Київська історична школа: Андрій та Микола Стороженки

У статті розглянуто життєвий шлях та творчий доробок українських істориків та громадських діячів Андрія (1857– 1926/?) та Миколи (1862–1942/?) Стороженків. Показано вплив В. Антоновича та Київської історичної школи на їх професійне становлення....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2014
Автор:	Пазюра, Н.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2014
Назва видання:	Історіографічні дослідження в Україні
Теми:	Історія історичної науки
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95328
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Київська історична школа: Андрій та Микола Стороженки / Н. Пазюра // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 25. — С. 6-25. — Бібліогр.: 52 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-95328
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-953282016-02-24T03:02:05Z Київська історична школа: Андрій та Микола Стороженки Пазюра, Н. Історія історичної науки У статті розглянуто життєвий шлях та творчий доробок українських істориків та громадських діячів Андрія (1857– 1926/?) та Миколи (1862–1942/?) Стороженків. Показано вплив В. Антоновича та Київської історичної школи на їх професійне становлення. The article is dedicated to the life and creative achievements of the Ukrainian historians and public figures Andriy (1857–1926 /?) and Mykola (1862–1942 /?) Storozhenko. Shown the influence of V. Antonovich and Kyiv’s historical school in their professional formation. 2014 Article Київська історична школа: Андрій та Микола Стороженки / Н. Пазюра // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 25. — С. 6-25. — Бібліогр.: 52 назв. — укр. XXXX-0023 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95328 930.1:(477-25) “ХIX/XX” uk Історіографічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Історія історичної науки Історія історичної науки
spellingShingle	Історія історичної науки Історія історичної науки Пазюра, Н. Київська історична школа: Андрій та Микола Стороженки Історіографічні дослідження в Україні
description	У статті розглянуто життєвий шлях та творчий доробок українських істориків та громадських діячів Андрія (1857– 1926/?) та Миколи (1862–1942/?) Стороженків. Показано вплив В. Антоновича та Київської історичної школи на їх професійне становлення.
format	Article
author	Пазюра, Н.
author_facet	Пазюра, Н.
author_sort	Пазюра, Н.
title	Київська історична школа: Андрій та Микола Стороженки
title_short	Київська історична школа: Андрій та Микола Стороженки
title_full	Київська історична школа: Андрій та Микола Стороженки
title_fullStr	Київська історична школа: Андрій та Микола Стороженки
title_full_unstemmed	Київська історична школа: Андрій та Микола Стороженки
title_sort	київська історична школа: андрій та микола стороженки
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2014
topic_facet	Історія історичної науки
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95328
citation_txt	Київська історична школа: Андрій та Микола Стороженки / Н. Пазюра // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 25. — С. 6-25. — Бібліогр.: 52 назв. — укр.
series	Історіографічні дослідження в Україні
work_keys_str_mv	AT pazûran kiívsʹkaístoričnaškolaandríjtamikolastoroženki
first_indexed	2025-07-07T02:07:33Z
last_indexed	2025-07-07T02:07:33Z
_version_	1836952116716896256
fulltext	5 ІСТОРІЯ ІСТОРИЧНОЇ НАУКИ 6 УДК 930.1:(477-25) “ХIX/XX” Наталка Пазюра КИЇВСЬКА ІСТОРИЧНА ШКОЛА: АНДРІЙ ТА МИКОЛА СТОРОЖЕНКИ Характеризуючи розвиток української історичної науки до- слідники особливу увагу звертають на другу половину ХІХ ст., оскільки цей період позначився піднесенням ролі історичних знань у суспільній свідомості, становленням національної ідео- логії, а також зародженням і трансформацією перших на теренах України наукових шкіл. Їх наявність та взаємодія є «запорукою повноцінного розвитку науки та процесу пізнання, що вияв- ляється у висуненні альтернативних підходів до розв’язання дослідницьких проблем та створенні рівних можливостей для вчених проводити апробацію власних концептуальних побудов у вільних від ідеологічного контролю та забобонів суспільної свідомості наукових дискусіях»1. Зокрема, це стосується й Київської історичної школи, яка постала під проводом В. Антоновича. Інтерес до історії її ста- новлення та функціонування давно переріс у широке студію- вання і висвітлений у численних публікаціях. Початковий етап дослідження цього питання представлений переважно спога- дами, некрологами та розвідками вихованців В. Антоновича, у яких головна увага зосереджена навколо визначення його місця й ролі у організації цього об’єднання вчених2. Сучасні до- слідники вийшли на рівень теоретичного осмислення і у своїх працях визначають ідейно-політичні та методологічні позиції Київської історичної школи, її теоретичне підґрунтя, концеп- туальний зміст та функціональні складові3. Окрім освітньої та дослідницької функцій, Київська істо- рична школа виконувала важливу комунікативну роль. Її слід розглядати як своєрідний майданчик для обміну знаннями, ідея- ми, підходами, стилями дослідницької роботи та мислення, який 7 об’єднував кілька генерацій вчених. У межах цього простору шляхом обміну інформацією, поєднання аматорського і фахо- вого досвіду та забезпечення наукової конкуренції створювався сприятливий мікроклімат, який впливав на формування профе- сійних істориків, підвищував їх інтелектуальний рівень. Із цієї перспективи значний інтерес викликають політичні та інтелек- туальні трансформації тих діячів, які свого часу формувалися у середовищі наукової