«Тягар пострадянської людини»: історіографічний образ донецької ідентичності

У статті проаналізовано погляди українських та закордонних дослідників на виникнення та розвиток донецької регіональної ідентичності. Остання розглянута під кутом зору базової світоглядної суперечності, динаміки місцевих еліт, ландшафтно-інфраструктурної, соціально-економічної, політичної, націона...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2014
Автор:	Головко, В.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2014
Назва видання:	Історіографічні дослідження в Україні
Теми:	Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.)
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95321
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	«Тягар пострадянської людини»: історіографічний образ донецької ідентичності / В. Головко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 24. — С. 38-50. — Бібліогр.: 25 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-95321
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-953212016-02-22T03:02:06Z «Тягар пострадянської людини»: історіографічний образ донецької ідентичності Головко, В. Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.) У статті проаналізовано погляди українських та закордонних дослідників на виникнення та розвиток донецької регіональної ідентичності. Остання розглянута під кутом зору базової світоглядної суперечності, динаміки місцевих еліт, ландшафтно-інфраструктурної, соціально-економічної, політичної, національно-культурноїскладової ідентичності. The article is devoted to views of Ukrainian and foreign researchers on Donets regional identity. There is review of such points of regional identity: basic vision contradiction, local elites` dynamics, landscape and infrastructure orientation, social-economic, political, national and cultural factors. 2014 Article «Тягар пострадянської людини»: історіографічний образ донецької ідентичності / В. Головко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 24. — С. 38-50. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. XXXX-0023 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95321 94(477) «19/20» uk Історіографічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.) Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.)
spellingShingle	Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.) Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.) Головко, В. «Тягар пострадянської людини»: історіографічний образ донецької ідентичності Історіографічні дослідження в Україні
description	У статті проаналізовано погляди українських та закордонних дослідників на виникнення та розвиток донецької регіональної ідентичності. Остання розглянута під кутом зору базової світоглядної суперечності, динаміки місцевих еліт, ландшафтно-інфраструктурної, соціально-економічної, політичної, національно-культурноїскладової ідентичності.
format	Article
author	Головко, В.
author_facet	Головко, В.
author_sort	Головко, В.
title	«Тягар пострадянської людини»: історіографічний образ донецької ідентичності
title_short	«Тягар пострадянської людини»: історіографічний образ донецької ідентичності
title_full	«Тягар пострадянської людини»: історіографічний образ донецької ідентичності
title_fullStr	«Тягар пострадянської людини»: історіографічний образ донецької ідентичності
title_full_unstemmed	«Тягар пострадянської людини»: історіографічний образ донецької ідентичності
title_sort	«тягар пострадянської людини»: історіографічний образ донецької ідентичності
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2014
topic_facet	Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.)
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95321
citation_txt	«Тягар пострадянської людини»: історіографічний образ донецької ідентичності / В. Головко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 24. — С. 38-50. — Бібліогр.: 25 назв. — укр.
series	Історіографічні дослідження в Україні
work_keys_str_mv	AT golovkov tâgarpostradânsʹkoílûdiniístoríografíčnijobrazdonecʹkoíídentičností
first_indexed	2025-07-07T02:07:04Z
last_indexed	2025-07-07T02:07:04Z
_version_	1836952086560899072
