Соціально-філософські засади концепції юридичних засобів

В статье, с позиций потребностного подхода, социально-философской теории деятельности, исследуются концептуально-методологические основания инструментальной теории права, в частности концепция юридических средств. Понятие юридического средства и другие сопредельные понятия (такие, как “юридическая ц...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2005
Автор:	Пашук, Т.І.
Формат:	Стаття
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України 2005
Теми:	Філософські засади позитивного права
Онлайн доступ:	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/9746
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Соціально-філософські засади концепції юридичних засобів / Т. І. Пашук // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. III. — С. 85-94. — Бібліогр.: 50 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	irk-123456789-9746
record_format	dspace
spelling	irk-123456789-97462010-07-07T12:02:22Z Соціально-філософські засади концепції юридичних засобів Пашук, Т.І. Філософські засади позитивного права В статье, с позиций потребностного подхода, социально-философской теории деятельности, исследуются концептуально-методологические основания инструментальной теории права, в частности концепция юридических средств. Понятие юридического средства и другие сопредельные понятия (такие, как “юридическая цель”, “юридическая потребность”) рассматриваются сквозь призму структуры социальной деятельности. The conceptual and methodological grounds of instrumental theory of law (and the legal means conception, in particular) are elucidated in the article in the light of ’needs gnoseological approach’, socio-philosophical theory of activity. The concept of legal mean and other contiguous concepts (such as “legal aim”, “legal need”) are considered through the structure of social activity. 2005 Article Соціально-філософські засади концепції юридичних засобів / Т. І. Пашук // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. III. — С. 85-94. — Бібліогр.: 50 назв. — укр. 1818-992X http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/9746 uk Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Філософські засади позитивного права Філософські засади позитивного права
spellingShingle	Філософські засади позитивного права Філософські засади позитивного права Пашук, Т.І. Соціально-філософські засади концепції юридичних засобів
description	В статье, с позиций потребностного подхода, социально-философской теории деятельности, исследуются концептуально-методологические основания инструментальной теории права, в частности концепция юридических средств. Понятие юридического средства и другие сопредельные понятия (такие, как “юридическая цель”, “юридическая потребность”) рассматриваются сквозь призму структуры социальной деятельности.
format	Article
author	Пашук, Т.І.
author_facet	Пашук, Т.І.
author_sort	Пашук, Т.І.
title	Соціально-філософські засади концепції юридичних засобів
title_short	Соціально-філософські засади концепції юридичних засобів
title_full	Соціально-філософські засади концепції юридичних засобів
title_fullStr	Соціально-філософські засади концепції юридичних засобів
title_full_unstemmed	Соціально-філософські засади концепції юридичних засобів
title_sort	соціально-філософські засади концепції юридичних засобів
publisher	Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України
publishDate	2005
topic_facet	Філософські засади позитивного права
url	http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/9746
citation_txt	Соціально-філософські засади концепції юридичних засобів / Т. І. Пашук // Проблеми філософії права. — 2005. — Т. III. — С. 85-94. — Бібліогр.: 50 назв. — укр.
work_keys_str_mv	AT pašuktí socíalʹnofílosofsʹkízasadikoncepcííûridičnihzasobív
first_indexed	2025-07-02T13:00:45Z
last_indexed	2025-07-02T13:00:45Z
_version_	1836540229116231680
fulltext	ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ ПОЗИТИВНОГО ПРАВА Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 85 © 2005 Т. І. Пашук Львівська лабораторія прав людини і громадянина НДІ державного будівництва та місцевого самоврядування АПрН України СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКІ ЗАСАДИ КОНЦЕПЦІЇ ЮРИДИЧНИХ ЗАСОБІВ 1. Вступні зауваження У науковій юридичній літературі, яка за останні роки позначається помітним методологі- чним плюралізмом у пізнанні правових явищ, посилилась тенденція до розуміння й пояснення позитивного права саме як засобу регулювання суспільних відносин, виконання різноманітних соціальних завдань, досягнення відповідних ці- лей, розв’язання конфліктів та ін. Такий методо- логічний підхід став свого часу основою форму- вання “інструментальної” теорії права (або, ін- акше кажучи, теорії юридичних засобів). Деякі, здебільшого філософсько-методологічні, аспекти такого розуміння правових явищ обговорювати- муться у запропонованій статті (при цьому тер- міни “правовий” та “юридичний” дозволимо собі вживати у даному випадку як синоніми). Як відомо, певний концептуальний підхід до розуміння юридичних явищ конституюється на ґрунті відповідного філософського світогляду. Інструментальна теорія права не є винятком. Соціально-філософські проблеми засобу як такого порушувались здавна, у різні епохи. Так, ще Аристотель, досліджуючи причинність у сві- ті, звертав увагу на засіб як на причину змін. І. Кант піддавав етичному аналізу проблему співвідношення у людській діяльності цілі й за- собу. Гегель фундаментально дослідив діалекти- чну сутність засобу (в поєднанні останнього з метою). Однак на рівні хіба ще не основного питання філософської науки проблема засобу найбільш рельєфно постала в одному із відгалу- жень філософії прагматизму – інструменталізмі, засновником якого вважається Джон Дьюї (1859 – 1952). Прагматизм, переключаючи філософію з суто абстрактних проблем у площину практич- ного життя людини і висуваючи на перший план питання про те, як діяти людині в мінливих жит- тєвих ситуаціях, як їй розв’язувати поточні про- блеми, чинити безпомилково, аби досягти успіху, як загалом допомогти