школи, змінивши потому свої світогляді та наукові орієнтири. Відтак дослідження зв’язку братів Андрія (1857–1939/?) та Миколи (1862–1942/?) Стороженків з Київською історичною школою є актуальним. По-перше, це питання ніколи не було предметом окремого розгляду; натомість імена цих осіб фраг- ментарно згадуються вченими у межах досліджень цього не- формального об’єднання. По-друге, розгляд цього аспекту є необхідним у межах відтворення життєписів братів Сторо- женків, які брали активну участь у науковому та суспільно- політичному житті України кінця ХІХ – початку ХХ ст. При цьому хотілося б наголосити ще на одному із аргументів на користь нашої розвідки. Мова йде про еволюцію суспільно- політичних поглядів А. та М. Стороженків від поміркованого українства у бік російського націоналізму, що робить їх виклю- ченням серед інших послідовників В. Антоновича, які міцно трималися проукраїнської позиції. У цьому плані долю Сторо- женків – як антиподів школи – розділив відомий історик І. Лин- ниченко, який свого часу заперечував існування самостійної української культури та категорично засуджував прагнення України до окремішності, у якій вбачав загрозу для всього слов’янства4. Входження братів Стороженків до середовища Київської іс- торичної школи відбулося через університет св. Володимира. Протягом 1875–79 рр. на історико-філологічному відділенні цього закладу навчався А. Стороженко, однак говорити про який-небудь вплив на нього з боку В. Антоновича у ці роки не доводиться. Упродовж навчання він був підопічним професора слов’янської філології О. Котляревського, що визначило напря- мок його наукових інтересів та тематику перших робіт. 8 Університетський товариш Андрія А. Степович згадував, що досить часто вони засиджувались у бібліотеці свого вчителя до глибокої ночі5. Про свої зустрічі з Стороженком у оселі О. Кот- ляревського згадував у своєму щоденнику й О. Кістяківський6. У 1879 р. факультет затвердив його кандидатом по слов’яно- російському відділенню із золотою медаллю за роботу «Нарис літературної історії Зеленогорського та Краледворського руко- писів». У 1879–81 рр. А. Стороженко перебував стипендіатом факультету для підготовки до професорського звання, однак через передчасну смерть О. Котляревського магістерську дисер- тацію на тему «Польсько-латинський поет другої половини XVI ст. С. Ф. Кленович» захистити йому так і не вдалося. Як результат наміри Стороженка залишитися в університеті закін- чилися невдачею, хоча цього дуже хотів О. Котляревський, та й В. Антонович вважав його «досить поважним, чесним і бажаним викладачем»7. Такі обставини зумовили його переїзд до Пере- яслава, де він почав працювати у місцевій земській управі, не пориваючи із науковою роботою. У жовтні 1881 р. на одному із засідань Історичного това- риства Нестора-літописця А. Стороженко виступив із доповіддю як «посторонній відвідувач», після чого був обраний його членом та відіграв помітну роль у його діяльності8. Саме на цей час припадає входження А. Стороженка до тогочасного нау- кового співтовариства, формування його суспільно-політичних поглядів та окреслюється коло творчих знайомств. Безперечно, що В. Антонович мав до цього пряме відношення, оскільки на той час був генератором ідей, організатором творчого процесу та провідником тогочасного наукового життя. Не буде перебільшенням сказати, що саме під впливом сере- довища Київської історичної школи та у поєднанні з родинними традиціями у А. Стороженка формується науковий інтерес до минувшини України XVI–XVIII ст., яку він, лишаючись вірним своєму університетському наставнику, розглядав у контексті до- слідженні історії Польщі. Наукова спадщина вченого дозволяє виокремити основні напрямки його досліджень, одним із яких було краєзнавство, зокрема історія рідної Полтавщини. Його слід розглядати не 9 лише як індивідуальний прояв регіонального патріотизму, а і як напрямок, на формуванні якого позначився вплив В. Антоно- вича та інших колег. Показовим у цьому відношенні є лист А. Стороженка до молодшого брата Миколи, у якому він писав: «Когда я был в Киеве и виделся у тебя на фестивале с Антоновичем, то он обещал прислать мне через тебя программу вопросов для собирания географических сведений о селах Пере- яславского уезда. В канун марта я буду иметь несколько более свободных от службы дней и мог бы кое что сделать по этой теме. Поэтому будь так добр, напомни Антоновичу об его обе- щании и перешли мне программу тотчас по получении от него»9. У наведеному уривку слід звернути увагу на два мо- менти. По-перше, під «фестивалем» скоріш за все Андрій мав на увазі влаштований у домі батьків вечір, присвячений 25-річчю виходу у журналі «Основа» «Моєї сповіді» В. Антоновича, яка знаменувала собою його остаточний перехід до українства. Ця подія зібрала учнів та знайомих професора, зокрема були при- сутніми М. Дашкевич, П. Житецький, О. Лазаревський, О. Ле- вицький, І.