Внесок М.Грушевського у дослідження історії становлення та розвитку Київської Русі як держави українського народу

Статтю присвячено дослідженню державотворчої концепції утворення Київської Русі Михайла Грушевського як держави українського народу. Автор доводить, що праці видатного вченого мають не лише беззаперечну історичну цінність, але й зберігають своє наукове значення як один з результативних підходів...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2014
1. Verfasser:	Лєбєдєва, Ю.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2014
Schriftenreihe:	Історіографічні дослідження в Україні
Schlagworte:	Біоісторіографія
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95341
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Внесок М.Грушевського у дослідження історії становлення та розвитку Київської Русі як держави українського народу / Ю. Лєбєдєва // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 25. — С. 240-254. — Бібліогр.: 38 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-95341
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-953412016-02-25T03:02:06Z Внесок М.Грушевського у дослідження історії становлення та розвитку Київської Русі як держави українського народу Лєбєдєва, Ю. Біоісторіографія Статтю присвячено дослідженню державотворчої концепції утворення Київської Русі Михайла Грушевського як держави українського народу. Автор доводить, що праці видатного вченого мають не лише беззаперечну історичну цінність, але й зберігають своє наукове значення як один з результативних підходів до вивчення проблеми зародження й розвитку української традиції державотворення. Поряд з цим праці М. Грушевського аналізуються під кутом зору висвітлення у них взаємодії етногенезу українського народу та формування власної національної ідентичності. The article is dedicated to the research of Myhailo Grushevskyi’s state-building concept of Kyiv Rus formation as Ukrainian people state. The author proves that works of famous scientist have not only implicit historical value, but also preserve its scientific significance as one of the most effective approaches to the study of Ukrainian state-building development and tradition formation problem. At the same time M. Grushevskyi’s works are being analyzed through the prism of covering interrelations of Ukrainian people ethno genesis and formation of their own national identity. 2014 Article Внесок М.Грушевського у дослідження історії становлення та розвитку Київської Русі як держави українського народу / Ю. Лєбєдєва // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 25. — С. 240-254. — Бібліогр.: 38 назв. — укр. XXXX-0023 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95341 930.1 (477) «Грушевський» uk Історіографічні дослідження в Україні Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Біоісторіографія Біоісторіографія
spellingShingle	Біоісторіографія Біоісторіографія Лєбєдєва, Ю. Внесок М.Грушевського у дослідження історії становлення та розвитку Київської Русі як держави українського народу Історіографічні дослідження в Україні
description	Статтю присвячено дослідженню державотворчої концепції утворення Київської Русі Михайла Грушевського як держави українського народу. Автор доводить, що праці видатного вченого мають не лише беззаперечну історичну цінність, але й зберігають своє наукове значення як один з результативних підходів до вивчення проблеми зародження й розвитку української традиції державотворення. Поряд з цим праці М. Грушевського аналізуються під кутом зору висвітлення у них взаємодії етногенезу українського народу та формування власної національної ідентичності.
format	Article
author	Лєбєдєва, Ю.
author_facet	Лєбєдєва, Ю.
author_sort	Лєбєдєва, Ю.
title	Внесок М.Грушевського у дослідження історії становлення та розвитку Київської Русі як держави українського народу
title_short	Внесок М.Грушевського у дослідження історії становлення та розвитку Київської Русі як держави українського народу
title_full	Внесок М.Грушевського у дослідження історії становлення та розвитку Київської Русі як держави українського народу
title_fullStr	Внесок М.Грушевського у дослідження історії становлення та розвитку Київської Русі як держави українського народу
title_full_unstemmed	Внесок М.Грушевського у дослідження історії становлення та розвитку Київської Русі як держави українського народу
title_sort	внесок м.грушевського у дослідження історії становлення та розвитку київської русі як держави українського народу
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2014
topic_facet	Біоісторіографія
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95341
citation_txt	Внесок М.Грушевського у дослідження історії становлення та розвитку Київської Русі як держави українського народу / Ю. Лєбєдєва // Історіографічні дослідження в Україні: Зб. наук. пр. — 2014. — Вип. 25. — С. 240-254. — Бібліогр.: 38 назв. — укр.