людині облаштуватися у світі [15, с. 617-618], природно, призвів до так званого інструменталізму. В останньому будь-які явища – ідеї, наукові теорії, мова, частини тіла, матеріальні предмети, зв’язок тощо – розгляда- ються саме як засоби, що їх використовує орга- нізм (чи то біологічна, чи то соціальна структу- ра), для досягнення визначеності, певності свого буття [41, с. 286]. На основі зазначеної філософської течії у пе- ршій половині ХХ ст. і в юриспруденції США було реалізовано інструментальний підхід до ін- терпретації правових явищ [40, с. 286-295]. Це зробили, насамперед, представники соціологіч- ної школи права, зокрема Р. Паунд, для якого право є, передовсім, засобом соціального конт- ролю для збалансування, досягнення компромісу різних інтересів; такий контроль – це, як він ви- словлювався, “соціальна інженерія”, основна фу- нкція котрої – “досягнення найбільш повної без- пеки й ефективності всіх людських вимог” [11, с. 709]. Інструментальні можливості юридичних явищ акцентувались пізніше й іншими західними авторами [9, с. 177-210]. У радянській теорії права розглядуваний під- хід до праворозуміння знайшов у 20-х роках ми- нулого століття певний прояв в уявленні про право як форму, засіб, інструмент політики. З цього приводу часто відтворювався вислів В. Леніна: “Закон є захід політичний, є політика” [21, с. 95]. Вважалося, що у соціалістичній державі закон, відображаючи корінні, життєві інтереси ро- бітників і селян, їхню волю, надії та прагнення, яв- ляє собою активне знаряддя суспільних перетво- рень; радянське право розглядалося як “потужне знаряддя диктатури пролетаріату для здійснення його історичних завдань і цілей” [13, с. 206]. Концепцію нового, революційного, пролетар- ського (на відміну від буржуазного) права як за- собу здійснення диктатури пролетаріату активно розвивав і втілював у практику радянської юсти- ції, зокрема, нарком юстиції РРСФР Д. Курський в 1918-1928 роках [12, с. 641-642]. Однак спеціально-юридичні дослідження в рамках інструментального підходу розгорну- лись у радянській правничій літературі лише з другої половини ХХ ст. (праці Б. Пугінського, С. Алексєєва, П. Рабіновича, В. Сапуна, О. Малька та ін.). Проте цей підхід, будучи розвинутим без Т. І. Пашук 86 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. спеціального обґрунтування філософсько-світог- лядними (онтологічними) чи філософсько-теоре- тичними (гносеологічними) аргументами, а лише на основі пануючого тоді у вітчизняній теорії права нормативістського праворозуміння, сут- тєво відрізнявся від однойменного американсь- кого підходу. Давалися взнаки відмінності: 1) у до- мінуючому праворозумінні, в середовищі якого ці підходи формувались (у США – соціологічна юриспруденція, в СРСР – легістський позити- візм); 2) у часових періодах виникнення; 3) у со- ціально-економічних устроях і правових систе- мах. Останні два фактори неодмінно мусять бра- тись до уваги при визначенні ціннісно-приклад- ного значення для сьогодення того чи іншого рі- зновиду інструментального підходу. Потреба у розвитку теорії юридичних засобів та її практичному втіленні в життя зумовлюється й сучасними процесами інтеграції України до європейського співтовариства, зокрема до Ради Європи, оскільки: 1) в рамках правової системи останньої діє специфічний міжнародний право- вий інструментарій гарантування прав людини, у тому числі й права на ефективний засіб захи- сту; 2) міжнародне право прав людини (зокрема, на Європейському континенті) особливу роль надає ефективним юридичним засобам віднов- лення порушеного права; 3) національне право України має бути інструментом її соціально-еко- номічної інтеграції в Європу. Характеризуючи зміст процесу інструмента- лізації законодавства, П. Рабінович зазначає, що воно (законодавство) повинно отримувати такий смисл, аби послуговувати засобом, тобто інстру- ментом, використання відповідних прав, а тим самим – і задоволення певних потреб [36, с. 12]. За таких умов відчутно актуалізується дослі- дження об’єктивного юридичного (“позитивного”) права саме з позицій інструменталізму і, зокрема, аналіз “інструментальної” теорії права. 2. Потребово-діяльнісний підхід до проблеми Категорія “засіб” запозичена юридичною нау- кою з соціальної філософії, в якій під ним зазви- чай розуміють ті явища – предмети, ідеї, дії та ін., які є неодмінною умовою реалізації мети [45, с. 158]. Гегель у своєму аналізі телеології зауважував, окрім іншого, що внаслідок певної визначеності об’єкта ціллю, цей об’єкт стає за- собом [7, с. 840-841]. К. Маркс, розглядаючи процес трудової діяльності, зазначав, що людина користується механічними, фізичними, хіміч- ними властивостями речей задля того, щоб від- повідно до своєї цілі застосувати їх як знаряддя впливу на інші речі [26, с. 181]. Як бачимо, поняття засобу неминуче передба- чає наявність певної цілі, що є закономірним, оскільки явище (предмет) само по собі не є засо- бом, воно визначається як засіб ззовні – через деякі його властивості, які можуть бути викорис- тані для досягнення цілі. Тобто засіб – це, у пев- ному сенсі, здатність предмета слугувати мети [39, с. 84]. Лише з огляду на відношення до певної мети, тобто внаслідок телеологічного визначення, предмети набувають значення засобів [43, с. 123]. Звернемо увагу й на те, що діалектичне від- ношення “мета – засіб” є відношенням діяльно- сті як суттєвої визначеності способу буття лю- дини в світі, її здатності вносити у дійсність змі- ни, опосередковані ідеальним [45, с. 112]; як фо- рми активності, що характеризує здатність лю- дини чи пов’язаних з нею систем бути причиною змін у бутті [44, с. 163]. Лише діяльністю (виді- лення наше – Т.