«Українська тема» в працях Володимира Антоновича

«Українська тема» в працях Володимира Антоновича

Розглянуті українофільські погляди відомого археолога та історика В.Б. Антоновича, а також використану ним термінологію.

Gespeichert in:
Bibliographische Detailangaben
Datum:2011
1. Verfasser: Моця, О.П.
Format: Artikel
Sprache:Ukrainian
Veröffentlicht: Інститут археології НАН України 2011
Schriftenreihe:Археологія
Schlagworte:
Історія науки
Online Zugang:http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/67570
Tags: Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:«Українська тема» в працях Володимира Антоновича / О.П. Моця // Археологія. — 2011. — № 3. — С. 129–134. — Бібліогр.: 5 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
id irk-123456789-67570
record_format dspace
spelling irk-123456789-675702014-09-09T03:01:43Z «Українська тема» в працях Володимира Антоновича Моця, О.П. Історія науки Розглянуті українофільські погляди відомого археолога та історика В.Б. Антоновича, а також використану ним термінологію. Имя основателя киевской школы историков и одного из зачинателей украинской научной археологии широко известно в исследовательских кругах, начиная со второй половины ХІХ в. Одним из направлений его деятельности являлась «украинская тема» — разработка основных доказательств самобытности автохтонного населения юга Восточной Европы на протяжении многих веков. Свои аргументированные взгляды Владимир Бонифатиевич высказывал как в научных, так и публицистических статьях, используя при этом разнообразную терминологию: «Русь», «Малая Русь», «Южнорусский край», «ЮгоЗападная Русь», «Запорожье», «Украина». Последнее название постепенно начало превалировать в его трудах в процессе роста его местного патриотизма и сдвига от «польского» самосознания к «украинскому». Все свои исследования ученый строил на разработке таких теоретических, прогрессивных для своего времени, положений как «нация», «народность», «народ». Но, учитывая постоянный контроль со стороны тогдашних властей, его высказывания были достаточно осторожны. Значение работ В.Б. Антоновича, несомненно, последующие поколения историков, археологов и политиков в подавляющем большинстве использовали только в «украинском» контексте освещения многих наболевших вопросов. И так ведется «до сего дня». The Name of the founder of Kyiv School of the historians and one of the pioneers of Ukrainian sciencebased archaeology is wellknown in academic circles since the second half of the 19th c. One of the directions of his activity was the «Ukrainian issue», a development of the main arguments for individuality of autochthonic population of the south of Eastern Europe during many ages and decades. Volodymyr Bonifatiyevych pronounced his wellreasoned views in both scientific and journalistic articles, using various terms: «Rus», «Little Rus», «South Rus land», «SouthWestern Rus», «Zaporizzhya», and «Ukraine». The latter name progressively started prevailing in his works in the process of development of his local patriotism and shift from «Polish» to «Ukrainian » selfconsciousness. All his studies the scholar was building on the development of such theoretical statements, which were progressive for his time, as «nation», «nationality», and «people». However, considering continual control by the then authorities, his propositions were circumspective enough. Undoubtedly, the next generations of historians, archaeologists, and politicians used the meaning of the works of V.B. Antonovych mostly only in the «Ukrainian» context of enlightening of sore subjects. It is ongoing «ad interim». 2011 Article «Українська тема» в працях Володимира Антоновича / О.П. Моця // Археологія. — 2011. — № 3. — С. 129–134. — Бібліогр.: 5 назв. — укр. 0235-3490 http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/67570 uk Археологія Інститут археології НАН України
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection DSpace DC
language Ukrainian
topic Історія науки
Історія науки
spellingShingle Історія науки
Історія науки
Моця, О.П.
«Українська тема» в працях Володимира Антоновича
Археологія
description Розглянуті українофільські погляди відомого археолога та історика В.Б. Антоновича, а також використану ним термінологію.
format Article
author Моця, О.П.
author_facet Моця, О.П.
author_sort Моця, О.П.
title «Українська тема» в працях Володимира Антоновича
title_short «Українська тема» в працях Володимира Антоновича
title_full «Українська тема» в працях Володимира Антоновича
title_fullStr «Українська тема» в працях Володимира Антоновича
title_full_unstemmed «Українська тема» в працях Володимира Антоновича
title_sort «українська тема» в працях володимира антоновича
publisher Інститут археології НАН України
publishDate 2011
topic_facet Історія науки
url http://dspace.nbuv.gov.ua/handle/123456789/67570
citation_txt «Українська тема» в працях Володимира Антоновича / О.П. Моця // Археологія. — 2011. — № 3. — С. 129–134. — Бібліогр.: 5 назв. — укр.