Линниченко, В. Науменко та ін.10 Це, своєю чергою, сприяло налагодженню особистих та професійних взаємин. З іншого боку, цей лист дозволяє говорити про вплив В. Анто- новича на формування наукових зацікавлень А. Стороженка та спрямування його наукових пошуків. Можна припустити, що Стороженко мав намір підготувати нарис історії Переяславської землі, який був би продовженням серії територіально-обласних досліджень українських земель учнями В. Антоновича. Цьому певною мірою могла б сприяти і його робота у статистичному бюро Переяславської земської управи. Це припущення ґрун- тується на підготовці вченим ряду статей та заміток на від- повідну тематику, більшість яких була опублікована на сторін- ках «Киевской старины». Він приділив увагу початкам історії Переяслава, сторінкам соціально-економічного та релігійного життя регіону, ввів до наукового обігу значний масив актового матеріалу11. У 1900 р. побачила світ книга «Очерки Переяслав- ской старины: исследования, документы и заметки», яка вміс- тила у собі напрацювання А. Стороженка з історії краю, втім це не було комплексним і цілісним дослідженням, як, приміром, 10 робота В. Ляскоронського «История Переяславской земли с древнейших времен до половины XIII ст.» (К., 1897), а відтак її не можна розглядати як традиційне обласне дослідження учнів Київської історичної школи. Варто сказати, що вченим зроблено значний внесок у дослідження вказаної місцевості, хоча деякі його висновки, зокрема щодо визначення місця проживання переяславських торків та їх значення для південно-руської істо- рії, не уникнули гострої критики12. Не меншу увагу А. Стороженка привертала історія україн- ського козацтва, яка була розроблена ним у ряді статей та за- міток. Підсумком досліджень у цій царині слід вважати працю «Стефан Баторий и днепровские козаки. Исследования, памят- ники, документы и заметки» (К., 1904), яка відображає погляди автора на витоки і сутність українського козацтва. Характерним є те, що ця книга задекларувала чіткі розбіжності у його по- глядах та позицією представників Київської історичної школи, до середовища якої він належав. Зокрема, А. Стороженко піддав критиці погляди своїх колег, котрі вбачали у дніпровських козаках осілий землеробський стан, що володів землею на пра- вах общинної власності, та був наділений самоуправлінням у адміністрації та суді. Можна припустити, що вчений мав на увазі працю І. Каманіна «К вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого», автор якої, з’ясовуючи зародження козацького землеволодіння, стверджував, що козаки отримували землю на правах приватної власності13. З цього приводу А. Стороженко наголошував на відсутності джерельного підтвердження виді- лення землі козакам і на противагу апелював до висновків М. Любавського, згідно з якими козаки спочатку були відхо- жими промисловцями, котрі шукали заробіток на стороні, най- частіше у степовій зоні, а згодом колонізували цю територію, зберігаючи свою військову й общинну організацію14. До того ж А. Стороженком була піддана критиці позиція вчених Київської школи, які, будучи за його словами «непри- клонными народниками», вважали вічевий принцип і принцип широкого демократизму та рівності політичних прав провідною ідеєю всієї малоросійської історії. Не важко здогадатися, що головним «обвинуваченим» у цьому питанні виступає сам 11 В. Антонович, оскільки саме ці висновки лежать у його відомій книзі «Про козацькі часи в Україні». На думку вченого, це твердження суперечить дійсності, оскільки до часу С. Баторія і в його епоху козаки являли собою неосілий, бродячий люд, пере- важно несімейний, розбещений і норовливий та відстоював думку, що козаки – не залишки давньослов’янських вільних общин на пограниччі руської осілості, а озброєні артілі про- мисловців15. Книга ґрунтується на значному масиві актового матеріалу Варшавського головного архіву давніх актів, матеріалах бібліо- тек ординацій Красінських та Замойських, а також колекції документів Київської археографічної комісії. Основні висновки Стороженка базуються на творах Я. Красінського, І. Бєльського, П. Пясецького, С. Грондського, С. Твардовського, Б. Папроць- кого, Р. Гейденштейна та інших польських дослідників. Однак, автор не брав до уваги доробок вітчизняних учених. Це, своєю чергою, було закидом йому з боку І. Крип’якевича, який у своїй рецензії на книгу зазначив, що дослідник уникає аналізу істо- ріографії проблеми та, окрім закидів на адресу київської істо- ричної школи, зовсім не вказує жодної із її праць на цю проблематику, ігноруючи до того розвідку про історію козач- чини М. Грушевського16. Як виняток, можна навести лише по- одинокі поклики А. Стороженка на «Материалы для истории возсоединения Руси» П. Куліша та згоду з твердженням остан- нього про те, що ніякої реформи козацтва за часу С. Баторія не було17. Згадуваний М. Грушевський теж зазначав, що вказана монографія «написана взагалі дуже претенсіозно, з становища польсько-культурницького, в дусі Куліша»18. Цю думку поділяв і Д. Дорошенко, зазначаючи, що монографія «Стефан Баторий и днепровские козаки…», як й інші праці цього вченого, були написані під сильним впливом польської історіографії з наго- лошенням особливої державно-культурної місії Польщі на укра- їнських землях19. Пропольські симпатії А. Стороженка можна прослідкувати і в інших його працях, зокрема крізь характеристики державних та суспільно-політичних діячів. Приміром, польський король зображений як людина широкого розуму, зріла у своїх суджен- 12 нях, досвідчена у справах і надзвичайно красномовна20. Запо- розький гетьман Я. Оришовський постає перед нами вмілим керівником та дипломатом. Яскравими у цьому відношенні є студії А. Стороженка про київського біскупа Й. Верещинського, який наприкінці XVI ст. пропагував ідею боротьби з турецько- татарським світом за допомогою козацтва. Говорячи про його діяльність, історик особливо підкреслював роль біскупа у засе- ленні Фастова та околиць, характеризував як людину дуже освічену, прекрасно володіючу пером21. Відтак такі оцінки є досить разючими у порівнянні з козацт- вом як бунтівної руйнівної зграї у цілому й окремими харак- теристиками його очільників зокрема22. Кажучи про особисті риси провідників козацтва, А. Стороженко зазначав: «…Ні лю- бові до батьківщини, ні прагнення до впорядкування її побуту, ні яких-небудь політичних ідеалів не знаходимо