Традиція й Революція у великому тексті М. Грушевського

Висвітлюються дослідницькі стратегії М. Грушевського в «Історії України-Руси». Аналізуються впливи позитивізму, соціологізму, віталізму у історичних поглядах М. Грушевського....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2014
Автор:	Ясь, О.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2014
Назва видання:	Історіографічні дослідження в Україні
Теми:	Біоісторіографія
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95340
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Традиція й Революція у великому тексті М. Грушевського / О. Ясь // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 25. — С. 220-239. — Бібліогр.: 74 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-95340
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-953402016-02-25T03:02:07Z Традиція й Революція у великому тексті М. Грушевського Ясь, О. Біоісторіографія Висвітлюються дослідницькі стратегії М. Грушевського в «Історії України-Руси». Аналізуються впливи позитивізму, соціологізму, віталізму у історичних поглядах М. Грушевського. The author shows M. Hrushevsky’s research strategies in his work “The History of Ukraine-Rus”, analyses the influence of positivism, sociologism and vitalism on M. Hrushevsky’s historical views. 2014 Article Традиція й Революція у великому тексті М. Грушевського / О. Ясь // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 25. — С. 220-239. — Бібліогр.: 74 назв. — укр. XXXX-0023 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95340 930.1+94(477) «Грушевський» uk Історіографічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Біоісторіографія Біоісторіографія
spellingShingle	Біоісторіографія Біоісторіографія Ясь, О. Традиція й Революція у великому тексті М. Грушевського Історіографічні дослідження в Україні
description	Висвітлюються дослідницькі стратегії М. Грушевського в «Історії України-Руси». Аналізуються впливи позитивізму, соціологізму, віталізму у історичних поглядах М. Грушевського.
format	Article
author	Ясь, О.
author_facet	Ясь, О.
author_sort	Ясь, О.
title	Традиція й Революція у великому тексті М. Грушевського
title_short	Традиція й Революція у великому тексті М. Грушевського
title_full	Традиція й Революція у великому тексті М. Грушевського
title_fullStr	Традиція й Революція у великому тексті М. Грушевського
title_full_unstemmed	Традиція й Революція у великому тексті М. Грушевського
title_sort	традиція й революція у великому тексті м. грушевського
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2014
topic_facet	Біоісторіографія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95340
citation_txt	Традиція й Революція у великому тексті М. Грушевського / О. Ясь // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 25. — С. 220-239. — Бібліогр.: 74 назв. — укр.
series	Історіографічні дослідження в Україні
work_keys_str_mv	AT âsʹo tradicíâjrevolûcíâuvelikomutekstímgruševsʹkogo
first_indexed	2025-07-07T02:08:14Z
last_indexed	2025-07-07T02:08:14Z
_version_	1836952161561346048
fulltext	220 УДК 930.1+94(477) «Грушевський» Олексій Ясь ТРАДИЦІЯ Й РЕВОЛЮЦІЯ У ВЕЛИКОМУ ТЕКСТІ М. ГРУШЕВСЬКОГО Традиція є наріжним концептом у історичному письмі М. Грушевського як творця великого українського наративу, котрий хоч-не-хоч був змушений апелювати до національної спадщини та її витоків. Тому вже у вступі до першого тому своєї монументальної праці автор обґрунтовував потребу вживання здвоєної назви Україна-Русь щодо української минувшини саме конструюванням традиції. «Щоб підчеркнути зв’язки нового українського житя з його старими традиціями, се українське ім’я уживано також (в останній чверти минулого століття) в зложеній формі “Україна-Русь” (тут і далі курсив наш. – Авт.), “українсько-руський”», – наголошує М. Грушевський1. У цьому сенсі традицію можемо вповні зіставити з іншим терміном – народ («народна маса»), хоч останнє поняття є більш багатозначним і суперечливим, що зумовлено цілою низкою причин. Утім, представлення традиції чи традицій у великій оповіді М. Грушевського є також достатньо складним, розмитим і суперечливим. Адже автор «Історії України-Руси» не тільки конструював українську традицію, а й виступав із деконструк- цією імперської схеми східноєвропейської історії. Крім того, він був опонентом, критиком й інтерпретатором різних версій про- читання української минувшини, котрі спиралися на інші на- ціональні традиції (російську, польську та ін.). Скажімо, навіть назва його знакового есе «Звичайна схема “руської” історії й справа раціонального укладу історії східного слов’янства» чудово ілюструє те, яке становище посідав М. Гру- шевський щодо імперської, централістичної традиції росій- ського історіописання. Причому навіть М. Яворський – відомий опонент історика у відгуку про його наукову діяльність від 221 7 листопада 1928 р. зауважив: «Вже один цей методологічний виступ М.