Радянські військові мобілізації 1943 року (Київська область, Обухівський район)
Збережено в:
| Дата: | 2009 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Назва видання: | Сторінки воєнної історії України |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95626 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Радянські військові мобілізації 1943 року (Київська область, Обухівський район) / Л. Рибченко // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 103-112. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-95626 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-956262016-03-02T03:02:50Z Радянські військові мобілізації 1943 року (Київська область, Обухівський район) Рибченко, Л. Бойові дії на фронтах Другої світової війни 2009 Article Радянські військові мобілізації 1943 року (Київська область, Обухівський район) / Л. Рибченко // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 103-112. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. XXXX-0019 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95626 uk Сторінки воєнної історії України Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Бойові дії на фронтах Другої світової війни Бойові дії на фронтах Другої світової війни |
| spellingShingle |
Бойові дії на фронтах Другої світової війни Бойові дії на фронтах Другої світової війни Рибченко, Л. Радянські військові мобілізації 1943 року (Київська область, Обухівський район) Сторінки воєнної історії України |
| format |
Article |
| author |
Рибченко, Л. |
| author_facet |
Рибченко, Л. |
| author_sort |
Рибченко, Л. |
| title |
Радянські військові мобілізації 1943 року (Київська область, Обухівський район) |
| title_short |
Радянські військові мобілізації 1943 року (Київська область, Обухівський район) |
| title_full |
Радянські військові мобілізації 1943 року (Київська область, Обухівський район) |
| title_fullStr |
Радянські військові мобілізації 1943 року (Київська область, Обухівський район) |
| title_full_unstemmed |
Радянські військові мобілізації 1943 року (Київська область, Обухівський район) |
| title_sort |
радянські військові мобілізації 1943 року (київська область, обухівський район) |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Бойові дії на фронтах Другої світової війни |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95626 |
| citation_txt |
Радянські військові мобілізації 1943 року (Київська область, Обухівський район) / Л. Рибченко // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 103-112. — Бібліогр.: 21 назв. — укр. |
| series |
Сторінки воєнної історії України |
| work_keys_str_mv |
AT ribčenkol radânsʹkívíjsʹkovímobílízacíí1943rokukiívsʹkaoblastʹobuhívsʹkijrajon |
| first_indexed |
2025-07-07T02:29:57Z |
| last_indexed |
2025-07-07T02:29:57Z |
| _version_ |
1836953525605629952 |
| fulltext |
БоЙові діЇ на фронтаХ дрУгоЇ світовоЇ віЙнИ
Л. Рибченко (Київ)
РАДЯНСЬКІ ВІЙСЬКОВІ МОБІЛІЗАЦІЇ 1943 РОКУ
(Київська область, Обухівський район)
«Я був учора на параді Перемоги… Перед Мавзолеєм стояло військо і народ.
Маршал Жуков прочитав урочисту і грізну промову Перемоги. Коли згадав він
про тих, що впали в боях у величезних незнаних в історії кількостях, я зняв з го-
лови вбрання. Оглянувшись, я помітив, що шапки більше ніхто не зняв. Трид-
цять, якщо не сорок, мільйонів жертв і героїв ніби провалились в землю, або й
зовсім не жили, про них згадали, як про поняття... Перед величчю їх пам’яті,
перед кров’ю і муками не стала площа на коліна, не замислилась, не зітхнула, не
зняла шапки. Мабуть, так і треба. Чи, може, ні?» – такі слова написав у своєму
щоденнику Олександр Довженко переможного 1945 року1.
Вже понад 60 років минуло з часу завершення Великої Вітчизняної війни. За
радянських часів її історія подавалась з точки зору імперії – переможця, в якій
було прийнято не зважати на ціну перемог, а мільйони людських життів, якими
здобувалися ці перемоги, були не варті навіть хвилини мовчання на пере-
можному параді.
