Девіантна поведінка як предмет філософсько-правового аналізу

Главная цель статьи рассмотрение понятия “девиантное поведение” в контексте философии права. Цель предусматривает постановку двух задач – общей и частной. Общая задача – выяснение наиболее типичных форм проявления поведения, отклоняющегося от нормы, с позиций философско-правового подхода, а частная...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Datum:	2004
1. Verfasser:	Нікітін, А.В.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainian
Veröffentlicht:	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України 2004
Schlagworte:	Філософські засади девіантології
Online Zugang:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/9665
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Девіантна поведінка як предмет філософсько-правового аналізу / А.В. Нікітін // Проблеми філософії права. — 2004. — Т. II. — С. 122-126. — Бібліогр.: 9 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-9665
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-96652010-07-06T12:04:10Z Девіантна поведінка як предмет філософсько-правового аналізу Нікітін, А.В. Філософські засади девіантології Главная цель статьи рассмотрение понятия “девиантное поведение” в контексте философии права. Цель предусматривает постановку двух задач – общей и частной. Общая задача – выяснение наиболее типичных форм проявления поведения, отклоняющегося от нормы, с позиций философско-правового подхода, а частная задача – конкретизация типичных проявлений девиации на философско-правовом материале. The main objective of the article is to explain the notion of “deviated behavior” in the context of philosophy of law. The objective provides for two tasks, a general one and a special one. The general task is to find out most typical forms of deviated behavior from the standpoint of philosophical and legal approach, while the special one lies in giving details of typical manifestations of deviation on the basis of examples found in philosophy of law. 2004 Article Девіантна поведінка як предмет філософсько-правового аналізу / А.В. Нікітін // Проблеми філософії права. — 2004. — Т. II. — С. 122-126. — Бібліогр.: 9 назв. — укр. 1818-992X http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/9665 uk Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Філософські засади девіантології Філософські засади девіантології
spellingShingle	Філософські засади девіантології Філософські засади девіантології Нікітін, А.В. Девіантна поведінка як предмет філософсько-правового аналізу
description	Главная цель статьи рассмотрение понятия “девиантное поведение” в контексте философии права. Цель предусматривает постановку двух задач – общей и частной. Общая задача – выяснение наиболее типичных форм проявления поведения, отклоняющегося от нормы, с позиций философско-правового подхода, а частная задача – конкретизация типичных проявлений девиации на философско-правовом материале.
format	Article
author	Нікітін, А.В.
author_facet	Нікітін, А.В.
author_sort	Нікітін, А.В.
title	Девіантна поведінка як предмет філософсько-правового аналізу
title_short	Девіантна поведінка як предмет філософсько-правового аналізу
title_full	Девіантна поведінка як предмет філософсько-правового аналізу
title_fullStr	Девіантна поведінка як предмет філософсько-правового аналізу
title_full_unstemmed	Девіантна поведінка як предмет філософсько-правового аналізу
title_sort	девіантна поведінка як предмет філософсько-правового аналізу
publisher	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
publishDate	2004
topic_facet	Філософські засади девіантології
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/9665
citation_txt	Девіантна поведінка як предмет філософсько-правового аналізу / А.В. Нікітін // Проблеми філософії права. — 2004. — Т. II. — С. 122-126. — Бібліогр.: 9 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT níkítínav devíantnapovedínkaâkpredmetfílosofsʹkopravovogoanalízu
first_indexed	2025-07-02T11:53:17Z
last_indexed	2025-07-02T11:53:17Z
_version_	1836535982504017920
