Усна історія в Україні: до практики польових досліджень

Рецензія на книгу: Грінченко Г. Г. Усна історія: методичні рекомендації з організації дослідження. — Харків, 2006. — 28 с.

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2009
1. Verfasser:	Кісь, О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2009
Schriftenreihe:	Сторінки воєнної історії України
Schlagworte:	Огляди та рецензії
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95671
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Усна історія в Україні: до практики польових досліджень / О. Кісь // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 385-390. — Бібліогр.: 6 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-95671
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-956712016-03-02T03:02:21Z Усна історія в Україні: до практики польових досліджень Кісь, О. Огляди та рецензії Рецензія на книгу: Грінченко Г. Г. Усна історія: методичні рекомендації з організації дослідження. — Харків, 2006. — 28 с. 2009 Article Усна історія в Україні: до практики польових досліджень / О. Кісь // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 385-390. — Бібліогр.: 6 назв. — укр. XXXX-0019 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95671 uk Сторінки воєнної історії України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Огляди та рецензії Огляди та рецензії
spellingShingle	Огляди та рецензії Огляди та рецензії Кісь, О. Усна історія в Україні: до практики польових досліджень Сторінки воєнної історії України
description	Рецензія на книгу: Грінченко Г. Г. Усна історія: методичні рекомендації з організації дослідження. — Харків, 2006. — 28 с.
format	Article
author	Кісь, О.
author_facet	Кісь, О.
author_sort	Кісь, О.
title	Усна історія в Україні: до практики польових досліджень
title_short	Усна історія в Україні: до практики польових досліджень
title_full	Усна історія в Україні: до практики польових досліджень
title_fullStr	Усна історія в Україні: до практики польових досліджень
title_full_unstemmed	Усна історія в Україні: до практики польових досліджень
title_sort	усна історія в україні: до практики польових досліджень
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Огляди та рецензії
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95671
citation_txt	Усна історія в Україні: до практики польових досліджень / О. Кісь // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 385-390. — Бібліогр.: 6 назв. — укр.
series	Сторінки воєнної історії України
work_keys_str_mv	AT kísʹo usnaístoríâvukraínídopraktikipolʹovihdoslídženʹ
first_indexed	2025-07-07T02:33:02Z
last_indexed	2025-07-07T02:33:02Z
_version_	1836953720087117824
fulltext	О. Кісь (Львів) УСНА ІСТОРІЯ В УКРАЇНІ: ДО ПРАКТИКИ ПОЛЬОВИХ ДОСЛІДЖЕНЬ [Рецензія: Грінченко Г. Г. Усна історія: методичні рекомендації з організації дослідження. — Харків, 2006. — 28 с.] Інтенсивний розвиток історичної науки в Україні з часу здобуття нею неза- лежності спричинився до виникнення та динамічного зростання цілої низки нових міждисциплінарних напрямків та галузей досліджень, серед яких вагоме місце посіла й усна історія. Це відкрило значні перспективи для дослідження ба- гатьох маловідомих сторінок недавнього українського минулого, що досі були проігноровані офіційною радянською історіографією, висвітлювались із знач- ними спотвореннями в межах ідеологічно-вражених історичних досліджень, пе- ребували на маргінесі чи поза межами наукового пізнання. З іншого боку, долучення українських учених до надбань світової наукової думки привело до якісного оновлення теоретичних підходів та апробації но- вітнього методичного інструментарію при вивченні та аналізі складних і супе- речливих суспільно-політичних та соціально-культурних явищ в історичній ретроспективі. Як свідчать результати цілого ряду дослідницьких проектів, ви- користання підходів та методів усної історії в Україні дозволило ввести індиві- дуальний історичний досвід звичайних громадян у поле наукового аналізу, надаючи історичним студіям виразного людського виміру. Водночас, щораз ширше застосування усної історії у суспільно-гуманітарних науках формує зростаючий запит на спеціальну науково-методичну літературу, яка б давала відповідь на численні конкретні запитання щодо практики усноісторичних досліджень. Науково-методична розробка Гелінади Грінченко „Усна історія: методичні