П.) людини предмет визначається як засіб певної мети [39, с. 84]. Останнє поло- ження, дещо змінене, може звучати й так: “пред- мет визначається як засіб тим, що він включений у структуру людської діяльності” [19, с. 68-69]. У філософських дослідженнях людської дія- льності структура останньої інтерпретується по- різному [19; 16; 50; 29]. Здебільшого пропону- ється вирізняти такі необхідні її елементи: суб’єкт (носій діяльності), предмет (об’єкт, на який спрямовано діяльність), мета (ідеальний образ бажаного результату, відповідно до якого перетворюється предмет), засіб (тобто те, за до- помогою чого здійснюється перетворення) і, на- решті, реальний, справжній результат [45, с. 112]. Щоправда, не з’ясованим до кінця залишалося питання про місце потреб у структурі діяльності. Так, М. Квєтной визначав їх як складову об’єктивної основи всієї діяльності людини: засіб служить реалізації мети суспільної людини, до- сягненню такого результату, який пов’язаний з потребами та інтересами людини [19, с. 52, 70]. Б. Воронович писав, що усвідомлення потреби як об’єктивної необхідності в будь-чому є початко- вим етапом формування мети [6, с. 16]. На думку А. Леонтьєва, “потреба сама по собі як внутрі- шня умова діяльності суб’єкта, – це лише нега- тивний стан, стан нужди, недостатності; свою позитивну характеристику вона отримує лише в результаті зустрічі з об’єктом” [23, с. 5]. Не зупиняючись детально на аналізі місця і значення потреб у структурі діяльності, зазна- чимо, що вони здатні слугувати критерієм виок- ремлення різних видів діяльності, а отже, й дія- Соціально-філософські засади концепції юридичних засобів Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 87 льності юридичної. “У сучасної людини – пише Р. Нємов – є маса різноманітних видів діяльності, кількість яких приблизно відповідає кількості наявних потреб”. Зазначивши, що в якості моти- ву зазвичай виступає конкретна потреба, він зве- ртає увагу на те, що тип діяльності переважно визначається за її домінуючим мотивом, а домі- нуючим тому, що будь-яка людська діяльність є полівмотивованою, тобто спонукається декіль- кома різними мотивами [27, с. 149] (а інакше ка- жучи, усвідомленими потребами. – Т. П.). Спираючись на викладені положення, заува- жимо, що для характеристики певної діяльності як юридичної потрібно, перш за все, аби така ді- яльність, окрім інших ознак, була безпосередньо зумовлена юридичною потребою і щоб саме та- ка потреба – на певний момент діяльності суб’єкта – була домінуючою з-поміж інших. В юридичній літературі проблема юридичної (пра- вової) потреби досліджувалася побіжно, лише не- великим колом науковців [33, с. 31-37]. Між тим, без застосування так званого потребового підходу повноцінно досліджувати юридичну діяльність (а втім, як і будь-яку іншу) навряд чи можливо. 1. Поняття юридичної діяльності та її структура Взагалі кажучи, юридична діяльність, її види є одним із поширених об’єктів дослідження в теорії права. У найширшому розумінні така діяльність є видом діяльності людини, тобто дія- льністю людською. Крім того, юридичну діяль- ність треба розглядати як таку людську діяль- ність, котра є соціальною. Саме загальнотеоре- тичний розгляд юридичної діяльності як різно- виду людської соціальної діяльності достатньо глибоко здійснив В. Карташов. Він розуміє під юридичною діяльністю “лише таку опосередко- вану правом трудову, управлінську, державно- владну діяльність компетентних органів, яка на- цілена на виконання суспільних завдань і функ- цій (створення законів, здійснення правосуддя, конкретизацію права і таке ін.) і задоволення, як загальносуспільних, так і індивідуальних потреб та інтересів” [18, с. 31]. Принагідно зазначимо, що цей автор не відносить потреби до структури юридичної діяльності, оскільки розглядає їх ли- ше як детермінуючі її фактори [17, с. 26]. Приєднуючись до визначення поняття юри- дичної діяльності як державно-владної, офіційної діяльності (на відміну від поняття юридично зна- чимої діяльності), звернемо увагу на таке. Щоб уникнути логічного “кола” у визначенні саме юридичної діяльності як видового явища й сепарації її від інших різновидів діяльності, по- трібно вказати, що ж у ній є специфічним, видо- вим, тобто що є власне “чимось юридичним”. На наш погляд, для вирізнення юридичної діяльно- сті як виду діяльності соціальної необхідно з’ясувати й враховувати, перш за все, відповідну специфіку потреб, цілей та засобів, які “супро- воджують” діяльність юридичну. З наведеної щойно дефініції загального по- няття юридичної діяльності чітко вбачається специфічний юридичний засіб – право (очеви- дно, як явище спеціально-юридичне, державно- вольове). Однак складнішою видається ситуація зі специфічно юридичною метою, а також із юридичною потребою, яка є об’єктивною перед- умовою й основоположною причиною виник- нення відповідної цілі. Постає два питання: 1) чи можна вважати по- треби, зазначені у згаданій дефініції, власне юридичними і 2) чи відповідає поширене в літе- ратурі розуміння юридичної мети вимозі власне “юридичного” як видового? Нагадаємо, що юридична мета у вітчизняній літературі досліджувалася доволі широко [20; 46; 48; 34; 49; 25] і трактується у досить ши- рокому сенсі. Так, Д. Керімов вважав, що метою у праві є ідеальне вираження об’єктивної зако- номірності, саме такої закономірності, яка сама в собі містить передумови для свого свідомого спрямування, розвитку й перетворення та необ- хідно вимагає цього спрямування розвитку і пе- ретворення правовими засобами [20, с. 374]. На думку А. Екімова, правова мета – це будь-яка мета, яка здійснюється за допомогою окремих норм, інститутів, галузей права, а також права в цілому [47, с. 56]. О. Малько та К. Шундіков юридичну (правову) мету розуміють як ідеально передбачену й гарантовану державою модель будь-якого соціального явища, стану чи процесу, до досягнення якої за допомогою юридичних засо- бів прагнуть суб’єкти правотворчої та правореалі- заційної діяльності [25, с. 44]. Не применшуючи усі безспірні позитивні моменти останньої дефіні- ції поняття юридичної цілі, зауважимо, що вона, на наш погляд, все ж має деякі огріхи. Не кажучи вже про те, що юридична діяльність не обмежується лише зазначеними двома її різновидами, не можна погодитись з тим, що останні автори намагаються розкрити елемент “видового” (юридичну ме- ту) через саме “видове” (юридичну діяльність), тоді як останнє стає “видовим” якраз внаслідок специфічності своїх елементів. Як бачимо, йдеться переважно про загальносо- ціальні (чи то домінуючі у соціально-неоднорід- Т. І. Пашук 