fulltext	ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ ДЕВІАНТОЛОГІЇ 122 Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. © 2004 р. А. В. Нікітін Національна академія внутрішніх справ України, м. Київ ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА ЯК ПРЕДМЕТ ФІЛОСОФСЬКО-ПРАВОВОГО АНАЛІЗУ Однією з характерних рис життєдіяльності сучасних розвинутих суспільств є підвищення ролі людської особистості, зростання соціальної значимості всіх проблем, пов’язаних з людиною. Це зумовлено багатьма факторами, включаючи ускладнення форм соціального спілкування. Від- повідно, розв’язувані людиною проблеми стають усе більш багатоступінчастими і більш багато- плановими. Природно, у цих умовах збільшу- ється значення особистого досвіду. Підвищу- ється й особиста відповідальність людини перед оточуючими її людьми і суспільством у цілому. Проте було б явним перебільшенням концен- трувати увагу тільки на зростанні значення осо- бистісних факторів у житті сучасного суспільс- тва, ігноруючи зростаюче значення самого сус- пільства і його впливу на індивідуальну життєді- яльність, а також ті негативні процеси в суспіль- стві, що зв’язані з антисоціальними формами по- ведінки людей, які у ряді випадків користуються демократичними законами задля того, щоб уни- кнути відповідних покарань за свої протиправні чи аморальні дії. Тому сьогодні особливої гост- роти набувають питання контролю за негатив- ними формами поведінки особистості, які мо- жуть являти серйозну соціальну загрозу. Дуже характерно, що актуальна проблема, з якою стикається будь-яка теорія особистості, полягає в необхідності пояснення причин того, чому деякі люди не в змозі пристосуватися до вимог суспільства й ефективно функціонувати в ньому. Кожен психолог сьогодні приділяє ба- гато уваги питанню про те, чому деякі люди де- монструють патологічні чи неадекватні стилі по- ведінки в повсякденному житті. Настільки пи- льний інтерес психологів і психіатрів до даної проблематики привів до появи такої дисципліни, яка знаходиться на стику психології та психіат- рії, як етіологія (гр. aitia – причина + гр. logos – слово, вчення; вивчення про ненормальне функ- ціонування людської психофізіології), що нині є невід’ємним компонентом комплексного дослі- дження особистості [5, с. 32]. Необхідність пояснення причин патологічної поведінки призвела до розвитку різних соціоло- гічних, психологічних і психіатричних підходів. Наприклад, теоретики, які дотримуються психо- динамічної орієнтації, переконані, що конфлікти, які не знайшли вирішення у дитинстві, можуть призводити до патологічної поведінки в зрілому віці. Біхевіористи порушують питання ширше, розглядаючи саме поведінку в цілому як про- блему, а не тільки як патологію. Прихильники соціокультурної моделі психічних патологій пе- реконані, що повсякденні людські стреси і конф- лікти можуть викликати і підтримувати патоло- гічні форми поведінки. Як бачимо, необхідність аналізу причин психічних розладів і пошук спо- собів, методів їхнього усунення чи контролю за ними привела за відносно короткий строк до по- яви безлічі різних підходів до вивчення особис- тості [5, с. 51]. Однак нас у даному випадку буде цікавити не психологія поведінки, а філолоф- сько-правові характеристики девіантних вчинків і дій, розцінюваних як правопорушення в рамках визначеної соціальної життєдіяльності. З цієї те- матики опубліковано велику кількість праць су- часних закордонних авторів, таких як С. А. Бєлі- чєв, Я. І. Гилинський, Ж. Є. Іванов, Ю. А. Клей- берг, В. Д. Менделевич, Р. A. Кловард, Б. Крег, Г. В. Данхем, K. Еріксон, Р. Феріс, Е. T. Херші, Е. M. Лемер, A. Ліска, Р. E. Парк, Ф. Таненбаум, В. I. Томас, С. Г. Трауб, В. Шелдом та інших), чого не можна сказати про праці українських авторів, за винятком публікацій Н. В. Ківенка, І. І. Лановенка, П. В. Мельника, В. Ф. Моргуна, К. В. Сєдих, А. О. Бучака, С. М. Корецького та деяких інших. На що потрібно спиратися, вивчаючи особис- тість засобами соціології, психології і філософії? Якою повинна бути методологічна база і відпо- відні їй концептуально-настановні орієнтири? Відповідаючи на подібні питання, відомий ро- сійсько-американський вчений П. А. Сорокін від- значав: якби хто-небудь почав аналіз поведінки членів якої-небудь соціальної групи, повністю ігноруючи індивідуальні психічні процеси, що мають місце при тому чи іншому вчинку, і, описуючи тільки зовнішні форми поведінки, то все соціальне життя вислизнуло б з поля зору дослідника. У такому випадку суспільство пере- творювалося б у просту суму взаємодіючих один з одним і зовсім знеособлених людей, а самі “ак- А. В. Нікітін Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. 