Подольські "остарбайтери": перші роки на Батьківщині

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2009
1. Verfasser:	Гальчак, С.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2009
Schriftenreihe:	Сторінки воєнної історії України
Schlagworte:	Соціально-економічне життя у воєнний час
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95681
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Подольські "остарбайтери": перші роки на Батьківщині / С. Гальчак // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 337-346. — Бібліогр.: 30 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-95681
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-956812016-03-02T03:03:12Z Подольські "остарбайтери": перші роки на Батьківщині Гальчак, С. Соціально-економічне життя у воєнний час 2009 Article Подольські "остарбайтери": перші роки на Батьківщині / С. Гальчак // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 337-346. — Бібліогр.: 30 назв. — укр. XXXX-0019 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95681 uk Сторінки воєнної історії України Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Соціально-економічне життя у воєнний час Соціально-економічне життя у воєнний час
spellingShingle	Соціально-економічне життя у воєнний час Соціально-економічне життя у воєнний час Гальчак, С. Подольські "остарбайтери": перші роки на Батьківщині Сторінки воєнної історії України
format	Article
author	Гальчак, С.
author_facet	Гальчак, С.
author_sort	Гальчак, С.
title	Подольські "остарбайтери": перші роки на Батьківщині
title_short	Подольські "остарбайтери": перші роки на Батьківщині
title_full	Подольські "остарбайтери": перші роки на Батьківщині
title_fullStr	Подольські "остарбайтери": перші роки на Батьківщині
title_full_unstemmed	Подольські "остарбайтери": перші роки на Батьківщині
title_sort	подольські "остарбайтери": перші роки на батьківщині
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2009
topic_facet	Соціально-економічне життя у воєнний час
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/95681
citation_txt	Подольські "остарбайтери": перші роки на Батьківщині / С. Гальчак // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. ст. — 2009. — Вип. 12. — С. 337-346. — Бібліогр.: 30 назв. — укр.
series	Сторінки воєнної історії України
work_keys_str_mv	AT galʹčaks podolʹsʹkíostarbajteriperšírokinabatʹkívŝiní
first_indexed	2025-07-07T02:33:41Z
last_indexed	2025-07-07T02:33:41Z
_version_	1836953760504479744
fulltext	С. Гальчак (Вінниця) ПОДІЛЬСЬКІ “ОСТАРБАЙТЕРИ”: ПЕРШІ РОКИ НА БАТЬКІВЩИНІ Друга світова війна залишила кривавий слід на землі України. Її глибока рана – сповнена нелегких випробувань доля “остарбайтерів”. Близько 2,5 млн. мешкан- ців України (найбільше із окупованих територій колишнього СРСР) було насильно вивезено на каторгу в Третій рейх. Серед них 195880 подолян: 117230 чол. з колиш- ньої Кам’янець-Подільської1 (тепер: Хмельницької) області, 78650 – з Вінницької. Бранцям довелося пройти через усі кола пекла, влаштованого “примітивним слов’янам” носіями “вищої (арійської)” раси. Однак ще донедавна суспільство жило, ніби цих людей взагалі не існувало. Про них не згадували на уроках історії, в підручниках, енциклопедіях і довід- никах. Ні в будні, ні в свята. Ставлення до них у колишньому СРСР було від- верто упередженим. Мовчали і німці. Більше півстоліття історія використання націонал-соціаліз- мом рабської, примусової праці, нелюдське життя українських бранців було істо- рією забуття. Лише після розпаду СРСР до цієї категорії людей нарешті було виявлено увагу. Із здобуттям Україною незалежності спостерігається підвищений інтерес вітчиз- няних дослідників до історичної долі “остарбайтерів”. Роботи українських вчених, опубліковані останнім часом, стосуються не лише аналізу розсекреченої джерель- ної бази дослідження2, методичних підходів3, але й розкривають чимало раніше не- відомих сторінок насильницького вивезення “східних робітників” до Німеччини, їхнього рабського становища на нацистській каторзі, протидії реалізації планів гіт- лерівських загарбників по депортації “дармової робочої сили” з боку цивільного на- селення, радянських партизанів, більшовицько-комсомольського