Зовнішня політика С. Стамболова і урядів народно-ліберальної «Стамболовістської» партії Болгарії в оцінці радянської історіографії періоду сталінського режиму
В статті розглядаються основні тенденції висвітлення радянськими вченими періоду сталінського режиму (1928–1953 рр.) зовнішньої політики С. Стамболова і урядів Народно-ліберальної «стамболовістської» партії Болгарії. Автор приходить до висновку, що деякі ключові питання, пов’язані з зазначеною те...
Збережено в:
| Дата: | 2014 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2014
|
| Назва видання: | Історіографічні дослідження в Україні |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95325 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Зовнішня політика С. Стамболова і урядів народно-ліберальної «Стамболовістської» партії Болгарії в оцінці радянської історіографії періоду сталінського режиму / Д. Миколенко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 24. — С. 97-114. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-95325 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-953252016-02-22T03:02:12Z Зовнішня політика С. Стамболова і урядів народно-ліберальної «Стамболовістської» партії Болгарії в оцінці радянської історіографії періоду сталінського режиму Миколенко, Д. Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.) В статті розглядаються основні тенденції висвітлення радянськими вченими періоду сталінського режиму (1928–1953 рр.) зовнішньої політики С. Стамболова і урядів Народно-ліберальної «стамболовістської» партії Болгарії. Автор приходить до висновку, що деякі ключові питання, пов’язані з зазначеною темою, залишилися поза увагою вчених, оціночні підходи дослідників знаходилися у прямій залежності від їхнього розуміння політики Російської імперії на Балканах. The article deals with the main trends in coverage by Soviet scientists during the Stalinist period (1928–1953 years) Foreign policy of S. Stambolov and government People’s liberal «stambolov’s » party of Bulgaria. The author concludes that some key issues related to this subject, remained outside the purview of scientists, researchers estimated nigh was in direct proportion to their understanding of the policy of the Russian Empire in the Balkans. 2014 Article Зовнішня політика С. Стамболова і урядів народно-ліберальної «Стамболовістської» партії Болгарії в оцінці радянської історіографії періоду сталінського режиму / Д. Миколенко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 24. — С. 97-114. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. XXXX-0023 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95325 930»192/195»:327(497.2)»1886/1920» uk Історіографічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.) Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.) |
| spellingShingle |
Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.) Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.) Миколенко, Д. Зовнішня політика С. Стамболова і урядів народно-ліберальної «Стамболовістської» партії Болгарії в оцінці радянської історіографії періоду сталінського режиму Історіографічні дослідження в Україні |
| description |
В статті розглядаються основні тенденції висвітлення радянськими вченими періоду сталінського режиму (1928–1953 рр.)
зовнішньої політики С. Стамболова і урядів Народно-ліберальної «стамболовістської» партії Болгарії. Автор приходить до
висновку, що деякі ключові питання, пов’язані з зазначеною
темою, залишилися поза увагою вчених, оціночні підходи дослідників знаходилися у прямій залежності від їхнього розуміння політики Російської імперії на Балканах. |
| format |
Article |
| author |
Миколенко, Д. |
| author_facet |
Миколенко, Д. |
| author_sort |
Миколенко, Д. |
| title |
Зовнішня політика С. Стамболова і урядів народно-ліберальної «Стамболовістської» партії Болгарії в оцінці радянської історіографії періоду сталінського режиму |
| title_short |
Зовнішня політика С. Стамболова і урядів народно-ліберальної «Стамболовістської» партії Болгарії в оцінці радянської історіографії періоду сталінського режиму |
| title_full |
Зовнішня політика С. Стамболова і урядів народно-ліберальної «Стамболовістської» партії Болгарії в оцінці радянської історіографії періоду сталінського режиму |
| title_fullStr |
Зовнішня політика С. Стамболова і урядів народно-ліберальної «Стамболовістської» партії Болгарії в оцінці радянської історіографії періоду сталінського режиму |
| title_full_unstemmed |
Зовнішня політика С. Стамболова і урядів народно-ліберальної «Стамболовістської» партії Болгарії в оцінці радянської історіографії періоду сталінського режиму |
| title_sort |
зовнішня політика с. стамболова і урядів народно-ліберальної «стамболовістської» партії болгарії в оцінці радянської історіографії періоду сталінського режиму |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2014 |
| topic_facet |
Доповіді та матеріали круглого столу «Сучасна українська історіографія в інтелектуальних вимірах пострадянського культурного простору» (15 листопада 2012 р.) |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95325 |
| citation_txt |
Зовнішня політика С. Стамболова і урядів народно-ліберальної «Стамболовістської» партії Болгарії в оцінці радянської історіографії періоду сталінського режиму / Д. Миколенко // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 24. — С. 97-114. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. |
| series |
Історіографічні дослідження в Україні |
| work_keys_str_mv |
AT mikolenkod zovníšnâpolítikasstambolovaíurâdívnarodnolíberalʹnoístambolovístsʹkoípartííbolgaríívocíncíradânsʹkoíístoríografííperíodustalínsʹkogorežimu |
| first_indexed |
2025-07-07T02:07:21Z |
| last_indexed |
2025-07-07T02:07:21Z |
| _version_ |
1836952103604453376 |
| fulltext |
97
УДК 930»192/195»:327(497.2)»1886/1920»
Дмитро Миколенко
ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА С. СТАМБОЛОВА
І УРЯДІВ НАРОДНО,ЛІБЕРАЛЬНОЇ
«СТАМБОЛОВІСТСЬКОЇ» ПАРТІЇ БОЛГАРІЇ
В ОЦІНЦІ РАДЯНСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ
ПЕРІОДУ СТАЛІНСЬКОГО РЕЖИМУ
Стефан Ніколов Стамболов (1854–1895 рр.) – одна з най-
більш суперечливих постатей в історії Болгарії. Діяльність цього
політика отримала неоднозначну оцінку від його сучасників і
дослідників. Для одних, він засновник національної держави,
«балканський Бісмарк», патріот; для інших – тиран, узурпатор
влади та вискочень. Але безперечним залишається той факт, що
це талановита, непересічна й яскрава особистість з стрімкою
вражаючою кар’єрою. Протягом 1873–1876 рр. С. Стамболов
брав активну участь у національно-визвольних змаганнях проти
османського панування, після здобуття Болгарією незалежності
1878 р. був депутатом ІІІ і ІV Великих, а також І, ІІ, ІV, V, VI,
VIІ Звичайних народних зборів, служив добровольцем в армії
під час війни 1885 р. з Сербією, обіймав посаду голови пар-
ламенту (1884–1886 рр.), входив до складу Регентської ради
(1886–1887 рр.), очолював уряд (1887–1894 рр.) і Народно-
ліберальну «стамболовістську» партію (НЛП) у 1886–1895 рр.
