Українофільська діяльність Миколи Костомарова 1863–1885 рр. у дзеркалі його епістолярної спадщини
У статті розглядається найплідніший період наукової діяльності українського вченого Миколи Костомарова. Крізь призму його епістолярію висвітлюються важливі аспекти українознавчої праці історика. Хронологічні межі охоплюють період від Валуєвського циркуляру до останніх днів життя М. Костомарова....
Збережено в:
| Дата: | 2014 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2014
|
| Назва видання: | Історіографічні дослідження в Україні |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95326 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Українофільська діяльність Миколи Костомарова 1863–1885 рр. у дзеркалі його епістолярної спадщини / О. Гончар // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 24. — С. 116-145. — Бібліогр.: 78 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-95326 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-953262016-02-22T03:02:08Z Українофільська діяльність Миколи Костомарова 1863–1885 рр. у дзеркалі його епістолярної спадщини Гончар, О. Біоісторіографія У статті розглядається найплідніший період наукової діяльності українського вченого Миколи Костомарова. Крізь призму його епістолярію висвітлюються важливі аспекти українознавчої праці історика. Хронологічні межі охоплюють період від Валуєвського циркуляру до останніх днів життя М. Костомарова. In the article the fruitful period of scientific activity Ukrainian scientist Kostomarov. Through the prism of his epistolary heritage highlights important aspects of the work of the historian of the Ukrainian studies. The chronological framework covers the period from Valuev Circular until the last days of life Kostomarova. 2014 Article Українофільська діяльність Миколи Костомарова 1863–1885 рр. у дзеркалі його епістолярної спадщини / О. Гончар // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 24. — С. 116-145. — Бібліогр.: 78 назв. — укр. XXXX-0023 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95326 930[82-001.814]:М.Костомаров “1863-1885” uk Історіографічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Біоісторіографія Біоісторіографія |
| spellingShingle |
Біоісторіографія Біоісторіографія Гончар, О. Українофільська діяльність Миколи Костомарова 1863–1885 рр. у дзеркалі його епістолярної спадщини Історіографічні дослідження в Україні |
| description |
У статті розглядається найплідніший період наукової діяльності українського вченого Миколи Костомарова. Крізь призму
його епістолярію висвітлюються важливі аспекти українознавчої
праці історика. Хронологічні межі охоплюють період від Валуєвського циркуляру до останніх днів життя М. Костомарова. |
| format |
Article |
| author |
Гончар, О. |
| author_facet |
Гончар, О. |
| author_sort |
Гончар, О. |
| title |
Українофільська діяльність Миколи Костомарова 1863–1885 рр. у дзеркалі його епістолярної спадщини |
| title_short |
Українофільська діяльність Миколи Костомарова 1863–1885 рр. у дзеркалі його епістолярної спадщини |
| title_full |
Українофільська діяльність Миколи Костомарова 1863–1885 рр. у дзеркалі його епістолярної спадщини |
| title_fullStr |
Українофільська діяльність Миколи Костомарова 1863–1885 рр. у дзеркалі його епістолярної спадщини |
| title_full_unstemmed |
Українофільська діяльність Миколи Костомарова 1863–1885 рр. у дзеркалі його епістолярної спадщини |
| title_sort |
українофільська діяльність миколи костомарова 1863–1885 рр. у дзеркалі його епістолярної спадщини |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2014 |
| topic_facet |
Біоісторіографія |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95326 |
| citation_txt |
Українофільська діяльність Миколи Костомарова 1863–1885 рр. у дзеркалі його епістолярної спадщини / О. Гончар // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 24. — С. 116-145. — Бібліогр.: 78 назв. — укр. |
| series |
Історіографічні дослідження в Україні |
| work_keys_str_mv |
AT gončaro ukraínofílʹsʹkadíâlʹnístʹmikolikostomarova18631885rrudzerkalíjogoepístolârnoíspadŝini |
| first_indexed |
2025-07-07T02:07:25Z |
| last_indexed |
2025-07-07T02:07:25Z |
| _version_ |
1836952108360794112 |
| fulltext |
116
УДК 930[82-001.814]:М.Костомаров “1863-1885”
Ольга Гончар
УКРАЇНОФІЛЬСЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ
МИКОЛИ КОСТОМАРОВА 1863–1885 рр.
У ДЗЕРКАЛІ ЙОГО ЕПІСТОЛЯРНОЇ
СПАДЩИНИ
Сучасна парадигма наукового розвитку вимагає від дослід-
ника залучення широкого спектру наявної джерельної бази та
пошуку нових джерел, притаманних тій чи іншій епосі.
Звернення до листування, як найпопулярнішого засобу спіл-
кування у ХІХ ст., стало необхідною умовою для всебічного і
об’єктивного висвітлення подій минулого, антропологізації
історії. У цей період епістолярій перетворюється у комуні-
кативну форму обговорення важливих суспільно-політичних,
наукових та культурних проблем. Він проливає світло на гли-
бину внутрішнього світу людини, тому дослідники все частіше
звертаються до нього як повноцінного історичного джерела.
Епістолярій залишається чи не єдиним живим свідком мину-
лого в усіх подробицях, тому що насичений людськими емо-
ціями та особистісними судженнями, тобто в ньому, як у
дзеркалі, відображено життя окремих людей на тлі розвитку
суспільства. Для сучасного дослідника це невичерпне джерело
інформації щодо внутрішнього стану як окремої особистості,
так і суспільства загалом. Епістолярна спадщина видатного
українського історика М. Костомарова – яскравий тому приклад.
Крізь її призму ми зовсім по-новому можемо уявити ті деталі
життя великого вченого, які не прочитаєш ані між рядками його
творів, ані на сторінках тодішніх газет, які рясніли критичними
відгуками про нього і його діяльність, ані в автобіографії, ані в
мемуарах. Одразу наголосимо, що ми далекі від ідеалізації
епістолярію у цьому сенсі. Безумовно, він створювався люди-
117
ною, а тому завжди має відтінок суб’єктивності і, можливо,
упередженості. Але у нашому випадку достовірність свідчень
досить висока, оскільки мова йде про другу половину ХІХ ст.,
коли приватне листування було чи не єдиною можливістю
відкрито обговорити актуальні проблеми, пов’язані з „україн-
ським питанням” в Російській імперії. Ми критично підійшли до
обраних джерел і, як радить відомий антрополог Енн Стоулер,
намагалися розглядати епістолярій вздовж і поперек „волокон
архівної тканини”, щоб отримати можливість альтернативної
інтерпретації1.
На завершальному етапі свого життя (який був найбільш
яскравим і плідним у його творчості) М. Костомаров не зміг
залишитися осторонь суспільно-політичних подій, які сплелися
у неперервний ланцюг, що рік-у-рік затягувався на шиї укра-
їнства. Байдужість ніколи не була характерна Миколи Косто-
марову. Навіть після всіх поневірянь, пов’язаних з Валуєвським
циркуляром, він не здався, а все ж продовжував збирати кошти
для видання українських книг. Справа розгорнулася так широко,
що спинити її було дуже важко. 2 грудня 1863 р. вчений пише
листа до Г. Данилевського з подякою “від імені дорогої Вам і
мені України” за сприяння у зборі коштів на українські книги і
повідомляє про наміри продовжувати справу і наступного року2.
На початку 1864 р. група харківських семінаристів зібрала
певну суму коштів для друкування україномовних книг і надіс-
лала з цього приводу листа М. Костомарову, засвідчуючи
велику повагу до історика. Той був настільки вражений увагою
молодого покоління, що не міг не відповісти. У листі від
19 січня 1864 р. він дякує і бажає, щоб молодь росла “духом і
серцем”. М. Костомаров, як пастир, своїми настановами закли-
кає зберегти “у серці ту любов до свого краю і до свого народу,
що тепер маєте; і будете ви світло людям вашим, і станете
кріпкою сторожею народовій мові й народовій освіті”. Історик
радів духовному росту молоді і закликав не забувати рідної
мови і не відмовлятись від неї ні за які земні блага, щоб “любов
наша до рідної мови не була схожа на те насіння, що було
зійшло, та росту йому не було”3.
118
Влада була надзвичайно стурбована великим впливом Косто-
марова на громадську думку щодо “українського питання” в
Російській імперії, особливо серед молоді, тому постійно три-
мала під його контролем. Про це свідчать звіти флігель-
ад’ютанта ІІІ-го Відділення М. Мезенцова, який у вересні
1863 р. був спеціально відряджений до українських губерній для
оцінки діяльності українофілів і Костомарова зокрема. У своїх
доносах чиновник відзначав, що ідейним підґрунтям україно-
фільства на Україні є часопис “Основа”, який не був би таким
впливовим, “якби поряд з ними деякі впливові за своїм талантом
особистості, як Костомаров, Куліш і їх спільники, не проводили
систематично такі начала, утвердження яких тягнуть за собою
позитивну політичну сепарацію Малоросії від іншої частини
Російської імперії”4. В той час, як М. Костомаров все ще
переймався справою попри всі заборони влади, його “ідейний
товариш” П. Куліш перебував у Варшаві, де значно змінилися
його погляди. В одному з листів він настирливо кликав Кос-
томарова до польської столиці. Із змісту листа дізнаємося, що
Куліш остаточно змирився з позицією влади щодо українства.