ми у тодішніх малоросійських діячах за виключенням гетьмана Петра Доро- шенка. Одні лиш егоїзм і ненаситна жадоба до збагачення змушували їх піддаватися небезпеці війни й добиватися того становища, яке найбільш могло задовольнити ці інстинкти по тодішньому порядку речей – гетьманського сану»23. Навіть, здавалося б, загалом позитивна характеристика І. Сірка, який, на думку А. Стороженка, був найяскравішим виразником потреб, бажань і настроїв запорозького товариства, принижується згад- кою про те, що він був безграмотним24. Не оминув негативної оцінки й гетьман Д. Дорошенко, який зображений автором як егоїст, який дбав лише про свій інтерес25. Незважаючи на тенденційність у використанні наявних істо- ріографічних праць, вчений використовував значний масив дже- рел, актовий матеріал, широко залучав та порівнював дані археології та етимології, гідронімії та топонімії. Любов до- слідника до першоджерел яскраво відображена у листі до молодшого брата Миколи: «Только один вечер посвятил изу- чению того места Ипатской Летописи, где передается столк- новение Изяслава с Юрием под Переяславом. Какой восхи- тительный памятник эта наша старая Киевская Летопись! Я не могу ее без восторга читать, хотя читаю уже вероятно, в десятый раз. Место это – одно из самых важных для истории старого 13 Переяслава, которую я думаю когда-нибудь соорудить»26. Ці рядки певною мірою перегукуються із словами іншого учня В. Антоновича – П. Голубовського, який зазначав: «Летопись, летопись и летопись, – вот куда должен обращаться историк, изучающий древнейший период русской истории»27. Становлення М. Стороженка як історика також пов’язано із навчанням у Київському університеті та знайомством із В. Ан- тоновичем, який мав значний вплив на формування його нау- кових інтересів. Стороженко згадував, що слухав три універ- ситетські курси професора, а саме «Історію Великого князівства Литовсько-Руського», «Історію малоруського козацтва» та «Джерела для історії Південної та Західної Русі». Вочевидь, лекції справили на нього дуже позитивне враження, яке добре закарбувалось у його пам’яті, адже на схилі літ він зазначав: «Се не була якась риторична, заздалегідь складена промова, а приязне ласкаве оповідання старішої досвідченої людини для молоді про те, що він повичитував по тих літописах, хроніках та актах про минуле життя рідного краю, як воно надрукувалося у його мозку та з’являлося перед його духовими очима крізь «призму» історичної критики»28. У своїх спогадах учений зга- дував, що із наближенням вибору теми «кандидатської роз- прави» мав намір писати роботу по історії Волині, як П. Іванов та О. Андріяшев, однак В. Антонович рекомендував підготувати дослідження на матеріалах Київської археографічної комісії29. Зокрема, передбачалось доопрацювати вступну частину до дру- гого тому редагованого ним «Архива Юго-Западной России», присвяченого шляхетському самоврядуванню на Правобережній Україні у другій половині XVII ст. Втім, складність архівної роботи не дала такої можливості і як компроміс було прийнято рішення про написання дослідження на тему «Історія східного питання» під керівництвом В. Іконникова. У 1886 р. М. Сторо- женка було затверджено кандидатом історико-філологічного факультету по історичному відділенню. Протягом 1887–89 рр. він був своєкоштним стипендіатом для підготовки до профе- сорського звання, яке було присуджено йому у 1888 р. Санкт- Петербурзьким університетом. У той же час магістерська робота «Западно-русские провинциальные сеймики во второй половине 14 XVII века: Исследование по архивному материалу» (К., 1888) викликала ряд критичних зауваг. Широку і розлогу рецензію на неї підготував С. Бершадський, у якій відзначав однобічність праці, обмеженість у відборі актового матеріалу у той час, як за межами дослідження лишився значний масив як неопубліко- ваних, так і опублікованих документів (зокрема видань Вілен- ської археографічної комісії), що своєю чергою зумовило повер- ховість та недостатню аргументованість висновків, частина яких була спростована30. Серед інших слід згадати про відгуки на книгу М. Грушевського та І. Новицького31. Аналізуючи магістерську роботу М. Стороженка сучасний дослідник В. Ульяновський засвідчив, що у своїх висновках учений наслідував ідеї В. Антоновича, зокрема щодо критики шляхетського стану та загострення соціальних суперечностей. «Однак, – зазначає дослідник, – він запровадив ці ідеї до своєї книги без особливої професійної винахідливості, доволі прямо- лінійно й неартикульовано… Складні соціальні процеси… ви- світлені ним схематично і поверхово»32. Загалом науковий доробок М. Стороженка рясніє значною кількістю археографічних публікацій, в основі яких лежать документи, виявлені ним під час роботи у Київському цент- ральному архіві давніх актів, у приватних архівних колекціях, зокрема яготинському архіві кн. М. Рєпніна. Там було знайдено матеріали Д. Бантиш-Каменського та А. Чепи, рукопис «Гус- тинського літопису» та рукопис А. Шафонського «Топогра- фическое описание Черниговского наместничества» та ін.33 Попри велике фактологічне значення публікацій, стиль автора є розповідний, обмежений авторським самовиявом, що ускладнює аналіз його творчості на предмет бачення української минув- шини. На думку В. Ульяновського, саме цим характеризується його відмінність від школи Антоновича та зумовлює той факт, що його наукова спадщина не викликала особливого зацікав- лення історіографів34. По отриманню ступеня приват-доцента М. Стороженко сту- пає на освітянський шлях, якого міцно тримається все своє життя. Зокрема, протягом 1889–92 рр. він присвятив себе інс- пекторству народних