series Археологія
work_keys_str_mv AT mocâop ukraínsʹkatemavpracâhvolodimiraantonoviča
first_indexed 2025-07-05T17:34:21Z
last_indexed 2025-07-05T17:34:21Z
_version_ 1836829231558950912
fulltext ISSN 0235-3490. Археологія, 2011, № 3 129 Історія науки Ім’я Володимира Боніфатійовича Антоновича — засновника київської школи істориків і одного із фундаторів української археології — добре відоме вітчизняним науковцям і їхнім колегам за межа­ ми України. Серед його праць, котрі не втратили наукової ваги і нині, можна назвати хоча б такі, як «Раскопки в стране древлян» (1893), «Архео­ логическая карта Киевской губернии» (1895), «Археологическая карта Волынской губернии» (1901). Більшість сучасників та наступників уче­ ного категорично стверджують, що до В. Анто­ новича української археології як науки взага­ лі не існувало, хоча інші віддають таку «пальму першості» В.В. Хвойці (Ульяновський 1995, с. 65; Брайчевський 1997, с. 147 та ін.). Але тут мова піде про інше — про його роль у становленні української ідеї протягом ХІХ ст. Відомо, що тоді саме інтелігенція очолила рух за національне відродження народу, а початок цьому процесу поклав М. Максимович (То­ лочко 1997, с. 31). А «закривала» перелік визна­ чних особистостей­науковців згаданого століт­ тя якраз постать Володимира Боніфатійовича, якого називали першим українським істори­ ком без національного роздвоєння, що ство­ рив єдину концепцію історії українського на­ роду. Його будинок на розі двох київських ву­ лиць, де відбувалися нескінченні диспути на цю тему, став своєрідною «лабораторією укра­ їнської політичної думки», про котрий генерал­ губернатор М. Чертков висловився так: «Укра­ инский вопрос окончится только тогда, когда я с корнем уничтожу эту хибарку на углу Кузнечной и Жилянской улиц» (Ульяновський 1995, с. 48). Відомо, що в згаданий час «українська» тер­ мінологія лише поступово набувала першовар­ тісного значення в працях вітчизняних науков­ ців і громадських діячів. Поряд з нею викорис­ товувалися й інші назви під час характеристики автохтонного населення сучасних українських теренів, що прослідковується і в багатьох робо­ тах В. Антоновича. У першу чергу, слід зупинитися на його іс­ торичному доробку, зокрема на таких працях як «Останні часи козацтва на правому боці Дніпра (1679—1716)» і «Дослідження про гай­ дамацтво» (Антонович 1995, с. 252—456). Перша з них розпочинається словами: «В 1667 году был заключен Андрусовский договор, по которому Россия отказывалась в пользу Поль­ ши от западной половины Украины. Панический страх объял жителей Малороссии, когда дошли к ним первые, неясные и преувеличенные слухи об Ан­ друсовских статьях, «о таковом всем козакам не­ полезном Андрусовском торгу»; распространилась молва, что Россия порешила уничтожить коза­ чество и возвратить целиком Украину Польше «и встали шатости на Украине»; «вся старейшина и посполитый народ зело страхом смущенни разу­ мели, же нужно было возстати внутреним и яв­ ственим в народе возмущениям». Но вскоре исти­ на выяснилась, — пожертвована была только пра­ вая сторона Днепра… Народ южнорусский знал по долголетнему опыту поляков, он чувствовал, что те статьи договора, которые обеспечивали свобо­ ду личную и свободу вероисповедания, не будут ими сохранены на деле и что, кроме гнета, испытанного прежде, прийдется вынести все бремя мести за продолжительные восстания и войны». Своєю чергою, це призвело до досить значних демографічних змін на Дніпровському Правобе­ режжі: «фактическое запустение края было при­ знано дипломатическим путем, и западной Украине следовало оставаться навсегда страной пустынной, О.П. Моця «УКРАЇНСЬКА ТЕМА» В ПРАЦЯХ ВОЛОДИМИРА АНТОНОВИЧА © О.П. МОЦЯ, 2011 Розглянуті українофільські погляди відомого археолога та історика В.Б. Антоновича, а також використану ним тер­ мінологію. Ключові слова: історіографія, персоналія, В.