Погоджуємося з думкою О. Міллера, що це були не тимчасові
його настрої. Для очевидності висновків автор наводить спи-
рається на листування П. Куліша, з якого видно, що він став на
бік уряду і намагався схилити до співробітництва з урядом і
своїх товаришів5.
Через несприятливі для української справи обставини, які
склалися впродовж 1963 р., центр подій перекочував до Києва.
М. Костомаров рвався туди з усієї сили і подав запит на дозвіл
викладання в Університеті Св. Володимира, оскільки мав запро-
шення на кафедру. Тодішній ректор М. Іванишев 16 липня
1862 р., одразу після звільнення Костомарова з Петербурзького
університету звернувся в одному з листів до історика, в якому
пропонував прийняти кафедру російської історії та висловлював
бажання бачити Миколу Івановича не тільки в якості викладача,
а й головного діловода Київської археографічної комісії. Зва-
жаючи на любов останнього до архівосховищ, він констатував,
що Київський центральний архів може дати задоволення на все
життя6. Спочатку М. Костомаров не наважився відповісти зго-
119
дою, очевидно, втомлений неприємними подіями. А у 1864 р.
під тиском обставин згадав про запрошення. 22 квітня Косто-
маров повідомляє М. Іванишеву про своє бажання стати профе-
сором Київського університету. Питання було винесене на Раду.
Незадовго до генерал-губернатора Південно-Західного краю
Д. Бібікова дійшла звістка, що М. Костомарова звинувачують в
українофільстві, і той не дав дозволу на його переїзд до Києва.
На початку травня того ж року Рада Університету відклала
балотування Костомарова на посаду ординарного професора на
невизначений час. Проте, вшановуючи заслуги вченого перед
наукою, прийнято було рішення присвоїти йому ступінь доктора
історії без іспиту і захисту дисертації. “Ваш докторський дип-
лом друкується і буде висланий Вам в найближчий час”, –
повідомляв ректор М. Іванишев у листі від 5 травня 1864 р.7
Таке рішення можна розцінити двояко: з боку влади – відкуп за
відмову і “заохочувальний приз”, з боку ради Університету –
висока оцінка професорської і наукової діяльності М. Косто-
марова. Таким чином, він залишився у Петербурзі.
Тим часом не припинялася діяльність вченого зі збору коштів
на україномовні видання для народу. Вона принесла не менше
неприємностей, ніж будь-яка інша його громадська ініціатива.
Історику вдалося зібрати близько 4000 рублів, з яких 1300 ви-
трачено видання “Оповідань з Святого Письма” і “Щотниці”.
Решту суми він перевів у цінні папери Херсонського земського
банку, а також склав заповіт, згідно якого після його смерті
кошти повинні бути спрямовані до Міністерства народної
просвіти і витрачені в Україні. Саме існування цього фонду з
самого початку і до смерті вченого здебільшого викликало
негативну реакцію в суспільстві. Неодноразові звернення до
вченого з приводу використання фонду наражалося на його
спротив. Зокрема, його стосунки з М. Драгомановим та П. Ку-
лішем були тимчасово порушені відмовою М. Костомарова на
будь-які варіанти використання зібраних грошей. На нашу
думку, тут доречним буде короткий дискурс стосунків М. Кос-
томарова з М. Драгомановим, оскільки він відображає не тільки
порушене нами питання, але й загальний хід подій навколо
українського руху 60–80-х рр. ХІХ ст.
120
М. Костомаров і М. Драгоманов бачилися особисто лише два
рази, мало листувалися, але самі по собі були яскравими діячами
українського руху, і коли їхні шляхи перетиналися, то виникала
дискусія. М. Драгоманов, значно молодший від М. Костомарова,
і значно радикальніший у своїх поглядах щодо української
справи в Російській імперії. Він поділяв думки М. Костомарова
щодо важливості розвитку української мови, але не погоджу-
вався з його “політичною мімікрією” і вважав її шкідливою для
справи. В одному із своїх листів він писав: “…Програма Кос-
томарова була дуже ідеалістична і через те не дивно, що,
повернувшись з вигнання в часи царя Олександра ІІ, Косто-
маров не державсь її цілком. Але дивно, а в усякім разі
печально, що Костомаров і його приятелі, котрі в 60-ті роки
видавали “Основу” і керували українським рухом в Росії, не
виявили ніякої політичної програми, а цю стару так заховали,
що про неї точно нічого не було звісно до самої смерті
Костомарова. Між іншим це мало наслідком те, що навіть серед
інтелігентних українців “українофільський” рух не міг видер-
жувати конкуренції ні в один бік – з великоруським лібе-
ралізмом і радикалізмом, ні в другий – з московським
слов’янофільством…” Далі Драгоманов схвально відзивається
про програмні документи Кирило-Мефодіївського братства, але
підкреслює політичну недосконалість подальших дій кирило-
мефодіївців. Драгоманов звинувачує Костомарова у відступі, а у
деяких працях відмові від попередніх переконань. Тут же він
шкодує, що перший не захотів видавати підручники за кор-
доном8.
Цікаві подробиці цих подій знаходимо у щоденнику видат-
ного українського вченого і громадського діяча О. Кістяків-
ського. 6 березня 1876 р. він записав свої враження від зустрічі з
П. Кулішем, який повідомив йому деякі обставини цієї справи.
М. Костомаров після одруження написав заповіт, за яким все
майно після його смерті відходило дружині А. Крагельській.
Про кошти для українських підручників у заповіті не було
сказано. Дізнавшись про це, київські громадівці провели пере-
говори з вченим, але вони пройшли безрезультатно. Згодом до
нього завітав і сам М. Драгоманов. М. Костомаров був непо-
121
хитним і відповів, що віддасть всю суму тільки в разі, якщо
міністр дозволить видання підручників українською мовою.
О. Кістяківський знав, що безліч осіб (в т.ч. й П. Куліш)
намагалися видерти кошти у Костомарова ще у 1863 р., але
останній не піддався ні на які авантюри. Зрештою, автор
щоденника висловлює припущення, що історик міг так чинити з
двох причин: “з метою присвоїти, то це підло, якщо ж… з метою
зберегти ці кошти від розтрати, то тут нічого поганого немає”9.
М. Драгоманов хотів заволодіти сумою не для власних потреб, а
для публікації української літератури за кордоном, але, оче-
видно, М. Костомаров не поділяв його намірів. Крім того, це
свідчить і про розлад у рядах українських діячів10. Загалом,
О. Кістяківський позитивно оцінює діяльність Костомарова. На
нашу думку, цей епізод є надзвичайно промовистим у сенсі
сприйняття вченого його сучасниками. Як бачимо лише з одного
прикладу, його вважали не тільки вченим високого рангу, але й
українським громадським діячем зі стійкими переконаннями й
принципами.
Але повернімося до листа М. Костомарова до М. Драгома-
нова. З нього випливає, що М. Драгоманов написав листа із
зверненням про надання коштів для публікації українських книг
за кордоном восени 1876 р., після виходу Емського акта.
З пояснень самого М. Драгоманова дізнаємося, що це була вже
друга спроба використати фонд, яким опікувався Костомаров.
Перший раз Драгоманов запропонував історику допомогти ви-
давцям “Кобзаря” у Празі в 1875 р., позичивши кошти, або
віддати їх на видання за кордоном Нового Завіту у перекладі
П. Куліша. Про це йдеться у колективному листі від 29 січня
1875 р., який підписав М. Драгоманов, В. Антонович, П. Куліш
та ін.11. Але М. Костомаров відмовився, пояснюючи, що не має
права ані віддавати, ані позичати будь-кому суспільний фонд.
Вдруге до Драгоманова знову звернулися “Кобзарники” з
проханням вияснити у вченого, скільки є грошей у фонді і як він
буде “служити своїй цілі”12. Останній відповів, що із 4000 руб-
лів 1300 використано було на видання “Оповідання з Святого
Письма” та арифметики О. Кониського. Проте за час, коли фонд
зберігався на банківському рахунку, наросли проценти, і сума
122
досягла знову чотирьох тисяч. Крім того, він підтримував
громаду у бажанні використати їх у своїй державі, дочекавшись
дозволу Святого Синоду на видання Біблії українською мовою.