С. Стамболов відомий як послідовний противник втручання у
внутрішні справи Болгарії будь-якої з великих держав. Його
принципова позиція під час політичної кризи 1886–1887 рр. не
дозволила Росії забезпечити контроль над Князівством, вста-
новивши там слухняну собі владу. Це не подобалося царю
Алєксандру ІІІ, який врешті-решт у листопаді 1886 р. пішов на
розрив дипломатичних відносин з Софією. Надалі С. Стамболов
намагався подолати міжнародну ізоляцію, в якій опинилася
98
Болгарії після обрання на її престол Фердинанда Саксен-
Кобург-Готського, вживав заходи, направлені на вирішення ма-
кедонського питання шляхом пошуку компромісу з Портою,
робив спроби налагодити взаємини з Санкт-Петербургом. Після
його загибелі у 1895 р. НЛП деякий час продовжувала слідувати
ідеалам колишнього лідера. Проте згодом вона була змушена
пристосовуватися до нових реалій авторитарного режиму князя
Фердинанда, поступившись старим принципам.
У російській дореволюційній історіографії зовнішня політика
С. Стамболова на посаді члена Регентської ради і прем’єр-
міністра, а також урядів НЛП практично не досліджувалася, а у
не чисельних роботах1, в яких ця тема порушувалася, діяльність
«стамболовістів» оцінювалась однозначно негативно. Після
Жовтня 1917 р. більшість російських вчених, котрі залишилися
на батьківщині, поступово взяли на озброєння марксистську
методологію та почали застосовувати класовий підхід до ви-
вчення історії Болгарії. Змінилася тематика досліджень. Період
кінця ХІХ – початку ХХ ст. цікавив радянських науковців
переважно з точки зору розвитку революційного соціалістич-
ного руху, класової боротьби, а також міжнародних відносин на
Балканах. Історики-марксисти почали критично ставитися до
зовнішньої політики царського уряду, характеризуючи її як
агресивну, експансивну та колоніальну по відношенню до країн
Південно-Східної Європи. Це дозволило зробити переоцінку
взаємовідносин Софії і Санкт-Петербурга наприкінці ХІХ – на
початку ХХ ст., а також діяльності С. Стамболова. Відповідаль-
ність за розрив дипломатичних відносин 1886 р. покладалася не
лише на «стамболовістів», а й на російську дипломатію. Авто-
рами визначалися помилки Російської імперії на міжнародній
арені, а також засуджувалося її намагання перетворити Болгарію
на слухняне знаряддя в своїх руках2.
Метою даної роботи є аналіз досліджень радянських авторів,
опублікованих у період сталінського режиму (1928–1953 рр.), де
розкривається зовнішня політика С. Стамболова і урядів НЛП.
До цього часу подібні спроби робилися лише О.С. Бейлісом,
котрий 1948 р. опублікував історіографічний огляд російсько-
болгарських відносин у 1880-х роках3, та деякими сучасними
болгарськими вченими4, проте всі ці дослідження невичерпні.
99
У Радянському Союзі як державі, де наприкінці 1920-х років
існував авторитарний режим, вплив влади на науку був поши-
реним явищем. Оцінки, що їх отримували історичні події на
Балканах, визначалися міжнародним становищем СРСР, взаєми-
нами Москви з країнами Південно-Східної Європи, а також
внутрішньополітичною кон’юнктурою.
Значний вплив на вивчення теми мала книга «Дипломатія і
війни царської Росії у ХІХ столітті»5, яку написав М.М. Покров-
ський – заступник наркому освіти РРФСР, один із організаторів
інституту історії Академії наук СРСР, голова Товариства істо-
риків-марксистів. На думку автора, політика Петербурга на
Балканах визначалася експансивними економічними інтересами
та складала один із епізодів колоніалізму. Свою роботу
М.М. Покровський створив без застосування оригінальних дже-
рел, на вже раніше опублікованому матеріалі, що суттєво зни-
жує її науковий рівень. Проте, незважаючи на вказаний недолік,
книга стала своєрідним орієнтиром для дослідників, які займа-
лися вивченням історії Болгарії та оцінювали зовнішню полі-
тику цієї країни в контексті стосунків Софії і Санкт-Петербурга.
