Ідеологічні засади Української комуністичної партії (боротьбистів): зарубіжна та українська еміграційна історіографія

У статті подається огляд зарубіжної історіографії ідеології Української комуністичної партії (боротьбистів). Зроблено спробу систематизувати праці авторів залежно від часу написання та оцінити вплив різноманітних факторів на якість їхніх робіт. Визначаються причини недосконалості цих досліджень т...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2014
Автор:	Гірік, С.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2014
Назва видання:	Історіографічні дослідження в Україні
Теми:	Проблемна історіографія
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95316
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Ідеологічні засади Української комуністичної партії (боротьбистів): зарубіжна та українська еміграційна історіографія / С. Гірік // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 24. — С. 395-416. — Бібліогр.: 52 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-95316
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-953162016-02-22T03:02:17Z Ідеологічні засади Української комуністичної партії (боротьбистів): зарубіжна та українська еміграційна історіографія Гірік, С. Проблемна історіографія У статті подається огляд зарубіжної історіографії ідеології Української комуністичної партії (боротьбистів). Зроблено спробу систематизувати праці авторів залежно від часу написання та оцінити вплив різноманітних факторів на якість їхніх робіт. Визначаються причини недосконалості цих досліджень та намічаються шляхи подальшої праці. The article presents a survey of historiography of the Ukrainian Communist Party’s (Borotbists) ideology. The author attempts to systematize the works of historians who studied this topic according to the time of their creation and the influence of various factors on the quality and direction of the works. The causes of imperfections in such works and the prospects of further researches are also determined. 2014 Article Ідеологічні засади Української комуністичної партії (боротьбистів): зарубіжна та українська еміграційна історіографія / С. Гірік // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 24. — С. 395-416. — Бібліогр.: 52 назв. — укр. XXXX-0023 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95316 930.1:329.15 uk Історіографічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Проблемна історіографія Проблемна історіографія
spellingShingle	Проблемна історіографія Проблемна історіографія Гірік, С. Ідеологічні засади Української комуністичної партії (боротьбистів): зарубіжна та українська еміграційна історіографія Історіографічні дослідження в Україні
description	У статті подається огляд зарубіжної історіографії ідеології Української комуністичної партії (боротьбистів). Зроблено спробу систематизувати праці авторів залежно від часу написання та оцінити вплив різноманітних факторів на якість їхніх робіт. Визначаються причини недосконалості цих досліджень та намічаються шляхи подальшої праці.
format	Article
author	Гірік, С.
author_facet	Гірік, С.
author_sort	Гірік, С.
title	Ідеологічні засади Української комуністичної партії (боротьбистів): зарубіжна та українська еміграційна історіографія
title_short	Ідеологічні засади Української комуністичної партії (боротьбистів): зарубіжна та українська еміграційна історіографія
title_full	Ідеологічні засади Української комуністичної партії (боротьбистів): зарубіжна та українська еміграційна історіографія
title_fullStr	Ідеологічні засади Української комуністичної партії (боротьбистів): зарубіжна та українська еміграційна історіографія
title_full_unstemmed	Ідеологічні засади Української комуністичної партії (боротьбистів): зарубіжна та українська еміграційна історіографія
title_sort	ідеологічні засади української комуністичної партії (боротьбистів): зарубіжна та українська еміграційна історіографія
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2014
topic_facet	Проблемна історіографія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95316
citation_txt	Ідеологічні засади Української комуністичної партії (боротьбистів): зарубіжна та українська еміграційна історіографія / С. Гірік // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 24. — С. 395-416. — Бібліогр.: 52 назв. — укр.
series	Історіографічні дослідження в Україні
work_keys_str_mv	AT gíríks ídeologíčnízasadiukraínsʹkoíkomunístičnoípartííborotʹbistívzarubížnataukraínsʹkaemígracíjnaístoríografíâ
first_indexed	2025-07-07T02:06:46Z
last_indexed	2025-07-07T02:06:46Z
_version_	1836952067565944832
fulltext	395 УДК 930.1:329.15 Сергій Гірік ІДЕОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ УКРАЇНСЬКОЇ КОМУНІСТИЧНОЇ ПАРТІЇ (БОРОТЬБИСТІВ): ЗАРУБІЖНА ТА УКРАЇНСЬКА ЕМІГРАЦІЙНА ІСТОРІОГРАФІЯ Всебічне розуміння причин багатьох подій епохи Української революції 1917–1921 рр. неможливе без ретельного аналізу програмних постулатів провідних політичних сил цієї доби. Якщо вести мову про партію боротьбистів, її ідеологія, на відміну від зовнішнього боку діяльності, не мала належного висвітлення. Ця лакуна потребує заповнення також із огляду наявність взаємних впливів між цією політичною силою та КП(б)У, а також вплив програмних положень та тактичних настанов боротьбистів на ідеологію та практичну діяльність українських та єврейських націонал-комуністичних груп в УСРР (передусім – Української комуністичної партії (укапістів) та Єврейської комуністичної партії (Поалей-Ціон)). У нашій статті запропоновано огляд спроб аналізу (зазвичай у вигляді при- нагідних оцінок) ідеології УПСР(к.-б.)