Формування управлінських кадрів в Західній Україні в 1944-1948 рр.: регіональні особливості
Збережено в:
| Дата: | 2009 |
|---|---|
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Назва видання: | Сторінки воєнної історії України |
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95677 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Формування управлінських кадрів в Західній Україні в 1944-1948 рр.: регіональні особливості / Т. С. Першина // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 299-312. — Бібліогр.: 47 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
irk-123456789-95677 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
irk-123456789-956772016-03-02T03:03:07Z Формування управлінських кадрів в Західній Україні в 1944-1948 рр.: регіональні особливості Першина, Т. С. Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби 2009 Article Формування управлінських кадрів в Західній Україні в 1944-1948 рр.: регіональні особливості / Т. С. Першина // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 299-312. — Бібліогр.: 47 назв. — укр. XXXX-0019 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95677 uk Сторінки воєнної історії України Інститут історії України НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби |
| spellingShingle |
Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби Першина, Т. С. Формування управлінських кадрів в Західній Україні в 1944-1948 рр.: регіональні особливості Сторінки воєнної історії України |
| format |
Article |
| author |
Першина, Т. С. |
| author_facet |
Першина, Т. С. |
| author_sort |
Першина, Т. С. |
| title |
Формування управлінських кадрів в Західній Україні в 1944-1948 рр.: регіональні особливості |
| title_short |
Формування управлінських кадрів в Західній Україні в 1944-1948 рр.: регіональні особливості |
| title_full |
Формування управлінських кадрів в Західній Україні в 1944-1948 рр.: регіональні особливості |
| title_fullStr |
Формування управлінських кадрів в Західній Україні в 1944-1948 рр.: регіональні особливості |
| title_full_unstemmed |
Формування управлінських кадрів в Західній Україні в 1944-1948 рр.: регіональні особливості |
| title_sort |
формування управлінських кадрів в західній україні в 1944-1948 рр.: регіональні особливості |
| publisher |
Інститут історії України НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби |
| url |
http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95677 |
| citation_txt |
Формування управлінських кадрів в Західній Україні в 1944-1948 рр.: регіональні особливості / Т. С. Першина // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 299-312. — Бібліогр.: 47 назв. — укр. |
| series |
Сторінки воєнної історії України |
| work_keys_str_mv |
AT peršinats formuvannâupravlínsʹkihkadrívvzahídníjukraínív19441948rrregíonalʹníosoblivostí |
| first_indexed |
2025-07-07T02:33:26Z |
| last_indexed |
2025-07-07T02:33:26Z |
| _version_ |
1836953745066295296 |
| fulltext |
Т. С. Першина (Київ)
ФОРМУВАННЯ УПРАВЛІНСЬКИХ КАДРІВ
В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ В 1944–1948 рр.:
РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ
З вигнанням нацистських окупантів у західних областях відразу почалося від-
новлення радянської державності. Розпочата ще восени 1939 р. «радянізація»
краю набрала форсованих темпів. Водночас суспільно-політична ситуація в За-
хідній Україні докорінно відрізнялася від довоєнної. До колосальних руйнацій,
викликаних війною, додалися й проблеми, спричинені широкомасштабною, важ-
кою і кривавою національно-визвольною боротьбою з одного боку, і жорстоким
механізмом терору НКВС – НКДБ, МВС та МДБ проти збройних формувань
УПА, підпілля ОУН і місцевого населення з другого.
В передвоєнний період радянські керівні кадри в західноукраїнському регіоні
почали тільки формуватися. Вони складалися майже цілком із працівників, яких
відряджали із союзних республік і східних областей України згідно рішень ЦК
ВКП(б) і рознарядок ЦК КП(б)У. Факти засвідчують, що і в той час їх гостро не
вистачало. Однак просто-таки катастрофічне положення з управлінцями в цих
областях створилося після вигнання німців – їх бракувало повсюдно. Поряд з
об’єктивними причинами – загибеллю десятків мільйонів людей під час війни –
кадровий дефіцит у Західній Україні зумовлювався великою мірою драматичними
подіями, що відбулися в регіоні як напередодні війни, так і в повоєнний час.
В 30-х роках була майже повністю репресована західноукраїнська еміграція
в Радянській Україні. Йдеться про сотні, а то й тисячі діячів культури, інженерно-
технічних працівників, кваліфікованих робітників тощо1.
Розпуск компартії Західної України, фізичне знищення та ув’язнення в тюр-
мах і таборах ГУЛАГу вцілілих членів КПЗУ мали вкрай негативні наслідки,
які відчутні ще й до сьогодні. Крім того, що було винищено тисячі інтеліген-
тних, кваліфікованих представників трудового люду краю, політичне недовір’я
до КПЗУ після возз’єднання Західної України з Радянською Україною автома-
тично переносилося на галичан взагалі. За таких умов у ставленні до вихідців
із західноукраїнських земель комуністи зі східної частини країни, радянський
обиватель послуговувалися сформованими в передвоєнний час ідеологічними
стереотипами.
У післявоєнний період огульна недовіра політичного центру до місцевого
населення – «всі вони бандерівці, націоналісти» – дали йому «підставу» засто-
совувати жорсткі репресивні заходи безвідносно до конкретних дій конкретних
людей. Принагідно згадати й особливе ставлення Сталіна до України, українців,
про що засвідчує перебіг подій на українській землі в 30–40-х роках. Відтак стає
зрозумілим, що використання в західноукраїнському регіоні в зазначений час в
основному керівників різного рівня із східних районів України, Росії та інших
республік СРСР носило цілеспрямований характер і мало політичне підґрунтя.
У створенні дефіциту керівних кадрів (партійних, радянських, господарсь-
ких, культосвітніх тощо) свій внесок зробили й численні арешти після вересня
1939 р. органами НКВС місцевої інтелігенції, в т.ч. й провідних її представни-
ків, пересічних громадян, які були хоч якоюсь мірою причетними до українських
просвітних, спортивних, шкільних чи кооперативних організацій, що існували в
Галичині до 1939 року. Більшість їх розстріляли в червні 1941 р. напередодні
відступу радянських військ із території західних областей. За підрахунками дея-
ких дослідників, відступаючі війська НКВС закатували близько 10000 політич-
них в’язнів у тюрмах Західної України2.