fulltext	38 УДК 94(477) «19/20» Головко Володимир «ТЯГАР ПОСТРАДЯНСЬКОЇ ЛЮДИНИ»: ІСТОРІОГРАФІЧНИЙ ОБРАЗ ДОНЕЦЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ Колективна ідентичність традиційно є досить складним пред- метом для істориків. Ще більшу проблему становить адекватне осягнення української ідентичності. Тривалий період бездержав- ного існування, що означає різноманіття структур, з якими українці себе ідентифікували протягом своєї історії, робить майже неможливим розбудову єдиної жорсткої моделі. Подіб- ним чином, але в меншому масштабі, слабо розроблена й ділянка регіональних ідентичностей. Тут мають місце ті ж самі методологічні проблеми. Втім, є декілька виключень з цього правила. Це розробка кримської, львівської та донецької іден- тичностей. Сфокусуємося на історіографічному образу остан- ньої. Декілька слів про термінологію. Далі будемо розрізняти поняття «місцева ідентичність» у сенсі ототожнення з місцем проживання (місто або адміністративна одиниця) та «регіо- нальна ідентичність» у сенсі ототожнення з більш територіально широкою спільнотою, включаючи території, що входять у різні адміністративні одиниці (наприклад, Донбас). Різниця між цими поняттями полягає також в наступному: «регіональна ідентич- ність» передбачає, що територіальна самоідентифікація конку- рує за перші місцях в ієрархії ідентичностей та має тенденцію до експансії до суміжних регіонів. Тоді як «місцева ідентичність» відображає, мовляв, «стандартну», паспортну прив’язку до міс- ця проживання. «Територіальна ідентичність» буде викорис- товуватися у якості узагальнюючого поняття, яке покриває як місцеву, так і регіональну ідентичність. 39 Донецька ідентичності привертала велику увагу науковців. Досить яскравим свідченням цього є широка закордонна історіо- графія. В ній відзначимо історичну працю американського дослідника японського походження Г. Куромії «Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння у 1870– 1990-ті рр.»1, а також масштабну працю німецької дослідниці К. Ціммер «Владні еліти в українському Донбасі: умови та наслідки трансформації старого промислового регіону» (в її основі лежить докторська дисертація 2004 р., частина джерел – інтерв’ю з донецькими бізнесменами та чиновниками)2. Досить цікавою розробкою на основі методів усної історії стала праця «Робітники Донбасу говорять: виживання та ідентичність в новій Україні, 1989-1992»3. Водночас, в новітньому українському науковому дискурсі немає жодної монографії, присвяченій донецькій ідентичності. Частково це компенсується наявністю наукових статей. В ос- танній час, активізувалося політичне та соціальне замовлення на вивчення донецької ідентичності. Відповідно, активізувалася й квазінаукова міфотворчість. Так, в останні роки вийшла книжка політолога, керівника українського філіалу скандально відомого Інституту країн СНД. Корнілова «Донецько-криворізька респуб- ліка. Розстріляна мрія»4 і збірка матеріалів та статей «Проблеми регіональної ідентичності Донбасу»5. Вказані публікації, під виглядом зовнішнього наукового підходу і перекручуючи факти, відверто спрямовані на підведення теоретичної бази під ідею саме політичної окремішності донецького регіону. Нарешті, варто також відзначити увагу до донецької іден- тичності і з боку польових соціологів. Одним з найбільш резо- нансних проектів було дослідження донецької місцевої ідентич- ності у порівнянні з львівською6. Це стало предметом цікавих дискусій вітчизняних та закордонних інтелектуалів7. Загальна характеристика. Формування територіальних іден- тичностей було тісно пов’язане з демографічним тенденціям та міграційними процесами. У другій половині ХІХ–ХХ ст. тери- торія сучасної Донеччини пережила три хвилі міграції. Перша була викликана первинною індустріалізацією: так, 61,5% нових 40 фабрик та заводів в українських губерніях Російської імперії було побудовано на Катеринославщині8 (на той час до її вкладу входила сучасна Дніпропетровська область та значна частина Донецької). Друга хвиля – з відбудовчими процесами після громадянської війни та радянською індустріалізацією. Третя хвиля – з відбудовою після Другої світовою війни. При цьому, у донецькому регіоні перший етап заселення проходив з майже «білого аркушу». Підвалини донецької ідентичності почали закладатися у 1930-ті рр. у рамках радянського модернізацій- ного проекту. Однак структурування, власне, регіональних іден- тичностей на базі місцевих відбувалося у 1960-1970-х