/УКП(б) у дослідженнях зарубіжних дослідників. До їх числа включено також праці українських політичних емігрантів, оскільки останні, за рідкіс- ними винятками, протягом тривалого часу не були засвоєні українською історіографією. Загалом, у вивченні цієї проблеми можна виокремити кілька етапів та напрямів, віддалених один від одного як у часі (без- посередньо післяреволюційний період, 1920-ті, 1930-ті, 1950-ті, 1970–1980-ті, та 1990–2000-ні роки), так і у просторі (праці дослідників, котрі працювали в УСРР/УРСР, роботи істориків- емігрантів та зарубіжних науковців, публікації сучасних україн- 396 ських дослідників). Наша праця є спробою систематизувати їхній доробок із метою визначення недостатньо розроблених дотепер моментів та, наскільки це є можливим, пошуку пояс- нень неповноти цих аналітичних спроб. Першим кроком у вивченні ідеології боротьбистів були текс- ти українських політичних діячів часів Української революції. Ці роботи стояли на межі між мемуарною та власне науковою літературою й створювалися за гарячими слідами описуваних подій. До них, перш за все, належать такі книжки, як «Від- родження нації» Володимира Винниченка, «Замітки і матеріяли до історії української революції, 1917–1920 рр.» Павла Хрис- тюка, а також публікації політиків і діячів культури, котрі пра- цювали в УСРР. Меншою мірою сюди можна віднести також роботи, опубліковані пізніше, як от «Історія України, 1917– 1923 рр.» Дмитра Дорошенка. Поряд із цим, елементи наукового аналізу ідеології боротьбистів можна віднайти і в пресі та книж- кових виданнях 1919–1920 років, опублікованих ЦК та регіо- нальними осередками цієї партії, а також партіями-конку- рентами. Другим етапом вивчення названої теми стали публікації 1920 – початку 1930-х років у наукових (передусім – «Літопис рево- люції») та літературно-наукових (найбільше – у журналі «Черво- ний шлях») виданнях Української СРР. Значна частина таких праць, як і названих у попередньому абзаці, також одночасно належала і до жанру спогадів, і до власне досліджень, що було особливо помітним із огляду на підготовку й видання в той час корпусу джерельних матеріалів із історії революційних подій в Україні, історії КП(б)У (включно з її складними відносинами з українськими та єврейськими націонал-комуністичними групами). Третій етап становлять праці радянських істориків, котрі працювали в середині 1930-х та, почасти, 1950-х років. Їхні дослідження, за окремими винятками, характеризуються різко негативним ставленням до партії боротьбистів та відсутністю більш-менш глибокого аналізу першоджерел. Четвертий етап – дослідження, опубліковані після Другої світової війни за кор- доном, найважливішим із яких стала книга Івана Майстренка 397 «Боротьбизм. Розділ із історії українського комунізму». П’ятий етап характеризувався активізацією досліджень історії україн- ських націонал-комуністичних партій і рухів, котра мала місце у 1970–1980-х рр. в УРСР. Шостий етап – студії зарубіжних дослідників 1970–1980-х рр., серед яких чільне місце посідає монографія Джеймса Мейса «Комунізм і дилеми національного визволення. Націонал-комунізм у Радянській Україні, 1918– 1933». Сьомий і останній на сьогодні – праці українських та зарубіжних істориків кінця 1980–2000-х років, сплеск яких пов’язаний із відкриттям архівів у материковій Україні та лік- відацієюї ідейного диктату у виборі дослідницьких тем. У «Відродженні нації» Володимир Винниченко знайшов міс- це лише для кількох принагідних згадок про партію бороть- бистів. Це, власне, не дивує, оскільки сам він був представником конкурентної політичної сили (УСДРП), а в час найбільшої активності УПСР(к.-б.)/УКП(б) перебував уже поза Україною. В. Винниченко, зокрема, висловлює думку щодо того, чому «українським партіям, які щиро стали на ґрунт совітської влади (й стали ще до приходу російських комуністів), одмовлялося в признанню навіть їхньої соціалістичности, бо вони, мовляв, ще не позбавились цих “дрібно-буржуазних забобонів” самостій- ности, національности й т. п… І на цій ніби підставі всяко одсувалося їх від участи в уряді»1. Пізніше він згадує, що після посилення репресій із боку уряду Георгія П’ятакова «істнування українських соціалістичних партій стало неможливим (крім лівих укр. есерів “боротьбистів”, які трималися більш угодової політики)»2. Павло Христюк, аналізуючи поділ між правими та лівими напрямками всередині українських соціалістичних партій, також згадує про боротьбистів: «Ліве крило (тобто і всередині УПСР – майбутні боротьбисти, і всередині УСДРП – “незалежники”. – С.Г.) стояло на непримиримій, революційно-клясовій позиції, одкидаючи всяке угодовство, всяке примирення з гетьманщи- ною і підготовляючи робітниче-селянські маси до насильного революційного повалення диктатури буржуазії на Україні»3. Він твердить, що з усіх лівих соціалістичних груп на цей час по- справжньому організованими були лише ліві есери, тобто май- 398 бутні боротьбисти (вони здобули контроль над ЦК УПСР уже у травні 1918 року). Опісля П. Христюк аналізує їхні погляди більш докладно: «Прийнявши ще на IV З’їзді Партії (в дні геть- манського перевороту) непримириму позицію що-до гетьман- щини, українські ліві соц.-рев. послідовно стояли на ній і далі»4. Після цього він наводить повний текст одного з ключових ідеологічних документів цієї партії5 й зупиняється на питанні про взаємовідносини між боротьбистами та більшовиками: «Прийнято було в ті часи і пізніше твердити, що лівиця укра- їнської демократії просто копіювала (вдало чи невдало) росій- ських комуністів. Одначе дальший розвиток української рево- люції і зазначена точка у “Плятформі Ц.К. УПСР” свідчать, що українська соціялістична думка розвивалася власними шляхами, хоч і користувалась при цім багатими надбаннями всесвітнього, а в тому числі і російського, соціялістичного руху. Як бачимо з “Плятформи”, лівиця українських с.-р. гостро засуджувала похід московських большевиків на Україну, і то не тільки з тактичних міркувань, а й через ріжне розуміння моменту, через ідеольо- ґичне розходження з партією большевиків. Партія обстоювала формально парляментарний демократизм, визнаючи радянську форму влади умовно, лише на час загостреної клясової бо- ротьби»6. Він зачіпає важливий тактичний елемент, безпосе- редньо пов’язаний із ідеологічними позиціями партії, – визнання можливості й доцільності актів індивідуального терору проти представників «інтернаціональної контрреволюції», а також цілковите заперечення ними існування будь яких позитивних якостей гетьманату Павла Скоропадського. П. Христюк де- тально зупиняється на протиріччях між майбутніми бороть- бистами та тими політичними діячами, які увійшли в проти- гетьманський Український національний союз. Як приклад «партійної точки зору» українських лівих есерів-боротьбистів на державу як таку він наводить яскраво антиетатистський пасаж, узятий із газети «Боротьба» (1918. – Ч. 1): «Держава як така була й є механізмом […] експльоатації, знаряддям поневолення більшости меншістю, і централізована національна держава ще в більшій мірі, ніж федеративна. Тому змагання соціялістів в справі національній мусять стреміти до одвойовання ступінь за 399 ступнем признання національних колективів та до передачі їм значної частини функцій сучасної держави, аж до перетворення її зрештою у федерацію автономних національно-персональних (екстериторіяльних) спілок»7. Він також підкреслює характе- ристику майбутніми боротьбистами «російських лівих соціяліс- тичних партій» (на той час мова могла йти передусім про більшовиків та лівих есерів), котрі «досить яскраво виявили за час революції нерозуміння національного питання і свій імпе- ріялістично-централістичний шовінізм»8. П. Христюк детально аналізує промови основних доповідачів нелегальної наради емі- сарів УПСР, котра відбулася 19–22 серпня 1918, торкаючись як ідеологічних, так і тактичних пунктів черги денної цієї зустрічі, зокрема неприйняття партійцями можливих перспектив спів- праці з більшовиками та російськими лівими есерами саме через їхнє «державництво»9. Цим автор фактично натякає на те, що в названий період можна вести мову про критику боротьбистами більшовиків зліва. У наступній частині свого дослідження П. Христюк про- стежує процеси, внаслідок яких боротьбисти особливо (порів- няно з іншими українськими лівими партіями) наблизилися до більшовиків у своїй ідеології й тактиці. Після зміни військово- політичної ситуації в Україні й зрозуміння частиною керівного ядра РКП(б) та деякими лідерами КП(б)У потреби співпраці з місцевими революційними силами це уможливило входження представників боротьбистів до уряду, а не лише їхню легальну діяльність як «радянської партії» (законність УПСР не запере- чувався більшовиками й раніше). Він підкреслює, що ціною таких поступок із боку більшовиків було те, що партія бо- ротьбистів «хилилася […] в бік згоди за всяку ціну»10. Ісаак Мазепа у своїх спогадах «Україна в огні й бурі рево- люції», як і В. Винниченко, згадує про українських лівих есерів лише принагідно. Причиною цього факту також можна вважати приналежність цього діяча до УСДРП, тобто відсутність сталих внутрішньопартійних контактів із майбутніми боротьбистами. Ставлення до цієї політичної сили у Ісаака Мазепи різко кри- тичне: «Вже в січні 1918 року, під час боротьби між Цент- ральною Радою й большевиками в Києві, з партії українських 400 есерів виділилася ґрупа лівих есерів на чолі з членами Цент- ральної Ради М. Полозом, О. Шумським, М. Любченком, В. Єлан- ським та інш. За допомогою большевиків ця ґрупа хотіла скинути Центральну Раду й проголосити совітську владу на Україні. До здійснення цього плану не дійшло, бо 14 січня змовники були арештовані. Але з невеликої ґрупи українських лівих есерів швидко виросла досить численна політична орґа- нізація, що повела за собою значну частину менше свідомого національно-українського селянства»11. Далі він пояснює при- чину тактичного зближення між українськими й російськими лівими есерами з одного боку та більшовиками з другого част- ковим виконанням більшовиками есерівської аграрної програми («есерівської соціалізації землі»), тобто саме ідеологічними причинами. Цей автор також наголошував на неприйнятті Бе- рестейського миру лівими есерами (як українськими – май- бутніми боротьбистами, так і російськими в Україні – майбут- німи борьбистами, котрі на Другому (катеринославському) Всеукраїнському З’їзді Рад сформували спільну фракцію), тобто їхнє принципове тактичне та ідеологічне розходження з партією більшовиків у цьому – на той час чи не ключовому – питанні12. Про зближення українських лівих есерів із більшовиками та описаний вище епізод із «арештом десятьох» кількома словами розповідає і Дмитро Дорошенко, додаючи, що в ньому взяли участь також члени партії російських есерів і представник УСДРП Євген Неронович13. Причини цього зближення, на його думку, були передусім не ідеологічними, а тактичними: «Біль- шовицька небезпека і старання усунути її тим, щоб самим узяти якнайлівіший курс», хоча, за його ж словами, саме ліве крило УПСР у цей час висловлювалося найрадикальніше, вимагаючи «не тільки демісії кабінету Винниченка й утворення ліво- есерівського кабінету, але й негайного миру з большевиками і організації на Україні форм радянської влади»14. Цікаво, що про діяльність цієї партії під час гетьманату П. Скоропадського цей автор не пише, імовірно, через брак джерел. Доволі мало уваги, коли порівняти з іншими вихідцями з УПСР у середовищі української еміграції, приділяє цій темі Микита Шаповал. У його численних працях згадки про бороть- 401 бистів трапляються лише епізодично. Елементи оцінки їхньої ідеології можна знайти лише у виданні курсу лекцій, прочи- таних у 1920-х роках у США. Тут він згадує про рішення IV з’їзду УПСР у травні 1918 р. (на ньому було організаційно оформлено розкол партії, сам Шаповал опинився у складі УПСР (Центральної течії), тобто її правого крила, що протиставилося майбутнім боротьбистам. Ці постанови багато в чому відпо- відали поглядам обох крил партії одночасно: «IV-й з’їзд УПС-Р (13–16 травня 1918 р.) висловився проти гетьманщини різко і непримиримо, підкресливши необхідність боротьби за соціальну революцію. Ліве крило навіть висловилось проти Ц. Ради за її помірковану політику. Через це стався розкол партії. Цент- ральна течія з’їзду не пристала на пропозиції лівого крила, яке стало на большевицький ґрунт. Диктатура російської буржуазії і поміщиків на Україні сприяла збільшенню большевицьких впливів»15. Як бачимо, причини розколу цей автор змальовує доволі спрощено. Цікаво виглядає несприйняття Микитою Ша- повалом думок, висловлюваних генералом армії УНР Воло- димиром Сальським, у якому автор принагідно згадує про своє розуміння мотивів дій боротьбистів. В. Сальський різко висло- вився на адресу місцевого населення Наддніпрянщини за його «нечулість» до армії. Шаповал відповідає: «Одкинувши від себе революційний народ (тут і далі підкреслення М. Шаповала. – С.