123 ти поведінки” ставали б не більш, аніж “актами руху”. Це означало, що, наприклад, акт убивства злочинцем своєї жертви нічим не відрізнявся б від невдалої операції хірурга, від дій солдата на полі бою, оскільки з зовнішньої (об’єктивної) сторони подібні акти досить близькі за своєю формою [4, с. 51 ]. Вивчаючи людину, завжди необхідно розріз- няти, з одного боку, психологічний аспект люд- ської поведінки, а з іншого боку, брати до уваги зовнішні форми його прояву. Характер психіч- них переживань визначає характер вчинків. То- му, аналізуючи соціальні явища під кутом зору поведінки особистості, варто завжди враховувати дані аналізу тих психічних переживань, якими супроводжуються ті чи інші поведінкові акти. Цей аналіз дає ключ до розуміння вчинків люди- ни, із сукупності яких і складається її поведінка, в тому числі девіантна [4, с. 52]. Поняття “девіантність” (від пізнолат. deviatio – відхилення від лат. de – від + лат. via – дорога; відхилення від нормалі, відхилення від основ- ного шляху руху, від правильної лінії) у терміно- логічному значенні “девіація” використовується у фізиці (наприклад: відхилення магнітної стрі- лки компаса від лінії магнітного меридіана вна- слідок впливу близько розташованих намагніче- них тіл), у радіотехніці (наприклад: девіантні ча- стоти – відхилення (максимальне) від середнього значення частоти електричних коливань при час- тотній модуляції), у інших галузях наукового знання. Це поняття широко використовується в соціології і психології, в яких під девіантною (з відхиленням) поведінкою розуміють поведінку, яка порушує загальноприйняті в даному суспіль- стві норми і правила. Звичайно до категорії девіа- нтної поведінки відносять правопорушення, зло- чинність, наркоманію, самогубство та ін. Як констатують сучасні дослідники, нині в соціології і соціальній психології не існує єди- ного підходу до вивчення девіантної поведінки. Так, наприклад, концепція соціалізації, сформу- льована представниками Чикагської школи (А. Коен та ін.) заснована на твердженні, що де- віантна поведінка відтворюється деякими лю- дьми в процесі засвоєння культури відповідних соціальних груп, де переважають і вважаються нормальними цінності, що привертають до деві- ації (відхилення). Індивідууми, соціалізація яких відбувається в основному у такому середовищі, стають носіями норм поведінки, що відхиля- ється. Відповідно до теорії аномії (фр. anomie – відсутність закону, організації), якщо індивіди мають загальні цілі, але узаконені засоби для до- сягнення цих цілей доступні не всім в однаковій мірі чи зовсім недоступні для деяких соціальних груп, то в суспільстві варто очікувати високого рівня поведінки, що відхиляється від нормалі. Термін “аномія” був уведений Е. Дюркгей- мом, який розглядав аномію як постійний і нор- мальний стан капіталістичного суспільства. Оскільки це суспільство заохочує однакові для всіх цілі і цінності індивідуального успіху, то більшість людей, позбавлених багатства, влади, високого престижу, неминуче вступають у конф- лікт із соціальними нормами чи розцінюють своє життя як таке, що не сталося. Разом з тим аномія, породжуючи систематичні відхилення від соціа- льних норм, є підґрунтям прискорення таких змін у суспільстві, які у перспективі можуть до- зволити звести нині існуючі види аномії до пев- ного мінімуму. Дюркгейм вважав, що умови соціального здо- ров’я і соціальних хвороб не повинні визнача- тися абстрактно й абсолютно, тому що будь-який соціологічно значимий факт може бути віднесе- ний до патології тільки стосовно даного, конкре- тного суспільства. Так, скажемо, нормальне для дикуна не завжди нормальне для цивілізованої людини, і навпаки [2, с. 106]. Е. Лемберт, Г. Бекер, Е. Гофман – автори конце- пції стигматизації (“таврування”), стверджують, що девіація є наслідком негативної соціальної реа- кції, зокрема “наклеювання” на індивідуума ярлика “девіант”. Основну увагу вони переключають з