Деякі методологічні проблеми дослідження історії Другої світової війни

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2009
1. Verfasser:	Лисенко, О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2009
Schriftenreihe:	Сторінки воєнної історії України
Schlagworte:	Методологія, історіографія та джерелознавство
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95591
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Деякі методологічні проблеми дослідження історії Другої світової війни / О. Лисенко // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 7-18. — Бібліогр.: 4 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-95591
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-955912016-03-02T03:02:04Z Деякі методологічні проблеми дослідження історії Другої світової війни Лисенко, О. Методологія, історіографія та джерелознавство 2009 Article Деякі методологічні проблеми дослідження історії Другої світової війни / О. Лисенко // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 7-18. — Бібліогр.: 4 назв. — укр. XXXX-0019 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95591 uk Сторінки воєнної історії України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Методологія, історіографія та джерелознавство Методологія, історіографія та джерелознавство
spellingShingle	Методологія, історіографія та джерелознавство Методологія, історіографія та джерелознавство Лисенко, О. Деякі методологічні проблеми дослідження історії Другої світової війни Сторінки воєнної історії України
format	Article
author	Лисенко, О.
author_facet	Лисенко, О.
author_sort	Лисенко, О.
title	Деякі методологічні проблеми дослідження історії Другої світової війни
title_short	Деякі методологічні проблеми дослідження історії Другої світової війни
title_full	Деякі методологічні проблеми дослідження історії Другої світової війни
title_fullStr	Деякі методологічні проблеми дослідження історії Другої світової війни
title_full_unstemmed	Деякі методологічні проблеми дослідження історії Другої світової війни
title_sort	деякі методологічні проблеми дослідження історії другої світової війни
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Методологія, історіографія та джерелознавство
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95591
citation_txt	Деякі методологічні проблеми дослідження історії Другої світової війни / О. Лисенко // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 7-18. — Бібліогр.: 4 назв. — укр.
series	Сторінки воєнної історії України
work_keys_str_mv	AT lisenkoo deâkímetodologíčníproblemidoslídžennâístoríídrugoísvítovoívíjni
first_indexed	2025-07-07T02:09:28Z
last_indexed	2025-07-07T02:09:28Z
_version_	1836952236817645568
fulltext	Методологія, історіографія та джерелознавство О. Лисенко (Київ) ДЕЯКІ МЕТОДОЛОГІЧНІ ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ ІСТОРІЇ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ В Італії ще з давніх часів існує звичай: під Новій рік викидати з вікон старі меблі й домашню утвар. Не закликаючи до такого радикального «прибирання» наукової лексики, все ж визнаємо, що час від часу ревізію наших термінологічних «запасів» таки слід робити. Адже навіть тексти останнього десятиліття (в тому числі й відомих вчених) приховують віджилі формулювання й дефініції. Й одна справа, коли представники «радянської школи» сумлінно продовжують експлуа- тувати вокабулярії доперебудованої доби (цього вимагає сповідувана ними мето- дологія), а зовсім інша, – якщо ті, хто намагається писати не на соціальне замовлення, несвідомо продовжують вживати ідеологеми, породжені більшо- вицькими ідеологами багато десятиліть тому. Питання про термінологічну лю- страцію чи «стерилізацію» тут не ставиться. Барвистість дефініцій, як і вишукані злети наукової думки, тільки прикрашають текст, роблять його привабливим для читача, зрештою, надають самоцінності наративу як продукту наукової творчості. Але обов’язком вченого є артикуляція власного ставлення до вживаних термінів, зрозуміла ієрархія понять. Лише за цієї умови стають виправданими «гра слів», іронія, сарказм, заперечення чи дискусія. Наукоємність понятійного апарату історика визначається не щільністю вико- ристання «ізмів» на квадратний сантиметр тексту, а відповідність смислового на- вантаження лексичних структур внутрішньому змісту описуваних явищ, їхньою здатністю передати якомога більшу суму його характеристик, виявити різні грані й відтінки, ґенезу, розвиток і наслідки, взаємодію з іншими процесами, суперечності і т.