Край втратив багато чесних, працьовитих людей під час масових депортацій
до Сибіру і Казахстану. Перші арешти і виселення розпочалися вже восени 1939 р.
і сягнули свого апогею в грудні3. За підрахунками історика В.С. Парсаданової, з
осені 1939 р. по осінь 1940 р. депортовано майже 10% населення регіону4.
За даними Комітету державної безпеки УРСР, обнародуваних у лютому
1990 р., з 1944 р. по 1951 р. із західних областей виселили 65 906 сімей
(203 662 чол.) – так званих пособників ОУН–УПА5. До цих списків потрапляли
й ті, хто критично оцінював методи будівництва «нового життя» у краї.
Не можна залишити поза увагою й такий факт. Розпочаті радикальні пере-
творення в економіці Західної України потребували великої кількості інженерно-
технічних працівників та кваліфікованих робітників. Натомість до возз’єднання
економіка західноукраїнського краю мала аграрно-сировинний характер. Стано-
вище ще більше ускладнювалося тим, що серед кваліфікованих кадрів, внаслі-
док денаціоналізаційної політики польської окупаційної влади у міжвоєнний час,
переважали поляки. Згідно з угодою уряду УРСР від 9 вересня 1944 р. з Поль-
ським Комітетом Національного визволення про взаємний обмін населенням
упродовж 1945–1950 рр. до Польщі виїхало 1,5 млн. осіб, а до СРСР з Польщі
прибуло близько 500 тис.6
Такими є головні чинники, що в сукупності визначали стан справ з керівними
кадрами в західноукраїнському регіоні на довгі десятиліття після закінчення
війни.
Проблема комплектування владних структур управлінськими кадрами в Захід-
ній Україні вирішувалися декількома шляхами і мала певні особливості. Ядро пра-
цівників партійного і радянського апаратів склали кадри з резерву, створеного ЦК
КП(б)У ще до визволення від німців західних областей. Вже 13 жовтня 1943 р.
ЦК КП(б)У зобов’язав обкоми партії східних областей та наркомати УРСР відко-
мандирувати в розпорядження відділу кадрів ЦК КП(б)У всіх працівників, які ра-
ніше працювали в західному регіоні України7. Використовуючи досвід
відродження органів влади в Лівобережній Україні, ЦК КП(б)У з резерву форму-
вав оперативні групи, добирав, комплектував і затверджував склади партійних і
радянських апаратів, які разом з передовими частинами Червоної армії вступали
на територію області, району, міста й відразу розпочинали організаторську роботу.
300 Т. С. Першина
Наприклад, ще до звільнення областей були затверджені склади обкомів партії, а
також перші секретарі Волинского – І. Профатілов, Дрогобицького – С. Олексенко,
Львівського – І. Грушецький, Ровенського – В. Бегма, Станіславського – М. Слонь,
Тернопільського – І. Компанець, Чернівецького – І. Зеленюк.
Траплялося, що оперативні групи не встигали за передовими частинами дію-
чої армії внаслідок швидкого просування фронту. Тому, наприклад, у Ровенській
області представники радянської влади у 15-ти населених пунктах були обрані
з допомогою політпрацівників 34-ї стрілецької дивізії (діяла у складі 60-ї армії)8.
У такий спосіб відновлювалися насамперед низові ланки влади: призначалися
тимчасові голови сільських рад і тимчасові голови колгоспів.
Відразу по війні вагому частку в управлінських органах західних областей
склали учасники партизанського руху і більшовицького підпілля. Так, в склад
Ровенського обкому партії увійшли майже всі члени підпільного обкому на чолі
з його секретарем В. Бегмою9. Водночас багато міськкомів і райкомів партії на
Ровенщині також очолили колишні партизани і підпільники.
Після закінчення війни ще одним джерелом формування керівних кадрів у за-
хідних областях – партійних, радянських і господарських – стали демобілізовані
воїни. Проте це були, головним чином, комуністи зі східних областей України,
яких командирували в регіон згідно з рознарядками ЦК КП(б)У.
Однак, упродовж довгих повоєнних десятиліть основним джерелом комплек-
тування управлінських структур західноукраїнських областей стали комуністи,
відряджені в регіон згідно з постановами ЦК ВКП(б) і рознарядками ЦК КП(б)У.
Ось далеко неповний перелік уживаних ЦК КП(б)У заходів з усунення дефіциту
управлінців в західних областях. Вже 6 лютого 1944 р. ЦК КП(б)У прийняв рі-
шення про виділення обкомами партії східних районів для регіону 600 керівних
партійних і радянських працівників, а також направлення в розпорядження ЦК
всіх, хто до війни працював у Волинській і Ровенській областях. 28 березня
1944 р. ЦК КП(б)У знову зобов’язав обкоми партії протягом трьох тижнів відіб-
рати для західних областей 2510 керівних кадрів. В серпні 1944 р. напередодні
звільнення України ЦК КП(б)У прийняв ще дві постанови: 5 серпня – про на-
правлення на роботу в західні області 430 слухачів обласних партійних курсів та
120 слухачів пропагандистських курсів при ЦК КП(б)У і 29 серпня – «Про під-
бір партійних, радянських і господарських працівників для західних областей
УРСР». Серпнева постанова зобов’язувала 12 правобережних обкомів КП(б)У до
10 вересня 1944 р. підібрати і відкомандирувати в розпорядження обкомів захід-
них областей України 500 партійних і радянських працівників. Цією ж постано-
вою наркомати і керівники республіканських господарських організацій повинні
були направити в західні області понад дві тисячі працівників промисловості,
сільського господарства, торгівлі та інших галузей народного господарства10.