М. Костомаров вірив у те, що після заборони співати українські
пісні, настане час, коли “великі світу нашого будуть захоплю-
ватися цими піснями і опікуватися успіхами народної твор-
чості”13. Безумовно, що в цій ситуації у Костомарова проявилися
погляди романтика.
Епістолярій М. Костомарова у поєднанні з іншими джере-
лами цього періоду розкриває стан української справи після
Емського указу. Документ став безпосереднім продовженням
Валуєвського циркуляра 1863 р. Значну роль у його появі
відіграв М. Юзефович, який на той час був помічником куратора
Київської шкільної округи та почесним головою Київської ар-
хеографічної комісії. За Емським актом в Росії заборонялося не
тільки видавати оригінали творів і переклади українською
мовою, а й ввозити україномовні книги, надруковані за кор-
доном. Крім того, припинялися українські театральні вистави,
читання та друкування відповідних текстів до музичних творів.
Українська інтелігенція тяжко переживала такі політичні зміни.
До М. Костомарова в цей час писав відомий драматург і актор
М. Кропивцький, шукаючи підтримки у зацікавленої людини14.
На жаль, нами не знайдено відповідей історика, але епістолярна
спадщина вченого містить значну частину доказів, що це
питання не залишилося поза його увагою.
Зрозуміло, що в таких обставинах українська справа пішла на
спад, а заняття нею могло принести М. Костомарову арешт,
якого він би не пережив. Вченому прийшлося працювати таєм-
но, але відступати він не збирався. Щороку він організовував
панахиду пам’яті Т. Шевченка, яка була не тільки церковним
обрядом, а й зібранням шанувальників творчості великого укра-
їнця. У спогадах Д. Мордовця про останні десять років життя
історика неодноразово згадуються “Тарасові роковини”, зокре-
ма, у 1878 р. вони проходили в клубі художників15. М. Косто-
маров особисто розсилав повідомлення своїм знайомим. Так,
наприклад, 27 лютого 1880 р. він повідомляє О. Пипіна про збір
у церкві Міністерства внутрішніх справ в ім’я світлої пам’яті
123
про Кобзаря16. Такі послання отримували й десятки інших діячів
українського руху. Про 1882 р. Д. Мордовець згадував, що
аналогічний захід зібрав “український гурток” в Петербурзі
спочатку в Казанському соборі, а ввечері у ресторані, де “батько
Микола” читав твори Шевченка напам’ять17. Один з таких
вечорів був влаштований і на честь українського письменника
Г. Квітки-Основ’яненка. Рішення про організацію святкового
обіду прийнято було на одному з традиційних “вівторків” у
М. Костомарова. На запрошення відгукнулися близько двадцяти
представників української та російської інтелігенції. Серед них
О. Пипін, С. Опатович, М. Старицький, О. Савич, В. Жемчуж-
ников та ін. Зокрема І. Срезневський не зміг відвідати зібрання,
але написав листа М. Костомарову, де коротко відзначив за-
слуги письменника в українській літературі18. Цей лист був
зачитаний під час обіду, а насамкінець учасники склали колек-
тивну телеграму до Харківського повітового предводителя дво-
рянства М. Ковалевського: “Розділяючи разом з вами справжнє
свято відзначення дорогої нам пам’яті Григорія Федоровича
Квітки, ми, що зібралися в дружньому гуртку шанувальників
пам’яті покійного, шлемо таким харківським шанувальникам
наш сердечний привіт і гаряче побажання успіху нашій народній
літературі серед інших споріднених слов’янських культур.
Микола Костомаров – від усіх, хто зібрався”. Д. Мордовець
згадує, як подав історику ідею закінчити зібрання промовою
щодо майбутнього українського письменства. Костомаров зро-
бив це успішно, за що був нагороджений оплесками19. На пер-
ший погляд, такі події не видаються значущими. Але необхідно
врахувати, що вони проходили регулярно, збирали зацікавлену
аудиторію та ще й супроводжувалася літературними вечорами,
на яких обговорювалися важливі питання, пов’язані з україн-
ською літературою та роллю інтелігенції в культурному роз-
витку народу. В умовах дії Емського указу це було надзвичайно
важливо і мало позитивні наслідки.
Про те, що М. Костомаров залишався провідником україн-
ського руху, свідчить його лист до О. Пипіна, написаний
1 грудня 1880 р. У ньому історик повідомляє, що отримав три
листи з Кишинева та Єлисаветграда (один з них від І. Нечуя-
124
Левицького), яких до нього звертаються з проханням вплинути
на М. Стасюлевича як члена комісії з перегляду законів про
друк. М. Костомаров прагнув зустрітися з О. Пипіним, щоб
обговорити проблему варварського відношення до української
літератури і українців взагалі, яким забороняють співати на
концертах свої пісні, проводити вистави рідною мовою, а не-
грамотних за одну лише любов до своєї народності можуть
вислати. Микола Іванович, гостро вболіваючи за український
народ, хотів порадитися з Олександром Миколайовичем, як
співробітником “Вестника Европы”, з приводу того, як можна
через М. Стасюлевича та його часопис винести цю проблему на
суд громадськості20. Очевидно, зустріч з О. Пипіним була вда-
лою, оскільки за п’ять днів М. Костомаров надіслав до журналу
статтю “Малорусское слово”21, про що повідомив запискою.
Ми можемо прослідкувати за подіями, які розгорнулися на
початку 80-х років ХІХ ст. Нарешті цензурі дозволено було
пропускати українські словники, збірники усної народної твор-
чості, невеликі оповідання і поезію завдяки численним пуб-
лічним виступам М. Костомарова у періодичній пресі. Оче-
видно, авторитет історика зіграв важливу роль у переконанні
М. Стасюлевича, який насправді не був великим прихильником
України. За підтримки О. Пипіна, якому історик регулярно
писав і надсилав свої праці, у 1881–1882 рр. він опублікував
„Малорусское слово”, „По вопросу о малорусском слове
“Современным Известиям”22 і „Еще по поводу малорусского
слова „Московским Ведомостям”23, де підняв низку питань,
пов’язаних із забороною української мови. По-перше, шкід-
ливість перенесення цього питання із ґрунту наукового на
політичний, що саме по собі дає можливість втрутитися у
розв’язання проблеми особам, які не розуміють тонкощів мовної
ситуації, а це, у свою чергу, породжує політичні спекуляції;
по-друге, „ревнителі об’єднання Росії” побоюються, що україн-
ський народ, отримавши свободу культурного розвитку, усвідо-
мить свою окремішність і зажадає розриву з імперією; по-третє,
„не тільки Русь Волині і Подолії, але Русь Полтавщини і Хар-
ківщини є також дещо інше по своїй народності, ніж Москва –
в етнографічному значенні... Це правда і правди ніде діти
(виділено – О.Г.)”24.
125
Через О. Пипіна до “Вестника Европы” потрапляли й інші
роботи М. Костомарова, як наприклад, рецензія на “Крашанку”
П. Куліша25, та праці, пов’язані з українською літературою
інших авторів. Так, в записці від 3 травня 1882 р. Микола
Іванович пропонував часопису замітку про русинську літера-
туру за 1881 р., яку взято було з польського журналу.
На початку лютого 1882 р. М. Костомаров опублікував у
журналі “Вестник Европы” роботу під назвою “Задачи украино-
фильства”26. Вона була написана на захист української мови і
проти тих, хто намагався звести її роль до діалекту, який мало
чим відрізняється від російської мови. Знищивши мову, легко
збороти народ, і це історик добре розумів. Тому й ратував за
розвиток української літературної мови, її становлення і виступу
на міжнародній арені у ролі повноправної європейської мови.
Таким чином, М. Костомаров підкреслював, що вплив світового
культурного процесу, з-поміж іншого й російського, він вважав
благотворним для українського народу і його мови. Історик
рішуче відкидає думку, що наш народ хотів коли-небудь зли-
тися з російським і що він не здатний самостійно розвиватися:
„Малорос дійсно не має ворожості до великороса, він буде з ним
вести хліб-сіль, приймати його з братньою доброзичливістю у
своїй убогій хаті, радий повчитися у нього всьому доброму, але
великоросом бути не хоче, а бажає залишитися тим, чим є”27
(виділ. – О.Г.). Український народ має власні мову й культуру і
має право визначити своє місце у світовому цивілізаційному
процесі. Ось якою була найвища мета для М. Костомарова, що її
можна було досягти було через реформу народної освіти.
Провідну роль у цьому процесі вчений відводить інтелігенції,
котра повинна „йти в народ”, щоб зблизитися з ним, зрозуміти
його потреби, щоб створити українську літературу, прийнятну
навіть найнижчим шарам населення України, в тому числі й на
Галичині.