п. На відміну від західної історіографії, в якій існувала не тільки конкуренція ідей, а й конкуренція понять, радянська література історичного профілю стала полігоном для випробування потужної ідеологічної зброї з «далеким радіусом дії». Парадокс полягає в тому, що попри закритість та ізольованість науки в СРСР, її термінологічний арсенал призначався не скільки для внутрішнього користування, стільки для боротьби з зовнішніми «ворогами соціалізму». При- чому йдеться не лише про період, коли активно експлуатувалась ідея світової революції, а й на інших етапах існування більшовицького режиму: під час війни, у період «холодної війни», хрущовської «відлиги», застою і розрядки і навіть горбачовської «перебудови». Набувши статусу ідеологем, такі поняття консер- вувалися у масовій свідомості й на сторінках наукових і популярних видань, на- бували універсального чи абсолютного значення, обростали апологетикою й теоретичним антуражем і навіть до певної міри сакралізувалися. Саме остання риса пояснює, чому так болісно значна частина, суспільства сприймає спроби «взяти на зуб» усталені терміни, наукової критики ідеологем, а також появи «неологізмів». Дещо (але не все!) пояснює алгоритм розвитку вітчизняної історичної науки. Початковий період творення національної історії (і це, напевно чи не основне, що відрізняє її від російської історії) в Україні пов’язаний зі значним впливом діас- порної літератури, лише невеликий сегмент якої можна вважати суто науковою. Очевидно, що ця категоричність, безкомпромісність, а в деяких випадках навіть епатажність, незрідка набуваючи оформлених обрисів «партійності», певним чином наклала відбиток на спосіб мислення багатьох українських істориків. Та був у цьому й здоровий імпульс – позбавитись явно рудиментарних лексичних реліктів, без чого неможливий продуктивний поступ в галузі продукування і по- пуляризації історичних знань. Тому процес критичного осмислення понятійно-категоричного апарату вій- ськово-історичних досліджень слід сприймати не як ідеологічне замовлення, а органічний процес самоорганізаційної науки. Серед основоположних суспільствознавчих категорій радянської доби пере- бували дефініції «соціалістичний лад», «соціалізм», «соціалістичний спосіб виробництва», «соціалістичний спосіб життя», «соціалістична культура» тощо. За прийнятою в СРСР практикою значна, коли не більша частина, таких термі- нів були по суті евфемізмами, а їх первісне значення докорінно відрізнялося від явищ і процесів, які ними позначилися. Російська та українська соціал-демократія з’явилися й формувалися як орга- нічна складова європейської соціал-демократії, що було природною реакцією на імперіалістичну фазу розвитку капіталізму з усіма його антагонізмами. Та прий- шовши до влади, більшовики зіткнулися з викликами, долати які доводилися ціною величезної концентрації зусиль і використання надзвичайних засобів. Три- вала громадська війна у напівзруйнованій в роки Першої світової війни країні мала наслідком деструктивні процеси в промисловій інфраструктурі, гострий дефіцит товарів першої необхідності і продовольства, деформацію масової сві- домості. За цих умов «надзвичайщина» перетворилась у повсякденну реальність і політичну практику. Більшовицькі ідеологи і тут не втрималися від напівевфе- мізмів, позначивши свій курс як політику «воєнного комунізму». Якщо з пер- шою частиною цього словосполучення проблем не виникає, то про комунізм у той час не йшлося. Вульгарна зрівнялівка у поєднанні з тотальними примусо- вими кроками (нехай і викликаних обставинами) мають таке ж віддалене відно- шення до комуністичного суспільства у його класичному розумінні, як і до християнської громади, паралелі з якою люблять наводити сучасні апологети комунізму. Описуючи зміну назви партії з РСДРП(б) на ВКП(б), історики обходять ува- гою проблему мотивації. А це якраз той випадок, коли у діях радянських лідерів простежується якась логіка: проголосивши «диктатуру пролетаріату», більшо- 8 О. Лисенко вики прибрали з назви партії слово «демократична». Це стало не просто зміною «вивіски». Партія, а точніше її верхівка, порвала з європейською соціал-демо- кратичною традицією, з її аксіологічними пріоритетами. Водночас ідеологічна риторика продовжувала використовувати соціалістичні гасла: «рівність», «бра- терство», «справедливість» тощо. Визначаючи ідентичність «соціалізму» в СРСР, слід згадати, як вихолощу- вався зміст цього поняття в процесі постання нової держави. Декларація «земля- селянам, фабрики і заводи – робітникам» виявилося пустою популістською обіцянкою. Насправді, більшовики за ширмою «націоналізації» підприємств здійснили їх конфіскацію та одержавлення. Есери, які сповідували соціалістичні цінності, настояли на тому, щоб у лю- тому 1918 р. ВЦВК ухвалив «Основний закон про соціалізацію землі». Вони вкладали в цей термін відмінний від більшовицького зміст: перехід усіх земель- них угідь без викупу в розпорядження органів самоуправління з метою подаль- шого зрівняльного розподілу за трудовою чи споживчою нормою між селянами, які не використовували найманої праці. Але самоврядні органи створені не були, а земля перейшла у власність держави. За невиразним поняттям «усуспільнення засобів виробництва»стояла інша реальність: земельний фонд, підприємства, надра, ліси і т.