Г.), ви вже тепер дивуєтесь, чому він одвернувся од вас, чому Ц. Повстанський штаб відкликав 18 липня повстання, бо він вибрав між двома лихами на той час менше – большевиків, з якими уже пішла партія с-рів-боротьбистів. Цей факт рішив вашу долю: народ думкою пішов за ними, за революційними українськими партіями, а не за вами, союзниками буржуазії»16. Загалом протягом 1920-х років кількість публікацій на цю тему в середовищі української еміграції поступалася кількості публікацій в УСРР, що було цілком логічно з огляду на зосе- редженість у республіці архівних колекцій та комплектів періо- дики. Ситуація змінилася у 1930-х рр., коли «материкові» до- слідники фактично втратили змогу друкувати серйозні праці на цю тему. Остаточно ж лідерство істориків із-поза меж України в опрацюванні феномену українського націонал-комунізму закрі- 402 пилося у 1950-тих рр. Більшість тогочасних авторів праць на цю тему складали представники нової хвилі еміграції, котрі опи- нилися за кордоном унаслідок Другої світової війни. 1953 року у Нью-Йорку було видано підготовлений Юрієм Лавріненком анотований бібліографічний покажчик «Український комунізм і політика Радянської Росії щодо України, 1917–1953». У цій книжці міститься окремий підрозділ із довідками про відомі упорядникові публікації з історії боротьбистів, біографічні мате- ріали про діячів цієї партії, добірки підготовлених або дотичних до неї документів тощо17. У цей же час побачила світло присвя- чена історії Української революції 1917–1920 рр. монографія Івана Решетаря, оцінка боротьбистів у якій є схожою до оцінок авторів-емігрантів 1920–1930 років (беззастережне визнання слушності обвинувачення їх у змові з метою повалення Цент- ральної Ради в січні 1918 року і т. п.18). У середині 1950-х років було опубліковано й одну з основних праць із історії Української комуністичної партії (боротьбистів) – монографію Івана Майстренка «Боротьбизм. Розділ із історії українського комунізму»19, котра дотепер лишається класичним дослідженням із теми. Незважаючи на назву цієї книжки, котра відсилає до боротьбизму як ідеологічного напряму, основну увагу у ній приділено власне історії цієї політичної сили, її тактиці щодо інших партій та місцю в історії Української революції. Утім, поряд із розлогим викладом пов’язаних із УКП(б) подій, у книжці міститься й розділ «Програма бо- ротьбистів»20 та окремі параграфи, присвячені ідеологічній пе- редісторії цієї політичної сили і її еволюції в бік полівіння. Оскільки сам автор цієї праці протягом кількох місяців був членом УПСР(к.-б.)/УКП(б), хоч і діяв поза її центральними органами, його студія являє собою свідчення зсередини, до- повнене ретельним аналізом усіх доступних дослідникові доку- ментів. Вартим уваги є вплив цієї книги на наступні праці з історії Української революції та вивчення національної політики в УСРР. Так, Всеволод Голубничий у одній зі своїх праць з історії КП(б)У майже всі відомості, дотичні до УКП(б), запо- зичує саме з книги І. Майстренка21. Видана в середині 1950-х років книжка Юрія Луцького про літературну (і ширше – культурну) політику в Радянській 403 Україні 1917–1934 років також певною мірою спирається на книгу І. Майстренка. Ця праця містить доволі стримані оцінки. Так, автор називає боротьбистів суперниками більшовиків у боротьбі за владу і, поряд із конспективним викладом ідео- логічних положень і основних віх історії цієї партії, подає аналогічну інформацію про Українську комуністичну партію (укапістів), окремо згадуючи про заслугу колишніх боротьбистів у започаткуванні й провадженні політики українізації у 1920-х рр.22. Питання про роль боротьбистів в історії доби 1918– 1920 років піднімалося й у тогочасних дослідженнях націо- нальної політики в УСРР. Це, зокрема, стосується праць Юрія Бориса23, у яких цій партії присвячено окремі параграфи з досить вдалим аналізом її ідеологічної еволюції, а також бро- шури Василя Маркуся та Ярослава Пеленського «Питання національної політики СРСР». Автори останньої відзначають, що боротьбисти «намагалися поєднати дві цілі: національні інтереси українського народу і інтернаціональну програму сві- тової революції. Національному моментові в українській рево- люції вони надавали рівнорядного значення з соціяльним». Вони стверджують: «Участь боротьбистів на боці большевиків у боротьбі за радянську владу на Україні надала цій боротьбі хоч трохи національного характеру […]», підкреслюючи, що остан- ня теза є справедливою і у випадку злиття боротьбистів із КП(б)У, яке також «надало цій неукраїнській партії [...] хоч трохи українського характеру». Крім того, В. Маркусь та Я. Пе- ленський наголошують на генетичному зв’язку боротьбизму з «шумськізмом» 1927–1928 рр.24 Елементи наукового аналізу містяться у книжці спогадів Миколи Ковалевського (міністра продовольчих справ у часи Центральної Ради та міністра земельних справ в кількох урядах доби Директорії, члена УПСР), написаній значно пізніше, ніж праці, проаналізовані на початку нашої статті. Щоправда, його текст відзначається дещо емоційними критичними висловами на адресу боротьбистів. Це легко зрозуміти з огляду на при- належність М. Ковалевського до протилежного крила партії – спогади про міжфракційний конфлікт добре пояснюють різкість його оцінок. Мемуарист згадує про події кінця 1917 р. У цей час 404 обговорювалося питання про «скликання робітничо-селянського конґресу України, який мав би вибрати так званий “верховний клясовий орган”», котрий мусив прийти на зміну Центральній Раді. За його словами, «цілий ряд членів нашої партії, що належали до лівого крила і що потім утворили відому опо- зиційну групу боротьбистів, висловлювались за здійснення цього інспірованого большевиками пляну. Левко Ковалів, Лео- нард Бочковський, Олександер Шумський, Микола (Sic! На- справді ім’я Полоза – Михайло. – С.