Б. Антонович, термінологія. ISSN 0235-3490. Археологія, 2011, № 3 130 незаселенной и никому не принадлежащей за неиме­ нием ни достаточного основания, ни сил для ее за­ хвата у боровшихся за нее соперников. Но могла ли надолго оставаться в том искусственном запусте­ нии богатая и плодородная страна? Мог ли изгнаный из нее народ забыть свои прежние жилища и рас­ статься с мыслью о возможности возврата, пере­ стать считать свое изгнание временным бедстви­ ем? События ответили на эти вопросы отрица­ тельно. Желание же народонаселения возвратиться в западную Украину было тем настойчивее, что, пе­ реселившись на левый берег Днепра, оно находилось далеко не в благоденствующем состоянии» (Анто­ нович 1995, с. 252, 265). Навіть із наведених двох цитат видно, що, в першу чергу, використовується «українська» назва. А взагалі в цій праці термін «Україна» використаний більше як 50 разів, у той час як «Малоросія» — більше 10 разів, а «Південна Русь» — лише в одному випадку. Під час циту­ вання інших авторів згадуються і «Малоросій­ ська Україна», «Україно­Малоросійські поля», «Задніпровська Україна». А в цілому «український» термін, коли ви­ клад подій вимагає більшої конкретизації, ви­ користовується стосовно правобережних ра­ йонів Дніпра: «Західна Україна» згадується більше як 30 разів, а «Східна Україна» — менше 10 (це й зрозуміло у зв’язку з темою цього до­ слідження). «Правобережна Україна», «Украї­ на до річки Случ», «Україна до Дніпра і Случі», «Україна між Дніпром, Случчю та Дністром» зафіксовані в тексті по одному разу, як і «Віль­ на, козацька Україна». «Південна Україна» (до Росі) означена двічі. Але сам «південнорусь­ кий» термін також використовується: «народ південноруський» (тричі), «південноруські лі­ тописи» (двічі), «південноруське поспольство» (один раз), як і «руські воєводства Речі Поспо­ литої» і «русини з Червоної Русі» (тобто, Гали­ чини). Слід також вказати на поодиноке вико­ ристання термінів «малоросійські літописці», «українські пани», «гетьман малоросійський», «козаки Низові та Українські», «малоросійські й запорозькі відважні юнаки». Взагалі районування окремих сучасних украї­ нських теренів відзначається ще досить чітко: «Между тем как в Полесьи наемные козацкие полки производили все эти беспорядки, в самой Украине, среди степи, происходила деятельная колонизация, имевшая в виду восстановить на­ селение опустевшей страны, дать этому населе­ нию козацкое устройство и потом, усилившись, отказаться от зависимости от Польши, при­ мкнув к восточной половине Малороссии и став вместе с нею под покровительство русского пра­ вительства» (Антонович 1995, с. 287). Полісь­ ка зона відділяється від власне української ще раз; на думку дослідника, південна межа остан­ ньої проходила в Пороссі. Дещо відрізняється варіант використання різних термінів у другій із названих праць — «До­ слідження про гайдамацтво»: «Україна» та «Ма­ лоросія» згадуються в однаковій кількості разів, а на перше місце виходить термін «Південно­ Західний край» (а також «Південно­Західна Русь» та ще «Південна Русь»). Наводяться також похідні від них — «українка», «Правобережна Україна», «Польська Україна», «руська і польська України». Присутні також «Малоросія і Запо­ рожжя», «Руська Україна та Запорожжя», «Ма­ лоросія і Київщина». А межа між запорозькими степами й польською Україною проводиться по мережі фортець від Дніпра до Бугу (звичайно, Південного). Така географічна лінія підтверджу­ ється і згадкою про «воєводства українні та при­ кордонні з ними Волинське й Подільське». Певною мірою аналогічна картина, але з деякими «модифікаціями», прослідковуєть­ ся і в працях на релігійну тематику — «Нарис відносин Польської держави до православ’я і православної церкви» та «Нарис стану право­ славної церкви в Південно­Західній Росії з по­ ловини ХVІІ до кінця ХVІІІ століття» (Антоно­ вич 1995, с. 458—532). В обох щодо Галичини ХІV ст. цілком справедливо використовуєть­ ся термін «Русь». А, окрім нього, трапляють­ ся й назви «Руські області», «руські священни­ ки», «Західна Русь», «західна половина півден­ норуського краю», «південноруський народ», «південноруський край». Це стосується пер­ шої з названих статей. У другій зафіксовані на­ зви «Південноруський край», «південнорусь­ кі дворяни», «Південна Русь», «руські облас­ ті Речі Посполитої», «Біла і Південно­Західна Русь», «Південна і Західна Росія». Але не лише на розгляді суто наукових пи­ тань зупинявся вчений. Реагував він і на дея­ кі художні твори на історичну