С. Грушевського з проблемою самостійної схеми українського історичного процесу створив епоху в українській історіографії; це була спроба ідеологічної революції і в росій- ській історіографії, яка мала величезне значення, якого не заперечує і сучасна марксистська історична школа, не дивлячись на ідеалістичний, буржуазний зміст цієї спроби…»2. Загалом інтелектуальна біографія найвидатнішого україн- ського історика розпочиналася за часів кризи класичного істо- ріописанния, здебільшого зорієнтованого на нормативно-уні- версальні та жорсткі взірці раціональності ХІХ ст., в яких чільне місце відводилося саме традиції в її багатоманітних виявах. Приміром, реконструкція й інтерпретація письмової традиції була вихідним пунктом у дослідницьких практиках будь-якого історика на зламі ХІХ – початку ХХ ст., особливо тих, хто студіював стародавні чи середньовічні часи. «Тільки ж з історією звичайно зв’язується понятє того, що зветься “історичними часами” в житю народів: коли вони дійшли вже такого соціяльного і культурного розвитку, що у них появляються “історичні памятки”, тягла і неперервана історична традиція», – наголошує М. Грушевський3. Цей пасаж демонструє, що його автор був свідомий того нормативного призначення традиції, яке відводилося їй у різноманітних націо- нальних версіях тодішнього історіописання, хоч і ставився до неї із певним скепсисом. У публіцистичних писаннях М. Грушевський висловлювався більш вільно, зокрема визнавав морально-виховне значення традиції як засобу суспільної організації. Він навіть уважав, що «традиція являється підставою тої людської солідарности, на який живе й розвивається саме громадське житє»4. Проте М. Грушевський відзначав й вибіркове сприйняття традиції як «морального стимулу» та «засобу соціального виховання». «З неї (традиції. – Авт.) вибирається в кожний момент особливо те, що ціниться в даній хвилі в соціальнім вихованню…», – від- значає автор5. Ці розумування М. Грушевського тяжіють до парадигматич- них взірців пізньопросвітницького раціоналізму з його вихов- 222 ними максимами. Однак, на початку ХХ ст. формувалися й ширилися інші типи раціональності, пов’язані із паростками некласичної історіографії, зокрема з гуманітарно-ціннісними та соціально-орієнтованими вимірами світу минувшини. Такі інте- лектуальні й культурні віяння започаткували перегляд звичних інструментальних функцій традиції, зокрема витлумачення її не як нормативного припису, а як ціннісної настанови, інерційної складової або, навпаки, як кумулятивного каталізатора (примі- ром, як у неоромантичній візії В. Липинського!), неписаної соціокультурної конвенції чи напівофіційного етосу історичного життя тощо. Таким чином, у цитованій вище розвідці М. Грушевського традиція, хоч і розглядається як культ «заслуг попередніх поколінь»6, але все ж таки подається як універсальне мірило вартості, зокрема побутує у вигляді «суду історії»7. Тож тра- диція у його представленні постає у дуалістичному сенсі як своєрідний компендіум заслуг і обов’язку і, водночас, як «культ моральних вартостей»8. Певна річ, означені зауваги добре демонструють як напрочуд великий пізнавальний потенціал традиції, так і ті численні суперечності й конфлікти, які циркулювали довкола цієї пробле- матики на початку ХХ ст. Якщо взяти до уваги ще й предметну заземленість переважної більшості термінів-інструментів у ве- ликому тексті М. Грушевського, то отримаємо достатньо склад- ний, строкатий та багатошаровий терен побутування зазначеної дефініції. На сторінках «Історії України-Руси» концепт традиції репре- зентований у розмаїтих контекстах, які досить часто перехре- щуються і перетікають з одного предметного поля на інше. Більше того, традиція є, мабуть, однією з найуживаніших дефі- ніцій в історичному письмі М. Грушевського, зокрема у його великій оповіді вона згадується, щонайменше, сотні разів. Однак, незважаючи на таке широке застосування цього поняття, історик уникає якогось виразного ранжування чи диференціації терміна «традиція», хоч можемо простежити й певні впо- добання. Передусім, М. Грушевський оперує літописною (письмовою) традицією, котра у його текстах представлена у вигляді різних 223 означень, як-от «легендарна», «книжна», «поетична», «літера- турна», «задокументована», «рукописна», «письменницька», «писана» і навіть «усна» традиція. Зазвичай він застосовує ці означення щоби з’ясувати ступінь достовірності певних відо- мостей та представити фактографічне розмаїття світу історії. Таке інструментальне уживання традиції для верифікації / уточнення / спростування конкретних фактів є найпоширенішим у його великій оповіді. Зауважимо, що М. Грушевський досить критично та скеп- тично ставився до письмової традиції, позаяк уважав, що саме у її річищі часто-густо формувалися уявлення про «історичні» чи «неісторичні» нації. Натомість він обстоював тезу про всесвітню минувшину як «історію людства», а не «обраних» чи «істо- ричних» народів. До того ж, письмова традиція, як правило, містила чимало міфологічних («легендарних») нашарувань, а також численні спотворення, зумовлені соціальною («класо- вою») і політичною мотивацією, культурним середовищем, які виступали як формуючі чинники нормативних елементів та напівофіційних приписів. «З’являється письменство – котрого одним з завдань буває як раз зафіксованнє, записаннє нових правних норм, утворених клясовим устроєм. В останнім рахунку витворюється “істо- рична традиція”, певна сума відомостей про розвій політичного і громадського житя такого “історичного народу”», – від- значає історик9. Отож М. Грушевський посідав досить складну позицію щодо письмової традиції, позаяк, з одного боку, він виступав як її пильний критик та інтерпретатор. Утім, із другого боку, вчений конструював національну історичну традицію, себто мусив спиратися й адаптувати ті чи інші письмові пам’ятки та свід- чення до відповідних потреб великого наративу. Ця суперечливість становища М. Грушевського, приміром, виявляється у його ставленні до норманізму, походження якого він виводив із «варязької теорії київських літописців», що спричинилася до постання «пізнішої історичної традиції» в російському історіописанні10. Причому історик усвідомлював, що чимало західноєвропейських учених украй скептично ста- 224 вилися до антинорманізму. Відтак він