88 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. ному суспільстві) потреби й мету (біологічні, осо- бистісні, економічні, культурні та ін.). Однак задо- волення таких потреб чи досягнення таких цілей у принципі можливе й не обов’язково з допомогою засобів правових, тобто не тільки діяльністю юри- дичною; а це робить таке розуміння поняття юри- дичних потреб і поняття юридичних цілей не- прийнятним при аналізі юридичної діяльності. Зазначена суперечність розв’язується, якщо взяти до уваги, що об’єктивному юридичному праву притаманна як інструментальна цінність, так і власна цінність. У першому випадку право виконує стосовно задоволення потреб декілька функцій (регламентує блага, їх розподіляє, охо- роняє, захищає і таке ін.), тобто воно є інстру- ментом, за допомогою якого суб’єкти задоволь- няють досить велике коло різноманітних потреб і, відповідно, досягають різноманітні цілі. Власне у цьому випадку будь-яку мету, закріплену в праві, автори, на наш погляд, невиправдано вважають правовою (юридичною), хоча такою вона є лише за формою, але не за її сутністю. Потреби й цілі, закріплені у праві, отримують юридичну форму, але не втрачають своєї змісто- вної, сутнісної природи – біологічної, економіч- ної, соціальної, духовної тощо. Другий же випадок, в якому право виступає самодостатньою цінністю, стосується тих ситуа- цій, коли у суб’єкта з’являється потреба саме у такому інструменті, як право (а не, скажімо, в іншому регуляторі або в іншому інструменті захисту чи охорони). Як зазначалось у літературі, “співвідношення інструментальної та власної цінностей права може вирішуватись на основі наступного положення: перша зумовлюється тим, що розподіляє (захищає) право, а друга – як воно це здійснює” [33, с. 2-37]. Тобто коли ви- значальною необхідністю для суб’єкта стає ви- користання якісних властивостей такого фено- мену, як об’єктивне юридичне право, тоді-то як- раз і можна констатувати наявність у цього суб’єкта власне юридичних (правових) потреб, які детермінують і відповідну юридичну мету: скористатись відповідними юридичними яви- щами як “інструментами” для задоволення та- ких потреб (наприклад, потреби у формальній загальнообов’язковості певного правила поведі- нки, у чіткій регламентації суб’єктивних прав та обов’язків, у забезпеченні їх реалізації; потреби у правосудді як спеціальному (власне юридич- ному) механізмі вирішення соціального конфлі- кту). Отже, другий випадок стосується досягнення цілі, яка є юридичною вже не тільки за формою, але й, що тут є визначальним, саме за змістом, оскільки діяльність буде спрямована домінантно, безпосередньо на задоволення юридичної по- треби. Ідея розуміння юридичних цілей у вузькому, власне змістовному, значенні спостерігається, між іншим, і в працях І. С. Самощенка та В. І. Нікітінського (щоправда, в іншій терміноло- гії). Так, ці автори пропонують поділяти цілі права на “матеріальні” та “юридичні”. Під остан- німи вони розуміють такі цілі, найближчим об’єктом яких є саме право. “Матеріальні” ж цілі правових норм безпосередньо пов’язані з непра- вовою сферою [37, с. 59; 28, с. 85]. Отже, при виокремленні юридичної діяльності як видового явища з-поміж діяльності соціальної потрібно чітко враховувати специфічність першої. 4. Поняття юридичних засобів та їх види (у світлі інструментальної теорії права) Отож, до структури юридичної діяльності (як різновиду людської соціальної діяльності) вхо- дять специфічні засоби – юридичні, які є одним із конститутивних факторів саме такого різно- виду діяльності. Як уже зазначалося, в юридич- ній літературі погляд на право як на комплекс різноманітних, різнопорядкових юридичних за- собів отримав найбільш рельєфне закріплення у так званій інструментальній теорії права. Саме поняття юридичних (правових) засобів ін- терпретується у науці неоднозначно. Так, Г. Зна- менський під “внутрішніми” (на відміну від “зов- нішніх”) правовими засобами розумів методи правового регулювання у відповідних галузях права [10, с. 213]. Б. Пугінський, уникаючи застосовувати по- няття “правові засоби” до тих юридичних реалій, які вже відображено усталеними власними нау- ковими поняттями (нормативні акти, правовід- носини, інші об’єкти, які традиційно вивчаються юридичною наукою), вважав, що правові за- соби – це “сполучення (комбінації) юридично значимих дій, які здійснюються суб’єктами з до- зволеним ступенем огляду й слугують досяг- ненню їхніх цілей (інтересів), що не суперечать законодавству та інтересам суспільства. У більш вузькому значенні правові засоби, на його думку, можуть розглядатись як юридичні способи вико- нання суб’єктами відповідних завдань, досяг- нення своїх цілей (інтересів)” [32, с. 84-85, 87]. До такого розуміння (щоправда, у галузевому вимірі) схиляються й автори одного з сучасних українських підручників, у якому правові засоби прокурорської діяльності визначаються як “закріп- Соціально-філософські засади концепції юридичних засобів Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 89 лені у законодавстві дії та правові акти прокурор- ських працівників, спрямовані на реалізацію ними завдань та функцій прокуратури” [31, с. 35]. С. Алексєєв зауважував, що спроби звести правові засоби до вузького кола правових явищ, до того ж таких, які є формами діяльності, на- вряд чи будуть успішними [2, с. 15]. На проти- вагу Б. Пугінськогому, він пропонує таке визна- чення правових засобів: “це – об’єктивовані суб- станціональні правові явища, які володіють фік- сованими властивостями, що дозволяють реалі- зувати потенціал права, його силу” [1, с. 349- 350]. Основними показниками правових засобів, на його думку, є: субстанційність правових явищ; можливість їх використання суб’єктами; наявність у правових явищах соціальної сили, свого роду юридичної енергії [3, с. 152]. Так чи інакше, склалися, як бачимо, два про- тилежні погляди, суть яких полягає у тому, що, згідно з першим, юридичні засоби (ясна річ, у структурі юридичної діяльності) розглядаються як дії, а згідно з другим – як субстанціональні об’єкти, власне знаряддя, які мають бути приве- дені в рух певною активністю суб’єкта, але сама ця активність не включається у поняття юридич- ного засобу. Цю проблему помітили О. Малько і К. Шун- діков та спробували інтегрувати обидва погляди в одному понятті юридичних засобів. Під остан- німи вони пропонують розуміти сукупність пра- вових встановлень (інструментів) і форм пра- вореалізаційної практики, за допомогою яких задовольняються інтереси суб’єктів права і за- безпечується досягнення соціально корисних ці- лей [25, с. 67] (виділення наше – Т.