У незалежній Україні розпочато процес переосмислення українського ви-
міру в минулій війні. Зважуються воєнні злочини, заподіяні народові як на-
цистською, так і комуністичною сторонами. Однією з таких малодосліджених
тем є участь у визволенні України так званої «чорної піхоти» – щойно призва-
ного поповнення з навколишніх сіл, яке без навчання, без обмундирування,
іноді навіть без зброї використовувалося радянськими командирами у най-
ближчих боях. Важливість цієї сторінки війни обумовлена необхідністю вста-
новлення внеску народу України, кожної родини в перемогу над агресором, а
також співвідношення втрат з мобілізаційними контингентами, яке дозволяє
предметно оцінювати радянське військове мистецтво і ставлення держави до
власного народу.
Першими спробували привернути увагу до долі мобілізованого в період
визволення України поповнення письменники. У листопаді 1943 р. Ю. Янов-
ський у статті «Шлях війни» вперше вжив словосполучення «чорна піхота».
«По дорогах Полтавщини йде на фронт «чорна піхота». Так називали мобілі-
зованих селян, що не одержали ще військового одягу...»2. Через 23 роки вий-
шла у світ невеличка повість Д. Міщенка «Батальйон необмундированих», в
якій йшлося про батальйон щойно мобілізованих українських чоловіків, що
загинули восени 1943 р. під час форсування Дніпра. Коли замполіт хотів
посмертно представити полеглих у бою до нагород, то виявилося, що навіть
списку мобілізованих складено не було… У 1968 р. О. Гончар торкався даної
теми у романі «Собор». Потім були твори В. Захарченка, А. Дімарова,
О. Дмитренка, В. Астафьєва та інших. У 1990 р. побачив світ повний текст
«Щоденника» О. Довженка, де неодноразово зустрічаються присвячені «чор-
ній піхоті» записи. Зокрема, за 28.11.1943 р. автор пише: «Сьогодні
В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає множество мобілізованих на
Україні звільнених громадян. Їх звуть, здається, чорносвитками. Вони вою-
ють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні. На них дивляться
як на винуватих»3.
Суспільство та влада неоднозначно сприймало художні свідчення трагедії не-
обмундированих. Згадаймо сумну долю роману «Собор», який вилучали із біб-
ліотек. Одна із причин цього – сповнена болю і трагізму розповідь про дітей, які
пішли за батьками аж до Дніпра, куди їх вигнали напередодні в бій молоді лей-
тенанти. І ось там очам дітей відкрилася моторошна картина: «Були тільки німі
задніпровські горби, що зеленіли озиминою, а по схилах горбів, по тому зеле-
ному, всюди – темніли цятки, цятки… І враз аж змоторошніли від страшної до-
гадки: та то ж вони! В піджаках! Батьки наші!!!»4
Вітчизняні науковці звернулися до цієї теми лише у 1990-х роках. Загальні
моменти проведення радянських військових мобілізацій в Україні у 1943–
1944 рр. та використання поповнення у найближчих боях одним із перших ви-
світлив у своїх працях М. Коваль. За його підрахунками польовими військ-
коматами на території України було мобілізовано близько чверті мільйона
16–17-річних підлітків5.
На сьогодні дослідженням проблеми займаються В. Король та В. Гриневич6.
Їй присвячені розділи в фундаментальних працях: «Історія українського вій-
ська«, «Звитяга і жертовність. Українці на фронтах Другої світової війни», «По-
літична історія України», «Україна і Росія в історичній ретроспективі»7.
Дане дослідження підготовлене на джерелах, які раніше були недоступні ши-
рокому колу істориків і мало використовувалися в наукових працях, а саме спо-
віщеннях про загибель рядових та офіцерів Червоної армії, що в народі отримали
назву «похоронки».
До недавнього часу «похоронки» були розпорошені по обласних та районних
військкоматах України, і їх комплексне дослідження виглядало досить пробле-
матичним. Завдяки зусиллям співробітників Національного музею історії Вели-
кої Вітчизняної війни 1941–1945 рр., які змогли переконати Президента та уряд
України в необхідності відповідального й централізованого зберігання даного
фонду документів війни, впродовж 2001–2006 рр. до музею було передано понад
5 тис. справ зі сповіщеннями про загибель як рядових, так і офіцерів з усіх об-
ластей України.