series	Історіографічні дослідження в Україні
work_keys_str_mv	AT lêbêdêvaû vnesokmgruševsʹkogoudoslídžennâístoríístanovlennâtarozvitkukiívsʹkoírusíâkderžaviukraínsʹkogonarodu
first_indexed	2025-07-07T02:08:20Z
last_indexed	2025-07-07T02:08:20Z
_version_	1836952165738872832
fulltext	240 УДК 930.1 (477) «Грушевський» Юлія Лєбєдєва ВНЕСОК М. ГРУШЕВСЬКОГО У ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТКУ КИЇВСЬКОЇ РУСІ ЯК ДЕРЖАВИ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ Українська історіографія здійснила досить тривалий і склад- ний шлях наукового осмислення місця Київської Русі в за- родженні, становленні та розвитку української державності. Знакова роль на цьому шляху належить найвидатнішому укра- їнському історику Михайлу Грушевському, його концепції Київ- ської Русі як держави українського народу. Незважаючи на те, що новітнє грушевськознавство присвятило цій проблемі чи- мало праць1, ряд її аспектів залишається недостатньо з’ясова- ними, що й надає їй актуальності. Передусім зазначимо, що інтерес до історії Києва і Києво-Руської держави не зникав у істориків за жодних обставин. Першопрохідцем у цій проблемі можна вважати Нестора Літописця. Загалом, це одна з най- дискусійніших тем в українській та зарубіжній історіографії, свідченням цього є великий пласт літератури, приурочений даному питанню. Серед сучасних авторів, що досліджують істо- ріографію утворення та розвитку Київської Русі, багато як уже відомих2, так і нових імен3. Один із сучасних представників української історіографії – Ю. Фігурний – так висловлює свою позицію стосовно Київської Русі: «За своєю сутністю – це була феодальна імперія, яка утворилася в кінці ІХ ст., а саме в 882 р. і фактично розпалася на незалежні князівства в першій чверті ХІІ ст. Радянські, сучасні й деякі теперішні українські науковці стверджують, що Київську Русь населяла т.зв. давньоруська народність, на ґрунті якої пізніше сформувалися етноси росіян, українців і білорусів»4. Але автор категорично не поділяє даного твердження і вважає «…Київську Русь першою українською 241 державою», де головним державотворчим стрижнем називає автохтонне місцеве населення – український етнос: «Ми, сучасні українці, по праву можемо вважати себе нащадками і спад- коємцями військової слави та культурного багатства Київської Русі»5. До того ж навколо києво-руської спадщини не вщухають гострі дискусії: з одного боку, продовжуються спроби деяких російських істориків представити Київську Русь як російську державу, а з другого боку, реанімується ідея Київської Русі як «колиски трьох братніх народів», сформована радянською про- пагандою і нав’язана історичній науці. Мета пропонованої статті полягає в тому, щоб розкрити процес вироблення М.С. Гру- шевським принципово нової схеми дослідження історії україн- ського народу і показати значення цієї схеми для переосмис- лення етнічної приналежності державницької традиції, закла- деної у княжу добу. Заінтересованість історією Київської Русі прослідковувалася у М. Грушевського ще у студентські роки, яка сформовалася під впливом В. Антоновича, але свого апогею досягла у львівський період його творчості. Принципове значення мало опрацювання М. Грушевським нової схеми історії східних слов’ян і обґрун- тування окремішності українського народу. За його концепцією, кожна народність, включаючи й українську, має свою самос- тійну історію, початок якої пов’язаний з Київською державою6. Їй «судилося стати політичним, територіальним, економічним, військовим і культурним ядром, навколо якого консолідувалися майже всі княжіння східнослов’янських племен. Поступово роз- будовувалась одна з найбільших і наймогутніших європейських держав – найдавніша держава українського народу з центром у Києві, що пізніше отримала назву Київська Русь»7. Вже навіть у першому томі «Історії України–Руси» М. Грушевський поставив собі наступне завдання – дати: «... образ історичного розвою життя українського народу або тих етнографічно-політичних груп, з яких формується те, що ми мислимо тепер під назвою українського народу»8, підкресливши, що для «тяглости й без- перервности» українського національного життя та для наголо- шення зв’язків нового життя з його старими традиціями він 242 використовує назву «Україна-Русь». Це відтворювало його ос- новну ідею