патріотичного антифашистського підпілля, сил національно-визвольного спрямування, боротьби з поневолювачами самих “остарбайтерів” у Третьому рейху, в рядах європейського руху Опору, труднощі повернення колишніх бранців на Батьківщину4. Проте дослідники мало акцентують уваги на становищі колишніх “східних ро- бітників” після повернення їх на Батьківщину. У пропонованій статті ставиться за мету в деякій мірі ліквідувати існуючу “білу пляму”, дослідити, зокрема, став- лення тодішньої державно-партійної влади до колишніх цивільних невільників Третього рейху. Насамперед, дане ставлення розкривається у прийнятих постановах, указах, рішеннях, інших директивних документах вищого партійно-державного керів- ництва СРСР і УРСР. Як засвідчує аналіз цих документів, воно було досить неод- нозначним, нерідко суперечливим. Серед документів, якими забезпечувалися права вчорашніх каторжан як гро- мадян СРСР, – постанова Державного Комітету Оборони СРСР «Про організа- цію прийому радянських громадян, що повертаються на Батьківщину, насильно забраних німцями, а також, що з різних причин опинилися за прикордонною сму- гою між СРСР і Польщею» (24 серпня 1944 р.), Укази Президії Верховної Ради СРСР «Про амністію у зв’язку з перемогою над гітлерівською Німеччиною» (7 липня 1945 р.), «Про амністію радянських громадян, котрі співробітничали з окупантами в період Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.» (17 вересня 1955 р.), постанови РНК СРСР «Про організацію прийому і влаштування радян- ських громадян, що репатріюються, звільнених Червоною армією і військами со- юзних держав» (6 січня 1945 р.), «Про постачання продовольством радянських громадян, які репатріюються в Радянський Союз» (10 вересня 1945 р.) та ін. Всього протягом 1944–1948 рр. урядом СРСР було прийнято 67 постанов, що сто- сувалися долі репатріантів, із них 14 – про пільги та матеріальне забезпечення. До найголовніших урядових директив із питань трудового та побутового об- лаштування репатріантів, їх громадянських та соціальних прав належать поста- нови «Про встановлення грошової допомоги репатрійованим радянським громадянам, які її найбільше потребують» (22 лютого 1945 р.), «Про дозвіл на в’їзд на територію Української і Білоруської РСР в спрощеному порядку всім громадянам української національності і білорусам, які визнали себе громадя- нами СРСР» (14 червня 1946 р.), «Про порядок призначення і виплати держав- ної допомоги багатодітним і одиноким матерям, репатрійованим в СРСР» (19 вересня 1946 р.). Поряд з іншими урядовими постановами та рішеннями вони створювали правове поле, яке регламентувало порядок життя репатріантів у пі- слявоєнному радянському суспільстві, визначало їх права, забезпечувало під- ґрунтя для соціального оптимізму. 23 жовтня 1946 р. через друкований орган вищої державної влади СРСР газету «Известия» репатріантам було офіційно повідомлено, що згідно рішення радян- ського уряду, особи, які повернулися на Батьківщину, здобувають всі права ра- дянських громадян і користуються ними5. Так, на репатріантів, котрі приступили до трудової діяльності у промислово- виробничій сфері, повністю поширювалося діюче законодавство про працю, а також всі права і пільги, якими користувалися робітники і службовці відповід- них підприємств. Це ж стосувалось і репатріантів, які працювали в сільському господарстві. Уряд СРСР зобов’язав директорів підприємств та керівників міні- стерств надавати репатріантам роботу за спеціальністю і при необхідності пе- реводити їх за згодою на інші підприємства, де використовувати за фахом. Репатріантам, які працювали на підприємствах міністерств вугільної та лісової промисловості, а також чорної металургії, було дозволено видавати грошовий кредит на індивідуальне житлове будівництво у розмірі 15 тис. крб. з погашен- ням протягом 15 років і, крім того, кредит до 5 тис. крб. на господарські потреби з погашенням його протягом 5 років. Репатріанти, котрі працювали не за місцем мешкання сімей, мали право перевезти їх до себе за рахунок коштів підприєм- ства. 338 С. Гальчак Всім робітникам і службовцям час перебування на окупованій території і в полоні у безперервний стаж роботи не зараховувався, однак