Треба сказати, що саме науковці музею одними з перших звернули увагу на
цей величезний документальний фонд. На початку 1990-х років ними за влас-
104 Л. Рибченко
ною ініціативою було розпочато використання сповіщень про загибель у нау-
ково-дослідній та експозиційній роботі. Були здійснені ряд відряджень для ро-
боти у районних та обласних військкоматах. За їх результатами експозиція музею
поповнювалась розділами «Втрачені роди України», «Вдови», тощо. В 1995 р.,
у ході реекспозиції, в Залі Пам’яті з’явились «похоронки» полеглих воїнів із села
Мельники Чорнобаївського району Черкаської області, де після війни прожи-
вало 268 вдів. Так на прикладі долі одного села в експозиції розповідається про
трагедію всієї України.
У 2003 р. до 60-річчя визволення Києва та у 2005 р. до 60-річчя Перемоги в
експозиції музею були створені ювілейні виставки: «І пам’ять, і слава…» й
«Переможці». На них вперше у повному обсязі були представлені, передані на
той час на тимчасове експонування Міністерством оборони за проханням
керівництва Меморіального комплексу «похоронки» з військкоматів м. Києва,
Київської області та по декілька справ з усіх областей України й АР Крим.
В експозиціях згаданих виставок сповіщення про загибель стали не лише му-
зейним предметом, а й документальним джерелом. З їх допомогою вдалося до-
слідити, реконструювати долі десятків киян та мешканців інших українських
міст і сіл, відтворити трагедію війни у масштабах окремих вулиць, будинків, сіл
та конкретних родин. Вони також наочно свідчили про ціну здобутої Перемоги,
про рівний ступінь героїки і жертовності представників усіх регіонів нашої
Батьківщини.
У ході роботи над виставками були виявлені імена 350 воїнів, повідомлення
про смерть яких рідним, що проживали в м. Києві, не були вручені. Причини ти-
пові: «адресат вибув», «будинок зруйнований». Через це, як з’ясувалось, прі-
звища воїнів не увійшли й до попередніх томів «Книги Пам’яті України.
Місто-герой Київ». Науковцями музею були підготовлені списки загиблих, і вони
стали складовою частиною додаткового тому «Книги Пам’яті України. Місто-
герой Київ. «У вічному боргу», що побачив світ у 2005 р.8. Також за допомогою
переданих документів науковцями музею були написані ряд статей з питань істо-
рії військових некрополів м. Києва, втрат у ході оборони та визволення Києва,
тощо9.
Роботу колективу музею з «похоронками» високо оцінив Президент
України та Міністр оборони, які 9 травня 2006 р. відвідали Меморіальний ком-
плекс. Вони задовольнили численні прохання керівництва музею передати
справи із сповіщеннями про загибель з усіх областей України та АР Крим до
музею на постійне зберігання. Міністром оборони було ухвалене рішення від
22 червня 2006 р. № 6460/з щодо передачі цих справ. До кінця 2006 р. спів-
робітники музею здійснили відрядження до всіх областей України, з яких при-
везено 5404 справи – 1407446 аркушів (тобто похоронок). Найбільше справ
передали Харківська область – 518, Донецька – 368, Вінницька – 391, Запо-
різька – 376, Полтавська – 351, Чернігівська – 344, тощо. Найменше справ пе-
редали Закарпатська область – 1, Львівська – 2, Івано-Франківська – 4,
Чернівецька –11.
105Бойові дії на фронтах Другої світової війни
Отримані справи – це зброшуровані томи, які у собі мали сповіщення про
загибель, що надходили до військкоматів із військових частин. Вони різної
форми, не завжди на бланках, іноді написані від руки. Часто до таких спові-
щень додавались останні листи воїна, його особисті документи, довідки про
склад сім’ї тощо. Також тут були «похоронки», виписані військкоматом стан-
дартної форми.
Серед «похоронок» на рядових та офіцерів Червоної армії, виданих як дію-
чими військовими частинами, санітарними та лікувальними установами, так і
районними військкоматами є унікальні документи – поіменні списки загиблих
воїнів за заявами родин (Форма 2). Почали вони з’являтись у 1944–1945 рр., а
складались місцевими військкоматами на підставі документальних підтверджень
призиву воїнів до лав Червоної армії.