нової історичної схеми, в якій він вживав терміни «українська держава», «українські племена» для висвітлення ранньої і середньовічної історії українського народу: «... по цій схемі укладаю я свою історію України–Руси»9. Опрацьована М. Грушевським теорія етногенезу східних сло- в’ян, була ударом по великодержавній схемі історії «загально- руської народності», запропонованій М. Карамзіним, М. Погоді- ним, С. Соловйовим. Як твердження очевидне та безумовне, історик підкреслював у дослідженні «Звичайна схема» руської історії…» про те, що «київська держава», право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, і Київський пе- ріод перейшов не у володимиро-московський, з якого повинна вести свій родовід Московська держава і Російська імперія, а в галицько-волинський ХІІІ в., потім литовсько-польський ХІV– ХVІ ст.»10 і далі акцентував: «Володимиро-московська держава не була ні спадкоємницею, ні наступницею Київської, вона виросла на своїм корені… Хоча Київська Русь й пересадила на великоруські землі форми суспільно-політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життям Києва, але на сій під- ставі ще не можна включати Київську державу в історію великоруської народності»11. У зв’язку з тим, що в Росії схема М. Грушевського приховувалася, дослідник прийняв рішення розповсюдити її у країнах Західної Європи. Викладаючи курс історії України в Парижі, він провів перемовини щодо пуб- лікації своєї схеми французькою, а пізніше й німецькою мовами. У 1904 р. М. Грушевський випустив українською мовою на сторінках збірника Петербурзької Академії наук «Статьи по сла- вяноведению» – дискурс під назвою «Звичайна схема «Рускої» історії й справа раціонального укладу історії східного сло- в’янства»12. Неординарність представленого нового стандарту історич- ного розвитку східнослов’янських народів зводилася до того, що вона спрямовувала істориків до наукових досліджень історії кожного слов’янського народу окремо, на переміщення інтересу з історії Російської держави на історію народів. Пізніше основні переконання цієї схеми були розміщені у вступі до другого 243 видання «Очерка истории украинского народа»13, а також у третьому виданні першого тому «Історії України–Руси».14 Ця схема заклала основу теорії окремішності української народ- ності, а відтак і самобутності державності Київської Русі. Схема Грушевського, як зазначав Л. Винар15, яка будувалася на основі глибинного аналізу джерел до історії Київської Русі, стала національною схемою української історіографії, в якій стверджувалося, що культура та політичний розвиток ранньої Русі були українськими та автохтонними. Як відомо, представники радянської історіографії усіляко заперечували висновки М. Грушевського, звинувачуючи його у фальсифікації історії, який, мовляв, штучно та безпідставно намагався пристосувати історію Київської Русі лише до однієї України. І це нібито заважало йому справедливо оцінити справжній розвиток Київської Русі16. В тому чи іншому обсязі названі звинувачення відомого історика можна виявити в більшості наукових дослідженнях радянських істориків. Але й траплялися поодинокі випадки оборони «Звичайної схеми…» видатного вченого. Наприклад, Д. Багалій вважав пра- вильною схему українського історичного процесу, розроблену та аргументовану М.С. Грушевським. Він також визнавав, що українська історія зобов’язана бути ізольованою від російської і виділятись характерною національною ідентичністю. Стосовно праці М. Грушевського «Історія України–Руси», то, на думку Д. Багалія, вона була першою узагальнюючою науковою працею з історії українського народу. Побіжно Д. Багалій висловлював сумніви щодо оцінки М. Грушевським Київської Русі як ви- ключно української держави. Він допускав, що право на неї мають і росіяни, але в дещо меншій мірі, ніж українці. В інтерпретації М. Грушевського, «рання» Русь розглядалася як територія, що споконвічно була заселена праотцями українців – автохтонами. З часом наші прадіди підійшли до етапу фор- мування найпростіших державних утворень, таких як Антська держава та трохи пізніше почали виокремлюватися княжіння окремих племен, зокрема полян, сіверян, деревлян, дулібів та інших. «Найбільш організованим і розвиненим з племен були поляни, навколо яких та їх політичного осердя – Києва, розта- 244 шованого на