рр. по мірі стабілізації демографічної ситуації. У 1990-х рр. регіональні ідентичності уже стереотипізуються зовнішніми спостерігачами. Подальша дослідницька стратегія буде наступна. Кожна з вказаних територіальних ідентичностей буде розглянута за такими аспектами: • Базова світоглядна суперечність. • Динаміка місцевих еліт. • Ландшафтно-інфраструктурна ідентичність. • Соціально-економічна ідентичність. • Політична ідентичність і відношення до України. • Національно-культурна ідентичність. Базова світоглядна суперечність. Для донецької ідентич- ності властива суперечність між великими можливостями («сте- пова вольниця») та жорсткими обмеженнями («галерна» праця). Можна погодитися з думкою Г. Куромії: «Впродовж усієї своєї історії Донбас був утіленням свободи, і саме ця свобода і визначила вкрай брутальну й жорстоку політичну історію Дон- басу… Приваблений волею і можливостями цього прикордон- ного регіону, тут осідав строкатий люд з усієї країни і з-за її меж, а безжальна економічна експлуатація та міжетнічні су- тички були частиною повсякденного життя Донбасу»9. У період економічного буму у останній третині ХІХ ст. – початку ХХ ст. можливості, які надавав Донбас, порівнювали з можливостями колонізації американського Дикого Заходу. Ось, наприклад, вірш «Нова Америка» відомого російського поету О. Блока: 41 Черный уголь – подземный мессия, Черный уголь – здесь царь и жених, Но не страшен, невеста, Россия, Голос каменных песен твоих! Уголь стонет, и соль забелелась, И железная воет руда... То над степью пустой загорелась Мне Америки новой звезда! Примітно, що у радянський період романтизація регіону продовжувалася, лише з поправкою на пролетарські подвиги. Однак реальність була менш романтичною: свобода оберталася безправністю, можливості були невідривно пов’язані з жорст- кою експлуатацією та небезпечною працею. Динаміка місцевих еліт. Зазначу, що у Донбасі еліти фор- мувалися насамперед за рахунок промислового сектору. При цьому спонтанно діяв меритократичний чинник: соціальні ліфти діяли, хоча й досить в обмеженому режимі. На першому етапі індустріалізації регіону мало місце різке протиставлення між пролетаріатом та управлінськими кадрами («білими» та «синіми комірцями»), а тим більше власниками промислових активів. При цьому підприємці були головною владою в регіоні. Так, наприклад, у Юзівці комерційна струк- тура «Новоросійське товариство» не тільки володіла усією землею, усім житловим фондом, але й надавала дозволи на іншу комерційну діяльність (до речі, щось подібне було й у 1990-ті рр., коли провідні бізнес-структури досить сильно впливали на усі боки життя населення Донецька). І при цьому «Новоро- сійське товариство» до 1917 р. блокувало надання поселенню статусу міста. Після громадянської війни кордони між професійними верст- вами стиралися, дистанція між начальством та робітництвом скорочувалася. Звідси формувалася патерналістська модель від- носин. За свідченнями очевидців, директори шахт досить гли- боко уходили в усі деталі побуту своїх робітників, намагаючись допомогти їм та їхнім родинам. Однак при цьому вимагали беззаперечної лояльності та послуху. Такий підхід був влас- тивий відносинам і у післявоєнний період. 42 Водночас подібна система соціальних відносин давала насе- ленню почуття самоповаги. Не рідкістю були й відкриті конф- лікти. Зокрема, за свідченнями очевидців, навіть за Радянських часів, коли піднімалися робочі навантаження без відповідної фінансової компенсації, шахтарі могли собі дозволити прийти до кабінету директора шахти та демонстративно викинути на його стіл зарплатню, тим самим виказуючи невдоволення. І саме Донеччина в УРСР у другій половині 1980-х – на початку 1990-х рр. була центром страйкого руху. У середині 1990-х рр. донбаські еліти зіткнулися з немож- ливістю нарощування свого впливу – вони були відсунуті на другі ролі дніпропетровськими елітами і навіть у своєму регіону виступали їх молодшими партнерами. Втім, це стало чимось схожим на стискання пружини – і з кінця 1990-х рр. спо- стерігається стрімке поширення впливу донецьких еліт, разом з чим розширюється ареал донецької ідентичності. При цьому, внутрішніми конкурентами Донецька виступали Маріуполь та, особливо, Луганськ. Однак по мірі реінтеграції господарських структур і посиленні позицій в столиці, амбіції місцевих еліт були зняті. Втім звернімо увагу, на спроби луганської інте- лігенції дистанціюватися від донецької ідентичності. Зокрема, краєзнавець І. Саєнко, намагаючись доказати, що Донбас і Луганщина різні, відзначає: «Будь-який мешканець всього цього краю (більшість районів Луганської області – В.