загальний трудовий стаж не переривався. Репатріанти-інваліди, в тому числі й ті, які отримали інва- лідність на роботі на військових підприємствах гітлерівської Німеччини, мали право на пенсійне забезпечення. Репатрійовані багатодітні матері з моменту по- вернення в СРСР отримували право на допомогу і пільги за багатодітність на за- гальних засадах6. Репатріанти згідно з Конституцією СРСР мали право на безкоштовне медичне обслуговування, освіту, свободу совісті. Це правове поле поглиблювали рішення республіканської та місцевої влади (постанова РНК УРСР від 2 березня 1945 р. «Про розподіл коштів між виконко- мами облрад депутатів трудящих УРСР на витрати по прийому і влаштуванню репатрійованих радянських громадян»7, постанова Ради Міністрів УРСР та ЦК КП(б)У від 13 серпня 1946 р. «Про репатріацію з Франції в Українську РСР гро- мадян української національності»8, постанова Ради Міністрів УРСР від 2 липня 1947 р. «Про пільги і матеріальну допомогу радянським громадянам, які пере- селяються в Українську РСР із Франції, Болгарії і Румунії»9, постанова Кам’янець-Подільського облвиконкому та бюро обкому КП(б)У від 10 липня 1945 р. «Про зустріч і відправлення на батьківщину репатрійованих радянських громадян»10, рішення Вінницького облвиконкому від 21 липня 1947 р. «Про пільги і матеріальну допомогу радянським громадянам, які переселяються у Він- ницьку область із Франції, Болгарії і Румунії»11 та ін. Особливо важливе значення для утвердження проголошених державою гро- мадянських прав і свобод тих, хто повернувся з німецької каторги на рідну бать- ківщину, мала постанова Президії Верховної Ради СРСР від 1 грудня 1945 р. «Про внесення в списки виборців репатрійованих громадян СРСР», а також участь репатріантів у виборах до Верховної Ради СРСР, Верховної Ради Україн- ської РСР, місцевих рад депутатів трудящих. Як свідчать архівні джерела, на Поділлі післявоєнні виборчі кампанії прой- шли досить успішно. В цьому значна заслуга й людей, котрі в період гітлерівсь- кої окупації зазнали нацистської каторги. Зокрема, у звіті відділу у справах репатріації при Вінницькому облвиконкомі за 1 березня 1947 р. зазначається, що в багатьох районах відмічено активну участь репатрійованих радянських гро- мадян у підготовці та проведенні виборів до Верховної Ради Української РСР, що відбулися 9 лютого 1947 р.: «...Так, наприклад, у Чернівецькому районі про- живають 32 репатріанти, всі вони взяли участь у голосуванні. За повідомленням дільничних виборчих комісій, в селах Букатинка, Саїнка, Воловодіївці репатрій- овані громадяни з’явились на виборчі дільниці до 6-ї години ранку... У Літин- ському районі в підготовці до виборів... працювали на дільницях 18 репатрійованих, із них 4 чол. члени виконкомів сільрад, 1 член правління кол- госпу. В Самгородоцькому районі агітаторами працювали 29 чол. репатріантів»12. Особливу активність репатріанти проявили в Гайсинському районі, де «...в період виборів до Верховної Ради УРСР членами виборчих комісій було вибрано 6 репатріантів і 108 працювали агітаторами на дільницях...»13 339Соціально-економічне життя у воєнний час 21 грудня 1947 р. відбулися вибори до місцевих рад депутатів трудящих. Підго- товка до них відзначена ще більшою активністю подолян. Зокрема на Вінниччині «понад 65 тисяч агітаторів роз’яснювали трудящим виборчий закон і Сталінську Конституцію. Створено 1600 агітпунктів. У виборчих комісіях працювало 13000 чол.»14 До цієї важливої роботи залучались й репатріанти. У Джулинському районі, наприклад, з їх числа працювали агітаторами 52 чол., Мурованокурило- вецькому – 36, Тростянецькому – 16, Турбівському – 28, Хмільницькому – 185 чол.15 Майже сто відсотків репатріантів, занесених у списки виборців, у день виборів з’явилися на виборчі дільниці, щоб віддати свій громадянський голос. Однак у перші післявоєнні роки репатріанти мали право лише обирати. А от з обранням репатріантів депутатами рад справа виявилась складнішою – з ві- дома державно-партійної влади, яка заздалегідь планувала якісний склад пред- ставницьких органів різних рівнів, їх імена взагалі не пропонувалися для внесення у виборчі бюлетені, або ж вносились у досить обмеженій кількості. Так, жоден