Для підтвердження факту загибелі чи зникнення без вісти червоноармійця та
надання дозволу на вручення «похоронки» рідним, списки відправлялись до
Управління по обліку загиблого і пропалого безвісти рядового та сержантського
складу. Аналіз викладеної у списках інформації, відповідей на них Управління,
а також супровідної документації дає можливість більше дізнатись про обста-
вини мобілізації, загибелі та обліку полеглих наших співвітчизників на фронтах
Великої Вітчизняної війни. Ці документи є також одним з небагатьох вцілілих
документальних підтверджень проведення на території України мобілізації пе-
редовими діючими військовими частинами й використання поповнення у най-
ближчих боях.
Науковцями Меморіалу розпочато тематичне дослідження документального
фонду «Похоронки». Дана робота є першою з циклу досліджень про радянські
військові мобілізації 1943-го року. Для прикладу взято справи лише одного рай-
ону – Обухівського. Це – кілька сотень документів, які, зокрема, допомогли
окреслити й проаналізувати епізоди безвідповідального використання мобілізо-
ваного з України поповнення. Один з таких випадків стався наприкінці грудня
1943 р. поблизу м. Обухів Київської області.
У справах Обухівського райвійськкомату збереглись акти про загибель мобі-
лізованих у 1943 р. до Червоної армії односельців, складені представниками сіль-
ради зі слів рідних та підтверджені 2–3 свідками. Оскільки бланк заявки на
розшук мав пункт «дата призову до Червоної армії». У випадках, коли заявник
не мав ніяких документальних свідчень про мобілізацію розшукуваного, факт
його призиву підтверджувався очевидцями. Такі документи є в багатьох спра-
вах по різним областям України, але акти, складені Обухівською сільрадою, ві-
дрізняються тим, що люди свідчили не лише про факт призову своїх рідних до
лав Червоної армії передовими наступаючими частинами, а й називали точну
дату їхньої загибелі, оскільки щойно мобілізовані солдати гинули через кілька
годин, днів, поряд зі своєю домівкою. Рідні підбирали їх на полі бою й ховали на
міському кладовищі.
Так, 16 лютого 1945 р. Обухівською сільрадою № 1 була видана довідка «Ге-
ращенко Верці Семеновій про те, що її чоловік – Геращенко Василь Іванович у
106 Л. Рибченко
1943 році призваний в Червону Армію і на полі бою 26.12. 1943 р. вбитий. По-
хований своєю сім’єю за свої кошти в м. Обухів-І Обухівського району. Справка
видана для одержання «ізвіщенія»10. Свідки підтверджували також таку саму
долю Живаго Сергія Івановича, який «загинув 3.01.1944 р. на полі бою і був по-
хоронений своєю сім’єю в с. Обухів», Куліша Михайла Івановича – вбитого на
полі бою 28.12.1943 р., Михайлюка Грицька Гавриловича й Назаренка Олексія
Логвиновича – обоє «вбиті при защиті СРСР 29 грудня 1943 р. й поховані вдома»,
Музички Івана Омеляновича, загиблого 6.01.1944 р. й похованого 58-річною ма-
тір’ю в с. Обухів-ІІ11.
В акті про загибель Колесника Миколи Максимовича не зазначено дати заги-
белі, але вказане точне її місце – «під селом Матяшівка», що в десяти кіломет-
рах від Обухова. Його тіло так само «забране додому й поховане в урочищі
«Великого кладбища»12.
Що ж відбувалося на цій ділянці фронту 26–29 грудня 1943 року? Яка на-
гальна військова необхідність спонукала ввести у бій непідготовлене попо-
внення?