об’єк-тивних характеристик девіантної поведінки на соціальну реакцію інших людей. Щодо з’ясування критеріїв визначення “деві- антності”, то історично існують два основні під- ходи. Перший з них пов’язаний із прагненням до досягнення деякого абсолютного визначення і стосується уявлень про існування визначених форм поведінки, що розглядаються як девіантні поза залежністю від контексту, у якому вони спостерігаються. Однак, відшукування подібних зразків поведінки виявляється досить складною справою. Наприклад, такий типово девіантний акт, як убивство людини, у певному суспільстві може цілком узгоджуватися з культурними при- писами. Антропологічні дослідження ескімосів початку ХХ століття показують, що убивство дітей, старих людей і хворих може бути (в умо- вах твердого дефіциту ресурсів виживання) соці- ально прийнятною практикою. Не рятує стано- вище розмежування понять девіантності як такої (девіантності, розглянутої як порушення загально- прийнятих норм) і злочину як порушення закону. Девіантна поведінка як предмет філософсько-правового аналізу 124 Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. Зверненню до другого – релятивістського під- ходу у визначенні девіантності багато в чому сприяли дослідження статево-рольової соціалі- зації в різних культурах та історичні дослідження стереотипів сексуальної поведінки, що висунули важливі питання про існування чи відсутність універсальних правил людської поведінки, щодо яких дії чи вчинки можуть визначатися як девіа- нтні. Релятивістський підхід до девіантності перед- бачає ретельне визначення стандартів, стосовно яких відповідні вчинки і дії визначаються як де- віантні. Можливі два варіанти реалізації даного підходу, у першому з них девіантні дії і вчинки характеризуються як статистично рідкі, а в дру- гому девіантними вважаються дії і вчинки, що йдуть врозріз з нормами суспільства чи соціальної групи. Цінність статистичного підходу дуже обме- жена, тому що занадто велика кількість форм пове- дінки може потрапити в розряд девіантної (напри- клад, з цих позицій девіантом виявляється людина, яка ніколи не кидає сміття повз урну). Більш прийнятний інший варіант релятивіст- ського підходу до девіантності, хоча його засто- сування оцінюється як досить проблематичне, оскільки потребує наявності відповідей на пи- тання про те, які норми є загальноприйнятими, ким вони підтримуються і звідки вони взагалі походять. Зрозуміло, що деякі норми поведінки сприймаються всім суспільством, проте норми, що керують поведінкою в одній ситуації, можуть виявитися неприйнятними для іншої. З метою прояснення подібного роду труднощів, деякі со- ціологи застосовують поняття “субкультура”. При цьому субкультура розуміється як набір норм поведінки певної суспільної групи, а саме суспільство при цьому може розглядатися як су- купність окремих, але взаємозалежних субкуль- тур. Запропонований погляд на проблему дає можливість розуміння того, що норми різних субкультур можуть суперечити одна одній. Існу- вання подібного роду конфліктів дозволяє про- яснити функціонування механізмів, що призво- дять до визначення деяких людей як девіантів. Відповідно до сучасної класифікації основних соціологічних теорій девіантності виділяються такі: позитивістська, інтеракціоністська і струк- туралістська [6, с. 5]. Інтеракціоністське трактування девіантності проголошує, що дії і вчинки ідентифікуються як девіантні в процесі визначеної номінації. Даний процес де в чому є змагальним, оскільки імено- вані суб'єкти (суб’єкти які характеризуються за допомогою відповідних термінів) часто чинять опір спробам ідентифікації їх у якості девіантів. Наприклад, відмова підкоритися наказам і поба- жанням вчителів часто призводить до спроб представити учня як хулігана, але ці спроби мо- жуть опротестовуватися як самим учнем, так і його батьками, у результаті чого в ролі девіанта може опинитися сам учитель. До різновидів позитивістської теорії девіант- ності відносяться соціально-біологічні та соціа- льно-психологічні пояснення даного феномена. У цілому позитивістськими можна вважати тео- рії, які стверджують, що “методи, застосовувані у вивченні фізичного світу, можуть з не меншим успіхом застосовуватися до вивчення соціальної