подолянин-репатріант у післявоєнний час не став депутатом Вер- ховної Ради СРСР та Верховної Ради Української РСР (хоч на початок 1950 р. до неї все ж було обрано 2-х репатріантів; не з Поділля). Репатріанти обирались хіба що до сільських рад. Та й то одиниці. Вони також мали право брати участь (причому, якнайширшу і – цьому дер- жава всебічно сприяла) у передвиборчому соціалістичному змаганні. Організовувалось воно з центру. За основу бралося певне патріотичне почи- нання, котре «підхоплювали маси», проявляючи при цьому «високий трудовий героїзм», намагаючись втілити намічене в життя якраз до визначеної дати. Так, ідеологічно-патріотичною мотивацією змагання у період підготовки до виборів у місцеві ради депутатів трудящих (21 грудня 1947 р.) був почин ленінградців за- вершити чергову «сталінську п’ятирічку» за чотири роки. Репатріанти-подоляни активно відгукнулися на цю патріотичну ініціативу16. Враховуючи позитивну налаштованість репатріантів до праці, союзне та рес- публіканське партійно-державне керівництво всебічно заохочувало репатріантів до масового соціалістичного змагання не лише під час передвиборних кампаній, а й при проведенні найважливіших народногосподарських заходів. Оскільки переважна кількість колишніх «остарбайтерів» була зайнята в сіль- ськогосподарському виробництві, то для держави досить важливо було, щоб по- лум’я трудового суперництва розпалювалося в першу чергу тут та спрямовувалось на успішне проведення весняної сівби, жнив, осіннього ком- плексу польових робіт, ефективний розвиток тваринництва, якісний ремонт сіль- ськогосподарської техніки і реманенту тощо. Це підтверджує, зокрема, інструктивний лист завідуючого відділом у справах репатріації при Раді Міні- стрів УРСР М. Зозуленка, надісланий 28 березня 1947 р. в обласні відділи у спра- вах репатріації. «Надаючи виключної ваги реалізації постанови ЦК ВКП(б) та ЦК КП(б)У «Про заходи піднесення сільського господарства в післявоєнний пе- ріод» і, зважаючи на те, що основна маса репатріантів працевлаштована в сіль- ському господарстві, – відзначалося у ньому, – відділ у справах репатріації при Раді Міністрів УРСР звертає Вашу увагу на залучення до соціалістичного зма- 340 С. Гальчак гання репатрійованих громадян за високі виробничі показники у весняній по- сівній кампанії та в боротьбі за високий врожай у 1947 році...»17 Соціалістичне змагання, незважаючи на те, що в багатьох випадках мало чисто формальний характер, сприяло відродженню досить популярного до війни стаха- новського руху, що базувався на небачено високому ентузіазмі людей, підвищенні продуктивності праці, а, отже, сприяло збільшенню обсягів валового продукту, допомагало швидше загоювати спричинені війною рани. Це відповідало внутрі- стратегічному курсу, здійснюваному вищим партійно-державним керівництвом СРСР. А тому держава підтримувала стахановський рух серед репатріантів, сла- вила передовиків і, навіть, не скупилась на високі нагороди. Так, у 1948 р. Указами Президії Верховної Ради СРСР орденами та медалями Радянського Союзу було нагороджено велику групу репатріантів, у тому числі подолян. На Вінниччині най- вищої відзнаки держави – ордена Леніна було удостоєно 3 чол., ордена Трудового Червоного Прапора – 5 чол., медалі «За трудову відзнаку» – 2 чол., медалі «За тру- дову доблесть» – 10 чол.18. На Кам’янець-Подільщині – орденом Леніна – 4 чол., Трудового Червоного Прапора – 25 чол., а подільські ланкові Зінаїда Павлівна Ско- пецька та Євгенія Василівна Бортняк стали Героями Соціалістичної Праці19. Всього по Україні серед репатріантів на початок 1950 р. налічувалось 19 Ге- роїв Соціалістичної Праці, 2 лауреати Сталінської премії20. Разом з тим, соціалістичне змагання було не чим іншим, як прихованою фор- мою отримання державою додаткового продукту, фізичної експлуатації його учасників. Адже, щоб досягти рівня передовиків, очолити список ударників, учасникам змагання потрібно було не рахуватись ні з силами, ні з часом, до останку віддаватися роботі. І лише їй, в кінцевому рахунку задовольняючись суспільним визнанням, моральними стимулами та заохоченнями (удостоєнням урядових нагород, занесенням на Дошку пошани, нагородженням червоними