Акцентуючи на значенні цього науково- дослідного осередку, академік Б. Греков підкреслив, що саме його напрацювання започаткували один із кращих археогра- фічних та наукових проектів радянського періоду. Сам Б. Греков був офіційним та неофіційним лідером радян- ських істориків-медієвістів. У 1935 р. Б. Греков був обраний академіком, в 1936 р. очолив Ленінградське відділення Інсти- туту історії АН СРСР, а в 1937 р. став директором центрального інституту38. В умовах партійного диктату і одержавлення нау- кових структур Б. Греков з метою забезпечення можливості подальшого розвитку історичної науки йшов на певні ком- проміси або «жертви» (за М. Дружиніним39) не сумісні, зви- чайно, з об’єктивним науковим пошуком, але без яких ніякого розвитку науки бути взагалі не могло. На компроміси з владою 261 тоді йшли також інші відомі історики, такі, як: Є. Тарле, С. Бахрушин, С. Веселовський та ін.40 Б. Греков намагався уз- годити наукові концепції з вимогами до них з боку пануючої ідеології. У 1938 р. також відзначався 750-річний ювілей «Слова о полку Ігоревім». У травні 1938 р. в Москві відбулося відповідне урочисте засідання АН СРСР спільно з Союзом письменників СРСР. Головним доповідачем на засіданні був відомий фахівець з історії давньоруської літератури М. Гудзій41. Він зазначає, що вказаний твір давньоруської писемності, «виникнувши в тій спільній колисці, якою була Київська Русь для великоросів, українців, білорусів, він поправу належить рівною мірою всім цим трьом братнім народам»42. У кінці травня 1938 р. відбулися також засідання різних структурних підрозділів Відділення суспільних наук та груп АН СРСР, присвячених ювілею43. На одному з них виступив з доповіддю «Автор «Слова о полку Ігоревім» та його час» Б. Греков. У промові академік вико- ристовує щодо східного слов’янства тієї доби термін «руський народ», але без відповідних застережень44. Вірогідно, що саме у зв’язку з цією подією В. Пічета підготував статтю під назвою «Епоха “Слова о полку Ігоревім”», що відклалася в його особовому фонді45. В статті безсумнівно стверджується єдність «Руської землі». Інша давньоруська писемна пам’ятка – «Повість временних літ» теж привертає увагу дослідників. Адже владі все частіше необхідно показати «єдність» російського, білоруського та укра- їнського народів, обґрунтовуючи таким чином закономірність існування СРСР. В такому сенсі, наприклад, посилається на ПВЛ у своїй публічній лекції в лютому 1939 р. відомий до- слідник давньоруських літописів А. Насонов46. Він стверджує, що культура Ростово-Суздальської землі «є відгалуженням, час- тиною культури в цілому Київської держави»47. Вчений, порів- нюючи місцеве літописання з ПВЛ, робить висновок, що воно було безпосереднім продовженням київської традиції48. Отже, дослідження давньоруського історієписання радян- ськими вченими в 1920–1930-х роках відбувалося цілком у контексті марксистської ідеології з її інтересом до історії 262 революційного руху, класової боротьби, соціалізму як вінця історичного процесу. Давньоруська епоха у міжвоєнній радян- ській історіографії перебувала у затінку дослідницьких пріори- тетів. Зрештою, уся історична наука в перші роки радянської влади в Росії переживала інституційну нестабільність, осмис- лювала разом із владою та суспільством своє місце як серед інших наук, так і у соціумі. Ставлення до історії як науки значною мірою було нігілістичне. Вчені-історики не впису- вались у нову, постреволюційну структуру суспільства, часто піддавалися репресіям, а їхні потреби та інтереси не врахо- вувались владою. У таких умовах продовження дореволюційних студій давньоруської доби (теж значною мірою заполітизо- ваних) можна прирівнювати до героїзму. Лише через півтора десятиліття життя «без історії» (вірніше, винятково із історією революції) радянська влада почала ус- відомлювати свою помилку у взаєминах із історичною наукою та освітою. Поступово відновлено історичну освіту, відтак, історичні дослідження теж активізувалися, зароджувалося нове покоління істориків. Поворот влади до історії знаменував і відновлення уже майже згаслого інтересу до подій давнини, що не мали практично жодного стосунку до боротьби класів та «віковічного прагнення до єдності з російським народом». Страйки, терор, політичні