Якщо за весь час – з моменту визволення регіону і на 1 січня 1946 р. в регіон
прибуло близько 80 тис. партійних, радянських, господарських та інших кадрів, то
тільки за 1945 р. сюди було направлено понад 35 тис. чол., у т.ч. партпрацівників –
1337 чол., комсомольських – 1210, радянських – 154, працівників НКВС – НКДБ –
3724, керівних кадрів промисловості – 4416, сільського господарства – 463711.
301Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби
Однак, вживані партійним керівництвом республіки заходи покращили стан
лише з кадрами, що входили в номенклатуру обкомів КП(б)У та номенклатуру
ЦК КП(б)У. Якщо на 1 січня 1945 р. укомплектованість партійних, радянських і
господарських органів обкомівською номенклатурою становила 77,6%, то на
1 січня 1946 р. – вже 88,5%12. У 1945 р. апарати партійних, радянських і госпо-
дарських органів були забезпечені управлінцями, які входили в номенклатуру
ЦК КП(б)У на 95,3%, проти 87,4%, що мало місце в 1944 р.13
Проте, лише врахування таких чинників, як якісний склад «уповноважених» та
плинність кадрів, що в цей період набули першорядної значущості, відтворює ре-
альну картину стан з номенклатурою в західних областях. Ілюстрацією вищевка-
заного може слугувати приклад із формуванням Наркомземом УРСР господарських
керівників у цьому регіоні. На середину 1945 р. Наркомзем УРСР надіслав на ке-
рівну роботу в західні області України 2627 чол. замість 1941, передбаченого по-
становою ЦК КП(б)У14. Виходячи з цифр можна було б вважати, що склалося
більш-менш задовільний стан із забезпеченістю краю господарниками цього про-
філю. Однак, розподілені вони були по окремих областях нераціонально. До того
ж, чимало прибулих самовільно кидали роботу і виїжджали, внаслідок чого пра-
цівників вказаної відомчої організації конче не вистачало насамперед на найбільш
вирішальних ділянках роботи. Тому-то, наприклад, на цей час вкрай погано була
укомплектована керівними сільськогосподарськими кадрами Станіславська об-
ласть: за штатом необхідно було мати 224 працівників, а фактично вдалося підіб-
рати 125. Область не мала 9 заврайземвідділами, 9 уповнаркомзагів15. Це ті категорії
керівників, яких на місцях не можна було знайти і нашвидкоруч підготувати.
Несприятливий стан із укомплектованістю сільськогосподарськими керівни-
ками посилювався тим, що безвідповідальність облземвідділів східних районів
у підборі спеціалістів призвела до надходження в регіон працівників, які за
своєю кваліфікацією не здатні були вирішувати на місцях надзвичайно складні
завдання відбудови і розвитку сільського господарства. Так, зокрема, із загаль-
ної кількості надісланих спеціалістів із Полтавської області назад відправили
31 чол., Запорізької – 16, Вінницької – 8, Дніпропетровської – 8, Ворошилов-
градської – 16, Чернігівської – 13, Сталінської – 14, Харківської – 11. Подібні
прикрі факти мали місце й по інших областях Східної України. Всього було по-
вернуто 155 чол.16 Основні мотиви відмови від таких працівників – абсолютна їх
професійна непридатність та небажання працювати17.
Катастрофічною була плинність керівних кадрів. Наприклад, за 11 місяців у
Чернівецькій області змінилося 198 номенклатурних працівників, у т.ч. в апа-
раті обкому партії – 22 чол., з них 6 чол. не справилися з роботою; в міськкомах
і райкомах партії – 31, у т.ч. 20 – з тієї ж причини. Всього ж було звільнено за не-
відповідністю зайнятій посаді 53 % керівників від названої загальної кількості18.
Без сумніву, були й такі працівники які, не витримуючи тягаря матеріально-
побутового характеру (відсутність по кілька місяців квартир, безладдя із видачею
продовольчих карток тощо), що є на совісті місцевих органів влади, або ж із-за
страху перед діями оунівського підпілля і неможливістю «зачепитися» у місті
чи районному центрі, самовільно залишали місця відрядження19.
302 Т. С. Першина
Незважаючи на мобілізаційні заходи як союзного, так і республіканського ЦК,
керівних кадрів в західноукраїнському регіоні бракувало і в 1944–1945 рр., і в по-
воєнні десятиліття. Рознарядки, спущені в обкоми КП(б)У, партійні комітети со-
юзних республік повністю ніколи не виконували.
В чому ж причина низької якості керівних кадрів того часу? В сутності про-
блема полягала в тому, що в 30-ті роки комуністична партія внаслідок сталін-
ських репресій значною мірою оновила свій склад. Рівень компетентності,
кваліфікації, навіть загальної культури сталінських назначенців був вкрай низь-
ким*. Водночас роки терору і свавілля, важка обстановка підозрілості, шпигу-
номанії, постійна присутність страху довершили роботу по формуванню нового
типу політичного й державного керівника. У повоєнні роки номенклатура пар-
тійних, державних, господарських органів була укомплектована переважно за
рахунок нового покоління комуністів. Вона й вирішувала весь комплекс питань
стосовно відновлення номенклатури в підвідомчих організаціях.
В той же час специфічні особливості соціально-політичної і економічної си-
туації на щойно звільненій території України вимагали насамперед від партійної
номенклатури політичної гнучкості, мужності, компетентності і професійних
управлінських знань. Однак, більшість надісланих в регіон керівників мала низь-
кий рівень загальноосвітньої і спеціальної підготовки, недостатній досвід пар-
тійної і радянської роботи, не володіла українською мовою**20. Їх стиль
303Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби
* У зв’язку з цим інтерес являють дані про склад ВКП(б) на початок війни. До 60% чле-
нів партії були прийняті в її ряди після ХVIII з’їзду. Вона була молодою за віком: 50-річний
рубіж перейшли менш як 5% членів і кандидатів ВКП(б); найчисленнішою групою були 25–
35-річні, котрі разом з молоддю до 24 років складали близько 62%. 36–50-річних нарахову-
валося 33,5%. Понад 60% членів партії були малограмотними і з початковою освітою.