прапорами, вимпелами, дипломами, грамотами, оголошенням подяк тощо), не- доотримуючи через запроваджені державою тарифи оплати праці чималої ча- стини зароблених коштів. Так, фактично зовсім мізерний заробіток за повсякденну нелегку працю біля землі отримували колгоспники, в тому числі репатріанти, котрі були направлені в колективні господарства. У колгоспі «Жовтень» с. Велика Бушинка Неми- рівського району, наприклад, на один трудодень видавали лише по 600 г зерна21. Взагалі ж цей показник у подільських колгоспах коливався від кількох сотень грамів до кількох кілограмів і явно не відповідав фактичним трудовим затратам, що породжувало внутрішній протест колгоспників. Багато хто, «обпікшись» на ентузіазмі, втрачав інтерес до праці, яка від них вимагалася. Держава ж не знай- шла іншого засобу боротьби з цим небажаним для неї явищем, ніж вдатися до су- ворого адміністрування. Невироблення мінімуму трудоднів розглядалось як важкий злочин, що тягнув за собою не менш важке покарання. 21 лютого 1948 р. Президією Верховної Ради СРСР було прийнято указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і які ведуть антигромадський паразитичний спосіб життя». Термін висилки в райони Комі АРСР, Архангельської та Кіровської об- 341Соціально-економічне життя у воєнний час ластей, Карело-Фінської РСР складав 8 років. На осіб, висланих за межі УРСР на підставі указу від 21.02.1948 р., поширювалась дія постанови РНК СРСР від 08.01.1945 р. «Про правове становище спецпереселенців»22. Виселенців ареш- товували і під вартою відправляли в малообжиті райони суворої Півночі та Си- біру, як відвертих ворогів народу. Цілком закономірно, що крім патріотичних мотивацій у ставленні до праці та бажання заробити на шматок хліба, репатріанти своїм трудовим ентузіазмом пе- реслідували ще одну важливу для себе мету – захиститися від можливих репре- сивних заходів держави. Однак, незважаючи на щире прагнення поповнити ряди стахановців, вони ще під час перебування в Німеччині були віднесені сталін- ським керівництвом до неблагополучної категорії, за якою встановлювався на- гляд. Він продовжувався навіть за умов, коли недавні «остарбайтери» сумлінно працювали на визначеній ділянці роботи, не проводили ніякої ворожої пропа- ганди, були законослухняними, нічим не виділялись серед решти членів сус- пільства. Нагляд здійснювали ряд державних структур, насамперед служби НКВС, а також у певній мірі партійні органи. Ось яка фраза, наприклад, зафік- сована в протоколі рядових колгоспних партзборів с. Великої Бушинки Неми- рівського району: «Не можна вважати саме тих ворогами, котрі зараз добре працюють, а під час німецької окупації працювали на німців. Ну і хай працюють. Ми їх контролюємо, за ними спостерігаємо...»23. Для зручності такого «контролю та спостереження», репатріантів адміні- стративно «прив’язували» до конкретної місцевості – вони мали право жити лише там, де мешкали до війни і де їх добре знали. А щоб контроль був надій- ним, на місцях не поспішали з видачею їм паспортів. «Паспортизацію репатрі- анти проходять на загальних підставах, – повідомляв в інформаційному звіті від 1 січня 1947 р. зав. відділом у справах репатріації при Кам’янець-Подільському облвиконкомі тов. Сивачек. – У нашій області паспортизація здійснюється лише в містах, репатріанти, які проживають у згаданих місцях, паспорти отримали. В селах паспортизація не проводиться»24. Отже, основна маса репатріантів залишалась без паспортів, без яких добро- вільний переїзд до іншого регіону УРСР чи СРСР був практично неможливим. Крім того, без паспорта репатріанти не могли почувати себе повноправними гро- мадянами СРСР. Їх також не поспішали приймати до вищих навчальних закладів, висувати на відповідальні керівні посади, за винятком хіба що на посади керівників середньої ланки – бригадирів, ланкових, завідуючих фермами, сільськими клубами. Трап- лялися випадки, коли окремі репатріанти не могли влаштуватися за спеціальні- стю. Так, Теофіпольський райвідділ охорони здоров’я відмовився прийняти на роботу фельдшера Кравця, пред’являючи йому абсурдні звинувачення25. Взагалі серед інтелігенції станом на 1 січня 1947 р. у тодішній Кам’янець- Подільській області залишались непрацевлаштованими 78 учителів та 4 агро- номи із числа тих, хто повернувся з нацистської каторги26. Значна кількість труднощів суб’єктивного характеру, з якими довелося зітк- нутися репатріантам на місцях після повернення додому, породила потік спра- 342 С. Гальчак ведливих скарг репатріантів у радянські та партійні органи, в т. ч. в союзні та рес- публіканські. 