У відповідь на виступ Костомарова на шпальтах „Вестника
Европы” редактор львівської газети „День” В. Барвінський
публікує роботу під назвою “Задачи русской интеллигенции на
Украине”, в якій дещо інакше розглядає роль інтелігенції у
розвитку України28. Він констатує, що український народ
126
внаслідок багатовікового бездержавного існування втратив
силу, ґрунтовану на національній свідомості, тому інтелекту-
альна еліта повинна сприяти укріпленню духовного зв’язку між
розрізненими українськими етнічними територіями. На думку
В. Барвінського, інтелігенція Галичини та Буковини разом з
народом гостріше відчуває необхідність згуртування, оскільки
живе одними інтересами з усім українським народом. У цьому
випадку погляди М. Костомарова і В. Барвінського співпадають.
Розходяться вони тоді, коли мова йде про роль дворянства у
цьому процесі. М. Костомаров вважає, що українська інтелі-
генція східної і центральної частини Російської імперії за кілька
століть прилучилася до російської культури, опанувала мову, і
лише найсвідоміша її частина тяжіє до „джерел” (а, значить,
усвідомлює своє високе призначення – служити українському
народові). Швидко переорієнтувати всю еліту неможливо,
різкий поворот у свідомості не відбудеться. Логічніше буде
почати з низів, які багато віків не мали доступу до світової
цивілізації. Історик не бачить нічого страшного в тому, що
російська інтелігенція долучиться до розвитку української
культури та мови, адже вона є носієм однієї із світових культур.
У цьому випадку виграють обидва народи, оскільки мова не йде
про злиття культур і народів. На таку постановку питання не
погоджується В. Барвінський, вважаючи, що українське дворян-
ство повинне повернутися обличчям до свого народу незалежно
від геополітичних особливостей його існування. Редактор газети
„День” виступає за те, щоб літератори намагалися підняти
українську літературу до світового рівня, і тоді українському
народові непотрібно буде йти за „великоросійським братом”.
Дискусія між М. Костомаровим і В. Барвінським, яка про-
ходила на сторінках періодичних видань, продовжилася та
навіть загострилася в епістолярному спілкуванні. Перший звер-
нувся з листом до редактора “Дела” приблизно в середині
червня 1882 р. та попросив його надрукувати в газеті, але
В. Барвінський не виконав побажання історика, можливо, щоб
запобігти спекуляціям навколо цього важливого питання29.
У цьому листі М. Костомаров дає декілька важливих пояс-
нень своїм міркуванням, висловленим у вищезгаданих публі-
127
цистичних творах. Вважаємо доцільним проаналізувати зміст
послання. Насамперед, автор торкається тези про злиття укра-
їнської інтелігенції з російською, яка бурхливо заперечувалася
В. Барвінським. Історик стверджує, що українська культура була
вище розвиненою ще при царях Олексію Михайловичу та
Федору Олексійовичу. За царювання Катерини ІІ українська
еліта почала русифікуватися, а за “миколаївського режиму” цей
процес йшов найшвидше і досі продовжується. На даний
момент українською мовою розмовляють у дворянських сім’ях
лише там, де панує малоосвіченість. В інших випадках укра-
їнське дворянство мимоволі зблизилося з російською культу-
рою, оскільки вся освіта і діловодство в Російській імперії
велася лише російською мовою. Тому Костомаров називає
російську мову не чужою українцеві, як і галичанину німецька і
польська. Але у зростанні російської мови і культури українська
інтелігенція відіграла величезну роль. Тому не має сенсу нині
дворянство та інтелігенцію примушувати розмовляти україн-
ською, логічніше боротися за найнижчі верстви українського
населення, яке “віками тримали трохи не в скотинячому побуті”,
прилучити до досягнень світової культури навчанням мовою,
яку воно перейняло з материнським молоком. М. Костомаров
бажає, щоб дворянство та й вся інтелігенція хоча б не шкодила
українській справі. Немає в дворянстві тієї моральної сили, щоб
повністю українізуватися; для такої метаморфози необхідні
певні історичні умови, інакше неможливо різко повернути шлях
українського дворянства до народу. М. Костомаров ділить укра-
їнську інтелігенцію за походженням на два типи – з дворянства і
“мужицького походження”. Перша частина на нинішній момент
не надто вболіває за справу, інша ж більше розуміє потреби
народу і її історик називає “нашою надією”, тобто епіцентром
українського руху. Якщо до нього приєднаються представники
інших верств, то “ми їх приймемо з щирим серцем і ласкавим
привітом”. Нейтральній частині населення історик відводить
роль “одного добродійства… не засть мені світу” (не заважай –
О.Г.)30.
Нами віднайдено лист-відповідь В. Барвінського, про який
згадує О. Барвінський31, датований 1 липня 1882 р. Автор пові-
128
домляє, що сам багато страждає від виступів у пресі, його
постійно викликають до суду поляки, які звинувачують в образі
своєї гідності. Але найбільше йому хочеться поговорити з
М. Костомаровим, котрого всі галичани вважають “величавим
авторитетом” і на нього покладають “всю надію… нашої
народності”32. Від історика, єдиного живого представника
“троєзвідія українського неба”*, галичанам боляче чути нав’я-
зування істориком “общєруського язика” у своїх виступах у
“Поэзии Славян” М. Гербеля та “Вестнике Европы”. В. Барвін-
ський констатує, що необережний вислів вченого підхопили
вороги, “запроданці Москви”, які твердять, що “після Куліша
ось вже й Костомарів цурається нашої, як вони кажуть “мрії”
народної – …самостійности нашої Руси”. Галицькі русини з
великими труднощами, але досягли великих успіхів у збере-
женні мови: вони домоглися перекладу майже всіх підручників,
створили чотири кафедри в університеті і, що найцінніше,
видають багато наукової літератури. І тому слово М. Косто-
марова про “общєруський язик” грає проти великої справи.
В. Барвінський мотивує свої висновки тим, що в Галичині це все
одно, що стати на бік польської інтриги, оскільки навіть для
інтелігенції російська мова зовсім чужа. Якщо відмовитися зараз
від української мови, то вона швидше прийме польську. В Гали-
чині й Буковині українська народність становить три мільйони і
має певну самостійність як частина п’ятнадцятимільйонного
народу. На цій основі тримається право русинів користуватися
своєю мовою як державною та право на національні зв’язки з
українцями, які проживають в Російській імперії. Українську
мову автор вважає найкращою з усіх слов’янських мов, від-
мовитися від неї в Галичині й Буковині означало б дати
австрійському урядові зброю проти русифікації і для полоні-
зації. Заслуга галицьких русинів полягає ще й в тому, що вони
обґрунтували цю проблему науково, тобто їм вдалося довести,
що безпосереднім наступником книжної мови з козацьких часів
є галицька книжна мова, яка, в свою чергу не є чистою. Най-
ріднішою мовою для всіх українців є мова, якою писав
——————
* Автор має на увазі Т. Шевченка, П. Куліша та М. Костомарова.
129
І. Котляревський і письменники після нього. Ця мова є вже не
тільки народною, але й всенародною літературною мовою, яка
має свою наукову термінологію і може передавати будь-яку
інформацію, в тому числі й “високої науки”33.
Далі В. Барвінський характеризує роль дворянства в націє-
творчому процесі. Визнаючи величезну силу народного духу,
який зберігає всі свої національні особливості, автор наголошує,
що “в кожній монархічній (підкр. – В.Б.) державі в політиці
більше робиться впливами аристократії, як силою народа, а на
се маємо доказ на чехах: вони мимо всеї освіти свого народа і
його безприкладного патріотизму і солідарності ніколи не
…остоялись, якби не мали за собою впливових Гаррахів, Клям-
Мартиниців, Тупів, Швацбергів”. Україна не повинна відмов-
лятися від “матеріально сильних і впливових”, бо вони можуть
об’єднати всіх українців, “треба тілько розбудити у потомків
гетьманських амбицію, що вони станувши на чолі свого народа
матимуть незрівнянно більшу повагу і честь, як коли вертітись
прихвостнями, лакеями і блазнями у царського чи цісарського
стола”. Закінчуючи роздуми, редактор “Дела” просить М. Косто-
марова звільнити його від обов’язку друкувати дописи про
“общерусский язик…, бо тим вийде шкода тілько для нас” 34.