Г.) на запитання про місце розташування Донбасу, не вагаючись, вкаже на південь, чітко відмежовуючи його від своєї місцевості. Отже, незаперечним є те, що більша частина Луганської області не має жодного стосунку до Донбасу. Так само безпідставно зарахо- вують до Донбасу і північну частину Донецької області»10. Він доводить свою точку зору, намагаючись вказати на відсутність у місцевій ідентичності такої важливого елементу донецької іден- тичності як шахтар («ймовірність зустріти шахтаря у Луганську – така ж, як моряка у Києві»). Втім, тут більше бачиться тер- мінологічна проблема. Місцева ідентичність, відмінна від до- нецькою, у Луганську безперечно є, однак більш широка регіональна ідентичність, швидше, відноситься до донецької. 43 У цілому, у Донбасі еліти та маси знаходилися у пози- тивному резонансі і як раз регіональна ідентичність була одним з інструментів збереження та посилення цього резонансу. Ландшафтно-інфраструктурна ідентичність. Незважа- ючи на те, що донецький степ є частим елементом місцевого фольклору та пісенної творчості, провідною складовою до- нецької регіональної ідентичності є рукотворний промисловий пейзаж. Така риса зберігається й досі, тут можна погодитися з донецькими науковцями: «Багато українських міст, навіть такі великі, як Донецьк, Макеєвка, Горлівка, зберігають історично складений «селищний» характер, оскільки вони сформувалися з сукупності селищ біля підприємств (шахтах, металургійних або коксохімічних заводах). Ця явище – витвір індустріалізації. Лише потім воно стало містоутворюючим процесом. У ньому відобразилося відношення до урбанізації як до побічного явища технічної революції й індустріалізації, а не як до самостійного соціально-економічного процесу, маючому велике значення»11. Яскравим прикладом відношення до оточуючого середовища донецької ідентичності є «пальма Мерцалова», яка тривалий час виступає як символ Донецької області. Втім, у 1960–1970-х рр. були спроби окультурення зовнішнього вигляду міста: очевидці згадують, що Донецьк відзначався відносною чистотою на вулицях та працюючим ввечері освітленням. Крім того, місцеві власті ініціювали кампанію щодо висадження по місту квітів – звідси з’явилася назва «місто троянд» (а в Луганську замість троянд, вулиці прикрашали фонтанами, відповідно, воно нази- валося «місто фонтанів»). Одним з ключових символів донецької ідентичності була шахта. Особливо цей образний ряд посилився у радянський період. Хоча на його початку, більше використовувалися завод- ські пейзажі. Досить цікавим свідченням цього є плакати часів громадянської війни: зокрема, на плакатах під час польської кампанії червоноармійці «захищають» саме промислові пейзажі. Соціально-економічна ідентичність. Основна соціально- економічна прив’язка – професія шахтаря (хоча в регіоні була розвинута й металургійна та машинобудівна галузі). Образ цієї професії наскрізно проходить через усю історію краю. Для 44 прикладу можна узяти герб міста, який не змінився з радянський часів. В нинішній Донецькій області 51 місто пов’язане з видобутком та переробкою вугілля, а у 42 з них у паливній промисловості зайнято більше 50% промислових робітників12. З оглядом на важливість для СРСР вугільної промисловості Донбас і до, і після Другої світової війни отримував масштабні інвестиції, мав кращі умови постачання продовольства та това- рів народного вжитку. Луганський політолог Ю. Юров зазначав: «Донбас офіційно вважався привілейованим краєм, вітриною соціалізму, всесоюзною кочегаркою. Він добре постачався де- шевою горілкою, ковбасою та іншими побутовими символами соціалістичного раю. Тут швидко просувалася черга на житло, вистачало робочих місць – все це приваблювало напівголодний міський та сільський пролетаріат із інших регіонів СРСР»13. До речі, звернімо увагу, що відразу після громадянської війни мали місце спроби мобілізаційного залучення робочої сили. Так, у лютому 1920 р., коли Донбас був оголошений єдиною еконо- мічною та адміністративно-військовою