перехресті торговельно-економічних, політичних і культурних зв’язків, що переживав стрімке піднесення як вій- ськово-стратегічний і стольний град, поступово гуртувалася час- тина інших племен колишнього Антського союзу, поєднуваних їх спорідненістю, спільними інтересами самозахисту і дедалі тіснішими внутрішніми зв’язками. Все це призвело до утво- рення Києво-Полянської держави під назвою Русь»17. Такі ви- сновки цілковито ґрунтуються на концепції М. Грушевського про автохтонність українського народу. Київська Русь характеризується не лише як країна давніх українців, але і як створена ними держава. Ця схема обґрун- товувала самобутність, окремішність і безперервність історич- ного буття українського народу та була покладена в основу фундаментальної «Історії України–Руси», що підтвердив її перший том, випущений у світ в 1898 р. у Львові. Вивчення Київської Русі як держави є дуже важливим для вчених в цілому, тому що дає змогу розкрити місце і ступінь розвитку держави, період завершеності суспільної структури східного слов’янства ІХ – початку ХІІ ст. в загальнокультурній еволюції українського народу, котру М. Грушевський дослідив у своїх працях до першої третини ХХ сторіччя. Особливість дослідження М. Грушевським Києво-Руської держави полягала в тому, що воно здійснювалося крізь призму діяльності народних мас і розвитку культури, що й давало можливість вченому ухилитися від необхідності штучно відді- ляти вказані елементи від багаторівневого й надто різнопла- нового цілого, давало право підтвердити не лише практику, а й теорію і висвітлити низку подій шляхом аналізу багатогранних досягнень різних наук. На основі творчого осмислення джерельних матеріалів М. Грушевський змоделював Київську Русь як європейську державу з високим рівнем організації влади, правової системи і культури. Він підійшов до її розгляду в контексті суспільного поступу української народності, фундамент якої української народності та її державності був закладений ще до Київської Русі. В статті, присвяченій пам’яті першого ректора Київського Університету М. Максимовича, він писав: «Коли я… брав 245 сміливість договорювати сі тези до останнього слова, проти- ставляючи віками усвяченій російській схемі Східного Сло- в’янства – Московсько-династичній – схему, надиктовану реаль- ними взаємовідносинами східнослов’янських народностей; коли я трактував Київську добу української історії і позволив собі називати Ярославів і Мономахів українськими князями, я тільки назвав поіменно ті тези, ті погляди, ті зіставлення, які давав сей наш ректор і після нього розвинули великі продовжувачі його діла – Костомаров, Антонович, Драгоманов»18. Працюючи над багатотомною «Історією України–Руси», го- туючи до друку «Жерела до історії України-Руси», вчений вийшов на нове розуміння етногенезу українського народу, яке ґрунтувалося на пріоритетній ролі території у цьому процесі. Відомо, що наукові погляди М.С. Грушевського знайшли най- більш повне відображення у багатотомній «Історії України – Руси» – першому фундаментальному викладі історії україн- ського народу з найдавніших часів і до середини ХVІІ ст. Широка джерельна база, врахування висновків своїх поперед- ників, а також використання матеріалів суміжних галузей наук – археології, лінгвістики, соціології, фольклору, дали можливість автору створити багатогранну далеко не однозначну, але разом з тим цільну наукову концепцію історії одного із східносло- в’янських народів – українського. М. Грушевський розпочинає виклад історії українського на- роду з з’ясування і визначення конкретних меж, у яких наш народ проживав під час написання багатотомної «Історії Ук- раїни–Руси». У часи М. Грушевського Україна входила до скла- ду двох іноземних держав: Росії та Австро-Угорщини. На окресленій вченим території український народ перебував у більшій спільноті і не мав переважаючих «іноплемінників». М. Грушевський наголошував, що саме поселенням на озна- ченій території розпочав свій історичний шлях український народ. Під впливом території, її культурних особливостей та процесів закінчується об’єднання племен самостійної етногра- фічної цивілізованої одиниці, названої українським народом19. Родючі безкраї землі, на яких розквітала українська нація, постійно були об’єктом заздрощів сусідів. Якраз географічні 246 властивості території трагічно визначили майбутню політичну долю українського народу і фатально визначили хід його куль- турного і національного життя20. Основною рисою цього уривку авторського аналізу над по- чатком та майбутньою долею Київської держави є їх поглиблена науковість. Ґрунтовне опрацювання вітчизняних літописів, кри- тичний розгляд інших джерел дали змогу М.