24.12.1943 р. військами 1-го Українського фронту було розпочато Жито-
мирсько-Бердичівську наступальну операцію. 26.12.1943 р. на рубежі оборони,
що знаходився поблизу сіл Германівка, Германівська Слобідка, Семенівна Обу-
хівського району Київської області вихідне положення зайняли полки 38 стрі-
лецької дивізії 27 армії 1-го Українського фронту. Наступного дня два
батальйони провели розвідку боєм, та безуспішно. 28.12.1943 р. частини диві-
зії перейшли у наступ, але оволодіти вдалося лише першою траншеєю про-
тивника. Повторні атаки також успіху не дали. Лише 30.12.1943 р. на правому
фланзі ворожа оборона була прорвана. Увесь цей час тут гинули необмунди-
ровані…
Колишній бойовий офіцер-піхотинець, ветеран Великої Вітчизняної війни,
голова товариства ветеранів 38 стрілецької дивізії О. Лебединцев у своїх спога-
дах «Отцы командиры» згадував, як проходила підготовка даного наступу та
якою гіркою була доля поповнення з Обухівщини.
10.11.1943 р., після визволення Києва, 38 стрілецька дивізія, в якій Олександр
Захарович був на той час начальником розвідки 48 стрілецького полку, була пе-
рекинута з-під Лютіжа на лівий фланг. Ветеран згадує, що напередодні пере-
дислокації солдати й сержанти були перевдягнуті у зимове обмундирування й ...
передані в іншу військову частину на плацдармі. Таким чином, у район Обухова
дивізія прибула абсолютно небоєздатною. В ній були лише офіцери й деякі спец-
частини. Артилерією вона була забезпечена лише наполовину. Серед офіцерів
виникло нерозуміння ситуації, але вже наступного дня, після прибуття на місце,
командування полку отримало наказ мобілізувати чоловіків з навколишніх сіл,
надати їм зброю й посадити в окопи, які вони повинні були відрити своїми ло-
патами.
Як свідчить О. Лебединцев, таке в його практиці було вперше. «З невеликого
села Долина лише у наш полк 14 листопада ми призвали 72-х чоловіків. Одно-
107Бойові дії на фронтах Другої світової війни
фамільців Кияниця було 13, Киященко й Плюта по 9… Комбати ходили по хатах
й призивали під наш Бойовий Прапор усіх, хто залишився вдома, а також тих,
хто встиг підрости за два роки окупації…. З нового поповнення були сформо-
вані два стрілецьких батальйони… У чому були одягнуті військовозобов’язані,
у тому й вийшли на оборону свого рідного села зі своїми лопатами. Коли ві-
дрили окопи, їм вручили гвинтівки, автомати, кулемети. Багато так і загинули за
десять кілометрів від рідної домівки поблизу Германівської Слобідки, де про-
тягом 27–28 грудня дивізія втратила 132 чоловіків убитими й 285 пора-
неними»13.
За даними «Книга Пам’яті України. Київська область Т. 5.» у грудні
1943 р. лише з м. Обухова у цих боях загинуло 109 чоловік. 29 з них полягли
поблизу с. Германівка у перший день наступу – 28 грудня 1943 р. Розвиваючи
наступ, радянські частини збільшували й рахунок загиблих місцевих меш-
канців. За січень – лютий 1944 р. на території Кагарлицького району Київсь-
кої області, Лисянського району Черкаської області, Бердичівського району
Житомирської області, Липовецького району Вінницької області загинули
понад 145 чол. Разом, за три місяці наступальних боїв, на полі бою полягли
254 мешканці м. Обухів. Для порівняння – за 2 роки й 4 місяці війни –
з 22.06.1941 р. й до визволення міста, на різних фронтах загинули 287 жите-
лів міста14.
Мобілізовані у 1943 р. мешканці Обухова так само, як й інших українських
міст та сіл, опинилися у несприятливих обставинах, як через об’єктивну складну
ситуацію, що склалася на фронті, так і через упереджене ставлення до них. Адже
вважалося, що в період окупації впродовж 2-х років ці люди перебували під
впливом ворожої пропаганди, тобто вони були в уяві багатьох політпрацівників
і командирів потенційними зрадниками. Поповненню з визволених територій
огульно інкримінувалося – «відсиджувались, поки ми кров проливали, тож тепер
змийте власною кров’ю плями окупації». Це було абсолютно неприпустимо та
несправедливо.