одиницею, було запро- ваджено трудову повинність для чоловічого населення, у кож- ному з 16 гірничих районів створювалася комендатура, яка підпорядковувалася Польовому штабу14 Але ініціатива провали- лася – лише за їжу працювати не хотіли. Примітно, що у післявоєнний період, коли відновлення Донбасу було одним пріоритетів центрального уряду (навіть, було введено медаль «За відродження Донбасу»), було застосовано більш гнучкий підхід: за свідченням респондентів, для робіт в шахти залучали селян з центрально-українських областей примусово, через військкомати, тих, хто утікав, знову повертали назад, однак водночас досить непогано платили. У 1960-х, а ще більше у 1970-х рр. регіон був досить привабливий для робітників за економічними чинниками. Тоді як у 1990-х відбувається різке погіршення соціально-економічної ситуації (із закриттям шахт пустіли цілі селища, не рідкістю стали покинуті багатопо- верхівки). А разом з цим виникла проблеми криміналізації. І хоча, вказана проблема була властива і для інших регіонів України, однак саме Донецьк став уособленням злочинності 1990-х рр. 45 З 2000-х рр. «новим героєм» донецької ідентичності стає бізнесмен, більше того, бізнесмен від металургії. Це стало значною мірою результатом зрушення в структурі виробництва регіону (занепад підприємств вуглепрому і, навпаки, піднесення металургії). Окрім того, мав місце парадокс, який фахівці з економіки фіксували, але залишали без пояснення: зниження обсягів виробництва в усіх галузях місцевої промисловості супроводжувався падінням чисельності працюючих в них робіт- ників, за виключенням металургії – наприклад, у 2000 р. виробництво складало тут лише 54,5% від рівня 1990 р., а зайнятість була 107,1% (тобто була більшою, ніж за радянських часів)15. На мою думку, серед низки чинників, одне з важ- ливіших був вплив патерналістської системи відносин: зайня- тість підтримувалася штучно – більш-менш «жива» галузь сві- домо використовувалася для підтримки мінімального добробуту населення. Політична ідентичність і відношення до України. Як показують соціологічні опитування, регіональна ідентичність займає одно з перших місць серед елементів самоідентифікації населення. Це приводить до того що її носії відчувають себе відособленою частиною України. Наприклад, Б. Бахтєєв наво- дить таке свідчення: «Ще до війни щодо людини, яка їде у Дніпропетровськ, у Донецьку казали: «Поехал на Украину». Так само кажуть і тепер»16. Часткова ця теза підкріплюється й свідченням моїх респондентів – Київ як столиця УРСР або сама УРСР як політична одиниця широким загалом не сприймалася, у тому сенсі, що не вважалася чимось вартим уваги. А посилення регіональної ідентичності у 1990-х рр. на думку Г. Коржова було обумовлене компенсаторською функцією – ідентифікація з регіоном заповнила вакуум ідентифікації з державою17. Водночас багато авторів вказували на те, що відособленість донецької ідентичності не означала замкненість на собі чи автономізацію. Зокрема, порівнюючи із Кримом Ю. Юров звер- тав увагу, що серед громадських рухів не було «автономіст- ського», а були або сили, що виступали за приєднання до Росії або відновлення СРСР (насамперед, комуністи) та «незалеж- ники»-сепаратисти («Громадянський конгрес України»). Однак 46 найбільшого впливу мали, хто виступав за посилення статусу регіону в рамках України: «…донбаська номенклатура прагне, швидше, не автономії, а загальноукраїнської влади (найяскра- віший приклад – урядування Ю. Звягільского)… До того ж донбаські «тлусті коти» зберегли свою владу, бо її запорукою є керівництво величезних підприємств регіону»18. Установку в рамках донецької ідентичності на отримання влади у центрі у більш жорсткому тоні сформулював Б. Бахтєєв: «перетворення України на колонію Донбасу розглядається ба- гатьма донбасівцями як цілком бажаний стан речей»19. Таке є зовнішнє сприйняття установок регіональної ідентичності. Тоді як з внутрішньої точки зору, вказана «експансивність» виростає з впевненості з одного боку, з у своїй виключності та ефек- тивності місцевих форм соціального буття, а з іншого, з бажан- ням «ощасливлювати» населення більшої політичної одиниці, таким же чином як тривалий час Донбас ощасливлював метро- полії вугіллям. В семіотичному плані досить показово, що герб міста Донецьк не був