зауважує, що склалася ситуація, коли західні наукові кола сприймали «антинорманізм як певний симптом ненаукового мишлення»11. Зазначимо, що антинорманізм М. Грушевського викликав низку поважних зауваг різних учених12. Та, попри багатоманітні аргументи прихильників «норманської теорії» походження Русі, вчений залишався переконаним антинорманістом. С. Томашів- ський – один із його найвідоміших учнів ще у рецензії 1905 р., написаній виключно у позитивному дусі, наголосив на відмін- ності власних поглядів щодо походження Київської держави, порівняно з візією свого вчителя13. На перший погляд, такі розумування М. Грушевського спи- ралися на традицію автохтонності походження давньоруської держави, котру обстоювало чимало репрезентантів українського історіописання ХІХ ст. (М. Костомаров, М. Максимович та ін.). Тож наукова полеміка навколо норманізму майже завжди мала присмак політичної чи ідеологічної заангажованості. Проте найважливішим видається те, що питання про початки Русі було однією із установчих ідей української історичної традиції, котру конструював М. Грушевський у великому тексті. Схоже, що антинорманізм був одним із небагатьох випадків, коли місія «конструктора» національної традиції все ж таки перемогла критичні й скептичні устремління історика у його «Історії України-Руси». Тим паче, що питання про походження чи початки народу належало до ключових (і сакральних!) складових будь-якої національної історії. Однак, попри ці спостереження, варто підкреслити, що згад- ки про народну («національну») чи історичну («місцеву», «стару») традицію споглядаємо значно рідше, аніж про різно- манітні вияви письмової традиції. М. Грушевський не є по- слідовним, коли йдеться про народну / національну традицію. Інколи він використовує цю чи подібну термінологічну сув’язь у розумінні літописної чи письмової традиції, себто розглядає пе- ребіг фактографічної канви у відповідному історичному світлі. У низці випадків М. Грушевський послугується «народною» чи «національною» традицією, щоб освітити й оцінити важливі зрушення і перетворення історичного життя, себто уживає її як 225 своєрідний ціннісний маркер. Наприклад, згадуючи про полі- тичні й культурні практики останніх галицько-волинських кня- зів він зауважує, що «зближеннє з заходом не було індифе- рентизмом або вириченнєм зі своєї культурної й національної традиції, і глухою для сеї традиції суспільність через те не ставала»14. Іноді автор «Історії України-Руси» помітно специфікує й обмежує сферу уживання цієї дефініції певною предметною областю, зокрема культурною чи політичною площиною минув- шини. У такому ж дусі він означує традицію на полі культури, приміром пише про спадок античних міст-держав, з-поміж яких вирізняє «Корсунь–Херсонес, що зіставив сильну традицію в культурній історії Руси»15. У схожому сенсі М. Грушевський трактує процес розпаду давньоруської держави. «Те що колись було вповні реальною державною звязею, переходило на свідомість певної спільної політичної традиції, спільного права, спільної релігії, спільної культури», – підкреслює історик16. Прикметною рисою цього авторського пасажу є пов’язання зі свідомістю, себто з усві- домленням колишньої державно-політичної спільності, котра набувала ролі ціннісної основи старої чи давньоруської традиції! Власне, й політичне буття Галицько-Волинської держави М. Грушевський пов’язує з відповідною політичною традицією. На його думку, ця держава «завязавшися на порозі ХІІІ ст., протягнула в українських землях іще ціле столітє по упадку Києва в повній силі традиції великодержавної політики й житя, князівсько-дружинного режіму, суспільно-політичних форм і культури, виробленої Київською державою»17. Тому навіть галицько-волинського князя Данила М. Грушевський уважав своєрідним «продуктом князівсько-дружинної політичної тра- диції»18. В іншому місці він зауважує, що «система земель давньої Руської держави від половини ХІ в. представляється як група автономних, незалежних земель-князівств, зв’язаних од- ностию династії (до певної міри також й одностию дружини) й традицією давнійшої приналежности до одної, Руської дер- жави (що полишила незатерті сліди в правнім устрою й культурі земель)»19. 226 У великому наративі М. Грушевського механізм традиції дедалі більше слугує для представлення і збереження певного смислового «ядра» української історії. Первісно цим «ядром» була давньоруська політична, культурна, соціальна та інша спадщина, котра по-різному переломлювалася й трансформу- валася на обширах тої чи іншої землі або князівства. Діапазон такого вживання досить широкий: від політичної та культурної сфери до «захованнє неперерваної традиції» на ниві коло- нізації20. Зокрема історик згадує, що останки «староруської культурної традиції» переховувалися поміж соціальних низів – народних мас та нижчого духовенства21. Водночас він звертає увагу на причини й передумови консервування староруської традиції, як-от «сильна децентралізація» Великого князівства Литовського22, а також на церковну сферу, у котрій «старалися можливо старанно консервувати церковну традицію, старо- руський доробок книжности й літератури»23. М. Грушевський прагне простежити й ті метаморфози, кот- рих зазнала місцева чи староруська («русько-візантійська») тра- диція, зокрема у період «прилучення українських земель до в. кн. Литовського»24 чи за часів засвоєння західних культурних впливів25. Зрештою, М. Грушевський поступово, крок за кроком, набли- жається до того повороту, коли у його великій оповіді ста- роруська / руська / місцева традиція («традиція руської віри») набуває прикмет традиції