тематику, зо­ крема на повість відомого польського пись­ менника Г. Сенкевича «Вогнем і мечем». У критичному відгуку «Польсько­руські спів­ відносини ХVІІ ст. в сучасній польській при­ змі» (Антонович 1995, с. 106—135), полемізу­ ючи з суб’єктивним підходом до висвітлення теми польським «ура­патріотом», В. Антоно­ вич використав такі назви як «Україна», «Пів­ денна Русь» (або ж «Південноруський край»), «Слобідська Україна» й «Польська Україна», як і «українець» та «південноруські» артілі, се­ ISSN 0235-3490. Археологія, 2011, № 3 131 ляни, суспільство, народ. Останнє поняття мо­ гло бути і «малоросійським», як і тотожні по­ няття «руські» — плем’я, народонаселення або ж населення, культура, народ. Переходячи до розуміння В. Антоновичем проблеми народотворення, слід звернутися до його праці «Три національні типи народні», де він порівнює україно­руську, польську і вели­ коруську національності: «З’ясуємо спершу: що таке національність. За національність треба вважати суму таких при­ кмет, якими одна група людности відрізняється від цілого ряду інших груп. Прикмети бувають двох родів: одні природжені людям, спадкові, що залежать від складу раси, від впливу природи місцевої; їх можна знайти стежкою антропологічною, дослідом з анатомії та фізіології чоловіка. Другі прикмети здобуваються вихованням і залежать від вишини розвитку культури та від минулого життя народу, себто від його історії. Сума таких прикмет виявляє нам етнографіч­ ну індивідуальність, окрему національність. Сливе, що в усіх сучасних розправах про національність, як на найголовніші прикмети окремности, що мо­ жуть дати право на самостійний розвиток, указу­ ють на мову, на побут, на характер національний та інше. Нема що й казати, що, наприклад, мова є вельми значною прикметою національности; а про­ те не можна її вважати за найголовнішу: не вона перша річ, щоб розпізнати національність». Теоретизуючи далі, зроблено перехід до роз­ гляду проблеми формування націй: «Нація — це група людей рідних і близьких між собою натурою, хистом, вдачею, дотепом, вдатністю, темпера­ ментом. В оцій близькості і ріднині треба спосте­ рігати дві речі: — одну — ті осібності та відміни, якими сама природа наділила людей, з якими чоло­ вік починає життя своє, як з природженим, з сво­ їм власним; другу — се ті осібності, що з’явились і виросли на ґрунті перших не самі по собі, а вироб­ лено їх історією нації, її культурою і історичним вихованням. Вони більш чи менш бувають оригі­ нальні і залежать від того: чи щасливо, чи безта­ ланно переходила історія нації». І ще одне важливе питання було піднято в розглянутій праці з метою екстраполяції отри­ маних результатів теоретичних роздумів на конкретну людську спільність: «Коли в звичай­ ній розмові вживаємо ми слово нарід, так розу­ міємо зовнішні прикмети його: мову, віру, звичаї і т. ін. Отже ці прикмети завжди залежать від прикмет, чи причин глибших, внутрішніх. Перед нами три споріднені нації, що історія поселила їх одну попліч одної, а інде і одну між од­ ною: вони одна на одну мали вплив, що відбився на кожній з них більше чи менше: ведемо річ про ру­ синів, великоросів, або москалів і поляків. Всі вони слов’яни; але ж від впливу і примусу всяких обста­ вин — географічних, історичних і інших, вони так порізнились між собою, що тепер мають більше різного, свого власного, аніж схожого, однаково­ го, спільного. Запевнимось в цьому, рівняючи їх. Русини опинилися в обставинах доволі ори­ гінальних: з двох сусідів ні один, а найпаче той, що на півночі, не хоче признати їх за окремо­ го індивідуума етнографічного; в Австрії поляки кажуть, хоч тепер вже не всі, що русини ніщо більш, як різновидність поляків; в Росії москалі правлять, що русини тільки вітка великоросів. Тим­то нам зручніше буде збирати прикмети нашої українсько­руської або просто руської на­ ціональності, рівняючи їх до прикмет наших су­ сід — братів» (Антонович 1995, с. 90—92). Це далі і робить автор на сторінках згадано­ го наукового дослідження, виокремлюючи ха­ рактерні риси українців серед сусідніх етніч­ них утворень, про які йдеться в цьому випад­ ку, використовуючи для того всю інформацію з різних джерел. Переходячи