М. Костомаров не затримався з відповіддю. За тиждень,
7 липня 1882 р. він повідомив, що зі здоров’ям у нього дуже
погано – “чи не покличе Господь Бог давати рахунок за все своє
життя”, тому поспішає відповісти, “щоб не осталось …в Гали-
чан про мене такої згадки, якої я овсе не заслужив”35. Він
пояснює, що ніколи не твердив про необхідність русифікації
української інтелігенції в Галичині, оскільки це неможливо з
точки зору здорового глузду. Те, що він писав у “Вестнику
Европы”, стосується лише українців Російської імперії, адже
вони знаходяться в зовсім інших умовах, аніж ті, які живуть в
Австро-Угорській імперії. Російська мова справді стала мовою
української інтелігенції. Відмовитись від неї наразі неможливо
історично, крім того, подібну заяву або не дозволили б
надрукувати, або підняли б “таку бучу”, що користі народній
справі не було б ніякої. Заклик до народної освіти рідною мовою
хоч і звучав, як “глас вопиющего в пустыне”, а все ж деякого
130
прогресу вдалося досягти. М. Костомаров вважає, що, як курка
по зернятку клює і сита від того буває, так і народ від маленьких
книжечок наситився знаннями, аби лиш не заважали їх дру-
кувати. Не вся українська інтелігенція забула праотцівську
мову, та й з народу піднялася національно свідома молодь, яка б
продовжила справу. Народні книги і створили б літературу
справді народну, а не ту, що складається з перекладів Байрона,
Шекспіра, Міцкевича й Андерсена з додатком словників, які
нікому не зрозумілі.
Таким М. Костомаров бачить шлях поступу української мови
і літератури в Російській імперії. Він наголошує, що це не
стосується галичан і буковинців, оскільки вони знаходяться в
іншій державі “під конституційним урядом”; мають може не до
кінця сформовану, але “інтелігентну мову”, яка виросла на базі
народної; видають більше двадцяти періодичних видань. У такій
ситуації відмовлятися від своєї мови не має сенсу. Насамкінець,
хворий М. Костомаров сподівається, що “коли позове Бог до
себе, добром помянете щироприхильного і правдиво кохаючого
свою народність…”36.
На наш погляд, листування М. Костомарова з В. Барвінським
є свідченням зрілості його поглядів на розвиток української
мови та літератури в умовах існування українців в Російській
імперії. Все, що було ним викладено в листах, перевірено часом.
Історик не висловлювався на українську самостійність лише
тому, що не бачив відповідних історичних умов, а радикальних
дій ніколи не підтримував. Він виступав за поступовість від
народної освіти до пробудження інтелігенції і виховання молоді
під прапором розвитку української культури. Як ми вже писали
вище, М. Костомаров перевірив це ще в 1863–1864 рр., коли
бачив, як відгукнулася харківська молодь на заклик видання і
розповсюдження народної літератури українською мовою.
О. Барвінський ствержує, що вчений “любов до свого краю і
народу тісно лучив з любов’ю до рідної мови”. Багато що зі
своїх поглядів він змушений був приховувати, тому деякі його
вислови в статтях не такі виразні, як це ми побачили в епі-
столярії. Тому звинувачення його у відступництві видаються
нам дещо тенденційними і відірваними від умов, в яких діяв
131
М. Костомаров. Попри всі заборони української мови, вчений
боровся не тільки за народну просвіту, але й за формування
української літературної мови. Він виступав за видання укра-
їнських граматики і словників для “широкого розвитку укра-
їнського письменства”37. Ця думка О. Барвінського підтверд-
жується листом М. Костомарова до П. Житецького від 25 лю-
того 1881 р., в якому йдеться про засідання Академії наук, де
було схвалено видання української граматики за “кулішівкою” з
певними додатками38. З тону листа зрозуміло, що вченого дуже
порадувало таке рішення.
В останні роки життя Микола Костомаров, не дивлячись на
тяжкий стан здоров’я, слабкість зору, працював з такою ж
завзятістю, як і в молодості. У цьому йому допомагала дружина,
яка завжди була поряд, і коли хвороба чоловіка загострювалася,
вона ставала руками і очима чоловіка. Епістолярна спадщина
історика містить цілий ряд листів 80-х рр. ХІХ ст., які написані
рукою А. Костомарової. Завдяки її каліграфічному почерку лис-
ти добре прочитуються і мають велику цінність для дослідника.
Послання, написані А. Костомаровою за життя чоловіка, можна
умовно поділити на дві групи: писані під диктовку від імені
М. Костомарова (наприклад, до С. Шубинського, І. Палімпсес-
това та ін.) та за власним бажанням, коли необхідно було
звернутися до спільних знайомих по допомогу в науковій роботі
(наприклад, до Д. Мордовця, О. Гатцука та ін.). Таким чином,
навіть у найскладніший період життя вченому вдавалося під-
тримувати зв’язки з колегами, видавцями, знайомими.
У своїх працях про історика О. Пипін39, В. Беренштам40,
В. Антонович41 пікреслювали, що М. Костомаров надто був
залежним від суспільно-політичних обставин. Пильна увага до
нього влади протягом майже всього життя не давала можливості
висловитися гостріше і чіткіше, як того хотілося вченому, і тому
він інколи замасковував свої погляди. Зняти завісу над справж-
нім М. Костомаровим допомагає лише листування, яке відкри-
ває нам його громадянську позицію, наукові погляди і психоло-
гічні переживання, пов’язані з різними життєвими обставинами.
Зрілість справжніх поглядів історика на право українського
народу на власну мову і літературу відкривається нам у його
132
листуванні з І. Палімпсестовим. 14 травня 1881 р. М. Косто-
маров пише другу про небезпечність у захопленні “поліційними
поглядами” на “вільне право говорити і писати на своєму
наріччі кожному з народів, які входять в російську державу”.
Він критикує двозначність позиції І. Палімпсестова, який, з
одного боку начебто підтримує це право, а другого не хоче
визнати такого права за українським народом. М. Костомаров
гостро виступає проти насилля, що панує в Росії по відношенню
до “инакомыслия”, тобто він не згоден з позицією про укра-
їнську мову як засіб поширення імперських ідей. Це не свобода.
“Адже свобода є терпимість того, що з Вами не згідне, чого ви
не любите, а не того, що Вам самим по душі і по серцю!”
Вчений виступає за наукову дискусію, без якої істина не існує42.
Значно емоційнішим є інше послання, точна дата якого не
відома, але можна припустити, що це кінець 1881 р., оскільки
автор згадує свою полеміку з “Московскими Ведомостями”.
І. Палімпсестов звинувачував Д. Мордовця та М. Костомарова у
хохломанії, але той не ображався, навпаки, гостро відкидав ідею
єдності мови, яка необхідна великоросам задля єдності держави.
Для історика ідея об’єднання всіх народів Російської імперії
одною вірою і мовою ворожа та й історично неможлива.
Означену мету держави він називає диявольською, оскільки
“диявол завжди намагається покрити брехню благовидною істи-
ною”. Твердження про штучність української мови, яке насад-
жувалося суспільству ще з 60-х рр., для М. Костомарова
абсурдне.
Позиція вченого як активного діяча українського руху яскра-
во проявилася з 1881 р. і до середини 1884 р., коли він був
причетний до існування часопису “Киевская старина”, що ста-
вив собі за мету, як наголошували у програмній заяві його
автори, друкувати „самостійні дослідження з історії Південної
Росії і різноманітні матеріали до неї”, що складають „належність
і характерну особливість народного побуту, або є проявом
народної творчості й світосприймання”43. Ідея журналу була
дуже близька історику, котрий присвятив цій справі чимало
років свого життя. Очевидно тому перший редактор-видавець
„Киевской старины” Ф. Лебединцев міг уповні розраховувати на
133
активну участь М. Костомарова у її підтримці. Його співробіт-
ництво з часописом протягом кінця 1881 – першої половини
1884 рр. знайшло відображення у листуванні з Ф. Лебедин-
цевим, яке було опубліковане в журналі „Україна” в 1907 р.
В. Даниловим (15 листів М. Костомарова до Ф. Лебединцева)44 і
1926 рр. І. Житецьким (21 лист Ф. Лебединцева до М. Косто-
марова у вигляді витягів)45.
Влітку 1881 р. Ф. Лебединцев під час зустрічі з М. Косто-
маровим у Києві повідомив про заснування історичного часо-
пису, той із великим захопленням сприйняв думку46. Одер-
жавши офіційний дозвіл на видання „Киевской старины”, її
редактор-видавець не зволікаючи запропонував Миколі Івано-
вичу вмістити в перших номерах його щойно завершену моно-
графію „Мазепа”. Невдовзі Ф. Лебединцев, схиляючись перед
науковим авторитетом М. Костомарова, звернувся до нього з
іншим проханням: „Не дав нам Бог „Мазепу”, то що-небудь
інше дайте і все таки дайте, а якщо немає готового, то хоча
пообіцяйте. Почали Ви чи почнете те, що в Києві мені з ласки
Вашої обіцяли, – приблизно, останні дні гетьманщини. Якби ця
нова задумана Вами праця могла бути, за Вашими припу-
щеннями, написана протягом 1881 р., то не дозволили б Ви нам
тепер чи пізніше повідомити, що саме нам обіцяно? Це сильно
на публіку впливає і передплатників дає”47.