поведінки” [6, с. 12]. Позитивістський аналіз девіантності припус- кає, як правило, ототожнення злочину і девіант- ності. Деякі позитивістські підходи до відхилень від соціальної нормалі як причини девіантної поведінки розглядають біологічні фактори (ана- томічні особливості, наявність чи відсутність певних хромосомних наборів, існування специ- фічних гормональних дисбалансів і ін.). У пошуках більш широкої соціальної теорії девіантності були висунуті так звані структурні теорії девіантності, до яких належить, зокрема, плюралістична теорія конфліктів. В основі цієї теорії уявлення про те, що з історичним усклад- ненням суспільства люди починають належати до все більшої кількості груп, норми яких мо- жуть не збігатися і навіть суперечити одна одній, що підвищує імовірність виникнення конфліктів у боротьбі за групові інтереси. Групи також кон- фліктують між собою в зв’язку зі спробами ви- значення того, що є девіантною поведінкою. З цих поглядів для розуміння девіантності необ- хідно враховувати протиборство між владою, що створює, інтерпретує і нав’язує стандарти добра і зла, і суб’єктами, яким нав’язуються девіантні ідентичності [6, с. 57]. Еглтон приєднується до думки про те, що “єдина” теорія девіантності повинна досліджу- вати: (1) структурні детермінанти девіантності; (2) процеси соціально зумовленої реакції на де- віантність; (3) соціальну психологію втягнення до девіантності. Так, деякі соціально-психологі- чні моменти девіантної поведінки зв’язані з кон- куренцією в суспільстві між ідеологіями роду, етносу, класу і т.д. Зазвичай деякі ідеології домі- нують над іншими. Саме такі ідеології-гегемони впливають на структурування наших уявлень про нормальність і девіантність [6, с. 59]. Адекватне розуміння того, чому люди бе- руть участь у тому, що громадськістю розгля- А. В. Нікітін Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. 125 дається як девіантна активність, повинно брати до уваги не тільки схильність до девіантності окремих особистостей, але й інтереси певних соціальних груп, що прагнуть змінити існуючі соціальні відносини. Затверджуючи колективну ідентичність, зв’язану з поведінкою, що тради- ційно розглядається як девіантна, деякі соціа- льні групи, що захищають, наприклад, права сексуальних меншин, являють собою реальну противагу тим силам, які зацікавлені в збере- женні існуючого порядку речей. Крім того, до- слідники девіантності не повинні упускати з полю зору ті аспекти девіантності, що мають яскраво виражений політичний характер, зв’язаний, наприклад, з національно- визвольною боротьбою чи з боротьбою за пра- ва національних меншин [3; 1; 7; 8; 9]. Для представників філософії права стано- вить безумовний інтерес феномени націоналі- зму і етнізму, що свідчать про конфліктність і напруженість у національно-етнічних відно- синах тієї чи іншої держави, а отже, це свідчать про девіантність як властивість соціуму, а не тільки окремої людини чи малих соціальних груп. Використання поняття “девіантність” до соціологічного аналізу великих соціальних груп (етнічних, національних та ін.) методоло- гічно важливо тим, що надається можливість застосовувати емпіричні та кількісні методи досліджень, а також озброюватися визначе- ними індексами і показниками для більш-менш точної характеристики явищ і процесів, що нас цікавлять. Майбутні дослідження девіантності повинні враховувати можливість того, що деякі соціа- льні групи обирають девіантні варіанти пове- дінки не тільки як способи опору повсякден- ному гнобленню й експлуатації в рамках етні- чно багатоликого чи класового капіталістич- ного суспільства, але і по кон’юнктурних по- літичних і економічних розуміннях (скажемо, з метою максималізації тих чи інших державних пільг, наданих національним меншостям чи етнічним спільнотам). Ось чому ці дослідження покликані будуть пояснювати взаємини між со- ціальними структурами і тими їхніми еле- ментами, яким властиве відхилення від нормалі, тобто властива девіантність [6, с. 109]. Резюмуючи сказане, необхідно відзначити таке. По-перше, поняття “девіантність” сього- дні набуло широкого соціального звучання, залишивши тісні рамки психіатрії, психології і зарезервувавши собі місце в словниках філо- софів, соціологів, психологів