Середню і неповну середню (семирічну) освіту мала третина комуністів, вищу – трохи більше
6%. 41% секретарів обласних, крайових і центральних комітетів союзних республік, 71,4%
– міських та районних і 78,9% секретарів первинних парторганізацій не здобули навіть се-
редньої освіти. (Див.: Из архивов партии //Известия ЦК КПСС. – 1990. – № 5. – С. 200; Томан
Т.Б. Партия в первые месяцы войны: 22 июня – ноябрь 1941 г. // Воnp. ист. КПСС. – 1991. –
№ 7. – С. 40; Количев В.Г. ЦК ВКП(б) у 1938–1941 рр.// УІЖ. – 1990. – № 5. – С. 9).
** Так, на момент виборів партійних органів (грудень 1944 – лютий 1945 р.) в КП(б)У
нараховувалося 60% комуністів, які вступили до лав ВКП(б) у роки війни. За підсумками
звітно-виборних партійних зборів та конференцій на керівну роботу вперше було висунуто
32,1% всього складу секретарів партійних організацій. 30,6% секретарів райкомів і місь-
ккомів партії також було обрано вперше, а 50,4% всього їх складу вперше очолили керівні
органи (Масний О.С. Організаційно-партійна робота Компартії України в роки Великої
Вітчизняної війни (1941–1945). – Львів, 1981. – С. 113, 124).
В 1945 р. серед працівників номенклатури ЦК КП(б)У тільки 10% працювали до війни
на посадах, що займали, решта – прийшли на ці посади в період війни, з них 56% в останні
два роки (ЦДАГО України. – Ф. 1, оп. 45, спр. 572, арк. 16).
В 1946 р. вищу освіту мали: секретарі обкомів партії – 47%, завідуючі відділами ОК
партії – 46,7%, секретарі МК і РК партії – 14,3%, завідуючі відділами МК і РК партії –
14,6%, голови міськ – і райвиконкомів – 10,1%. На березень 1954 р. вищої освіти не мали
32% працівників номенклатури ЦК КП(б)У, в т.ч. 8% - навіть середньої освіти (Горбул А.Д.
Научные основы кадровой политики КПСС. – К., 1989. – С. 86, 100).
керівництва був позначений загалом некомпетентністю, безініціативністю, над-
мірною обережністю, огульною недовірою, а нерідко неприхованою ворожі-
стю до місцевих кадрів. Партноменклатура за такого якісного складу була
неспроможна вести роботу на рівні вимог свого часу, контролювати та впли-
вати на події, що блискавично змінювалися, брати на себе відповідальність у
прийнятті рішень.
Морально й інтелектуально вони програвали пересічному галицькому інтелі-
генту. Останній, в силу мовної строкатості краю, поряд з рідною ще з дитинства
володів польською, німецькою, іншою європейською мовами21. В 1944–1945 рр.
ЦК, обкоми партії змушені були раз у раз ставити питання про відповідальність,
спеціальні знання, культуру, дисципліну, партійних і радянських управлінців,
зрештою, набуття ними належного освітнього рівня22. Саме такий тип партій-
ного функціонера уособлював тодішній секретар Львівського обкому КП(б)У –
найчисельнішої партійної організації на західноукраїнських теренах — І. Гру-
шецький (1904–1982). Сталінська «кадрова революція» винесла його на вершину
влади. Аналізуючи його сходження шаблями пресловутої управлінської піра-
міди, не можна не дійти висновку, що в демократичному суспільстві він і по-
дібні йому ніколи б не посіли таких високих і відповідальних посад, оскільки не
мали для цього об’єктивних даних.
18-річним юнаком І. Грушецький обійняв за збігом певних обставин керівну
посаду в комітеті незаможних селян і протягом п’ятнадцяти років вище керів-
ника районного рівня піднятися не міг. Аж тут 1937 р. Саме з цього пам’ятного
року й починається його «справжня» кар’єра: Дніпропетровський облвиконком
та обком партії, Станіславський, Чернівецький ОК КП(б)У, де він обіймав
посади секретарів. На початку 1944 р. його було призначено секретарем Львів-
ського обкому партії. Диплом про вищу освіту мабуть-таки внаслідок неоднора-
зових нагадувань і «порад» зверху І. Грушецький отримав тільки в 1957 р. –
скінчив ВПШ при ЦК КПРС, коли працював першим секретарем Волинського
обкому партії23.
Штрихи до портрета І. Грушецького як управлінця, «хазяїна» області, додає
й травнева (1945 р.) постанова бюро Львівського обкому партії з приводу
конфлікту між першим і другим секретарями обкому. У ній були зафіксовані
нетактовність І. Грушецького у взаєминах з колегами, невміння по діловому
вирішувати неминучі в роботі складності24. Слід зазначити, що робота
Львівського обкому партії неодноразово гостро критикувалася з боку
ЦК КП(б)У.
Стиль керівництва, що ним послуговувався І. Грушецький, був характерним
для номенклатурних чинів, які в своїй більшості не дістали жодної систематич-
ної освіти, натомість добре засвоїли уроки сталінської школи «керівництва».
Тому й не дивно, що на теренах Західної України мали місце такі кричущі пере-
гини у всіх без винятку сферах суспільно-політичного й економічного життя, на
які змушені були реагувати ЦК ВКП(б), а відтак і партійне керівництво респуб-
ліки. Так, коли в 1946 р. в республіці вирувала чергова кампанія боротьби «з
українським буржуазним націоналізмом», І. Грушецький з запопадливістю ста-
304 Т. С. Першина
лінського служаки відразу її очолив. Ввійшовши в раж, він на серпневому
(1946 р.) пленумі ЦК КП(б)У піддав критиці навіть ЦК, який, намагаючись дещо
пом’якшити ставлення до західноукраїнської інтелігенції, м’яко, «по-номенкла-
турному», порадив керівництву області трохи стримати запал25. Але це, мабуть,
не подіяло. Невдовзі ЦК компартії України був змушений вже офіційно визнати,
що в м. Львові та області «мають місце певні порушення національної полі-
тики»26. Констатувалося, що загалом боротьба проти націоналістичної ідеології
в регіоні часто проводилася невміло, мали місце адміністрування, грубість у
ставленні до місцевих кадрів, штучне відокремлення «східняків» від «західня-
ків»27. А це вже оцінка роботи як партійних органів Західної України, так і, до
речі, самого ЦК. Однак, вказівки республіканського ЦК з порушеного питання
практичних результатів не дали. Адже характерною особливістю радянської по-
літичної системи була наявність «подвійного стандарту» в політиці – розрив між
словом і ділом. Одна справа декларувати з високих партійних трибун завдання,
обов’язки партійних комітетів, комуністів, інша – реальне їх виконання, кінце-
вий результат.