У листі П. Житецького від 1 листопада 1881 р. до
Ф. Лебединцева, до якого останній також звернувся попросити
М. Костомарова написати для „Киевской старины” монографію
„Последние дни Гетманщины” і отримати від нього дозвіл про
об’яву на її друкування в журналі, повідомив, що історик через
велику фізичну слабкість не має змоги розпочати роботу над
нею, а тому не може дати й дозвіл на її об’яву в „Киевской
старине”. Проте він, за словами П. Житецького, завірив: „Все,
що зможу зробити, зроблю, але не за замовленням. Дозволяю
друкувати мене співробітником, але за тієї умови, щоб ім’я моє
не стояло поряд з іменем отого кітовраса (М. Юзефовича –
О.Г.), який влаштував Вам підцензурне видання”48.
Поява № 1 „Киевской старины” для М. Костомарова стало
справжнім святом, а перший рік видання виявився досить
134
вдалим49. Преса, не враховуючи деякі тенденційні висловлю-
вання, в цілому дала схвальні оцінки цьому часопису. Його
примірники, хоч і невеликі за обсягом, були змістовні і цікаві не
тільки для науковців, а й для широкого загалу читачів (нара-
ховувалося майже тисяча передплатників). Такому становищу
„Киевской старины” багато в чому сприяло й постійне спів-
робітництво з нею М. Костомарова, котрий протягом першого
року існування видання опублікував чимало матеріалів. Зокре-
ма, вже у березні 1882 р. він надіслав до редакції свій нарис
„Поездка в Белую Церковь” (надрукована в № 5)50. Слід від-
значити ту скромність, з якою маститий історик (співробіт-
ництво з котрим вважалося почесним для будь-якого журналу)
пропонував редакторові надрукувати свою статтю: „Якщо вва-
жаєте за потрібне, надрукуйте в „Киевской старине”, а якщо не
підійде, не поставте собі за обов’язок повернути поштою мій
рукопис”51. Крім цієї публікації, у № 8 побачили світ „Мате-
риалы для истории Колиивщины или резни 1768 г.” і „Отно-
сится ли песня о взятии Азова к событиям ХІ века?”. До вересня
1882 р. М. Костомаров підготував до публікування на сторінках
„Киевской старины” дослідження „Жидотрепание в начале
ХVIII века”, яке було надруковане в № 1 і № 3 за 1883 р.
За ініціативи історика протягом 1882 р. в найбільш відомих
петербурзьких періодичних виданнях – газетах „Новое время” і
„Правительственный вестник” було опубліковано рецензії на
перші числа „Киевской старины”, що сприяло підвищенню
престижу українського часопису серед читачів у межах усієї
країни, а також збільшенню числа передплатників. На початку
грудня 1882 р. М. Костомаров повідомляв Ф. Лебединцеву:
„Я рецензію надіслав до „Нового времени” в доповнення до
попередньої, надісланої ще в квітні і надрукованої в № 2212
газети. Нова ще не надрукована, але обіцяли. Іншу в „Прави-
тельственный вестник” я особисто передав Данилевському, його
редактору”52. Дякуючи за підтримку, редактор „Киевской
старины” зі свого боку писав Миколі Івановичу: „З Вашої легкої
руки й інші хвалять „Старину”53. Слід відзначити, що столичні
видавці, як наприклад редактор „Нового времени” О. Суворін,
не вважали, що „провінційний журнал” вартий такої уваги, і
135
надавали сторінки своїх видань для відгуків історика лише
зважаючи на його ім’я54.
М. Костомаров з великим нетерпінням чекав виходу кожного
номеру „Киевской старины”. В першому числі видання особ-
ливий інтерес у нього викликали статті В. Антоновича „Киев,
его судьба и значение с ХIV по XVI столетие (1362–1569)” і
„Дневник Станислава Освецима. 1643–1651 г.”, та О. Лазарев-
ського „Люди старой Малороссии”. В листі від 27 січня 1882 р.
він повідомляв Ф. Лебединцеву: „Від всієї душі щиро Вам
дякую за увагу, виказану мені надісланою „Киевской стариной”,
яку ми вже не один тиждень чекаємо, як „красного солнышка”.
Що про неї можна сказати, крім похвали і подяки від імені
науки! Вибір вміщених статей чудовий”55. Зокрема, в рецензії,
що містилася в „Новом времени”, статтю В. Антоновича про
Київ, яка відкривала перше число часопису і мала принципове
значення для виявлення концептуальних підходів редакційного
колективу „Киевской старины” до „схеми” української історії,
М. Костомаров оцінив як працю, що „за своїми якостями була
справжнім внеском у науку”56. Про високий науковий рівень
цього часопису М. Костомаров у черговий раз наголосив у листі
до Ф. Лебединцева від 8 грудня 1882 р.: „Чим більше вчитуєшся
у ваш журнал, тим більше поважаєш його і прив’язуєшся до
нього: в ньому немає нічого, що б можна було визнати лише
баластом, тоді як в інших історичних виданнях цього багато”57.
М. Костомаров постійно був у курсі справ, оскільки Ф. Лебе-
динцев консультувався з ним з різних питань, добираючи мате-
ріали для публікування. Так, редактор написав історику з
приводу причин своєї незгоди надрукувати повість І. Нечуя-
Левицького „Старосвітські батюшки та матушки”, посилаючись
при цьому на те, що „в перекладі вона втратить, а в оригіналі не
можна видавати, щоб передплатників не відбити”58, тобто її
публікування, на думку редактора, могло відштовхнути від
журналу читачів, котрі не володіють українською мовою.
М. Костомаров з цього приводу в листі від 9 квітня 1882 р.
висловив власну думку: „Кого ж могла відбити вона від вашого
журналу? Хіба що таких, як Юзефович і Піхно з братією?”.
І далі М. Костомаров доводив Ф. Лебединцеву, що „друкування
136
повісті Левицького українською мовою залучило б до журналу
всіх малоросів, які люблять своє рідне наріччя, а таких тепер не
так уже й мало, як, може, здаватися”59.
Серед праць, опублікованих М. Костомаровим в „Киевской
старине”, особливий інтерес становить критико-бібліографічний
нарис „П.А. Кулиш и его последняя литературная деятель-
ность”60. Ще у квітні 1882 р. історик прохав Ф. Лебединцева
виписати йому з Галичини „Крашанку русинам і полякам на
великдень 1882 року” П. Куліша, в якій останній виказував
великі і необґрунтовані українські симпатії до поляків. Микола
Іванович цікавився еволюцією в його поглядах і пообіцяв
редакторові „Киевской старины” написати про П. Куліша, щоб
„показати світові, що воно є таке за звір”61.
Завершивши написання статті про П. Куліша, М. Костомаров
певний час не наважувався її друкувати. Цей твір у своєму
первісному варіанті містив свідчення про участь Куліша в
Кирило-Мефодіївському товаристві, пересудів про що хотів
уникнути Микола Іванович: „Я побоююсь, щоби розмови в пресі
про колишнє... таємне товариство не спонукали дивитися скоса і
на мене, автора цієї статті...”62. Усе ж таки в листопаді 1882 р.
редакція „Киевской старины” цю статтю отримала, але через
побоювання, що її публікування викличе небажані і для журналу
наслідки, М. Костомаров сам запропонував редакторові викрес-
лити місця, які могли привернути увагу цензури63. 1883 р.
М. Костомаров надіслав до „Киевской старины” ще дві свої
роботи, які невдовзі були опубліковані: замітку „Словечко по
поводу замечания о федеративном начале в древней Руси”64, яка
була присвячена статті Д. Багалія „Удельный период и его
изучение”65, та рецензію на драму М. Старицького „Не суди-
лось”.
Попри значні успіхи, „Киевская старина” не мала міцної
матеріальної бази. М. Костомаров ще на початку її видання
передбачав фінансові ускладнення. Тому він рекомендував до-
пустити на сторінки часопису також белетристику, „тільки з
крайньою розбірливістю і передбачливістю, так, щоб надру-
коване в ньому було рідкістю й служило патентом на художнє
достоїнство і разом на значення для наукового знання. Я зі свого
137
боку готовий бути корисним для „Киевской старины”, скільки
сил моїх вистачить”66. Втім, реалізація цієї ідеї не могла істотно
вплинути на фінансове становище часопису, яке з 1883 р.
суттєво погіршилося. Тримався журнал в основному завдяки
ентузіазму найбільш активних співробітників, які досить часто
не вимагали ніякої винагороди за друкування своїх праць.