і юристів. У пра- ктиці реального наукового пізнання віднов- лення наукового лексикона відбувається аж ніяк не механічно, оскільки справа стосується концептуально обумовлених термінів, а не слів повсякденної мови. Стосовно до філософії пра- ва це означає, що поняття “девіантність” підси- лює її концептуальний апарат, а також більш виразно орієнтує її на знання емпіричних мето- дів досліджень, використовуваних психологами і соціологами. По-друге, девіантний аналіз зближує філософію права не тільки з психоло- гією і соціологією, але із соціальною антропо- логією під егідою юридичної антропології, оскільки в більшості випадків розглядаються питання, які мають саме пряме відношення до юридичної практики і її відображення у відпо- відних теоретичних узагальненнях. На сьогодні не обійтися без філолофсько- правового підходу до оцінки кримінально-де- віантних дій правопорушників, організованих злочинних і терористичних угруповань. Даний підхід дозволяє установити продуктивний діа- лог між представниками різних наукових дис- циплін з метою комплексного рішення актуа- льних для сучасного світу проблем. Особливу допомогу може надати філософія права, котра вже давно не виглядає абстрактно-умоглядною дисципліною; вона активно контактує з іншими галузями наукового знання, завдяки чому зба- гачує свою понятійну мову і пізнавальний ін- струментарій. Це відноситься і до такого ново- го для філософії права поняття, як “девіант- ність”, охоплюючи його різновиди (“девіація”, “девіантна поведінка” і т.п.). Для його поглиб- леного аналізу вже недостатньо психологічних чи соціологічних методів. Явно назріла необ- хідність у виробленні більш універсальних критеріїв визначення різнотипних форм девіан- тної поведінки в контексті філолофсько- антропологічного і філолофсько-право-вого осмислення проблем людської особистості. Список літератури 1. Мюллерсон Р. А. Соотношение междуна- родного и национального права. – М.: Между- народные отношения, 1982. 2. Осипова Е. В. Социология Эмиля Дюрк- гейма. Критический анализ теоретико-методо- логических концепций. – М.: Наука, 1977. 3. Поздняков Э. А. Нация. Национализм. На- циональные интересы. – М.: Изд. группа «Про- гресс» – «Культура», 1994. Девіантна поведінка як предмет філософсько-правового аналізу 126 Проблеми філософії права. – 2004. – Том II. 4. Сорокин П. А. Человек. Цивилизация. Об- щество: Пер. с англ. – М.: Политиздат, 1992. 5. Хьелл Л., Зиглер Д. Теории личности. (Ос- новные положения, исследования и примене- ния) / Пер. с англ. – СПб.: Изд-во «Питер Ком», 1999. 6. Aggleton P. Deviance. – London, New York: Tavistock Publ., 1988. 7. Björklund U. Ethnicity and the weblfare state // International social science journal. – Paris, 1987. – N 1. – P. 19-30. 8. Maclaughlin J. Nationalism as autonomous force: A critique of recent scholarship of ethnonationalism // Canadian review of studies in nationalism. – Char- lottentown, 1987. – Vol. 14. – N 1. – P. 1 – 18. 9. Richmond A. H. Ethnic nationalism: Social science paradigms // International social science journal. – Paris, 1987. – N 1. – P. 3-18. А. В. Никитин ДЕВИАНТНОЕ ПОВЕДЕНИЕ КАК ПРЕДМЕТ ФИЛОСОФСКО-ПРАВОВОГО АНАЛИЗА Главная цель статьи рассмотрение понятия “девиантное поведение” в контексте философии права. Цель предусматривает постановку двух задач – общей и частной. Общая задача – выясне- ние наиболее типичных форм проявления поведения, отклоняющегося от нормы, с позиций фи- лософско-правового подхода, а частная задача – конкретизация типичных проявлений девиации на философско-правовом материале. А. V. Nikitin DEVIATED BEHAVIOR AS A SUBJECT-MATTER OF PHILOSOPHICAL AND LEGAL ANALYSIS The main objective of the article is to explain the notion of “deviated behavior” in the context of phi- losophy of law. The objective provides for two tasks, a general one and a special one. The general task is to find out most typical forms of deviated behavior from the standpoint of philosophical and legal ap- proach, while the special one lies in giving details of typical manifestations of deviation on the basis of examples found in philosophy of law.

Девіантна поведінка як предмет філософсько-правового аналізу

Institution

Ähnliche Einträge