Комплектування керівними працівниками, спеціалістами партійних, радян-
ських та господарських органів парткомітети Західної України переклали на від-
діл кадрів, пізніше – управління кадрами ЦК КП(б)У. Роботу з кадрами вони
звели, по суті, до незліченних заявок-прохань в ЦК на заміщення непридатних
до роботи керівників, про надсилку «гарних» працівників на вакантні номен-
клатурні посади.
Надзвичайної гостроти в цей період набуло питання висунення місцевих ка-
дрів на номенклатурні посади. Будь-що обкоми КП(б)У намагалися комплекту-
вати номенклатуру як райкомів, міськкомів, так і, власне, свою, не кажучи вже
про ЦК КП(б)У і ЦК ВКП(б), за рахунок прибулих зі східних районів28. Причина
цього полягала, як уже наголошувалося, у відсутності довіри до місцевих кадрів
з боку партійного керівництва. Так, секретар Дрогобицького обкому партії з ка-
дрових питань був змушений визнати: «В районах області не зовсім охоче йдуть
наші керівники (партноменклатура – Авт.) на висування місцевих кадрів».
І разом з тим констатував: «Ті кадри, які ми встигли за цей час висунути на ке-
рівну роботу, прекрасно справляються зі своїми завданнями»29. Архівні мате-
ріали засвідчують, що подібні схвальні відгуки про роботу керівників із
місцевого населення висловлювали всі партійні функціонери, що займалися ка-
дровими питаннями. Але двоїстість свідомості і поведінки, що на той час вже на-
була характеру масовості і автоматизму, обумовлювала непослідовні і
суперечливі дії. А відтак, незважаючи на правильне в цілому розуміння секре-
тарем Дрогобицького ОК КП(б)У суті проблеми, з моменту визволення області
і на 1 січня 1946 р. на 2078 посад, керівні кадри яких затверджувалися обкомом,
було висунуто із місцевого населення ... аж 218 чол. Причому, вони займали ке-
рівні посади тільки в районах30.
Проте, це одна сторона справи. Інша – обумолвлювалася відсутністю нави-
ків досвіду роботи з кадрами, нерозумінням її важливості, що значно посилю-
валося небажанням по-справжньому займатися кадровою роботою в партійних
305Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби
функціонерів*. Останні, як слушно наводив на серпневому (1946 р.) пленумі
ЦК КП(б)У М. Хрущов слова одного із райкомівських секретарів, виходили з
принципу, що «місцеві люди, висунуті на керівну роботу, вимагають до себе ба-
гато уваги, з ними багато клопоту. А прислані із східних областей мають досвід,
і з них можна більше спитати»31. І хоча пленум наголосив на необхідності «за-
безпечити в західних областях більш широке висування на керівну роботу людей
з місцевого населення, відданих Радянській владі»32, це висування, як і раніше,
проводилося переважно на другорядні посади передусім у сільській та район-
ній ланках. Так, на травень 1946 р. у Волинському ОK КП(б)У на керівній роботі
не було жодного представника із активу місцевого населення33. За 1946 р. із
15 120 номенклатурних посад в обкомах партії Західної України місцевим акти-
вом було заміщено лише 1839, тобто 12,1%, а, наприклад, в Станіславському –
7% посад34.
Звісно, таке положення із висуванням місцевих кадрів, шкодило вирішенню
завдань, що постали перед владними структурами західних областей України.
Але упродовж багатьох повоєнних років серед парткерівників панували утри-
манські настрої: попри інтересів суспільно-політичного, економічного і куль-
турного життя регіону номенклатурні посади залишалися вакантними, бо
партійне керівництво вперто чекало на «уповноважених» і радо йшло на заміну
висуванців із місцевого населення «східняками». За таких умов не могло бути й
мови про створення парткомітетами широкого дієвого резерву керівних кадрів із
корінного населення.
Без сумніву, на процес залучення до керівної роботи представників «проле-
тарського походження» із місцевого населення деякою мірою негативно позна-
чилася відсутність у нього достатньої загальної освіти, фахової підготовки.
«… 4–5 класів освіти – це те найкраще, що ми можемо знайти серед місцевого
корінного населення…», – констатував З. Шульга, відповідальний працівник
управління кадрів ЦК КП(б)У у виступі на нараді секретарів з кадрових питань
обкомів КП(б)У західних областей (травень 1945 р.)35.
Вичерпно суть кадрової проблеми в західноукраїнському регіоні окреслив у
своєму виступі на згадуваній вже нараді О. Кириченко. Він наголосив: «Ніколи
ми не розв’яжемо проблему з кадрами в західних областях, якщо ми не виро-
стимо місцевих людей. Ніколи не буде знята з порядку денного проблема про
кадри, якщо в західних областях не будуть працювати на відповідальних керів-
них постах люди з місцевого населення, котрі знають побут, культуру, вдачу, зви-
чаї місцевого населення, знають буквально все, що відноситься до місцевих
умов. Потрібно покінчити з таким положенням, коли люди весь час поглядають
306 Т. С. Першина
* На березневій (1948 р.) нараді секретарів обкомів партії з кадрових питань ЦК КП(б)У
констатував, що в багатьох обласних, міських та районних комітетах партії працівники від-
ділів кадрів слабкі за своїми «політичними даними» та ерудицією, а відтак не спроможні
грамотно вирішувати весь комплекс питань своєї роботи: часто їм непідсильно дати пра-
вильну оцінку якостям людини, яка рекомендована була на ту чи іншу посаду. (ЦДАГО
України. – Ф. 1, оп. 45, спр. 588, арк. 129)..