перевороти та соціальні катаклізми кінця ХІХ – початку ХХ ст. перестали бути чи не єдиними темами досліджень істориків. Повернулись історики серед інших тем і до дослідження Давньої Русі. Ювілеї давньоруських писемних пам’яток лише посилили увагу істориків до писемної спадщини Давньої Русі. Щоправда ця увага до тематики пізнього середньовіччя була тенденційною та заперечувала адекватні дослідження. «Правда руська», літописи, «Слово о полку Ігоревім» були цікавими тільки у тому ракурсі, я якому вони дозволяли стверджувати історико-коммемораційні постулати, озвучені владою, як-то «єдність російського, білоруського та українського народів». Частина істориків, особливо дореволюційного вишколу, відно- вили свої дослідження, хоч і не завжди вписувались в ідео- логічні рамки. Наприкінці міжвоєнного двадцятиліття, Давня 263 Русь та давньоруське історієписання повернулося у наукове та суспільне життя. Як і у часи Російської імперії, у радянську добу історію ІХ–ХІІІ ст. намагалися використовувати політики у своїх інтересах. А основне завдання гуманітаристики – про- дукування нових смислів, зокрема і через осягнення людського досвіду, знову опинилось на узбіччі суспільних зацікавлень. —————— 1 Кострюков П.А. Государственно-правовые воззрения Серафима Владимировича Юшкова: дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.01 – Теория и история права и государства; история учений о праве и государств: защищена 11.12.2009. – Тамбов: ТГУ им. Г.Р. Державина, 2009С. 20. 2 Постановление СНК Союза ССР и ЦК ВКП(б) «О преподавании гражданской истории в школах СССР» // Правда. – 1934. – 16 мая. – С. 1; Кравченко В.В. Д.И. Багалей: научная и общественно-полити- ческая деятельность ученого в области историографии, 1887–1932. – Харків: Основа, 1990. – С. 145. 3 Єкельчик С. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в ра- дянській історичній уяві. – К.: Критика, 2008. – С. 36. 4 Павленко Н. «Академическое дело». Историки под прицелом ОГПУ // Архив. – 1999. – № 11. – С. 54. 5 Детальніше див.: Юсова Н.М. «Давньоруська народність»: зарод- ження і становлення концепції в радянській історичній науці (1930-ті – перша половина 1940-х рр.). – К.: Стилос, 2006. – 619 с. 6 Цамутали А.Н. «Академическое дело» // Реприссированные геоло- ги. – М.; СПб., 1999. – С. 394. 7 Детальніше див.: Юсова Н.М. «Давньоруська народність»: зарод- ження і становлення концепції в радянській історичній науці (1930-ті – перша половина 1940-х рр.). – С. 148. 8 Постановление СНК Союза ССР и ЦК ВКП(б) «О преподавании гражданской истории в школах СССР» // Правда. – 1934. – 16 мая. – С. 1. 9 Гришаев О.В. Изменение в системе исторического образования в СССР в середине – второй половине 30-х годов ХХ века // Кате- горіальний апарат історичної науки: Харківський історіографічний збірник. – Харків, 2000. – Вип. 4. – С. 82–90. 264 10 Брачев В.С., Дворниченко А.Ю. Кафедра русской истории Санкт- Петербургского университета (1834–2004) / СПб. гос. ун-т. Ист. фак. – СПб.: Изд-во СПбГУ, 2004.. – С. 192. 11 Данилова Л.В. Становление марксистского направления в совет- ской историографии // Исторические записки. – М.: Наука, 1965. – Т. 76.– С. 85–113. 12 Мавродин В.В. Советская историография Древнерусского госу- дарства // Вопросы истории. – 1967. – № 12. – С. 55–56. 13 Данилова Л.В. Становление марксистского направления в совет- ской историографии. – С. 106. 14 Пархоменко В. К истории державы Рюриковичей. (Обзор литера- туры за 1938 г.) // Вестник древней истории. – 1939. – № 3. – С. 145. 15 Греков Б.Д. Феодальные отношения в Киевском государстве. – М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1935. – 136 с.; Греков Б.Д. Феодальные отно- шения в Киевском государстве. – М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1936. – 190 с. 16 Греков Б.Д. Киевская Русь. – Изд. 3-е. – М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1939. – 281 с. 17 Єкельчик С. Імперія пам’яті. Російсько-українські стосунки в радянській історичній уяві. – С. 38; Касьянов Г. Українська інтелі- генція 1920–1930-х років: соціальний портрет та історична доля. – К.: «Глобус», «Вік»; Едмонтон: Канадський інститут українських студій Альбертського інституту, 1992. – 176 с. 18 Комаренко Н.