В окремих випадках таку безкорисливість виявляв і М. Косто-
маров, відмовляючись від частини гонорару за свої статті.
Повністю безкоштовно публікуватися в „Киевской старине” він
не міг, так як потребував значних коштів на лікування і що-
денний догляд67. М. Костомаров радив редактору часопису
звернутися по меценатську допомогу до заможних українців,
проте останні проігнорували це прохання68.
Аналізуючи складне фінансове становище „Киевской ста-
рины”, Ф. Лебединцев в листі до М. Костомарова від 13 лютого
1883 р. головну причину вбачав у „тій деморалізації, яка
ведеться хіба що не з часів Виговського, в тому спотворенні
понять про Південну Русь, її значення в загальному житті Росії, і
звичайно, її історії, яке проглядається як у малоросійській, так і
російській публіці. Єдина неподільна Росія – вигукують Юзе-
фовичі, як наслідок, немає чого чіпати Південну Росію, її
історію, мову та інше, а тому і ніякого такого журналу не
потрібно. Хто думає інакше, того вже і сепаратистом, і чим
завгодно готові вважати”. І далі в листі редактор-видавець
пропонував: „Якщо Ви поділяєте такий мій погляд, то чи не
визнаєте за можливе особливою де-небудь статтею просвітити
всеросійську публіку стосовно значення південноросійської
історії й етнографії в загальній нашій освіті і розумовому
розвитку, та й і в житті державному? Стаття ця мала би,
звичайно, характер публіцистичний, а не науковий, а тому вона і
повинна б з’явитися у великій газеті, як „Новое время”. Що вона
допомогла б „Киевской старине”, в тому я не сумніваюся.
Я глибоко, по крайній мірі, переконаний у тому, що російська
публіка суттєво на нашу користь помиляється і що їй конче
необхідне таке просвітництво”69.
Проте М. Костомаров просто фізично був не в змозі реа-
лізувати як цю, так й іншу наполегливу пропозицію Ф. Лебе-
138
динцева, вкотре висловлену в листі від 4 листопада 1883 р., –
для розв’язання фінансових проблем журналу написати „історію
останніх років Гетьманщини і вмістити її в „Киевской старине”
даром”. У постскриптумі до цього листа, співчуваючи редактору
та його зусиллям із порятунку часопису від закриття, М. Кос-
томаров пояснює ситуацію бездіяльністю українського суспіль-
ства: „Якщо південноросійський край не хоче підтримати єдине
видання, йому присвячене, то варто махнути на нього рукою!”70.
Сам же він невдовзі надіслав до редакції статтю „Из прожитых
на Волыни дней”, відмовившись від гонорару71.
З літа 1884 р. листування М. Костомарова з Ф. Лебединцевим
припинилося, історик уже більше не надсилав своїх праць до
редакції „Киевской старины”. Для Миколи Івановича настав
останній і найтяжчий період – через посилення хвороби фізичні
страждання доповнилися моральними – неможливістю працю-
вати на користь науки, якій він невтомно служив більшу
частину свого життя.
Як ми переконалися, М. Костомаров дуже вчасно зробив свій
вагомий внесок і в становлення „Киевской старины”. Навіть сам
факт участі в провінційному журналі відомого на всю імперію
та далеко за її межами талановитого вченого і одного з кращих
фахівців з української історії, праці якого прагнули публікувати
всі провідні часописи Росії, безумовно, сприяв авторитету
„Киевской старины”. Як видно із листування з Ф. Лебедин-
цевим, М. Костомаров постійно виявляв особливий інтерес до
першого українського історичного часопису, уболівав усією
душею за його гідне існування допоки дозволяли творчі і фі-
зичні можливості. Попри нетривалість співпраця М. Костома-
рова з „Киевской стариной” виявилася досить плідною і різ-
нобічною, що передбачало публікування праць історика, фахові
поради щодо редакційної політики, допомогу у вирішенні
багатьох поточних питань, використання власного авторитету і
зв’язків у науковому світі для підтримки видання. В сукупності
все це мало чи не вирішальне значення на початковому етапі
становлення журналу, виконання ним місії наукового і куль-
турного просвітництва українського суспільства, становлення
української історичної науки.
139
Насамкінець зазначимо, що в останні роки свого життя
М. Костомаров, не дивлячись на стан здоров’я, залишався актив-
ним членом українського руху. Він не тільки плідно працював
як дослідник, а ще й підтримував зв’язки з найкращими пред-
ставниками української інтелігенції. За допомогою епістолярної
спадщини М. Костомарова можна відтворити важливі деталі
його життя, спілкування, творчої лабораторії. Наприклад, про
стосунки з українською письменницею М. Вовчок. Лише один
лист до неї останніх років життя вченого повідомляє нам, що
М. Костомаров мав відношення до збірки українських пісень,
яку письменниця планувала опублікувати і дала на прочитання
йому. Він повідомляє про повернення пісень, вибачається, якщо
там не вистачатиме аркуша, посилаючись на слабкість зору72.
Збереглися також два листи письменника М. Кропивниць-
кого до М. Костомарова, в одному з яких він цікавиться
українськими спектаклями у Петербурзі в 1882 р., висловлює
бажання взяти участь “на підмогу рідній мові і рідній сцені” і
просить посприяти йому у зв’язках з організатором спектаклів73.
Ще в одному посланні він дякує М. Костомарову за благо-
словення на “труди”, повідомляє про завершення чотирьох
драм, ділиться планами написання історичних творів, для чого
відчуває брак знань і тому консультується з В. Антоновичем.
М. Кропивницький радить історику не звертати увагу на те, що
на нього “всі скавчать” і продовжувати справу, оскільки “наша
мова – наша слава! А цю славу ми, якомога, повинні під-
порать”74.
За рік до смерті М. Костомаров допомагав працювати
П. Житецькому над дослідженням поетичного стилю україн-
ських народних дум по відношенню до інших видів народної
поетичної творчості. Останній у листі від 27 квітня 1884 р.
прохав надіслати йому через В. Беренштама примірник моно-
графії про думи, яка друкувалася в часописі “Русская мысль”75.
М. Костомаров прохання виконав, свідчення знаходимо в листу-
ванні з В. Беренштамом76.
Взагалі, останній рік життя М. Костомарова був надзвичайно
складним через різке погіршення здоров’я. Він до останнього
подиху намагався працювати, але цьому заважали втрата зору,
140
онімінння кінцівок та приступи “кровохаркання”, про які зга-
дувалося у листуванні з друзями В. Беренштамом, І. Палімп-
сестовим, Д. Мордовцевим та ін. Писати власноруч М. Кос-
томаров не мав змоги, тому ці функції доводилося виконувати
дружині Аліні Леонтіївні. Спочатку вона писала під диктовку
чоловіка, згодом, коли йому ставало зовсім погано, листувалася
від власного імені. В одному з послань до І. Палімпсестова
смертельно хворий Микола Іванович підвів підсумок усьому
своєму життєвому шляху та висловив погляди на теорію “обще-
русского языка”: “Ви, як великорос, не співчуваєте тому, що
прилягло до серця малороса (хоч багато мені відомих розви-
нутих великоросів співчувають цьому), і тому повторюєте іс-
тинно диявольські діатриби* про єдність мови і озброюєтеся
проти якогось устремління ділити з метою, щоб вийшло слабке.
Диявольські, говорю, тому що диявол завжди намагається
покривати брехню благовидною істиною…, як проповідують і
наші революціонери, які завіряють, що мета їх – загальне благо
народу, але використовують підлі засоби обману і вбивств”.
Далі він гаряче продовжує: “Придумувати мову не тільки
погано, але й неможливо, а переслідувати існуючу мову підло,
хоч би це здійснювалося заради яких-небудь політичних, пра-
вильніше, поліцейських, намірів. Між іншим, я думаю, ви, як
великорос, не можете відчувати насилля над малоросійським
словом, як відчуває їх малорос, який не встиг опідліти через
особисті блага, опідліти і обезличитися”77.
На нашу думку, ця цитата дуже промовиста. Як видно зі слів
М. Костомарова, теорія однієї мови для всієї Русі відкидалася
ним категорично, але сказати відкрито про це він не міг, тому
дуже палко висловлювався в приватному листуванні з друзями.
Не визнавав він і нових революційних лозунгів, які далеко не
завжди приносили благо. Насилля над багатомільйонним наро-
дом він вважав великим горем всієї держави. Але найбільше
історика турбувала доля українського народу, оскільки на схилі
літ він твердо вважав себе українцем.
——————
* Діатриби (грецькою – бесіда) – тут різка, сувора критика.