Г.) Полоз, а навіть молодий Шраг і Кедровський обстоювали цю концепцію»25. Тобто точку зору майбутніх боротьбистів у цей час підтримували навіть окремі представники правого крила УПСР. Оповідаючи про перебіг Всеукраїнського з’їзду рад у Києві у грудні 1917 року, М. Ковалевський наголошує на тому, як «товариші з лівого крила нашої партії, майбутні боротьбисти, сильно підупали духом», коли стало очевидним, що переважну частину делегатів складають прихильники Центральної Ради26. Він також розповідає про IV з’їзд УПСР, щоправда, по- милково зазначаючи, що боротьбисти на ньому не змогли взяти партію під свій контроль (насправді тоді було обрано новий ЦК, який майже всуціль складався з боротьбистів): «Як і треба було сподіватись, на цьому конґресі ліва група боротьбистів із Шум- ським на чолі спробувала використати події й перебрати провід партії, що не вдалося цій групі. Однак на цьому з’їзді виявилось, що під впливом квітневого перевороту радикальні настрої почи- нали брати гору. Група Шумського-Полоза сконсолідувалась в досить міцну організацію, в якій можна було помітити зародки так званого українського націонал-комунізму, себто тієї течії, яка еволюціонувала в комуністичному напрямку, стараючись зберегти національні позиції»27. У цей же час у виданнях націоналістичного табору укра- їнської еміграції виходить ряд пропагандистських публікацій, у яких націонал-комуністи взагалі й боротьбисти зокрема оціню- ються різко негативно. Прикладом таких робіт є брошура В. Наддніпрянця «Українські націонал-комуністи. Їх роля у ви- звольній боротьбі України 1917–1956 рр.». Тут щодо україн- ських лівих есерів вживається означення «маленька група 405 українських квіслінгів на чолі з Шумським», розкол у УПСР подається автором як виключення «групи Шумського» з партії, націонал-комуністів узагалі автор називає виключно «аґентурою московського большевизму», а їхню діяльність – «довгим ланцюгом провокацій»28. Власне аналіз ідеології боротьбистів чи будь-яких їхніх програмних документів у брошурі відсутній, однак вона служить цікавим зразком оцінки їхньої діяльності відповідними політичними колами. Цікавою є позиція Матвія Стахова. У циклі робіт із історії УСРР цей історик («Перша совєтська республіка в Україні» (1956), «Друга совєтська республіка в Україні» (1957) та «Третя совєтська республіка в Україні» (1968)) приділяє боротьбистам вкрай мало уваги, вважаючи роль цієї політичної сили й зна- чення інших партій, котрі йшли на співпрацю з більшовиками, несуттєвими, і відсуваючи початок їхньої активної роботи на пізніший час: «В цім зв’язку треба ще згадати про так званих “українських комуністів” чи прихильників “совєтської плят- форми” і Совєтської Росії. Урядова совєтська історія тепер старається вмовити в людей, що не тільки російські большевики в Україні валили владу в УНР, але також “українські комуністи” помагали від листопада 1918 року заводити совєтську владу в Україні. До цього баламутства причиняються також деякі укра- їнські публіцисти і професори ще тепер на еміґрації. В дійсності так не було в листопаді, грудні 1918 року та аж до другої половини січня 1919 року. До того часу не було взагалі ніяких замішань з боку тих українських елементів, що пізніше висту- пали як “українські комуністи”»29. Характеризуючи діяльність місцевих осередків боротьбистів та УСДРП (незалежників) у квітні 1919 року, він наголошує на епізодах спротиву цих сил намаганням КП(б)У монополізувати контроль над радянським апаратом. М. Стахів стверджує: «Ці угруповання [...] не одоб- рювали напряму політики Директорії УНР і воліли б були мати в Україні самостійну і від Москви незалежну чисто українську “радянську владу”, але вони проти Директорії не піднімали збройної руки», згадуючи далі про участь представників цих політичних сил у повстаннях проти більшовиків30. Про вход- ження боротьбистів до уряду УСРР він згадує лише кількома 406 словами і, натомість, висловлює вельми оригінальну думку про падіння «другої УСРР» як причину першої відмови Виконкому Комінтерну прийняти до свого складу УКП(б) у серпні-вересні 1919 року31. У пізнішій праці дослідник стверджує, що ліві фракції УПСР та УСДРП (тобто боротьбисти й незалежники) «симпатизували з “радянською платформою” державного будів- ництва. Але разом з тим були проти метод московських боль- шевиків і їхньої війни проти УНР». Цікаво, що згадуючи про спробу боротьбистів вступити до Комінтерну, М. Стахів пише про перше подання ними заявки про вступ у формі Мемо- рандуму до ВККІ (серпень 1919 року), а далі цитує й аналізує відповідь Комінтерну на другу спробу цієї партії приєднатися до Комінтерну, яку було зроблено в листопаді 1919 року і від- хилено в лютому 1920-го, що стало одним із основних приводів до офіційного рішення УКП(б) відмовитися від існування в якості самостійної політичної сили і влитися до складу КП(б)У32. З його тексту не можна зробити висновок про те, що ці два епізоди належать до цілковито різних періодів історії партії і навіть (за власною періодизацією історії УСРР М. Ста- хова) – до різних «совєтських республік в Україні» – другої та третьої відповідно. У присвяченому розколові в УПСР розділі написаної ним пізніше у співавторстві з Петром Стерчом та Миколою Чировським праці «Україна і хаос у Європі, 1917– 1919» боротьбистів названо «лівими екстремістами» й конста- товано, що вони «вимагали замирення з Москвою за будь-яку ціну» та «намагалися усунути видатних і провідних членів [партії. – С.Г.], котрі опонували ліворадикальній орієнтації і пробільшовицьким прагненням Центрального комітету, з їхніх постів»33. Федір Піґідо-Правобережний написав книжку про політичне та культурне життя в УРСР перших десятиліть її існування. Оповідаючи про становлення в республіці однопартійної сис- теми, він згадував про ідеологічні засади та діяльність україн- ських націонал-комуністичних груп: «[…] деякі з українських політичних партій, щоб набути можливість провадити далі свою політичну діяльність та зберегти себе від фізичного знищення, приймали в тій чи іншій мірі комуністичне забарвлення (УКП, 407 “боротьбисти”, КПЗУ […]). У складі тих партій був певний прошарок ідейних комуністів»34. Тут автор (свідомо чи несві- домо) ігнорує історію становлення партій боротьбистів та ука- пістів, які організаційно оформилися – як ліві фракції в межах УПСР та УСДРП відповідно – ще в часи Центральної Ради і вже тоді виступали за зближення з місцевими більшовиками. Ведучи мову про ідеологічні витоки боротьбизму, Ф. Піґідо пише: «“Боротьбисти” мали досить послідовну комуністичну про- граму, але з цілком виразним самостійницьким наставленням. Боротьбисти […] – ліве крило партії українських соціял- революціонерів – увесь час перебували під впливом російських есерів з їх народництвом»35. Це твердження є перебільшенням, оскілки вплив народницької традиції на боротьбистів почав зменшуватися вже у 1918 році, а після злиття в серпні 1919 року УПСР (к-б) з УСДРП(н-л) і утворення