ре- комендації з організації дослідження”, виконана саме в руслі цього процесу мо- дернізації суспільно-гуманітарних досліджень в Україні загалом, та української історичної науки, зокрема. Голова Української Асоціації Усної Історії, досвід- чена дослідниця і викладач, кандидат історичних наук, не лише узагальнила та систематизувала напрацювання учених різних країн, але й запропонувала низку авторських рішень та практичних порад, сформованих на основі особистих спо- стережень та значного власного досвіду проведення інтерв’ю. Слід зазначити, що в країнах, де усна історія як напрямок наукових дослід- жень вже пустила глибоке коріння і здобула належне академічне визнання, існує величезна кількість видань подібного спрямування, які зазвичай називають „how- to-do guides”1. Основне завдання подібних публікацій – озброїти початківця в ді- лянці усної історії базовим науково-методичним інструментарієм, що, власне, і дозволить йому належно підготувати та провести власне емпіричне дослідження. Структура та зміст видань цього типу вкрай подібні, охоплюючи три фази до- слідження: планування та підготовка інтерв’ю, процес власне інтерв’ювання та опрацювання отриманих матеріалів після завершення інтерв’ю. Різняться ж вони. головним чином, глибиною та рівнем деталізації при викладенні тих чи інших практичних порад чи застережень2. Доволі часто вони подані у формі пря- мих інструкцій: (що робити і чого не робити) чи у формі алгоритмів, де послі- довно прописано кожен крок дослідження (що за чим робити). Втім, попри всі незаперечні переваги згаданих видань, користування ними для українських до- слідників ускладнюють такі фактори, як порівняно обмежений доступ до Інтер- нету в науково-освітніх установах та мовний бар’єр. З огляду на це методична розробка Гелінади Грінченко є дуже доречною і корисною. Як зазначено в анотації до видання, дані „методичні рекомендації з органі- зації усно-історичних досліджень орієнтовані на представників усіх дисциплін, які у своїй практиці застосовують метод усної історії або так чи інакше працю- ють з отриманими методом інтерв’ювання джерелами”. Саме ця практична спрямованість і зумовила структуру роботи, яка містить такі розділи: „Обґрун- тування дослідження”, „Вибір респондентів”, „Пошук респондентів”, „Вибір типу інтерв’ю”, „Розробка схеми інтерв’ю”, „Технічна підготовка до інтерв’ю”, „Ситуація інтерв’ю”, „Супровідна документація” і „Транскрипт інтерв’ю”. У них, як зазначено в анотації, „висвітлені питання формулювання концепції дослідження й обґрунтування необхідності залучення до нього інтерв’ю-спога- дів; пропозиції щодо вибору респондентів з урахуванням шляхів їх пошуку, а також вирішення проблеми репрезентативності вибірки; варіанти можливих інтерв’ю та пропозиції щодо їхньої схеми, особливості співпраці інтерв’юера й респондента безпосередньо під час інтерв’ю, а також подальше упорядкування матеріалів дослідження (складання супровідної документації, транскрипції й атрибуції усно-історичних джерел)”. У вступі авторка, посилаючись на досвід багатьох дослідницьких проектів, що були реалізовані та досі тривають в Україні, вказує на потребу науково-обґрунтованого підходу до організації та проведення такого типу досліджень, чому, власне, й мало б допомогти дане видання. Загалом, ця робота дасть читачеві, зацікавленому у проведенні дослідження із залученням усноісторичних джерел, базові уявлення про особливості різних типів інтерв’ю (індивідуальне чи групове; біографічне чи тематичне; структу- роване, напів-структуроване чи наративне) та про критерії обрання відповідної дослідницької стратегії у залежності від предмету дослідження та його цілей. Щоправда, викликає застереження включення у цей перелік так званих „щоден- никових інтерв’ю”, які „передбачають ведення групою інформантів регулярних письмових чи усних (на диктофон) записів протягом деякого часу (…), після за- вершення дослідження вони передаються досліднику для узагальнення й ана- лізу”. Такий метод дослідження, вочевидь, стоїть цілком поза межами усної історії, оскільки (1) має письмову, а не усну форму, якщо інформанти ведуть но- татки-щоденники та (2) навіть при записі на диктофон не передбачає інтеракції оповідача з дослідником/дослідницею у момент створення документа. Такий 386 О. Кісь метод, власне кажучи, не має основних ознак інтерв’ю. Крім того, в обох ви- падках фіксується