4 серпня 1945 р. відбулося засідання Оргбюро ЦК ВКП(б), на якому заслухано доповідь Управління у справах репатріації та повідомлення Рад- наркомів РРФСР, УРСР і БРСР про облаштування репатріантів і прийнято спе- ціальну постанову ЦК ВКП(б) № 225 «Про організацію політико-виховної роботи з репатрійованими радянськими громадянами»27. У документі зазнача- лось, що окремі партійні, радянські керівники стали на шлях огульного недо- вір’я до репатрійованих радянських громадян і не ведуть рішучої боротьби з наявними фактами їх образ та переслідування. А тому «потрібно пам’ятати, що радянські громадяни, які повернулись, знову здобули всі права... і повинні залу- чатись до активної участі в трудовому та громадсько-політичному житті»28. Постанова в певній мірі сприяла пом’якшенню упередженого ставлення до репатріантів. Місцеві партійно-державні органи стали більш лояльними, зосе- редили увагу на працевлаштуванні репатріантів, посиленні політико-пропаган- дистської роботи серед них. Але сама недовіра до них продовжувала залишатися, як і залишалося небажання тих же радянських та партійних органів на місцях по- справжньому повернутися обличчям до проблем репатріантів, перестати бачити в них «недолюдей», прихованих чи відвертих противників соціалістичного ладу. Це непокоїло навіть окремих вищих партійно-державних працівників респуб- ліки. Так, Л. Каганович на засіданні Політбюро ЦК КП(б)У, що відбулося 13 травня 1947 р., обурювався: «Звідки така пихатість у комуністів, партійних працівників до людини, яка потрапила в біду? Хай вона хоч в чомусь заплямо- вана – потрібно очистити, не можна дивитись на неї, як на приречену. Вона ж громадянин Радянського Союзу. Особливо це слід враховувати у ставленні до репатрійованих. Частина з них не переносить такого ставлення. Деякі наші то- вариші доводять це ставлення до крайнощів...»29. Лише згодом у звітах, котрі направлялись обласними відділами у справах ре- патріації у вищі державні інстанції, почала з’являтись фраза: «Грубого і полі- тично шкідливого ставлення з боку керівних товаришів до репатріантів немає, ставлення громадськості до репатріантів добре»30. Проте й за таких умов державно-партійними органами ретельно збиралися та узагальнювалися дані про антирадянські настрої серед репатріантів, про їх листування з родичами, які залишились за кордоном. Підозра до них наростала із розгортанням в СРСР чергових кампаній чи то по боротьбі з іноземщиною, чи з космополітизмом, чи аналогічних інших. Їм була закрита дорога у відділи віз і реєстрації для отримання закордонних паспортів. Аж до «хрущовської відлиги» (середини 50-х років) вони не могли вступити в партію (КПРС). Дозволялося вступати хіба що в комсомол. Мали місце деякі інші обмеження їх громадян- ських прав. Репатріанти не були сповна відторгнуті радянським суспільством. У той же час перебували ніби на його узбіччі як неблагополучна категорія населення, як вірогідні вороги народу. Дійсність, з якою вони зіткнулися у повоєнний час, змусила їх замкнутися у собі, не висовуватися, приховувати своє гірке минуле, соромитись і боятись його впродовж десятків років. 343Соціально-економічне життя у воєнний час Отже, ставлення до репатріантів вищого партійно-державного керівництва СРСР, яке уособлювало Радянську державу та вищого партійно-державного ке- рівництва УРСР, яке уособлювало Українську державу в складі СРСР, було неод- нозначним, нерідко суперечливим, характеризувалось як позитивними, так і негативними якостями. Найповніше воно проявилось у прийнятих ними дирек- тивних документах, а також у реалізації внутрішньої політики стосовно цієї ка- тегорії людей. Визначальною була роль союзного керівництва, в руках якого зосереджувалася реальна влада в країні і чиї рішення були обов’язковими для виконання всіма союзними суб’єктами. Нормативна база, прийнята вищим партійно-державним