національної / народної («всенарод- ної»). Цей поворот відбувається за посередництвом місцевого духовенства, котре історик уважає «сторожем українського національного житя, національних традицій, національної сві- домости, патріотизму»26. Відтак цементуючим елементом і навіть спільним підмурком оновленої традиції історичного жит- тя стає православна віра. На думку М. Грушевського, «єдиний ґрунт, на котрім можна згуртувати всі верстви і части українського народу – се старий православний ґрунт, з котрим нерозривно зв’язалося саме по- нятє українського, або як тоді говорили (по старій традиції Руської держави) – руського житя»27. Втім, М. Грушевський відводить певну роль і дрібній шляхті, котра спричинилася до консервування «українського елементу й 227 його національної традиції»28. «Та українська шляхта, що ще не зовсім розірвала з національними традиціями, мусіла бути біль- ше консервативною. – зазначає вчений. – Її вірність національ- ним традиціям була також проявом консерватизму…»29. Проте головним формуючим елементом оновленої національної тра- диції стає козацтво, котре опановує й трансформує «стару руську спадщину» до нових потреб. Більше того, козацтво перетворюється на головного репрезентанта і навіть творця національної української традиції. Зауважимо, що М. Грушевський задекларував своє негативне ставлення до популярної тези української історіографії ХІХ ст. про «зв’язки організаційних форм козачини з старшими сус- пільними традиціями, княжих часів»30, яка побутувала, скажімо, в писаннях М. Костомарова. Заразом автор акцентує увагу на способі представлення козацтва у письмовій традиції початку XVII ст., зокрема наголошує на тому, що «українська інте- лігенція в своїй характеристиці своєї козацької репрезентації з притиском підчеркнула сими словами (у меморіалі 1621 р. – Авт.) органічну зв’язь нового, козацького чинника з історичним життєм України, з її старими традиціями – всупереч пізній- шим теоріям чужоземного походження козачини та чужих впли- вів на її сформованнє, і взагалі всупереч всяким розриванням української історичної традиції»31. Творець «Історії України-Руси» розмірковує і про соціокуль- турні підстави українського історичного процесу, зокрема його метаморфози від доби середньовіччя до ранньомодерних часів. У цьому контексті постає його думка про Середнє Подніпров’я як своєрідний соціокультурний простір, на якому взаємодіяли старі, традиційні й нові, модерні вияви історичного буття. «Середнє Подніпровє, що в перших віках історичного житя українських земель було огнищем політичного, економічного, культурного житя для цілої Східної Европи, в тих темних століттях (½ XIII – ½ XVI) стало глубоким перелогом, на якім буйно віджила дівича природа, не чуючи над собою важкої руки чоловіка, і серед неї наново сходили сходи суспільного життя, де в чім нав’язуючи до традицій давнійших, староруських, в иньшим розвиваючися вповні оригінально серед дозвілля сих здичілих пустинь», – підкреслює вчений32. 228 Таким чином, у текстах М. Грушевського традиція постає як один із формуючих чинників плину історичного життя, котрий забезпечує його сталість та спадковість, попри різноманітні флуктуації, метаморфози і навіть масштабні катаклізми. Водно- час традиція виступає як ціннісна настанова, котра напрочуд добре узгоджується з еволюційним рефреном, який є всеохоп- люючим у багатотомній «Історії України-Руси». Саме традиція й еволюція складають той засадний інтелектуальний та куль- турний підмурок, на якому розгортаються як різні конфлікти, так і відбувається трансформація великого наративу М. Гру- шевського. На відміну від поняття «традиція», концепт «революція», якщо не випадає, то, принаймні, побутує десь на маргінесах історичного письма М. Грушевського, зокрема його великого тексту33. Тим більше, що еволюційна спрямованість є доміну- ючою у стильовому профілі українського історика на всіх ета- пах його життя і творчості, зокрема досить добре уживається з конструюванням та репрезентацією національної традиції. Та М. Грушевському судилося бути не тільки очевидцем і активним учасником, а й певний час одним із провідників укра- їнської революції 1917–1921 рр. З такої перспективи револю- ційна стихія мала справити і таки справила сильний вплив на історика. Революційні події спричинили суттєве полівіння полі- тичних поглядів М. Грушевського, які навіть розглядаються у світлі перемоги соціалістичного дискурсу над націоналістичним чи національним34. Ба більше, революція породила низку нових дискурсивних практик – політичних, культурних, соціальних, поза якими не міг залишитися жоден поважний політичний чи громадсько- культурний діяч того часу. Відтак переконаний еволюціоніст М. Грушевський був змушений не тільки повсякчасно реагувати на революційні виклики, а й опановувати нові ролі, зокрема керманича держави за доби воєнного лихоліття та революційних потрясінь. Не випадково в одній із публіцистичних статей він зауважить, що «еволюція відступила місце революції»35. Ця разюча революційна метаморфоза, котра перетворила ко- лишнього інтернованого засланця на впливового політичного діяча, міцно закарбувалася у пам’яті М. Грушевського. Зокрема, 229 він досить емоційно споминає березневі події 1917 р.: «По трьох роках всякого в’язницького і засланського, підполіційного існу- вання – позбавлення права і можності якогось явного єднання з громадянством, – були се для мене світлі і радісні хвилі – дихати “вільним повітрям”, промовляти до ширшої аудиторії, не оглядаючись на шпиків і яке-небудь “начальство”. Але і для українського громадянства – його київського