С. Грушевському поставити під сумнів абсолютизацію норманської теорії поход- ження Русі. Держава, на думку вченого, виникла у слов’ян на власному історичному ґрунті (водночас історик не заперечує «служібного значіння» варязького елемента « в процесі будови сієї держави»)21. М. Грушевський по суті першим виступив з концепцією, за якою родоначальницею Київської держави була південна група східних слов’ян – предків українського народу, на землях яких вона й була створена. Серед тих племен, із яких сформувався руський (український) народ, переважали поляни. «Русь – це земля полян, – писав він, – русини – це поляни передовсім, хоч в ширшому значенні се ім’я обіймало в ХІ–ХІІ ст. всю Україну, а і все східне слов’янство, зв’язане київськими князями в одну державу, під іменем Русі протиставлялося теж часом іншим політичним організмам»22. За його ж словами: «…державний елемент не прийшов ззовні, а розвинувся в історичних умовах життя самої полянської общини».23 Історик аргументовано до- вів, що створення Києво-Руської держави – це закономірний і об’єктивно обумовлений результат історичного розвитку схід- них слов’ян. Разом з тим, аналізуючи життя східнослов’янського світу і його роль у справі конституювання власної державності, М. Грушевський слушно надавав першість появі та розвитку міст. «Творчим… елементом у політичній організації й полі- тичних відносинах сих часів, – пише вчений, – стало перед усім городське життє, городські відносини»24. Не оминув М. Грушевський і походження термінів «Русь», «руський», зазначивши, що ніколи до московських земель вони не відносились. Він довів, що назви «русь», «руський» були присвоєні російськими правителями, які апелювали до динас- тичних зв’язків із київською династією25. Назва «Русь» закрі- 247 пилася на Московщині лише в ХІІІ столітті після розгрому монголами Києва і з часом прийнялася представляти собою Росію. Осердям же слов’янського життя на фінських землях була річка Вєлікая в Новгородській області, звідки слов’янське плем’я, що жило там, одержало назву «вєлікороси», яка згодом розповсюдилася та набула загальної назви для росіян і, як на- слідок, українців місцями почали уникати при самоідентифікації назви руський народ. Продовжуючи розгляд заявленої теми, варто зазначити, що початок державного життя України М. Грушевський датував VІІ ст. і пов’язував із розвитком торгівлі: «…торговельні кара- вани потребували збройної охорони від напасників на сухо- дільному шляху та на Дніпрі, а дати таку охорону могла тільки певна організація. Тут у торговельних містах з’являються воєнні вожді – князі з дружинами. З другого боку, утримання дружин вимагало війни, яка давала здобич. Так з розвитком торгівлі у VІІ ст., навіть VІ ст., починає зав’язуватись державне життя. Серед найманих дружин могли бути й скандинави, що їх нази- вали у нас варягами»26. М. Грушевський також відзначав, що краї і племена Русі з самого початку, рівно як і майбутньої Київської Русі, були зв’язані з Києвом різноманітними способами27. Історик наголо- шував, що вже в другій половині IX ст. великий торговий шлях «з варяг в греки» повинен був перебувати під владою київських князів. Їм зобов’язані були коритися племена і міста на ньому, завойовані і очолені київськими князями, об’єднані з Києвом завдяки союзу або такі, що перебувають під управлінням Києва. Князівська династія, в свою чергу, брала в свої руки, що ведуть з Києва до північних земель. За досить тривалий час під керів- ництво київських князів потрапили і торговельні шляхи з Києва на схід, в закаспійські землі28. Окрім торгових справ, князі мали свої інтереси в землях як ближніх, так і дальніх від Києва племен. Спільно з народами під владу київських князів потрап- ляли і їхні території. Ведучи мову про заснування Русі, як держави, М. Грушев- ський приділив основну увагу місту Києву – значному торго- вельному багатому місту, найбільш поважному на величезній 248 