училищ Чернігівської, а з 1892 р. – Київ- 15 ської губерній. У 1895 р. його було призначено директором Четвертої, а 1909 р. – Першої київських гімназій. Призначення суттєво змінили соціокультурне оточення М. Стороженка; особливо це стосується Київської Першої Олек- сандрівської гімназії, яка була своєрідним форпостом імперської політики. На зміну проукраїнському середовищу на чолі з В. Антоновичем, із яким вченого пов’язувала тривала співпраця за часів Старої Громади, з’явилося нове коло осіб, близьке до офіційних і правомонархістських. Серед останніх слід назвати попечителя Київського учбового округу П. Зілова (згодом цю посаду обіймав А. Деревицький), члена Державної думи, редак- тора «Киевлянина» В. Шульгина, графа В. Бобринського, гене- рал-ад’ютанта Ф. Трепова, командуючого військами Київського учбового округу М. Іванова та ін. Наприкінці ХІХ ст. відбувається політизація українського гро- мадівського руху, що призводить до появи перших політичних партій, програмні лозунги яких виходили далеко за межі того культурництва, у межах якого жили і творили А. та М. Сто- роженки. У поєднанні з обставинами приватного життя це призвело до того, що брати поривають із українським рухом і тим середовищем, яке дозволяло їм любити і досліджувати українську минувшину, не пориваючи із лояльністю до існу- ючого режиму. З цього часу вони стають членами Київського клубу російських націоналістів, співпрацюють із газетою «Киев- лянин» та займають відверту антиукраїнську позицію. Найбільш яскраво вона знайшла своє відображення у публіцистичних роботах А. Стороженка, зокрема статті «Малая Россия или Украина» (К., 1918), присвяченій генезису назви «Україна» та її співвідношенню з історичними термінами «Русь» і «Малоросія». Стаття засвідчує вороже ставлення автора до утворення укра- їнської державності, виникнення якої він пов’язує із політич- ними намірами відродження великої Польщі. Ці та інші поло- ження А. Стороженка ще більш були розвинуті ним у еміграції у нарисі «Украинское движение. Краткий исторический очерк преимущественно по личным воспоминаниям» (Берлін, 1925), у якому він намагався довести антиморальну, антисоціальну та революційно-руйнівну спрямованість українського національ- ного руху35. 16 Що стосується М. Стороженка, то несприйняття ним укра- їнства виявилося у співпраці зі згаданим Київським клубом російських націоналістів, очоленні київського відділу Галицько- російського благодійного товариства. Слід також згадати про його лист гетьману П. Скоропадському, у якому йдеться про прагнення «мазепинців» встановити пам’ятник Т. Шевченка та прохання-застереження вжити попереджувальних заходів, ос- кільки «все, чого досягли цар Олексій Михайлович і славний гетьман Богдан, може зруйнуватися з причини короткозорості чи, може бути, зради уряду»36. У еміграції вчений повернувся до українства, свідченням чого є його листування з українськими діячами та написання спогадів українською мовою. Слід зауважити, що «зарахування» А. та М. Стороженків до представників Київської історичної школи безпосередньо по- в’язано з генезисом самого цього поняття в українській істо- ріографії. У різний час дослідники звертались до його з’ясу- вання, намагались наповнити змістом, визначали складові, які б дозволяли у комплексі поєднати всіх учнів та послідовників В. Антоновича у межах одного угрупування. Відразу по смерті В. Антоновича обговорення цього питання перетворилося на дискусію з амплітудою цілком протилежних оцінок: від визнання існування школи до її заперечення. Найчастіше прикладом гострої полеміки наводять роботу С. То- машівського, у якій Київська історична школа характеризується як «анахронізм» чи «непорозуміння», або слова М. Грушев- ського, який вважав її «містичною»37. На захисті позицій школи стояли М. Довнар-Запольський, Д. Багалій, О. Єфименко та ін., наголошуючи на організаційному аспекті діяльності В. Анто- новича, структуруючи поняття «школа» та виділяючи її харак- терні риси. Якщо поглянути на цей період з точки зору речників як однієї, так і іншої сторони, то ними були учні Антоновича по Київському університету, соратники та співробітники по Старій громаді, Київській археографічній комісії, а отже, кажучи ін- шими словами, колеги А. та М. Стороженків. Втім, жоден із них, говорячи про школу Антоновича, не називає їх серед її учнів. На нашу думку, це було пов’язано із розривом із Старою Громадою та подальшою антиукраїнською діяльністю. За Стороженками 17 міцно закріпилося тавро «воріг українського руху», «чорно- сотенець та україножер»38. Одним із першим, хто заговорив про братів Стороженків як учнів Київської наукової школи, був історик та краєзнавець А. Верзилов, яких поєднувала спільна участь у роботі Черні- гівської губернської вченої архівної комісії. Він, зокрема, відніс М. Стороженка до найбільш відомих учнів В. Антоновича, зга- дуючи при цьому його медальну роботу про західно-руські провінційні сеймики39. Дещо пізніше В. Біднов у нарисі про наукову діяльність про- фесора В. Антоновича не оминув увагою й питання організації ним наукової школи. Він взяв за основу обласне дослідження історії України, виокремивши тих послідовників, які у подаль- шому продовжили справу свого вчителя на університетських кафедрах. Поруч із ними автор згадав й інших дослідників, зокрема братів Стороженків, Н. Молчановського, В. Доманиць- кого, К. Мельник, С. Єгунову, Л. Падалку, Ф. Ніколайчика, «що творили не зовсім приємну для москалів «київську історичну школу»… Всі вони були продовжувачами праці Володимира Боніфатійовича Антоновича, за невеличким винятком – обо- ронцями української справи»40. Останнє речення цієї