П.). До них у принципі приєднуються й деякі українські до- слідники цієї проблеми – М. Сібільов [38, с. 139- 140], О. Онуфрієнко [30, с. 9]. Варто, до речі, зазначити, що широке розу- міння юридичних засобів (і як власне інструмен- тів, і як діянь) у свій час, хоч і без спеціального акцентування на цій проблематиці, було запро- поновано й П. Рабіновичем. Аналізуючи міжна- родно-правові засоби, призначені для забезпе- чення і захисту основних прав людини, він виді- ляв серед перших міжнародно-правові акти і міжнародні органи спостереження, контролю за дотриманням та захисту цих прав [35, с. 9] (тобто діяльнісні засоби). Крім того, розглядаючи юри- дичні гарантії законності як передбачені законом спеціальні засоби (виділення наше – Т.П.) впро- вадження, охорони і, в разі порушення, віднов- лення законності, він класифікував такі гарантії (читай: юридичні засоби) за критерієм їх онтоло- гічного статусу у правовій системі на: нормати- вно-документальні (норми права, а також інтер- претаційні юридичні акти загального характеру), індивідуально-документальні (правозастосува- льні акти, роз’яснювальні акти індивідуального характеру), діяльнісні (діяльність певних суб’єк- тів щодо застосування юридичних норм, а також щодо реалізації нормативних і правозастосува- льних актів) (виділення наше – Т.П.) [35, с. 105- 106]. Тут, отже, продемонстровано підхід до ро- зуміння юридичних засобів і як до власне ін- струментів, і як до діянь. О. Малько і К. Шундіков, розвиваючи широ- кий підхід до розуміння правових засобів, виді- ляють, з одного боку, засоби-інструменти, а з іншого – засоби-документи та засоби-діяння (як засоби правореалізації). І далі, вказавши три ос- новних типи юридичної діяльності (правотворча, правозастосовча, правоінтерпретаційна), прихо- дять до, вважаємо, несподіваного висновку, що ні засоби правотворчої, ні засоби правоінтерпре- таціної діяльності не є власне юридичними, оскі- льки “не пов’язані з виконанням регулятивної функції права” [25, с. 74-78]. З таким твердженням важко погодитись. По- перше, напрошується висновок, що можуть існу- вати такі види діяльності юридичної, які не пе- редбачають юридичних засобів; а це, мабуть, алогічно. Принагідно зауважимо, що юридична діяльність може здійснюватись, окрім юридич- них, ще й іншими засобами (зокрема, матеріа- льно-технічними [8, с. 18]), але наявність засобів юридичних у такій діяльності є обов’язковою. Отже, засоби юридичної діяльності та юридичні засоби – це не одне й те ж. Останні входять до складу перших. По-друге, правове регулювання – багатостадійний, багатоетапний процес і певна діяльність, яка здійснюється на різних стадіях цього процесу, є також сегментом правового ре- гулювання. І по-третє, така діяльність, можливо, й не має безпосередньої мети врегулювати суспі- льні відносини, але остання буде для такої діяль- ності кінцевою (з огляду на відому у філософії класифікацію цілей на безпосередні, перспекти- вні та кінцеві). Втім, не тільки у цьому вбачається неточність позиції зазначених двох авторів, яка розгляда- ється. Охоплюючи два види юридичних явищ поняттям юридичного засобу, критикуючи С. Алексєєва та В. Сапуна за невключення до цього поняття актів реалізації прав і обов’язків (юридичних діянь як засобів) [25, с. 80-82], вони посилаються на те, що “у філософському аспекті поняття “засіб” охоплює як свідомі дії, котрі вчи- Т. І. Пашук 90 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. няються для досягнення певної цілі, так і сам ін- струментарій, за допомогою якого така діяльність здійснюється” [25, с. 17] (виділення наше – Т.П.). Щоб не втікати від пошуків істини у про- блемі, що аналізується, шляхом не завжди доре- чного посилання на плюралізм поглядів у сучас- ній юриспруденції (а останнім часом це стало досить поширеним) і все ж таки спробувати вста- новити причину “різнорозумінь” одного й того ж явища, знову звернемося до філософської теорії людської діяльності. (А у ній, між іншим, пи- тання про віднесення дії (активності) до окре- мого елемента структури діяльності чи, навпаки, про включення її до категорії засобу однозначно не вирішується). На користь “поглинання” дії категорією “за- сіб” може слугувати, наприклад, одне з положень Гегеля: “засіб є об’єкт, який стоїть на стороні цілі і містить всередині себе її діяльність ...” [7, с. 842]. Л. Ніколов, розглядаючи діяльність в одному з вимірів вважає, що в певному випадку “засобом можна вважати цілісний процес, ... за допомогою якого здійснюється перехід від цілі до реального результату” [29, с. 55]. Широке ро- зуміння засобу відстоює й Н. Трубніков, коли пише, що засобом є і сама доцільна діяльність людини, спрямована на реалізацію тієї чи іншої цілі [39, с. 76]. Однак К. Маркс, розглядаючи трудову діяль- ність, зазначав, що прості моменти процесу праці такі: доцільна діяльність, чи сама праця (виді- лення наше – Т.П.), предмет праці і засоби праці. Далі додає: “Процес згасає в продукті” [26, с. 180]. Е. Юдін, здійснюючи системний аналіз людської діяльності, стверджував, що “всезага- льна структура діяльності включає в себе ціль, засіб, результат і сам процес діяльності” [50, с. 268] (виділення наше – Т.П.). На думку М. Квєтного, в езотеричному аспекті структури діяльності “в якості основних елементів діяльно- сті виділяються, перш за все, мета як ідеалізова- ний уявний результат діяльності і предмет діяль- ності, що утворює об’єкт чи сукупність об’єктів, перетворення яких забезпечить реалізацію цілі. Потім діяльність включає у себе способи й за- соби досягнення цілі, самі дії та операції (тобто маніпулятивні елементи), що визначаються по- ставленою ціллю і конкретними умовами діяль- ності, і ... мотиви діяльності ...” [19, с. 27] (виді- лення наше – Т.