п. перейшли у повне розпорядження партійного керівництва, яке визначало економічну стратегію, умови праці, характер її оплати та інші соці- альні аспекти розвитку. Суспільство ж виявилося відчуженим як від самих за- собів виробництва, так і від важелів управління ними. Квазісоціалістичний характер мав і колгоспний експеримент. Не заперечуючи переваг великого, товарного сільськогосподарського виробництва над одноосіб- ним, все ж важко погодитися, що довоєнний аграрний сектор був одноосібним за змістом. Примусові засоби колективізації і заручницький колективізм поєд- нувався з формальним (але не фактичним) землеволодінням (насправді – земле- користуванням), викачуванням державою продукції, знущально низьким рівнем відшкодування праці, а також особистою несвободою колгоспників. Село по суті стало великою аграрною резервацією, що жила за окремими правилами, відо- собленим від міста соціумом, ідеально пристосованим до експлуатації його сировинних, продовольчих та людських ресурсів. Аби ще більше адаптувати його до виконання цієї функції, центр вирішив зліквідувати останню перешкоду – заможного селянина. Принизливе назвисько – «куркуль» – мало підсилити негативне ставлення незаможних селян (а таких була переважаюча більшість) і налаштувати їх проти «класового ворога». В Україні розкуркулили 70,4 тис. родин, 31,6 тис. з них (146,2 тис. осіб) – депортували у віддалені райони СРСР1. Знищення прошарку міцних, умілих господарів маргіналізувало українське село й перетворило його на заповідник нечуваних експериментів над здоровим глуздом і людьми, апофеозом яких став Голодомор. Якось язик не повертається говорити про ці речі в контексті соціалізму. Дещо по-іншому вибудовувалася управлінська інфраструктура а промисловості. Навіть за існування прфоспілок і трудових колективів усі керівні важелі пере- 9Методологія, історіографія та джерелознавство бували в руках Кремля. Роль місцевих профосередків зводилися не до захисту інтересів робітників та ІТП, а слухняних виконавців волі згори, нав’язаної через партійний апарат. Людина праці так і не зайняла скільки-небудь помітного місця в системі управління заводами і фабриками, а також розподілі результатів своєї праці. Останні функції повністю привласнила партійно-державна верхівка, що ще більше дистанціювало трудящих від матеріальних надбань. Свідомо зробивши село заручником індустріалізації, закладаючи диспропорції у розви- ток підприємств групи «А» і групи «Б», більшовицька кліка виводила на глибоку периферію соціальні запити трудящих. Матеріальний добробут народу приносився в жертву Молоху мілітаризації економіки, що мало стати підґрун- тям геополітичних амбіцій адептів «світової революції, а пізніше – планів Сталіна. У зв’язку з цим вже зовсім іншого характеру набуває звучання ще однієї базової категорії – «народне господарство» – та її похідних («народногоспо- дарський план»тощо). «Народною» економічна система Радянського Союзу була виключно в секторі працевикористання – обов’язковою, часто примусовою, погано оплачуваною, екстенсивно-непродуктивною. Відчужені від засобів виробництва трударі втрачали економічний інтерес, почуття господаря, трудовий ентузіазм. Тому все це владі доводилося стимулювати штучно: примусовими заходами, інтенсивною ідеологічною та морально-психологічною обробкою людей, репресаліями, запровадженням зональних форм організації праці, які набули особливого значення в роки війни та відбудовний період. Одним з яскравих виявів «народного господарювання» стало формування централізованої системи постачання. Від 1929 до 1935 р. в країні діяли картки на хліб та інші продовольчі товари. Лише у 1936 р. уряд відмовився від відпуску товарів широкого вжитку за нормованими цінами. Треба віддати належне: «ця система оптимально відповідала воєнним умовам. Водночас не слід забувати, що вона у модифікованих формах існувала упродовж усього повєнного часу та період розвиненого соціалізму» й характеризувалося хронічним синдромом дефіциту. В останнє двадцятиліття писати про Комуністичну партію стало ознакою по- ганого тону. Політкоректність та відчайдушні намагання шляхом метушливого конструювання національної версії історичного процесу порвати пуповину радянської спадщини не дають змоги науковцям спокійно, розважливо й без- сторонньо розібратися з тим, що пов’язане з діяльністю цієї найвпливовішої інституції в Радянській державі. Тривожним симптомом є не байдужість суцільно негативна налаштованість (якщо не відраза) до цієї тематики, а повна відсутність будь-яких спроб глибоко осмислити «комуністичний» досвід. Отже, ідеологема «керівна і спрямовуюча» роль Комуністичної партії» і донині залишається без критичного аналізу, що не заважає час від часу опосе- редковано, через показ злочинів сталінського режиму, кидати звинувачення в бік цієї організації. З цього постає