цитати є дуже промовистим, оскільки тим «невеличким винятком» і були Стороженки, про що вчений згадав у своєму нарисі по історіо- графії України, називаючи їх поряд із «славнозвісними» Савен- ками, Демченками, Щоголєвими та іншими, «що на україно- жерстві та доносах на наших діячів робили свою кар’єру»41. Згодом студіювання Київської історичної школи було роз- винуте у еміграції. Зокрема, Д. Дорошенко у своєму нарисі про наукову діяльність В. Антоновича зупинився на питанні її ут- ворення. При цьому він зазначав, що вчений не творив «школи» з таких учнів, які б перейняли його методику та світогляд, що засвідчує наявність у ній дослідників далеко відмінних націо- нально-громадських поглядів. Однак, йому вдалося організувати надзвичайно широке дослідження української історії та надих- нути любов’ю до наукової праці. Відтак учений серед інших називає й імена братів А. та М. Стороженків42. До цього слід додати, що, проживаючи у еміграції, Д. Дорошенко певний час 18 листувався з М. Стороженко і мав безпосередній вплив на напи- сання ним спогадів. Значний внесок у дослідження цієї про- блематики зробив О. Оглоблин, який від Київської історичної школи виводить всю новітню українську історіографію, зараху- вавши до адептів В. Антоновича і братів Стороженків43. Започаткована вченим генеалогія наукової школи широко вико- ристовується і сучасними дослідниками44. У контексті вивчення історії Київської історичної школи від- значимо також дослідження С. Михальченка. Однак, через по- гляд ученого на цю проблематику крізь призму територіально- обласних студій, внесок А. та М. Стороженів, як і багатьох інших учених, «випав» з дослідницького поля і не був взятий автором до уваги45. Історик І. Гирич, говорячи про історичну школу В. Анто- новича, розрізняє у ній власне «школу» і «напрямок». Під першим поняттям він розуміє всіх учнів Антоновича, без огляду на їхні ідеолого-історіософські переконання, і не обмежується лише істориками-обласниками. «Напрямок», на його думку, кількісно вужчий термін і стосується лише тих послідовників видатного вченого, які наслідували народницькі ідеали свого вчителя у національно-державному напрямку46. Якщо говорити про наукову саморефлексію, то брати Сто- роженки не ототожнювали себе з цією неформальною спіль- нотою. Певною мірою це пояснюється зміною їх національно- політичних пріоритетів та відмежуванням від українства. Після смерті В. Антоновича, у листі до В. Модзалевського М. Сто- роженко писав: «Теперь пойдет, конечно, в особенности из лжеосвободительного лагеря, обычное навязывание покойному того, чего он никогда не думал, и он сделается фетишем поли- тиканствующих, но, насколько я его знал, он придерживался лишь формы laissez foire, laissez posser, будучи сам человеком умеренным во всех отношениях взглядом и чистым ученым с широким образованием и научной инициативой»47. Така дещо скромна оцінка Антоновича лише як ученого була зумовлена переважанням проросійської складової у світогляді Стороженка та несприйняттям ним політизації українства, у центрі якого постать В. Антоновича постала як політичного натхненника 19 відродження України. Однак, у еміграції, повернувшись до українства, він із вичерпною пошаною згадував свого універ- ситетського викладача (якого у листі до його сина Д. Анто- новича називав «вічнопамятним навчителем»48), характеризував його лекторські здібності, намагався якомога яскравіше від- творити їх взаємини на тлі українського громадівського руху другої половини ХІХ ст. із наголошенням своєї активної участі у ньому, та показати його вплив на формування своїх інтересів та подальше становлення як науковця49. Відтак, ми можемо гово- рити про те, що М. Стороженко усвідомлював себе учнем В. Антоновича лише з навчально-педагогічних позицій. Що стосується А. Стороженка, він, як ми вже зазначали, був вихованцем професора слов’янської філології О. Котлярев- ського, добру пам’ять про якого він проніс крізь усе своє життя. На схилі літ у своєму публіцистичному нарисі «Украинское движение. Краткий исторический очерк преимущественно по личным воспоминаниям» він згадував, що прихід в університет Котляревського знаменував собою нову хвилю розумового життя закладу50. Зупиняючись на постаті В. Антоновича, Сто- роженко наголошував, що його університетські лекції відзна- чались цілковитою лояльністю до російського уряду і поєдну- вали у собі глибину неупередженого наукового дослідження, простоту та переконливість викладу. «Володимир Воніфатійо- вич, – писав А. Стороженко, – насправді був загадковою лю- диною. Про нього завжди говорили як про природженого змов- ника, майстерного політичного агітатора, найважливішого пред- ставника українського руху, як про небезпечного ворога ро- сійської державності, а між тим можна було проводити з ним тижні на розкопках язичницьких курганів, можна було годинами розмовляти з ним у його кабінеті, прикрашеному портретом Гонти, почути багато цікавих вказівок і міркувань по архео- логічним та історичним питанням у межах неупередженої науки… Тим не менше із книжки «Бесіди про козацькі часи на Україні» можна зробити висновок, що В.