керівництвом СРСР стосовно репатріантів, умовно поділялася на чотири основних блоки: документи, що створювали міжнародний імідж Радянської держави як такої, котра твердо і послідовно боролася за повернення на батьківщину всіх своїх громадян, які в результаті Другої світової війни з різних причин опинилися за її межами; доку- менти, котрі забезпечували основні права репатріантів як громадян СРСР; до- кументи з питань працевлаштування та соціально-побутового обслуговування репатріантів після їх повернення на батьківщину; документи, які обмежували права та свободи репатріантів як «неблагополучної категорії населення». Поряд з аналогічними документами, прийнятими на республіканському та місцевому рівнях, вони визначали правове поле, котре регламентувало порядок життя репатріантів у післявоєнному радянському суспільстві. У юридично-правовому плані репатріанти були формально зрівняні в правах з рештою радянських громадян, вони, як і останні, користувалися соціальними пільгами та захистом. Серед основних прав, які держава надала тим, хто повернувся додому з на- цистської каторги, було виборче. Репатріанти брали участь у виборах до Верхов- ної Ради СРСР, Верховної Ради Української РСР, до місцевих рад депутатів трудящих. Окремі залучались до проведення виборів як агітатори та члени діль- ничних виборчих комісій. Проте всі репатріанти мали можливість лише обирати. Лише незначна кількість їх стала депутатами місцевих рад депутатів трудящих. Іншим важливим, забезпеченим державою було право на працю. Репатріанти розглядалися в СРСР як суттєвий резерв та потужне джерело робочої сили. Тому держава була зацікавленою у використанні їх робочих рук, максимально подбала про працевлаштування буквально кожного, хто повернувся на Батьківщину. Вона також стимулювала соціалістичне змагання, яке сприяло відродженню ста- хановського руху, підвищенню продуктивності праці. Для його розвитку держава не скупилась навіть на найвищі нагороди, забуваючи однак про справедливу грошову оплату працюючим, особливо в сільській місцевості, де була зосереджена основна маса репатріантів. Виходячи з того, що змагання є досить ефективною формою швидкого отримання додаткового валового продукту, намагалася витиснути з учас- ників трудового суперництва всі сили. До тих, хто відмовлявся ударно працювати (зокрема, не виробляв встановленого мінімуму трудоднів), вживала вкрай суворі заходи, як до фактичних ворогів народу. Тому сумлінну працю репатріантів слід розглядати і як своєрідний захист від можливих репресій з боку держави. 344 С. Гальчак Крім дешевої робочої сили, вище партійно-державне керівництво СРСР, а за- одно й вище партійно-державне керівництво УРСР, розглядали репатріантів як неблагополучну категорію населення, вірогідних ворогів народу. Тому за всіма, хто повернувся з нацистської каторги, здійснювався відкритий та прихований на- гляд. Мали місце й інші утиски громадянських прав та свобод колишніх «остар- байтерів» з боку держави: адміністративна прив’язка до конкретної місцевості, неповна паспортизація, неможливість здійснити поїздку за кордон (навіть із ту- ристичною метою), перешкоди у здобутті вищої освіти, кар’єрному рості тощо. З волі держави репатріанти опинились на узбіччі суспільства, впродовж дуже багатьох років несли принизливий морально-психологічний тягар недовіри до них з боку тієї ж держави. У плані подальшого дослідження теми цікавим бачиться дослідження соці- ально-правового статусу, умов життя колишніх «остарбайтерів» після «хру- щовської відлиги», в суверенній незалежній Українській державі. 1 Адміністративно-територіальний поділ на початок Великої Вітчизняної війни. 2 Меляков А. П. До розширення джерельної бази досліджень з історії депортації населення України до Німеччини у 1941–1944 рр. // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей. – К., 2004. – Вип. 8. – Ч. 1. – С. 132–145; Ковальський М., Ченцов В. “Фільтраційні справи” – не- відоме джерело державних архівів // Архіви України. – 1993. – № 1–3. – С. 35–44; Їх же. По- линовий присмак чужини: документи про долю мешканців Дніпропетровщини, депортованих гітлерівцями на примусові роботи в Німеччину // З архівів ВУЧК, ГПУ, НКВД, КГБ – 1995. – № 1 / 2. – С. 60–68; Чиркова В. Листи остарбайтерів як приклад документів особового поход- ження // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвідомчий збірник наукових праць. – Вип. 1: Архів і особа. – К., 1999. – С. 153–158; Пастушенко Т. В. Остарбайтери Київ- щини: історико-статистичний та джерелознавчий аналіз // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. наук. статей. – К.; Кам’янець-Подільський, 2004. – Вип. 28. – С. 99–115. 