на схід, як би скоріше закінчився строк їх перебування, як би скоріше поїхати у
Харківську область або Донбас.
Коли я сказав деяким товаришам, що в західних областях повинні бути на-
чальники НКВС, НКДБ із місцевих товаришів, то вони зробили при мені гри-
масу, а потай говорили, що Кириченко страшні речі заявляє, а коли я теж саме
сказав про секретарів обкомів, то вони очевидно вирішили, що я зовсім з глузду
з’їхав.
А як же інакше. До яких пір ми будемо в західні області експортувати людей?
Перелом в цій справі треба зробити і ми цього доб’ємося»36.
Повсякденна реальність, зафіксована в документах місцевих парторганізацій,
незаперечно доводила: суттєвих змін у цьому питанні в подальшому не відбулося.
У 40-і роки розходження слова і діла – фактично стало вже звичним, буденним
явищем, традицією поведінки. Тобто, тут не йдеться про суперечливу конкретну
особистість. О. Кириченко в силу свого характеру, з висоти свого становища (се-
кретар ЦК КП(б)У з кадрових питань), у запалі тих пристрастей, що прозвучали
на нараді у виступах партійних функціонерів з місць, найімовірніше й сам вірив
у те, в чому переконував своїх підлеглих. Та не забуваймо, керівники тих років
були продуктом свого часу. Час сформував не тільки їхню кар’єру, а й сам стиль
мислення, поведінки, арсенал засобів, якими вони послуговувалися у роботі.
Втім, повернемося до виступу О. Кириченка. Як досягти «перелому», про
який йшлося у виступі, не уявляли ясно на місцях, та й більшість в апараті ЦК.
Але потрібно було задати «правильне» спрямування діям місцевих парткоміте-
тів при вирішенні цього питання. 10 липня 1945 р. з’явилася спеціальна поста-
нова ЦК КП(б)У «Про підбір і висунення кадрів із місцевого активу населення
західних областей УРСР». Її сутність зводилась до того, що обкоми партії по-
винні були докорінно поліпшити підбір, виховання й висунення на керівну ро-
боту людей із активу місцевого населення. Критерієм же для висунення обраної
кандидатури мала слугувати «на ділі доведена відданість партії і радянській
владі», себто – активна боротьба з ОУН–УПА.
Відповідальність за формування номенклатурних кадрів у західноукраїн-
ському регіоні несли не тільки парткомітети на місцях, але значною мірою
(у відповідності з тогочасною практикою формування номенклатури в регіоні)
обкоми КП(б)У і союзних республік, відомчі організації. Загалом секретарі пар-
тійних організацій поставилися безвідповідально до справи підбору керівних
кадрів: відбирали працівників без врахування їх ділових якостей, досвіду ро-
боти, намагалися виконати рознарядку всілякими способами.
Керівники обласних організацій неохоче розставалися з досвідченими, ква-
ліфікованими працівниками через їх постійний брак, а натомість намагалися
спихнути «баласт» або ж «непокірних», «небажаних». Діяли у більшості випад-
ків за принципом – «на тобі, небоже, що мені негоже».
Не без підстав партійні органи західних областей нарікали на якісний склад
прибулих керівних кадрів. Щодо цього неодноразово гострій критиці з їх боку
піддавалася робота Ворошиловградського, Дніпропетровського, Запорізького,
Сталінського, Сумського, Харківського та інших обкомів КП(б)У37.
307Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби
Прикриваючи свою неспроможність у здійсненні кадрової політики в захід-
ноукраїнському регіоні, що обумовлювало низький рівень керівництва держав-
ним, господарським і культурним будівництвом, обкоми партії водночас
пред’являли великі претензії до наркоматів відносно якісного добору командних
кадрів.
Заради правди треба визнати, що останні не надали тієї допомоги, на яку вони
були спроможні і яку від них справедливо чекали. Більшість підійшла до цієї
справи формально: намагалися забезпечити в кращому випадку тільки кількіс-
ний показник спущених зверху заявок38.
На березневій нараді (1945 р.) у заступника голови РНК УРСР з питання до-
помоги західним областям, відповідальний працівник ЦК КП(б)У Стоянцев,
член Ради допомоги, дав різко негативну оцінку діяльності уповноважених на-
ркоматів, які по своїх відомствах керували всім комплексом заходів у цьому на-
прямку. Серед них набула поширення тенденція: впродовж всього часу,
відведеного на відрядження до західних областей, вони просиджували у Львові.
У Львів же викликали підвідомчих їм працівників із Дрогобича, Станіслава,
Луцька, Ровно. Звісно, не виїжджаючи безпосередньо в області, вони не могли
належним чином оцінити стан справ на місцях, а відтак, при необхідності, опе-
ративно прийняти відповідні рішення. А що така потреба була, саме життя по-
всякчас доводило це39.
Ще апаратники полюбляли практикувати й таке: викликали керівників із ре-
гіону в Київ на наради і на цьому «керівництво» та «допомогла» закінчувалися.
На таких негативних моментах роботи працівників наркоматів зупинився
О. Кириченко – член Ради допомоги західним областям. Він підкреслив, що ба-
гато заступників наркомів все ще не були в західних областях і не з «особливим
ентузіазмом туди збираються»40.
Загальну оцінку надісланих наркоматами керівників висловив найбільш точно
й у своєрідній, образній формі секретар з кадрових питань Тернопільського об-
кому партії А. Зозулєв: «… Я звертаюся до начальників відділів кадрів, до за-
ступників наркомів по кадрах. Нам в західних областях працювати важко і іноді
буває дуже важко. Тому туди потрібні люди, які мають совість партійну, радян-
ську, які б з інтересом працювали в нашій області. Не можна сказати, що Терно-
піль, чи Ровно, чи Луцьк – це якась Абіссінія чи індійські джунглі, що можуть
там невігласи працювати»41.