інформація про сучасне життя особи, а не про її минуле. Тому вважати подібний підхід усною історією немає жодних підстав. Особливе місце в даній розробці посідають розділи: 5 „Розробка схеми ін- терв’ю” та 7 „Ситуація інтерв’ю”. Висвітлюючи такі винятково важливі теми, як (1) розробка та формулювання запитань, (2) підготовка й організація зустрічі та (3) власне процедура проведення інтерв’ю, викладені в них матеріали та на- станови фактично мають найбільше прикладне значення. Конкретні практичні поради про те, як встановити контакт з оповідачем/оповідачкою, чим керуватись при призначенні місця та часу розмови, з чого починати інтерв’ю та як слід по- водитись під час розповіді тощо, – безсумнівно, стануть у нагоді тим, хто не має досвіду інтерв’ювання. Ті ж, хто довший час займається усною історією, воче- видь, належно оцінять надзвичайно чітко прописані рекомендації щодо укла- дання питальника, класифікацію типів запитань, пояснення правил їх формулювання та доречної послідовності постановки. Адже відомо, що від того, як і коли пролунало запитання, залежать зміст і обсяг відповіді. В цьому контексті було б дуже доречно представити також основні техніки ін- терв’ювання, тобто ті конкретні прийоми, які дозволяють досліднику/дослідниці підтримувати плин розповіді, стимулювати пригадування, допомагати вербалі- зації спогадів (зокрема, пов’язаних з травматичним досвідом). Доволі часто усні історики-початківці, опинившись віч-на-віч з оповідачем/оповідачкою, не зав- жди здатні правильно реагувати на паузи в розповіді, емоційні сплески, труд- нощі вербалізації тощо. То ж пояснення сутності та призначення таких прийомів (техніки), як „активне слухання”, „спогад-сцена”, „парафраз” та інших могло б бути вкрай корисним з практичної точки зору. Слід зауважити, що в усіх без винятку методичних рекомендаціях щодо про- ведення інтерв’ю чимале (якщо не головне) місце відводиться проблемі профе- сійної етики дослідника. Хоча у своїй розробці Г. Грінченко подекуди торкається пов’язаних з цим питань, та це не створює враження важливості даної теми в усноісторичних дослідженнях загалом. Мабуть, було б доцільно чітко сформу- лювати та викласти ключові етичні настанови в окремий розділ. Щонайменше, серед конкретних порад слід було б наголосити декілька непорушних для до- слідника табу, як от: неможливість будь-яких оцінкових висловлювань щодо особи оповідача/оповідачки чи змісту розповіді; неприйнятність будь-якого тиску на оповідача/оповідачку; неприпустимість суперечок, обіцянок, повчань тощо. Новачкові також було б варто знати про деякі суто психологічні особли- вості людей похилого віку та зумовлену цим специфіку спілкування з ними. За- гальне правило про те, що інтерв’ю має завершуватись на позитивній ноті, а оповідача слід „повернути” зі спогадів до теперішнього часу та залишити ви- ключно у доброму настрої також мало б фігурувати у цьому переліку. Власне, початківець, як правило, рідко усвідомлює суто психологічні труд- нощі, що можуть спіткати його/її під час інтерв’ю, то ж кілька практичних порад щодо поведінки у таких найбільш типових ситуаціях були б дуже доречними (як реагувати на плач, паузи, прохання тощо). Зрештою, роль інтерв’юера часто 387Огляди та рецензії буває вкрай наближеною до ролі психотерапевта3, адже доводиться слухати про дуже приватні, часом інтимні, болісні, ганебні, сумні речі, про які особа розпо- відає, можливо, вперше. Етичність і тактовність інтерв’юера/інтрев’юерки в таких ситуаціях дозволять уникнути подальшого психологічного травмування та стресу, тому й знати деякі ключові правила просто необхідно. Не менш важ- ливо також розуміти, якою мірою соціальні відмінності поміж співрозмовни- ками (гендерні, вікові, мовно-етнічні, соціальні, освітні) можуть позначитися на створенні атмосфери довіри та відкритості, а відтак – проявитися у змісті, струк- турі, глибині розповіді. Короткий коментар на цю тему допоміг би читачеві більш реалістично оцінити перспективи планованого дослідження. Для новачка в ділянці усної історії просто необхідно від самого початку навчитися ретельно ставитися до усно-історичних документів, насамперед – до аудіозаписів і транскриптів, а також супровідної документації, від якості яких врешті-решт залежить доля всього дослідження – від первинного аналізу до пуб- лікації. Авторка пропонує додавати до кожного інтерв’ю пакет