змінений після 1991 р. Це підкреслює місцеву заявку на впевненість у життєспроможності та адекватності новим економічним та політичним умовам «донецьких тради- ційних цінностей». Вказана ментальна установка зіграла свою позитивну роль під час політичної кризи 2004 р. На з’їзді депутатів Південно- Східних областей України у листопаді у м. Северодонецьк (до речі, більшу активність у його організації проявляли вихідці з харківського регіону) лунали заклики аж до створення нової південно-східної української федеративної держави зі столицею у Харкові чи утворення автономії, однак врешті-решт у еліт перемогла позиція щодо знаходження компромісу на всеукраїн- ському рівні. На мою думку, не останню роль у готовності до компромісу зіграли саме вищевказані «експансивні» орієнтації донецької ідентичності. Національно-культурна ідентичність. В літературі зуст- річаються два протилежних підходи. За одним Донбас не фігу- рує як окремішня культурна цілісність. Наприклад, соціолог М. Пірен у своїй праці «Етнополітика в Україні: соціо- 47 психологічний аналіз» виділила історико-етнографічні регіони і включила Донецьку та Луганські області у Слобожанщину (разом з Харківською областю)20. Іншим екстремумом є теза про існування окремої і, більше того, ворожої українській донецької цивілізації. Автор цієї кон- цепції Б. Бахтєєв так згущав барви: «Свою цивілізацію донба- сівці розглядають як вищу за українську – попри домінування некваліфікованої шахтарської праці, попри надто значну кіль- кість осіб із кримінальним минулим і відповідним до нього кримінальним світоглядом, попри виразно сільській побут у навіть нецентральних районах великих міст, не кажучи вже про шахтарські селища… Відчуттю вищості донбаської цивілізації сприяють і радянські традиції, точніше, типово радянські уяв- лення про економічний розвиток»21. Очевидно, що має місце перебільшення та надто емоційність оцінок, тим більше самий цитований автор нижче сам дивується та піддає критиці ситу- ацію, коли на Сході України «западенців» сприймають як «бандитів», на Заході – «бандитами» вважають «східняків». По мірі промислового розвитку регіону тут формувалася культура, властива для інших індустріальних центрів імперії. Ось як подібну культуру описують дослідники Уралу: «Гірничо- заводська культура займала проміжне становище між тради- ційною народною та культурою індустріального суспільства. Від народної організації життя гірничо-заводський світ успад- кував тісний зв’язок з народним календарем, з природним та землеробським циклом. Для селянської культури властиві надін- дивідуальність, канонічність форм, які передаються майже у незмінному вигляді. Міську культуру пов’язують з ярко вира- женим індивідуальним началом людини, з уявленнями про самовираження та самовизначення»22. Разом з індустріалізацією, в регіон мігрувало російське населення, яке вливалося в поліетнічне середовище. У резуль- таті з зовнішньої точки зору місцеве населення сприймалося як російське, але щоб враховувати різноманітне етнічне поход- ження називалося «російськомовним». Варто прислухатися до критики соціологом Г. Коржовим стереотипу (який, у тому числі, є одним з елементів й самоідентифікації) проросійського 48 та начебто ворожого до української культури Донбасу: дослід- ник вказує, що вказаний міф ігнорує факти – саме у рамках донецької ідентичності сформувалися такі значні постаті україн- ської культури як В. Стус, І. Дзюба та ін. Хоча й визнає, що «російська мова і авторитарно-кримінальний тип міської мен- тальності були факторами адаптації в цьому регіоні»23. Протягом 1990-х рр. погляд на Донбас як на виключно «російськомовний» регіон викликала критику: «Останнім часом Донеччину (в ширшому розумінні слова) багато хто з діячів Росії та їхніх однодумців в Україні відносить до регіонів, де живе так зване російськомовне населення, яке за приписуваним йому змістом має відповідати настирливо культивованому в добу панування більшовицької ідеології поняттю «нова істо- рична спільність – радянський народ». Причому, той химерний колосальний народ хоч теоретично й мусив поєднати в собі риси близько двохсот різних за антропологічними, мовними, релігій- ними, історичними, географічними ознаками народів, проте повинен був поголовно засвоїти лише одну мову – російську, яка є національною