П.). Елементами діяльності, на думку М. Кагана, є наділений активністю суб’єкт, який спрямовує її на об’єкти; об’єкт, на який спрямована активність суб’єкта; сама ця ак- тивність, що проявляється в тому чи іншому спо- собі заволодіння суб’єктом об’єкта або у встанов- ленні суб’єктом комунікативної взаємодії з іншими [16, с. 43] (виділення наше – Т.П.). У психології діяльність та її будова досліджу- ється не менш активно. Так, А. Леонтьєв вважав, що якщо з діяльності подумки вилучити дії, які її здійснюють, то від діяльності взагалі нічого не залишиться [22, с. 104]. Р. Нємов, розкриваючи будову діяльності, вказує, що діяльність людини має такі основні характеристики: мотив, ціль, предмет, засоби і структуру. В останній, – зазна- чає автор, – “зазвичай виділяють дії й операції як основні складові діяльності” [27, с. 149-150]. Як бачимо, психологічна література стоїть на пози- ції чіткого розмежування засобів і дій у будові людської діяльності. В юридичній літературі при дослідженні структури юридичної діяльності активність та- кож відокремлюється від засобів. Так, В. Карта- шов пише, що “юридичні дії та операції, будучи самостійними елементами змісту юридичної дія- льності, забезпечують рух усіх її компонентів та сторін”. І далі, що важливо, продовжує: “але до них можливий і інший підхід: як до засобів до- сягнення відповідних цілей і результатів” [17, с. 31] (виділення наше – Т.П.). Як бачимо, розглянуті вище дебати щодо різ- ного розуміння юридичних засобів (чи то як тільки субстанціональних явищ, чи то як, окрім таких, ще й діяльнісних) спричинені відміннос- тями у концептуально-методологічних позиціях різних авторів. Нагадаємо, що можливість різних підходів до розуміння засобу помітив ще Аристотель. Дослі- джуючи причинно-наслідкові зв’язки, він заува- жував: “І справді, чому людина прогулюється, кажемо ми. Щоби бути здоровим. І сказавши так, ми вважаємо, що вказали причину. При цьому мета буде однаково причиною для всього, що завдяки діям людини з’являється в проміжку між досягненням цілі, – як, наприклад, здоров’ю пе- редує похудання чи очищення організму, або лі- ки чи лікувальні інструменти: все перераховане існує заради мети, а відрізняється одне від одного тим, що в одному випадку це – знаряддя, в дру- гому – дії” [4, с. 79] (виділення наше – Т.П.). Надаючи перевагу широкому розумінню юридичних засобів, вважаємо, що воно (в інтер- претації О. Малька та К. Шундікова) все ж по- требує певного уточнення. По-перше. Юридичні засоби-інструменти та юридичні засоби-діяння використовуються не тільки у правозастосувальній діяльності, але й, з відомих та вищезазначених причин, в усіх ін- Соціально-філософські засади концепції юридичних засобів Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 91 ших різновидах юридичної діяльності (право- творчій, правоінтерпретаційній тощо). По-друге. Вказівка на те, що юридичні за- соби-інструменти (субстанціональні засоби) і юридичні засоби-діяння поширюються на пра- вореалізаційну практику може спричинити деякі непорозуміння з огляду на багатозначність тер- мінів, вжитих у словосполученні “правореаліза- ційна практика”. Відомо, що поняття юридичної практики може означати як діяльність у сфері правової дійсності, так і узагальнений досвід та- кої діяльності [24, с. 22]. В контексті проблеми, що розглядається, йдеться, вочевидь, про прак- тику як діяльність. По-третє. Правореалізаційна практика-діяль- ність (вже з огляду на багатоаспектність поняття правореалізації) може в одному випадку бути правозастосувальною діяльністю (тобто юри- дичною діяльністю), а в другому – власне право- реалізаційною діяльністю як позитивною юри- дично значимою поведінкою (на відміну від нега- тивної – наприклад, вчинення правопорушення), тобто такою поведінкою, яка не є діяльністю юридичною. Під ознаки останньої вона не підпа- дає через те, що не містить, окрім специфічних засобів, решти ознак юридичної діяльності (зок- рема, позбавлена державно-владного, офіційного характеру). Отже, юридичні засоби використо- вуються як в юридичній правозастосувальній діяльності, так і в неюридичній правореаліза- ційній діяльності (тобто у позитивній юриди- чно значимій поведінці суб’єкта права). Нарешті, по-четверте. Поняття “практика”, ін- терпретоване як діяльність тільки фізична (ма- теріальна), у відомому сенсі протистоїть поняттю “теорія”. При застосуванні поняття практики до характеристики діяльнісних процесів з приводу використання у них юридичного інструментарію зазвичай не розглядається інтелектуальна, розу- мова діяльність, а тому, відповідно, оминається великий арсенал юридичних засобів, за допомо- гою яких така діяльність здійснюється. У зв’язку з цим зауважимо, що поняття юри- дичних засобів має поширюватись ще й на якісно іншу групу правових явищ. Як вважає С. Алексєєв, можна виділити чотири групи пра- вових явищ, котрі частково переплітаються і ті- сно взаємодіють: а) явища-регулятори, які утворюють основу й механізм регулювання (но- рми, правоположення практики, індивідуальні приписи, права й обов’язки); б) явища правової форми – нормативні та індивідуальні юридичні акти; в) явища правової діяльності – правотво- рчість, правозастосування, тлумачення; г) явища суб’єктивної сторони правової дійсності – правосвідомість, суб’єктивні елементи правової культури, правова наука [2, с. 14]. На початках становлення сучасної вітчизняної інструмента- льної теорії права Б. Пугінський під правовими засобами запропонував розуміти, як вже згадува- лось, діяльнісні процеси (тобто – за класифіка- цією С. Алексєєва – лише третю групу правових явищ). Сам же С. Алєксеев, розуміючи правові засоби як субстанціональні феномени, лише пе- рші дві групи з названих ним явищ включав до таких засобів [2, с. 14]. О. Малько і К. Шундіков, об’єднуючи два попередні підходи, включили до правових засобів перші три групи правових явищ. Виникають питання: якщо всі перелічені С. Алексєєвим явища входять до сфери права, то чому бути інструментальною цінністю (тобто слугувати засобом для задоволення