141
Отже, протягом всього свідомого життя Микола Іванович
Костомаров був палким борцем за майбутнє України. В молоді
роки він з ентузіазмом вивчав мову, культуру та побут україн-
ського народу, будував плани про союз вільних слов’янських
держав. В роки зрілості прийшов до висновку, що його
завданням є дослідження ролі народу в історії, а результатом
всієї діяльності стало “відтворення і реконструкція безперерв-
ності українського історичного процесу, а також обґрунтування
його самостійності стосовно загальноросійської та польської
історії”78. Разом з науковим світоглядом протягом всього життя
формувалася його національна самосвідомість, і коли він був
готовий відкрито назвати себе українцем, таку можливість у
нього відібрали. Тому справжні помисли вченого-українця зали-
шилися на сторінках приватного листування.
Неоціненною є роль М. Костомарова у становленні і фор-
муванні української мови та літератури. Далекоглядність його
поглядів на процес розвитку української культури та роль інте-
лектуальної еліти в цьому процесі знайшли своє відображення у
діяльності наступних поколінь українців, підтверджуються нині
державотворчими і націєтворчими перетвореннями в суверенній
Україні та, безумовно, матимуть вплив на національну само-
свідомість українського народу в майбутньому.
——————
1 Френсис Блоуин, Уильям Розенберг. Споры вокруг архивов,
споры вокруг источников (перевод с англ. Е. Канищевой) //
hptt://postnauka.ru/longreads/9394.
2 Отдел рукописей Российской Национальной Библиотеки (далі –
ОР РНБ), ф. 236, д. 83, л. 2.
3 Інститут рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вер-
надського (далі – ІР НБУВ), ф. ІІІ, спр. 11127, 2 арк.
4 Миллер А.И. “Украинский вопрос” в политике властей и русаком
общественном мнении (вторая половина ХІХ в.) / А.И. Миллер. –
СПб., Алетейя, 2000. – С. 127.
5 Там же. – С. 132–133.
6 ІР НБУВ, ф. ХХІІ, спр. 123, арк. 1.
142
7 Там само, спр. 124, арк. 1–2.
8 Смілянська В.М. Шевченкознавчі розмисли. Зб. наук. праць. – К.,
2005. – С. 476–477.
9 Кістяківський О.Ф. Щоденник (1874–1885): У двох томах. Т. 1.
(1874–1879) / Упор. В.П. Шандра та ін. – К.: Наукова думка, 1994. –
С. 107–108.
10 Там само. – С. 108.
11 ІР НБУВ, ф. ХХІІ, спр. 117, арк. 1–2 зв.
12 Драгоманов М.П. Микола Іванович Костомаров. Життєписний
очерк. – Л., 1901. – С. 30–33.
13 Там само. – С. 27–29.
14 ІР НБУВ, ф. ХХІІ, спр. 512–513, арк. 1–4.
15 Мордовцев Д.Л. Николай Иванович Костомаров в последние
десять лет его жизни: 1875–1885 // Русская старина. – 1885. – Т. 48. –
С. 653.
16 Бухбіндер Н. Листи М.І. Костомарова до Ол. М. Пипіна // Укра-
їна. – 1928. – Кн. 4. – С. 74.
17 Мордовцев Д.Л. Николай Иванович Костомаров в последние
десять лет его жизни: 1875-1885 // Русская старина. – 1886. – Т. 50. –
С. 322–333.
18 Мордовцев Д.Л. Николай Иванович Костомаров в последние
десять лет его жизни: 1875–1885 // Русская старина. – 1885. – Т. 48. –
С. 660.
19 Там же. – С. 662.
20 Бухбіндер Н. Листи М.І. Костомарова до Ол. М. Пипіна // Укра-
їна. –1928. – Кн. 4. – С. 74.
21 Бібліографічний покажчик творів Миколи Івановича Костома-
рова / Упоряд.: О.Т. Гончар, Г.В. Пасещенко; Відп. ред. і авт. вступ. ст.
Ю.А. Пінчук. – К., 2003. – С. 86.
22Там само. – С. 85.
23Там само. – С. 84.
24 Там само. – С. 85.
25 Там само. – С. 86.
26 Там само.
27 Там само.
28 Барвінський О. Погляди Миколи Костомарова на задачі укра-
їнської інтелігенції і літератури // Записки наукового товариства
ім. Шевченка. – 1918. – Т. 126/127. – С. 81–103.
143
29 Там само. – С. 95–96.
30 Там само. – С. 96–97.
31 Там само. – С. 97.
32 ІР НБУВ, ф. ХХІІ, спр.70, арк. 1–1 зв.
33 Там само, арк. 4.
34 Там само, спр. 63¸ арк. 4 зв.
35 Барвінський О. Погляди Миколи Костомарова на задачі укра-
їнської інтелігенції і літератури. – С. 97.
36 Там само. – С. 98–99.
37 Там само. – С. 102.
38 ІР НБУВ, ф. ІІІ, спр. 48428, арк. 1–2.
39 Пыпин А.Н. Историческая объективность // Современник. –
1869. – № 4. – Отд. 2. – С. 257–284.
40 Беренштам В. Воспоминания о последних годах жизни Н.И. Кос-
томарова // Киевская старина. – 1885. – № 6. – С. 219–237.
41 Антонович В.Б. Н.И. Костомаров как историк // Киевская ста-
рина. – 1885. – № 8. – С. 26–34.
42 ІР НБУВ, ф. ХХІІ, спр. 48, арк. 1–2.
43 Палієнко М.Г. “Киевская старина” у громадському та науковому
житті України (кінець ХІХ – початок ХХ ст.). – К.: Темпора, 2005. –
С. 283.
44 Данилов В. Материалы для биографии Н.И. Костомарова.
1. Письма Н.И. Костомарова к М.А. Максимовичу. 2. Н.И. Костомаров
и „Киевская Старина” // Украина. – 1907. – Т. 4. – № 11/12. – С. 235–
274.
45 Житецький І. Перші кроки “Київської старини” та М.І. Кос-
томаров // Україна. – 1926. – Кн. 4. – С. 97–120.
46 Там само. – С. 98.
47 Там само. – С. 100.
48 Там само. – С. 101.
49 Беренштам В. Воспоминания о последних годах жизни Н.И. Кос-
томарова. – С. 227.
50 Бібліографічний покажчик творів Миколи Івановича Костома-
рова. – С. 86.
51 Данилов В. Материалы для биографии Н.И. Костомарова. –
С. 238, 252.
52 Там само. – С. 260.
144
53 Житецький І. Перші кроки “Київської старини” та М.І. Косто-
маров // Україна. – 1926. – Кн. 4. – С. 103.
54 Киян О.І. Співробітництво М.І. Костомарова в історичних жур-
налах пореформенної Росії // УІЖ. – 1990. – № 4. – С. 71.
55 Данилов В. Материалы для биографии Н.И. Костомарова. –
С. 251.
56 Костомаров Н. „Киевская старина” // Новое время. – 1882. –
№ 2212.
57 Данилов В. Материалы для биографии Н.И. Костомарова. –
С. 261.
58 Житецький І. Перші кроки “Київської старини” та М.І. Косто-
маров // Україна. – 1926. – Кн.4. – С. 103.
59 Данилов В. Материалы для биографии Н.И. Костомарова. –
С. 252–253.
60 Бібліографічний покажчик творів Миколи Івановича Костома-
рова. – С. 88.
61 Данилов В. Материалы для биографии Н.И. Костомарова. –
С. 254.
62 Там же. – С. 248.
63 Киян О.І. Співробітництво М.І. Костомарова в історичних жур-
налах пореформеної Росії. – С. 72.
64 Бібліографічний покажчик творів Миколи Івановича Костома-
рова. – С. 88.
65 Багалей Д. Удельный период и его изучение (Пробная лекция,
читанная в Харьковском университете 17 декабря 1882 г.) // Киевская
старина. – 1883. – № 2. – С. 301–318.
66 Данилов В. Материалы для биографии Н.И. Костомарова. –
С. 251.
67 Там само. – C. 255.
68 Житецький І. Перші кроки “Київської старини” та М.І. Кос-
томаров. – С. 117.
69 Там само. – С. 112–113.
70 Данилов В. Материалы для биографии Н.И. Костомарова. –
С. 269–271.
71 Бібліографічний покажчик творів Миколи Івановича Костома-
рова. – С. 89.
72 Перетц Л. З листування Марка Вовчка // Україна. – 1930. – Кн. 5–
6. – С. 133.
145
73 ІР НБУВ, ф. ХХІІ, спр. 512–513, арк. 1.
74 Там само, арк. 2.
75 Там само, спр. 120, арк. 1–2 зв.
76 Там само, ф. ІІІ, спр. 2380, арк. 1.
77 ІР НБУВ, ф. ХХІІ, спр. № 55, арк. 3–4.
78 Микола Костомаров: Віхи життя і творчості. – С. 6.
|