стандартних до- кументів, до якого входять: “(1) паспортний лист до інтерв’ю, (2) протокол інтерв’ю, (3) коротка біографія респондента (бажано), (4) підписаний респо- ндентом договір на проведення, зберігання й подальше використання інтерв’ю”. Така практика є звичайною у будь-якому дослідженні з усної історії, хоча назви чи структура згаданих документів, а також ті чи інші формулювання в текстах угод можуть різнитися залежно від конкретних цілей того чи іншого проекту. Важливо також, щоб угоди про використання особистих спогадів були укладені у відповідності до чинної законодавчої бази, яка регулює права інтелектуальної власності тощо. Зрештою, питанням правового забезпечення проектів з усної історії приділяється чимало уваги в країнах Заходу, де законодавство суворо охо- роняє приватне життя громадян, чітко регламентує можливості використання особистих даних та відповідальність за порушення відповідних норм4. Запро- поновані у додатках зразки є чудовим прикладом документального оформлення і можуть слугувати за основу при розробці документації конкретного дослід- ження. Не менш важливим етапом у роботі з усно історичними джерелами є якісне транскрибування аудіозаписів. Авторка звертає увагу на труднощі переведення Звуку в Знак, а також наголошує на важливості віддзеркалення в тексті невер- бальної складової інтерв’ю (міміки, поз, жестів тощо) для передачі смислу ска- заного. Відтак дослідникам пропонується виробити власну систему позначень у тексті транскрипту тих елементів оповіді, які він/вона вважає суттєвими для по- дальшого аналізу та інтерпретації. При цьому рекомендовано скористатися з іс- нуючих систем оформлення текстів джерел з усної історії, що розроблені на основі досвіду багатьох проектів5. Дещо проблематичним видається вживання термінів інформант, респондент та свідок, що характерно радше для позитивістської парадигми, де пошук і вста- новлення „правдивих” фактів є метою та наріжним каменем історичного до- слідження. Такі номінації формують погляд на особу оповідача як на джерело чи канал отримання інформації про минуле, пасивного носія певних „знань”, 388 О. Кісь водночас нехтуючи суб’єктністю цієї людини, позбавляючи її/його автономії та активної ролі у спів-конструюванні історії. Вочевидь, вироблення властиво- української термінології для усної історії все ще триває, проте має сенс зважати на сучасні світові тенденції у цій ділянці, де найчастіше застосовують номінації narrator, story-teller, interviewee, interlocutor. Подібно ж, насторожує стале вжи- вання терміну свідчення (на позначення будь-яких спогадів): це слово не лише викликає асоціації з судово-слідчими практиками, але безпосередньо вказує на фактографічний дослідницький інтерес. З іншого боку, прикро вражає гендерно-нечуйна мова, якою написана дана робота. Постійне використання іменників та займенників чоловічого роду ство- рює враження про усну історію як цілковито маскулінну царину (де усі – і до- слідник і респондент – чоловіки), тоді як практика свідчить про значне переважання жінок по обидва боки диктофона (принаймні в Україні). В усній історії, яка, з одного боку, від самих своїх початків переслідувала емансипаційну мету (надати голос маргінальним соціальним групам, представити в історичному наративі досвід дискримінованих верств і т.п.) та, з іншого, значною мірою завдячує постановкою важливих методологічних проблем дослідницям-фемі- ністкам, віддавна існує практика „нейтралізації” роду іменників (через пере- формулювання речень чи використання множини), або ж за допомогою подвійного чи почергового вживання жіночого та чоловічого роду (він/вона, до- слідник/дослідниця, оповідач/ка і т.п.). Видається, подібний досвід, хоча ще не дуже звичний для пост-радянської гуманітаристики, слід перейняти. Це допо- може зробити жінок більш „видимими” в новітній українській історіографії, зва- жаючи на значний власне жіночий внесок у творення Історії. З огляду на практичну спрямованість видання, було б вкрай доречно і корисно у додатках подати коротку бібліографію ключових праць усної історії, а також пе- релік основних Інтернет ресурсів, де опубліковано вже існуючі методичні реко- мендації щодо підготовки та проведення усно історичного дослідження6. Крім того, зважаючи на незначну кількість власне українських видань з усної історії та закордонних праць доступними мовами (насамперед