УКП(б) в ідеологічних текстах цієї політичної сили особливо відчутним стає вплив марксизму. Окремо від праць авторів українського походження стоять монографії Артура Адамса «Більшовики в Україні: Друга кам- панія, 1918–1919»36 та Джеймса Мейса «Комунізм і дилеми національного визволення. Націонал-комунізм у Радянській Україні, 1918–1933». Автор першої з них згадує про епізод із включенням до уряду УСРР на вимогу Леніна представників українських лівих полі- тичних партій, найважливішою з яких названо боротьбистів. Аналізуючи їхню ідеологію, А. Адамс висловлює доволі сум- нівне твердження про вплив на УПСР загалом (і, відповідно, на їхню ліву течію) «слов’янофільської ідеалізації сільської гро- мади» – така категорія для боротьбистів узагалі не існувала. Теза цього дослідника про значення для розвитку політичної філософії українських есерів немарксистського соціалізму на- родників, який був визначальним у випадку російських соці- алістів-революціонерів, звісно, виглядає більш обґрунтованою. Він зазначає, що утворена після IV з’їзду УПСР партія бо- ротьбистів «почала як народницька проселянська група, котра схилялася до більшовизму, постійно лівішаючи протягом на- ступних місяців 1918 року». На його думку, причиною переходу 408 боротьбистів на радянські позиції (визнання того, що «лише радянська влада робітників і селян спроможна успішно вста- новити політичний та господарський лад в Україні») стала політика гетьмана Скоропадського, поразки Директорії та роз- гортання селянського спротиву37. Це твердження є анахронічним – представники течії «лівобережників» в УПСР, тобто майбутні боротьбисти, схилялися до співпраці з більшовиками ще в січні 1918 року, у опозиції до гетьманату вони опинилися з першого ж дня після здобуття влади Скоропадським, а антипетлюрівську «Резолюцію ЦК УПСР про ставлення до Директорії» було ухвалено до перших серйозних поразок цього органу влади. У той самий час Адамс твердить: «Хоча вони погодилися з багатьма складовими більшовицької платформи та навіть шу- кали можливості об’єднатися з більшовиками, боротьбисти збе- рігали суттєві відмінності від цієї політичної сили. У офіційних заявах вони засуджували національну державу та наголошували, що їхньою метою передусім є соціальне, а не національне визволення, але насправді вони були переконаними націона- лістами, котрі обстоювали гасла радянської влади, диктатури робітників і селян та окремішність Української Червоної армії. Хоча їхні ідеали часто змінювалися та іноді виглядали досить плутаними, боротьбисти палко їх захищали, заявляючи про уні- кальність своєї програми та вимагаючи рівності з більшовиками в радянському уряді». Адамс відзначає, що вимоги Леніна дати боротьбистам місця в Раднаркомі УСРР зустріли опозицію у КП(б)У, оскільки, з точки зору місцевих більшовиків, заклики боротьбистів до створення «національної української армії, не- залежного уряду України та вихваляння ними чеснот україн- ської культури виглядали небезпечно шовіністичними»38. Він згадує, що після розколу в УПСР боротьбисти, які доти були народниками, почали рухатися в бік марксистської ідеології, репрезентованої соціал-демократами. Далі, оцінюючи погляди отамана Матвія Григор’єва, Адамс пише про вплив на нього «народницько-марксистської [політичної. – С.Г.] думки бороть- бистів»39 (це перебільшення, історик ігнорує постійно підкрес- люване у боротьбистських ідеологічних документах різко нега- тивне ставлення до антисемітизму, який, судячи з наявності 409 юдофобського пасажу в «Універсалі» отамана Григор’єва40 та його відмови засудити здійснювані його частинами погроми, не був чужим цьому діячеві). У книжці Джеймса Мейса ідеологію боротьбистів поставлено не в контекст доби революції, а в число інших ліворадикальних течій українського політикуму цих періодів. Крім того, він проаналізував найважливіші програмні документи партії, зокре- ма. Меморандум УКП(б) до Виконкому Комінтерну41. У дещо популярнішому спрощеному викладі дослідник повторив свої тези у публікаціях 1990-х років, надрукованих в Україні – розділі «Схизматики української революції» колективної моно- графії «Українська державність у двадцятому сторіччі» та напи- саній у співавторстві з Маєм Панчуком брошурі «Український націонал-комунізм: Трагічні ілюзії»42. Варто також згадати про здійснений польським істориком Янушем Радзєйовським аналіз контактів боротьбистів із представниками Комуністичної партії Східної Галичини у 1919-1920 роках та ідейний вплив УКП(б) на формування позицій цієї партії, котрий уже значно пізніше, у 1927-1928 роках, відбився на підтримці Комуністичною партією Західної України Олександра Шумського і став одним із фак- торів, що призвели до розколу в КПЗУ43. У праці про національну політику в УСРР доби українізації російська дослідниця Олена Борисьонок називає боротьбистів та укапістів конкурентами КП(б)У у боротьбі за владу, ставлячи у лапки означення їх як «лівих». Вона каже про «доволі сильний вплив цих партій на селі» (це справедливо для УКП(б), але не для УКП). Аналізуючи ідеологічні засади названих політичних сил, О. Борисьонок не вважає за потрібне шукати відмінності у їхніх програмах, пишучи про них як щось одноманітне: «Про- грама націонал-комуністів передбачала створення суверенної української держави (котра пізніше увійде до всесвітньої соці- алістичної федерації), самостійної української армії, незалежної від Москви партії і диктатури, але не пролетаріату, а всього трудового народу»44. Останнє твердження є помилковим, ос- кільки і боротьбисти, і укапісти постійно наголошували саме на диктатурі «пролетаріату та напівпролетаріату», зараховуючи до останнього найбідніші шари селянства. Дослідниця відзначає, 410 що запровадження політики українізації нібито «остаточно вибивало ґрунт з-під ніг нечисельних, але достатньо впливових українських партій боротьбистів і укапістів із їх національно орієнтованою соціалістичною програмою, котрі могли конку- рувати з правлячою партією»45 – стосовно боротьбистів це твердження є анахронічним, оскільки заходи з українізації роз- почалися вже після ліквідації УКП(б) і часто здійснювалися саме силами колишніх боротьбистів. У нещодавній книжці «Державне будівництво в революцій- ній Україні. Порівняльне дослідження урядів та бюрократії, 