території, підконтрольній державній структурі Русі. Київ роз- містився на межі Полянської землі, на вузькому клині, між сіверянами і древлянами29. За словами історика: «Протягом ІХ і на початок Х віку Київ опанував уже майже всю територію, що входила потім в склад Руської держави. Всї східно-слов’янські племена, з деякими фінськими сусідами на півночи, тим чи иньшим способом залежали вже від нього»30. Київ став центром і організатором заснування Руської дер- жави та розширення кордонів підконтрольних йому земель: «Київ став вихідною точкою нової державної організації, се було зовсім природно. Він був найбільшим торговельним і найбагатшим містом на цілім просторі тієї пізнїйшої Руської держави»31. М. Грушевський усвідомлював, що літописна інформація була недостатньою основою для дослідження такого важливого процесу як організація комплексу земель держави, оскільки джерелах було обмаль відомостей про події за часів князювання Олега та Ігоря. На думку ж самого М. Грушевського, до джерел потрібно відноситися з обачливою недовірою, аналізувати їх, відшукувати зерно правди: «…Так оповідає оден з лїтописцїв, що переробляв найстаршу київську лїтопись… Лїтописець опо- відав наздогад, богато чого не знаючи: не знав навіть, що Олег був князь київський, а не воєвода Ігорів. Як же можна вірити йому на слово, коли він оповідає, що Аскольд і Дир були варязькі ватажки, або що Ігор був син якогось новгородського князя з варязького роду, покликаного Новгородцями…, – і радить (М. Грушевський), що – краще признати ся собі, що не знаємо чогось напевно як воно було, аніж оповідати за правду чужі вигадки»32. Державу Київську Русь М. Грушевський зображував у широ- кому загальноісторичному контексті. Зазвичай, через опис жит- тя і діяльності перших київських князів, а згодом Олега, Ігоря, Ольги, Святослава. Вчений вивчав внутрішню і зовнішню полі- тику Русі, її стосунки з сусідніми племенами, Візантією, Хазар- ським каганатом, досліджував боротьбу зі Степом. Затяжний і проблематичний період утворення відмінних рис Київської Русі, як держави слов’ян, закінчився, на думку М. Грушевського, в 249 епоху князювання Володимира (980–1015). «Ми бачили... Воло- димира, – пише вчений, – в ролі політика, державного мужа в повнім значінню цього слова – одного з видатніших і то не тільки в нашій історії. Протягом кількох років він відбудував розсипану руську державну систему. Він, далі, зв’язав сю слабко злучену систему земель династичним зв’язком, і се значно зміцнило її в порівнянню з попередніми часами»33. Визначне місце у державотворчих процесах на українських землях історик відводив прийняттю християнства і ролі в цьому Володимира. Він вказував на тривалість цього процесу, котрий зовсім не закінчувався всенародним обрядом хрещення 988 р. Християнізація Русі тривала багато десятиліть як перед 988 р., так і після. Цей процес охоплював різноманітні прошарки сус- пільства та мав відношення і до київського княжого роду. Науковець показав широкий діапазон впливів нової релігії на всі сторони життя давньоруського суспільства. «Християнство було найважнішою складовою частиною візантійської культури, в певній мірі – і державного укладу Візантії, тож зближаючись до Візантії, запозичаючи від неї її інституції, її культуру, було зовсім природним і логічним – приподобитись до неї і в сім многоважнім моменті, прийняти християнство. Бачучи в Воло- димирі визначного політика, трудно припустити, щоб він не розумів, бодай в якійсь мірі, яке многоважне політичне значіннє буде мати розповсюдненнє з княжої руки серед народів його держави з їх різнорідними, але примітивними, слабо вироб- леними формами, міцною ієрархією, релігії, що мусила б опи- ратись, як на свою підпору, на княжу власть і зв’язувати новим культурним узлом різнорідні народи і області його держави»34. Цей вислів М.