центру – се було перше революційне хрещення, момент незвичайно важливий в його динаміці»36. До того ж, слід згадати й про політичні практики М. Грушевського еміграційної доби, коли він деякий час посідав місце одного із чільних лідерів Української партії соціалістів-революціонерів, себто організації, що навіть у своїй назві декларувала революційний шлях перетворення сус- пільства. Вочевидь, означені політичні й ідеологічні метаморфози му- сили виплекати й інтелектуальні трансформації М. Грушев- ського, зокрема позначитися на його історичному письмі. На думку В. Герасимчука, висвітлення Хмельниччини у дев’ятому томі «Історії України-Руси» хоч-не-хоч нав’язувало порівняль- ний контекст двох революцій у суспільній думці37. Первісно М. Грушевський сприймав поняття «революція» досить утилітарно і буденно, позаяк не вважав, що цей концепт продукує якісно інший зміст, порівняно зі звичним «колесом» історичної еволюції. Тому на сторінках «Історії України-Руси» дефініція «революція» вживається стосовно низки локальних зрушень, які навіть віддалено непов’язані з тими образами кар- динальних, руйнівних та масштабних трансформацій суспіль- ства, що панували у соціогуманітаристиці модерної доби. Наприклад, М. Грушевський пише про причини «першої описаної в наших джерелах української революції»38, себто про повстання 1068 р. у Києві, яке призвело до втечі київського князя Ізяслава Ярославича. У такому ж дусі М. Грушевський згадує про «київську революцію» 1113 р., коли великокняжий стіл посів Володимир Мономах39. У цьому ж контексті він трактує боротьбу князя Ярослава Осмомисла з галицьким бояр- ством під час «революції 1170 р.», яку навіть називає «боярською фрондою»40. Схожі означення М. Грушевський ужи- 230 ває і щодо пізніших епох. Зокрема, він нарікає «військовою революцією» яничарський переворот 1622 р. у Константинополі, котрий призвів до страти султана Османа ІІ та повернення на престол Мустафи І41. Власне, у більшості випадків йдеться про певні політичні зміни, пов’язані зі змаганнями за той чи інший княжий / коро- лівський / султанський стіл. Відзначимо, що М. Грушевський оповідаючи про перебіг подій 1340 р., завдяки яким Любарт Гедимінович став галицько-волинським князем, метафорично нарік їх «двірською революцією»42. Це означення покриває більшість із наведених прикладів, принаймні відповідає тому змісту, котрий автор-інтерпретатор прагне передати читачу. М. Грушевський послугувався зазначеним терміном і щодо представлення інших подій та явищ зі світу історії. Приміром, він схарактеризував знамениті «Устава на волоки..» 1557 р. як «економічну революцію»43, а братський рух кінця XVI – початку XVII ст. охрестив «церковною революцією»44. Таке вживання зазначеного концепту нав’язує порівняння із застосуванням М. Грушевським факторного підходу як у вели- кому наративі, так і в історичному письмі, що вкотре демон- струє локальність та умовність термінологічних уподобань ав- тора. Передусім, очевидною є звуженість предметних значень, які часто-густо заступаються фактографічною багатоманітністю минувшини. Проте в «Історії України-Руси», зокрема навіть у томах, присвяченим різним епохам, що передують Хмельнич- чині, простежується й інший семантичний шар щодо уживання концепту «революція». Скажімо, у першому томі віднаходимо згадку М. Грушев- ського про те, що в «лівобічній Україні, де нова колонізація і велика соціальна революція дали народу, можна сказати, пере- жити ще раз наново цілу еволюцію форм власности»45. У чет- вертому томі історик пише про «велику українську революцію», котру ототожнює з Хмельниччиною46, а в шостому – згадує про участь української шляхти зі східного Поділля в «революції Хмельницького»47. Схоже, що автор «Історії України-Руси», з одного боку, віддавав перевагу локальному, ба навіть фрагментарному змісту, пов’язаному з динамікою історичного життя, котрий продукував 231 його вибіркове, часто-густо непослідовне і суперечливе вжи- вання цього поняття. Проте, з іншого боку, М. Грушевський був свідомий тих кардинальних перетворень, які нав’язував рево- люційний концепт, хоч до дев’ятого тому його великої оповіді такі смисли зазвичай побутували на маргінесах авторського викладу. Варто наголосити, що означення Хмельниччини як революції споглядаємо ще у текстах М. Грушевського, написаних упро- довж 1890-х років, хоч і з виразною акцентуацією на піднесенні національних почуттів чи «народної самосвідомості»48. Водно- час історик порівнював Хмельниччину та її історичне значення з Реформацією на німецьких теренах чи французькою революцією кінця XVIIІ ст.49 Поворот М. Грушевського до кардинальних, кризових смис- лів революційного концепту споглядаємо у його «Ілюстрованій історії України» версії 1921 р. «Російська революція 1905 р. була великим святом світової свободи. Вісти про неї як електрична течія пройшли скрізь, осмілюючи і підіймаючи прихильників політичного і соціального визволення. За революцією росій- ською пішла турецька, китайська, перська. Здавалося, світ іде швидким кроком в краї свободи і справедливости», – зазначає історик50. Ця сентенція однозначно виказує авторське захоп- лення революційними метаморфозами, котре більш властиве політику та публіцисту, аніж історику, тим більше такому виваженому і схильному до фактографічного об’єктивізму до- сліднику, яким був М. Грушевський. Однак, цього піднесення чомусь не спостерігаємо у його переказі подій французької революції кінця XVIIІ ст. на сторін- ках відомого курсу зі всесвітньої історії. Більше того, М. Гру- шевський висвітлює з великим скептицизмом «революційний вибух 1793 р.», який «стратив скоро свої мотиви»51. Ймовірно, історик не був у захваті від тих революційних крайнощів, які виплекали постать імператора Наполеона І Бонапарта та добу наполеонівських війн у Європі. Та про липневу революцію 1848 р. у Франції М. Грушев- ський відгукується не тільки вельми прихильно, а й надзвичайно високо оцінює її впливи на тодішню Європу, порівняно з фран- цузькою революцією кінця XVIIІ ст. «Вона (революція 1848 р. – 232 Авт.) зробила незвичайне вражіннє, викликала в Європі такий рух, якого не зробила ні велика революція (кінця XVIII ст. – Авт.), ні пізніша липнева (революція 1830 р. у Франції – Авт.)», – стверджує історик52. Він уважає, що з поразкою революції 1848 р. «справа свободи, справа народу була похоронена, і не тільки для Франції: фінал французької республіки відбився на успіхах революції в цілій Европі»53. На цьому тлі авторське захоплення духом революційних перетворень за часів Хмельниччини, котре споглядаємо у де- в’ятому томі «Історії України-Руси», видається не таким одно- значним. За спостереженням С. Плохія, у цьому томі «особливо в останньому розділі, він (М. Грушевський. – Авт.) уживав термін “революція” частіше, ніж в усіх попередніх працях на цю тему разом узятих»54. Передусім, варто взяти до уваги, що роботу над дев’ятим томом М. Грушевський відновив 1924 р., коли повернувся до Радянської України55. Певна річ, історик усвідомлював доле- носне значення цього життєвого та політичного вибору, який диктувався великими планами, очікуваннями й сподіваннями. Кореспондент львівської газети «Діло», який спілкувався з М. Грушевським та його родиною у Варшаві напередодні переїзду, зауважив: «Професор мав дуже бадьорий вигляд, – ніби помолодів. На запитання, як це він поважився їхати до большевиків, професор відповів, що радянська влада через Ака- демію Наук з певністю забезпечує йому недоторканість при умові припинення в с я к о ї п о л і т и ч н о ї д і я л ь н о с т и (розбив редакції газети «Діло». – Авт.)»56. Такі настрої М. Грушевського накладалися на атмосферу пореволюційних устремлінь і відчувань, підживлену політичним курсом на українізацію, що панувала у середовищі тодішніх інтелектуалів, письменників, митців. До того ж, давалися взнаки й враження та почування, породжені недавніми революційними практиками, котрі залишалися ще доволі свіжими у його пам’яті. Видається, що саме у річищі таких інтелектуальних, куль- турних та психологічних впливів варто дошукуватися причин поширення революційного концепту у великому тексті М. Гру- шевського, зокрема його захоплення революційною добою 233 Хмельниччини. Формальним приводом до таких розумувань послугували записки Павла Халебського (Алеппського) – араб- ського мандрівника та письменника, котрий супроводжував свого батька – антіохійського патріарха Макарія у подорожі до Москви, під час якої автор двічі (1654 та 1656 рр.) відвідав Україну. Промовистою є навіть сама характеристика Павла Халеб- ського, подана М. Грушевським. На його думку, «як представ- ник віками поневоленого народу він незвичайно живо відчув красу сеї героїчної доби в життю Українського народу: патос революції, народнього повстання, боротьби за визволеннє, пов- ної жертв самовідречення й ідеалізму»57. Патетичні нотки спо- глядаємо і в авторському переказі свідчень Павла Халебського, в якому висвітлюється розмах тодішньої революційної стихії. «З правдивим, істно-революційним патосом алєпський архиди- якон говорить про могутні пориви життя, що розгорталися під подувами новоздобутої свободи після довговікового понево- лення», – підкреслює історик58. Зрештою, у тексті дев’ятого тому з’являється й низка своє- рідних означень, які разючі дисонують з уживанням революцій- ного концепту у попередніх томах. Зокрема, М. Грушевський пише про «високу оцінку революційної української маси – її безмежних інтелєктуальних і моральних ресурсів»59, «револю- ційну практику», котра висунула «фактичне державне керів- ництво»60 і т. п. Здавалося б, що М. Грушевський кардинально переглядає роль старого – нового колективного героя на авансцені укра- їнської історії у світлі революційних подій Хмельниччини. Відтак у фокусі дослідника опиняється проблема взаємин про- відника та народної маси у революційну добу. З такої перспективи постать Б. Хмельницького є досить складною і почасти навіть незручною для М. Грушевського. Ця історична особа була «народним» вождем і, заразом, репрезен- тувала вищі верстви козацької старшини, котра на історичних підмостках змагалася з нижчими станами, з якими автор здебільшого й ототожнював народ / націю. Така двоїстість становища Великого гетьмана виразно вимальовується у тексті дев’ятого тому «Історії України-Руси». 234 Отож Б. Хмельницький «лишається не тільки центральною фігурою, репрезентантом найважнішої епохи в життю нашого народу – найбільшої революції ним пережитої, – але і великим діячем, головним актором її, людиною дійсно великою своїми індивідуальними здібностями і можливостями»61. В іншому місці М. Грушевський навіть риторично запитує: «Богдан був безсумнівно великий чоловік, але в тих блискучих рядах, що його окружали, і в тих скромніших лавах Революційного Українського Народу, що проробив сю велику революцію чи не було здібніших і кращих кандидатів на фундаторів Української Держави, на визволеннє Української землі, на промованнє укра- їнської культури ніж Зиновій-Богдан Хмельницький?»62. Але М. Грушевський так і не дає однозначної відповіді на порушене питання. Тому визнаючи важливу роль й неабиякі особисті якості провідника Хмельниччини вчений одразу коре- гує місце цієї історичної постаті. Тож