до розгляду проблеми українства в межах Російської імперії у праці «Про україно­ філів та українофільство» у відповідь на закиди з боку редакції «Вісника Південної та Південно­ Західної Росії», Володимир Боніфатійович про­ довжує використовувати вже знайомі термі­ ни — «Малоросія», «руське суспільство», «укра­ їнське питання», «українські видання», а також «південноруські» край, суспільство, молодь, на­ родність. З приводу використання останнього з названих термінів відзначається, що дивним є те, «почему волнуются люди, если проявления местной жизни обнаруживаются в Южнорус­ ском крае. Говорят, что волнение происходит оттого, что русская народность одна, а южно­ русская только провинциальный ее оттенок… Го­ рячиться ради каких­нибудь увлечений нечего, но из­за опасения увлечений гнать явления местной жизни и любовь к ним тоже нечего. Ведь за то, что местные явления существуют, придется пе­ нять на климат, почву, естественные произведе­ ния, ход всей истории, за любовь или пристрастие к ним на человеческую природу, но во всяком слу­ чае не на современное поколение, выработавшееся под влиянием всех этих условий, но не создавшее их и не находившее человеческой возможности из­ бегнуть их влияния». І далі: «Остается ответить по этому поводу еще на одно возражение — почему в Южнорус­ ском крае любовь к своеобразности, к местному оттенку жизни проявилась в последнее время, ISSN 0235-3490. Археологія, 2011, № 3 132 не проявлявшись в образованной среде общества весьма долго. В этом, кажется, нет ничего удивительно­ го, ведь время более или менее позднее проявления какой­нибудь мысли не доказывает ее неоснова­ тельности; проявляется же каждая мысль тог­ да именно, когда есть причины ее вызывающие» (Антонович 1995, с. 140—142). На нашу думку, в цьому твердженні якраз і зафіксовано важливий момент формування української національної ідеї в ХІХ ст. Роздуми в цьому напрямі розвиваються ще в одній статті — «Погляди українофілів». У ній відзначається, що в офіційній російській науці, починаючи від 60­х рр. ХІХ ст., якраз і з’явилися терміни «українофільство» та «українофіли», котрими офіціозні публіцисти охрестили час­ тину інтелігенції Південноруського краю. По­ гляди таких людей ними в цілому й поверхово осуджуються, тож в цьому питанні слід розібра­ тися ґрунтовніше: «Под словом украинофилы мы понимаем тех уроженцев Южнорусского края, которые настоль­ ко знакомы со своей родиной, что успели констати­ ровать отличительные черты ее народонаселения; настолько развиты, что изложить могут и лите­ ратурно свои убеждения; настолько любят свою родину и желают ее развития и преуспеяния, что считали бы делом греховным умалчивать о ее осо­ бенностях и вытекающих из этих особенностей нуждах и потребностях; настолько не исключи­ тельно поглощены заботой о личной карьере и бла­ госостоянии, что, по мере возможности в законных рамках, готовы отстаивать свои убеждения, не­ смотря на предубеждения, которые обыкновенно встречают их мнения, и на последствия этих пре­ дубеждений» (Антонович 1995, с. 144). Основним українофільським положенням для нього є те, що народонаселення Південно­ руського краю являє собою виділену етнографіч­ ну одиницю, котра сформувалася під впливом кількох важливих факторів — географічного роз­ міщення регіону, антропологічних і психологіч­ них особливостей населення, історичних подій протягом тривалого часу. Аргументуючи власну позицію з цього питання, вчений робить висно­ вок: «Украинофильство истекает не из моды, не из каприза, не из подражания кому бы то ни было, а из сознания факта действительно существующего; от факта тем более наглядного, чем более он осве­ щается светом знания. Приятен ли или неприятен факт; желателен ли он носителю той или другой искуственной теории или комбинации, или неже­ лателен, он тем не менее существует и может быть всесторонне доказан» (там само, с. 150). Нагадаємо ще раз, що на початку вже від­ значалася виняткова роль патріотично налаш­ тованої інтелігенції ХІХ ст. у справі ук раїн­ сь кого національного відродження. На нашу думку, наведена цитата повною мірою під­ тверд жує це. Продовження піднятої теми знаходимо в статті «Записка в справі обмежень