В. Антонович був дійсно не тією людиною, якою видавався з університетської кафедри, а … завзятим українцем-республіканцем, щирим само- стійником, який кував злі підступи проти Росії»51. Таким чином 20 крізь призму характеристики постаті В. Антоновича яскраво проглядає несприйняття А. Стороженком політичного україн- ства загалом, та місця й ролі у ньому В. Антоновича зокрема. Досить показовим у характеристиці ставлення А. Стороженка до Київської історичної школи є коментар М. Грушевського у сьомому томі його «Історії України-Руси», присвяченому історії українського козацтва. Характеризуючи відповідний том «Исто- рии России» Д. Іловайського, він зазначає, що «поданий огляд початків козаччини нічим не визначний, з сильною залежністю від традиції… дарма що у новітнього дослідника козаччини Стороженка знайшов він похвалу і признаннє (мабуть тому, що вийшов не від ненависної Стороженку мітичної «київської школи»)52. Можна зробити припущення, що М. Грушевський мав на увазі книгу А. Стороженка «Стефан Баторий и дне- провские козаки…», де чітко відображені його погляди на витоки та сутність козацтва, які, своєю чергою, засвідчили роз- біжність його бачення у порівнянні з візією представників Київ- ської наукової школи В. Антоновича. Отже, належність братів А. та М. Стороженків до середовища Київської історичної школи та вплив В. Антоновича на їх ста- новлення як науковців є безперечними. Їх поєднувала робота в Історичному товаристві Нестора-літописця, Київській археогра- фічній комісії, вони разом брали участь у засіданнях редколегії журналу «Киевская старина», що, своєю чергою, сприяло нала- годженню та зміцненню наукових контактів та розвитку творчої атмосфери. Водночас, зв’язок братів А. та М. Стороженків із науковою школою не на стільки репрезентативний у порівнянні з іншими її адептами. По-перше, вони не підготували обласних/ регіональних досліджень (хоча аналіз спогадів та епістолярію дозволяє робити припущення про існування таких намірів); по- друге, не посіли університетські кафедри та й загалом за своїми історичними та національно-політичними поглядами були, за висловом В. Біднова, «невеличким винятком» з-поміж інших дослідників. Втім їх співучасть у науковому житті Київської історичної школи значно розширює горизонти дослідження са- мого об’єднання. 21 1 Ясь О. Державницький напрям в українській історіографії першої третини ХХ ст.: становлення, формування, вплив // Історія україн- ського середньовіччя: Козацька доба: Збірка наукових праць (На по- шану О. М. Апанович): У 2 ч. – К., 1995. – Ч. 1. – С. 112. 2 Син України. Володимир Боніфатійович Антонович: У 3 т. – К., 1997. – Т. 1; Ващенко В. Лекції з історії української історичної науки другої половини ХІХ – початку ХХ століття (М. І. Костомаров, В. Б. Антонович, М. С. Грушевський). – Дніпропетровськ, 1998. – С. 93–95; Кіян О. Генезис поняття «Київська історична школа» в історіографії // Історіографічні дослідження в Україні. – К., 1999. – Вип. 9. – С. 154–166. 3 Мерніков Г. Школа в українській історичній науці другої поло- вини ХІХ – початку ХХ ст.: проблеми теорії та історіографії. Дис... к. і. н. – Дніпропетровськ, 1997; Його ж. Риси наукової школи в ук- раїнській історіографії другої половини ХІХ ст. // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. – Дніпропетровськ, 1997. – Вип. 1. – С. 332–346; Колесник І. Українська історіографія (XVIII – початок ХХ століття). – К., 2000. – С. 38–39; Гоцуляк В. Наукові школи в українській історичній науці кінця ХІХ – початку ХХ століття: істо- ріографічний аспект // Сіверянський літопис. – 2001. – Вип. 1. – С. 56– 65; Зербіно Д. Наукова школа: лідер і учні. – Львів, 2001; Кіян О. Володимир Антонович: Історик й організатор «Київської історичної школи». – К., 2005; Водотика С. Наукові історичні школи і провідні тенденції розвитку української історичної науки на початку ХХ ст. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки – К., 2007. – Вип. 16. – С. 270–290; Заруба В. Наукова школа в історичній науці. До постановки проблеми // Україна: культурна спадщина, національна сві- домість, державність: Зб. наук. праць. – 2006–2007. – Вип. 15. – С. 769– 781; Гоцуляк В. Вивчення сучасними вченими проблеми наукової школи // Вісник Черкаського університету. Серія: Історичні науки. – Черкаси, 2009. – Вип. 160/161. – С. 10–16; Колесник І. Українська істо- ріографія. Концептуальна історія. – К., 2013. – С. 151–173; Острянко А. Наукові історичні школи в Україні: фантоми української історіографії // Історіографічні дослідження в Україні. – К., 2014. – Вип. 23. – С. 293– 310. 4 Линниченко И. Малорусский вопрос и автономия Малороссии. Открытое письмо проф. М.С. Грушевскому. – Одесса, 1917; Его же. Малорусская культура. – Одесса, 1919; Лабунька М. Микола Павлович Дашкевич та Іван Андрійович Линниченко // 125 років Київської ук- раїнської академічної традиції 1861–1986: Збірник. – Нью-Йорк, 1993. – 22 С. 219–259; Гирич І. Українські інтелектуали і політична окремішність (середина ХІХ – початок ХХ ст.). – К., 2014. – С. 415. 5 Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І. Вер- надського, ф. 179, спр. 149, арк. 9 зв., 34. 6 Кістяківський О.Ф. Щоденник (1874–1885): У 2 т. – К., 1994. – Т. 1.– С. 358. 7 Бухбіндер Н. З листування Олександра Олександровича Котлярев- ського (1862–1881 рр.) // Україна. – 1930. – Кн. 41. – С. 147. 8 Дашкевич Н. 25-летие Исторического общества Нестора-Лето- писца. Исторический очерк. – К., 1899. – С. 46; Наріжний Симон. Істо- ричне товариство Нестора-Літописця в Києві // Український історик. – 1975. – № 1/2. – С. 29, 35, 43; № 3/4. – С. 44, 47, 48, 56; 1976. – № 1/4. – С. 59. 9 Центральний державний історичний архів України в м. Києві (Далі – ЦДІАК України), ф. 261, оп. 1, спр. 18, арк. 10–11 зв. 10 Стороженко Микола. З мого життя. – К., 2005. – С. 163. 11 Стороженко А. Очерки Переяславщины // Киевская старина. – 1891. – № 11. – С. 195–215; Его же. Михайловская и Покровская церк- ви в г. Переяславе Полтавской губернии (к рисункам Т.