Вказаний вище підхід до висвітлення історії болгарсько-
російських відносин останньої чверті ХІХ ст. домінував у радян-
ській науці протягом 1920–1930 рр. Проте наприкінці 1920-х
з’явилася альтернативна йому концепція характеристики вза-
ємин між країнами. У 1928 р. було опубліковано роботу6 відо-
мого вченого, викладача Московського університету С.Д. Сказ-
кіна, в якій відзначалося, що царизм не мав загарбницьких
намірів стосовно Болгарії та не прагнув перетворити цю бал-
канську країну на свою колонію або заморську губернію. Серед
основних аргументів на користь своєї позиції дослідник називає
відсутність економічних інтересів Росії у Болгарії, підкрес-
люючи головну мету Петербурга на Балканах – встановлення
вигідного для себе режиму в Босфорі та Дарданеллах. На думку
автора, у 1880-х роках «радикальне рішення щодо проток не
входило у плани російського уряду, який намагався запобігти їх
загарбанню Англією»7.
Протягом кінця 1920-х – першої половини 1930-х років
концепція С.Д. Сказкіна перебувала у затінку робіт представ-
100
ників «школи М.М. Покровського». Проте у другій половині
1930-х років вона відіграла помітну роль у трансформації оці-
ночного підходу дослідників до характеристики взаємовідносин
Софії і Петербурга.
Поступове посилення авторитарних рис політичного режиму
наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років вплинуло на
розвиток історичної науки в Радянському Союзі. Міжнародні
відносини почали розглядатися у контексті класової боротьби, а
посилання на роботи К. Маркса, Ф. Енгельса і В. Леніна тепер
були обов’язковим елементом наукового дослідження. Всі ці
зміни позначалися на об’єктивності й якості історичних видань8.
У роботі9 В.В. Радєва, надрукованій 1930 р. в Харкові, харак-
теризується міжнародний курс Болгарії кінця ХІХ – початку
ХХ ст. Дослідник відніс «стамболовістську» партію до числа
«буржуазних» угруповань, котрі забезпечували опору болгар-
ському монарху Фердинанду. Останній був керівником націо-
нальної політики держави, а НЛП, на думку автора, відзначалася
цілковитою солідарністю з Кобургом у питанні про розширення
території країни за рахунок «когось із своїх сусідів». Також
історик відзначає, що Фердинанд залучав до влади лідерів
«стамболовістів» у 1903 і 1913 роках, тобто саме у той момент,
коли на міжнародній арені Софії потрібна була підтримка
Австро-Угорщини і Німеччини10.
Деякі твердження автора є доволі суперечливими. Напри-
клад, протягом 1887–1894 рр. зовнішню політику країни визна-
чав не князь, як вважав В.В. Радєв, а прем’єр-міністр. У цей
період Софія втілювала у життя «стамболовістську» концепцію
вирішення національного питання, яка полягала у спробах зміц-
нити позиції Екзархату в Македонії і Фракії та у такий спосіб
забезпечити болгарську ідентичність населення зазначених те-
риторій Порти. Лише після відставки С. Стамболова Фердинанд
отримав змогу впливати на міжнародну орієнтацію держави,
призначаючи кабінети міністрів на власний розсуд. Остаточно
монарх підпорядкував собі зовнішню політику Болгарії лише
1911 р., коли було скасовано ст. 17 Тирновської конституції,
згідно з якою укладання міжнародних угод здійснювалося уря-
дом тільки після ухвали Народними зборами.
101
Стаття11 П.П. Павловича представляє собою типове наукове
дослідження часів сталінського режиму. Цитування класиків
марксизму-ленінізму (в деяких випадках недоцільне), а також
використання тенденційно підібраних документів – основні
риси цієї роботи. Політика царської Росії у Болгарії впродовж
1880–1890 рр. характеризується як «авантюристична і теат-
ральна», а невдачі Санкт-Петербурга, на думку автора, були
цілком закономірними. Позиція С. Стамболова по відношенню
до заходів царської дипломатії не визначається П.П. Павлови-
чем як зрадницька та виправдовується державними інтересами
Софії, які не співпадали з прагненнями Російської імперії12.
Дослідник зазначає, що у 1886 р. задумам С. Стамболова
допомогла міжнародна ситуація. Бажання голови Регентської
ради обмежити вплив Санкт-Петербурга на Болгарію підтри-
мували Великобританія, Австро-Угорщина і Німеччина, яких не
влаштовувала перспектива посилення позицій Російської імперії
на Балканах. У результаті події 1886 р. сприяли зближенню
Софії з Лондоном, Віднем і Берліном.
Що ж стосується місії Н. Каульбарса, то з самого початку, на
думку автора, вона була приречена на невдачу. П.П. Павлович
пише, що поведінка барона як покровителя Болгарії виглядала
зовсім недоречною, «…адже звільняти країну, після її порятунку
від впливу царської Росії не було від кого»13.
Офіційно розірвавши дипломатичні відносини, Росія змінила
тактику відкритого втручання у внутрішні справи Болгарії,
намагаючись організувати в Князівстві повстання і заколоти,
вбивства і диверсійні акти з метою планомірного підриву дер-
жавного устрою. Як доказ цьому автор наводить документи з
архівів Російської імперії, де міститься інформація про підго-
товку військових переворотів у 1886 і 1887 роках14.
Безперечною заслугою П. П. Павловича є введення до науко-
вого обігу неопублікованих раніше історичних джерел – пере-
писки Міністерства закордонних справ Російської імперії зі
своїми дипломатичними представниками у Туреччині, Сербії,
Румунії, Австро-Угорщині тощо. Проте дослідження історика не
позбавлене деяких негативних рис. Автор надмірно захоплю-
ється критикою зовнішньої політики Санкт-Петербурга по від-
102
ношенню до Болгарії, натомість політична ситуація, що скла-
лася у цій балканській країні протягом 1886–1894 рр., виявилася
недостатньо розкритою. Діяльність місії Н. Каульбарса також
висвітлена поверхово. А представлена у статті теза про спри-
яння Великобританії, Австро-Угорщини і Німеччини політиці
С. Стамболова не знаходить підтвердження фактичним мате-
ріалом.