цілком очевидна необхідність формування нових методоло- гічних підходів до пояснення цього феномену. В його основі має лежати дифе- 10 О. Лисенко ренційоване сприйняття змістовного наповнення поняття «Комуністична пар- тія». Це передбачає, по-перше, усвідомлення того, що ця організація ніколи (після захоплення влади) не була політичною партією в класичному розумінні, а формувалась як специфічний номенклатурний орден з відповідними керівними органами, виконавського дисципліною, методами керівництва, формами впливу на соціум в цілому та окремих індивідів, ідеологічною доктриною й особливою пропагандистською аурою, яка обрамлювала кожну її акцію, та майже сакральне місце в державі та суспільстві. ВКП(б) і КП(б)У позиціонували себе як репре- зентанти інтересів пролетарських верств, однак пізніше, відвівши на «запасні колії» потужний у свій час конструкт «диктатури пролетаріату», милостиво до- зволили увійти в коло «обраних» соціальних груп, що перетворилися на трьох китів соціальної основи радянського суспільства, «трудовій інтелігенції» (до «не- трудової» скопом зараховувалися духовенство, опозиційні інтелектуали, а також представники дореволюційної інтелігенції, яка сповідувала небільшовицькі цінності). По-друге, ВКП(б) фактично стратифікувалися на кілька досить ізольованих шарів: рядових партійців, які створювали кількісну підставу для легітимації пра- влячої партії й були покликані впроваджувати в життя настанови центру; фун- кціонерів різних ланок (обласного та районного рівнів); і, нарешті, вузьке коло наближених до Сталіна людей, які, власне, генерували політичні рішення й виз- начали стратегічний курс у всіх сферах життя. За спрощеною радянською схемою всі ланки партапарату подавалися як струнка вертикаль, алгоритм діяльності якої визначав принцип «демократичного централізму». В дійсності рядові члени партії створювали загальне тло «повно- цінного» функціонування ВКП(б) та були слухняними виконавцями волі «біль- шості» й керівництва, партійна номенклатура – провідником директив центру з надзвичайно малим і суворо окресленим полем для ініціативи. Фактично не тільки партійний організм, а й весь більшовицький режим можна характеризувати як номенклатурний авторитаризм. Саме в цьому ключі слід розглянути й заходи, на яких функціонувала Комуністична партія. Відсутність реального колективізму й демократизму в ухвалені важливих рішень та діяльності вищих партійних структур (політбюро, оргбюро, секре- таріат ЦК) в роки війни продемонструвала відмова від скликання з’їздів пар- тії, пленумів ЦК, а також суміщення кількох ключових посад Й. Сталіним, який, залишаючись Генеральним секретарем ЦК ВКП(б) і Головою РНК СРСР, став також Головою Державного комітету оборони, Головою Ставки Верхов- ного Головнокомандування, Верховним Головнокомандувачем, наркомом обо- рони. Відсутність у цьому переліку посади Голови Президії Верховної Ради СРСР може свідчити тільки про те, що вождь вважав її другорядною, допо- міжною. Цей факт вказує на реальне місце вищого законодавчого органу влади в ієрархії інших керівних структур та реальну вагу його повноважень. Але війна лише кристалізувала справжній стан речей, за якого всі доленосні рішення ухвалювала невелика група людей, цілковито відданих та підкон- трольних вождеві. 11Методологія, історіографія та джерелознавство У зв’язку з цим поняття «керівна і спрямовуюча роль Компартії» набуває дещо іншого наповнення оскільки всі вектори суспільного розвитку визначав самообраний «більшовицький конвент». Важко заперечити, що всі керівні по- зиції в державі та громадських інституціях були монополізовані партійними структурами. Та разом з цим слід усвідомлювати, що у самій партії чітко роз- межовувалися директивно-розпорядчі та суто виконавські функції: всі керівні повноваження належали політбюро на чолі зі Сталіним (Верховна Рада тільки обрамляла їхню волю указами, Раднарком – постановами), у той час як пере- січні партійці були цілковито відчужені від будь-яких керівних важелів. Отже, реально державою «керували і спрямовували» її у певне політичне річище не Компартія, а група людей, що узурпували всю повноту влади у своїх руках й контролювали різні її гілки. При цьому сама партія виступала в якості ретран- сляційного інструменту волі Кремля. Місцевий партійний апарат ще до війни був ідеально пристосований для того, щоб впроваджувати імпульси згори у всі сфери функціонування державного та суспільного організму. Підкріплений жорсткою партійною дисципліною авторитет парторганізацій дозволяв їм без- роздільно контролювати і впливати не тільки на управлінські, а й суто техноло- гічні виробничі процеси. Стягнення по партійній лінії могли коштувати людині посади, особистої свободи, а то й життя. Секретарі парткомів усіх рівнів пере- творилися на всевладних «божків», перед якими тремтіли директори великих підприємств, генерали, відомі діячі