історик підкреслює со- ціальну вмотивованість дій Б. Хмельницького, а найбільше вказує на неусвідомленість гетьманом і його оточенням справж- нього розмаху та значення, яких набула українська революція середини XVII ст. Саме з цих позицій М. Грушевський нама- гається спростувати тезу В. Липинського про «організаційний геній» Б. Хмельницького та його визначні досягнення як бу- дівничого Української Держави63. У такому ж ракурсі автор великого наративу прагне про- демонструвати соціальний вектор у політиці Великого гетьмана. «Хмельницький і Кº пустилися поправляти свої соціяльні пози- ції в Річипосполитій і непомітно проробили з народними масами – міщанськими, селянськими і дрібно-інтелігентськими ту вели- чезну революцію, що стала підставою Нової України і пере- рисувала карту Східньої Европи. Проробили не помітно для себе, не хотячи тої революції, і цілком не здібні були пора- хуватися з її значіннєм і наслідками», – стверджує М. Гру- шевський64. На думку В. Герасимчука, «ш[ановний] автор (М. Грушев- ський. – Авт.) зняв з голови гетьмана авреолу, як з недости- жимого ідеального провідника мас, за якого многі попередні історики хотіли би мати. Але все-таки уважає Хмельницького за визначну індивідуальність»65. 235 Отже, перегляд традиційної ролі народних мас, який намі- чався і майже анонсувався з уведенням революційного концепту у великому тексті М. Грушевського, так і не відбувається! Натомість історик намагається вписати постать Великого Геть- мана у контекст загальних тенденцій розвою українського сус- пільства середини XVII ст., себто знівелювати яскраві і непов- торні елементи цієї харизматичної особистості, котрі губляться й розчиняються у плині потужної історичної еволюції. Не випадково автор уважає самоцінним надбанням доби революції, принаймні з перспективи майбуття, ті засадні трансформації «народної маси», котрі висунули її на роль першорядної сили на авансцені історії. Таким чином, коло «замикається», позаяк М. Грушевський у тому чи іншому вигляді знову повертається до старої тези про «об’єктивну вищість» народу / нації на терезах історії. У цьому світлі історичні ролі персональних героїв (причому навіть такого масштабу як Великий Гетьман!) поступово пере- водяться на другий план, оскільки підпорядковуються канону телеологічної репрезентації національної історії, що має випле- кати чергове відродження народу / нації. Відтак Б. Крупницький слушно зауважив, що «гетьман Б. Хмельницький – не герой Грушевського»66. Така думка видається загалом адекватною, хоч і спирається здебільшого на прочитання «Історії України-Руси», позаяк в інших працях М. Грушевський по-різному представляє Великого гетьмана: від невиразного і загалом «негероїчного персонажу» в «Очерке истории украинского народа» (1904)67 до «головного героя української національної оповіді» у працях 1907–1912 рр.68 Однак, перебіг Хмельниччини, принаймні її основних віх, М. Грушевський репрезентує послугуючись революційним кон- цептом. Скажімо він уважає, що «крива революції заломилася під Зборовим»69, а «пакти білоцерківські» сприймає як «яскраве свідоцтво погрому-фіяско всіх надлюдських зусиль пророблених протягом чотирьох років революції»70. Врешті-решт, М. Грушевський розмірковує стосовно надбань української революції середини XVII cт. – «української дер- жавности, горожанських і економічних привілеїв, всього полі- тичного і соціяльного укладу українського життя», котрі були в 236 епіцентрі тодішніх українсько-російських перемовин71. Пока- зово, що він оцінює революційні перетворення у контексті формування народної / національної традиції. На його думку, «все таки і в таких безконечно несприятливих обставинах організовувалось життє, творились якість соціяльні і культурні вартости, якась національна традиція»72. На сторінках десятого тому «Історії України-Руси», виданого вже після його смерті заходами К. Грушевської, термін «рево- люція» спливає ще декілька разів. Зокрема, історик пише про розправу з «революцією української черні»73 чи про загрозу нової «соціальної революції»74. Втім, ці епізодичні згадки незавершеного й невикінченого тексту десятого тому помітно дисонують із описаними вище авторськими настроями. Таким чином, «колесо» еволюції, спер- тої на плин чи перетворення / трансформування традиції, по- глинає та нівелює, ба навіть розчиняє революційний концепт у великій оповіді М. Грушевського. Революція середини XVII ст. на сторінках «Історії України-Руси» постає як яскрава й по- тужна, проте невід’ємна складова загальної еволюційної течії українського історичного життя, спрямованої до нового відрод- ження народу / нації. Видається, що саме домінування еволюційної репрезентації світу минувшини в історичному письмі М. Грушевського у кінцевому рахунку й визначало вибір інструментів модернізації великого наративу. Цей вибір постав у загальному еволюцій- ному річищі, зокрема на ґрунті органічних чи віталістичних візій, а не у руслі революційного концепту. Тим паче, що ос- танній вимагав би інших версій прочитання й конструювання історії, ніж канони Паризької соціологічної школи кінця ХІХ – початку ХХ ст., які значною мірою сприймав і поділяв автор «Історії України-Руси». ———————— 1 Грушевський М. Вступні замітки // Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1991. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 2. 2 Цит. за: Сохань П.С., Ульяновський В.І., Кіржаєв С.М. М. Гру- шевський і Academia. Ідея, змагання, діяльність. – К., 1993. – С. 140. 237 3 Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). – [Wien], 1921. – С. 9. 