В. Установи історичної науки в Українській РСР. – К.: Наукова думка, 1973. – С. 53. 19 Детальніше див.: Юсова Н.М. «Давньоруська народність»: зарод- ження і становлення концепції в радянській історичній науці (1930-ті – перша половина 1940-х рр.). – С. 161. 20 Юркова О.В. Документи про створення і перші роки діяльності Інституту історії України АН УРСР, 1936–1941. – К.: Ін-т історії України НАН України, 2001. – С. 4. 21 ІР НБУВ, ф. Х, од. зб. 1865–1866. Звіт історичного циклу за 1933 рік, арк. 2. 22 Там само, арк. 4. 23 ЦДАВО України, ф. 3561, оп. 1, од. зб. 35. Оглоблін О.П. Рукопис статті «Сучасний стан і основні завдання історичної науки в У. С. Р. Р.». 1 червня 1934 р. На 10 арк., арк. 7. 24 Див.: Шахар Г. У ВУАМЛІН’і // Під марксо-ленінським прапо- ром. – 1934. – № 1. – С. 119. 265 25 Юркова О.В. Документи про створення і перші роки діяльності Інституту історії України АН УРСР, 1936–1941. – С. 5. 26 Про підготовку курсу історії України. Постанова ЦК КП(б)У // Під марксово-ленінським прапором. – 1935. – № 2. – С. 123. 27 Про підготовку першого тому курсу «Історії України і першого тому курсу «Історії української літератури» // Під марксово-ленін- ським прапором. – 1936. – № 4. – С. 123. 28 Юркова О.В. Документи про створення і перші роки діяльності Інституту історії України АН УРСР, 1936–1941. – С. 9, 11–12. 29 Див., напр.: Хроника // Вісті АН УРСР. – 1938. – № 1. – С. 79. 30 ІУ НБУВ, ф. Х. ВУАН, од. зб. 10048–10052. Любимов Викторин Павлович. Докладная записка трем АН об издании Троицкого списка «Русской Правды». Оригинал. – 10 ноября 1932 г., арк. 1. 31 АРАН, ф. 1791. Черепнин Лев Владимирович (1905–1977 гг.), историк, академик АН СССР (1972), оп. 1. Научные труды, биогра- фические документы, документы о деятельности, переписка, фото- графии, документы других лиц, ед. хр. 149. Черепнин Л.В. Выработка советскими историками марксистско-ленинской концепции историчес- кого развития народов СССР. Лекции, прочитанные для слушателей Академии общественных наук при ЦК КПСС. Стенограмма 12–19 февраля 1964 г., л. 34. 32 Советская историография / Под общей ред. акад. Ю.Н. Афа- насьева. – М.: Российский государственный гуманитарный универ- ситет, 1996. – С. 28. 33 Аксенова Е.П. Из истории советской славистики в 1930-е годы // Советское славяноведение. – 1991. – № 5. – С. 87. 34 Юсова Н.М. «Давньоруська народність»: зародження і станов- лення концепції в радянській історичній науці (1930-ті – перша половина 1940-х рр.). – С. 157. 35 Артизов А.Н. Вступительная статья. 1937 год. Институт красной профессуры // Отечественная история. – 1992. – № 2. – С. 119–120. 36 СПбФА РАН, ф. 133. Археографическая Комиссия АН СССР, оп. 1, д. 1492. Протоколы июльского совещания по «Русской Правде», 1. 01. 1937 г. – 31. 12. 1937 г., 138 л. 37 Правда Русская / Под общей редакцией Б.Д. Грекова. – Т. 1: Тексты. – М.; Л.: Издательство АН СССР, 1940. – С. 6. 38 Горская Н.А. Борис Дмитрович Греков // Портреты историков: Время и судьбы. В 2 т. Том 1. Отечественная история. – Москва– Иерусалим, 2000. – С. 219. 266 39 Див.: Дружинин Н.М. Б.Д. Греков как человек // Исследования по истории и историографии феодализма. К 100-летию со дня рождения академика Б.Д. Грекова: Сб. статей, воспоминаний и документов. – М., 1982. – С. 91. 40 Див.: Дубровский А.М. Сергей Владимирович Бахрушин // Портреты историков: Время и судьбы. ... – С. 204–205. 41 Див.: Торжественное заседание Академии Наук СССР // Историк- марксист. – 1938. – № 4. – С. 200. 42 Гудзий Н. «Слово о полку Игореве» и его историческая почва // Исторический журнал. – 1938. – № 7. – С. 13. 43 Див.: Сессии Отделения общественных наук и групп ООН Ака- демии наук СССР // Историк-марксист. – 1938. – Кн. 4. – С. 203. 44 Див.: Греков Б. Автор «Слова о полку Игоревом» и его время // Историк-марксист. – 1938. – Кн. 4. – С. 11. 45 А РАН, ф. 1548, оп. 1, ед. хр. 131. Пичета В.И. Эпоха «Слова о полку Игоревом». Статья для сборника. Машинопись. Не позднее 2 июня 1940 г. На 13 лл. 46 Див.: А РАН, ф. 1547, оп. 1, ед. хр. 79. Насонов А.Н. Ростово- Суздальская Русь. Стенограмма лекции. Машинопись. 9 февраля 1939 г., л.3 об. 47 Там само, л. 12 об. 48 Там само, л. 12 об.

Давньоруське історієписання в дослідженнях радянських вчених в 1920–1930-х рр.

Institution

Ähnliche Einträge