науки, техніки, літератори. Комбінацією різних засобів (від художньо-мистецьких до силових) у масову свідомість вкар- бували як безапеляційний постулат: «партія – понад усе». Заперечувати цю тезу – непродуктивне заняття. Але з’ясувати, як складалася монопартійна система, у який спосіб підм’яла під себе суспільство і державу, проникла у всі їхні пори, якими методами здійснювала управлінські повноваження – обов’язок вже нинішнього покоління істориків. Підвищена увага до наведених вище категорій не є випадковою. Ідеологічне протистояння «двох систем», новий етап якого започаткувала Друга світова війна, підвищило роль цих та інших понять. З простих лексем вони «виросли» до рівня понятійно-пропагандистських форпостів, на яких розбудувалась уся ідейно-теоретична інфраструктура. За ілюстраціями далеко йти не потрібно. Описуючи джерела перемоги Радянського Союзу над гітлерівськими загарбниками, партійні ідеологи якості одного з наріжних каменів «вмуровували» в сталінську версію війни положення про «перемогу радянської соціалістичної системи над капіталістичною». Для детальної дискусії з цього приводу однієї статті буде мало, тому обмежимося стислими міркуваннями. Створена більшовиками система (політична, соці- ально-економічна) була краще пристосована до функціонування за воєнних обставин. Сувора централізація керівництва економікою та розподілом продо- вольства, предметів першої необхідності, трудових і матеріальних ресурсів, помножені на гігантський (неспівставний з можливостями інших держав) людський потенціал, величезну територію і природні багатства, в сукупності давали відчутну перевагу над ідеологічним та воєнним противником. Та й цих 12 О. Лисенко неосяжних ресурсів виявилося замало для боротьби з відлагодженими «капіта- лістичною системою» та військовою машиною нацистської Німеччини. Не ви- падково радянські історики за вказівкою партійних ідеологів замовчували, а то й применшували, роль надходжень від союзників по Антигітлерівській коаліції в рамках міжнародної угоди про ленд-ліз. Сучасні дослідження, що оперують справжніми даними, стверджують на думці, що без такої допомоги виконання економічних програм у Радянському Союзі значно б ускладнилося, а це, у свою чергу, могло негативно позначитися на рівні оснащення і забезпечення діючої армії. Коли виокремити роль кожного компонента і зважати на те, що ця «система» діяла і в мирний час, загальна картина постає в іншому світлі. Дово- диться говорити про перевагу абсолютних показників, кількісних, екстенсив- них, а не якісних характеристик. Продемонструвавши непогані мобілізаційні можливості, «соціалістична система» виявилася малоефективною для роз- в’язання нагальних соціальних потреб. Виправдання ж тим, що це детерміну- валося «холодною війною», «нерівним протистоянням з капіталістичним світом» не витримує критики і тим самим перетворюється на звинувачення режиму, що так і не навчився визначати пріоритети й використовувати свої переваги на тривалій історичній дистанції. Цілком очевидно одне: настав час для інтелектуальної атаки в цьому напрямі, аби відійти від ідеологізованого спо- собу мислення й перевести дискусію в предметне русло. Це дозволить не «вип- леснути разом з водою і дитя», розставити акценти й визначити рівень адаптації «соціалістичного ладу» до умов війни і мирного існування, відповідно до тих викликів, які висував час. У становому хребті сталінської версії війни вивищувалась ще одна верши- на – концепція «дружби народів», що також стала запорукою перемоги над за- гарбниками. Що вкладалося в це поняття? Насамперед, багатонаціональний склад радянських Збройних сил, співдія представників різних народів у нала- годженні виробництва у східних районах країни, гостинність тих, хто прийняв мільйони евакуйованих громадян України, Білорусії, Росії. Але коли йдеться про міжнаціональні відносини в СРСР воєнної доби, необхідно пам’ятати, що майже всі народи до 1917 р. перебували у складі поліетнічних даржав: Австро- Угорщини, Російської імперії. Після Першої світової війни виник ряд нових держав у Східній та Центральній Європі, які також не були моноетнічними (Польша, Угорщина, Чехословаччина та прибалтійські країни). При цьому домагання національних меншин у них регулювалися міжнародними угодами і демократичними, парламентарними засобами (до винятків належить україн- ський радикальний рух у ІІ Речіпосполитій). Отже, Радянський Союз отримав у спадок певний рівень етнічної толерантності, який за два міжвоєнних деся- тиліття разюче підвищити не зміг. Адже міжнаціональні відносини належать не тільки до дуже делікатної сфери, а й залишаються консервативними упро- довж тривалого часу. В залежності від обставин латентні процеси проступають на поверхню, або «вибухають» конфліктами, потім затухають. Але традиційні стереотипи від цього дуже мало змінюються, виявляючи навдивовижу високу інерцію. 