3 Боряк Г., Маковська Н. Населення України за часів нацистської окупації (1941–1944): роздуми про актуалізацію джерельної бази архівів // Архівознавство. Археографія. Дже- релознавство: Міжвідомчий науковий збірник. – Вип. 4: Студії на пошану Руслана Пирога. – К., 2001. – С. 299–318; Меляков А. В. Матеріали фільтраційних справ як історичне дже- рело: спроба класифікації // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Ка- разіна: Серія “Історія”. – Вип. 32. – 2000. – С. 232–239; Його ж. Листи українців-остарбайтерів: різновиди, зміст, класифікація // Історичні і політологічні до- слідження. – Донецьк, 2000. – № 1. – С. 220–233; Його ж. Про можливості застосування табличного методу обробки листів українських “остарбайтерів” (за матеріалами ДАХО) // Вісник СНУ. – № 10 (44). – 2001. – С. 135–141; Гринченко Г. Г. Особенности реконструк- ции прошлого в устных свидетельствах бывших остарбайтеров // Сторінки воєнної історії України: Зб. наук. статей. – К., 2004. – Вип. 8. – Ч. 1. – С. 52–58. 4 Гальчак С. Д. “Східні робітники” з Поділля у Третьому рейху: депортація, нацистська каторга, опір поневолювачам. – Вінниця, 2004. – 344 с.; Його ж. Депортації населення По- ділля до Німеччини в роки Другої світової війни // Історія України. Маловідомі імена, події, факти. – Вип. 12. – К., 2001. – С. 23–34; Його ж. Культурно-духовні обмеження як форма дискримінації “остарбайтерів”-подолян у нацистському рейху // Студії з архівної справи і до- кументознавства. – К., 2003. – Т. 9. – С. 148–150; Потильчак О. Трудові ресурси радянських 345Соціально-економічне життя у воєнний час військовополонених та “остарбайтерів” з України у нацистській військовій економіці в роки Другої світової війни. – К., 1998. – 49 с.; Бака М. Полтавські “остарбайтери” у фашистсь- кій Німеччині // Історія України. Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей. – Донецьк, 2001. – Вип. 15. – С. 185–190; Пастушенко Т. В. Примусове вивезення робочої сили з Броварсь- кого району до нацистської Німеччини // Літописна скарбниця: нариси з історії Броварсь- кого краю (радянський період та доба незалежності України). – Бровари / Броварська минувшина. – Кн. 2. – С. 147–159; Забродець О. Волинські остарбайтери (1941–1945 рр.) // Волинь у Другій світовій війні: Зб. наук. та публіцист. ст. – Луцьк, 2005. – С. 107–126. 5 Известия. – 1946. – 23 октяб. 6 Державний архів Вінницької області (далі – ДАВО). – Ф. Р – 1998, оп. 2, спр. 52, арк. 43. 7 ДАВО. – Ф. Р–2700, оп. 5, спр. 380, арк. 8. 8 Державний архів Чернівецької області (далі – ДАЧО). – Ф. П – 1, оп. 2, спр. 252, арк. 44. 9 ДАВО. – Ф. Р–2700, оп. 5, спр. 395, арк. 10–12. 10 ДАХО. – Ф. Р–З38, оп. 6, спр. 8, арк. 33. 11 ДАВО. – Ф. Р–2700, оп. 5, спр. 124, арк. 242–243. 12 ДАВО. – Ф. Р–2700, оп. 5, спр. 390, арк. 26–27. 13 Там само. – Арк. 37. 14 ДАВО. – Ф. Р–2700, оп. 5, спр. 174, арк. 26. 15 ДАВО. – Ф. Р–2700, оп. 5, спр. З93, арк. 46. 16 ДАВО. – Ф. Р–2700, оп. 5, спр. 390, арк. 37. 17 ДАВО. – Ф. Р–2700, оп. 5, спр. 394, арк. 29–30. 18 ДАВО. – Ф. Р–2700, оп. 5, спр. З93, арк. 44–45. 19 ДАХО. – Ф. Р–З38, оп. 14, спр. 6, арк. 114–116. 20 Полян П. Жертвы двух диктатур. Остарбайтеры и военнопленные в Третьем Рейхе и их репатриация. – М., 1996. – С. 311. 21 ДАВО. – Ф. П–152, оп. 13, спр. 152, арк. 41. 22 Там само. – Арк. 7. 23 Там само. – Арк. 26. 24 ДАХО. – Ф. Р-338, оп. 14, спр. З, арк. 7. 25 Там само. – Арк. 6. 26 Там само. 27 ДАЧО. – Ф. П-І, оп. 2, спр. 23, арк. 48–49. 28 Полян П. Жертвы двух диктатур. – С. 311. 29 Центральний державний архів громадських об’єднань України. – Ф. І, оп. 6, спр. 1104, арк. 52. 30 ДАВО. – Ф. Р–2700, оп. 5, спр. 390, арк. 97. 346 С. Гальчак

Подольські "остарбайтери": перші роки на Батьківщині

Institution

Ähnliche Einträge