Більшість надісланих в регіон керівних кадрів виявилася малопись-
менною, не обізнаною з тією справою, на яку рекомендувалася. Чимало було
й таких, які розглядали своє місцеперебування як тимчасове, а відтак,
формально та безвідповідально ставилися до виконання своїх обов’язків,
а то й не виконували поставлених перед ними завдань. Пасуючи перед труд-
нощами, не бажаючи і не вміючи по-справжньому працювати, вони вишуку-
вали різні причини для того, щоб виїхати з місць їх відрядження42. Певною
мірою це пояснюється тим, що мобілізація керівників здійснювалася сило-
вими методами: людей насильно відривали від звичного оточення, нерідко
сім’ї.
308 Т. С. Першина
Звісно, людині не можна відмовити у звичайних слабкостях характеру. Не-
впевненість (адже погано, а то й зовсім не розуміли мови оточуючих їх людей),
напруження, страх (на той час в деяких районах західних областей ситуація не
контролювалася органами радянської влади) в тій чи іншій мірі були присутніми
в командированих, які потрапляли в незнайоме середовище. Водночас є очевид-
ним, що в екстремальних ситуаціях гранично оголюються особисті якості лю-
дини, риси характеру і взагалі значущість особистості. Виявилося, що в
«тепленьких» місцях багато з них могли показати себе «справжніми комуні-
стами», «потрібними», «незамінними» фахівцями.
Особливого занепокоєння викликав факт, що серед надісланих обкомами
КП(б)У, парторганізаціями союзних республік, наркоматами керівних кадрів,
більшість української мови не знали. Не володіючи мовою корінного населення,
годі було й сподіватися на успіх у справі, яка доручалася. Натомість секретарі з
кадрових питань західноукраїнських обкомів партії з гіркотою констатували, що
навіть уродженці цього регіону, котрі повернулися в рідні місця, забули не тільки
українські звичаї, але й мову українську. Вони неодноразово висловлювали на-
стійливе прохання аби надсилали кадри, які були б не тільки за формою, але й
за суттю українцями43.
У повоєнні роки питання «якості кадрів», яких відряджали в західні області,
стояло надто гостро. Доречно згадати бодай найсуттєвіше в характеристиці
однієї з найчисленніших груп керівників, надісланих в регіон, – номенклатури
органів НКВС–НКДБ, безпосередніх виконавців партійної волі. Секретарі
парторганізацій західних областей на всіх нарадах, присвячених кадровим про-
блемам, нарікали на низький якісний рівень працівників органів НКВС – НКДБ
і відсутність знання у них української мови. Про це свідчать й такі дані. За ста-
ном на 1 січня 1946 р. за освітнім рівнем в органах НКВС ті, що мали вищу і
незакінчену вищу освіту, складали 3% від загальної кількості працюючих,
середню – 15%, незакінчену середню – 25% і нижчу – 57%; в органах НКДБ від-
повідно: 6,3%, 30%, 33%, 30,7%. За стажем роботи в органах НКВС до одного
року працювало 32% від загальної кількості працюючих, від одного до 5-49,2%,
від 5 і більше років – 18,8%; в органах НКДБ відповідно – 8,6%, 51,4%, 40%.
Понад 80 % особового складу органів складали працівники у віці від 20 до
45 років44. З надісланих, наприклад, на червень 1944 р. до Станіслава кадрів
НДКБ 95% були росіянами, а 5% – вірменами, білорусами, кабардинцями, морд-
винами, чувашами, які не те щоб української, але й російської мови майже не
знали45. Нерідко свою низьку кваліфікацію такі кадри компенсували брутальні-
стю та хамством.
Як правило, в західноукраїнський регіон як своєрідний полігон для відповід-
ного вишколу, відряджали наймолодших за віком працівників, без необхідного
досвіду роботи в органах. Вартим уваги є і такий момент, на який вказували парт-
працівники західних областей: чималу частину керівників НКВС–НКДБ стано-
вили ті особи, котрі скомпрометували себе у східних областях. З огляду на це
навряд чи можуть дивувати найбільш типові факти, що їх наводили у своїх ви-
ступах на нарадах партапаратники з різних областей Західної України. Ось, на-
309Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби
приклад, як описав свою «роботу» один із працівників міліції із Косівського рай-
ону (Станіславська обл.) через певний час свого перебування в місці відряд-
ження. «Живу хорошо, кушаю и пью, что захочу, водки, вернее спирта, сколько
хочешь. Водки и спирта тут до черта. Насчет питания – тоже хорошо. Можно
питаться бесплатно. Достал для себя три костюма, пару хромовых сапог и т.д.»46
Коментарі, як кажуть, зайві.
Тому відмічалася велика плинність особового складу органів НКВС–НКДБ.
Так, в 1945 р. по Україні всього було звільнено 14 387 чол., з них по НКВС –
12 560 і НКДБ – 1827. Приміром, тільки по органах НКВС із загальної
кількості тих, хто вибув, було звільнено: а) за матеріалами спецперевірки –
1640 чол.; б) за морально-побутовий розклад – 240; в) за порушення трудової
дисципліни – 539; г) внаслідок хвороби, віку і службової невідповідності –
465247.
Підіб’ємо підсумки. Із вигнанням нацистських окупантів чужа для західних
українців як за формою, так і за змістом модель соціально-економічного та по-
літичного устрою, що існувала в СРСР, повністю була перенесена на їхні землі.
Накладення специфічної політичної обстановки на вже традиційне для цен-
тральної влади форсоване «соціалістичне будівництво» надало силовим мето-
дам управління викінчених і жахливих рис. Примусова колективізація, що
супроводжувалася масовим терором і депортацією населення до Сибіру та Ка-
захстану; переслідування і фізичне винищення чималої частини національної
інтелігенції; ліквідація Української греко-католицької церкви – духовної опори
галичан; прихована на початку, але все більш наступальна русифікація краю в по-
дальшому; постійно існуючий політичний, економічний та ідеологічний тиск;
справжня війна проти національно-визвольного руху – ось головні складові про-
цесу «радянізації» краю.