Отже, період кінця 1920-х – початок 1930-х років для
радянської історичної науки пройшов під знаком кардинальної
переоцінки дореволюційного доробку російських вчених-сла-
вістів. Втручання Санкт-Петербурга у внутрішні справи Болгарії
дослідники почали засуджувати, вважаючи цілком виправданим
спротив С. Стамболова намаганням імператора Алєксандра ІІІ
підкорити Князівство волі Росії. При цьому зовнішня політика
прем’єра і урядів НЛП наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.
розкривалася не достатньо глибоко, а її особливості губилися на
тлі розгорнутої критики заходів царського уряду на Балканах.
Варто відзначити, що подібна однозначність трактовки істо-
рії Болгарії радянськими вченими пояснювалася у тому числі й
доволі вузькою джерельною базою, представленою кількома
збірниками15 тенденційно підібраних документів. Розширити
список джерел за рахунок болгарських матеріалів було досить
проблематично, адже дипломатичні відносини між Софією і
Москвою встановилися лише у 1935 р. Проте навіть після їх-
нього започаткування міждержавні наукові зв’язки залишалися
обмеженими.
Значних втрат зазнав кадровий склад радянських вчених під
час сталінського режиму. У зв’язку зі «справою славістів» 1933–
1934 рр. жертвами репресій стало чимало істориків16. 1934 року
припинив роботу Інститут слов’янознавства, який пропрацював
лише три роки. Ці події були пов’язані з розпочатим наступом
на славістику як поширену в нацистській Німеччині «реакційну
науку». Наприкінці 30-х років ХХ ст., коли в Радянському Союзі
вже існував тоталітарний режим, ця галузь переживала глибоку
кризу. Але, незважаючи на тяжкі обставини, дослідження історії
Болгарії продовжувалися.
19 липня 1934 р. Й.В. Сталін написав листа членам Політ-
бюро ЦК ВКП(б) під заголовком «Про статтю Енгельса
103
„Зовнішня політика російського царизму“». В ньому автор
критично ставиться до інтерпретації німецьким філософом при-
чин імперіалістичних війн і конфліктів кінця ХІХ ст., не погод-
жуючись, що прагнення Росії отримати контроль над Босфором
і Дарданеллами було одним із основних факторів дестабілізації
міжнародних відносин. На думку Й.В. Сталіна, в загостренні
суперечностей між великими державами наприкінці позами-
нулого століття, винні у рівній мірі всі країни. Радянський лідер
також заперечує твердження Ф. Енгельса про можливі позитивні
наслідки поразки відсталої та патріархальної Росії в її про-
тистоянні з Німеччиною. Цей лист Й.В. Сталіна змусив радян-
ських вчених по-новому оцінити політику Петербурга на Бал-
канах.
У січні 1936 р. Раднаркомом і ЦК ВКП(б) було проголошено,
що погляди, властиві представникам так званої «школи
М.М. Покровського», є шкідливими для історичної науки, а
також помилковими у трактуванні марксизму. Методологічні
підходи вчених, які поділяли точку зору видатного російського
історика-марксиста щодо інтерпретації зовнішньої політики
Російської імперії, жорстко критикувалися на шпальтах газет
«Правда» та «Известия». На адресу вже покійного на той час
М.М. Покровського було висунуто політичні й наукові звину-
вачення у схильності до «вульгарного соціологізму», «антимарк-
сизму», «антипатріотизму» і «очорнення історії Росії».
Однак традиції, закладені в радянській історичній науці у
1920-х роках, виявилися стійкими. Вплив робіт істориків «шко-
ли М.М. Покровського» на дослідження авторів, котрі про-
довжували вивчати політику Санкт-Петербурга на Балканах,
відчувався й надалі. Прикладом цього є надрукована 1939 р.
студентська робота17 відомого вченого-болгариста С.І. Сідєль-
нікова, який на той час навчався у Ленінградському державному
університеті. Характеризуючи зовнішню політику уряду
С. Стамболова, автор відзначає, що прем’єр-міністр боровся не
проти російського народу взагалі, а проти заходів царизму.
«Болгарський народ був вдячний росіянам за визволення від
турецького панування, – пише С.І. Сідєльніков, – але він не
підкорювався владі Білого царя, яка тримала у рабському
104
становищі десятки мільйонів своїх підданих та намагалася
перетворити князівство на свою заморську губернію»18.
С.І. Сідєльніков докладно розглядає перебіг болгарської кри-
зи 1886 р., шукаючи відповідь на запитання, якому його попе-
редники не приділяли належної уваги: чому С. Стамболов,
котрий мав доволі складні відносини з першим болгарським
князем Алєксандром фон Батенбергом, старався повернути його
до влади у 1886 р.? Автор вважає, що регент сприймав колиш-
нього монарха як символ боротьби з Росією. Через це він зробив
усе заради відновлення прав А. Батенберга на престол.
Історик також аналізує причини провалу дипломатичної місії
генерал-майора Н. Каульбарса у Болгарії: «Важливе завдання по
нормалізації відносин з Софією було доручено особі, котра не
розумілася на особливостях дипломатії. Улюбленець царя все
робив на свій страх і ризик, не узгоджуючи дії з міністерством»
[26, c. 154]. Холодне ставлення до російських посланців з боку
більшості населення сам барон Н. Каульбарс пояснював інтри-
гами С. Стамболова, який тримав народ у страху. «Насправді ж, –
зазначає С.І. Сідєльніков, – у Болгарії нараховувалося чимало
незадоволених русифікаторською політикою Санкт-Петербурга»19.