13Методологія, історіографія та джерелознавство Дослідження архівних документів, зокрема доповідних та оперативних зве- день Головного політичного управління РСЧА дає підстави стверджувати, що в її лавах мали місце як прояви коректного, дружнього ставлення військовослуж- бовців різних національностей, так і тертя на цій основі (зневажливі, приниз- ливі прізвиська, «науменців», бійки тощо). Далеко не безхмарно складалися взаємини прибульців зі східних районів СРСР з місцевими мешканцями в Середній Азії, на Кавказі, Поволжі та Уралі, хоча останні дуже багато зробили для того, або розмістити і створити хоча б мінімальні зручності тих, хто залишив рідні місця. Та це були переважно побутові конфлікти. Партійна пропагандистська машина постійно педалювала гасло дружби народів з кількох причин. Кремль побоювався того, що далека від досконалості національна політика в поєднанні з непопулярними соціально-економічними заходами 20-30-х років вже після перших випробувань війною спричинить «трі- щини» в цьому уявному «моноліті», який вже дістав національно-ідеологічне означення – «радянський народ». Тому партійні органи у всіх установах, полі- тичні структури в армії, а також учені, літератори, митці зобов’язувалися акти- візувати «інтернаціональну» тему. Ці кроки підкріплювалися суворими санкціями стосовно тих, хто провокував міжнаціональну ворожнечу. Ще одне завдання агітпропу вбачалося в тому, щоб протидіяти сплеску на- ціоналізму – українського, польського, єврейського литовського татарського та інших. Особлива увага приділялась боротьбі з «українським буржуазним націо- налізмом». Оскільки це – тема окремої розмові, обмежимося тільки констата- цію того, що сама наявність можливих національних рухів реконструює цей радянський міф. Як і той факт, що прихований антисемітизм у роки війни у всій своїй відразливості виявився під час здійснюваних окупантами акцій масового знищення євреїв, коли певна частина місцевого населення байдуже чи позитивно ставилося до них, а то й надавала сприяння карателям. А після відновлення ра- дянської влади мали місце випадки ант-єврейських ексцесів на побутовому ґрунті: демобілізовані та евакуйовані громадяни, які поверталися додому, вия- вили, що їхні помешкання вже зайняті іншими… Про те, що антисемітизм не зник (а, можливо, керівництво держави цього й не прагнуло), свідчать повоєнні події («справа лікарів» і т.ін.) Таким чином національне питання, вирішенням якого так пишався Кремль, мало дві іпостасі: великий міф «дружби народів», з одного боку, і не позбавлені тертя, непорозумінь, а то й відкритих конфліктів між різними етнічними гру- пами (до речі, цілком природними для багатонаціональних держав), – з іншого слід наголосити, що більшовики зуміли не допустити «балканізації» міжнаціо- нальних відносин (українсько-польський конфлікт 1943-1944 рр. (слід розгля- дати в дещо іншій системі координат). Разом з тим їм належать пріоритети у формуванні унікальної національної ієрархії, в якій російський народ відігравав роль «старшого брата», а всі інші – неофіційне, але від того не менш визначене місце в субординацій «табелі про ранги». Оскільки довелося згадати про український націоналізм, слід саме в руслі даної статті зробити кілька завваг. Перша з них стосується семантичного зна- 14 О. Лисенко чення цього терміну. В якості наукової категорії історики мали б користуватися ним виключно в тих випадках, коли вони пишуть про націоналістичну ідеологію та функціонування Організації українських націоналістів. Навіть стосовно Української повстанської армії необхідні коментарі, адже «УПА-Поліська Січ» мала дещо інші ідеологічно-організаційні джерела. Що стосується всього україн- ського національно-визвольного руху, то в період Другої світової війни він був репрезентований не тільки національними таборами. Поряд зі спорідненими те- чіями та військово-політичними утвореннями (ФУР, ФНЄ, націонал-комуністи) існували й інші сили – гетьманці-державники, прихильники державотворчої тра- диції УНР (зокрема в центральних та східних регіонах України). У зв’язку з тим, що їх об’єднувала ідея суверенної української держави, для окреслення дій цих сил видається оптимальним термін «самостійницький рух». Друге міркування стосується методологічної еклектики у трактуванні україн- ського самостійницького руху. Деякі вітчизняні науковці розглядають його як «рух Опору», не помічаючи, що відбувається підміна понять. Адже поняття «антинацистський рух Опору» або «Резистанс» у повоєнний період позначали антифашистські й антинацистські сили (незрідка керовані комуністичними чи соціалістичним підпіллям європейських країн). Світова історіографічна тради- ція утвердила смислові межі цього терміну й вони не зовсім відповідають тим па- раметрам, у яких перебував український самостійницький рух. Якась частина сучасних українських істориків свідомо з метою його легітимізації вмонтовує останній