ознакою конкретного народу»24. Тому про- понувалося інтелігенції різних етнічних груп регіону створю- вати альтернативу – піднімати національну ідентичність, як наприклад, у випадку українців та греків: «Українська та грецька інтелігенція Донеччини мусить усвідомити сама і про- світити своїх земляків, що вони не «російськомовне населення», а представники народів з давньою культурою, з глибокою духовністю, котрі не тільки ніколи не мали територіальних претензій один до одного, а й допомагали одне одному в різні періоди боротьби за волю»25. Однак у 2000-х рр. «російсько- мовне» населення вже сприймалося як усталений елемент зов- нішньої ідентичності Донбасу. Закінчуючи хотілося б зазначити, що на сьогоднішній день донецька територіальна ідентичність виступає у якості одного з своєрідних «мажоритарних акціонерів» української пострадян- ської ідентичності. Після того, як і політична система, і еко- номічна база опинилася під домінуючим впливом носіїв саме цієї ідентичності, можна очікувати відповідну еволюцію й за- гальноукраїнської ідентичності. Безперечно, не буде механічної 49 заміни, швидше, варто вести розмову про інтенсифікацію тих чи інших елементів. Окрім того, однобічна скерованість ментальної динаміки у бік тієї чи іншої територіальної ідентичності матиме у відповідь кристалізацію інших територіальних самоіденти- фікацій. Це буде змушувати гальмувати територіальні ухили або зменшувати вплив тих елементів ідентичностей, що не можуть стати компромісними. А це не можливо без більш детального розуміння вказаних територіальних ідентичностей. —————— 1 Kuromiya H. Freedom and Terror in the Donbas: A Ukrainian-Russian Borderland, 1870s–1990s. – Cambridge, 1998. 2 Zimmer K. Machteliten im ukrainischen Donbass. Bedingungen und Konsequenzender Transformation eineralten Industrieregion. – Berlin, 2006. 3 SiegelbaumL., Walkowitz D. Workers of the Donbass speak: survival and identity in the new Ukraine, 1989–1992. – New York, 1995. 4 Корнилов В. Донецко-криворожская республика: Расстрелянная мечта. – Харьков, 2011. 5 Проблемы региональной идентичности Донбасса. Сборник ана- литических статей /Авторы-составители: А. Иванов, А. Мартынов. – Донецк, 2011. 6 Див. Таблиці одновимірних розподілів трендового соціологічного дослідження «Львів–Донецьк: соціологічних аналіз групових ідентич- ностей та ієрархій соціальних лояльностей 1994, 1999, 2004 рр.» // Україна модерна («Львів–Донецьк: соціяльні ідентичності в сучасній Україні». Спеціяльний випуск). – Ч. 12(2). – Київ–Львів, 2007. – С. 299–356. 7 Там само. – С. 7–26. 8 Гуржій І. Україна в системі всеросійського ринку 60–90-х років ХІХ ст. – К.: «Наукова думка», 1968. – С. 25. 9 Куромія Г. Цит. пр. – С. 18. 10 Саєнко І. Донбас і Луганщина – дві великі різниці // Історична правда, 29.08.2012. 11 Социально-экономическое развитие городов промышленного региона. – Донецк: ИПЭПИ НАН Украины, ООО «Юго-Восток, Лтд», 2002. – С. 41. 50 12 Там само. – С. 79. 13 Юров Ю. Кримська карта в донбаському пасьянсі // Генеза. Філософія. Історія. Політологія. – К.: «Генеза», 1995. – С. 189. 14 Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919– 1928). – К.: «Основи», 1996. – С. 101. 15 Социально-экономическое развитие городов промышленного региона. – Донецк: ИПЭПИ НАН Украины, ООО «Юго-Восток, Лтд», 2002. – С. 101–104. 16 Бахтєєв Б. Вказ. пр. – С. 95. 17 Коржов Г. Региональная идентичность Донбасса: генезис и тен- денции развития в условиях общественной трансформации // Социо- логия: теория, методы, маркетинг. – 2006. – № 4. – С. 40. 18 Юров Ю. Цит. пр. – С. 191. 19 Бахтєєв Б. Цит. пр. – С. 96. 20 Пірен М. Етнополітика в Україні: соціо-психологічний аналіз. – К., 2007. – С. 38, 45. 21 Бахтєєв Б. Цит. пр. – С. 95. 22 Баженова Е.А. Механизмы формирования уральской идентич- ности в индустриальную эпоху / Е.А. Баженова // Известия Уральского государственного университета. – 2007. – № 52. – С. 261–269. http://proceedings.usu.ru/?base=mag/0052(03_22-2007)&xsln= showArticle.xslt&id=a29&doc=../content.jsp 23 Коржов Г. Цит. пр. – С. 39, 42. 24 Пономарів О. Рідна мова і національне відродження народів Донеччини // Київська старовина. – 1994. – № 3. – С. 92. 25 Там само. – С. 94.

«Тягар пострадянської людини»: історіографічний образ донецької ідентичності

Репозитарії

Схожі ресурси