1917–1922» канадський історик Степан Величенко охаракте- ризував партію боротьбистів як таку, що «прагнула незалежної комуністичної України»46. Однак у цій праці присутня прикра плутанина. Так, її автор помилково пише про «Українську комуністичну партію (УКП), сформовану в січні 1920 року лівим крилом українських соціалістів-революціонерів (бороть- бистів) та українських соціал-демократів»47. Він не розрізняє Українську комуністичну партію (боротьбистів), створену 6 серпня 1919 року шляхом злиття лівого крила УПСР та УСДРП (незалежників-лівих), та УКП (укапістів), сформовану в січні 1920 шляхом перейменування УСДРП (незалежників). Цілком зрозумілим у зв’язку з цим є те, що С. Величенко приписує УКП напряму успадковані з есерівської політичної доктрини чіткі антиетатистські концепції УКП(б) – у ідеології власне УКП як марксистської партії такі погляди знайшли менш послідовний вияв. У іншому місці дослідник згадує, що ліві течії як українських есерів (тобто боротьбисти), так і україн- ських соціал-демократів (майбутні укапісти) успадковували дореволюційний антиетатистський підхід у своєму ставленні до бюрократії48. Слід також згадати про захищену торік дисертацію канад- ського історика Міхала Каспшака. Цей дослідник згадує, що протягом 1919–1920 рр. «за владу [в Україні. – С.Г.] боролися Комуністична партія Східної Галичини, заснована у лютому 1919, Українська комуністична партія (боротьбистів), заснована у березні 1919 [Sic! насправді у березні було лише затверджено перейменування УПСР на УПСР (комуністів-боротьбистів). – 411 С.Г.] та Комуністична партія (більшовиків) України». Згадуючи про ідеологію боротьбистів, історик зазначає, що вони являли собою приклад «особливого українського національного селян- ського комунізму» і «балансували на межі між критикою укра- їнського націоналізму та відстоюванням українських праг- нень»49. Ці тези є спрощеними, однак не варто забувати, що в центрі уваги М. Каспшака перебувала діяльність Комуністичної партії Польщі. Що стосується загальних праць із історії України (як напи- саних зарубіжними істориками-україністами, так і підготовле- них в Україні), пов’язані з боротьбистами сюжети і досі лиша- ються для них доволі маргінальними. Наприклад, у широко знаній «Історії України» Сергій Єкельчик згадує про бороть- бистів лише в двох місцях – описуючи їхню угоду з КП(б)У, внаслідок якої «радянська влада отримала україномовних акти- вістів»50, та пишучи про процес поглинання УКП(б) більшо- виками, причому він узагалі не вважає за потрібне зупинятися на ідеологічних позиціях цієї партії. Згадуючи про боротьбистів у збірці своїх діалогів із Олексієм Міллером, Георгій Касьянов також не конкретизує їхніх поглядів і вважає за необхідне наголосити передусім на тому, що поряд із колишніми ука- пістами вони уже в складі КП(б)У «стали головним промо- утером того, що називають коренізацією […]. Саме ця сила домагалася серйозних національних прав для України та етніч- них українців і саме вони виступали двигуном того, що можна б було назвати націонал-комунізмом»51. Натомість, Павло-Роберт Маґочій намагається окреслити погляди боротьбистів однією фразою («вони спиралися на селянство та відстоювали право незалежності від більшовицького керівництва», а пізніше «й далі вимагали більшої автономії для України»), однак такий пунктирний переказ їхніх програмових тез є більш ніж спро- щеним, а у переліку фактів із їхньої діяльності П.-Р. Маґочій припускається фактичних помилок (невірно називає час повтор- ної спроби вступу до Комінтерну, не згадує про першу спробу здійснити це тощо)52. Звісно, ці речі є цілком зрозумілими, оскільки націонал-комуністичні рухи перебувають поза сферою дослідницьких інтересів названих науковців. 412 Як бачимо, хоч історія партії боротьбистів потрапляла до поля зору істориків доволі часто, вона рідко ставала цент- ральним об’єктом їхніх досліджень. Іще більшою мірою це сто- сується програмних положень цієї політичної сили. Крім того, максимально повному дослідженню ідейного спадку УПСР(к.-б.)/ УКП(б) заважала тривала закритість архівів та (після 1991 року) їх розпорошеність, а також фактична недоступність для багатьох істориків – передусім із фінансових причин – важливих доку- ментів у сховищах Москви. Крім того, у багатьох дослідженнях на цю тему можна завважити брак широкої перспективи, порів- нянь позицій боротьбистів із поглядами споріднених політичних партій інших народів колишньої Російської імперії, зокрема євреїв, білорусів, поляків, грузинів. —————— 1 Винниченко В. Відродження нації. Частина ІІІ. – Київ; Відень, 1920. – С. 336–337. 2 Там само. – С. 346. 3 Христюк П. Замітки і матеріяли до історії революції на Україні 1917–1920 рр. Т. ІІІ. – Б.м., 1921. – С. 90. 4 Там само. – С. 91. 5 Плятформа Центрального Комітету Української Партії Соція- лістів-Революціонерів (Розуміння сучасного менту і тактика партії), ухвалена Центральним Комітетом Партії 3 червня 1918 року // Христюк П. Цит. праця. – С. 91–94. 6 Христюк П. Цитована праця. – С. 94. 7 Там само. – С. 97 (прим.) 8 Там само. – С. 98. Тут П. Христюк також цитує статтю з цент- рального органу УПСР «Боротьба» (1918. Ч. 3), тобто офіційну пози- цію партії. Її зближення з більшовиками стало можливим дещо пізніше, а в цей час ще надто свіжими були сліди розстрілу ряду провідних українських лівих есерів після взяття Києва частинами Червоної гвардії у січні 1918 року, зокрема члена ЦК партії, при- хильника співпраці з більшовиками Олександра-Богдана Зарудного. 9 Там само. – С. 99–101. 413 10 Христюк П. Замітки і матеріяли до історії революції на Україні. Т. IV. – Б.м. [Відень], 1922. – С. 88–89, зокрема розлога прим. на с. 89. 11 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції, 1917–1921. Т. І. – Б.м.: Прометей, 1950. – С. 46–47. У цьому фрагменті йдеться про епізод, який став відомий як «арешт десятьох». Заарештованих тоді членів Центральної Ради від УПСР, котрі виступали за переговори з більшовиками, випустили на волю в останній день перед евакуацією урядових установ із Києва перед взяттям його червоногвардійцями у зв’язку з недоведеністю обвинувачень у змові (задокументовано було лише факт несанкціонованих телеграфних переговорів із Раднаркомом РСФРР). Див: Прийдешній А. [Приходько А.] Арешт десяти // Зшитки боротьби. Альманах. – К.: Боротьба, 1920. – С. 34–55; Здоров А. Укра- їнський Жовтень: Робітничо-селянська революція в Україні (листопад 1917 – лютий 1918 рр.). – Одеса: Астропринт, 2007. – С. 214–217. 