У 1941 р. окупація України відбувалася скоріше, ніж проходила мобілізація
місцевих мешканців. Як відомо, наказом від 23.06.1941 р. була оголошена мобі-
лізація до Червоної армії чоловіків 1905–1918 р.н. З 15.08.1941 р. призивалися
воїни 1890–1923 р.н. Місто ж Обухів було окуповане 30.07.1941 р. Тобто, під
другу хвилю мобілізації його мешканці не потрапили.
За даними Книги Пам’яті, серед загиблих на території України протягом
грудня 1943 р. – лютого 1944 р. обухівчан, близько 120 чол. були повторно мо-
білізовані солдати 25–38 років15. У 1941 р. вони пережили жахливий процес
розпорошення Червоної армії на радянсько-німецькому фронті. Багато з них
були поранені, пропали без вісти, потрапили у полон. Дехто повернувся до-
дому із оточення, з концтаборів. Усі вони вимушено залишились на окупованій
території.
Інші ж понад 110 загиблих чоловіків на фронт потрапити просто не
встигли16. Восени 1943 р. вони мобілізовувались вперше, але так само повинні
108 Л. Рибченко
були розраховуватись за помилки командування, здійснені ним у перший
період війни. Причому, якщо солдати віком від 37 до 53 років раніше вже слу-
жили в армії і мали хоч якийсь досвід військової служби, то 20-річні призов-
ники осені 1941 р., а також 19, 18-річні призовники осені 1943 р. жодними
військовими навичками не володіли. Як правило, замість учбових частин
юнаки одразу потрапляли під ворожі кулі. Вижити їм не надали жодного
шансу.
У списках загиблих мешканців села Долина «Книга Пам’яті України. Київська
область Т. 5» де, як пам’ятаємо, до полку О. Лебединцева було мобілізовано
9 чол. із прізвищем Плюта, загиблими у період з грудня 1943 р. по лютий 1944 р.
значаться 11 воїнів. Серед них 8 чол. 1901–1904 та 1921–1926 років народження,
які не підпадали під першу хвилю мобілізації у 1941 р. Наймолодшим з них був
Плюта Григорій Дем’янович 1926 р.н. Рядовий. Загинув у січні 1944 р. Похова-
ний у с. Долина Обухівського району Київської області.
Особливо вражає, що серед загиблих мешканців Обухова є й 17-річні юнаки:
Калита Микита Дмитрович. 1927 р.н. Рядовий. Загинув 22.01.1944 р. Похований
у с. Тихонівка Лисянського району Черкаської області. Підтілок Іван Семенович
1927 р.н. Рядовий. Загинув у 1943 р. Похований у м. Обухів Київської області. Як
сталося, що вони потрапили на передову?
Один з таких 17-річних призовників – М. Набок згадував: «Нас називали
«чорнорубашечниками». Ні зброї, ні обмундирування, ні транспорту... Наказу-
вали бігти першими в атаку з криками «Ура!», піднімаючи за собою інших бій-
ців. Якось один молодший лейтенант роздобув собі «транспорт» — корову...
Побачивши, що офіцер їде на рогатій, солдатики й собі виявили ініціативу —
понасмикували соняшничиння, яке було замість зброї. Психологічно почувалися
впевненіше: хоча б щось у руках тримали. Скільки таких юнаків полягло в перші
дні війни... Моїх земляків (однокласника та його чотирнадцятирічного брата)
ворожі кулі скосили одразу. Після бою місцевим жителям дозволяли ховати вби-
тих. І досі стоїть перед очима картина, як у лютий мороз прийшла мати по за-
гиблих синів. Поклала на санчата й повезла додому...»17. У тому пеклі Михайлу
Даниловичу Набоку пощастило вижити. Вже пізніше він втратив на війні ногу
й залишився інвалідом.