Слід наголосити, що надіслані до регіону керівні кадри, що мали здійсню-
вати радикальні перетворення в суспільно – політичному, економічному та куль-
турному житті регіону, загалом мали вкрай низькі якісні характеристики. Їх дії,
як управлінців, ставали причиною часто непоправних збитків у всіх сферах
буття, але передусім призводили до нічим не виправданих людських жертв. Про
це свідчать безліч фактів.
Водночас правдою є те, що поряд з цими негативними, а то й злочинними
проявами тоталітарного режиму, відбувалися й позитивні зрушення і в еконо-
міці регіону, і в сфері культури, насамперед, у розвитку освіти. Виникає право-
мірне запитання: яким чином вони були досягнуті?
Якщо в східній частині країни політичне керівництво якнайповніше екс-
плуатувало ентузіазм широких верст трудящих, що дозволяло певною мірою
нейтралізувати хибність сталінського режиму і досягати певних показників по-
ступального розвитку, то в Західній Україні спрацювувало інше. Працьовитість
галичан, наявність у них «хазяйської» жилки, розважливість, свідома дисцип-
ліна – все це в поєднанні з мобілізаційними здатностями адміністративно-ди-
рективної системи управління й дозволило вирішувати завдання, визначені
центром.
310 Т. С. Першина
Та за ті позитивні зрушення, що відбулися в краї, сплачено моторошну ціну
– непоправні багатомільйонні людські жертви. Адже самі по собі соціально-еко-
номічні, господарські й культурні перетворення об’єктивно не потребували від
людей втрат таких масштабів і такого характеру як ті, що фактично були прине-
сені. Тільки усвідомлення безглуздості, непотрібності цих людських втрат пе-
ретворює в загальноісторичній перспективі народну трагедію на історичні уроки.
1 Див.: Рубльов О.С., Черченко Ю.А. Західноукраїнська інтелігенція та сталінщина. –
К., 1990. – С. 6.
2 Там само. – С. 40.
3 Білас І. Репресивно-каральна система в Україні 1917–1953; Суспільно-політичний та
історико-правовий аналіз: У 2-х кн. Кн. 1. – К., 1994. – С. 135.
4 Парсаданова В.С. Депортация населения из Западной Украины и Западной Белорус-
сии в 1939–1941 гг. // Новая и новейшая история. – 1989. – № 2. – С. 44.
5 Известия. – 1990. – 10 февр.
6 Див.: Документы и материалы по истории советско-польских отношений. – М., 1974.
– Т. VIII. – С. 219.
7 Петялк Ф.А. Партийное руководство Советами на Украине в годы Великой Отече-
ственной войны (1941–1945). – К., 1986. – C. 93.
8 Масний О.С. Організаційно-партійна робота Компартії України в роки Великої Віт-
чизняної війни (1941–1945). – Львів, 1981. – С. 118.
9 Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941–1945 гг. – К.,
1975. – Т. 3. – С. 162.
10 Там само. – С. 165.
11 Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі – ЦДАГО
України). – Ф. 1, оп. 45, спр. 572, арк. 80, 81, 82.
12 Там само.
13 Там само.
14 Там само. – Спр. 570, арк. 75, 76.
15 Там само. – Арк. 95.
16 Там само. – Спр. 350, арк. 214.
17 Там само. – Арк. 215; спр. 966, арк. 203, 204; спр. 570, арк. 6.
18 Там само. – Арк. 64.
19 Там само. – Арк. 76.
20Там само. – Ф. 1, оп. 23, спр. 1564, арк. 10.
21 Див.: Рубльов О.С., Черченко Ю.А. Назв. праця.
22 ЦДАГО України. – Ф. 1, оп. 45, спр. 137, арк. 93; спр. 569, арк. 12; спр. 966, арк. 26–
28; спр. 968, арк.. 196, 209; спр. 971, арк. 26; оп. 23. спр. 833, арк. 5,6; оп. 1, спр. 667,
арк. 35, 37.
311Суспільно-політичні та соціокультурні процеси воєнної доби
23 Див.: Гордієнко Л.М., Харчук О.В., І.С. Грушецький: До 80- річчя з дня народження //
Укр. іст. журн. – 1984. – № 8. – С. 135, 136.
24 ЦДАГО України. – Ф. 1, оп. 23, спр. 1512, арк. 1,2.
25 Там само. – Оп. 45, спр. 570, арк. 72.
26 Там само. – Оп. 70, спр. 824, арк. 5.
27 Там само. – Арк. 6.
28 Там само. – Оп. 45, спр. 570, арк. 29, 39, 40, 90; спр. 572, арк. 96.
29 Там само. – Спр. 570, арк. 54.
30 Там само. – Оп. 23, спр. 1564, арк. 26, 27; спр. 572, арк. 16.
31 Правда. – 1946. – 23 авгус.
32 Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів
ЦК. В 2-х т. – Т. 2. – К., 1977. – С. 162.
33 ЦДАГО України. – Ф. 1, оп. 75, спр. 5, арк. 64.
34 Радянська Україна. – 1988. – 7 грудня.
35 ЦДАГО України. – Ф. 1, оп. 45, спр. 570, арк. 103, 104.
36 Там само. – Арк. 138–143.
37 Там само. – Спр. 966, арк. 82, 86, 139, 140, 186; спр. 570, арк. 6.
38 Там само. –Арк. 88, 212.
39Там само. – Оп. 75, спр. 8, арк. 20.
40 Там само. – Арк. 26, 27.
41 Там само. – Оп. 45, спр. 966, арк. 214.
42 Там само. – Арк. 84–86.
43 Там само. – Арк. 88, 89.
44 Там само. – Спр. 572, арк. 68.
45 Там само. – Спр. 966, арк. 156.
46 Там само.
47 Там само. – Спр. 572, арк. 71.
312 Т. С. Першина
|