С. Грушевського став методологічною засадою, яка пронизує всю працю, присвячену суспільно-політичному розвитку Київської русі або характеристиці історико-культур- ного процесу того часу35. З приходом Володимира до влади почалася нова доба в усіх галузях суспільного життя: політики, релігії, культури: «Часи Володимира Святого, чи Великого, – писав М. Грушевський, – були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням, так би сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої 250 Руської, Київської держави»36. До когорти талановитих держав- них діячів історик відносив й велику княгиню Ольгу, яка, за його висловом, сильною та зручною рукою держала державну систему й не дала їй ослабнути ні розвалитися37. Важливу роль у зміцненні та розбудові Київської Русі як держави українського народу М. Грушевський відводив іншим правителям, зокрема Ярославу Мудрому і його наступнику – Володимиру Мономаху. Не обійшов дослідник аналізу причин та мотивів занепаду Київської Русі. До них він відносив як політичні (утворення нових князівських осередків), так економічні та колонізаційні процеси, що огорнули Подніпров’я, переорієнтували розвиток напрямів торгівлі, призвели до відселення мешканців: «Те, що колись було вповні реальною державною звязею переходило на свідомість певної спільної політичної традиції, спільного права, спільної релігії, спільної культури. Розвій сього партикуляризму тільки в части стримували впливи більших державних центрів: старого Києва і молодших: Володимира (на Клязьмі) і Галича; лучили часом поодинокі землі політичними зв’язками, але не могли спинити розвою сього процесу: він розвивався далі, коли переривалися й ослаблялися концентраційні впливи там, куди вони сягали, і ріс неустанно там, куди вони не доходили»38. Але наскільки б могутньою не була князівська влада, Київ- ська Русь через тривалий час розпалася. Вчені не володіють кінцевою відповіддю на причини падіння Київської держави. Поміж них вони називають і могутність держави, яка побіжно була і осередком слабкості, і широченні територіальні мас- штаби, разом з цим поширення складних зовнішньополітичних проблем та ін. Окрім того, поступова феодалізація давньору- ського суспільства стрімко вели країну до провалу. Боярство, зміцнивши свої політичні позиції, було зацікавлене лише в по- дальшому примноженні своїх статків, вторили їхнім інтересам і місцеві князьки, що багатіли коштом своїх сусідів. Таким чином, Київська Русь перетворилася на державу з багатьма окремими центрами, що були пов’язані між собою лише тра- диціями та династичними зв’язками. Вже розпочинаючи сере- диною ХІІ ст. країною керувала група найвпливовіших князів, 251 виносячи свої рішення на засіданнях з’їздів. Попри невтихаючу ворожнечу поміж князями, руське населення не втрачало своєї самобутньої культури, єдиних законодавчих зводів та центра- лізованої релігійної організації. Незважаючи на всі недоліки феодальної роздробленості, в цілому, це був все таки прогре- сивний поступ в історичному розвитку даного державного утво- рення і як результат, давньоруська держава «стала важливим чинником» і заразом була наслідком піднесення та процвітання українського етносу. Підсумовуючи, варто ще раз наголосити, що М. Грушевський розглядав утворення Києво-Руської держави у нерозривному зв’язку з етногенезом українського народу. На його думку, народ творить державу, покликану захищати його інтереси і сприяти розвиткові. Українська народність виросла з автохтон- ного населення України, яке проживало на сучасних землях від найдавніших часів, і створило могутню державу – Київську Русь. Руси в ХІІ ст. прийняли нову назву – «українці» і держава формувалася як українська. Отже, розглянувши наукові праці вітчизняних істориків, до- ходимо висновку, що М. Грушевський виводив початки україн- ського етносу з часів Києво-Руської держави. Вона зуміла встояти наперекір важким випробуванням долі і згодом розви- нутися в українську націю, свідченням чого стала Визвольна війна середини ХVІІ ст. і утворення Козацько-гетьманської держави. В ході безкінечних політичних репресій українська національна ідентичність піддавалася руйнуванню, але зуміла вистояти. Ціною великих втрат українці зберігали свою прив’я- заність до рідної землі, мови, віри, народних звичаїв, тради- ційних занять і т.