потреб, дося- гнення цілей, вирішення соціальних проблем) може лише частина таких явищ? З яких підстав до правових засобів не включається четверта група правових явищ – явищ суб’єктивної сфери функціонування права? Адже все об’єктивне юридичне право зага- лом (і, зрештою, ширше – увесь механізм держа- вно-владного, юридичного регулювання) нале- жить вважати засобом. Навіть будучи, у певному сенсі, метою, право не перестає бути засобом. Тому, на наш погляд, до поняття юридичних за- собів потрібно включити ще одну групу юридич- них явищ – останню: явища суб’єктивної сторони правової дійсності. Наведемо деякі аргументи. Розкриваючи цінність права як інструмента задоволення різноманітних потреб, П. Рабінович виокремлює його інструментально-пізнавальну цінність [33, с. 24]. Залишаючись у межах діяль- нісного підходу, поцікавимося: в якій же діяль- ності об’єктивне юридичне право (інші юридичні явища) здатні мати таку цінність? Очевидно, у діяльності інтелектуальній, зокрема теоретичній. Безперечно, інтелектуальна діяльність теж має певну структуру і – що нас найбільше цікавить – здійснюється теж певними засобами. Викладені вище положення щодо розподілу юридичних засобів на діяльнісні та на власне ін- струментальні стосувались передовсім матері- ального буття. Однак вони будуть справедли- вими і для юридичних засобів, котрі використо- вуються й в інтелектуальній діяльності (у тому числі – в інтелектуальній юридичній діяльності). Тому деякі юридичні явища у сфері духовного життя, гадаємо, теж можуть функціонувати і як засоби-інструменти, і як засоби-діяння. Т. І. Пашук 92 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. Інтелектуальними засобами-інструментами у відповідній юридичній діяльності можуть ви- ступати, зокрема, юридичні поняття. Так, вони застосовуються при юридичній кваліфікації пев- ного соціально-значимого факту (наприклад, по- няття злочину, недієздатності, неповноліття, шлюбного віку, осудності). Усі вони, будучи складовими закріпленої в законодавстві, або у доктринальних положеннях, правової свідомо- сті, юридичної науки, слугують ідеальними юри- дичними засобами-інструментами. Проблема по- няття як засобу нормотворчості привертала увагу дослідників [5, с. 11]. Зауважимо, що у такій дія- льності певні елементи правової свідомості пра- вотворця теж виступають засобами-інструментами (знаряддями) досягнення мети, формування потрі- бного результату – нормативно-правового акта. Що ж до інтелектуального засобу-діяння, то таким є певний мислиннєвий процес у відповід- ній юридичній діяльності. Так, аналізуючи інте- лектуальний процес юридичної кваліфікації фак- тів, П. Рабінович зазначав: “юридична кваліфі- кація фактів являє собою, за її гносеологічною природою, пізнання їх соціальної сутності. Остання ж є не що інше, як роль, значимість со- ціальних фактів у задоволенні потреб” [33, с. 24]. Отже, така інтелектуальна діяльність, як юриди- чне кваліфікування фактів, здатна виступати юридичним засобом у досягненні належної юри- дичної цілі. До висловлених міркувань додамо, що ви- знання певних юридичних явищ духовної сфери засобами знаходить своє підтвердження у філо- софському прагматизмі та інструменталізмі. Джон Дьюї прямо підкреслював, що наші думки, теорії, концепції та ідеї – це просто інструменти, які служать нам для формування майбутніх фак- тів [14, с. 715]; це інструменти для практичних цілеспрямованих дій [44, с. 181]. Вільям Джемс, один із засновників філософії прагматизму, пи- сав, що теорії – це не відповіді на загадки, а зна- ряддя і програми для подальшої роботи [42, с. 337]. А ось теза першого класика цього філософ- ського напрямку – Чарлза Пірса: “Людина насті- льки повно введена в рамки свого можливого практичного досвіду, її розум настільки зведений до того, аби бути інструментом його потреб (виділення наше – Т.П.), що вона не може навіть найменше мати на увазі будь-що, що виходить за ці межі” [42, с. 337]. Отож, можна резюмувати, що й сама філосо- фія інструменталізму методологічно заснована на поєднанні потребового та діяльнісного підхо- дів (хоч її фундатори, здається, такого поло- ження не виголошували). Й у цьому – ще одне свідчення прийнятності, адекватності цих підхо- дів у дослідженні юридичних (правових) засобів. Узагальнюючи вищевикладене щодо поняття юридичних засобів, нагадуємо думку С. Алексє- єва про те, що питання правових засобів не сті- льки є питанням відокремлення в окремий під- розділ тих чи інших фрагментів правової дійсно- сті, скільки питання їх особливого бачення [1, с. 349]. Відмежування ж певної частини юридичної дійсності від іншої й відображення першої по- няттям правових засобів неминуче призведе до порушення методологічного принципу “бритви Оккама”, згідно з яким не допускається мно- ження понять, термінів для позначення об’єктів, що вже поіменовані досить точно сформульова- ними поняттями [32, с. 84]. Адже в результаті та- кого порушення одні автори під правовими засо- бами розуміють тільки юридичні дії, другі – тільки субстанціональні об’єкти, треті – перше і друге. 5. Основні висновки 1. Загальне поняття юридичного засобу має використовуватися в інструментальному підході при поясненні всіх груп юридичних феноменів. 2. Дефініцію зазначеного поняття можна сфо- рмулювати, у першому варіанті, так: юридичний засіб – це будь-яке юридичне явище, опосередком якого може бути досягнута певна мета, зафік- сована у законодавстві. 3. Зафіксована у законодавстві мета може бу- ти юридичною за формою і за змістом, або ж вона може бути юридичною лише за формою. Юриди- чною лише за формою є така ціль, яка, будучи закріплена у законодавстві, детермінується, го- ловним чином, неюридичною потребою суб’єкта (біологічною, особистісною, економічною, куль- турною чи іншою) і реалізується в його неюри- дичній правореалізаційній діяльності, тобто в його юридично значимій позитивній поведінці. А юридичною за змістом і за формою є така мета, яка, будучи закріпленою у законодавстві, детер- мінується, передовсім, юридичною потребою суб’єкта, а тому й досягається власне юридич- ною діяльністю. 