української мови», де розвінчуються звинувачення про те, що малоросійської мови не існує, малоросій­ ська література не має майбутнього і вона, взага­ лі, не потрібна, а саме існування її веде до полі­ тичного сепаратизму. Стосовно останнього зви­ нувачення вчений наводить досить незвичне з погляду сьогодення твердження: «Применяя все сказанное к малорусской народности, мы должны признать, что народность эта совершенно лишена госудрственного инстинкта; она не только не со­ ставляла отдельного государства, но добровольно отклонила образование такового, даже в тот мо­ мент, когда исторические обстоятельства дава­ ли на то возможность (в половине ХVІІ ст.). Ма­ лороссия вошла в состав Российского государства добровольно, без завоевания и борьбы, и, вследствие этого, принесла в новое государство лишь чувство любви и единения без тени всякого раздражения или озлобления» (Антонович 1995, с. 158). Такий непатріотичний погляд, з позиції сього­ дення, можна пояснити, мабуть, тим, що В. Ан­ тонович був у публічних виступах досить обереж­ ний — адже впродовж багатьох років він перебу­ вав під постійним наглядом поліції та цензури за свої проукраїнські переконання. А якими вони були насправді, бачимо з його заяви в праці «Моя сповідь», коли його звинуватили у переході від «польського» на «український» бік: «Я действи­ тельно «перевертень», — но вы не взяли во внима­ ние одного обстоятельства, именно того, что слово «отступник» не имеет само по себе смысла; что для составления себе понятия о лице, к которому прило­ жен этот эпитет, нужно знать, от какого имен­ но дела человек отступился и к какому именно при­ стал; иначе слово это лишено смысла — это пустой звук. Действительно, вы правы. По воле судьбы, я родился на Украине шляхтичем; в детстве имел все привычки паничей, и долго разделял все сословные и национальные предубеждения людей, в кругу которых воспитывался; но когда пришло для меня время са­ мосознания, я хладнокровно оценил свое положение в крае, я взвесил его недостатки, все стремления об­ щества, среди которого судьба меня поставила, и увидел, что его положение нравственно безвыходно, если оно не откажется от своего исключительного взгляда, от своих заносчивых посягательств на край и его народность; я увидел, что поляки­шляхтичи, ISSN 0235-3490. Археологія, 2011, № 3 133 живущие в Южнорусском крае, имеют перед су­ дом собственной совести только две исходные точ­ ки: или полюбить народ, среди которого они жи­ вут, проникнуться его интересами, возвратиться к народности, когда­то покинутой их предками, и неусыпным трудом и любовью по мере сил возна­ градить все зло, причиненное ими народу, вскормив­ шему многие поколения вельможных колонистов, которому эти последние за пот и кровь платили презрением, ругательствами, неуважением его ре­ лигии, обычаев, нравственности, личности, — или же, если для этого не хватит нравственной силы, переселиться в землю польскую, заселенную поль­ ским народом, для того чтобы не прибавлять собою еще одной тунеядной личности, для того чтобы на­ конец избавиться самому перед собою от грустного упрека в том, что и я тоже колонист, тоже план­ татор, что я посредственно или непосредственно (что впрочем все равно) питаюсь чужими трудами, заслоняю дорогу к развитию народа, в хату которо­ го я залез непрошеный, с чуждыми ему стремления­ ми, что и я принадлежу к лагерю, стремящемуся по­ давить народное развитие туземцев и что невинно разделяю ответственность за их действия. Конеч­ но, я решился на первое, потому что сколько ни был испорчен шляхетским воспитанием, привычками и мечтами, мне легче было с ними расстаться, чем с народом, среди которого я вырос, который я знал… надеюсь, что трудом и любовью заслужу когда­ нибудь, что украинцы признают меня сыном своего народа, так как я все готов разделить с ними» (Ан­ тонович 1995, с. 88—89). Та попри цілком український пафос «Спо­ віді», в ній теж використовуються різні терміни для означення автохтонів — «Україна», «україн­ ські» народ і мова, як і «південноруські» край, народність, історія, бояри, шляхта, а також «Пів­ денна Русь», «Русь» і «руські» ті ж шляхта і народ­ ність. Зафіксовані й терміни «русин» і «русин­ ська мова». Але, як би там було, «національна ідея, що була провідною нитею його діяльности, була й зосталася не випливом національного егоїзму, а ви­ пливом його гуманних, демократичних поступових переконань і як носій згоди й гармонії з ними зоста­ лася до кінця» (Грушевський 1997, с. 79). Наведені тут різноманітні терміни для озна­ чення автохтонного населення півдня Східної Європи вказують на один важливий історіо­ графічний факт: ще в другій половині ХІХ ст. єдиної «української» термінології не існува­ ло, хоч тоді вона вже починала переважати в наукових дослідженнях і публіцистиці. Але вже в працях представників наступного по­ коління — М. Грушевського (достойного учня В. Антоновича), М. Міхновського, Д. Донцо­ ва, В. Липинського — термінологічна ситуація кардинально змінилася, а назва «Україна» ста­ ла головною в користуванні. Антонович В.Б. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. — К., 1995. Брайчевський М.Ю. Європеєць рідної історії // Син України. Володимир Боніфатієвич Антонович. — К., 1997. — С. 143—150. Грушевський М.С. Володимир Антонович. Основні ідеї його творчості і діяльности // Там само. — С. 75—79. Толочко П.П. Від Русі до України. — К., 1997. Ульяновський В.І. Син України (Володимир Антонович: громадянин, учений, людина) // В.Б. Антонович. Моя сповідь. Вибрані історичні та публіцистичні твори. — К., 1995. — С. 5—76. Надійшла 12.01.2010 А.П. Моця «УКРАИНСКАЯ ТЕМА» В РАБОТАХ ВЛАДИМИРА АНТОНОВИЧА Имя основателя киевской школы историков и одного из зачинателей украинской научной археологии широко известно в исследовательских кругах, начиная со второй половины ХІХ в. Одним из направлений его деятельности являлась «украинская тема» — разработка основных доказательств самобытности автохтонного населения юга Восточной Европы на протяжении многих веков. Свои аргументированные взгляды Владимир Бонифатиевич высказывал как в научных, так и публицистических статьях, используя при этом разнообразную терминологию: «Русь», «Малая Русь», «Южнорусский край», «Юго­ Западная Русь», «Запорожье», «Украина». Последнее название постепенно начало превалировать в его трудах в процессе роста его местного патриотизма и сдвига от «польского» самосознания к «украинскому». Все свои исследования ученый строил на разработке таких теоретических, прогрессивных для своего времени, положений как «нация», «народность», «народ». Но, учитывая постоянный контроль со стороны тогдашних властей, его высказывания были достаточно осторожны. Значение работ В.Б. Антоновича, несомненно, последующие поколения историков, археологов и политиков в подавляющем большинстве использовали только в «украинском» контексте освещения многих наболевших вопросов. И так ведется «до сего дня». ISSN 0235-3490. Археологія, 2011, № 3 134 O.P. Motsya «UKRAINIAN ISSUE» IN WORKS OF VOLODYMYR ANTONOVYCH The Name of the founder of Kyiv School of the historians and one of the pioneers of Ukrainian science­based archaeology is well­known in academic circles since the second half of the 19th c. One of the directions of his activity was the «Ukrainian issue», a development of the main arguments for individuality of autochthonic population of the south of Eastern Europe during many ages and decades. Volodymyr Bonifatiyevych pronounced his well­reasoned views in both scientific and journalistic articles, using various terms: «Rus», «Little Rus», «South Rus land», «South­Western Rus», «Zaporizzhya», and «Ukraine». The latter name progres­ sively started prevailing in his works in the process of development of his local patriotism and shift from «Polish» to «Ukrain­ ian» self­consciousness. All his studies the scholar was building on the development of such theoretical statements, which were progressive for his time, as «nation», «nationality», and «people». However, considering continual control by the then authorities, his proposi­ tions were circumspective enough. Undoubtedly, the next generations of historians, archaeologists, and politicians used the meaning of the works of V.B. An­ tonovych mostly only in the «Ukrainian» context of enlightening of sore subjects. It is ongoing «ad interim».

Ähnliche Einträge