Передові частини наступаючих військ проводили мобілізації не зважаючи
ні на вік, ні на сімейні обставини чоловіків. У довідці Обухівської сільської
ради від 31 січня 1945 р., виданій громадянці Литвин Парасці Михайлівні,
уродженці с. Обухів-ІІ, 1911 р. народження значиться, що її чоловік – Литвин
Марко Пилипович «погиб при защиті СРСР 1 січня 1944 р. і похований в
с. Обухів-ІІ. Сімейний склад її такий: Литвин Катя Марковна 29.08.1937 р.н.,
Люба 24.09.1938 р.н., Вєра 6.10.1940 р.н., Надія 16.02.1943 р.н. Із сільським
господарством пов’язана»18. Без годувальника залишились Віра, Надія та
Любов…
Слід відзначити ще один негативний момент стосовно мобілізованого міс-
цевого поповнення – це відсутність їх у списках військових частин. Сама
109Бойові дії на фронтах Другої світової війни
поява згаданих актів сільських рад для подання у місцеві райвійськкомати для
видачі родинам сповіщень про загибель їхніх рідних свідчить, що військова
частина факту призову воїнів не зафіксувала й «похоронки» родині не вис-
лала.
У Червоній армії за час війни склався певний досвід введення у бойові дії ве-
ликих партій поповнень навіть без дотримання вимог точного обліку, особливо
в екстремальних військових обставинах. Один із таких фактів наводиться у книзі
під загальною редакцією кандидата військових наук генерал-полковника Г. Кри-
вошеєва «Гриф секретности снят»: «...у початковий період війни було захоплено
противником близько 500 тисяч військовозобов’язаних, призваних по мобіліза-
ції, але не зарахованих до війська»19.
Поруч з актами зберігаються й сповіщення про загибель, видані військовими
частинами, але вони також не є підтвердженням, що щойно мобілізовані місцеві
мешканці були включені в іменні списки цієї частини. Так, наприклад у «похо-
ронці» на червоноармійця Бову Якова Кириловича йдеться про те, що він про-
пав безвісти 29.12. 1943 р. біля с. Германівська Слобідка Обухівського району
Київської області й був «при військовій частині № 42779»20.
Невідомо, в якій частині воював і Максим Сулима – житель с. Германівська
Слобідка. Ні сповіщення про загибель, ні даних у Книзі Пам’яті про його долю
немає. Залишився загиблий визволитель лише у пам’яті односельців. Клименко
Іван Кирилович 1923 р.н., колишній мешканець даного села у своїх спогадах
розповів наступне: «Коли появилися наші, то польовий військкомат зібрав усіх
військовополонених, зібрав тих, хто повернувся з полону, зібрав тих, хто за ці
роки підріс до (коротка пауза) до воєнного службовця [до призовного віку]. До
призову оце всіх цих зібрав, і їх вигнали за село, сказали, шо треба взяти оту
могилу. А на тій могилі були німці з кулеметом. І там їх усіх перестріляли.
(пауза) Тому шо рушницю дали на п’ять чоловік одну, у своїй одежі погнали
брати цю дорогу... цю могилу. А на спині і мати дала мішка, там білизну на-
певне і... То німці їх усіх перестріляли. (коротка пауза) І батьки пішли туди на
поле до тої могили, забрали своїх дітей і поховали. Принесли у село і похо-
вали. Мій сусід, наприклад, Сергій Сєкало, Сєкало – це прізвисько, а прізвище
Сулима, (коротка пауза) свого сина, Максима, приніс на плечах. (коротка пауза)
Не було волів, не було повозки, не було конячки. Приніс на плечах і так
(пауза)»21.
У результаті досліджень документів загиблих мешканців та спогадів учас-
ників й очевидців подій, які відбувались в Обухівському районі Київської об-
ласті, видно, що військові мобілізації, основною метою яких є поповнення
діючої армії живою силою, у ході визволення України перетворились у су-
цільну мобілізацію місцевого чоловічого населення. Чоловіків призивали на
фронт, не зважаючи на вік, сімейний стан тощо. Одразу вони опинялися на
передовій. Більша частина мобілізованих гинула у першому ж бою. За спога-
дами ветерана – сотнями в один день, з одного села чи району. Усі вони лежать
у братських могилах, яких на території Обухівщини 32... Сьогодні вже не-
110 Л. Рибченко
можливо встановити прізвища усіх, хто спочиває в них, але обставини їхньої
загибелі, звички радянського командування перемагати «кількістю, а не вмін-
ням» та «наплювательське» ставлення до рядових, особливо якщо ті «зави-
нили» перебуванням в окупації, повинні стати відомі сучасникам. Не можна
допускати, щоб невинні, змиваючи кров’ю несправедливі звинувачення, самі
були змиті зі сторінок історії. Лише правдива історія участі українського на-
селення у війні може стати запорукою не повторення трагедії у майбутньому.