російською), за умови складності отримання інформації про них, було б дуже корисно окремо подати такий перелік. В сумі, це дозволило б читачеві не лише краще зорієнтуватися у новій для нього/неї ділянці та надалі працювати над поглибленням своїх знань з теорії та методології усної історії, але й самостійно шукати корисні поради та настанови у досвіді колег із Заходу чи пострадянських теренів, знайти відповіді на ті численні практичні запитання, які, зі зрозумілих причин, не могли бути роз- криті у даній публікації. Науково-методична розробка Г. Грінченко є однією з перших в Україні спроб систематичного викладу практичних рекомендацій з організації та проведення дослідження у форматі усної історії. У ній представлено найновіші, теоретично- обгрунтовані й апробовані в Україні та за кордоном розробки й практичні на- станови, що дозволяють правильно спланувати та реалізувати емпіричний етап дослідження. Попри викладені критичні зауваження, дана робота має незапере- чну науково-освітню цінність, є новаторською за своєю суттю, у ній вдало поєд- 389Огляди та рецензії нано авторські досвід та бачення викладених проблем і сучасні здобутки світо- вої науки у ділянці усної історії. Загалом, праця надає цілісне і систематичне уявлення про практику усноісторичних студій та забезпечує базовим методичним інструментарієм, необхідним для здійснення польового дослідження. 1 Багато з них доступні в Інтернет на сторінках осередків усно-історичних досліджень, як от наприклад: Truesdell, Barbara. Oral History Techniques: How to Organize and Conduct Oral History Interviews // Indiana University, Center for the Study of History and Memory http://www.indiana.edu/~cshm/techniques.html; Moyer, Judith. Step-by-Step Guide to Oral History (1993, revised 1999) // http://dohistory.org/on_your_own/toolkit/; Oral History Works- hop on the Web // Baylor University Institute for Oral History http://www.baylor.edu/oral_hi- story/index.php?id=24163; Dale E. Treleven. Introduction to Oral History // ULCA Oral History Program http://www.library.ucla.edu/libraries/special/ohp/ohpintro.htm; Interviewing and Interview Processing http://www.columbia.edu/cu/lweb/indiv/oral/interviewing.html; Vale- rie Raleigh Yow. Recording Oral History: A Practical Guide for Social Scientists (1994) http://www.amazon.com/exec/obidos/ASIN/0803955790/qid=986842672/sr=1- 1/ref=sc_b_2/103-6674804-8443045 2 Зокрема, існує низка публікацій монографічного характеру, де усі деталі планування, організації та проведення усно-історичного дослідження описані дуже докладно і ґрун- товно: Donald Ritchie. Doing Oral History. New York, 1995; Valerie Raleigh Yow. Recording Oral History: A Practical Guide for Social Scientists. Thousand Oaks, 1994; Edward D. Ives. The Tape-Recorded Interview: A Manual for Field Workers in Folklore and Oral History. Knoxville, TN, 1980; Stephen E. Everett. Oral history techniques and procedures. Center of Military History United States Army. Washington, D.C., 1992. 3 Про порівняльний аналіз обох ролей див.: Rosenthal, Gabriele. The Healing Effects of Storytelling: On the Conditions of Curative Storytelling in the Context of Research and Counse- ling // Qualitative Inquiry. – 2003. – № 9. – P. 915–933. 4 Див., наприклад: Ward Alan. Is your oral history legal and ethical? // Oral History Society, UK http://www.ohs.org.uk/ethics/; Oral History Evaluation Guidelines // Oral History Associa- tion. Pamphlet Number 3. Adopted 1989, Revised Sept. 2000 http://omega.dickinson.edu/orga- nizations/oha/pub_eg.html 5 Окрім згаданих у методичній розробці публікацій, можна також скористатися таким виданням: Style Guide: A Quick Guide for Editing Oral Memoirs. Baylor University Institute for Oral History, 2005 http://www.baylor.edu/oral_history/ 6 Це широко практикується у виданнях такого типу. Див., наприклад: Putting together an oral history project: overall guidelines. Minnesota Historical Society, Oral History Office. Minnesota, 2001. – 24 p.; Stephen E. Everett. Oral history techniques and procedures. Center of Military History United States Army. Washingoton, D.C., 1992; Dale E. Treleven. Introduction to Oral History // ULCA Oral History Program http://www. library. ucla. edu/libraries/ special/ohp/ohpintro. htm 390 О. Кісь

Усна історія в Україні: до практики польових досліджень

Institution

Ähnliche Einträge