Розрив Росією дипломатичних відносин з Софією історик
оцінює як поразку та вияв слабкості царської дипломатії. «Не
зумівши перемогти князівство у відкритому протистоянні,
Санкт-Петербург пішов на злочин проти болгарського народу,
намагаючись 1887 р. організувати у Болгарії військовий пере-
ворот» – аналізує автор подальші події. І цього разу не досяг-
нувши своєї мети, російський уряд відступив, однак продов-
жував виношувати ідею про перетворення Болгарії на плацдарм
для боротьби за Константинополь20.
До зовнішньої політики уряду С. Стамболова в цілому
С.І. Сідєльніков ставиться з розумінням, виправдовуючи її
прагненнями болгарського народу створити повноцінну дер-
жаву, спроможну відстоювати власні національні інтереси на
міжнародній арені.
У 1941 р. вищезгаданий лист Й.В. Сталіна «Про статтю
Енгельса „Зовнішня політика російського царизму“»21 було на-
друковано в журналі «Большевик». Ця публікація значно при-
105
скорила процес переоцінки зовнішньої політики Російської
імперії кінця ХІХ ст. Лояльні до комуністичного режиму вчені
взяли на озброєння деякі тези «вождя народів» та почали менш
критично ставитися до заходів Санкт-Петербурга на Балканах.
На початку 1940-х років історики-славісти активніше продов-
жили свої дослідження. Очевидність загрози з боку нацистської
Німеччини, що нависла над країнами Центральної та Східної
Європи, у тому числі й СРСР, актуалізувала ідею слов’янської
єдності. Саме тому вивчення історії і культури Болгарії в
Радянському Союзі стало популярним. З таборів було звільнено
репресованих у середині 1930-х років спеціалістів, які відновили
свою дослідницьку роботу22.
Зі вступом СРСР у Другу світову війну завершилася транс-
формація підходу радянських істориків до характеристики зов-
нішньої політики Російської імперії кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Втручання Санкт-Петербурга у внутрішні справи Болгарії та
інших країн регіону почало визначатися як особлива місія
захисту молодих слов’янських держав Південно-Східної Європи
від експансії Німеччини і Австро-Угорщини. Невдалі спроби
Росії відновити добрі взаємини з Софією пояснювалися не
прорахунками уряду, а інтригами з боку Берліна і Відня та
небажанням правлячих кіл Болгарії співпрацювати з Санкт-
Петербургом. Після завершення Другої світової війни зазначені
тенденції стали панівними.
Ще з середини 1930-х років поступових змін зазнала й
тематика досліджень радянських славістів. Вчені значно більше
уваги почали приділяти першим двадцяти рокам ХХ ст.
Об’єктом їхнього вивчення стали Балканські війни, зовнішня
політика царя Фердинада і болгарських урядів (у тому числі
«стамболовістських») напередодні Першої світової війни23.
Історики А.А. Могилевич і М.Е. Айрапетян у своїй статті24 в
основному роблять акцент на взаєминах Росії і Болгарії після
Другої балканської війни. Коаліційний уряд «стамболовістів»,
«радославовістів»∗ і «тончевістів»∗∗, який прийшов до влади у
——————
∗ Політичне угруповання створене 1886 року колишніми членами
Ліберальної партії, які об’єдналися навколо Васіля Радославова.
106
липні 1913 р., взяв, за визначенням авторів, «…твердий курс на
розрив з Санкт-Петербургом і зближення з Віднем. У результаті
російсько-болгарські відносини змінилися настільки, що колиш-
ня дружба канула у вічність»25. Називаючи зміну зовнішньої
орієнтації Софії основною причиною ускладнення двосторонніх
взаємин, А.А. Могилевич і М.Е. Айрапетян виправдовують за-
ходи Санкт-Петербурга на Балканах, що є типовим прийомом
для радянських авторів того часу.
У роботах26 львівського історика Б.І. Распутніса також ана-
лізується міжнародна політика болгарських урядів на початку
минулого століття. «Зростаюча молода буржуазія країни, – пише
автор, – прагнула розширити сферу своєї діяльності, у першу
чергу, за рахунок європейських володінь Туреччини. Об’єктом її
суперечностей з іншими державами півострова стала Македонія –
важлива у стратегічному відношенні область»27. Номінально
незалежна Болгарія, на думку дослідника, фактично перебувала
під економічним і політичним впливом великих держав. Однак
історик визнає той факт, що уряди Болгарії намагалися про-
водити більш-менш самостійну політику, яка визначалася інте-
ресами національної буржуазії і правлячих династій. Це виража-
лося у виборі «покровителя» серед імперіалістичних держав28.
Значний внесок у дослідження теми міжнародного поло-
ження Болгарії, а також внутрішньої ситуації в цій країні
напередодні та під час Першої світової війни зробив донецький
вчений С.Ш. Грінберг29. В одній із своїх робіт він детально
розглянув обставини відставки уряду С. Данєва та приходу до
влади коаліції «ліберальної концентрації» у складі «стамболо-
вістів», «радославовістів» і «тончевістів» у липні 1913 р. Автор
підкреслює схвальне ставлення царя Фердинанда до зовнішньо-
політичної орієнтації зазначених партій на країни Троїстого
союзу. Дослідник вважає, що Софія була готова приєднатися до
блоку Центральних держав ще до початку Першої світової
війни. Однак тоді цим планам завадила Німеччина30.
∗∗ Представники Младоліберальної партії, створеної 1904 р. Діміт-
ром Тончевим.