в загальноєвропейський рух Опору. Але ця «послуга» з суто наукової точки зору є навіть шкідливою, оскільки позбавляє рух за Українську соборну суверенну державу корінних сутнісних характеристик і самобутності. Спротив окупантам чи займанцям є дією у відповідь, причому існують як активні, так і па- сивні форми опору. Іншими словами, учасники руху Опору, так би мовити, «грали другим номером». Це жодною мірою не применшує їхньої мужності й самовідданості, внеску у перемогу над ворогом. Українських самостійників можна вважати учасниками європейського антинацистського Резитансу у тій мірі, в якій вони йому протистояли. Однак це – лише один, далеко не основний вектор їхньої боротьби. Українські адепти ідеї УССД (і це є головною іманен- тною властивістю самостійницького руху) і до війни, і в роки Другої світової, і після її завершення займали активну, наступальну позицію в досягненні стратегічної мети. Саме вони, а не владні режими проти яких вони боролися, першими (незрідка радикальними засобами) виступали на арену боротьби і намагалися нав’язати власні «правила гри». Так було і з польськими урядами, і з німецько-румунськими окупаційними властями, і з більшовицьким режимом. Навіть змушені силою обставин діяти підпільними чи партизанськими мето- дами, вони прагнули демонструвати активність і безкомпромісність. Розглядати український національно-визвольний рух періоду Другої світової війни тільки в руслі опору існуючим режимам – значить збіднювати його сутність і спряму- вання. Що дійсно відповідає поняттю «антифашистський рух Опору», то це дії радянських партизанів та підпільників. Але й тут існують живучі міфологеми, які 15Методологія, історіографія та джерелознавство не отримали теоретичної критики. У працях А. Кетія, В. Лозицького, О. Богуна, А. Чайковського, та інших істориків на обширному статистичному матеріалі від- творено реальні масштаби спротиву ворогу на території України2. Вони фак- тично спростовують ідеологему про «всенародну боротьбу в тилу ворога». Тим дослідникам, яким доводилося опрацьовувати документи, присвячені партиза- нському руху в РДАСПІ, ЦДАГО України, інших архівосховищах, відомо, як були спантеличені комісії обкомів КП(б)У, до яких надходили матеріали з місць про кількох партизанів та підпільників. Відразу після повернення радянської влади складалися списки мешканців сіл, містечок, які брали участь у боротьбі з окупантами. Так, от у деяких списках зазначалися прізвища чи не всіх грома- дян, які проживали в тому чи іншому населеному пункті під час окупації. Кіль- каразові ретельні перевірки істотно скоротили всі ці списки, але й після цього вони містили прізвища багатьох людей, які нічим не виявили себе в цій справі, але прагнули у такий спосіб убезпечити себе від загрози репресій на підставі звинувачень у співпраці з ворогом. Запізнілі й некваліфіковані дії радянського керівництва, спрямовані на організацію спротиву агресорам у їхньому тилу (відсутність стратегічних на- працювань і тактичних розробок, спеціальних навичок і засобів підпільно-пар- тизанської боротьби, навчених кадрів, брак конспірації під час комплектування особового складу і закладання баз продовольства, спорядження і боєприпасів), ігнорування можливостей ворожих спецслужб, спричинили швидке виявлення, розконспірацію, самоліквідацію і знищення більшості формувань, які мали розгорнути антифашистські дії. Ті, хто залишився, упродовж тривалого часу перебували у стані шоку, довго збиралися з силами, поновлювали старі й нала- годжували нові зв’язки, діставали зброю, друкарські машинки, папір для пропа- гандистських матеріалів. За визнанням начальника Українського штабу парти- занського руху Т. Строкача, «народ не був підготовлений морально до можли- вих поразок на фронті, до можливої нелегкої підривної роботи в тилу ворога, що вимагала спеціального навчання»3. Відсутний опір займанцям у цей час чи- нили переважно ті групи й загони, які складалися з оточенців (військовослуж- бовців, які мали навички поведінки в бою, володіли основами тактики, володіння зброєю, засобами зв’язку, мінування тощо). Коли виявилося, що цивільне населення окупованих територій неспроможне до масових організованих виступів, а заходи початкового етапу війни виявилися малоефективними, керівництво країни вдалося до закидання у ворожий тил ди- версійно-терористичних та організаторських груп, на які покладалося розгор- тання антинацистської боротьби. Готувалися вони по лінії НКВС, УШПД та армійських структур, а на місцях «обростали» місцевими активістами. У червні 1942 р. на території України діяло тільки 22 партизанські загони ( 3 тис. осіб), з якими УШПД підтримував зв’язок4. Після зустрічі партизанських вожаків, серед яких були С. Ковпак, О. Федоров, О. Сабуров, у Кремлі зі Сталіним, центр став приділяти більше уваги матері- альному забезпеченню «народних месників» й наказав їм організувати ком- плексні операції під час великих битв на німецько-радянському фронті. 