4. Юридичною потребою є така вимога обста- вин життєдіяльності особи чи суспільства, яка висувається до існування та належного функціо- нування власне юридичних явищ. Щоправда, при загальнодозвільному типі правово- го регулювання мета в законодавстві спеціально може і не фіксуватися. Соціально-філософські засади концепції юридичних засобів Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 93 Список літератури 1. Алексеев С. С. Право: азбука – теория – фи- лософия: Опыт комплексного исследования. – М.: «Статут», 1999. 2. Алексеев С. С. Правовые средства: постано- вка проблемы, понятие, классификация. // Совет- ское государство и право. – 1987. № 6. 3. Алексеев С. С. Теория права. – М.: Изд-во БЕК, 1994. 4. Аристотель. Метафизика. – М.-Л., 1934. 5. Биля І. О. Теоретичні основи використання нормотворчої техніки. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Харків, 2004. 6. Воронович Б. А. Философские проблемы вза- имодействия общества и природы. – М., 1982. 7. Гегель. Наука логики. – М.: “Мысль”, 1999. 8. Гусарєв С. Система юридичної діяльності в контексті захисту прав та свобод громадян // Проблеми державотворення і захисту прав лю- дини в країні. Матеріали Х регіональної науково- практичної конференції. – Львів, 2004. 9. Забигайло В. К. Право и общество. Новые проблемы и методы буржуазного правоведения. – К.: «Наукова думка», 1981. 10. Знаменский Г. Л. Совершенствование хозяй- ственного законодательства: цель и средства. – К., 1980. 11. История политических и правовых учений. – М.: «Юридическая литература», 1988. 12. История политических и правовых учений: Учебник для вузов. – М.: Изд-во НОРМА, 2003. 13. История политических учений. Т. 2. – М.: Государственное издательство юридической ли- тературы, 1953. 14. История философии. В шести томах. Т. 5. – М.: Изд-во Академии наук СССР, 1961. 15. Історія філософії. – Харків: “Прапор”, 2003. 16. Каган М. С. Человеческая деятельность. – М.: Политиздат, 1974. 17. Карташов В. Н. Юридическая деятельность в социалистическом обществе. – Ярославль, 1987. 18. Карташов В. Н. Юридическая деятельность: понятие, структура, ценность. – Саратов, 1989. 19. Кветной М. С. Человеческая деятельность: сущность, структура, типы. – Саратов, 1974. 20. Керимов Д. А. Философские проблемы пра- ва. – М.: «Мысль», 1972 21. Ленін В. І. Про карикатуру на марксизм і про “імперіалістичний економізм”. – Повне зібрання творів. Т. 30. – Київ: Видавництво політичної літератури України, 1972. 22. Леонтьев А. Н. Деятельность, сознание, ли- чность. – М., 1975. 23. Леонтьев А. Н. Потребности, мотивы и эмо- ции. – М.: Изд-во МГУ, 1971. 24. Леушин В. И. Юридическая практика в сис- теме социалистических общественных отноше- ний. – Красноярск, 1987. 25. Малько А. В., Шундиков К. В. Цели и средства в праве и правовой политике. – Саратов, 2003. 26. Маркс К. Капітал. Т. 1. – К.: Державне вида- вництво політичної літератури УРСР, 1954. 27. Немов Р. С. Психология: Учеб. для студ. высш. пед. учеб. заведений: в 3 кн., кн. 1 – М: «Владос», 2000. 28. Никитинский В. И. Эффективность норм трудового права. – М.: «Юридическая литера- тура», 1971. 29. Николов Л. Структуры человеческой деяте- льности. – М.: “Прогресс”, 1984. 30. Онуфрієнко О. В. Правові засоби у контексті інструментальної теорії права. автореф. дис. ... канд. юрид. наук. – Харків, 2004. 31. Прокурорський нагляд в Україні. – Львів: “Тріада плюс”, 2002. 32. Пугинский Б. И. Гражданско-правовые сред- ства в хозяйственных отношениях. – М.: «Юри- дическая литература», 1984. 33. Рабинович П. М. Социалистическое право как ценность. – Львов, 1985. 34. Рабинович П. М. О юридической природе це- лей правовых актов // Правоведение. – 1971. № 5. 35. Рабінович П. М. Основи загальної теорії права та держави. – К., 1994. 36. Рабінович П. М., Хавронюк М. І. Права лю- дини і громадянина. Навчальний посібник. – К.: “Атака”, 2004. 37. Самощенко И. С., Никитинский В. И. Цели правовых норм – масштаб оценки их эффектив- ности. // Ученые записки ВНИИСЗ. Вып. 19. – М., 1969. 38. Сібільов М. До питання про правові засоби сфери приватного права. // Вісник Академії пра- вових наук України № 3 (26), 2001. 39. Трубников Н. Н. О категориях «цель», «средс- тво», результат». – М.: «Высшая школа», 1968. 40. Туманов В. А. Буржуазная правовая идеоло- гия. – М.: «Наука», 1971. 41. Философская энциклопедия. Т. 2. – М.: «Со- ветская Энциклопедия», 1962. 42. Философская энциклопедия. Т. 4. – М.: «Со- ветская Энциклопедия», 1968. 43. Философская энциклопедия. Т. 5. – М.: «Со- ветская Энциклопедия», 1970. Т. І. Пашук 94 Проблеми філософії права. – 2005. – Том III. – № 1-2. 44. Філософський енциклопедичний словник. – К.: “Абрис”, 2002. 45. Філософський словник. – К., 1973. 46. Чулюкин Л. Д. Природа и значение цели в советском праве. – Казань, 1984 47. Экимов А. И. Категория цели в науке права // Философские проблемы государства и права. – Л., 1970. 48. Экимов А. И. Цель в норме советского права // Правоведение. 1968. № 5. 49. Элькинд П. С. Цели и средства их достижения в уголовно-процессуальном праве. – Л., 1976. 50. Юдин Э. Г. Системный подход и принцип деятельности. – М.: «Наука», 1978. Т. И. Пашук СОЦИАЛЬНО-ФИЛОСОФСКИЕ ОСНОВАНИЯ КОНЦЕПЦИИ ЮРИДИЧЕСКИХ СРЕДСТВ В статье, с позиций потребностного подхода, социально-философской теории деятельности, иссле- дуются концептуально-методологические основания инструментальной теории права, в частности конце- пция юридических средств. Понятие юридического средства и другие сопредельные понятия (такие, как “юридическая цель”, “юридическая потребность”) рассматриваются сквозь призму структуры социа- льной деятельности. T. I. Pashuk SOCIO-PHILOSOPHIC GROUNDS OF LEGAL MEANS CONCEPTION The conceptual and methodological grounds of instrumental theory of law (and the legal means conception, in particular) are elucidated in the article in the light of ’needs gnoseological approach’, socio-philosophical theory of activity. The concept of legal mean and other contiguous concepts (such as “legal aim”, “legal need”) are considered through the structure of social activity.

Соціально-філософські засади концепції юридичних засобів

Репозитарії

Схожі ресурси