107
Після початку бойових дій уже Болгарія не поспішала
втручатися у збройний конфлікт. На думку С.Ш. Грінберга,
Софія чекала слушної нагоди та більш зручної ситуації на
фронтах. Він зазначає, що Болгарське царство, формально
залишаючись нейтральною державою, таємно допомагало
австро-німецькому блоку і Османській імперії. Щоправда, у
чому саме полягало це сприяння, автор не уточнює31.
С.Ш. Грінберг також розглядає ідеологічну підготовку до
війни на боці Німеччини і Австро-Угорщини, що її проводив
уряд «ліберальної концентрації». Посилаючись на провладні
газети, дослідник звертає увагу на намагання «стамболовістів» і
їхніх союзників очорнити в очах болгарського народу образ
Росії. Проте, на думку автора, ця пропаганда не знаходила
підтримки серед широких верств населення країни32.
Більш глибоке уявлення про тенденції, характерні радянській
історіографії у висвітленні російсько-болгарських взаємовід-
носин 1880-х років, дає стаття33 львівського історика О.С. Бей-
ліса. У ній викладено розгляд вже згадуваних нами робіт
М.М. Покровського, П.П. Павловича і С.Д. Сказкіна, опубліко-
ваних у 1920-х роках. Автор категорично не погоджується з
дослідниками, які аналізували політику Санкт-Петербурга по
відношенню до Болгарії як колоніальну. Робота М.М. Покров-
ського, за визначенням О.С. Бейліса, «…написана під впливом
вульгарного економічного матеріалізму і не внесла нічого
нового для розуміння російсько-болгарських відносин»34. Стаття
ж П.П. Павловича має тенденційний характер та ґрунтується на
матеріалах, підібраних з наміром доказати агресивність росій-
ських планів на Балканах35. А от тезу С.Д. Сказкіна про неаг-
ресивність політики Санкт-Петербурга в регіоні історик повніс-
тю підтримує, констатуючи, що протягом останньої чверті
ХІХ ст. Росія не мала жодних економічних інтересів у Болгарії36.
Роботі О.С. Бейліса притаманні очевидні недоліки. Вона
виконана під впливом офіційної позиції влади в СРСР щодо
інтерпретації історії російсько-болгарських відносин в останній
чверті ХІХ ст. До того ж історіографічний огляд автора не
вичерпний. Він проігнорував низку праць, опублікованих в
Радянському Союзі протягом 1920–1930 рр., які безпосередньо
108
стосуються тематики його дослідження – це статті П. Сєвєрцева
і С.І. Сідєльнікова.
Першою в СРСР фундаментальною працею з історії Болгарії
є двотомник37 під редакцією П.М. Третьякова, С.О. Нікітіна і
Л.Б. Валєва, робота над яким розпочалася за часів сталінського
режиму, однак надруковано його було у 1954 р. – вже після
смерті «вождя народів». І.М. Частухін та І.В. Козьменко – ав-
тори розділів першого тому, присвячених періоду правління
«стамболовістів» і політичній кризі 1886–1887 рр. Вони нази-
вають С. Стамболова «непримиримим ворогом російського
впливу» та вказують на «тісний зв’язок між угрупованням його
прибічників і західноєвропейськими монополістичними об’єд-
наннями й торгівельними фірмами»38. «Стамболовісти», під-
тримуючи «реакційну політику Батенберга», на відміну від
прихильників орієнтації Болгарії на Росію, діяли впевнено та
енергійно, завдяки чому їм вдалося перемогти у боротьбі за
владу39.
У цьому ж томі аналізується й зовнішня політика Софії
періоду прем’єрства С. Стамболова. І.М. Частухін і І.В. Козь-
менко підкреслюють, що найбільш вразливим місцем Князівства
на чолі з Фердинандом Саксен-Кобург-Готським залишалася
його невизнаність великими європейськими державами. Голова
уряду, в якого з князем постійно виникали суперечки, був
схильний піти на примирення з Росією. Він намагався розпочати
переговори з Алєксандром ІІІ, проте імператор відмовився
співпрацювати з болгарським прем’єр-міністром і давати йому
будь-які гарантії невтручання у справи Князівства. Після цього
С. Стамболов звернувся до Великобританії, розраховуючи на її
сприяння визнанню Болгарії західноєвропейськими державами.
Проте і вказаному плану не судитися реалізуватися. Фердинанд,
заручившись підтримкою впливових опозиційних сил Болгарії,
розпочав закулісні переговори з Росією40, яка продовжувала
вимагати відставки одіозного прем’єра. Врешті-решт князь пі-
шов компроміс, відсторонивши 1894 р. уряд «стамболовістів»
від влади. Курс Софії на зближення з Санкт-Петербургом завер-
шився відновленням 1895 р. дипломатичних відносин між двома
країнами.
109
Докладно розглядаючи зазначені вище питання, І.М. Час-
тухін і І.В. Козьменко не приділили належної уваги іншим
заходам уряду С. Стамболова на міжнародній арені – відно-
синам Болгарії з Османською імперією та спробам першої
вирішити македонську проблему на свою користь, без яких
характеристика зовнішньої політики «стамболовістів» у 1887–
1894 рр. є неповною.
У наступних розділах першого тому «Історії Болгарії» діяль-
ність урядів НЛП згадується неодноразово. Так, розглядаючи
період 1903–1908 рр., коли при владі в країні знову знаходилися
«стамболовісти», І.В. Козьменко і В.Д. Конобєєв вказують на
активізацію підготовки Софії до збройного конфлікту з Портою,
головного метою якого було визволення Македонії. Дослідники
звертають увагу на той факт, що протягом зазначеного часу
болгарський уряд значно посилив агітацію серед християн-
ського населення Салонікського, Бітольського і Скопського
вілаєтів Османської імперії, все частіше інспірував діяльність
четників на території Порти і сприяв нелегальній доставці для
них зброї через власний кордон41. Незадовго до початку Бал-
канських війн 1912–1913 рр., зазначає ще один співавтор дво-
томника – М.А. Бірман, НЛП та інші ліберальні партії країни,
які орієнтувалися на австро-німецький блок, відкрито виступали
за війну проти Туреччини42.