16 О. Лисенко І все ж задекларовані успіхи підпільно-партизанської боротьби (понад 500 тис. вбитих солдатів та офіцерів противника, сотні пущених під укіс еше- лонів та підірваних мостів тощо) на ділі були значно скромнішими. Партизани та підпільники насамперед виконували місію політичних представників радянської влади на «тимчасово окупованої території». Вони були покликані, насамперед, продемонструвати життєздатність більшовицького режиму, від- сутність будь-яких сумнівів у тому, що він повернеться, а також перестерегти нелояльних до нього і схильних до співпраці з окупаційними властями. Тому одним з основних напрямів діяльності радянських нерегулярних формувань стала ідейно-роз’яснювальна робота серед населення зайнятих агресором територій. У цьому році відзначатиметься 65-а річниця вигнання армій агресорів з те- риторії України. Останнім часом все частіше можна почути під час дискусій (рідше – прочитати) про те, що у 1943-1944 рр. відбулась друга окупація України Росією (першу відносять до часів революції). Цим самим заперечується дореч- ність застосування до цих подій поняття «визволення». Основний аргумент по- слідовників цієї концепції, що походить з діаспорної літератури, полягає в тому, що український народ не став вільним, не здобув суверенітету, незалежної національної державності. Цілком очевидно, що ціна питання є настільки високою, що вимагає окремої наукової (але не політичної) дискусії, учасниками якої мають стати не тільки історики, а й політології та правознавці. Адже йдеться про узгодження принай- мні двох теоретичних побудов, кожна з яких засновується на принципово від- мінних базових засадах. З точки зору національної історії «наріжним каменем» має слугувати наявність волі українського народу до реалізації своїх суверенних прав, а також факт проголошення національної держави. Фахівці політології й міжнародного права можуть обрати іншу диспозицію. Для перших відправною точкою стане революційний зрив і громадянська війна, в якій «право на пере- могу» за визначенням мають усі. Другі відштовхуються від юридично оформле- ного статусу тих чи інших режимів і державних утворень, а також міжнародних угод, якими регулюються відносини між колишніми учасниками збройного про- тистояння після їхнього завершення. Коли розглядати проблему в правовому ди- скурсі, шансів науково легітимізувати термін «радянська окупація» України щодо подій 1943-1944 рр. залишається мало. Для цього потрібно довести принаймні одне: окупаційний статус України до червня 1941 р. В іншому випадку окупація Червоною армією території УРСР, що в 1945 р. стане співзасновником ООН, сприйматиметься як юридичний абсурд чи логічний софізм. У зв’язку з цим за- стосування словосполучень «визволення (звільнення) України від загарбників» не носить жодного ідеологічного забарвлення і видається цілком прийнятним і доречним. Завершуючи виклад цих міркувань, слід зазначити, що в пошуках національ- ної історії необхідно дотримуватися хоча б кількох правил. Перше, цілком оче- видне, – пріоритети історії як наукової дисципліни. Все інше – національна пам’ять, історичне знання, вузівська та шкільна дидактика, виховні та урочисті 17Методологія, історіографія та джерелознавство заходи, художнє осмислення історії – залишаються важливими, та все ж похід- ними функціями. Друге правило вимагає дистанціювання. Історія обов’язково мстить нам «гримасами» подій, які свого часу «ліпилися» за доволі імпоза- нтними зразками й фізіономіями провідних історичних постатей. Науковцям не завадить приміряти окуляри зарубіжного обізнаного читача, або власних на- щадків, що колись візьмуть до рук історичні книги. Нарешті, нам явно бракує вміння й бажання теоретизувати, «історіософствувати», шукати незвичні ра- курси, критично осмислювати чужі й самокритично – свої тексти. «Емпіричний синдром», як можна назвати майже патологічну залежність від фактів і страх перед можливістю «потрапити в полон» якогось нехрестоматійного прояву істо- ричного дійства, позбавляє нас усього багатства інтелектуальної напруги й на- солоди, емоційних сплесків, психологічних вражень, моральних збурень, які, власне, й дають справжнє відчуття ніколи й до кінця непізнаного – нашого минулого. 1 Литвин Володимир. Історія України. Підручник. – К., 2006. – С. 505. 2 Україна партизанська. 1941 – 1945 рр. Партизанські формування та органи керівниц- тва ними. Науково-довідкова видання. – К., 2001; Кентій А., Лозицький. Війна без пощади і милосердя: партизанський фронт у тилу вермахту в Україні (1941–1944). – К., 2005. 3 Строкач Т.А. Наш позывной – «свобода». – К., 1975. – С. 128. 4 Коваль М.В. Україна 1939–1945: Маловідомі і непрочитані сторінки історії. – К., 1995. 18 О. Лисенко

Деякі методологічні проблеми дослідження історії Другої світової війни

Institution

Ähnliche Einträge