12 Мазепа І. Україна в огні й бурі революції, 1917–1921. Том І. – С. 47–48. 13 Дорошенко Д. Історія України, 1917–1923 рр. Т. І.: Доба Цент- ральної Ради. – Ужгород, 1932. – С. 259–260. 14 Там само. – С. 290. 15 Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма (Виклади в Америці). – Прага: Накладом видавництва «Вільна спілка» і Українського робітничого університету, 1927. – С. 117. На обкла- динці книжки, на відміну від титульної сторінки, зазначено 1928 рік видання. 16 Там само. – С. 155. 17 Lawrynenko J. Ukrainian Communism and Soviet National Policy toward the Ukraine. An Annotated Bibliography. – New York: Research Program on the USSR, 1953. – P. 102–113. 18 Reshetar J. S., Jr. The Ukrainian Revolution, 1917–1920. A Study in Nationalism. – Princeton: Princeton University Press, 1952. – P. 113 passim. 19 Maistrenko I. Borotbism. A Chapter in the History of Ukrainian Communism. – New York: Research Program on the USSR, 1954. Передрук: Maistrenko I. Borot’bism. A Chapter in the History of Ukrainian Revolution / Ed. and introd. by Chris Ford. – Stuttgart: Ibidem-Verlag, 2007 (англійський переклад цієї праці було зроблено Юрієм Луцьким, пагінація обох видань збігається). Україномовний варіант книжки – «Боротьбизм. Історія однієї течії українського комунізму» – залишився в рукописі. 414 20 Maistrenko I. Borot’bism. A Chapter in the History of Ukrainian Revolution. – P. 74–81. 21 Голуб В. Конспективний нарис історії КП(б)У. Відбитка з Укра- їнського вісника, кн. 9. – Мюнхен: Інститут для вивчення СССР, 1957. 22 Луцький Ю. Літературна політика в Радянській Україні, 1917– 1934. – К.: Гелікон, 2000. – С. 25–29. 23 Borys J. The Russian Communist Party and the Sovietization of Ukraine. A Study in the Communist Doctrine of the Self-Determination of Nations. – Stockholm, 1960. – P. 92, 251–266. Майже без змін ці пара- графи відтворено у виправленому й доповненому виданні цієї книги: Idem. The Sovietization of Ukraine, 1917–1923. The Communist Doctrine and Practice of National Self-Determination. – Edmonton: CIUS, 1980. – P. 80–82; 263–278, а також у підготовленому тим самим автором роз- ділі колективної монографії з історії Української революції: Borys J. Political Parties in the Ukraine // The Ukraine, 1917–1921. A Study in Revolution / Ed. by T. Hunczak. – Cambridge, MA: Harvard University Press, 1977. – P. 137–140. 24 Маркусь В., Пеленський Я. Питання національної політики СРСР. – Б.м.: Пролог, 1960. – С. 50. 25 Ковалевський М. При джерелах боротьби: Спомини, враження, рефлексії. – Іннсбрук: Накладом Марії Ковалевської, 1960. – С. 436. 26 Там само. – 438. 27 Там само. – С. 490–491. 28 Наддніпрянець В. Українські націонал-комуністи. Їх роля у визвольній боротьбі України 1917–1956 рр. – Мюнхен, 1959. – С. 10– 15 та ін. 29 Стахів М. Друга совєтська республіка в Україні. – Нью-Йорк; Детройт; Скрентон, 1957. – С. 40. 30 Там само. – С. 142. 31 Там само. – С. 172–173. 32 Стахів М. Третя совєтська республіка в Україні. – Нью-Йорк, 1968. – С. 54–57. 33 Stachiw M, Stercho P., Chirovskyy N. Ukraine and the European Turmoil, 1917–1919. Vol. 1. – New York, 1973. – P. 274–277. 34 Піґідо Ф. Україна під большевицькою окупацією (Матеріяли до історії боротьби українського народу в 1920–1930 роках). – Мюнхен: Інститут для вивчення СРСР, 1956. – С. 13. 35 Піґідо Ф. Цит. пр. – С. 17. 415 36 Adams A. Bolsheviks in the Ukraine: The Second Campaign, 1918– 1919. – New Haven: Yale University Press, 1963. 37 Ibid. – P. 120–121. 38 Ibid. – P. 121–122. 39 Ibid. – 315 note, 318. 40 «[…] замість землі і волі тобі насильно нав’язують комуну, чрезвичайку і комісарів з московської «обжорки» і тієї землі, де Христа розп’ято було». У той самий час, цим документом гаран- тувалося право на представництво у радах всіх національностей «пропорціонально їх числу на Україні» (текст документа див. у: Круть В. До історії боротьби проти григор’ївщини на Україні // Літопис революції. – 1932. – № 5–6. – С. 146–147). 41 Mace J. Communism and the Dilemmas of National Liberation: National Communism in Soviet Ukraine, 1918–1933. Cambridge, MA: Harvard University Press, 1983. – P. 53–62. 42 Ukrainian Statehood in the Twentieth Century. Historical and Political Analysis / Ed. by O. Dergachov. – Kyiv: Political Thought, 1995. – P. 28– 29; Мейс Дж., Панчук М. Український націонал-комунізм: Трагічні ілюзії. – К.: ІПІЕНД, 1997. – С. 22–29, 33–41. 43 Radziejowski J. The Communist Party of Western Ukraine. 1919– 1929. – Edmonton: CIUS, 1983. – P. 8–10. Польськомовний оригінал книги вийшов у Кракові 1976 року. 44 Борисёнок Е. Феномен советской украинизации, 1920–1930-е годы / Институт славяноведения РАН. – М.: Европа, 2006. – 256 с. – С. 39-40. 45 Там само. – С. 86. 46 Velychenko S. State Building in Revolutionary Ukraine: A Com- parative Study of Governments and Bureaucrats, 1917–1922. – Toronto: University of Toronto Press, 2010. – P. 3. 47 Ibid. – P. 55. 48 Ibid. – P. 62. 49 Kasprzak M. Nationalism and Internationalism: Theory and Practice of Marxist Nationality Policy from Marx and Engels to Lenin and the Communist Workers’ Party of Poland. PhD Thesis. – Toronto: University of Toronto, 2012. – P. 256–257. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://tspace.library.utoronto.ca/bitstream/1807/32787/5/Kasprzak_Michal_ 201203_PhD_thesis.pdf 50 Єкельчик С. Історія України. Становлення модерної нації. – К.: Laurus, 2011. – С. 118. 416 51 Касьянов Г., Миллер А. Россия – Украина. Как пишется история. Диалоги. Лекции. Статьи. – М.: РГГУ, 2011. – С. 228. Вважаємо за потрібне згадати цю книжку в контексті зарубіжної історіографії з огляду на те, що вона побачила світло у московському видавництві, залишилася майже непоміченою українськими читачами і відсутня в українських книгарнях. 52 Маґочій П.-Р. Україна: Історія її земель та народів. – Ужгород: Видавництво Валерія Падяка, 2012. – С. 519.

Ідеологічні засади Української комуністичної партії (боротьбистів): зарубіжна та українська еміграційна історіографія

Репозитарії

Схожі ресурси