Г. Шевченко) // Киевская старина. – 1891. – № 2. – С. 337–351; Его же. Какой юбилей имеет право праздновать г. Переяслав Полтавской губернии? // Киев- ская старина. – 1894. – № 4. – С. 61–73; Его же. К истории м. Борис- поля Полтавской губернии // Киевская старина. – 1897. – № 3. – С. 507–518. 12 Ляскоронский В. К вопросу о переяславских торках // Журнал Министерства народного просвещения. – 1905. – Ч. 358. – С. 278–302. 13 Каманин И. К вопросу о козачестве до Богдана Хмельницкого // Чтения в Историческом обществе Нестора-Летописца. – 1894. – Кн. 8. – С. 90. 14 Стороженко А. Стефан Баторий и днепровские козаки. Исследо- вания, памятники, документы и заметки». – К., 1904. – С. 148–149. 15 Там же. – С. 155–156. 16 Крип’якевич І. [Рец.] // Записки наукового товариства імени Шев- ченка. – 1905. – Т. LXVIII. – С. 23. 17 Стороженко А. Стефан Баторий и днепровские козаки… – С. 26, 148, 153, 157–158. 18 Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – T. VII. – С. 569. 23 19 Дорошенко Д. Огляд української історіографії. – К., 1996. – С. 161. 20 Стороженко А. Стефан Баторий и днепровские козаки… – С. 3, 4. 21 Стороженко А. Фастовская типография // Киевская старина. – 1895. – № 11. – С. 84; Его же. Киев триста лет назад. Тогдашний про- ект благоустройства Киева и его автор бискуп Юзеф Верещинский // Киевская старина. – 1884. – № 2. – С. 223. 22 Стороженко А. Из переписки Запорожья XVI в. с польскими вельможами // Чтения в Историческом обществе Нестора-Летописца. – 1906. – Кн. 19. – С. 70. 23 Стороженко А. Родион Григорьевич Дмитрашко, полковник Пе- реяславский // Киевская старина. – 1893. – № 4. – С. 2. 24 Стороженко А. [рец.] Эварницкий Д. Иван Дмитриевич Сирко, славный кошевой атаман Войска Запорожских низовых козаков. – СПб., 1894. – 164 с. // Киевская старина. – 1894. – № 10. – С. 159, 160. 25 Коцюба М. Рецензія на книгу А. Стороженка «Очерки Переяс- лавской старины: исследования, документы и заметки» (К., 1900. – 235 с.) // Записки наукового товариства імени Шевченка. – 1902. – T. XLIX. – С. 28–30. 26 ЦДІАК України, ф. 261, оп. 1, спр. 18, арк. 10–11 зв. 27 Михальченко С. Киевская школа в российской историографии (В.Б. Антонович, М.В. Довнар-Запольский и их ученики). – М.; Брянск, 1997. – С. 67. 28 Стороженко Микола. З мого життя. – С. 156–156. 29 Там само. – С. 157. 30 Бершадский С. К вопросу о сеймиках в Юго-Западной России // Журнал Министерства народного просвещения. – 1888. – Ч. 259. – С. 369–403. 31 Грушевський М. Українська шляхта в XVI–XVII ст. // Правда. – Львів, 1889. – Т. ІІІ. – Вип. VII. – С. 67–71; Новицкий И. [Рец.] // Киевская старина. – 1890. – Кн. 5. – С. 382–388. 32 Ульяновський В. Три «лики» Миколи Стороженка // Стороженко Микола. З мого життя. – С. 63. 33 Стороженко Н. Отчет о занятиях в архивах: Киевском Цент- ральном и Яготинском кн. Н.В. Репнина. – К., 1886. – С. 20–25. 34 Ульяновський В. Три «лики» Миколи Стороженка. – С. 64. 35 Масненко В. Історична думка та націєтворення в Україні (кінець ХІХ – перша третина ХХ ст.). – К.–Черкаси, 2001. – С. 214. 24 36 Любченко В. Теоретична та практична діяльність російських на- ціоналістичних організацій в Києві (1908–1914 рр.) // Український іс- торичний журнал. – 1996. – № 2. – С. 61–62. 37 Кіян О. Володимир Антонович: історик й організатор «Київської історичної школи». – С. 65, 66. 38 Центральний державний архів громадських об’єднань України (Далі – ЦДАГО України), ф. 269, оп. 2, спр. 226, арк. 432; Листи Д.І. Дорошенка до М.М. Грінченко. 1923–1926 рр. // Дорошенко Д. Огляд української історіографії. – С. 237. 39 Верзилов А. Памяти Владимира Бонифатьевича Антоновича (речь, произнесенная в заседании Черниговской Архивной Комиссии, посвященном памяти В.Б. Антоновича, 6-го апреля 1908 г. // Син України. Володимир Боніфатійович Антонович. – Т. 1. – С. 74. 40 Біднов В. Життя й наукова діяльність професора В.Б. Антоновича // Син України. Володимир Боніфатійович Антонович. – Т. 1. – С. 140. 41 Біднов В. Що читати по історії України (коротенька історіографія України). – Катеринослав, 1920. – С. 27. 42 Дорошенко Д. Володимир Антонович. Його життя й наукова та громадська діяльність. – Прага, 1942. – С. 161–163. 43 Оглоблин О. Володимир Антонович та його історична школа // Оглоблин Олександер. Студії з історії України: Статті і джерельні матеріали. – Нью-Йорк; Київ; Торонто, 1995. – С. 210. 44 Корінний М. Про внесок школи В. Б. Антоновича в дослідження історії Лівобережної України давньоруських часів (історіографічний нарис) // Академія пам’яті професора Володимира Антоновича. 16–18 березня 1993 р., м. Київ. Доповіді та матеріали. – К., 1994. – С. 77–82; Тарасенко О. Становлення та розвиток історичної науки та освіти у Київському університеті у 1834–1884 рр. Дис… к. і. н. – К., 1995. – С. 142; Гоцуляк В. Історіографічна думка про М. Грушевського і українську історичну науку його доби. – Черкаси, 1996. – С. 62. 45 Михальченко С. Киевская школа в российской историографии (школа западно-русского права). – Москва; Брянск, 1996; Его же. Киевская школа в российской историографии (В.Б. Антонович, М.В. Довнар-Запольский и их ученики). – Москва; Брянск, 1996. 46 Гирич І. Українські інтелектуали і політична окремішність (сере- дина ХІХ – початок ХХ ст.). – С. 219–220. 47 ЦДІАК України, ф. 856, оп. 2, спр. 25, арк. 7–7 зв. 48 ЦДАГО України, ф. 269, оп. 2, спр. 13, арк. 77. 25 49 Стороженко Микола. З мого життя. – С. 155–194. 50 Царинный А. Украинское движение. Краткий исторический очерк, преимущественно по личным воспоминаниям // Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола. – М., 1998. – С. 166. 51 Там же. – С. 171, 173. 52 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. VII. – С. 568.

Київська історична школа: Андрій та Микола Стороженки

Репозитарії

Схожі ресурси