Вона служитиме вихованню ставлення до громадян держави, як до особи-
стостей, а не до «гвинтиків», та працюватиме на консолідацію нашого
суспільства.
1 Довженко О. Україна в огні. Кіноповість, щоденник. – К., 1990. – С. 276.
2 Яновський Ю. Твори. Новели. – Т. 1. – Київ, 1947. – С. 180.
3 Довженко О. Назв. праця. – С. 153.
4 Гончар О. Собор. – Москва, 1987. – С. 168.
5 Коваль М. В. Україна: 1939–1945. Маловідомі і непрочитані сторінки історії. – К.,
1995. – С. 78.
6 Король В.Ю. Визвольні бої Червоної армії на території України (1943–1944 рр.) //
Укр. іст. журн. – 2005. – № 1. – С. 16–34; Король В.Ю. Битва за Дніпро і Київ: героїзм і
трагедія. (Маловідомі сторінки).// Воєнна історія. – 2003. – № 5–6. – С. 25–38; Гри-
невич В.А. Військові мобілізації в Україні 1943–1944 років.// Дзеркало тижня. – 2005. –
3–9 верес.
7 Гриневич В.А. Радянські військові мобілізації в Україні // Гриневич В., Гриневич Л.,
Якимович Б. Історія Українського війська (1917–1995). – Львів, 1996. – С. 370–395; Му-
ковський І.Т. Лисенко О.Є. Звитяга і жертовність. Українці на фронтах Другої світової війни
– К., 1996. – С. 393–405; Гриневич В.А. Німецько-радянська війна 1941–1945 рр. // Кучер
В.І., Гриневич В.А., Коваль В.С. Політична історія України. ХХ ст. : У 6 т. – Т. 4: Україна
у Другій світовій війні, 1939–1945. – К., 2003. – С. 220–245; Гриневич В.А., Даниленко В.М.,
Кульчицький С.В., Лисенко О.Є. Україна і Росія в історичній ретроспективі: Радянський ас-
пект для України. – К., 2004. – С. 184–202.
8 Книга Пам’яті України. Місто-герой Київ. «У вічному боргу». – К., 2005. –
С. 129–174.
9 Смолярчук Н., Пасічко Я. Парк Слави – парк Героїв // Військовий музей. – 2006. –
Вип. 7. – С. 71–86; Смолярчук Н. «Пам’ять і Слава…» (За матеріалами повідомлень про за-
гибель, що зберігаються в Меморіальному комплексі «Національний музей історії Великої
Вітчизняної війни 1941–1945 років») // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. праць.
– 2005. – Вип. 9, Ч. 1. – С. 227–236.
10 Фонди Національного музею історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 років. (далі
– НМІВВВ), ТФ-440. – С. 33.
11 Фонди НМІВВВ – ТФ- 4407. – С. 173.
111Бойові дії на фронтах Другої світової війни
12 Фонди НМІВВВ – ТФ- 4407. – С. 118.
13 Мухин Ю., Лебединцев А. Отцы – командиры. – М., 2005. – С. 168.
14 Обчислення, здійснені автором.
15 Обчислення, здійснені автором.
16 Обчислення, здійснені автором.
17 Осіпчук Н. Наш Маресьєв // Хрещатик. – 2004. – 28 жовт. – С. 13.
18 Фонди НМІВВВ – ТФ- 4407. – С. 54, 92, 170, 185.
19 Гриф секретности снят: потери ВС СССР в войнах, боевых действиях и военных кон-
фликтах (статистическое исследование). – М., 1993. – С. 140.
20 Фонди НМІВВВ – ТФ- 4407. – С. 57.
21 International Slave- und Forced Labourers Documentation Project. Інтерв’ю з Климен-
ком Іваном Кириловичем, м. Київ, 26.01. 2006 р.
112 Л. Рибченко
|