д. І, як наслідок, у результаті національно- державницьких устремлінь, у 1991 р. вони довели свою спро- можність досягти довгоочікувану самостійність, відновивши незалежність України. ———————— 1 Іванченко Р. Київська Русь: початки української держави. – К., 1995. – 96 с.; Толочко П. Київська Русь. – К., 1996. – 360 с.; Моця О. 252 Київська Русь: від язичництва до християнства. – К., 1996. – 224 с. та ін. 2 Котляр М. Історія України в особах. Давньоруська держава. – К., 1996. – 240 с.; Залізняк Л. Від склавинів до української нації. – К., 1997. – 256 с.; Коцур А., Коцур В. Історіографія історія України: Курс лекцій. – Чернівці, 1999. – 520 с.; Борисенко В. Утворення проук- раїнської держави (До постанови проблеми) // Наукові записки. Істо- ричні науки. – К., 2001. – С. 38–48; Калакура Я. Історичні засади українознавства. – К., 2007. – 381 с.; Фігурний Ю. Особливості і закономірності зародження, формування українського етносу від най- давніших часів до середини XIV ст. на теренах України: етнічні, державотворчі і націєтворчі процеси в українознавчому вимірі. – К., – 2010. – 158 с. 3 Лєбєдєва О.В. Мавродін як основний теоретик концепції давньо- руської народності у статті Н.М. Юсової «Ґенеза концепту «давньо- руська народність» у радянській історичній науці // Українознавство. – 2007. – № 1. – С. 269; Шостак М. Основні теорії утворення Київської Русі в українознавчих дослідженнях ХХ–ХХІ ст. – К., 2011. – 142 с. 4 Українці у світовій цивілізації і культурі: Колективна україно- знавча монографія. – К., 2008. – С. 40. 5 Там само. 6 Грушевський М. Звичайна схема «руської» історії й справа раціо- нального укладу історії східного слов’янства // Статьи по славянове- дению. – Спб, 1904. – Т. 1. – С. 298–304. 7 Калакура Я. Витоки української державності. Антська держава. // Українська земля і люди. Український етнос у світовому часопросторі: Колективна монографія за ред. П. Кононенка. – К., 2011. – Т. 1. – С. 359. 8 Грушевський М. Історія України–Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П. Сохань (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 1991. – Т. 1. – С. 1. 9 Грушевський М. Звичайна схема «русскої» історії й справа раціо- нального укладу історії східного слов’янства // Твори у 50 томах [редкол.: П. Сохань (гол. ред.), І. Гирич (відп. секр.), О. Тодійчук]. – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 75–82. 10 Винар Л. Найвидатніший історик України Михайло Грушевський (1866–1934) // Сучасність. – 1986. – С. 102. 11 Там само. – С. 102–103. 12 Грушевський М. Звичайна схема «Рускої» історії й справа раціо- нального укладу історії східного слов’янства… – С. 75–82. 253 13 Грушевский М. Очерк истории украинского народа / М.С. Гру- шевский [прим. В.М. Рычки, А.И. Гуржия]. – К., 1990. – 397 с. 14 Грушевський М. Вступний виклад з давньої історії Русі, виго- лошений у Львівськім університеті 30 вересня 1894 р. // Твори у 50 томах [редкол.: П. Сохань (гол. ред.), І. Гирич (відп. секр.), О. То- дійчук]. – Львів, 2002. – Т. 1. – С. 65. 15 Винар Л. Християнизація України і розвиток писемної культури й освіти в Києві в Х і ХІ століттях // Науковий конгрес у 1000-ліття хрещення Руси-України. – Мюнхен, 1988/1989. – С. 632. 16 Греков Б. Киевская Русь. – М., 1953. – С. 281. 17 Калакура Я. Витоки української державності. Антська держава. // Українська земля і люди. Український етнос у світовому часопросторі: Колективна монографія за ред. П. Кононенка. – К., 2011. – Т. 1. – С. 360. 18 Грушевський М. «Малороссийские песни Максимовича» і століт- тя української наукової праці. – К., 1927. – С. 5–6. 19 Грушевський М. Історія України-Руси… – С. 15–16. 20 Там само. 21 Там само. – С. ХХІІІ. 22 Там само. – С. 191. 23 Грушевський М. Нарис історії Київської землі від смерті Яро- слава до кінця ХІV ст. – К., 1991. – С. 292. 24 Там само. – Т. 1. – С. 374. 25 Грушевський М. Історія України–Руси… – С. 1. 26 Грушевський М. Ілюстрована історія України / [упоряд. Йосип Боряк], [нове доп. видання]. – Донецьк, 2003. – С. 51–52. 27 Грушевський М. Історія України–Руси... – С. 412. 28 Там само. – С. 410–417. 29 Там само. – С. 389. 30 Там само. – С. 422–428. 31 Там само. – С. 366–377. 32 Грушевський М. Ілюстрована історія України… – С. 51–52. 33 Грушевський М. Історія України-Руси... – С. 505. 34 Смолій В., Сохань П. Видатний історик України // Історія України–Руси: В 11 т., 12 кн. / Редкол.: П. С.Сохань (голова) та ін. – К.: Наукова думка, 1991. – Т. 1. – С. 510. 35 Там само. – С. ХХІV. 254 36 Аркас М. Історія України–Руси. – Одеса, 1994 р. – С. 25. 37 Грушевський М. Історія України–Руси… – С. 458. 38 Там само. – С. 129–130.

Внесок М.Грушевського у дослідження історії становлення та розвитку Київської Русі як держави українського народу

Institution

Ähnliche Einträge