Зовнішньополітичний курс коаліційного уряду «радославо-
вістів», «стамболовістів» і «тончевістів» напередодні та під час
Першої світової війни характеризується М.А. Бірманом як
«антислов’янський і пронімецький»43. Проти нього, на думку
історика, виступали «широкі народні маси болгарського сус-
пільства». Саме тому позиції кабінету міністрів В. Радославова
були хиткими. Відчуваючи це, уряд «маскував свої справжні
наміри і потайки продовжував втягувати Болгарію в табір
австро-німецького імперіалізму»44.
На відміну від попередніх робіт радянських авторів в «Історії
Болгарії» деякі питання, пов’язані з зовнішньою політикою
С. Стамболова і урядів НЛП, знаходять більш детальне ви-
світлення. Це вдалося завдяки залученню дослідниками, які
брали участь у створенні двотомника, широкої джерельної бази,
110
а також праць болгарських істориків. Проте «Історія Болгарії»
не позбавлена й деяких недоліків. Застосування авторами кла-
сового підходу для характеристики міжнародних відносин
наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., а також ідеалізація зов-
нішньої політики Росії на Балканах не сприяли об’єктивному
аналізу діяльності С. Стамболова та урядів Народно-ліберальної
«стамболовістської» партії.
Таким чином, протягом 1928–1953 рр. в Радянському Союзі
не було написано жодної монографії, присвяченої темі, яку ми
розглядаємо. Подібна ситуація визначалася кількома причинами –
пріоритетністю для вчених іншої проблематики дослідження, а
також обмеженістю наукових зв’язків між Болгарією і СРСР, що
почали розширятися лише після завершення Другої світової
війни.
Визначаючи внесок істориків періоду сталінського режиму у
вивчення зазначеної теми, слід відзначити, що періоди 1887–
1894 рр., 1899 р., 1903–1908 рр. і 1913–1918 рр., коли представ-
ники НЛП перебували при владі, не знайшли належного
розгляду на сторінках радянських наукових видань. Поза увагою
дослідників залишилися такі важливі складові зовнішньої полі-
тики урядів «стамболовістів», як cпроби вирішити на користь
Софії македонське питання та взаємини Болгарії з сусідніми
балканськими країнами, що губляться на тлі більш докладного
висвітлення її відносин з великими державами.
Оцінка радянськими авторами позиції С. Стамболова і урядів
Народно-ліберальної партії на міжнародній арені знаходиться у
прямій залежності від інтерпретації істориками зовнішньої полі-
тики Росії кінця ХІХ – початку ХХ ст. Спроби Санкт-
Петербурга посилити свій вплив на Балканах засуджувались як
втручання у внутрішні справи суверенної держави. Поряд із цим
діяльність «стамболовістів», котрі протистояли Росії, на думку
вчених, цілком відповідала національним інтересам Болгарії і
тому сприймалася позитивно.
По мірі зростання амбіцій СРСР та загострення міжнародних
відносин наприкінці 1930-х років, а також під впливом влади
радянські дослідники переглянули своє ставлення до зовнішньої
політики Російської імперії, почавши відверто виправдовувати
111
її. Тому С. Стамболов і його прибічники – Д. Грєков, Д. Пєтков,
Н. Гєнадієв, які заважали Санкт-Петербургу виконувати місію
захисника слов’янських країн від австро-угорської і німецької
експансії, в наукових роботах з історії Болгарії, написаних під
час та після Другої світової війни, характеризуються як одіозні
постаті. Ця тенденція виявилася стійкою, тому зберігалася в
радянській історичній науці й після смерті Й. Сталіна (1953 р.) –
у період «хрущовської відлиги» і «брежнєвського застою».
——————
1 Овсяный Н.Р. Болгария и болгары / Н. Р. Овсяный. – СПб., 1900;
Погодин А.Л. История Болгарии / А.Л. Погодин. – СПб., 1910; Яст-
ребовъ Н.В., Лавров П.А. История болгарского народа / Н.В. Яст-
ребовъ, П.А. Лавров. – Петроградъ, 1916.
2 Гримм Э. К истории русско-болгарских отношений / Э. Гримм //
Новый восток. – 1924. – Кн. 5. – С. 68–85; Покровский М.Н. Дипло-
матия и войны царской России в ХІХ столетии / М.Н. Покровский. –
М., 1923; Северцев П. Царская дипломатия на Балканах: из воспоми-
наний / П. Северцев // Международная жизнь. – 1923. – № 1. – C. 148–
160.
3 Бейлис А.С. К вопросу об историографии русско-болгарских
отношений в 80-х гг. ХІХ ст. / А.С. Бейлис // Учёные записки Львов-
ского государственного университета. – Львов, 1948. – Т. 10. – Серия
истории. – Вып. 3. – С. 83–102.
4 Палангурски М. България в балканската политика на Русия (1899–
1903) / М. Палангурски. – Велико Търново, 1996; Пантев А. Англия
срещу Русия на Балканите (1879–1894) / А. Пантев. – София, 1972.
5 Покровский М.Н. Дипломатия и войны царской России в ХІХ
столетии / М.Н. Покровский . – М., 1923.