4 Його ж. Історія й її соціально-виховуюче значіннє // Його ж. На порозі Нової України: Гадки і мрії. – К., 1991. – С. 56. 5 Там само. – С. 56. 6 Там само. – С. 59. 7 Там само. – С. 59–60. 8 Там само. – С. 60. 9 Грушевський М. Початки громадянства (генетична соціологія). – С. 256. 10 Його ж. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 385. 11 Там само. – С. 386. 12 Див. докладніше: Тельвак В. Творча спадщина Михайла Гру- шевського в оцінках сучасників (кінець ХІХ – 30-ті роки ХХ століття) / Наук. ред. Р. Пиріг. – Київ–Дрогобич, 2008. – С. 56–57, 80–81, 84–86, 90, 149–150, 155, 164, 267, 269–270, 336–337, 412. 13 Томашівський С. Нова книжка – нові часи. Рец. на кн.: Гру- шевский М. Очерк истории украинского народа. – СПб., 1904 // Літературно-науковий вістник. – 1905. – Т. 29, № 1. – С. 53 (прим. 1). 14 Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1992. – Т. 2 [репринт 2-го вид.]. – С. 485. 15 Його ж. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 283. 16 Його ж. Історія України-Руси. – Т. 2 [репринт 2-го вид.]. – С. 129–130. 17 Його ж. Історія України-Руси. – К., 1992. – Т. 3 [репринт 2-го вид.]. – С. 1. 18 Там само. – С. 91. 19 Там само. – С. 207. 20 Там само. – С. 153. 21 Там само. – С. 503. 22 Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1994. – Т. 5. – С. 7. 23 Його ж. Історія України-Руси. – Т. 6. – С. 355. 24 Його ж. Історія України-Руси. – К., 1993. – Т. 4 [репринт 2-го вид.]. – С. 95. 25 Його ж. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. 6. – С. 371. 26 Там само. – С. 263. 27 Грушевський М. Ілюстрована історія України. – Київ–Відень, 1921. – С. 220. 238 28 Його ж. Історія України-Руси. – Т. 6. – С. 245. 29 Там само. – С. 406. 30 Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1995. – Т. 7. – С. Х. 31 Там само. – С. VIII. 32 Там само. – С. 4. 33 Масненко В. Історичні концепції М.С. Грушевського та В.К. Ли- пинського. Методологічний і суспільно-політичний виміри української історичної думки 1920-х років. – Київ–Черкаси, 2000. – С. 177. 34 Плохій С. Великий переділ. Незвичайна історія Михайла Грушев- ського / Авторизований пер. з англ. М. Климчука. – К., 2011. – С. 90, 226. 35 Грушевський М. Українська партія соціалістів-революціонерів та її завдання. Замітки з приводу дебат на конференціях закордонних членів партії // Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991. – С. 235. 36 Його ж. Спомини // Київ. – 1989. – № 8. – С. 137. 37 Федорук Я.О. Відгук Василя Гарасимчука на ІХ том «Історії України-Руси» М. Грушевського // Український археографічний що- річник: Нова серія. – К., 1999. – Т. 6/7, вип. 3/4. – С. 535. 38 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 2 [репринт 2-го вид.]. – С. 56. 39 Його ж. Історія України-Руси. – Т. 3 [репринт 2-го вид.]. – С. 200. 40 Його ж. Історія України-Руси. – Т. 2 [репринт 2-го вид.]. – С. 444. 41 Його ж. Історія України-Руси. – Т. 7. – С. 495. 42 Його ж. Історія України-Руси. – Т. 4 [репринт 2-го вид.]. – С. 19. 43 Його ж. Історія України-Руси. – Т. 5. – С. 206. 44 Там само. – С. 561. 45 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 1 [репринт 3-го вид.]. – C. 356. 46 Його ж. Історія України-Руси. – Т. 4 [репринт 2-го вид.]. – С. 423. 47 Його ж. Історія України-Руси. – Т. 6. – С. 254. 48 Його ж. Українсько-руське літературне відродженнє в історичнім розвою українсько-руського народу (Відчит проф. М. Грушевського на науковій академії, споряженій дня 1-ого падолиста 1898 р. на пам’ятку столітніх роковин відродження українсько-руської літератури) // Літе- ратурно-науковий вістник. – 1898. – Т. 4, № 11. – С. 77. 49 Його ж. Хмельницький і Хмельнищина // Його ж. З політичного життя Старої України. Розвідки, статті, промови. – К., 1917. – С. 51. 239 50 Його ж. Ілюстрована історія України. – С. 531. 51 Його ж. Всесвітня історія. Прилажена до програми вищих почат- кових шкіл і нижчих кляс шкіл середніх. – Київ–[Wien], 1920. – Ч. 2. – С. 118. 52 Там само. – С. 126. 53 Грушевський М. Всесвітня історія в короткім огляді. – К., 1917. – Ч. 4. – С. 147. 54 Плохій С. Вказ. праця. – С. 290. 55 Грушевський М. [Переднє слово] // Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1996. – Т. 9, кн. 1. – С. 4. 56 В переїзді на Батьківщину. Поворот М. Грушевського на Велику Україну (Від власного кореспондента) // Діло (Львів). – 1924, 1 квіт. – № 72. – С. 1. 57 Грушевський М. Історія України-Руси. – К., 1997. – Т. 9, кн. 2. – С. 969. 58 Там само. – С. 976. 59 Там само. – С. 1486. 60 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 1. – С. 766. 61 Його ж. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 2. – С. 1507. 62 Там само. – С. 1486. 63 Там само. – С. 1491, 1502–1506. 64 Там само. – С. 1501. 65 Федорук Я.О. Відгук Василя Гарасимчука… – С. 537. 66 Крупницький Б.М. Грушевський і його історична праця. – С. XXV; Його ж. Перша частина. Українські історіографічні проблеми: І. Національна свідомість і українська історіографія XIХ–XX ст.: ІІ. Богдан Хмельницький в світлі української історіографії XVIII– XX cт. // Його ж. Історіознавчі проблеми історії України: Зб. статей / На правах рукопису. – Мюнхен, 1959. – С. 11. 67 Плохій С. Вказ. праця. – С. 305. 68 Там само. – С. 309. 69 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 2. – С. 1496. 70 Його ж. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 1. – С. 373. 71 Там само. – С. 757. 72 Грушевський М. Історія України-Руси. – Т. 9, кн. 2. – С. 1507. 73 Його ж. Історія України-Руси. – К., 1997. – Т. 10, ч. 1. – С. 314. 74 Там само. – С. 155.

Традиція й Революція у великому тексті М. Грушевського

Репозитарії

Схожі ресурси