6 Сказкин С.Д. Конец австро-русско-германского союза: Исследо-
вания по истории русско-германских и русско-австрийских отношений
в связи с восточным вопросом в 80-е годы ХІХ ст. / С.Д. Сказкин. – М.,
1928. – Т. 1.
7 Там же. – С. 29.
8 Копосов Н. Хватит убивать кошек! Критика социальных наук /
Н. Копосов. – М., 2005. – C. 183.
9 Радєв В.В. Національне питання на Балканах / В.В. Радєв. –
Харків, 1930.
112
10 Там же. – С. 18.
11 Павлович П.П. Авантюры русского царизма в Болгарии в 80-х и
90-х гг. / П.П. Павлович // Борьба классов. – 1933. – № 6. – C. 107–125.
12 Там же. – С. 110.
13 Там же. – С. 111.
14 Там же. – С. 120.
15 Авантюры русского царизма в Болгарии. Сборник документов /
Сост. П.П. Павлович. – М., 1935; Документы из секретного архива
русского правительства. – София, 1892.
16 Аксёнова Е.П. Из истории советской славистики в 1930-е годы /
Е.П. Аксёнова // Советское славяноведение. – 1991. – № 5. – C. 83.
17 Сидельников С.И. Авантюра русского царизма в Болгарии (1878–
1896 гг.) / С.И. Сидельников // Учёные записки Ленинградского госу-
дарственного университета. – 1939. – № 36. – Вып. 3. – С. 145–180.
18 Там же. – С. 153.
19 Там же. – С. 154.
20 Там же. – С. 180.
21 Сталин И.В. О статье Энгельса «Внешняя политика русского
царизма» / И.В. Сталин // Большевик. – 1941. – № 9. – C. 1–5.
22 Горяинов А.Н. Славяноведы – жертвы репрессий 1920–1940-х
годов: некоторые неизвестные страницы их истории советской науки /
А.Н. Горяинов // Советское славяноведение. – 1990. – № 2. – C. 78–89.
23 Виноградов К.Б. Внешняя политика и дипломатия Австро-
Венгрии в начале балканских войн (октябрь 1912 – январь 1913 г.).
Автореф. дис. … канд. ист. наук / К.Б. Виноградов. – М., 1953;
Жебокрицкий В.А. Дипломатия империалистической Германии в связи
с возникновением Балканской войны 1912 года / В.А. Жебокрицкий //
Научные записки Киевского государственного университета им. Шев-
ченко. – 1949. – Т. 8. – Вып. 1. – С. 161–180; Магазинер С. Балканские
войны 1912–1913 годов / С. Магазинер // Исторический журнал. – М.,
1941. – № 6. – C. 70–77; Трухнов Г.М. Германская политика прово-
каций в начале первой балканской войны / Г.М. Трухнов // Учёные
записки Белорусского государственного университета, 1950. – Вып. 10. –
С. 115–155.
24 Могилевич А., Айрапетян М. Европейская дипломатия и балкан-
ские войны (1912–1913 гг.) / А. Могилевич, М. Айрапетян // Военно-
исторический сборник. – 1939. – № 3. – C. 68–91.
25 Там же. – С. 68.
113
26 Распутнис Б.И. Борьба империалистических держав за Балканы в
первое десятилетие ХХ века / Б.И. Распутнис // Доповіді та повідом-
лення Львівського державного університету імені Ів. Франка, 1949. –
Вип. 2. – С. 55–59; Распутнис Б.И. Образование Балканского союза
1912 г. и европейская дипломатия / Б.И. Распутнис // Научные работы
студентов Львовского государственного университета им. Франко. –
1948. – Cб. 1. – C. 7–26.
27 Распутнис Б.И. Борьба империалистических держав за Балканы в
первое десятилетие ХХ века / Б.И. Распутнис // Доповіді та повідом-
лення Львівського державного університету імені Ів. Франка, 1949. –
Вип. 2. – С. 57.
28 Распутнис Б.И. Борьба империалистических держав за Балканы в
первое десятилетие ХХ века / Б.И. Распутнис // Доповіді та повідом-
лення Львівського державного університету імені Ів. Франка, 1949. –
Вип. 2. – С. 58.
29 Гринберг С.Ш. Внешнеполитическая ориентация Болгарии нака-
нуне первой мировой войны (1912–1914 гг.) / С. Ш. Гринберг // Сла-
вянский сборник. – М., 1947. – C. 291–335; Гринберг С.Ш. Вступление
Болгарии в Первую мировую войну. Автореф. дисс. … канд. ист. наук /
С.Ш. Гринберг. – М., 1945; Гринберг С.Ш. Первая мировая война и
болгарский народ / С.Ш. Гринберг // Исторические записки. – 1947. –
№ 21. – C. 202–221.
30 Гринберг С.Ш. Первая мировая война и болгарский народ /
С.Ш. Гринберг // Исторические записки. – 1947. – № 21. – C. 203.
31 Там же.
32 Там же. – C. 207.
33 Бейлис А.С. К вопросу об историографии русско-болгарских
отношений в 80-х гг. ХІХ ст. / А.С. Бейлис // Учёные записки Львов-
ского государственного университета. – Львов, 1948. – Т. 10. – Серия
истории. – Вып. 3. – С. 83–102.
34 Там же. – C. 101–102.
35 Там же. – C. 101.
36 Там же.
37 История Болгарии / Под ред. П.Н. Третьякова, С.А. Никитина. –
М., 1954, Т. 1.
38 Там же. – C. 397.
39 Там же. – C. 397.
40 Там же. – C. 404.
114
41 Там же. – C. 475.
42 Там же. – C. 483.
43 Там же. – C. 500.
44 Там же.
|